LIETUVIŲ KALBOS GRAMATIKOS TYRINĖJIMAI

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

АВГУСТ ШЛЕЙХЕР

А. САБАЛЯУСКАС

«Пам’ять про Шлейхера як ученого не зникне, доки існуватимуть люди, які займаються наукою».

Я. Бодуен де Куртене

Зазирнувши в минуле будь-якої науки, ми майже завжди знайдемо кілька імен, які стоять там, наче своєрідні дороговкази, що вказують напрямок до нових, незвіданих шляхів, завершуючи старий або започатковуючи новий етап цієї науки. В історії мовознавства таким дороговказом є Август Шлейхер. Який би автор і з яких би позицій не писав історію індоєвропейського мовознавства, йому завжди доведеться надовго зупинитися на цьому вченому і, мабуть, не обійтися без відповідних розділів своєї книги, пов’язаних із його ім’ям. Щоправда, сьогодні в історії індоєвропеїстики ім’ям Шлейхера частіше позначають кінець минулого етапу, ніж початок нового; про здобутки цього вченого зазвичай говорять менше, ніж про його помилки. Однак для балтистики, а значною мірою і для славістики, ім’я Шлейхера символізує нову епоху, можна сказати, їхнє становлення як міжнародних наукових дисциплін. І цілком особливе місце Шлейхер посідає в історії литовської культури. У цьому відношенні, мабуть, жоден народ, мову якого досліджував цей німецький учений, не відчуває до нього такої вдячності, як литовці.

Август Шлейхер народився 19 лютого 1821 року в Майнингені, у самому центрі тоді ще роздробленої Німеччини. Його батько, Йоганн Готліб Шлейхер (1793—1864), був окружним лікарем, прогресивною людиною свого часу¹. У 1822 році родина Шлейхерів переїхала до міста Зоннеберг, розташованого неподалік від Майнингена. У цьому місті минуло дитинство майбутнього вченого; Шлейхер вважав Зоннеберг своєю батьківщиною і згодом присвятив йому навіть одну зі своїх наукових праць. У 1835—1840 роках Шлейхер навчався в гімназії в Кобурзі (Coburg). У гімназії найбільше його цікавили викладані там грецька й латинська мови; приватно він вивчав арабську (його навчав директор гімназії) та ознайомився з китайською і санскритом. Зрозуміло, що через таке «розпорошення» інші предмети гімназійної програми мали сильно постраждати, і Шлейхер далеко не був серед найкращих учнів. У гімназії вже виявилася схильність Шлейхера цікавитися різними питаннями ботаніки, проявилися його музичні здібності. Не завершивши повністю гімназійного курсу, до випускних

¹ A. Šleicherio biografijos faktai daugiausia imami iš S. Lefmann, August Schleicher, Leipzig, 1870 ir J. Dietze, August Schleicher als Slawist, Berlin, 1966.

17. Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai

257

іспитів Шлейхер підготувався вдома і, склавши їх, наприкінці 1840 року вступив до Лейпцизького університету, щоб вивчати теологію та орієнталістику. Крім протестантської теології та філософії, Шлейхер продовжив тут вивчати арабську і, ймовірно, санскрит та китайську мови. Однак атмосфера Лейпцизького університету, мабуть, йому не сподобалася; безперечно, цьому сприяло й ув’язнення в карцері за студентську дуель. Провчившись один семестр, Шлейхер у 1841 році переходить до Тюбінгенського університету, тодішньої теологічної цитаделі Німеччини. Тут він, схоже, вперше докладніше знайомиться з ідеями Гегеля, які згодом відіграли таку велику роль у науковій діяльності Шлейхера. Його інтереси поступово відходять від теології до філософії; він дедалі глибше занурюється в проблеми мовознавства, наполегливо вивчає санскрит, перську та семітські мови. На початку 1843 року теолог Шлейхер виголошує свою першу проповідь. Однак ця проповідь була майже й остаточним прощанням Шлейхера з теологією. Навесні того самого року він переїздить до Боннського університету й присвячує себе студіям з філології. Батько Шлейхера — людина практична — спочатку невдоволений майбутньою професією сина й в одному листі прямо пише йому: «Філолог — це бідний обідранець... і не варто витрачати гроші на це навчання»². У Бонні Шлейхер вивчає класичну філологію, санскрит та арабську мову. Тут у нього були чудові викладачі. Семінари з класичної філології веде його Фрідріх Велькер (Welcker), колишній домашній учитель у родині Гумбольдтів, який, цілком можливо, познайомив Шлейхера і з лінгвістичними теоріями свого колишнього учня Вільгельма Гумбольдта. Фрідріх Діц (Diez), засновник романської філології, викладає йому готську та давньоверхньонімецьку мови. Для нас особливо позитивний вплив на Шлейхера справив його професор санскриту Крістіан Лассен, який першим заохотив його зацікавитися балтійськими та слов’янськими мовами. За порадою Лассена Шлейхер опановує польську мову в товаришів-студентів. У 1846 році Шлейхер успішно закінчує університет, отримуючи venia legendi з «індійської мови та літератури й порівняльної граматики». Оскільки за статутом Боннського університету для докторського ступеня не вимагалося окремої габілітаційної праці, а було достатньо лише пробної лекції, він підготував її на тему «De graecae linguae spirantibus, in primis de ϑ litterae vi et origine», а 27 червня 1846 року в залі Боннського університету прочитав свою вступну лекцію «Über den Wert der Sprachvergleichung» (надруковану 1850 року).

Того самого 1846 року Шлейхеру призначили трирічну відпустку для наукових поїздок до Парижа й Лондона. Однак частину цього часу він проводить, лікуючись у Бельгії. Пізніше працює в Національній бібліотеці Парижа. До Парижа він прибуває одразу після Лютневої революції 1848 року. На прожиток Шлейхер заробляє також як кореспондент німецьких газет. Відвідує Брюссель і Відень.

На початку 1849 року Шлейхер, бажаючи краще опанувати чеську мову, прибуває до Праги. Тут він заприятелював із майбутнім професором санскриту Празького університету Алоїзом Ванічеком, який на той час, уже відмовившись від кар’єри юриста, почав цікавитися мовознавством. Ванічек навчає Шлейхера чеської мови. Однак Шлейхер не затримується в Празі надовго — ним, як політично підозрілою особою, починає цікавитися австрійська поліція. Поліція затримує гроші, надіслані йому поштою. У травні 1849 року Шлейхер, позичивши грошей, виїжджає з Праги й через Дрезден і Берлін повертається до Бонна. На той час своїми науковими працями Шлейхер уже привернув увагу громадськості. Ними зацікавився і тодішній

² J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 18.

258

Австро-угорський міністр освіти Лео Тун-Гогенштайн, 8 березня 1850 року Шлейхера запрошують до Празького університету на посаду екстраординарного професора «класичної філології та літератури». Приїхавши до Праги, Шлейхер застав там професора Георга Курціуса (Curtius), майбутнього одного з найвидатніших фахівців із грецької мови та індоєвропеїстів XIX століття. Між Курціусом і Шлейхером, майже ровесниками й людьми, безмежно відданими улюбленій науці, зав’язалася щира дружба. Їй не заважали ані цілком протилежні характери обох — Курціус був стриманим і обережним, Шлейхер часто був різким і навіть грубим, — ані різні погляди на мовознавство: перший завжди наголошував на історичному характері мовознавства, другий прагнув ототожнити його з природничими науками. Їхня дружба тривала до смерті Шлейхера, хоча згодом обидва вчені працювали в різних місцях і досліджували різні проблеми. Курціус намагався допомагати й учням Шлейхера³. Як ми вже зазначали, спочатку в Празі Шлейхер був професором класичної філології. Однак у травні 1851 року він отримав кафедру «порівняльного мовознавства та санскриту», що більше відповідала його схильностям і підготовці. Тепер Шлейхер уже міг викладати в Празькому університеті славістику, балтистику, германістику, санскрит і питання теорії мовознавства. Через кілька років, за заслуги перед мовознавством, на які він заслужив своєю славетною подорожжю до Литви, Шлейхера призначили ординарним професором «німецької та порівняльної філології й санскриту».

Подальше життя Шлейхера в Празі склалося невдало, а сама атмосфера наукової праці стала цілковито нестерпною. Причиною цих невдач були складні політичні й суспільні умови того часу. Так чи інакше, Шлейхер був німцем. Він працював у німецькому Празькому університеті. Хоча Шлейхер мав демократичні погляди й вирізнявся великою терпимістю, добре знав чеську мову, навіть писав нею наукові праці та перекладав нею твори санскритської й перської літератур, йому все ж не вдалося уникнути різних конфліктів із діячами чеського національного руху. Часом він ображав їх, можливо, надто суворо відгукуючись у своїх рецензіях про нові праці чеських мовознавців і літераторів (наприклад, про переклади чеською мовою творів давньогрецьких і давньоримських авторів). Чехи обурювалися на нього також як на дуже суворого екзаменатора на випускних іспитах у гімназії, де Шлейхер був спеціальним «екзаменаційним комісаром» на іспиті з німецької мови⁴. І в одному, і в іншому випадку Шлейхер формально, можливо, мав рацію у своїх зауваженнях і вимогах, проте йому, як чужинцеві, до того ж представникові великого народу, часто було важко зрозуміти почуття малого народу, що зазнавав національного гноблення.

Отже, з одного боку, вступивши в конфлікт із представниками чеського національного руху, з іншого — Шлейхер не уникнув конфлікту й з австро-угорською владою, яка їх гнобила. Деспотичний австро-угорський режим не міг терпіти Шлейхера, чиї релігійні та політичні погляди, за словами А. Ванічека, були надто вільнодумними й радикальними⁵. Уже з 1851 року його підозрювали в «республіканській змові» й стежили за ним. З обережності Шлейхер навіть передав свою кореспонденцію, у якій могли відображатися події революційного руху, Вані-

³ J. Dietze, Das Bild Leskiens in den Briefen August Schleicher, — „Beiträge zur Geschichte der Slawistik“, Berlin, 1964, p. 355; J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 28.

⁴ J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 37—8.

⁵ J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 39; S. Lefmann, August Schleicher, p. 37

17*

259

чехові, а згодом спалив її. У жовтні 1851 року в помешканні Шлейхера провели обшук, а його самого відвезли до Відня й узяли під поліцейський нагляд. Лише завдяки великим зусиллям його друга Курціуса Шлейхерові вдалося повернутися до Праги. Звісно, Шлейхера недолюблювало й католицьке керівництво університету.

У 1854 році Шлейхер одружився з Фанні Страсбургер, яка походила з його рідного краю — Зоннеберга. У 1855 році в Празі їхній син помер невдовзі після народження. Здоров’я самого Шлейхера значно погіршилося. В осінньому семестрі 1856–57 років він отримав відпустку й приїхав до Зоннеберга, щоб зміцнити здоров’я та дослідити діалект свого рідного краю. Після закінчення відпустки Шлейхер не повернувся до Праги, з якою було пов’язано стільки сумних спогадів, а вирушив викладати до Єнського університету, розташованого неподалік його рідного краю, за платню, удвічі нижчу. Спочатку в Єні Шлейхер почувався «мов птах, випущений із клітки чи задушливої хати на волю, до зеленого лісу»⁶. Та невдовзі й Єна розчарувала його. Суспільно-політична ситуація та скрутні матеріальні умови так нервували Шлейхера, що про ту саму Єну, яку кілька років тому він порівнював зі свободою та зеленим лісом, він із гіркою іронією сказав: «Єна — велика калюжа, а я — жаба в ній», а тогочасну Німеччину в одному листі порівняв зі стадом безвольних овець, яке йде туди, куди його женуть собаки⁷.

Попри несприятливі життєві умови, Шлейхер надзвичайно багато працював у Єні. Його надзвичайно різноманітна й змістовна лекційна діяльність приваблювала слухачів не лише з Німеччини, а й з інших країн. Одна за одною виходили його ґрунтовні праці та численні статті, що торкалися чи не всіх актуальних проблем індоєвропеїстики того часу. Шлейхер поступово ставав центральною постаттю європейського мовознавства. Особливо швидко його наукові заслуги визнали за кордоном. Уже 1857 року Петербурзька академія наук обрала Шлейхера своїм членом-кореспондентом. У 1862 році його на надзвичайно вигідних умовах запросили працювати до Варшавського університету (Szkola Główna). Того самого року Шлейхера запросили переїхати до Петербурга. У 1863 році він відмовився від запрошення до Дерптського університету. У 1867 році Загребська Югославська академія наук і мистецтв обрала Шлейхера почесним членом.

Однак ці звання не поліпшили життя Шлейхера. Бідний Єнський університет не підвищив йому платні. Щоб утримувати сім’ю (у Шлейхера було двоє синів і донька), йому доводилося багато працювати. В одному листі до свого друга з празьких часів Г. Курціуса Шлейхер скаржився: «…мені 46 років, і я щороку мушу писати заради шматка хліба, бо на 900 талерів ми не можемо прожити…»⁸.

Шлейхер сподівався, що в Лейпцизькому університеті заснують кафедру славістики, і він, як найбільш відповідна для цієї посади людина в Німеччині, зможе нарешті виїхати з тієї «є́нської нужди». Однак заплановану кафедру славістики Лейпцизького університету через три роки обійняв найулюбленіший учень Шлейхера, Август Лескін, а сам він так і не переїхав з такого нелюбого міста Єни: 6 грудня 1868 року він тут раптово помер, імовірно, від хвороби, на той час ще невідомої, — туберкульозу легень. За свідченням іншого його учня, Йогана Шмідта, останніми словами Шлейхера були: «Усе життя я прагнув істини, але все мало б бути набагато, набагато краще»⁹.

⁶ J. Dietze, ZfSl, 1960, II, p. 269.

⁷ J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 43, 45.

⁸ J. Dietze, Beiträge zur Geschichte der Slawistik, p. 368.

⁹ J. Schmidt, KZ, 18, 1869, p. 319–20.

260

* * *

Ми вже на початку згадували, що ім’я Шлейхера сьогодні частіше позначає завершення попереднього етапу індоєвропейського мовознавства, ніж початок нового. Насправді Шлейхер завершив етап порівняльно-історичного мовознавства, розпочатий Францом Боппом і Расмусом Раском. Такі праці Шлейхера, як «Compendium der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen» (Weimar, 1861—2; за п’ятнадцять років вийшло чотири видання німецькою мовою, крім того, переклади англійською та італійською), «Die deutsche Sprache» (Stuttgart, 1860; видано п’ять разів), «Die Sprachen Europas in systematischer Übersicht» (Bonn, 1850; видано також французькою мовою), «Die Formenlehre der kirchenslawischen Sprache» (Bonn, Wien, Prag, 1852; частину опубліковано також російською мовою), «Handbuch der litauischen Sprache», 1—2 (Prag, 1856—7), «Laut- und Formenlehre der polabischen Sprache» (St. Petersburg und Riga, 1871; видано після смерті Шлейхера), є вершиною індоєвропеїстики середини XIX століття. Наскільки популярними свого часу були ідеї Шлейхера з теоретичних питань мовознавства, досить чітко засвідчує той факт, що невелике дослідження Шлейхера «Die Darwinsche Theorie und die Sprachwissenschaft» за півтора десятиліття було видано німецькою (тричі), французькою, англійською, російською та угорською мовами.

Сьогодні, розглядаючи творчу спадщину Шлейхера, можна широко говорити про цього вченого як теоретика мови, індоєвропеїста, германіста, славіста, балтиста, обговорювати його погляди на праіндоєвропейську мову, генеалогічну класифікацію та багато інших питань. Це свідчить про те, яким ученим величезної ерудиції, широких інтересів і просто колосального творчого потенціалу був Август Шлейхер. Однак, так чи інакше, більша частина його творчої спадщини — це вже пройдений етап мовознавства. З чималою частиною його тверджень, особливо з поглядом на мову як на живий організм і спробою перенести в мовознавство такі дарвіністські поняття, як «боротьба за існування», «природний добір», не погоджувалися вже й багато хто із сучасників Шлейхера. Учення Шлейхера про розвиток індоєвропейських мов і прамову чи не першими почали критикувати самі його найталановитіші учні.

Дослідження загальних проблем індоєвропеїстики та доволі короткочасні теоретичні погляди Шлейхера, які сьогодні здебільшого фігурують у підручниках з мовознавства лише як своєрідні курйози, значно пережили студії цього вченого з окремих індоєвропейських мов або їхніх груп. Особливо це стосується слов’янських і балтійських мов.

Не зупиняючись докладніше на працях Шлейхера зі славістики, наведемо лише оцінку його головної праці в цій галузі, дану відомим радянським славістом С. Бернштейном рівно через століття після її появи: «Найважливішою датою в історії порівняльної граматики слов’янських мов був 1852 рік. Саме того року було надруковано дві праці, що стали епохальними в історії нашої науки. Я маю на увазі перший том — фонетику — чудової для свого часу праці Міклошича «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen» і фундаментальну працю Шлейхера «Formenlehre der kirchenslawischen Sprache erklärend und vergleichend dargestellt»... За точністю методу й інтерпретацією фактів праця Шлейхера, безперечно, перевершила граматику Міклошича. Можна сказати, що в середині XIX ст. «Formenlehre» Шлейхера була найбільшим досягненням нашої науки... Великою заслугою Шлейхера

261

було те, що він почав використовувати матеріал литовської мови для порівняльного дослідження слов’янських мов. Згодом цей матеріал допоміг розв’язати багато важливих питань історичної фонетики»¹⁰.

«Laut- und Formenlehre der polabischen Sprache» Шлейхера, можна сказати, аж до 1929 року, тобто до появи граматики полабської мови Т. Лера-Сплавінського, була основною книгою для вивчення структури полабської мови. Так само й про згадану вище «Die Formenlehre der kirchenslawischen Sprache» В. Ягич писав ще 1910 року: «Граматика Шлейхера й тепер не втратила своєї привабливості; вирізняючись стрункістю та ясністю викладу, вона особливо придатна як вступ до порівняльної граматики для славістів-початківців»¹¹.

Насправді це досить рідкісні приклади довговічності в історії порівняльного мовознавства.

Однак якщо, розглядаючи становлення порівняльного слов’янського мовознавства та введення даних слов’янських мов до порівняльної індоєвропеїстики, ми все ж можемо згадати поряд зі Шлейхером і інших мовознавців, хоч і не таких заслужених, то, говорячи про виникнення балтистики як частини індоєвропеїстики, Шлейхерові належить відвести цілком унікальне місце, а першу наукову граматику литовської мови, написану цим німецьким мовознавцем, і нині слід згадувати як справжній науковий подвиг.

Ми згадували, що Шлейхер зацікавився балтистикою ще під час навчання в Боннському університеті, заохочений своїм професором санскриту Крістіаном Лассеном. Спочатку балтійські мови були для Шлейхера лише допоміжним засобом у вивченні проблем слов’янських мов і визначенні місця слов’янських мов серед інших індоєвропейських. Здається, інтенсивніше він зацікавився цією проблематикою 1849 року. У листі до А. Ванічека від 12 жовтня того року Шлейхер писав: «Надалі я маю намір особливо досліджувати відносини між слов’янськими та балтійськими мовами. Підготовчі студії я розпочав цього літа, серйозно вивчав російську мову, читав Карамзіна й Ломоносова. Чудові сербські народні пісні виявилися для мене ще надто складними, тож поки що я читав Біблію — цей зручний засіб для вивчення мови»¹². Наприкінці 1849 року Шлейхер чеською мовою написав і свою першу працю, безпосередньо пов’язану з проблемами балтистики, — «Z čeho povstaly polohlásky ъ, ь a co jim odpovídá v litevském jazyku» (Bonn 31. Oktober 1849; рукопис зберігається в бібліотеці Лейпцизького університету). Німецький варіант цієї статті «Was entspricht im Litauischen dem kirchenslawischen ъ und ь?» було надруковано 1850 року. У книзі Шлейхера «Die Sprachen Europas in systematischer Übersicht» (Bonn, 1850), де було опубліковано й щойно згадану статтю, знаходимо примітку, в якій Шлейхер говорить про свої майбутні плани: «Автор уже давно вирішив на місці вивчити литовську мову й присвятити її граматиці, а також балто-слов’янським мовам загалом, свої найближчі роки, а можливо, навіть усе подальше життя»¹³.

У листі від 14 лютого 1852 року А. Шлейхер скаржиться Францу Міклошичу, що його подорож для вивчення литовської мови «висить у повітрі». Матеріальне становище самого Шлейхера було скрутним — у нього не лише зовсім не було коштів, він і не сподівався на спадок від батьків,

¹⁰ C. Б. Бернштейн, Очерк сравнительной грамматики славянских языков, Москва, 1961, p. 112–3 (šio veikalo tekstą sudaro 1952/3 ir 1953/4 mokslo metais skaitytos paskaitos).

¹¹ И. В. Ягич, История славянской филологии, СПб., 1910, p. 716.

¹² Й. Дітце, Август Шлейхер як славіст, с. 27.

¹³ Цитується за: J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 29.

262

але ще й досі винен своїм братам і сестрам, тому просить Ф. Міклошича посприяти у клопотанні про кошти на подорож. Настрій Шлейхера, за його словами, сумний (кілька місяців тому в його квартирі провели обшук...), тому йому «морально варто було б довший час подихати свіжим повітрям».

«Отже, у будь-якому разі я прагну подорожі до Литви й із найбільшим напруженням чекаю на рішення високої Академії», — завершує Шлейхер¹⁴.

Після виходу у квітні 1852 року «Formenlehre der kirchenslawischen Sprache» Шлейхер увесь свій вільний час присвячує вивченню литовської мови. Щоправда, він знав, що два добрі фахівці з литовської мови — Фрідріх Куршайт і Фердинанд Несельман — живуть у Кенігсберзі. Однак доброї граматики литовської мови від них Шлейхер не сподівався, бо, як писав він в одному листі до Міклошича (від 15 серпня 1851 року): «Куршайт знає литовську мову, але йому бракує ширшої освіти; Несельман не хоче писати жодної граматики, а найгірше — обоє давно ворогують... »¹⁵

Не дочекавшись відповіді Віденської академії наук щодо дозволу й коштів на подорож до Східної Пруссії, Шлейхер розв’язує це питання досить оригінальним способом. У травні 1852 року до Праги мав приїхати міністр освіти Австро-Угорщини граф Лео Тун-Гогенштейн. Дізнавшись від сестри свого приятеля А. Ванічека, де й коли міністр обідатиме, Шлейхер, коли той ішов до зали, просто в коридорі заступає йому дорогу й отримує коротку аудієнцію та усну згоду на подорож. Коли Віденська академія наук нарешті виділила 600 гульденів на витрати подорожі, Шлейхер 31 травня 1852 року прибув до Кенігсберга. Насамперед він відвідав Ф. Куршайта, сподіваючись, що той дасть йому практичні уроки литовської мови. Однак Куршайт не виявив особливого ентузіазму, трохи перевірив знання Шлейхера з литовського відмінювання, але на його прохання навчити мови не дав конкретної відповіді. Шлейхер попросив Куршайта, щоб той, коли згодом змінить думку, принаймні письмово повідомив про свою згоду чи незгоду, бо тоді Шлейхер знатиме, чи залишатися йому в Кенігсберзі довше. Ф. Несельман дуже люб’язно прийняв Шлейхера. Проте, будучи німцем і опанувавши литовську мову за книжками, він не міг навчити Шлейхера живої литовської мови. Несельман дозволив Шлейхеру користуватися своїми литуаністичними збірками, ознайомив його з литуаністичною літературою, наявною в Кенігсберзі, а також порекомендував кількох провінційних пасторів, які мали стати в пригоді під час його подорожі литовськими околицями Східної Пруссії¹⁶.

З рекомендаціями Ф. Несельмана Шлейхер одразу вирушає з Кенігсберга до литовців Східної Пруссії. За п’ять місяців він відвідує багато місцевостей (Рагніт, Тільзіт, Прекуле, Шмалленінкен, Пікаллен, Каукемен, Будветтен, Краупішкен). Спілкуючись із людьми, він досить швидко опановує литовську. Шлейхер мав великий хист до вивчення живої мови, як сам казав, мав «талант папуги». Уже в згаданому нами листі до Ф. Міклошича Шлейхер хвалиться, що сьогодні (тобто 11 червня) він уперше заговорив литовською з людиною в полі. А в листі від 6 липня до А. Ванічека пише, що вже може порозумітися з литовцями й розуміє все, що вони кажуть. Щодня він вивчає багато нових литовських слів,

¹⁴ J. Dietze, ZfSl, IV, 1965, p. 540.

¹⁵ Там само, с. 538.

¹⁶ Пор. лист А. Шлейхера до Ф. Міклошича від 11 червня 1852 року, — J. Dietze, ZfSl, IV, 1965, p. 542.

263

багато писав і читав литовською та розмовляв зі своїм учителем лише литовською. Спочатку, кажуть, замість того, щоб говорити литовською, він раз у раз починав говорити чеською; навіть тепер, розмовляючи литовською, він часом мимохіть уживає те чи інше чеське слово. У цьому листі А. Шлейхер також зазначає, що знання слов’янських мов допомогло йому вивчити литовську¹⁷.

Шлейхер спілкувався з литовцями з найрізноманітніших нагод. Він бував на їхніх весіллях, хрестинах, похоронах, завершеннях жнив. Цікавився їхніми національними стравами, предметами домашнього вжитку, усім, що стосувалося духовної культури й побуту литовців¹⁸.

Звісно, Шлейхерові довелося зазнати чимало труднощів у такому відсталому краї, якою була в середині XIX ст. Східна Пруссія, особливо в районах, населених литовцями, адже литовська мова там найкраще збереглася серед найбідніших і найменш освічених верств. У своїх листах Шлейхер пише, що в його кімнаті (хоча це була найкраща хата в усьому селі!) крізь прогнилу підлогу виднілася волога земля, у приміщенні йому не давали спокою мухи, а надворі на нього нападали хмари болотяних комарів. Особливо Шлейхер скаржився на погану їжу; до того ж його господині тарілка була зовсім незнайомою річчю — усі їли зі спільної миски¹⁹. Однак архаїчні форми литовської мови допомагали йому зносити всі труднощі, і серед литовців Східної Пруссії, як він згодом написав у передмові до своєї граматики, Шлейхер почувався «наче якийсь старанний колекціонер рослин або мисливець, який, побачивши рідкісну траву чи впольованого звіра, забуває про виснажливу мандрівку крізь хащі й болота»²⁰. Свою доповідь Віденській академії наук про подорож він так і назвав: «Briefe... über die Erfolge einer nach Litauen unternommenen wissenschaftlichen Reise». Справді, подорож Шлейхера була вдалою. У середині жовтня він повернувся до Праги з багатими лінгвістичними збірками, а головне — добре опанувавши литовську мову; там, упорядкувавши матеріал, він за кілька років написав свою знамениту граматику литовської мови. Перш ніж видати граматику, Шлейхер опублікував ще дві менші литуаністичні студії. 1853 року в чеському журналі «Časopis Českého Museum» (27, 1853, p. 320—34) було надруковано його працю «O jazyku litevském, zvláště ohledem na slovanský». Це доповідь А. Шлейхера, яку він виголосив у червні 1853 року на засіданні філологічної секції Чеського наукового товариства. У цій праці Шлейхер порівнює слов’янські й балтійські мови та доходить висновку, що слов’янські мови зберегли давнішу морфологічну структуру, ніж балтійські, тоді як фонетична структура балтійських мов за своєю архаїчністю переважає фонетичну структуру слов’янських. Того ж року у працях Віденської академії наук²¹ він опублікував статтю під загальною назвою «Lituanica», у якій розглядав питання литовського правопису, обговорював рукописний словник Я. Бродовського, катехізис М. Мажвідаса 1547 року та класифікував литовські дієслова.

Працюючи над граматикою литовської мови, Шлейхер спирався не лише на власноруч зібраний матеріал, попередні граматики (Д. Клейна, К. Г. Мількуса, Г. Остермейєра) та праці Ф. Куршайтіса, уже опубліковані на той час, а й запросив до Праги як консультанта Кумутатіса, учителя литовців Східної Пруссії, у якого довго

¹⁷ S. Lefmann, August Schleicher. p. 24; J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 32.

¹⁸ B. Beneš, Wilhelm von Humbolt, Jacob Grimm, August Schleicher, Winterthur, 1958, p. 89.

¹⁹ J. Dietze, ZŠSL IV, 1965, p. 543; J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 32; B. Beneš, ten pat, p. 89.

²⁰ A. Schleicher, Litauische Grammatik, Prag, 1856, p. V.

²¹ Sitzungsberichte d. Kaiserl. Akademie d. Wiss. Wien. Philos. — histor. Klasse 11, 1853, p. 76—156.

264

проживав під час свого перебування у Східній Пруссії й від якого він переважно й опанував живу литовську мову (Кумутатіс мешкав неподалік від Рагаміни, у Какшяй, нім. Gross-Kakschen). Граматику литовської мови Шлейхер писав із більшими й меншими перервами сім років — почав задовго до своєї подорожі до Східної Пруссії 1848 року й завершив у середині 1855 року; найінтенсивніше, звісно, працював протягом останніх трьох років. У квітні 1856 року книжку Шлейхера «Litauische Grammatik» було видано в Празі²². 1857 року вийшла також «Litauisches Lesebuch und Glossar». Ці дві об’ємні книжки (перша — 342, друга — 352 сторінки) становлять підручник Шлейхера з литовської мови під спільною назвою «Handbuch der Litauischen Sprache». У передмові Шлейхер зауважив, що його праця щонайменше «надасть ученим надійний матеріал». Звичайно, ця праця значно перевершила таке завдання.

У своїй граматиці Шлейхер уперше в історії дослідження литовської мови так широко й послідовно, з надзвичайною систематичністю, характерною для його праць, описав структуру литовської мови. Це була перша граматика литовської мови, написана професійним мовознавцем.

Коротко розглянувши місце литовської мови серед інших індоєвропейських мов, її значення для мовознавства та подавши деякі відомості про литовські діалекти, у першому розділі граматики (p. 7—85) Шлейхер описує фонетичну систему литовської мови — її східнопрусського верхньолитовського діалекту. У цьому розділі він приділяє особливу увагу чергуванню голосних кореня. В історії граматик балтійських мов це питання загалом розглядалося вперше. Пишучи про чергування голосних кореня, Шлейхерові, вочевидь, дуже став у пригоді словник Ф. Несельмана, у якому слова часто групувалися за етимологічним принципом. Слова, невідомі йому та його помічникові Кумутатісу, Шлейхер просто позначає як узяті зі словника Несельмана. Треба сказати, що, групуючи литовські слова зі спільним коренем, Шлейхер помилявся дуже рідко (наприклад, зі словом mirti він безпідставно зіставляє слов’янізм morai «ноші для поховання», зі словом dievas — слов’янізм dyvas; дієслова arti і irti він вважає словами з тим самим коренем, а слово gardus пов’язує з дієсловом gerti).

Другий розділ граматики (p. 86—169) присвячено словотворенню. Цю широку й складну проблему в граматиці Шлейхера, як зізнається і сам автор, розглянуто лише в загальних рисах. Через тридцять п’ять років цю своєрідну прогалину в граматиці Шлейхера частково заповнив його найулюбленіший учень Август Лескін, написавши справді фундаментальну для того часу працю «Die Bildung der Nomina im Litauischen» (Leipzig, 1891). Вельми значущим є останній параграф розділу про словотворення «Einiges über entlehnte worte», у якому Шлейхер, можливо, першим в історії дослідження литовської мови намагається сформулювати критерії виявлення запозичень і дуже проникливо зауважує, що, наприклад, литовське dūšià є слов’янізмом, адже поряд із литовським коренем dus- (пор. dausà, dūsauti) слід було б очікувати литовську форму *dusė; поряд із литовським коренем gyv- слово žyvýti не може бути литовського походження тощо²³.

У розділі морфології (p. 170—254) Шлейхер розглядає відмінювання іменника

та дієслова. Прагнучи якомога точніше показати різноманітність відмінювання імен і дієвідмінювання литовських дієслів, він не обмежується лише власними

²² A. Šleicherio knygą išleido J. G. Calve’sche Verlagsbuchhandlung; su šia leidykla po keliolikos metų J. Basanavičius tarėsi ir „Aušros“ spausdinimo reikalais.

²³ Pr. Skardžius, Die slavischen Lehnwörter im Altlitauischen, Kaunas, 1931, p. 14.

265

з почутими формами, але досить часто робить екскурси до інших, раніших граматик литовської мови та старих писемних пам’яток. Особливу увагу Шлейхер приділяє вже зникаючим архаїчним особливостям литовської мови — приголосному відмінюванню іменників та атематичним дієсловам.

Пишучи розділ із синтаксису (с. 255—339), Шлейхер найбільше спирався на «Neue Littauische Grammatik» Г. Остермеєра (Königsberg, 1791), «Beiträge zur Kunde der litauischen Sprache» Ф. Куршайтіса (Königsberg, 1843) та шкільну граматику грецької мови Г. Курціуса (ця граматика була зразком і для синтаксичного розділу першої наукової граматики латиської мови А. Биленштейна!). Однак, порівнявши синтаксис Шлейхера з попередніми працями, легко помітити, що Шлейхер значно випередив своїх попередників.

Дуже ретельно Шлейхер підготував і другу частину свого підручника — хрестоматію «Litauisches Lesebuch und Glossar», у якій із точними бібліографічними відомостями наведено зразки литовського фольклору — пісень, загадок, прислів’їв, казок — із збірок Л. Рези, Ф. Несельмана, С. Станявичюса, С. Даукантаса та інших, а також із рукопису словника Я. Бродовського. Чимало фольклорних матеріалів записав сам Шлейхер, а також його помічник Кумутайтіс. Бажаючи якнайповніше відобразити живу литовську мову, Шлейхер завершує свою хрестоматію «Gromata muszkėterio iš Puskėpalių sávo tėvams».

Під час укладання хрестоматії Шлейхеру справді дуже допомагав Кумутайтіс, а в складанні словника йому допомагала навіть дружина Шлейхера.

Само собою зрозуміло, праця Шлейхера мала й недоліки. Яким би геніальним не був чужоземний мовознавець, він усе одно не вивчить литовської мови так добре й не відчує всіх її найтонших нюансів так, як мовознавець, що розмовляв цією мовою змалку. Мабуть, найбільший недолік граматики Шлейхера — невміння розрізняти литовські наголоси. Ф. Куршайтіс у своїй праці «Beiträge zur Kunde der litauischen Sprache» II (Königsberg, 1849) уже досить докладно описав литовські наголоси. Про цю працю Куршайтіса Шлейхер відгукнувся дуже позитивно, прямо зазначивши, що вона мала для нього «неоціненне значення» під час вивчення литовського наголошування і що він вивчив її напам’ять²⁴. Однак розрізнення спадного й висхідного наголосів, хоча вони й дуже нагадували наголоси сербської мови, здавалося Шлейхерові надто тонким питанням²⁵, і у своїй праці він писав: rágas — ragai, dégù — dégą, žálias — žolė тощо.

Багато інших недоліків граматики Шлейхера були безпосередньо пов’язані із загальним рівнем мовознавства того часу, і сьогодні, звісно, було б наївно дорікати йому за них.

Граматика Шлейхера мала величезне значення для литовського мовознавства і культури загалом. Адже це була перша наукова граматика литовської мови, яка заклала міцний фундамент для подальшого її дослідження. Пізніші автори литовських граматик уже не могли обійтися без праці Шлейхера. Особливо великий вплив граматика Шлейхера справила на іншу фундаментальну працю з литовської мови — граматику Ф. Куршайтіса. Недарма у передмові до своєї граматики Куршайтіс писав: «Шлейхер у мовознавстві був героєм, якого я глибоко шаную як свого вчителя, майстра граматичного опису мови»²⁶. А. Баранаускас 1870 року переклав граматику Шлейхера

²⁴ A. Schleicher, Litauische Grammatik, p. IX.

²⁵ А. Шлейхер, там само, с. 11.

²⁶ F. Kurschat, Grammatik der littauischen Sprache, Halle, 1876, p. XI.

266

він користувався нею, викладаючи в Каунаській духовній семінарії. В одному листі до Г. Вебера він писав: «Ти вже бачив із моїх граматик, що моє правописання відходить від правил покійного Шлейхера, про смерть якого я не можу не шкодувати»²⁷. Сам А. Баранаускас побував у Шлейхера в Єні. Після смерті Шлейхера в його архіві знайшли кілька написаних А. Баранаускасом литовських текстів, які Шлейхерові надіслав академік А. Шифнер²⁸. Праці Шлейхера добре вивчили А. Юшка, Й. Спудуліс, К. Яунюс, Й. Яблонскіс, К. Буґа та інші дослідники литовської мови. Граматика Шлейхера поряд із «Порами року» К. Донелайтіса та мовознавчими працями Ф. Куршайтіса була однією з найпопулярніших книжок, якими цікавилися учасники литовського національного руху. Траплялися навіть випадки, коли денаціоналізовані литовці вивчали з цієї граматики мову своїх батьків. Граматика Шлейхера, безперечно, відіграла певну роль і у виборі західноаукштайтського діалекту за основу литовської літературної мови.

Цікаво, що граматика Шлейхера залишила слід навіть в історії латиських граматик. Адже без граматики литовської мови Шлейхера неможливо було б уявити й першу наукову граматику латиської мови А. Біленштейна²⁹ — «Die lettische Sprache nach ihren Lauten und Formen» I – II (Berlin, 1863 – 1864). Як образно зауважив латвійський філолог К. Анцитіс, Біленштейн писав свою граматику, поклавши на стіл працю Шлейхера³⁰. Наслідуючи Шлейхера, він описав морфологію латиської мови, а для синтаксису, як ми бачили, найімовірніше, також під впливом Шлейхера, обрав за взірець синтаксис грецької мови Г. Курціуса.

Вихід граматики литовської мови Шлейхера став великою подією для всієї індоєвропеїстики того часу. На власному прикладі Шлейхер довів, що граматику слід писати не на основі текстів, віддалених у часі й часто ненадійних, а на основі живої мови людей. Подорож Шлейхера до Литви була справді заразливою — досліджувати литовську мову безпосередньо в Литві стало для індоєвропеїстів майже модою³¹. Одним із перших цією модою «заразився» учень Шлейхера А. Лескін.

Після виходу граматики Шлейхер опублікував ще кілька невеликих статей із питань балтистики, переважно граматики литовської мови: «Zur litauischen Grammatik» (Beiträge zur vergleichenden Sprachforschung auf dem Gebiete der arischen, keltischen und slavischen Sprachen, 1, Berlin, 1858, p. 499 – 500), «Das Pronomen lit. szi, slaw. si = got. hi, Grundf. ki» (там само, p. 48 – 49), «-tē < d. i. – tai > als Endung des Infinitivs im Litauischen» (там само, p. 27 – 29), «Žmū» (там само, p. 396 – 398), «Giltinė» (там само, 2, 1861, p. 129), «Das Litauische in Curtius Griech. Etymologie» (там само, p. 124 – 126), «Lit. -ai = griech. -ī, umbr. -ei (-ī, -ē)» (там само, 5, 1868, p. 113 – 114), «Oskisch deivaum, lettisch deevatees» (KZ, 12, 1863, p. 399 – 400).

Інтерес Шлейхера до проблем балтистики значною мірою заохочувала й Петербурзька академія наук. На засіданні історико-філологічного відділення Академії наук 10 грудня 1862 року друзі Шлейхера, академіки О. Бетлінг, А. Шифнер та А. Куник, запропонували активізувати балто-слов’янські мовознавчі дослідження, доручивши цю роботу Шлейхерові. У 1863 році Петербурзька академія наук на п’ять років

²⁷ Archivum Philologicum, II, Kaunas, 1931, p. 102.

²⁸ Archivum Philologicum, I, Kaunas, 1930, p. 101.

²⁹ A. Ozols, Veclatviešu rakstu valoda, Rīga, 1965, p. 564.

³⁰ K. Ancītis, Rakstu krājums, veltījums… Jānim Endzelīnam, Rīgā, 1959, p. 303.

³¹ J. Handel, Dzieje językoznawstwa, Lwów, 1935, p. 86–7; B. Beneš, Vilhelm von Humboldt, Jacob Grimm, August Schleicher, p. 91.

267

призначила Шлейхерові щорічний гонорар у розмірі 400 срібних рублів. Шлейхер погодився написати для Академії порівняльну граматику слов’янських мов, порівняльну граматику балтійських мов і граматику балто-слов’янської прамови³². Уже наприкінці 1862 року в листі до одного зі своїх друзів Шлейхер писав, що знову цілковито повернувся до слов’яно-балтійських студій і що його кінцевою метою є написати «граматику прамови слов’ян, балтів і германців, забезпечену якнайбільшою кількістю прикладів»³³.

Однак, перш ніж виконати це грандіозне завдання, Шлейхер зробив для Петербурзької академії ще одну працю — щоправда, меншого обсягу й значно скромнішу, але надзвичайно важливу для історії литовської культури: він підготував перше наукове видання творів К. Донелайтіса. Шлейхер цікавився творчістю Донелайтіса вже досить давно. Ще у передмові до своєї литовської хрестоматії він писав, що потрібне нове видання «Пор року» К. Донелайтіса і що, якби не брак місця, він охоче включив би до хрестоматії цей «єдиний класичний твір литовця». «Читаючи цю майстерну працю, я щиро шкодував, — писав Шлейхер, — що через відсутність літератури гине така мова, яка досконалістю форми могла б змагатися з творами греків, римлян і давніх індійців»³⁴.

Підготовлені Шлейхером твори К. Донелайтіса вийшли друком у 1865 році в Петербурзі³⁵. Готуючи цю працю до друку, Шлейхер користувався першоджерелами тексту й консультувався з Ф. Куршайтісом. Читати твори Донелайтіса йому допомагав учитель Кумутайтіс, який уже допомагав йому під час написання граматики, та інший учитель із Рагайне — Мешкайтіс; до роботи з редагування словника було залучено й А. Баранаускаса, який тоді був професором Петербурзької духовної академії.

Редагуючи твори Донелайтіса, Шлейхер керувався насамперед критерієм автентичності: він уникав будь-яких скорочень, прикрашань чи пом’якшень, прагнучи показати науковому світові поета селян такою людиною, якою той був насправді. Так Шлейхер започаткував нову традицію редагування творів Донелайтіса, яка збереглася до наших днів³⁶.

Утім, підготовлене Шлейхером видання творів Донелайтіса мало й недоліки, на які одразу після виходу книжки дуже суворо вказав Ф. Несельман³⁷ (припускають, що тут могла мати місце й певна особиста неприязнь)³⁸. Пізніше Шлейхер зазначав, що чимало помилок у його виданні творів Донелайтіса виникло через несприятливі умови друку: він

³² «1. Порівняльна граматика головних слов’янських діалектів, до якої увійшов би суто науковий виклад усього спільного для них і яка, отже, подала б елементи прамови слов’янської раси. 2. Порівняльна граматика литовської, прусської та латиської мов, щоб також відновити за даними науки прамову литовської раси. Нарешті, 3. Литовсько-слов’янська граматика, тобто спроба реконструювати за допомогою результатів, отриманих у двох попередніх граматиках, та інших порівняльних досліджень прамову литовсько-слов’янської сім’ї до часу розділення діалектів». (Bulletin de l’Académie Impériale des Sciences de St. – Pétersbourg, 5, 1863, sklt. 526–7), пор. J. Dietze, August Schleicher als Slawist, p. 57.

³³ J. Dietze, ZfSl, II, 1960, p. 275.

³⁴ A. Schleicher, Litauisches Lesebuch und Glossar, p. VIII.

³⁵ A. Schleicher, Christian Donaleitis. Litauische Dichtungen, St. Petersburg, 1865.

³⁶ A. Šešelgis, Literatūra ir kalba, VII, Vilnius, 1965, p. 309–12, 317–8.

³⁷ G. H. F. Nesselmann, Altpreussische Monatsschrift, Königsberg, 1866, III, p. 454–8; 1867, IV, p. 65–79.

³⁸ J. Dietze, Август Шлейхер як славіст, с. 58.

268

жив далеко від місця друку й міг прочитати лише одну коректуру. Більшість помилок Шлейхер виправив і опублікував у бюлетені Петербурзької академії наук³⁹.

Підготувавши видання творів Донелайтіса, Шлейхер узявся за праці, замовлені Петербурзькою академією наук і згадані нами раніше. Однак у цій галузі він устиг опублікувати лише кілька статей⁴⁰. Раптова смерть не дала йому змоги виконати ці масштабні праці, важливі не лише для славістики, а й для науки про балтійські мови.

Август Шлейхер був не лише геніальним ученим — найвидатнішим індоєвропеїстом свого часу, талановитим педагогом, а й надзвичайно привабливою особистістю. Він був всебічно освіченою людиною. Окрім мовознавства, Шлейхер, можна сказати, мав ще одну спеціальність — був пристрасним ботаніком. Уже будучи професором, він відвідував університетські лекції з природознавства, вивчав літературу з цієї галузі, досліджував різноманітні явища фізіології рослин. На його письмовому столі стояв мікроскоп, а підвіконня й книжкові полиці були заставлені зразками найрідкісніших рослин. Шлейхер виростив чудовий сад, а якийсь час навіть очолював товариство садівників. Він був добрим спортсменом. Спорт, фізична праця, постійне спілкування з природою допомагали йому надзвичайно інтенсивно працювати розумово. «Похвалитися здібностями не можу: я їх не маю, зате маю залізну волю, за допомогою якої досягаю всього, що вважаю за потрібне», — сказав якось Шлейхер академікові Іванові Срезневському. Ця залізна воля справді допомогла Шлейхерові досягти багато чого, але, імовірно, була й однією з причин передчасної смерті великого вченого: розмах і темп роботи Шлейхера, мабуть, не відповідали його від природи слабкому здоров’ю.

³⁹ A. Schleicher, Zu meiner Ausgabe des Donaleitis, — Bulletin de l’Academie Imperiale des Sciences de St. Petersbourg, 8, 1867, skilt. 293–99; пор. також A. Šešelgis, там само, с. 312.

⁴⁰ Краткий очерк доисторической жизни северо-восточного отдела индоевропейских языков, — Записки Императ. Академии наук, 8, Приложение 2, Спб., 1865; Темы имен числительных (количественных и порядочных) в литво — славянском и немецком языках, — там само, 10, Приложение 2, Спб., 1866; Склонение основ на -у- в славянских языках, — там само, 11, приложение 3, Спб., 1867.

18. Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai

269