РІЗНОМАНІТТЯ

Скірмантас ВАЛЕНТАС

ТЕРМІНИ МОВОЗНАВСТВА В ПОЕЗІЇ

Фонетика дощу на твоїх губах (BE 227)

A. Nyka-Niliūnas

Терміни мовознавства (присудок, додаток, іменник, відмінок, літера тощо), коли їх обговорюють у поезії, викликають у читачів подив. Щоб пояснити таке вживання, вірші, у яких трапляються ці терміни, іноді називають л і н г в і с т и ч н о ю п о е з і є ю. «Про спроби створювати так звану лінгвістичну поезію свідчать (В. Рубавічюса — С. В.) вірші, у яких терміни мовознавства штучно приліплено до інших слів: уже жалить крізь літеру; крізь пінисті речення народжень...¹. Однак лінгвістичну поезію не слід пов’язувати з приклеюванням тих чи тих термінів (barba non facit philosophum!) щонайменше з двох причин. По-перше, за такою логікою вірші, у яких є математичні чи хімічні терміни (приклади можна було б знайти — хоча й не в литовській поезії), довелося б називати «математичною поезією» чи «хімічною поезією». А це вже абсурд. По-друге, лінгвістична поезія — явище, що має досить чітку структуру. До неї належать і прозорі етимології (див. пояснення походження слів жотвяги, пруси, Дубиса тощо у «Вінках із зеленого бурштину» С. Ґеди), і повторення подібних форм у тому самому чи сусідніх рядках (пор. Скільки камінців, камінчиків, камінчиків, каменів А. Жукаускаса). Це схоже на спроби створити своєрідну, хоча й наївну, г р а м а т и к у п о е з і ї. Крім того, особливо тісний зв’язок поезії та граматики помітний тоді, коли в тексті немає жодних термінів, коли в ньому приховано аналіз мови — алітерації, анаграми, замаскована етимологія. Останні явища можна назвати м о в н о ю п р и р о д о ю п о е з і ї; терміни мовознавства потрапили б до них лише за умови, що вдалося б знайти логіку їхнього вживання.

Тридцять років тому Р. Якобсон розпочав свою знамениту статтю, у якій ґрунтовно розглянув зв’язки поезії та мовознавства, рядками О. Мандельштама: И глагольных окончаний колокол / Мне в дали указывает

¹Кнюкшта П. Письменник і слово. В., 1981. С. 35.

78

шлях «І дзвін закінчень дієслова / Удалині показує мені дорогу». Подібні рядки знаходимо як у поезії самого О. Мандельштама (згадуються грецькі дієслівні аорист, аугмент тощо), так і у віршах литовських поетів (С. Ґеди, Юст. Марцінкявічюса, В. Рубавічюса та ін.). У творчості одних поетів лінгвістичні терміни трапляються рідко, майже випадково, у творчості інших — часто, утворюючи ядро думки.

Чому в поезії найчастіше трапляються лінгвістичні терміни, а не, скажімо, терміни природничих наук? Можливо, тому, що мова завжди здавалася людині водночас і близькою, і таємничою сутністю. Про це йдеться вже у творах Гомера, де згадуються слова мови богів і мови людей («Іліада» XX 72–74, «Одіссея» X 305–306).

У багатьох випадках уживання лінгвістичних термінів можна пояснити легко зрозумілим ізоморфізмом мови й світу, тобто їхньою структурною тотожністю. Мова — це структура, яку людина створила в процесі еволюції. Водночас людина створила й інші утворення, наприклад поселення. Існують також структури, створені людиною лише частково, наприклад ландшафт. Зрозуміло, що ні поселення, ні ландшафт не можна безпосередньо пов’язати з мовою. Можна лише порівнювати їхні структури. Це не фантастика: метод, розроблений у Копенгагенській лінгвістичній школі (глосематика), призначений для дослідження мови, але придатний і для виявлення структури об’єктів іншого типу — міст тощо. Таку універсальність легко пояснити: чому ж людина мала винаходити різні структури для кожного утворення? Тому можна говорити про граматику міста чи ландшафту:

наше місто нафантазувала безособова граматика осені вулиці татуйовані рекламою і жіночими усмішками а в нашому серці, люба, час — лише додаток і твої неправильно наголошені сльози (EI 29)

Беру граматику соснових лісів, річок, озер (BM 182)

Здається, що вживання лінгвістичних термінів у поезії не утворює виразної системи, тож доводиться розглядати творчість кожного автора окремо. Мабуть, найдавніші приклади знаходимо у вірші «Весняна граматика», написаному Ю. Жлабісом-Женге 1927 року:

Похилилися, похилилися з голови Іменники.

79

Досить! Весна відмінює квіти: — Квітів, Квіти, Квітам,

/.../

Їй, коли розвіялися іменники золотавого волосся...

/.../

Похилився великий О великий іменник, Охопивши західну половину небосхилу.

/.../

Чи пам’ятаєш ти ще, Як колись У Іменнику були зорі. (PG 89--91)

На поезію цього футуриста, безперечно, вплинула позиція бунтарів «Чотирьох вітрів», які вважали, що поезія й лінгвістика — нероздільні речі (це твердження постійно повторюється в усіх номерах згаданого видання). Наче підтвердження цієї позиції — рядки А. Ники-Ніліунаса, написані кількома десятиліттями пізніше й накреслюють видиму паралель між граматикою та світом:

Могутня Граматика, Імперія словника, де панують Благородне Дієслово, гладкий Прикметник і оголений Іменник, Де вміщується весь наш Біль <...> <...> квітневого Дощу фонетика на твоїх губах, вітру Синтаксис і снігу алфавіт, — Єдине буття перед Навалою часу <...> (BE 227)

80

Ці окреслені А. Някос-Ніліунасом зв’язки між світом і граматикою нерідко бувають такими тісними, що у вірші починається поетичний розподіл слів на частини мови. Як особливий випадок можна навести вірш Юст. Марцінкявічюса «Дім мови». Виділимо лише такі рядки:

Дах іменників, двері дієслів, вікна прикметників. (BP 43)

Чи це лише метафори? А якщо це й метафори (адже метафора — частинка процесу пізнання), чи прихована за ними якась реальність?

Із рівності іменник = дах, дієслово = двері, прикметник = вікно можна утворити кореляцію іменник: дах = дієслово: двері = прикметник: вікно. Придивившись уважніше, бачимо, що ці рівності мають підґрунтя: дах (іменник) — це те, що міцне й нерухоме, двері (дієслово) — це те, що постійно рухається (бо їх відчиняють і зачиняють), вікно показує, яким є світ, тому воно — прикметник. Із таким трактуванням, мабуть, легко погодилися б дослідники літератури, які вважають, що «модель світу, яка виражається, залежить від мови» (В. Дауйотите). Це трактування широко відоме як гіпотеза Сапіра—Ворфа, хоча ще в XVII ст. схожі думки висловлював Б. Спіноза, вбачаючи у внутрішній граматиці відображення особливого світу. Тому й думку про те, що поняття «двері» слід виражати дієсловом, не можна вважати лише поетичним вимислом. Кілька десятиліть тому Б. Лі Ворф порушив сміливе питання про недосконалу класифікацію частин мови в європейських мовах: чому слово «блискавка» є іменником, якщо воно означає процес, а не предмет?

Класифікацію Юст. Марцінкявічюса підтверджує і психолінгвістичний експеримент, проведений автором цієї статті. Під час нього 100 студентам (лише тим, хто ніколи не читав і не чув цього вірша) запропонували визначити, до якої частини мови (іменника, прикметника, дієслова) належать такі слова: дах, двері, вікно. Учасникам експерименту поставили дві умови: класифікуючи слова, слід зважати лише на значення предметів (а не на граматичні показники чи синтаксичні позиції), однак до кожної частини мови може належати лише одне слово. Підбивши підсумки, з’ясували, що понад 2/3 учасників експерименту вважають, що дах — це іменник, вікно — прикметник, двері — дієслово. Отже, учасники експерименту синтезували такий самий текст, який знаходимо в згаданому вірші. У цьому випадку поетичний вимисел збігається зі смисловим аналізом.

6—880

81

Подібне зіставлення світу й граматики знаходимо в гумористичній поезії Ю. Ерлікаса:

А місяць — дієприкметник — сходить, І розмовляють зоряні крапки, Щоб доброго вдачу обставини Мене назавжди покинули. /…/ Лише ця дурненька частка На бенкеті дієприкметників співає... (R 152)

Протягом певного часу велика кількість поетичних термінів у поезії В. Рубавічюса привертала увагу не лише читачів, а й літературних критиків та мовознавців. П. Жемгулітє характеризує цю особливість творчості поета так: «У поезії В. Рубавічюса часто вживані поняття літери, речення, граматики, метафори та інші мають у нашій свідомості дуже чіткі межі. Поет намагається розширити їх, уживаючи слово в новій формі або незвичному сполученні (“своїми безлітерними очима” тощо».² Критикиня порушує цікаве питання й намагається відповісти на нього: «Чому В. Рубавічюс так чіпляється за мовні речі? Може, тому, що він не філолог, що лише тепер стикається з тим, чого нас навчали у вищій школі?»³ Хотілося б заперечити: у творчості В. Рубавічюса ми не знаходимо таких мовознавчих термінів, які не були б відомі з курсу середньої школи й тому зрозумілі всім. Отже, таке вживання термінів, найімовірніше, випливає з наміру поета зображати світ мови, а не з бажання «онауковити» поезію. Яка логіка вживання термінів? Спробуймо відповісти на це питання, спираючись на збірки «Напруга часу» (1981) та «Чергове оповідання» (1985).

Найчастіше й найуспішніше це вдається тоді, коли намагаються пов’язати граматику мови з будовою видимого світу, тобто навіяти думку, що існує й граматика світу:

Ця година — ластівка вічності місто тихо жує снодійну пігулку місяця й не засинає — його натовпи розхристаних вулиць, зрадивши граматичні норми, рвуться в закохані мозки, мов запізнілі образи (LĮ 61)

² Žemgulytė P. Ant sėkmės — nesėkmės svarstyklių // Literatūra ir menas. 1986 spalio 11. P. 6—7.

³ Ten pat.

82

З усіх граматичних одиниць найбільше навантаження в поезії В. Рубавічюса припадає на в і д м і н о к:

потрапила Вона, аж до самої порожнечі відмінюючи твою долю (LĮ 20)

болюче твоє життя мій ув’язнений сон будь твердим прокляни майстерність речень і ритм звичайного дня де відмінюють страждання мов келих вина (LĮ 46)

день до крові вишколюють за правилами шикування світ розв’язує нас і відмінює (EI 28)

Термін відмінок тут, очевидно, розуміється як «усі можливі форми якогось об’єкта». Цікаво, що в античній традиції цей термін (гр. ptōsis = лат. casus «падіння») розумівся дуже широко: наприклад, усі часи, крім теперішнього, також називалися в і д м і н к а м и.

В. Рубавічюс приділяє дуже багато уваги графічному (видимому) аспекту мови:

нас розділяють пташині крапки й коми блакитно далеку чайку знаком оклику впивають у твої розтулені губи (EI 32)

гострі знаки оклику вулиць залишають у спокої наші тіла (LĮ 90)

пагорби, обпалені весняним дощем, — іронічно болюча пунктуаційна помилка (LĮ 52)

У тих прикладах, де йдеться про графічний аспект мови, найбільше впадає в око термін літера:

вітер довкола суворо й нерозбірливо літерував (EI 49)

їхня смерть потрібна літері (LĮ 70)

83

як павуки, що плетуть павутину між небом і музикою, — у неї потрапляє порожнеча — народяться голосні й приголосні (LĮ 69)

Уживання терміна літера дуже широке. Воно коливається від виразної метафори

кілька літер птаха на снігу (LĮ 107)

ми відсічемося коли нас забудуть щойно нас забудуть ми розплетемося по літерах (LĮ 78)

аж до цілковитого абсурду собака невдовзі й тихо пробігає, одержимий літерами (LĮ 75)

Термін літера (відп. по літерах, голосна, приголосна) виявився найживучішим. З плином часу увага поета до мовознавства поступово згасала. У книзі «Небо та інші сили природи» знаходимо лише:

і слід літера повернувся, щоб пам’яті було легше й безпечніше (D 14)

ковток усмішок без літер (D 41)

бляшанка покотилася по літерах (D 48)

несподівано вириває з горла першу голосну разом із коренем (D 58)

Можна зробити висновок, що експеримент із термінами мовознавства, які шокували читача, поет, очевидно, завершив. Спроба була цікавою,

84

однак невдалий. Причина невдачі проста: терміни належать до наукового стилю (функція метамови), тоді як вірш спирається на поетичну функцію. Метамовна й поетична функції — протилежні полюси: тому принаймні в наш час граматики не пишуть віршами, а у віршах рідко трапляються наукові терміни.

На завершення хотілося б зупинитися на двох віршах С. Гедаса. У творчості цього поета лінгвістична думка нерідко висловлена дуже чітко, а мовний аналіз, хоч і обрамлений поетичною вигадкою та фантазією, цікавий і легко «піддається» структурному узагальненню. Такими є вірші «Симонас Даукантас, який пише „Звичай давніх литовців і жемайтів“:

найбільше Даукантас журився, що, за його свідченням, жемайти, побачивши Балтійське море, завжди вражалися й починали кам’яніти

єдиним виходом перед лицем еманації для них було завмерти, перетворитися на іменник; прикметник нічого не каже, мучиться десь між «іти» та «та, що піде» (ŽGV 42)

і «Примітка 1985 року»:

Вітаутас Бложе забув: у давній державі ятвягів Скоманта

не було жодного іменника, лише дієслова (ŽGV 43)

Зіставивши обидва вірші, бачимо чітко висловлене протиставлення: ті, що перетворюються на іменники жемайти та ятвяги, які не мають

85

іменників. Таке протиставлення буде ще зрозумілішим, якщо згадаємо, що жемайти — східні балти, а ятвяги — західні балти. Отже, як і в «Домі мови» Юста Марцінкявічюса, маємо поетичну класифікацію. Однак у цьому випадку її вже не можна обґрунтувати жодним мовним матеріалом — це лише чарівна поетична вигадка.

Ці кілька зауваг дають змогу дійти висновку, що віршах лінгвістичні терміни, хоч і не творять самі собою лінгвістичної поезії, нерідко дають змогу осмислити мовний простір, що оточує людину.

С к о р о ч е н н я

BE — Nyka-Niliūnas A. Būties erozija. V., 1989.

BM — Žukauskas A. Benamė meilė. V., 1983.

BP — Marcinkevičius Just. Būk ir palaimink. V., 1980.

D — Rubavičius V. Dangus ir kitos gamtos jėgos. V., 1988.

EI — Rubavičius V. Eilinė istorija. V., 1985.

LĮ — Rubavičius V. Laiko įtampa. V., 1981.

PG — Žlabys-Žengė J. Pavasarių gramatikos. V., 1992.

R — Erlickas J. Raštai ir kt. V., 1987.

ŽGV — S. Geda. Žalio gintaro vėriniai. V., 1988.

Цифри після скорочення вказують на сторінку, з якої взято цитату.

86