ІСТОРІЯ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Stasys KEINYS

Інститут литовської мови

З МОВНОЇ ТА ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ А. ДАМБРАУСКАСА

На долю литовських просвітителів, народжених у середині та другій половині XIX століття, випав священний обов’язок запалити і (або) розвивати рух національного відродження, який за третину століття докорінно змінив становище Литви. Разом із цим рухом почалася й дедалі ширше розгорталася праця зі створення, розвитку та викладання єдиної спільної зразкової мови для всіх литовців, що дала змогу в перші десятиліття XX століття вперше за всю її історію охопити всі сфери життя країни та діяльності її людей. Це був період об’єднання литовського народу й швидкого дорослішання до нового самостійного життя. Водночас це були часи безпрецедентного розвитку литовської мови, розширення її ролі та формування сучасної літературної мови.

Безперечно, найбільшим творцем підвалин сучасної літературної мови, її розвивальником і вчителем був Йонас Яблонскіс (1860–1930). Однак разом із ним — хтось погоджуючись і постійно підтримуючи, хтось палко сперечаючись, але все ж зважаючи на його думку, — працювала чимала когорта діячів різних галузей науки, техніки, культури та релігії. Ці люди, нерідко радячись один з одним, а часом збираючись разом на довший чи коротший час, заклали підвалини сучасної фахової та художньої мови, оновили мову релігії, створювали й розвивали термінологію державного життя, господарства, середньої, вищої та чистої науки, а також інших галузей. Озираючись на ті часи, не можна замовчати, а тим паче не помітити професора-прелата Александраса Дамбравскаса, сучасника Й. Яблонскіса, дуже діяльного, який орав ниву в різних галузях, багато писав, редагував і навчав інших; в історії нашої культури він більш відомий і найчастіше згадується під ім’ям Адомаса Якштаса, хоча підписувався також Друскіусом та іншими псевдонімами.

32

А. Дамбравскас і Й. Яблонскіс були не лише сучасниками, а й ровесниками — обоє народилися того самого 1860 року, тільки А. Дамбравскас був на три місяці старший (народився 8 вересня, а Й. Яблонскіс — 30 грудня). Обидва стали відомими діячами науки й культури в часи національного відродження, забороненої та відновленої преси; за свою діяльність обох переслідувала й навіть карала царська влада. Їхні шляхи, особливо на мовній ниві, часто перетиналися, і не раз у місцях цих зіткнень сипалися іскри. Зазвичай пропозиції Й. Яблонскіса не подобалися А. Дамбравскасу. Лише у двотомнику «Наша нова література» Й. Яблонскіс (Йонас із Ригішкяй) трапляється понад пів сотні разів безпосередньо, а ще щонайменше вдвічі менше — під узагальненим, подекуди вживаним із насмішкою найменуванням філологів. А. Дамбравскасу не подобався правопис Й. Яблонскіса, чимало запропонованих ним термінів вважав невдалими; йому постійно заважали граматичні та інші особливості сувалкійського, жемайтійського чи навіть дусетського говорів (сам А. Дамбравскас походив із волості Пагіряй, що була в Центральній Литві, нині — Кедайняйський район, тобто з окраїни східноаукштайтського ареалу). Треба сказати, що протягом кількох десятиліть Й. Яблонскіс, якого зачіпав А. Дамбравскас, зберігав гідність: лише щодо окремих фахових розбіжностей він дав критику ширшу відповідь, а кілька разів коротко щось пояснив. Сам же А. Дамбравскас і через сто чи майже сто років після тих подій видається упередженим, позбавленим братньої любові до Й. Яблонскіса й у багатьох випадках несправедливим прискіпою, тим паче що траплялося й так, що, в одному місці розкритикувавши чи навіть висміявши якусь пропозицію Й. Яблонскіса, в іншому він сам нею користувався.

Діяльність А. Дамбравскаса була надзвичайно різнобічною. Автори статті про нього в «Литовській енциклопедії», Пр. Довидайтіс і Вацл. Біржишка, писали про це: «Д. хоч і мав схильність перетворитися на кабінетного вченого-фахівця [= науковцем-фахівцем. – Ст. К.], не міг замкнутися в якійсь одній праці, а волею-неволею мусив стати енциклопедистом. Він і церковний діяч, і теоретик-богослов, він математик і філософ, поет і сатирик, політик і публіцист, мовознавець, історик і літературний критик, зрештою, мабуть, перший литовський есперантист. Працюючи в цих галузях понад 50 років, він усюди творив своє, скрізь залишив для суспільного життя литовців щось власне, якштасівське, анти-

33

преса¹. Безперечно, це правда. А. Дамбравскас був дуже плідним співробітником литовської преси ще від часів «Аушри», до того ж сам був засновником і редактором не одного періодичного видання. За життя він видав понад пів сотні своїх книжок і книжечок. Найбільшу частину його писемної спадщини написано й опубліковано литовською мовою, але є також публікації польською, латинською, французькою, російською та есперанто.

Не замислюючись над тим, чи доречно називати його мовознавцем (сам він називав себе філологом-аматором²), А. Дамбравскас увійшов в історію литовського мовознавства. Можна сказати, що протягом усього свого діяльного й творчого життя він жваво цікавився питаннями спільної литовської мови, дбав про її розвиток, безпосередньо долучаючись до її творення й розбудови. Готуючи підручники з логіки, геометрії, тригонометрії, пишучи праці з філософії, теології, математики та інших галузей, він був одним із творців сучасної фахової мови й термінології цих галузей. На початку XX століття разом із Й. Лаукайтісом, Й. Яблонскісом, К. Бугою та іншими священниками й мовознавцями він обговорював питання оновлення мови й термінології релігійних обрядів, молитов і загалом церковної мови³, а сам укладав молитовники та збірники гімнів. Згодом, на початку третього десятиліття, він став членом Комісії з термінології, створеної для державних і наукових потреб при Міністерстві освіти, а в середині четвертого десятиліття цікавився загальними питаннями філософської термінології, які обговорювала секція термінології Товариства литовської мови⁴. А. Дамбравскас жваво відгукувався на литовські книжки й інші видання чи не з усіх галузей — художню літературу, мистецтво, науку та публіцистику, — і щодо багатьох із них писав довші чи коротші статті, рецензії або принаймні анотації; важливо тут те,

¹ Пр. Д. і Вц. Б-ка. Дамбравскас (Александрас) // Литовська енциклопедія. Каунас, [1937]. Т. 5. Ст. 1399.

² Jakštas A. Mūsų naujoji literatūra (1904–1923). T. 2: Mūsų naujoji prozos literatūra (1904–1923). Kaunas, 1923. P. 39.

³ Piročkinas A. J. Jablonskis – bendrinės kalbos puoselėtojas: 1904–1930. Vilnius, 1978. P. 62.

⁴ Шалкаускіс Ст. Твори. Вільнюс, 1991. Т. 2. С. 127.

34

що майже ніколи не забував, якщо не сказати про них докладніше, то принаймні зауважити кілька слів щодо їхньої мови. Той, хто читав обидві книжки А. Якштаса «Наша нова література» — «Наша нова поезія (1904–1923)» і «Наша нова прозаїчна література (1904–1923)», видані 1923 року в Каунасі, — бачив це на власні очі.

Із зауважень щодо мови різних видань виразно видно, що А. Дамбравскаса турбували литовський характер і спільність писемної мови. Він не раз звертав увагу авторів — і письменників, і науковців та публіцистів, — що слід уникати чужомовних елементів. Він дорікав за них і у віршах «Весняних голосів» Майроніса — їм дуже шкодять синтаксичні полонізми (т. 1, с. 34)⁵. Йому дуже не подобалося вживання місцевих слів, які він найчастіше називав провінціалізмами, і за це він також не раз сварив письменників. Ось що писав А. Дамбравскас 1913 року в «Драугийї» про п’єсу Л. Гіри «Ранкова зоря» (Вільнюс, 1913): «<…> мова вщерть набита всілякими місцевими провінціалізмами: loc, butau, niaugi, porinti, uogela, širdela, kumula, ledokas та ін. Замість mano, tavo, savo вжито ma, ta, sa. Із цих трьох скорочених форм литовці-каунасці вживають лише одну — sa, але й її кажуть тільки, звертаючись до собаки (sa, sa, sa), а не до людей. Втискати подібні провінціалізми в писемну мову — означає просто її псувати. Ми вже протестували проти цього й протестуватимемо й надалі» (т. 1, с. 140). А свої зауваження щодо збірки віршів того самого автора «Дорогами батьківщини» він підсумував такими словами: «Ми вважаємо Л. Гіру не лише вільнюсцем і дзуком, а й співцем усієї Литви, отже, маємо право вимагати, щоб він співав не по-вільнюськи, а чистою литовською мовою» (т. 1, с. 139). Путіна він радив остерігатися «фатального скорочення дієслів минулого часу в сувалькському діалекті» (skambė, spindė; skambėjo, spindėjo) — це, мовляв, «огидне псування мови», так не скорочують ані в Жемайтії, ані в Аукштайтії (т. 1, с. 209), а В. Креве «хоч і не барон, але має воістину баронську фантазію — зіпсувати нашу граматику й дієвідмінювання», адже він уживає не загальнолитовські форми bū-

⁵ Поряд із цитатами, переказаними твердженнями та прикладами зазначено том і сторінку «Нашої нової літератури». У цитатах нічого не змінено (виправлення значніших помилок подано в квадратних дужках).

35

čiau, būtumei, būtumet, а також дзуцькі форми būtų, būtai, būtut тощо (т. 1, с. 385). Узагальненням усього цього можна вважати його палкі зауваження щодо мови «Шарунас» і «Оповідань старих людей Дайнавського краю». В останній статті читаємо: «Любити свій край, свій діалект — треба, але не треба робити з них ідолів і змушувати інших їм поклонятися», а далі: «Діалект В. Креве — це факт, але й писемна литовська мова — інший факт. Перший цінувати, а другий зневажати — означало б занести в нашу писемність шкідливий сепаратизм, нерозумний провінціалізм. Діалекти мають повне право панувати, але лише у сфері фольклору, а не художньої літератури» (т. 2, с. 56). І тепер, як і тоді, багато хто надав би письменникам, творцям художньої мови більше свободи (інша річ — фахова мова), навіть знаючи, що А. Дамбравскас мав на увазі насамперед уживання варіантів звучання й граматичних форм слів та їхніх сполучень. Не раз він критикував «кантичкове віршування» і «спотворення наголосу». Рецензуючи книжку «Дитяча зірочка», укладену вчителем П. Бендорісом для другого й третього класів початкової школи (Вільнюс, 1909), і процитувавши з неї кілька віршованих уривків (наприклад: Коник весело день провів, / Весну оспівуючи), А. Дамбравскас слушно писав, що «дитині з цих віршів хоч-не-хоч доведеться навчитися або спотворювати власну мову, або порушувати закони поезії» (т. 2, с. 479). Ці думки дуже важливі й сьогодні.

Будучи діяльним працівником преси, А. Дамбравскас чимало клопотався про правопис. Правопис видань кінця XIX — початку XX століття був строкатим, щодо нього не мали згоди ні мовознавці, ні редактори різних видань. А. Дамбравскас виробив власні принципи правопису (їх викладено в книжечці «Питання нашої абетки», виданій 1914 року), обговорював ці питання й значно раніше (наприклад, у статті «Чи маємо вже добрий правопис?», опублікованій 1900 року в «Варті батьківщини»), а також пізніше. Особливо його не влаштовував правопис Й. Яблонскіса, і за нагоди він раз у раз критикував його за те чи інше. Очевидно, його дратувало утвердження неприйнятного правопису, але, будучи дисциплінованим, він усе ж загалом його дотримувався. До речі, деякі правописні рішення А. Дамбравскаса дуже припали б до смаку реформаторам правопису після Яблонскіса, особливо його висунутий принцип, що для кожного звука потрібен окремий знак,

36

і з цієї нагоди, здається, без достатніх підстав Я. Яблонському навіть приписали «правописний консерватизм і нерішучість»⁶.

В обох томах «Нашої нової літератури» чимало зауважень щодо термінів, ужитих у рецензованих виданнях. Особливо багато їх у другому томі, названому «Наша нова прозаїчна література», до якого ввійшли рецензії та анотації на прозові твори в широкому розумінні (не лише художню літературу, а й наукові, релігійні, навчальні книжки, видання з державного життя, періодичні та інші видання), опубліковані протягом перших двох десятиліть XX ст. після скасування заборони на друк. Тут порушуються питання литовського й міжнародного характеру термінів, їхньої сталості, одноманітності та варіантності, джерел запозичених термінів і їхнього литовського оформлення.

А. Дамбраускас беззастережно виступав проти мовних і термінологічних чужорідностей того часу, які найчастіше називають варваризмами. У 1907 р. в «Draugija», рецензуючи перекладений із польської двотомний твір «Медитації, або духовні роздуми», який, на думку рецензента, мали прийняти в семінаріях як посібник із медитацій і який мав стати «духовним провідником більшості литовських священників», він похвалив мову як гарну й правильну (зазначалося, що переклад виправив «добре знаний наш молодий філолог К. Буґа») і, відзначивши, що замість більшості полонізмів ужито литовські слова, наприклад: yščius / yščius (тепер iščios), malonė, mirtis, а не živatas, loska, smertis тощо, тут же згадує, що залишилися полонізми asaba, apiera, griekas, pasikłonioti, Traice тощо, і додає: «Мабуть, редактор вважав, що виправлення теологічних термінів — не його справа. Правду кажучи, цивільній людині це завдання не до снаги. Тут неодмінно мають долучитися самі священники» (т. 2, с. 212). Рецензія завершується зауваженням, що для нового видання «варто було б подбати і про більш литовську теологічну термінологію» (там само).

На початку XX ст. переглядали мову релігійних видань, виправляли богослужбові книги, катехізиси, молитовники, гімни та інші тексти. Були і розбіжності, і спротив виправленню цих усталених текстів. Представляючи виданий 1916 р. для Жемайтійської єпархії «Перший підручник релігії для-

⁶ Salys A. A†A. A. Dambrauskas-Jakštas (1860–1938) // Gimtoji kalba. 1938. Sąs. 2 (52). P. 18. Tas pats: Salys A. Raštai. Roma, 1985. T. 3. P. 126.

37

mokslių“ (str. „Nauji tikybos vadovėliai“. – „Ateitis“, 1917, Nr. 2), dėl naujos poterų redakcijos A. Dambrauskas rašė: „Tiesa, vienam kitam kritikui, rasit, nepatiks naujai ištaisytoji ir čia pirmoj vietoj padėtieji poteriai. Kai kas, nesugebėdamas surasti, kuo nauji terminai bei posakiai pakeisti, gal pagailestaus, kodėl nesilaikyta senovės teksto. Tiems čia primenam, kad poteriuose yra du dalyku: 1) glūdinti juose Dievo apreišktoji mintis ir 2) tą Dievo mintį žmogiškais žodžiais išreiškiančioji forma. Dievo mintis palikta nepaliesta ir naujuose poteriuose; jei čia kas pakeista, tai vienas kitas žodis bei sakinio sustatymas, t. y. jų išorinė forma. Ši gi, kaip ir visa, kas yr žmogiška, nėra nekintama. Kas tuo abejo­tų, tepasiklausia istorijos: iš ten sužinos, jog poterių tekstas XVI ir XVII amžiais buvo kitoks, negu XVIII ir XIX. Tai yra faktas, gal kam ir nemalonus, bet nieko čia nepadarysi. Kintant šiaipjau gyvai žmonių kalbai, negali nekisti ir poterių tekstas, gyva kalba kalbamasi. Ne mūsų galioje tas kitimas sustabdyti. Kas šiandien nauja, ryt bus visai paprasta, poryt jau sena. Kritikai pamurmėję nusiramins, o jaunuomenė naują tekstą su padėka priims. Dievas gi, kursai ne niekino senų poterių, lygiai mielai klausys ir naujųjų, nes jam rūpi mintis ir meilė, o ne raidė bei žodžiai. Tai žinom iš jo paties pamokymo apie tai, kad „raidė užmuša, dvasia gaivina” (t. 2, p. 241–242). Teisingai ir labai įtikinamai pasakyta.

Також і в багатьох інших випадках А. Дамбраускас заявляв, що слід уживати литовські терміни. Рецензуючи «Лекції з біології та бактеріології» (Бруклін, 1912), він дорікає авторові А. Ґарму, що той «очевидно, сліпо йшов за російськими джерелами», адже про це свідчать невдалі терміни ličinkos, probirkos тощо (т. 2, с. 432), а в рецензії на підручник «Здоров’я, або прямий і короткий шлях до здоров’я. Основні знання з анатомії, фізіології та гігієни», підготовлений А. Л. Ґрайчюнасом і виданий у Чикаго 1911 р. для початкових шкіл і широкої публіки, пише: «Назви паразитів усі залишено латинськими. Автор, мабуть, не вмів назвати їх литовською. У підручнику, призначеному для шкіл, цього не повинно бути» (т. 2, с. 429). Такої думки він дотримувався і через десять років, розглядаючи книжечку С. Ґарбачяускаса «Футбол» (Каунас, 1921), яка, на думку рецензента, «через велику кількість чужих слів буде

38

важкою для розуміння. Наприклад, хто зрозуміє такі речення, як «Центральний форвард має бути добрим гравцем» або «Гавбеки — бігуни — мають то приєднуватися до форвардів, то до беків» (16). На нашу думку, усі ці беки, інсайти, голкіпери, корнери конче треба було литуанізувати, бо, будучи англійськими, вони так само не пасують литовцям, як і іншим народам» (т. 2, с. 572). Згодом, як тепер усім відомо, футбольні терміни чудово литуанізували, і збереглася лише сама назва цієї гри англійського походження. Імовірно, до цієї справи свого часу долучилося й зауваження А. Дамбраускаса. Загалом А. Дамбраускас запропонував замінити чимало різноманітних запозичених термінів литовськими або часом іншими, звичнішими запозиченнями чи підтримав запропоновані іншими заміни, наприклад (усі наведені тут приклади взято з другого тому «Нашої нової літератури»): ataka = antpuolis (с. 544), distancija = atstumas, atstogumas, tolis (с. 544), kielikas = taurė (с. 138), linza = lęšis (с. 338), nervas = dirksnis (с. 339 тощо; тепер пишуть dirgsnis), objektas = dalykas, regimentas = pulkas, sousas = padažas (с. 141; це ж 1910 р.!), spižius = ketus (с. 338), škicas = eskizas (с. 178) тощо. Йому не сподобався також «без жодної потреби» залишений у брошурі «Команди й терміни піхотного строю» (Каунас, 1919) «запозичений росіянами з французької» marš, тож він запропонував команди bėgte bėk, žengte ženk (с. 543; до речі, у командах bėgte marš, žengte marš надзвичайно незвично вжито дієприслівники, і тому вони справді дивні й виняткові). Щодо статутів і положень литовської армії, які тоді укладалися, А. Дамбраускас висловив чимало цікавих і влучних зауважень та пропозицій (див. т. 2, с. 541–553), частину яких урахували в нових виданнях цих документів.

А. Дамбраускас рецензував майже всі литовські термінологічні словнички, видані наприкінці другого десятиліття. Особливо багато зауважень він висловив до «Словничка термінів арифметики й алгебри» М. Шикшніса (Вільнюс, 1919) та підготовленого ним «Проєкту математичних термінів» («Lietuvos mokykla», 1918, № 11), а також до «Збірничка термінів геометрії та тригонометрії» З. Жемайтіса (Каунас, 1920). Визнаючи, що більшість термінів у цих словничках хороші й придатні, рецензент гаряче доводив непридатність чималої кількості вміщених у них термінів, починаючи, за його словами, з невдалих назв усіх чотирьох арифметичних дій (sudėtis, atimtis, daugyba, dalyba). Тут,

39

kaip ir ne vienoje kitoje vietoje, akivaizdžiai pasirodo paviršutiniškas, išorinis kritiko kalbos dalykų supratimas, be to, atkaklus ir gal net aklas gynimas to, kas paties sumanyta ar priimta (kaip minėta, ir pats A. Dambrauskas yra parašęs matematikos vadovėlių ir kitokių darbų). Štai, pavyzdžiui, kaip aiškinamas tų aritmetikos veiksmų pavadinimų netikumas: „Sudėtis jau turi savo prasmę – sostav, atimtis greičiau bus vyčet, o ne vyčitanie; dalyba rusiškai bus dielež, daugyba – pomnožka. Daiktavardžiai padarytieji iš veiksmažodžių infinityvų reiškia veiksmo rezultatus; tuo tarpu aritmetikos veiksmai yra tikros operacijos bei procesai, taigi jie kur kas geriau buvo pavadinti vilniškių matematikų: dėstymu, imstymu, dauginimu ir dalymu“ (t. 2, p. 332). Nei galimi rusiški lietuviškų žodžių atitikmenys, nei juolab nežinia kuo paremtas teiginys, kad iš bendraties padaryti daiktavardžiai negali reikšti veiksmo pavadinimų, neirodo, kad peikiamieji terminai yra nevykę. Šiame, kaip ir kai kuriuose kituose rašiniuose, A. Dambrauskas labai nori lietuviškus terminus susaistyti su rusiškaisiais, be to, priešingai negu anksčiau minėtu atveju čia jau užsispyręs gina vadinamuosius tarptautinius terminus ir jų lietuvinimą laiko lenkų įtaka. Tai esanti klaida, nes „Mokslas yra tarptautiškas dalykas, taigi ir terminai tur liktis tarptautiški. Tokie terminai, kaip perpendicularis, paralėlis, katetas, hipotenuzė, diametras, perimetras, diagonale, mediana, bisektrisė, elipsė, parabolė, hiperbolė ir k. visai nereikalingi jokio tautiško krikštijimo. Nacionalizuodami juos, mes apsunkinsime tik būsimosios lietuvių kartoms naudojimąsi kitataučių matematiškąja literatūra ir kitataučiams skaitymą mūsų būsimųjų matematiškųjų veikalų“ (t. 2, p. 335–336). Matyt, amžinas, nors naivus, yra šis argumentas, tebegyvas ir dabartinių tarptautinių žodžių diegėjų galvose. Beje, įdomu, kad kai kurie fizikai dar ir dabar, tvirtai įsigalėjus terminui spindulys, kaip ir A. Dambrauskas, mano geresnį esant stipiną. Dėl šio termino A. Dambrauskas rašė taip: „Radijus – spindulys yra grynas polonizmas (slg. lenk. promien). Kaip krug’ui tetinka vieno [= vien. – St. K.] liet. ratas ar ratilas, taip ir radius’ui nėra tinkamesnio termino kaip stipinas“ (t. 2, p. 348–349).

Значну увагу приділено й підручникам з математики — обговорено щонайменше 15 із них. І тут чимало чого закидається термінам у частині цих підручників, особливо написаних П. Ма-

40

шіотаса та М. Шікшніса (до речі, разом із Й. Яблонскісом учителі математики П. Мащотас, М. Шікшніс і З. Жемайтіс, які під час Першої світової війни опинилися з гімназією у Воронежі, створювали й упорядковували математичні терміни, тому А. Dambrauskas називав їх воронезькими). Безперечно, те, що в тодішніх підручниках уживалися терміни двох різновидів, було недобре, тож можна погодитися з пропозицією А. Dambrauskas уніфікувати математичну термінологію (т. 2, с. 416–417). Але, очевидно, її й уніфікували, визнавши пріоритет за тією термінологією, яку критик називав недостатньо воронезькою. Про це свідчить доля термінів у «Теорії арифметики», підготовленій А. Сметоною: 1918 року вийшло друге, виправлене видання, у якому віленські терміни першого видання замінили воронезькими, але поруч, у дужках, навели й віленські (А. Dambrauskas у своїй анотації похвалив збереження цих термінів, т. 2, с. 407). Однак згодом від віленських термінів майже нічого не залишилося — у «Передмові» до шостого видання упорядник підручника А. Сметона писав: «Литовські вчителі у Воронежі також працювали над шкільними підручниками в ті важкі, але продуктивні часи окупації та заслання, і працювали з більшими й потужнішими силами, ніж ми, хто залишився у Вільнюсі. Учителі, що повернулися з Росії, привезли із собою чимало термінології для всіх галузей науки й навчання. Під час другого видання підготовленої мною теорії арифметики мовознавець Й. Яблонскіс і математик П. Мащотас узгодили з нею терміни, установлені у Воронежі, і внесли багато інших виправлень <...>. Це шосте видання виправлено лише настільки, що більшість перших термінів, які було залишено в дужках, тепер викреслено»⁷. Загалом А. Dambrauskas, здається, дуже, а часом навіть надмірно високо цінував викладання математики. Ані за тогочасних обставин, ані нині зовсім неприйнятною видається його пропозиція навчати молодших школярів геометрії, забравши час, відведений на мовні предмети: обговорюючи книжку А. Бусіла «Молодий землемір. Підручник з геометрії для початкової школи», видану 1920 року, А. Dambrauskas писав: «Підручник Бусіла охоче рекомендуємо всім учителям. Якщо десь запровадженню курсу геометрії перешкоджає брак часу

⁷ Теорія арифметики. 7-ме вид. Каунас — Вільнюс, 1924. С. 3.

41

то радили б ми скоротити вивчення граматики й правопису литовської мови, а заощаджений у такий спосіб час присвятити геометрії. Адже знання з геометрії справді стануть учням у пригоді в житті, а суха, безплідна теорія всіляких носових і довгих голосних однаково не досягне [= не досягне. — St. K.] своєї мети в початковій школі. Тож не слід було б марно мучити нею дітей початкової школи» (т. 2, с. 423). Чи не походять такі думки від великого спротиву працям Й. Яблонскіса?

Терміни, які розглядав, А. Dambrauskas любив зіставляти з відповідниками в інших мовах і, виявивши, що мотиваційна основа литовського терміна відрізняється, нерідко критикував його. Наприклад, термін voratinklio indai у «Короткому проєкті зоологічної термінології» Й. Елісона, опублікованому в «Литовській школі» 1919 року, він оцінює як «сумнівної якості», бо той не відповідає ані латинській, ані російській, ані іншим мовам, і вважає, що найкраще було б волосный називати plaukiniu або kapiliaru (т. 2, с. 339–340). До цього типу питань належить, серед іншого, й історія deguonies та vandenilio: у рецензії на «Початковий курс природознавства» Й. Барона (Тільзіт, 1920) пишеться: «<...> автор називає кислотоутворювач по-я블онскіськи deguoniu, воднеутворювач — vandeniu <...>. Якщо вже Барону не до вподоби старі rūgštigamis і vandengamis, то краще було б залишитися при міжнародних oksigeno та hidrogeno» (т. 2, с. 437–438; див. також рецензію на «Підручник з хімії» В. Руокіса, Вільнюс, 1920, с. 439–440). У таких випадках А. Dambrauskas спирається на інші засади творення термінів, ніж Й. Яблонскіс, адже Й. Яблонскіс спочатку намагався з’ясувати, що саме називається відповідним терміном, і лише потім шукав литовського вираження, спираючись передусім на народну мову⁸, тоді як А. Dambrauskas був схильний більше наслідувати інші мови. До речі, така схильність і нині дуже властива фахівцям у різних галузях. Тому в термінології не бракує кальок і навіть буквальних перекладів, хоча, якщо дивитися серйозно, це недобре.

Багато разів А. Dambrauskas порушував і обговорював питання литуанізації запозичень, передусім так званих міжнародних слів. Він твер-

⁸ Докладніше див. Мовознавство. Вільнюс, 1967. Т. 18. С. 22–23.

42

дотримувався погляду, що в цих словах слід уживати la, lo, lu, а вживання lia, lio, liu (наприклад: iliuzija, ventilacija та ін.) вважав наслідком впливу російської вимови (т. 2, с. 341, 453 та ін.); sinusas, kosinusas нагадували йому про «модою вже відкинутого» Jezusą Kristusą (т. 2, с. 335) або šabas, kutosus (т. 2, с. 411). Багато таких речей А. Дамбраускас виправляв, і чимало його виправлень прижилися. Наприклад, не в одному випадку він твердо й одразу виступав проти схильності авторів чи видавців уживати запозичені слова відповідно до вимови інших мов — французькі egoizmė, klasikis, kulturelis (т. 1, с. 274), російські kamanda, kamendantas = komanda, komendantas (т. 2, с. 546, 549), додаючи, що «російська вимова не повинна бути нормою нашого правопису» (т. 2, с. 550), або німецьке špora = spora (т. 2, с. 433). Спираючись на приклади з грецької та інших мов, В. Руокіс радив уживати chemija, а не chimija (т. 2, с. 438, 452); насміхався з тих, хто уникав f, ch, h, пишучи, що К. Яунюс, «коли його питали, як же писати такі слова, як fizika, fiziologija, tip, gimn, ieroglif та ін., відповідав, що, якщо дивитися лише з погляду філології, їх слід було б писати: puzikė, puziologija, tupas, umnas, ieroglupas тощо. Але сам добре розуміючи дивність усіх цих форм, а ще більше визнаючи невдалими такі форми, як pizikė, piziologija тощо, він закликав замінювати їх цілком литовськими штучними термінами, наприклад, замість puzikė чи pizikė вживати esybmokslį тощо» (т. 2, с. 568; див. також т. 1, с. 379 та ін.). Не раз виступав проти спотворення міжнародних слів, наприклад: eroplanas = aeroplanas (т. 2, с. 546), divizė = divizija (т. 2, с. 547, 552) та ін. До речі, з цієї нагоди цікаво згадати, що деякі (щоправда, не дуже численні) терміни сам А. Дамбраускас уживав в оригінальному написанні, тобто зовсім не адаптованими до литовської мови — ні фонетично, ні граматично, — наприклад, французькі chef d’oeuvre’as (т. 2, с. 40), «edition [=édition. – St. K.] de luxe» (т. 2, с. 362), évadés «ті, хто залишив священство, колишні священники» (т. 2, с. 231), російські «otečestvoviedenije» (т. 2, с. 435), «otsiebiatina» (т. 2, с. 44), а також німецькі «Durchsichtigkeit (т. 2, с. 410: у тексті бракує того, що німці називають „Durchsichtigkeit“), „Kunststück’as“ (т. 1, с. 323), „Lebenslauf“ (т. 2, с. 260), „Lebensphilosophie“ (т. 2, с. 745), „Liebesgeschichte“ (т. 2, с. 72), „Sachregister’is“ (т. 2, с. 248), „übermenschizmas“ (т. 1, с. 255) і „uebermensch’as“. Майже всі ці терміни подано в лапках, тож, очевидно, їх слід розуміти як

43

цитати; можливо, іноді їх ужито також із певних стилістичних міркувань. На це, безперечно, вказує вживання російського кукольная комедия: «Уживаючи російську термінологію, цю п’єсу можна було б назвати „кукольная комедия“ — лялькова комедія» (т. 2, с. 197). І ще один тут уже зовсім дивний закид перекладачеві Мольєрового «Скупого» (Маріямполе, 1920) А. Ієшманті: мовляв, той перетворив французьку страву ragout на «литовське рагу» (т. 2, с. 178). Шкода, що цей закид залишився нерозвиненим і незрозуміло, як, на думку А. Дамбраускаса, слід було литовізувати це ragout.

У своїх заувагах щодо термінів, ужитих у різних виданнях, А. Дамбраускас іноді підтримував певні термінологічні вимоги: наприклад, vora у значенні «колона» цілком підходить через свою стислість, але в живій мові його не чути (т. 2, с. 544); parlamentininkas (рос. парламентёр) — термін «довгий, громіздкий і навіть просто смішний, адже „parlamentioras“ не має нічого спільного з „parlamentu“», тож він, очевидно, пропонував вигадане ним слово tarlys, утворене, мабуть, від прізвища Тарлос, бо «так само як людина, послана сватати чи запрошувати, зветься piršlys, kvieslys, так людина, послана домовлятися, буде tarlys або tarla» (т. 2, с. 547); rikiuotę пропонував замінити на rike (т. 2, с. 543, 549); з іншого боку, iskriestinio apskritimo spindulys у значенні «апофема» [= «апотема». – St. K.] — це «не термін, а радше дефініція, тільки невдало сформульована» (т. 2, с. 346), тоді як vaškuota paukščių snapo odelė замість російського восковица «є описом, а не терміном. Для терміна вистачило б одного слова vaškuotinė» (т. 2, с. 340). Однак іноді він не мав єдиної думки. Наприклад, рецензуючи підручники з арифметики, в одному місці радить «для кожного поняття вживати одну назву, а не дві чи більше, бо це ускладнює навчання дітей» (т. 2, с. 416; див. також с. 405), а в іншому схвалює подання двох варіантів термінів, бо учні, особливо вчителі, зможуть самі «порівняти, який термін кращий» (т. 2, с. 407). Із цього погляду він схвально відгукнувся про перший номер журналу «Medicina», що почав виходити 1920 року, і з цієї нагоди знову згадав математичні терміни: «Щодо термінів обіцяють не обмежуватися, залишивши їх відбір природному добору. Дуже слушний погляд. Шкода, що наші математики не дотримуються цього принципу й уперто прагнуть навіки зробити свої невдалі воронезькі терміни [= вічними. – St. K.]» (т. 2, с. 699). Нарешті, тре-

44

третє, у наданій читачеві свободі вибору терміна він бачить і добрі, і погані сторони (т. 2, с. 338). Подекуди позитивною рисою вважається життєвість термінів, а подекуди їм дорікають за неживість і штучність. До більшості термінів із згаданого раніше «Короткого проєкту зоологічної термінології» Й. Елісона нічого не можна закинути: більшість із них походить із живої народної мови, а тому «цей збірник спеціальних анатомічних термінів корисно було б прочитати кожному шанувальникові рідної мови, особливо літератору» (т. 2, с. 340). Їх також хвалять за гармонійність: «Їхня важлива особливість — природність; читаючи їх, не відчуваєш жодної штучності, вигаданості, навіть там, де їх, безсумнівно, сконструйовано» (т. 2, с. 339). Додамо, що А. Дамбраускас хвалив Вайжгантаса за знання народної термінології. Про «Pragiedruliai» він писав: «Мало хто з наших письменників так добре знає життя наших людей, як Вайжгантас. Немає, можна сказати, жодного куточка життя, який був би йому невідомий. Коли він береться говорити про ткацьке ремесло, одразу видно, що перед нами справжній фахівець, який знає всю ткацьку термінологію краще, ніж не один старий ткач. Коли йому довелося описати запрягання коня, він і тут усе змалював, якнайточніше перелічивши всі частини упряжі, наче справжній знавець» (т. 2, с. 38). А далі додає: «Як аматорові-філологу, мені всі ці назви трав, частин упряжі, орнаментів стрічок і видів тканин були цікаві й дорогі, але як звичайний читач я тут-і-там почувався від цього ніби пригніченим, затриманим, замість отримати поезію, я опинявся у сфері філології. Адже навіть добрі речі, коли їх нав’язують без міри, можуть набридати» (т. 2, с. 39). Тут уже порушено питання про вживання термінів і позатермінологічної лексики в художній літературі та доцільність такого вживання.

* * *

А. Дамбраускас і сам творив литовські терміни, і жваво обговорював терміни, які створювали чи змінювали інші фахівці в найрізноманітніших галузях, а також мовні питання загалом. Це свідчить про те, що він був активним діячем доби формування сучасної літературної мови. Своєю діяльністю він помітно сприяв розвитку й поширенню літературної мови. Однак його праці з мови, зокрема й термінологічні, дуже шкодила нестача міцніших знань із мовознавства та цієї галузі

45

відсутність підґрунтя для роботи, брак розуміння самої системи мови. Через це чимало його мовних виправлень, зауваг і пропозицій недостатньо обґрунтовані, нерідко зовсім безпідставні, і насамперед тому значну їх частину не брали до уваги, тим більше що сам він часто був непослідовним, навіть суперечливим. Авторитету мовного працівника А. Дамбравскасу аж ніяк не додавало майже постійне протистояння працям Й. Яблонскіса, частині його пропозицій і навіть часом їх применшення чи висміювання. Відваги й запалу критику Й. Яблонскіса не бракувало. Прочитавши лише А. Дамбравскаса, дехто міг би подумати, що Й. Яблонскіс був якимось невдалим філологом, який завдав мові більше шкоди, ніж користі. Однак життя показало, що чимало мовних явищ Й. Яблонскіса, які критикував А. Дамбравскас, міцно утвердилися в літературній мові, вживаються й донині і, безперечно, ще довго в ній зберігатимуться. Це свідчить про те, що Й. Яблонскіс у ті вже доволі давні часи творення сучасної літературної мови, будучи професійним мовознавцем, найкраще знав живу й писемну мову, найкраще розумів систему й дух нашої мови. А. Дамбравскасу цих знань бракувало. Тому, безперечно, він сам чимало мовних явищ вивчив і засвоїв у Й. Яблонскіса. Було б добре, якби хтось у майбутньому ґрунтовно дослідив мовні погляди А. Дамбравскаса та його власну мову, а заодно розглянув і те, наскільки він дотримувався пропозицій Й. Яблонскіса щодо правопису, граматики й лексики. Як один із видатних діячів кінця XIX — початку XX століття, він, безперечно, заслуговує на це.

На завершення слід ще сказати, що мовну діяльність А. Дамбравскаса досить точно й по гарячих слідах охарактеризував А. Саліс у некролозі, опублікованому в «Gimtoji kalba», написавши: «Як і в усьому, так і в мовних питаннях А. Якштас був суворим, часом навіть надто запальним, але завжди прямим».⁹.

⁹ Саліс А. Там само, там само.

46

З МОВНОЇ ТА ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ А. ДАМБРАВСКАСА

Резюме

У цій статті розглянуто мовну, а особливо термінологічну діяльність А. Дамбравскаса (1860–1938), який був письменником, священником, діячем релігії та науки, працівником культури й преси. Аналіз передусім ґрунтується на збірці його статей і рецензій у двох томах «Mūsų naujoji literatūra (1904–1923)», виданій у Каунасі 1923 року під відомим псевдонімом А. Якштас. Майже в кожній статті цієї збірки А. Дамбравскас оцінював мову наукової та релігійної літератури, підручників і художніх творів. Він досить часто обговорював питання правильності мови й термінології та їхньої прийнятності. Деякі його виправлення й пропозиції були прийняті в сучасній мові, хоча значна їх частина не прижилася, оскільки була недостатньо обґрунтованою та надто суб’єктивною. Його праці були затьмарені постійною полемікою з працями й пропозиціями мовознавця Й. Яблонскіса (1860–1930), який у той час представляв основний напрям творення сучасної літературної литовської мови.

Широка й багатогранна діяльність А. Дамбравскаса дає підстави стверджувати, що він був видатним діячем доби творення сучасної літературної литовської мови та активним учасником цього процесу.

Stasys KEINYS Lietuvių kalbos institutas Antakalnio g. 6 LT-2055, Vilnius

Отримано 2000 11 17

47