ЮРГІТА ВЕНЦКЕНЕ

Інститут литовської мови

ІСТОРІЯ КОНЦЕПЦІЇ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ — ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ)¹

КЛЮЧОВІ СЛОВА: літературна мова, писемна літературна мова, усна літературна мова, чистота, кодифікація.

ВСТУП

Питання виникнення, початків литовської літературної мови (далі — лм) неодноразово розглядалося в працях мовознавців. Гедрюс Субачюс розглянув погляди литовських учених на історію лм — зазвичай її пов’язують з історією народу: «на певному виокремленому етапі розвитку народу (держави) йшлося також про певну стадію розвитку стандартної мови» (Subačius 2004: 89). Натомість мовознавці США та Західної Європи досліджують розвиток літературних мов, спираючись на особливості самих мов, специфічні мовні й соціальні риси (Subačius 2004: 97). Ейнар Гауген виокремив чотири аспекти формування лм: вибір норми, кодифікацію форми, розвиток функцій і прийняття суспільством (Haugen 1966: 252). Виникнення й розвиток лм пов’язані із суспільством, а особливо — з двома названими Е. Гаугеном аспектами: вибором діалекту для лм і прийняттям її суспільством.

Значення суспільства значно раніше підкреслював і Пранас Скарджюс: важливою ознакою виникнення й існування лм він називав усвідомлення суспільством (або принаймні його частиною) того, що воно має спільну мову, та його зусилля використовувати цю мову: «[лм] у всій етнографічній Литві визнається, використовується або робляться спроби використовувати як універсальний засіб спілкування» (Skardžius 1927: 341). Мета цієї статті — на основі преси й его-документів показати, коли суспільство або принаймні його частина почало усвідомлювати, що має лм, і як її розуміло.

Арнольдас Пірочкінас, який досліджував проблеми формування литовської лм, писав про писемність XVI–XVIII століть, що «[М] ані М. Дауґші, ані іншим діячам литовської писемності того часу <...> ще не було властиве свідоме розуміння літературної мови» (Piročkinas 1990: 6, див. також

¹ Статтю підготовлено на основі доповіді «Історія кристалізації концепції литовської літературної мови», виголошеної на науковому семінарі Литовська літературна мова сьогодні: реальність, ілюзія, прагнення? (2015 05 22), організованому Центром досліджень літературної мови Інституту литовської мови.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija (XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 2

Piročkinas 1986: 30–31). Bendrinės kalbos idėja buvo iškelta Universitas linguarum Lithuaniae (1737), tačiau toliau ji nebuvo plėtota (Piročkinas 1990: 8).

2. ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НАПРИКІНЦІ XVIII — У СЕРЕДИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Наприкінці XVIII і на початку XIX століття літературна мова стала предметом осмислення не одного автора. Потребу в літературній мові, що зароджувалася, погляди різних авторів-жемайтів (Juozapo Čiuldos, Simono Daukanto, Juozapo Arnulfo Giedraičio, Antano Klemento, Kiprijono Nezabitauskio, Jurgio Ambraziejaus Pabrėžos, Jurgio Platerio, Dionizo Poškos, Simono Stanevičiaus та ін.) на таку мову, а також спроби її створити досліджував G. Subačius (Subačius 1991, 58–64; Subačius 1996: 51–59; Subačius 1998 та ін.). Жемайти почали міркувати, як зробити мову спільною (докладніше див. Subačius 1998: 20–21), що дає підстави говорити про початок творення літературної мови, хоча жодна з моделей, створених у розглядуваний період, не стала літературною мовою. G. Subačius реконструював таке поняття літературної мови, яку створювали або прагнули створити автори-жемайти: «літературна мова буде спільною й однаковою для всіх публічною мовою народу» (Subačius 1998: 20–21), хоча, наголошується, однаковість, загальність, народ і мову різні автори розуміли по-різному. Наприклад, J. A. Pabrėža розмірковував про літературну мову лише для жемайтів (близько 1831 року), а S. Daukantas у пізній період творчості — для жемайтів і аукштайтів Великої Литви, а також литовців Східної Пруссії (Subačius 1996: 53–54, 56).

Motiejaus Valančiaus vyskupavimo laikotarpiu (1849–1875) daugelis kunigų rašė tarminiu mišiniu, daugiau ar mažiau laikydamiesi savo tarminio pagrindo, bet „stengdamiesi būti ir aukštaitiški“ (Jonikas 1972: 135). Paties M. Valančiaus, vadovavusio tikybinei literatūrai, ją prižiūrėjusio, minčių apie bendrą kalbą, regis, nėra išlikusių. Vis dėlto iš akių neišleistina tai, kad M. Valančius rūpinosi rytų aukštaičiams knygas leisti jų tarme, nes jiems esą nesuprantami žemaitiški raštai: 1852 m. pavedęs Juozui Zenevičiui į rytų aukštaičių tarmę išversti Juozapo Želvio lenkiškai parašytą katekizmą, 1865 m. raginęs Antaną Baranauską rašyti kraštiečiams jų tarme. Be to, Petras Jonikas yra užsiminęs ir apie M. Valančiaus ganytojinius laiškus, rašytus tikintiesiems jų tarme (Jonikas 1987: 238). Tai liudytų, kad bendra visiems lietuviams kalba M. Valančiui dar atrodė neįmanoma.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 3

3. ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

У другій половині XIX століття інтерес до питання літературної мови посилився. В егодокументах і пресі того часу багато міркувань про літературну мову та дискусій щодо різних питань унормування мови.

3.1. Писемна літературна мова

Дослідники літературних мов погоджуються, що насамперед виникає й стандартизується писемна мова (докладніше про це див. Subačius 2001: 127). Литовська літературна мова не була винятком: на початку розглядуваного періоду її розуміли лише як писемну.

Літературна мова знадобилася A. Baranauskas передусім для навчання: 1870 року його призначили викладати гомілетику — теорію і практику виголошення проповідей литовською мовою — у Жемайтській (Тельшяйській) духовній семінарії в Каунасі (Stakauskas 2003: 71). A. Baranauskas прагнув створити модель спільної писемної мови (так званої орфографії), тоді як розмовна мова в його проєкті залишалася діалектною (Baranauskas 1875 10 04 (16): 6):

Усій Литві потрібна однакова орфографія. Пишучи за вимовою, слід було б запровадити стільки орфографій і стільки наук про мову, скільки є діалектів. Адже потрібна одна наука про мову, одна орфографія і водночас пояснення, як литовці кожного діалекту мають вимовляти ці літери (графеми).

Структура писемної літературної мови A. Baranauskas (далі — ПЛМ) була близькою до діалекту південних західних аукштайтів (докладніше див. Jonikas 1937: 50; Zinkevičius 1986: 78), проте в письмі намагалися закодувати й особливості інших діалектів. Модель ПЛМ A. Baranauskas, хоча й була популярною серед католицького духовенства та використовувалася в канцелярії Жемайтського єпископа до 1908 року², не переросла в літературну мову, як і проєкти авторів-жемайтів на початку XIX століття.

Ідею ПЛМ, що кодує діалектні особливості, розвивав і Kazimieras Jaunius, який також (від 1885 року) викладав литовську мову в Жемайтській духовній семінарії в Каунасі (Sabaliauskas 1979: 172). Він (Jaunius [1880–1892]: 6) наголошував, що

³Фонетична орфографія не підходить для писемних текстів усієї Литви: спільна орфографія всіх литовців не може зважати на вимову кожного окремого мовця і нехтувати іншими словами того самого походження та іншими діалектами тієї самої литовської мови.

² Plačiau žr. Venckienė 2014.

³ «звукова, фонетична» (LKŽė).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 4

Теорію узгодження діалектів, створену А. Баранаускасом і К. Яунюсом, принаймні частково намагалися застосовувати й у «Жемайчю і Lietuvos Apžvalgoje» (1889–1896), періодичному виданні, яке видавали вихованці Жемайтійської духовної семінарії Францішкус Урбонавічюс і Казимерас Пакальнішкіс. П. Урбонавічюс (1895: 3) писав:

що значна частина наших жемайтів ті самі слова, де «uo» вимовляється як одна літера «u», тож учені мужі вказали об’єднати ці дві літери в одну й писати ось так: lūma, lūkis, lūsas, klūnas, slūti, plūztas та інші подібні слова; читачі вже добре запам’ятали це з «Apžvalga», і надалі ми замість «uo» вживатимемо лише «ū».

Tarmių derinimo rašomojoje kalboje idėja atrodė patraukli ir Jonui Basanavičiui (1899: 9):

Ми повинні реформувати нашу графіку таким чином, щоб вона стала зручною⁴, універсальною для вираження — наскільки це можливо — усіх наших діалектів, аби слова, передані нашими орфографічними знаками, могли читати по-своєму люди, що говорять різними литовськими діалектами.

Свої пропозиції щодо того, як кодувати діалектні особливості в стандартній літературній мові, як під час письма відображати звуки, що вимовляються по-різному (спільна вимова не здавалася потрібною й Ю. Басанавічюсу), він виклав у книжці «Про історію нашого правопису», виданій 1899 року, іще доповнивши їх у виданні «Пісень Ожкабаляй» 1902 року.⁵

Наприклад, африкату [dž] Ю. Басанавічюс пропонував позначати діакритичною літерою <đ>; її «[ж]емайти матимуть усередині слова й вимовлятимуть як звичайне d» (Basanavičius 1899: 12); [č] — діакритичним знаком <ț>: «У Жемайтії, де вона ще не пом’якшена, це t слід вимовляти як звичайне t» (Basanavičius 1899: 13).⁶

Отже, в останні десятиліття XIX століття й навіть пізніше частині творців і користувачів стандартної літературної мови потрібною та придатною здавалася регіональна стандартна літературна мова, що кодувала б особливості різних діалектів; уніфікувати вимову не прагнули.

⁴ Kainas — «спільний» (LKŽė).

⁵ Проєкт стандартної літературної мови Ю. Басанавічюса інтелігенції мав бути відомий і раніше — з його «Пісень Ожкабаляй» (1884) і «Етнологічних дрібниць» (1893).

⁶ Dėl savitos rbk teorijos J. Basanavičius nebuvo pakviestas tapti Varpo (1889–1905) redaktoriumi – laikraščio leidėjai prisibijojo, kad jis neimtų jos taikyti šiame leidinyje (žr. [Bagdonas] 1937 01 11: [1]). Tai rodo, kad periodinės spaudos leidėjai jautė savo bk modelį dar esant labai netvirtą.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 5

3.2. Вибір діалектної основи літературної мови та її фіксація у 1880-х роках XIX століття

Видавці литовської періодичної преси обрали інший шлях, ніж прихильники теорії узгодження діалектів для спільної літературної мови. Від Aušros (1883–1886), видавці якої вирішили спиратися на граматики литовської мови Августа Шлейхера (1856) та Фрідріха Куршайтіса (1876), основою мови періодичної преси було обрано західноаукштайтський діалект литовців Великої Литви (далі – DL) та Східної Пруссії (далі – RP). Рішення спиратися на один діалект у 1893 р. у Varpe обґрунтував і Йонас Яблонскіс: «у своєму письмі ми ніколи не зможемо охопити всі наші діалекти» (Jablonskis 1893: 5).

Для фіксації виникнення літературної мови дуже важливе свідоме усвідомлення суспільством того, що воно має таку мову. В останні десятиліття XIX століття, з появою нелегальної литовськомовної преси, суспільство, а точніше, його освіченіша частина, почало усвідомлювати, що діалектну основу літературної мови обрано, і заявляло про наявність літературної мови. У третій рік видання Aušros, у грудні 1885 року, Серафінас Лаурінас Кушеляускас писав священникові Александрасу Бурбі про kalbą abelną⁷: «пишучи для литовців і жемайтів, треба узгоджуватися зі спільною мовою» (Kušeliauskas 1923: 12). Невдовзі літературну мову зафіксували Антанас Вітартас (1887, rašliaviška kalba, див. далі, розд. 3.4), Юозас Тумас-Вайжґантас (1888, rašomoji kalba, див. далі, розд. 3.3), Йонас Мачюліс-Майроніс (1891, див. далі, розд. 3.4), Мечисловас Давайніс-Сілвестрайтіс (1891: 70, literariška kalba), Антанас Мілукас (1892: 27, rašliaviškas dialektas), Й. Яблонскіс (1893, raštų kalba, див. далі, розд. 3.3), Вінцас П’єтаріс (1894: 87, literatūriška kalba) та інші (детальніше див. Venckienė 2007: 27–30).

Отже, в останні десятиліття XIX ст. інтелігенція почала усвідомлювати, що має спільну, передусім писемну мову. Це була зразкова модель мови, гідна наслідування.

3.3. Усна літературна мова

Майже одночасно з фіксацією існування спільної літературної мови інтелігенція порушує й питання усної літературної мови (далі – усна літературна мова). Неодноразово згадуваний науковцями Ю. Тумас-Вайжґантас, який із 1888 р., «спілкуючись з інтелігентами, почав kalbėti писемною мовою» (Jonikas 1987: 352). У 1891 р. усну літературну мову зафіксував Ю. Мачюліс-Майроніс⁸: «З діалектів обрано каунаський, який є наймилозвучнішим і яким уже більшість sznekā» (Mačiulis-Maironis 1891: 181). Отже, на початку останнього десятиліття XIX століття принаймні освічені мовці не лише усвідомлювали існування спільної писемної мови, а й почали орієнтувати на неї усне мовлення.

⁷ Abelnas «загальний, весь, спільний» (LKŽė).

⁸ Цитовано з книжки Й. Мачюліса-Майроніса Apsakymai apie Lietuvos praeiga, виданої 1891 року. На титульній сторінці книжки зазначено, що її написано 1886 року, тож автор міг писати про сформовану літературну мову не лише 1891 року, а й раніше.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 6

Невдовзі, 1893 року, Й. Яблонскіс також наголошував на розмовному вживанні літературної мови, зауважуючи, що вона призначатиметься вже не лише для інтелігенції, а й для всіх користувачів мови (Jablonskis 1893: 9):

якщо сучасна мова писемності дедалі повнішатиме й удосконалюватиметься, не зазнаючи діалектних змін (= у своїх формах), то рано чи пізно ми захочемо, щоб усі, і жмудини, і аукштайти, вміли говорити й вимовляти так, як говоритимуть найкращі люди Литви, інтелігенти; ми захочемо чути у своїй Литві, щоб усі однаково вимовляли й говорили.

Petro Avižonio Lietuviška gramatikėlė (1898), be kita ko, buvo skirta mokytis ir šbk – autoriaus nurodyta, kad kirčio ženklai žemaičiams ir rytų aukštaičiams rodo, kaip tarti rašomosios kalbos formas (Avižonis 1898: 1).

Отже, в останні десятиліття XIX століття інтелігенція починає усвідомлювати, що має літературну мову, основану на одному (каунаському, занемунському) говорі, і починає, намагається нею розмовляти. Прагнуть, щоб її прийняли й інші суспільні верстви.

3.4. Вимоги до літературної мови. Чистота

З преси та его-документів видно, що щойно усвідомили наявність власної літературної мови, до неї почали висувати вимогу чистоти.

Kalbos grynumo reikalavo Aušros (1883–1886) redakcija. Penktajame numeryje Petrui Arminiui-Trupinėliui skirtame redakcijos atsakyme rašyta: „Miklink tik ir vartok griną kalbą“ ([Aušros redakcija] 1883: 151). Vėliau apie tai užsiminė ir Jonas Šliūpas: „Kad atkelti ir atlaikyti grinąją kalbą, reiki, kad visi raštininkai pasistengtu grinai ir gražiai rašyti“ (Šliūpas 1884: 147). P. Jonikas yra užsiminęs, kad Aušroje grynumo kriterijus taikytas ne tik leksikai⁹, bet ir kitiems kalbos lygmenims (Jonikas 1987: 310), pavyzdžiui, svetimos kilmės žodžių [f] stengtasi žymėti <p> [p] (grapas ‘grafas’ A6 1883: 156, pamiliją A2 1886: 59), [ch] – <k> [k] (kolerôs ‘choleros’ gen. sg. A5 1883: 140).

У першому номері газети Šviesa (1887–1888, 1890), що вийшов 1887 року, ймовірно, Антанас Витартис¹⁰ писав: «Мова нашої газети буде вживатися як писемна чиста, додаючи де-не-де інше слово для пояснення» (Vytartas 1887: 3). Про чистоту мови згадував і Вінцас Кудірка,

⁹ Тут варто згадати й спостереження Йонаса Пальоніса: для «аушринінкай», які задля очищення мови творили неологізми на заміну германізмам, славізмам і певним міжнародним словам, найважливішою була литовськість, щоправда, «часом і дуже кепська» (Palionis 2014: 14–19).

¹⁰ Статтю «Вступ» (с. 1–3) підписано іменем Ернеста Веня, однак, за словами Юозаса Тумаса-Вайжґантаса, «тут уже відчувається робота священника» — імовірно, мали на увазі редактора А. Витартиса. Автором статті А. Витартиса вважала й Ванда Заборскайте, припускаючи, що до неї міг долучитися і Йонас Мачюліс-Майроніс (Tumas-Vaižgantas 1924: 10; Zaborskaitė 1987: 62).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 7

rašydamas Ūkininko (1890–1905), mažiau išsilavinusiems skaitytojams skirto laikraščio, leidėjų vardu (Kudirka 1890: 1–2):

Розуміння може також ускладнювати вживання чистої литовської мови. <...> Однак, навіть якщо спочатку чиста литовська мова була б важкою, до неї можна швидко звикнути. <...> Тож не засмучуйтеся, читачі, якщо № 1 «Ukinikas» виявиться трохи заважким для читання! Далі буде легше.

Того самого року в «Žemaičių ir Lietuvos apžvalga» закликали звернути увагу на лексику надгробних написів ([Pakalniškis] Zuikis 1890: 117):

Навіщо нам уживати слова з чужої мови, коли ми маємо «такі самі у своїй мові»? Замість «žonkos» або szvogerkos, чи не краще було б написати литовські слова «moters» і «pati»?

Вимогу чистоти, поряд із належним правописом, 1891 р. висував і J. Mačiulis–Maironis (1891: 182): «недостатньо писати абияк, адже від письменника вже вимагається знання наукового правопису й чистоти мови чистоти». Про необхідність уникати варваризмів у рецензії на «Vaikų kningelės» 1892 р. писав і A. Milukas (1892: 27):

Видавець, здається, не надто обтяжував себе працею, видаючи цю книжечку: нібито переклав із жемайтської на сучасний писемний діалект (говірку), однак чи то через поспіх, чи то через незнання всіх особливостей обох говірок, нагромадив чимало висловів і форм, не вживаних у сучасному писемному діалекті.

Вимагав чисто литовської літературної мови й Aleksandras Dambrauskas (Adomas Jakštas) 1898 року (див. далі, розд. 3.6). Питання чистоти літературної мови обговорювали й в особистому листуванні: 1885 року цю вимогу висунув до літературної мови S. L. Kušeliauskas (1923: 112–113): «Потрібно, щоб мова була справді чистою і щоб усі розуміли цю мову».

Отже, усвідомивши наявність літературної мови, хоча ще й не маючи праці, яка б її кодифікувала, частина суспільства, що нею користувалася, вже не терпіла нелитовських елементів; актуальним став критерій чистоти літературної мови. Його вважають найдавнішою вимогою до літературної мови, висунутою першою, хоча нині вона вже не є найважливішою (пор. Girdenis, Pupkis 1970: 65–67).

3.5. Територія вживання

У розглядуваний період обговорювали й територію вживання літературної мови. Як уже зазначалося, наприкінці 1885 року S. L. Kušeliauskas писав, що літературна мова є спільною для литовців (тобто аукштайтів) і

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 8

для жемайтів (див. розд. 3.2). Не минуло й десятиліття, як у 1893 р. Йонас Спудуліс окреслив уже ширші межі вживання літературної мови (писемної мови): вона мала бути спільною для литовців у DL і RP: «потрібно знову докладати зусиль, щоб була єдність у писемності між прусами й нами» (Spudulis 1893 11 26: 3v).

Ще через п’ять років, у 1898 р., А. Дамбраускас наголосив, що літературна мова (писемна мова) є спільною для всіх литовців, незалежно від місця їхнього проживання: нею користуються не лише литовці всіх діалектів в етнографічній Литві, а й у Європі та Сполучених Штатах Америки (Dambrauskas 1898: 2–3):

Сьогодні <...> жемайт чи аукштайт, дзукієць чи капс, занавик чи гуогас — усі усвідомлюють себе литовцями, усі однаково прагнуть писати, відмовляючись від особливостей власних діалектів <...> Таким чином поступово виробилася й утвердилася одна литовська писемна мова, якою нині користуються майже всі найкращі письменники нашої доби, незалежно від того, де вони живуть — у Європі чи Америці.

Отже, в останні десятиліття XIX століття уявлення про територію вживання літературної мови розширюється: літературна мова розуміється як мова всіх територій, де говорять литовською, якою користуються також литовці, що живуть в інших країнах.

3.6. Розширення функцій

Функції літературної мови, що виникли за умов заборони друку, не могли вільно розвиватися; нею не можна було користуватися в державних установах і школах.

У 1898 р. А. Дамбраускас, продовжуючи свідчення Ю. Тумаса-Вайжгантаса і Ю. Мачюліса-Майроніса про прагнення інтелігенції розмовляти літературною мовою, закликав розширити сферу її вживання: нею слід було користуватися не лише для спілкування між представниками інтелігенції, а й у церкві (Dambrauskas 1898: 4):

було б набагато краще, якби кожен литовський священник, добре вивчивши одну чисту литовську писемну мову, саме нею всюди проповідував Слово Боже, зовсім не турбуючись про збереження особливостей місцевого діалекту. <...> І нехай ніхто не думає, ніби ми тут проповідуємо якусь єресь. <...> У церковних справах, наскільки нам відомо, всюди панує не діалект, а писемна мова.

Зверталася увага й на ще одну, дуже особисту й водночас публічну сферу вживання мови, яку, здається, не обмежували вимоги влади, — написи на надгробках. У пресі зазначалося, що більшість литовських надгробних написів роблять польською мовою; закликали писати їх литовською і пропонували доручати їх укладання тим, хто знає граматику (Turauskas 1901: 15):

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 9

Жемайтійці, ви самі завжди напишіть ковалеві на записці, які слова треба викарбувати на хресті

<...> Якщо самі не вмієте добре й грамотно складати слова, попросіть того, хто добре знає жемайтську граматику, скласти напис.

Отже, частина суспільства, яка послуговувалася спільною літературною мовою для взаємного спілкування, почала дбати про її поширення й на інші сфери вжитку, де це було можливо, насамперед — у церкву. Звернули увагу й на мову написів на надгробках.

3.7. Потреба в кодифікації спільної літературної мови

В останні десятиліття XIX століття виникає потреба кодифікувати спільну літературну мову. В. Кудірка ще 1889 р. у Varpas писав (Kudirka 1889: 105):

Сьогодні кожен письменник створює граматику для себе й пише по-своєму — інакше й бути не може, доки не матимемо короткої, ясної граматики, яка чітко й без жодних вагань відповідала б на важливіші питання мови.

Редактор Varpas Юозас Адомайтіс-Шернас 1890 р. зазначив, що граматика потрібна для уніфікації правописних норм: «Щоб могла постати й, поставши, зберегтися єдина орфографія, потрібні також єдина опора, єдиний посібник, із якого всі могли б навчитися цієї орфографії» (Adomaitis-Šernas 1890: 65). Відчуваючи потребу встановити правописні норми, близько 1890 р. варпінінкай узялися до ініціативи: гектографували збірник правил правопису, підготовлений В. Кудіркою, Statrašos Ramsčiai (Jonikas 1987: 326).

Редактор Žemaičių ir Lietuvos Apžvalgos П. Урбонавічюс 1895 р. порушив питання граматики: «Тоді дочекаємося єдиного правопису, коли провідники нашої літератури (професори) зречуться лінощів і видадуть добрі граматики» (Urbonavičius 1895: 3). 1897 р. писати граматику закликав співробітник Tėvynės Sargo Пранцішкус Гайгалас: «З усіх сил маємо дбати й працювати, щоб поставити заслони для нашої мови й правопису, аби, пишучи, ми не блукали» (Gaigalas 1897: 18).

Оскільки належної граматики литовської мови досі не було, редакція Varpas шукала розв’язання: на початку 1898 р. пропонувала перекласти граматику Юліуса Шикоппа (1879–1881), а згодом рекомендувала спиратися на Lietuviška gramatikėlė П. Авіжоніса, у якій було представлено модель правопису Varpas ([Varpo редакція] 1899: 37):

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 10

Ми видали й розіслали всім редакціям літографовану «Граматичку» (на той час ще не завершену), укладену за правописом «Varpas», який, здається, не застарілий і зручний у користуванні. «Грам.» уклав фахівець, отже, їй можна довіряти.

Літературна мова була закріплена в опублікованій 1901 року «Граматиці литовської мови» J. Jablonskio. Для суспільства цей набір норм літературної мови видавався авторитетним, на нього почали спиратися. Редактор «Вітчизняного сторожа» J. Tumas-Vaižgantas вирішив дотримуватися норм граматики J. Jablonskio ще до її виходу¹¹, у 1900 році: «з цього номера «Т. С.» <...> ми почали писати згідно з тією загальною граматикою. Чекайте на неї та купуйте, бо вже час почати писати однаково» ([редакція «Вітчизняного сторожа»] 1900: 68). На цю граматику орієнтувалися й видавці «Дзвону», наприклад, спираючись на неї, 1903 року вони уніфікували вживання форм instr. sg. займенників: «Займенники слід відмінювати, як зазначено в граматиці [Jablonskio – J.V.]» (редакція «Дзвону» 1903: 25).

Отже, в розглядуваний період різні автори не лише фіксували, що бк уже існує, а й порушували, на їхню думку, найважливіші питання бк: говорили про співвідношення писемної та усної мови, територію її вживання, почали формулювати вимоги до бк і відчували потребу її кодифікувати. На межі XIX і XX століть бк уже частково розуміли так, як її згодом охарактеризує P. Skardžius, — як спільну мову народу.

4. ЛІТЕРАТУРНА МОВА НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Після скасування 1904 року заборони на друк латинськими літерами бк стала законною мовою друку, а після здобуття Литвою незалежності — державною мовою (це було закріплено в Конституції Литовської Держави 1922 року); її почали використовувати в адміністративних і освітніх установах (Zinkevičius 1992: 213–215; Piročkinas 2004: 6), тож її функції почали швидше розширюватися.

П. Скарджюс 1927 р. спільну мову визначив як спільну мову всього народу («щоб люди народу могли легше й швидше спілкуватися між собою, обмінюватися інформацією»; мову, яку могли б розуміти люди усього краю» (Skardžius 1927: 340), держави (bk «стала спільною для всього краю, для всієї держави» (Skardžius 1927: 341)).

У той час граматику ще не було надруковано, однак J. Tumas-Vaižgantas мав її рукопис — йому доручили доправити його до Тільзіта (Jonikas 1987: 336).¹¹

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija (XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 11

ПІДСУМКИ

1. Уявлення про бк до другої половини XIX століття можна лише реконструювати: бк мала бути спільною та однаковою для всіх публічною мовою народу. На цьому етапі створювали окремі стандартизовані моделі, які не переросли в літературну мову.

2. У другій половині XIX століття потреба у спільній мові ставала дедалі актуальнішою. На початку цього періоду необхідною та такою, що потребувала творення, вважали лише писемну мову.

Останні десятиліття XIX століття слід вважати критичним періодом, коли бк, засновану на південно-західному аукштайтському діалекті, починають розуміти не як майбутню, а як уже наявну — таку, якою користуються або намагаються користуватися. Почало змінюватися уявлення про літературну мову як писемну: виникла потреба не лише писати, а й говорити літературною мовою. До неї почали висувати вимоги не тільки одноманітності, а й чистоти. Почали прагнути, щоб бк використовували не лише в пресі та в спілкуванні інтелігенції між собою, а й в інших можливих сферах — у церкві; нею почали писати й написи на надгробках.

Суспільство почало ширше усвідомлювати територію вживання бк: її розуміли як спільну мову литовців, які жили в DL і RP, Європі та Сполучених Штатах Америки.

Мовну модель періодичної преси, спершу прийняту як спільну мову лише освіченішою частиною суспільства, у 1901 році було кодифіковано граматикою J. Jablonskis.

3. Мовна модель нелегальної литовської преси, прийнята інтелігенцією в останні десятиліття XIX століття як бк і кодифікована граматикою J. Jablonskis, 1922 року стала державною мовою, її почали використовувати в адміністративних та освітніх установах. У 1927 році P. Skardžius уже визначив бк як спільну для всієї країни, для всієї держави.

ŠALTINIAI

[A d o m a i t i s - Š e r n a s J.] j. a. 1890: Musų statrašas. – Varpas 2, 65.

A – Aušra, 1883–1886.

[Aušros redakcija] 1883: Gromatnyczia. – Aušra 5, 150–151.

A v i ž o n i s P. 1898: Lietuviška gramatikėlė, Peterburgas; VUB RS: Lᵣ623.

B a r a n a u s k a s A. 1875 10 04(16): Laiškas Hugo Weberiui iš Kauno. – Baranauskas A., Raštai

VII/2. Laiškai Hugo Weberiui ir Aleksandrui Dambrauskui, sudarė Regina Mikšytė, Marius Daškus, laiškų Hugo Weberiui pagrindinį tekstą parengė Rita Šepetytė ir Marius Daškus, komentarus – Bonifacas Stundžia, laiškų Aleksandrui Dambrauskui pagrindinį tekstą,

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 12

vertimą ir komentarus parengė Marius Daškus, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas, Baltos lankos, 2009, 2–11.

B a s a n a v i č i u s J. 1899: Prie historijos mūsų rašybos. Parašė dr. J. Basanavičius. Tilžėje 1899. Spaustuvėje otto v. Mauderodes.

[D a m b r a u s k a s A.] A. J. 1898: Seni paveikslai ir nauji užmanymai. – Tėvynės Sargas 10, 2–3.

[D a v a i n i s – S i l v e s t r a i t i s M.] Cirulis 1891: Isz latviu kampo. – Varpas 4, 70.

[G a i g a l a s P.] Embė 1897: Raszybos dalykai. – Tėvynės Sargas 8, 18.

[J a b l o n s k i s J.] Obelaitis K. 1893: Dar kelets žodžių apie mūsų rašybą. – Varpas 1, 8–10.

[J a b l o n s k i s J.] 1901: Lietuviškos kalbos gramatika. Rašytojams ir skaitytojams vadovėlis. Parašė Petras Kriaušaitis. Tilžėje 1901. Spauzdinta pas otto v. Mauderode.

J a u n i u s K. [1880–1892]: Lietuviszkas kalbomokslis, LNB RS: F 23-8; rankraštis.

[K u d i r k a V.] Q. D. ir K. 1889: Isz tėvyniszkos dirvos. – Varpas 7, 105.

[K u d i r k a V.] –v–k– 1890: Prakalba. – Ūkininkas 1, 1–2.

K u š e l i a u s k a s S. L. 1923: S. Kušelevskio laiškas kun. A. Burbai. „Aušros“ 40 m. sukaktuvėse (iš spalio m. 1923 „Žvaigždės.“), Philadelphia, 112–113.

[M a č i u l i s – M a i r o n i s J.] 1891: Apsakymai apie Lietuvos praeiga, paraszę Stanyslovas Zanavykas 1886. Tilžė 1891 m. Kasztu Lietuvos mylėtojų spausdinta pas O. v. Mauderodės.

[M i l u k a s A.] Dzukelis 1892: „Vaiku kningele,“ parasyta kunigo-vyskupo Motiej aus Vałanczausko. (Antras spaudimas). – Žemaičių ir Lietuvos Apžvalga 4, 27–28.

[P a k a l n i š k i s K.] Zuikis 1890: Silva Rerum. – Žemaičių ir Lietuvos Apžvalga 15, 117.

[P i e t a r i s V.] Prusas už Prusą 1894: Kalbos dalykai. – Varpas 6, 84–87.

[U r b o n a v i č i u s P.] Prancelė J. 1895: Nereikalinga „į“ su brūkszmel iu mūsų raszyboje. – Žemaičių ir Lietuvos Apžvalga 1, 3–4.

S p u d u l i s J. 1893 11 26: Laiškas Aleksandrui Dambrauskui; VUB RS: F 1 – D 462; rankraštis.

[Š l i ū p a s J.] J. Szl. 1884: Lietuviszkoj i paprasta kalba... – Aušzra 4, 147.

[Tėvynės Sargo redakcija] 1900: „Lietuviszkos kalbos gramatika“. – Tėvynės Sargas 8, 68.

Tėvynės varpai. – Varpas 1, 1898, 13.

[T u r a u s k a s P.] Raseinių Magdė 1901: Iš Raseinių. – Tėvynės Sargas 4/5, 14–19.

[Varpo redakcija] 1899: Redakcijos atsišaukimas. – Varpas 3, 37.

Varpo redakcija 1903: Mūsų rašyba. – Varpas 2, 25–26.

[V y t a r t a s A.] Ernest as Weyeris 1887: Įžanga. – Šviesa 1, 3.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 13

LITERATŪRA

Bagdonas J. 1937 01 11: Pastabos apie rankraščius, Kaunas, [I]; VUB RS: F 1 – F 627; rankraštis.

Girdenis A., Pupkis A. 1970: Bendrinės kalbos normos ir jų kodifikacija. – Kultūros barai 1, 65–67. Prieiga internete: www.straipsniai.lt/kalbos_kultura/puslapis/6484.

Haugen E. 1966: The Ecology of Language, Stanford, California: Stanford University Press.

Jonikas P. 1937: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos idėja priešaušrio metu. – Archivum Philologicum 6, 36–73.

Jonikas P. 1972: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos kūrimasis antrojoje XIX a. pusėje, Čikaga: Pedagoginis lituanistikos institutas.

Jonikas P. 1987: Lietuvių kalba ir tauta amžių būvyje, Visuomeniniai lietuvių kalbos istorijos bruožai, Chicago: Lituanistikos instituto leidykla.

LKŽe – Lietuvių kalbos žodynas, elektroninis variantas. Red. kolegija: Gertrūda Naktinienė (vyr. red.), Jonas Paulauskas, Rიტutė Petrokienė, Vytautas Vitkauskas, Jolanta Zabarskaitė, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2005. Atnaujinta versija, 2008. Prieiga internete: www.lkz.lt.

Palionis J. 2014: Aušrininkų ir varpininkų leksinių naujadarų kūryba, parengė Birutė Kabašinskaitė, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Piročkinas A. 1986: Kaip atsirado lietuvių bendrinė kalba. – Mokslas ir gyvenimas 1, 30–31.

Piročkinas A. 1990: Lietuvių bendrinės kalbos susidarymas. – Gimtasis žodis 1, 6–10.

Piročkinas A. 2004: Lietuvių kalba pirmosios nepriklausomybės metais. – Gimtasis žodis 5, 2–8.

Sabaliauskas A. 1979: Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija, iki 1940 m., Vilnius: Mokslas.

Skardžius P. 1927: Bendrinė kalba ir jos vartojimas. – Švietimo darbas 4, 337–350.

Skardžius P. 1933: Daukša pirmasis bendrinės kalbos kūrėjas Didžiojoj Lietuvoj. – Archivum Philologicum 4, 7–20.

Stakauskas J. 2003: Homiletikos ir lietuvių kalbos profesoriai. – Naujieji nacionalizmai ir katalikų bažnyčia Lietuvoje, sud. Algimantas Katilius, Vilnius: Aidai, 66–81.

Subačius G. 1991: Simonas Daukantas: rašybos ir kūrybinių interesų kitimas. – Iš Lietuvos istorijos tyrinėjimų, Vilnius: Academia, 58–64.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

JURGITA VENCKIENĖ. Lietuvių bendrinės kalbos sampratos istorija

(XIX amžiaus antroji pusė – XX amžiaus pradžia) | 14

Subačius G. 1996: Trys XIX a. bendrinės rašomosios kalbos modeliai: J. A. Pabrėža, J. Čiulda, S. Daukantas. – Lietuvių kalbotyros klausimai 36, 51–59.

Subačius G. 1998: Žemaičių bendrinės kalbos idėjos, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Subačius G. 2001: Written standard and spoken standard. – Baltų filologija 10, 127–136.

Subačius G. 2002: Perspectives of a History of European Standard Languages. – Lituanus 48(1). Prieiga internete: www.lituanus.org/2002/02_1_02.htm.

Subačius G. 2004: Standartinių (bendrinių) kalbų istorijos chronologija. – Metmenys 84, 97–115.

Tumas-Vaižgantas J. 1924: Doc. p. e. J. Tumo Lietuvių literatūros paskaitos. Draudžiamasis laikas, „Apžvalgos“ grupė, Jonas Maironis-Mačiulis, Kaunas, Marijampolė: „Dirvos“ b-vės leidinys.

Venckienė J. 2007: Lietuvių bendrinės kalbos pradžia: idėjos ir jų sklaida (1883–1901), Vilnius, 2007 (daktaro disertacija).

Venckienė J. 2014: Antano Baranausko lietuvių bendrinės kalbos teorija: priėmimas Žemaičių kunigų seminarijoje. – Archivum Lithuanicum 16, 269–294.

Zaborskaitė V. 1987: Maironis, Vilnius: Vaga.

Zinkevičius Z. 1986: Antanas Baranauskas kalbininkas. – Literatūra ir kalba 19. Antanas Baranauskas, Vilnius: Vaga, 58–81.

Zinkevičius Z. 1992: Bendrinės kalbos iškilimas. Lietuvių kalbos istorija 5, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Gauta 2016 12 05

Priimta 2017 01 19

JURGITA VENCKIENĖ

Lietuvių kalbos institutas

Petro Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204