ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LIII (2005), 101–109

ПРИМІТКИ

Remarks

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ДО СТАТТІ РОСИНАСА „DAR DĖL ADESYVO KILMĖS AIŠKINIMO“

Із зацікавленням ознайомився зі статтею Росинаса (Rosinas 2005), у якій він критикує мої останні дві праці про адесив (Сержант 2004a) та інесив (Seržant 2004b). Дуже неприємно було відзначити, що автор обрав, на наш погляд, неадекватний стиль і тон, не відповідні його становищу та освіті. Нижче подано обговорення фактів, наведених Росинасом, і наші заперечення.

1. (с. 177–178). Закінчення пралатиського локатива *-i

Для пояснення поширення закінчення інесива одн. ч. *ā-склоніння також на *o-склоніння ми припускаємо, що в пралатиській прамові ще існувало закінчення «немаркованого» локатива, яке було безпосереднім продовженням індоєвропейського локатива: *ā-склоніння: *-eH₂-i > прабалтійське *-ai > пралатиське *-i та *o-склоніння: *o-i > прабалтійське *-ai > *-ie > пралатиське *-i, оскільки ці закінчення збереглися в литовській мові (у формі adess. sg. žmón-ai-p,¹ adv. nam-iẽ), а отже, були й у східнобалтійській, тобто могли бути успадковані й латиською мовою. Природно, що „... tokią pat galūnę *-i tuo raidos laikotarpiu turėjo turėti ją₂, ē, i ir с kamienų vienaskaitos lokatyvo formos.“ (Rosinas 2005: 178)².

«Отже, наслідком конкуренції мало бути утвердження немаркованої форми в підсистемі локатива. Однак цього не сталося». (ibidem)

Тут хотілося б заперечити таке:

– як видається, сучасна індоєвропеїстика й лінгвістика загалом ще не досягли такого розуміння процесів, щоб, виходячи з певної констеляції системних взаємозв’язків, однозначно передбачати подальший розвиток цієї системи. Тому такі припущення зазвичай супроводжуються певною імовірнісною оцінкою;

– хотілося б навести аналогічні приклади з інших мов, які, на наш погляд, спростовують неминучість утвердження (įsigalėjimas) такого закінчення в системі.

¹ Росинас (Rosinas 1999; Rosinas 2005) виступає проти такої інтерпретації фактів; наші заперечення див. у Сержант (2004a) та в цій статті.

² Надалі ми використовуватимемо позначення типів відмінювання, прийняті в індоєвропеїстиці: *-jo- (для *-jа₂), *-jā- (для *-ē-), *-i- та приголосне відмінювання (для c)

102 |

PASTABOS

(1) У слов’янських мовах ситуація дуже схожа. Тут також збіглися за формою закінчення loc. sg. *ā- та *o-основ у -ь, при основі на м’який — у -и. Проте тут розвивається (вже в найдавніших старослов’янських пам’ятках) напіваналітична конструкція з прийменником въ(n), по суті аналогічна конструкції, що лежить в основі балт. інесива, з тією лише різницею, що в балт. це постпозиція, а в слов’янському — препозиція. Однак зрозуміло, що функції в них були приблизно однаковими — підкреслити локальне значення. Аналогія з латиською полягає ще й у тому, що тут закінчення локатива збігалося з давальним однини (як і у східнослов’янських мовах після узагальнення місця наголосу з форм локатива на форми давального). Тобто більш маркованій морфемі було надано перевагу, щоб уникнути омонімії.

(2) В іранських мовах прийменник / післяйменник a «до, біля» зливається із закінченням давнього локатива. При цьому в авестійській можливі ще обидві форми, а в давньоперській переважно вживається вже лише форма інесива. Так само й тут перевага надається формі, яка морфологічно є однозначнішою.

2. Відносна хронологія та закон Лескіна

2.1.

„Форми i̯qn̄r... schirdīpi... містять, на наш погляд, давнє закінчення локатива однини i-основи, скорочене за законом Лескіна, *-ēi > *-ie > *i“ (Seržant 2004a, 52). Ця думка не нова — її запозичено з Kazlauskas (див. Kazlauskas 1968, 154), хоча автора й не зазначено.“ (Rosinas 2005: 178).

– Звісно, у нас не могло бути й наміру вкрасти чужу ідею!³ Зазначення та посилання на Kazlauskas (який так пояснює лише форму i-основи, але чомусь не i-основи) міститься на 2 сторінки раніше в Seržant (2004a: 50).

2.2.

„... як після виникнення постпозиційних місцевих форм ще до VR скорочення дифтонгів поряд із новими формами однини інесива *rank-ājen, *žem-ējen у литовській мові могли існувати навіть до закону Лескіна старі форми локатива основи з *-ei > -ie, наприклад: *ak-ē тощо (с. 52)“ (Rosinas 2005: 178).

– Форма -ie ніде не засвідчена (у кінці слова), тому ми позначали її (Seržant 2004a: 52) і надалі позначаємо як реконструкцію із зірочкою *-ie. – Форм * *rank-ājen, **žem-ējen немає і не могло бути ні в Seržant (2004a), ні в Seržant (2004b) з таких причин: на наш погляд, закінчення інесива *ā-основи (а отже, і *-iā- / *-iā-основи) є дуже давніми й, власне, джерелами поширення показника інесива за аналогією. У зв’язку з цим формулювання Rosinas „... greta naujųjų vienaskaitos inesyvo formų *rank-ājen, *žem-ējen...“ просто прямо суперечить тому, що доводиться протягом усієї праці Seržant (2004b). Ці форми, на наш погляд, успадковані з індоєвропейської (див. докладніше

³ Ба більше, ми були дуже раді, знайшовши таким чином підтвердження власним припущенням у такого авторитетного вченого, як Kazlauskas.

P A S T A B O S

103

Seržant 2004b), а потому никак не могут быть новыми. Зинкявичюс, например, также считает, что форма iness. sg. *ā-склонения является древнейшей среди инессивов (Zinkevičius 1982: 21). Далее мы восстанавливаем здесь, следуя Стангу (Stang 1966: 128) и его аргументам, инессивную постпозицию *-ēn. Отже, справді, форми *rank-ājēn, *žem-ējēn (не зазначаючи просодії), на нашу думку, існували до дії закону Лескіна (оскільки інакше вони не були б скорочені за цим законом) і, відповідно, поряд із формами давнього локатива i-відміни на *-ēi.

3.

«Отже, поряд із одниною нового інесива класів ā та ē з *āien, відповідно *-ēien, мав бути також однинний інесив i-основи з *-ēien...» (Rosinas 2005: 178).

Форма однини інесива i-відміни виникла хронологічно значно пізніше, пор. Seržant (2004b: 62–63), Zinkevičius (1982: 21–22).

4.

«Східні балти [...] скоротили однинний локатив i-основи *-ēi (тобто *ēi > ei) за принципом типологічної одноманітності, пор.:

ā kam. ē kam. i kam. одн. дат. *-āi *-ēi *-ei одн. лок. *āi *ēi *ēi > *ei» (Rosinas 2005: 178–179).

Тут не враховується просодія; усі закінчення давального відмінка мали б мати циркумфлексну інтонацію, оскільки вони не скоротилися за законом Лескіна: rankai, žētei, akie. Закінчення i-відміни мало б мати акут, оскільки і.-є. *ēi у литовській мові дає акут. Реконструкція закінчень loc. sg. *ā- і *ē-відмін як відповідно *āi та *ēi не доведена; більше того, з погляду сучасної індоєвропеїстики вона дуже малоймовірна, радше тут мали б бути короткі *-ai < *-ah₂-i #, *-(ə)iai < *(i)iah₂-i #. Отже, ця аналогія не зовсім коректна. Крім того, припущення аналогії, на нашу думку, завжди є все ж таки крайнім виходом, і краще намагатися пояснити певний розвиток відповідно до конкретних фонетичних законів.

«Граматична морфема i-основи, що зазнала таких змін, разом із ei могла надалі перетворитися на *-ē. Що такий розвиток можливий, показують латиські діалектні форми однини інесива на -ie (у діалектах верхньоземгальського говору також на -ī).» (Rosinas 2005: 179).

Якщо ми правильно зрозуміли, то Росинас тут припускає, що лише *ei перейшло в ie, а *ēi — ні; пор., однак, лат. siet, але sēju; іншими словами, латиське ie ненаголошеного складу може походити як від прабалтійського довгого дифтонга (*ēi), так і від короткого дифтонга (*ei). Тобто латиські дані, здається, не вказують на необхідність прийняття такої аналогії і взагалі скорочення *ēi > *ei.

104 |

PASTABOS

5.

«... могла существовать [...] адесивная конструкция локатив + постпозиция *p(r)ē, например, *akē̄ p(r)ē, у которой -ē̄ первого компонента после закона Лескина превратилось в -i (как утверждает Сержант), и только после этого постпозиция (по мнению Сержанта, pi) срослась с формой локатива. Если всё было так, как доказывает Сержант, исключением не должен быть и адесив единственного числа основ на ē: исходя из „логики“ Сержанта, следовало бы ожидать также форм типа адесива единственного числа основ на ē *upip. Не вырвавшись из этого замкнутого круга, нельзя серьёзно говорить и о защищаемой Сержантом такой предпосылке возникновения адесива». (Rosinas 2005: 179).

Здесь хотелось бы напомнить, что закон Лескина не распространяется на дифтонг праиндоевропейского *ēi, — сокращается только лишь (прабалт. *ēi >) праиндоевропейское *īe > i (см., например, Stang 1966: 115; Kazlauskas 1968: 96, passim). Естественно, что данное праиндоевропейское *ēi (< прабалтийское *(i)ēi < праиндоевропейское *(i)ēih₂), никак не могло перейти в **īe и, соответственно, не могло являться объектом действия закона Лескина. Дифтонг *āi также не сокращается по закону Лескина. Итак, форма **urip(i) никак не вытекает из наших рассуждений.

6.

«Размахивать индоевропейскими фолиантами вряд ли было бы хорошим аргументом [...]. Если в индоевропейских трудах форма датива с -i не реконструируется, это проблема индоевропеистов. Балтисты здесь ни при чём. Следовательно, индоевропеистам нужно серьёзнее ознакомиться с морфологией именной системы балтийских языков» (Rosinas 2005: 179).

Здесь можно провести методологическую аналогию и предположить, что в прабалтийском было окончание датива на -am для *o-склонения (например, tēv-am), поскольку это окончание появляется уже в самых древних латышских текстах, а то, что балтисты реконструируют другое окончание, является уже их проблемой, и им необходимо серьёзнее и глубже знакомиться с данными латышского языка. Другими словами, такая позиция определяется игнорированием фактов других индоевропейских языков.

«Датив с -i признают наиболее выдающиеся специалисты по исторической морфологии литовского языка (см. Kazlauskas 1968, 144 и сл.; Zinkevičius 1980, 164)». (ibidem)

Насколько нам кажется, Казлаускас (loc. cit.) не реконструирует для прабалтийского окончания дат. sg. *-i. Все предложенные здесь реконструкции восходят к и.-е. *-ei. Однако он признаёт, что такая форма существует в говорах и старолитовских текстах, с чем мы и не спорили. Большинство балтистов, думается, согласятся с тем, что окончание -i в старолитовских текстах не исконное, а возникло либо по аналогии, либо по другим причинам⁴.

7.

«Не знаю, что побудило Сержанта сделать вывод, что, например, в таких предложениях kurp является реликтом когда-то существовавшего адесива: Kurp jedams? Kurp tu mani nes? [...] Следовательно, наречие kurp не имеет свойственного адесиву значения. Оно скорее напоминает аллатив или иллатив…» (Rosinas 2005: 180).

⁴ Пор. наше припущення в Сержа­нт (2004b: 56).

PASTABOS

105

7.1. Дійсно, у сучасній латиській мові kur та šurp мають значення руху й радше відповідають на питання куди? Однак слід нагадати, що в історії латиської мови відбулося збігання есивних і лативних значень, пор.: loc. sg.: mēs esam ciemos; mēs braucam ciemos; kur viņš iet? kur viņš ir? Цей феномен поширився навіть на деякі литовські говірки, пор.: tėvas yrà miškan’ (Ill.), tėvas ēina miškel (Lok.) Zinkevičius (1966: 200–201). Докладніше див. Wälchli (1998: 214), Серебренников (1959: 245f), Seržants (2004c). Отже, зрозуміло, що значення напрямку й місця тут могли збігтися. Водночас у старолатиських текстах наявне локативне (есивне) значення, пор.: Tehws es gribbu ka kurp es eßtmu arr tee ar mannim irr (Tas Jauns Testaments, 1685 року, Joh. 17.24).

Видається, що з огляду на ці факти проєкція сучасного значення форми kurp на старолатиську мову і тим більше на пралатиську є методологічно некоректною.

З морфологічного погляду прислівника kurp важко уявити, що ця форма походить від давнього алатива або ілатива. Найімовірніше, історично ця форма походить від локатива (інтерогативного/відносного займенника kas), до якого приєднано постпозицію -p. Нам видається цікавою пропозиція Росинаса про те, що kurp є калькою німецького wohin. Росинас, найімовірніше, мав тут на увазі середньонижньонімецьке (mittelniederdeutsch) словосполучення war henne/ wa hen. Однак тут можуть виникати певні хронологічні проблеми:

– річ у тім, що приблизно до XV століття лише інтерогативне й відносне war уживалося у значенні „wo“ та „wohin“ (Grimm 1960: 1016; Lübben 1980: 555).

– слова wa(r) і hen приблизно до XVI століття писалися окремо. Тут переважно hen є відокремлюваною дієслівною префіксальною часткою, пор. середньоверхньонімецьке: wa ist din mantel komen hin (Grimm 1960: 1017) „wo ist dein Mantel hingekommen?“

– водночас латиське kurp засвідчене вже в Tas Jauns Testaments, 1685 року (Math. 8.19; Luc. 9.57 та ін.).

Під час перегляду основних джерел із середньонижньонімецької та середньоверхньонімецької мов складається враження, що сполучення wahen має дещо іншу функцію, ніж kurp у латиській; hen тут значною мірою залишається пов’язаною з дієсловом (відокремлюваною префіксальною часткою). Навіть у сучасній німецькій, як правило, можливі пари: Wohin gehst du? і Wo gehst du hin? Латиське kurp не має конструкцій, паралельних цим.

Далі, у LKŽ зазначається литовська форма kurp, однак лише з одним джерелом. Іншу вказівку на литовську паралель kurpi знаходимо в Arumaa (1934: 101).

Видається можливим, що давня форма kurp закріпила за собою значення напрямку („куди“), як пропонує Росинас, під впливом конструкції viruop iet. Зважаючи на те, що адесив і алатив в іншому практично були втрачені в латиській мові, така семантична консолідація форм видається нам імовірною.

8.

8.1. Підсумовуючи, хотілося б зазначити, що нам залишилася не до кінця зрозумілою загальна позиція самого Росинаса щодо виникнення адесива одн. ч. Чи вважає він, що адесив одн. ч. утворився на основі давнього давального відмінка, — тоді незрозуміло, чому він не відповів

106 |

PASTABOS

конкретно на деякі положення в Seržant (2004a), що стосуються саме цього питання⁵, і, більше того, у Rosinas (2005: 177, примітка) зазначив, що він такого твердження не висловлював (що адес. одн. ч. ґрунтується на давньому давальному відмінку), тобто виходить, що висновки з праці Rosinas (1999) ми зрозуміли неправильно?

8.2. Що стосується ідеї, висловленої в Seržant (2004b), то тут ми взагалі не знайшли вказівок на позицію Росинаса щодо цього питання, як і не знайшли конкретної критики, хоча нам було б цікаво дізнатися про його думку, а головне — про його аргументи.

ЛИТЕРАТУРА

ARUMAA, P. 1934: Untersuchungen zur Geschichte der litauischen Personalpronomina, Tartu: Acta et commentationes Universitatis Tartuensis.

GRIMM, J. und W. 1960: Deutsches Worterbuch, bearbeitet von Ludwig Sutterlin und den Arbeitsstellen der Deutschen Wörterbuches zu Berlin und Gottingen 14. Band, II. Abteilung, Wilb-Ysop, Leipzig Verlag von S. Hirzel.

LÜBBEN, A. 1980: Mittelniederdeutsches Handwörterbuch. Nach dem Tode des Verfassers vollendet von Christoph Walther. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

ROSINAS, A. 1999: Inesyvo ir adesyvo formų kilmės ir raidos klausimu. Baltistica 34 (2), 173–183.

ROSINAS, A. 2005: Dar dėl adesyvo kilmės aiškinimo. Baltistica 40 (2), 177–181.

СЕРЕБРЕННИКОВ, В. А. 1959: О некоторых возможных причинах происхождения иллативного значения у латышского локатива. In: E. Sokols, ed., Rakstu Krājums. Veltījums akadēmiķim profesoram Dr. Jānim Endzelīnam viņa 85 dzīves un 65 darba gadu atcerei. Rīga: Latvijas PSR Zinātņu akadēmijas izdevniecība, 243–246.

СЕРЖАНТ, И. А. 2004a: К вопросу об образовании адессива. Acta Linguistica Lithuanica 51, 49–57.

SERŽANT, I. A. 2004b: Zur Vorgeschichte des Inessivs. Acta Linguistica Lithuanica 51, 59–67.

SERŽANTS, I. A. 2004c. Einige Bemerkungen zur Geschichte des Illativs. Baltu Filoloģija 13 (1), 113–120.

STANG, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo etc.: Universitetsforlaget.

WALCHLI, B. 1998: Der Synkretismus der Lokalkasus im Lettischen und Livischen. Linguistica Baltica 7, 207–229.

ZINKEVIČIUS, Z. 1966: Lietuvių dialektologija. Vilnius: Mintis.

ZINKEVIČIUS, Z. 1982: Lietuvių kalbos postpoziciniai vietininkai. Baltistica 18 (1), 21–38.

Ilja Seržants Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

⁵ Например, к какой форме датива он возводит ад. типа šipui(1) или namui(1).