JURGITA GIRČIENĖ

Інститут литовської мови

ВЕДУЧІ ПРОГРАМ ПРО НЕФОРМАЛЬНЕ МОВНЕ ВИРАЖЕННЯ В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. ВСТУП

Останнім часом у світі та Литві активно обговорюють питання приватизації публічного простору та зв’язку цього процесу зі спрощенням мови, або неформальним стилем мовлення¹ (див. Fairclough 1995; Hedin 2005; Nevinskaitė 2006; Webster 2006: 168–208; Pečiulis 2007: 198–204; Fiske 2008: 94–100; Marcinkevičienė 2009 та ін.). Одними з найважливіших творців мовного тла публічного простору є представники засобів масової інформації. Дослідники різних галузей, зокрема й мовознавці, висловлювали різні думки щодо засобів неформального вираження, які використовують журналісти. Одні з них, традиційно вважаючи правильність головним критерієм якісного публічного мовлення, трактують неформальне мовлення як погіршення мови ЗМІ, ненормативні варіанти поза межами літературної мови. Інші, розглядаючи публічний дискурс із позицій суспільства, що зазнає трансформацій і лібералізується, а також ЗМІ, які відмовляються від ролі вчителя й створюють видимість дружнього діалогу з адресатом, пов’язують неформальне мовлення з підвищенням ефективності комунікації та доброю комунікативною компетентністю, що допомагає представникам ЗМІ створювати середовище неформального спілкування, характерне для відповідного періоду².

З огляду на такий розподіл думок доцільно дослідити, що самі представники ЗМІ думають про проникнення неформального вираження в медіа. На це питання намагаються відповісти, спираючись на дослідження ставлення ведучих теле- й радіопрограм до публічного мовлення та мовної політики — проєкт «Балтійська соціолінгвістика (BALSOC):

¹ У теорії соціолінгвістики неформальний стиль як особливість сфери спілкування, а не вживання, розуміють як протилежність формальному стилю (див. Trudgill 1999: 117–128; докладніше про співвідношення цих термінів і позначуваних ними понять з іншими термінами на позначення подібних явищ, наприклад, вільне vs офіційне вживання, та їхнього обсягу див. Miliūnaitė 2009: 40 і далі; Tamaševičius 2010: 192).

² Докладніше про аргументи, наведені дослідниками, які по-різному трактують спрощення мови, див. Girčienė 2009: 299–232; Tamaševičius 2009; 2010 та ін.

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

307

«Мовна суспільна самосвідомість у Литві та Латвії»³ – за даними, що охоплюють оцінювання власної мовної компетенції, зокрема вплив сфери вживання та адресата на мовлення журналістів. У дослідженні проведено 24 структуровані якісні інтерв’ю з типовими (популярними й добре відомими) ведучими програм — чоловіками віком 32–42 роки. Хоча така вибірка обмежує можливість узагальнення результатів на всіх представників медіа, однорідна вибірка дає змогу виявити якомога ширше розмаїття думок у межах однієї групи, незалежно від віку та статі (Nevinskaitė 2009). Частина респондентів веде аналітичні програми для старшої аудиторії (ANALIT.), інші є ведучими популярних розважальних програм (POP.), частіше призначених для молоді. Варто зазначити, що класифікувати програми за цим критерієм було складно, тому цей поділ слід розглядати із застереженнями (Nevinskaitė 2009). Половину респондентів зараховано до професіоналів — це журналісти або актори, які під час навчання систематично навчалися мови та мовлення (PROF.); решта становить групу так званих непрофесіоналів, які не мають журналістської освіти й під час навчання не здобули ґрунтовної мовної підготовки (NEPROF.).

За двома згаданими критеріями сформовано вибірку з чотирьох груп, до кожної з яких входить по шість ведучих програм. Ведучі телебачення й радіо (як одних із найвиразніших проявів публічного простору) становлять особливо важливу для описаного в цій статті дослідження групу професійних мовців, оскільки їхнє мовлення, безсумнівно, впливає на користувачів мови загалом. Крім того, ведучі програм як професіонали слова компетентні міркувати про мовні зміни (пор. Nevinskaitė 2009). Імовірно, висловлювані ними погляди (на відміну від поглядів так званих «наївних» користувачів мови), хоча й досліджені прямим методом, можуть бути пов’язані з реальним уживанням мови в публічному просторі (див. Vaicekauskienė 2010: 171).

2. ПОТРЕБА В МОТИВОВАНИХ АНТИНОРМАХ

Одне із запитань, поставлених респондентам щодо їхньої особистої мовної компетенції, мало з’ясувати, чи трапляється, що під час ведення програм вони навмисно порушують норми літературної мови, а також які можливі причини цього. Підсумовуючи, можна сказати, що більшість (20 із 24) ведучих програм заявляють, що за потреби з різних причин мотивовано порушують мовні норми (див. рис. 1).

³ Проєкт реалізував Інститут литовської мови (2009 р.), його підтримав Державний фонд науки та навчання.

308

KALBOS KULTŪRA | 83

Мотивовано порушують норми Навмисно не порушують норм

РИС. 1. Розподіл ведучих програм за (не)порушенням норм літературної мови у програмах, які вони ведуть

2.1. Двоє з чотирьох респондентів, яких за первісним суворо негативним формулюванням відповіді (Ні; Ні, я навмисно не порушую) віднесли до підгрупи тих, хто не порушує норм, продовжуючи відповідь, зізнаються, що в дуже рідкісних (виняткових, поодиноких) випадках можуть обійти норми, які перешкоджають процесу комунікації:

Ні. Ні. Бо, кажу, єдиний випадок через «Аудру» був, то це саме він. Я насправді намагаюся, навіть якщо звучить жахливо і я знаю, що 90 відсотків моїх знайомих точно так не сказали б, бо вони справді не знають, що треба казати саме так⁴. [NEPROF. ANALIT.]

Ні, я навмисно не порушую. Справді навмисно не порушую. А якщо мені потрібно використати це слово <...> «драйвас», коли немає литовського відповідника, <...> то буває, що я так і кажу: «як кажуть музиканти, драйвас». Може бути, що я вставляю той самий сленг, заздалегідь попередивши слухача, глядача, що буде сленг, але завдяки цьому всім стає зрозуміліше. [NEPROF. ANALIT.]

Варто зазначити, що троє з чотирьох респондентів, які стверджують, що навмисно не порушують у своїх програмах норм літературної мови, ведуть програми серйознішого змісту аналітичного характеру для старшої аудиторії, що вимагають формальнішого мовного вираження. Двоє з них належать до підгрупи непрофесіоналів, як і єдиний ведучий популярних програм, який сказав, що справді не порушує мовних норм навмисно. Серед респондентів, які належать до підгрупи професіоналів, лише один сказав, що не порушує мовних норм, — це журналіст, який веде аналітичну формальну програму політичних дебатів⁵ (див. рис. 2).

⁴ Обидва варіанти наголосу áudra (1) і audrà (4) є нормативними. (Прим. ред.). Цитоване мовлення не виправляють. – J. G.

⁵ Докладніше про розмежування (не)формальності так званих суспільно-політичних ток-шоу та його вплив на вибір неформальних засобів вираження див.: G i r č i e n ė J. Номінативні позначення адресата в ток-шоу, присвячених суспільним питанням: соціолінгвістичний аспект, 2010 (подано до друку в Žmogus kalbos erdvėje).

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

309

РИС. 2. Розподіл ведучих програм за співвідношенням дотримання/порушення норм літературної мови з характером програми, яку вони ведуть, та освітою

Лише небагато ведучих програм (5 із 24) пов’язують порушення мовних норм із якістю самих норм (троє з двадцяти, хто зізнався, що робить це послідовно, і двоє з чотирьох, зарахованих до підгрупи тих, хто їх не порушує). Ці респонденти лише не дотримуються правил, що обмежують вираження думки й дуже відхиляються від, за словами одного з респондентів, усталеного розмовного мовлення та народних традицій:

Мені важко збагнути <...>, чому, скажімо, певні речі, усталені в нашій країні, у нашому розмовному мовленні, раптом <...> намагаються викорінити <...>. Я розумію, де сленг і всілякі інші речі, але, скажімо, ті самі «Joninės». Тепер ми маємо казати «Joninės», а не «Joninės». Але все життя всі казали «Joninės». Навіщо змінювати таку річ? <...> Отакі речі мені <...> здаються <...> безглуздими. І справді, іноді можна спиратися на народну мудрість і робити певні винятки. Нехай «Joninės» так і буде «Joninės», а не «Joninės»⁶. [NEPROF. POP.]

Норми порушую <...>, бо деякі думки, якщо хочеш висловити їх точно, [висловлені] не обов’язково відповідають правилам, установленим мовознавцями. <...> [здебільшого] підкоряюся диктату мовознавців, хоча й не завжди згоден. [NEPROF. ANALIT.] (див. також перші два ілюстративні приклади)

Варто зазначити, що всі п’ятеро респондентів, які пов’язують мотивоване порушення з нормою, що, на їхню думку, є неякісною і створює комунікативну перешкоду, не мають журналістської освіти.

⁶ Обидва варіанти наголошення Jonìnės (2) і Jõninės (1) є нормативними. (Прим. ред.).

310

KALBOS KULTŪRA | 83

2.2. Більшість респондентів (19) пов’язують випадки мотивованого використання антинорм не з якістю самих норм, а з можливістю, яку дають елементи поза межами літературної мови, розширити арсенал засобів мовного вираження, потрібних для ефективної комунікації, тобто вийти за межі однієї з вимог до доброго мовлення — правильності, щоб, залучаючи стилістично експресивні елементи інших мовних кодів, активізувати інші складники доброго, або стильного, мовлення, необхідні в певній комунікативній ситуації, — образність, жвавість тощо (пор. Župerka 2001: 9). Думку цієї переважної групи узагальнює цитата одного з її представників — респондента з журналістською освітою:

Журналістика — це певні стилістичні речі, і якщо ти свідомо вживаєш якісь слова, свідомо порушуєш [правила] або свідомо неправильно ставиш наголос, то, на мою думку, це нормально. Це мало пов’язано з правильністю мовлення, тут більше йдеться про стиль. [PROF. ANALIT.]

Аналіз відповідей ведучих програм, які мотивовано порушують норми літературної мови, виявив певні загальні причини вживання респондентами згаданих ними неформальних лексичних і просодичних елементів.

1) Мотивована антинорма вказується як важливий засіб, що дає змогу краще передавати характери (персонажів, створюваних у програмі), наприклад:

У телевізійному персонажі <...> неправильне мовлення створює образ лиходія, <...> дурня чи когось іще. Бо це виглядало б смішно <...> і навіть безглуздо, якби цей персонаж, [наприклад] бандит, <...> говорив дуже чистою літературною мовою. [PROF. POP.]

Я граю <...> хлопчика, <...> там такий сленг... мабуть, вуха б пов’яли, якби не чув. Я розмовляю: <...> «Ми пекли, мамо. — А що ви пекли?» Я, звичайно, кажу «млинці», а не «млинці». <...> «Зовсім, зовсім не обов’язково, коли вимішуєш тісто, вибирати з тіста яєчні lūkštus <...>. У Бразилії так їдять». <...> Треба неправильно наголошувати всі слова, бо за сюжетом <...> сестра — заучка, <...> а брат трохи відсталий, тож він не може правильно говорити. <...> це навіть риса характеру, персонаж такий — говорить неправильно, дуже виразно, але дуже погано. [PROF. POP.]

Фільми <...> добре перекладають лише кілька людей. Бо наші редактори дуже неповороткі. Тож, на мою думку, у таких сферах, як мистецтво — кіно, література, — литовська мова дуже погана. Це ситуація з мертвими діалогами <...>. У таких місцях я <...> набагато вільніший, бо це зовсім інша справа. <...> персонажі без упину говорять, вони мають бути переконливо живими, і дуже рідко віриш у те, що там відбувається: вони такі дерев’яні. [PROF. ANALIT.]

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

311

2) Засоби вираження, що не відповідають стандарту літературної мови, наприклад елементи побутового мовлення, допомагають ведучим створювати неформальну атмосферу, долати бар’єри у спілкуванні, заохочують відкритість учасників передач, необхідну для певних програм (ток-шоу тощо) й очікувану глядачами, наприклад:

Іноді аудиторію треба трохи шокувати, щоб її привабити. [PROF. ANALIT.]

Дозволяєш собі щось, бо <...> це, скажімо, долає певні бар’єри. [PROF. POP.]

3) Стилістично експресивна мотивована антинорма часто дає ведучому змогу за потреби підкреслити думку, ощаднішими засобами передати потрібний контекст, наприклад:

Гадаю, [дає змогу] щось підкреслити, <...> поставити логічний наголос на думці. [NERPOF. POP.]

[Порушую норми,] якщо це потрібно, щоб підкреслити якийсь парадокс. [NEPROF. ANALIT.]

У деяких ситуаціях, <...> пов’язаних зі словами або якимось висловом, <...> які вимовила якась відома людина <...>, це може бути, наприклад, <...> «нафік», яке вживає персонаж «Жинь» — голова псевдосейму, <...> «брудопис» або ще якесь новотвірне слово, <...> які не належать до літературної мови, <...> але як явище вони <...> мають певні смислові відтінки <...> і можуть передати весь контекст: замість того, щоб пояснювати, як там якийсь політик і в якому контексті це сказав, <...> досить просто нагадати те саме одне слово — і воно все розкаже аудиторії. [PROF. ANALIT.]

4) На думку журналістів, неформальні елементи поза межами літературної мови допомагають створювати загальне експресивне тло передачі, що захоплює глядачів, пожвавлювати її, особливо за допомогою гумористичних вставок, наприклад:

У мене є специфічна ранкова програма, яка передусім має бути веселою, невимушеною, <....> тут має бути дуже багато доброго гумору й жодних гальм. Буває всяке, буває всяке. [PROF. POP.]

Якщо цього вимагає, наприклад, якесь гумористичне подання, іноді допомагає <...> порушувати мовні правила. <...> вживаю різні слова, яких не слід уживати. [PROF. POP.]

Моя колега <...> обмовилася й замість «гайковий ключ» сказала «гайковий клюш». Мені це так сподобалося, я так підхопив це, <...> що протягом усієї програми повторював: «ну от, візьмемо гайковий клюш». Це був би приклад [порушення норм]. [PROF. POP.]

312

KALBOS KULTŪRA | 83

Варто наголосити, що потребу в мотивованих антинормах респонденти пов’язують із якістю неформальних засобів вираження, їхньою відповідністю певному формату передачі, відповідальністю перед собою та адресатом (тому неформальне мовлення іноді супроводжується метамовними коментарями), тобто з професіоналізмом, наприклад:

Це має смачно прозвучати. Я дуже уникаю банальних, вуличних, поширених речей, уживаних в ефірі, бо уявляю, що саме люди в ефірі мають бути прикладом, <...> вони ж там саме тому, що вирізняються чимось з-поміж інших, вони готуються, <...> а те, що затерте, <...> глядачеві вже нецікаве. [PROF. POP.]

Тобто якщо цього вимагає, скажімо, якийсь елемент передачі чи програми, якщо неодмінно треба вставити якесь речення жмудською чи російською, або щось [подібне]. [NEPROF. POP.]

Якщо ти свідомо припускаєшся якоїсь помилки, то маєш бути готовий... Людина все одно помітить. У більшості, у більшості випадків аудиторія цього не пропускає повз вуха. І тоді ти маєш мати щонайменше два пояснення, <...> мати для себе аргумент. І, звісно, аргументи мають бути вагомими, <...> наприклад, чи хотів ти щось особливо підкреслити. <...> Знову ж таки, жаргонізм зазвичай впадає у вічі, впадає у вічі тому, що він незвичний, нестандартний для цього середовища або звучить незнайомо для когось іншого; можливо, у нашому селі кажуть інакше... [NEPROF. ANALIT.]

Підсумовуючи відповіді на запитання про порушення норм літературної мови, слід зазначити, що більшість респондентів оцінює власні випадки мотивованих антинорм як свідому, відповідальну мовну гру, що вимагає компетентності та сприяє ефективній комунікації. Спостереження про те, що порушення норм частіше сприймається як стилістичний засіб, а не як нехтування правильністю, ще більше підтверджує той факт, що всі респонденти, які становлять більшість вибірки, пов’язуючи запитання про свідоме порушення норм не з якістю норми й не з нормою як перешкодою (пор. 2.1), а з додатковою можливістю розширити діапазон вираження завдяки елементам поза межами літературної мови, по суті, те саме стверджували й у відповідях на запитання про використання експресивних засобів вираження.

3. ПОТРЕБА В ЕКСПРЕСИВНИХ ЗАСОБАХ ВИРАЖЕННЯ

Про потребу в мовних засобах вираження, що надають експресивності, та їхню необхідність в ефірі свідчить і те, що на запитання про використання в передачах експресивних елементів — слів, зокрема й новотворів, конструкцій тощо — ствердно відповіли майже всі респонденти. Основні засоби експресивізації мовлення загалом збігаються з тими, що згадувалися у відповідях на запитання про порушення норм: вони найчасті-

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

313

ше належать до підсистеми лексики: згадуються (власні) новотвори, слова з інших мов або інших різновидів литовської мови (побутового розмовного мовлення, сленгу, діалектів); рідше — фразеологія, а як засоби експресії вказуються лише вигуки та звуконаслідувальні слова. Охоче грають і з елементами просодії, в окремих випадках згадуються синтаксичні засоби вираження. Далі наведено кілька відповідей респондентів, що демонструють конкретні засоби експресивізації:

Мабуть, більше вигуків. <...> [вони передають] скажімо, дуже сильне здивування: «воооо», але це не «вау, воу» — це робиться, видихаючи повітря, і це дуже чарівно повторити. [PROF. POP.]

Люблю й шокувати... І вигадувати новотвори, замість «viešnia — svečia». [PROF. POP.]

Взагалі придумувати слова — це каторжна праця <...>. Я, кажу, запровадив пару новотворів і знаю, що це означає, як ти мучишся. Але я, мабуть, більше люблю використовувати щось таке, як «sušvilptas, nušvonktas», усякі такі слова, які іноді спадають на думку, не знаю, звідки вони мені приходять <...> Але іноді витягаєш такі слова, і я дуже люблю надавати їм зовсім іншого [значення], цілковито поміщати їх в інший контекст. [NEPROF. POP.]

Цими мовними ресурсами, що часто також є неформальними й належать до периферії літературної мови, за потреби користуються всі ведучі популярних передач і більшість респондентів, які ведуть аналітичні передачі (троє з чотирьох тих, хто не використовує засобів експресивізації мовлення, пояснили, що вели популярні передачі й вдавалися до них). Використання неформальних експресивних засобів вираження респонденти пов’язують із гумором, ефектом новизни, емоційністю, влучнішою, жвавішою думкою, індивідуальним стилем, наприклад:

Ну, якщо це дотепно, принаймні мені здається, що це має бути дотепно. [PROF. POP.]

Обираєш свою манеру мовлення, свій стиль мовлення — тобто кожній людині [потрібно] підкреслити індивідуальність. <...> Як я живий, так і мова жива. [NEPROF. POP.]

Іноді в певних ситуаціях це пожвавлює мовлення й додає <...>, скажімо, здорового, здорового гумору. У деяких ситуаціях просто потрібно вживати такі новотвори, але знову ж таки — не переходячи меж. У всьому має бути міра <...> А іноді використати якийсь новотвір і, скажімо, приправити ту чи іншу ситуацію — чому б і ні? [NEPROF. POP.]

Щоб пожвавити саме вираження думки, <...> проілюструвати емоцію. [NEPROF. POP.]

Щоб щось гіпертрофувати, підкреслити великі відмінності. [PROF. ANALIT.]

314

KALBOS KULTŪRA | 83

Щоб мова була точнішою. <...> Робота й чарівна саме тим, що щодня вигадуєш щось нове, а наступного дня забуваєш. [NEPROF. ANALIT.]

Шукаєш якогось <...> афористичного звучання... <...> Треба, щоб щось нове, нове зазвучало. <...> Звісно, постійно прагнеш, щоб після сказаного було: «О, це добре!» [NEPROF. ANALIT.]

Відповідаючи на запитання про експресивність мовлення, респонденти не лише згадували ті самі засоби вираження, що й для мотивованого порушення антинорм, а й конкретно пов’язували одні з одними, наприклад:

Якщо у відео є щось специфічне, то іноді спеціально вигадуєш якесь специфічне слово або якось порушуєш якусь норму. [NEPROF. ANALIT.]

Але, кажу, ми й максимально намагаємося не переступати меж: почнімо з меж пристойності, а по-друге — культури мовлення. [NEPROF. POP.]

4. ЗВ’ЯЗОК МОТИВОВАНОГО НЕФОРМАЛЬНОГО ВИРАЖЕННЯ ТА КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

Отже, для більшості респондентів мотивоване порушення норм літературної мови тотожне експресивності мовлення, розширенню арсеналу засобів вираження, і навпаки (пор. розд. 2 і 3). Обидва процеси сприймаються не лише як свідома мовна інтелектуальна гра, що вимагає компетентності від ведучого, а й від глядача чи слухача та сприяє ефективності комунікації, а не як навмисне чи випадкове вживання так званої (по)простацької мови, зниження планки якості. Такий погляд ведучих пов’язаний із високою комунікативною компетентністю, яка за неформальних обставин передбачає вміння переходити до неформального спілкування, а отже, використовувати й неформальні засоби вираження та гратися мовою (пор. Hedin 2005: 60; Tamaševičius 2010). Грайливість, мовна гра загалом вважаються визначальною рисою епохи постмодернізму (Hassan 1987, цит. за Lapėnienė 2007; Lyotard 2010: 32).

Міркування про відповідальну свідому гру з неформальними засобами мовного вираження додатково підтверджують відповіді респондентів на інші пов’язані з розглядуваною темою запитання про відмінності між публічним і приватним мовленням, їхні причини та пристосування до адресата. Позитивні відповіді всіх респондентів на запитання, чи докладають вони зусиль, щоб говорити, коли ведуть передачі, безсумнівно свідчать про відповідальність за

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

315

публічне слово. Перебуваючи в ефірі, більшість казали, що думають не лише про те, що, а й про те, як говорять, і зазначали, що готуються до цього заздалегідь, наприклад:

Я дуже замислююся. [PROF. POP.]

Якщо це прямий ефір або запис, то ти завжди думаєш про те, як говориш. [NEPROF. ANALIT.]

З огляду на це природно, що всі опитані ведучі, говорячи публічно порівняно з приватним середовищем (небагато / більше / дуже багато; серед тих, хто вказав відсоткове вираження, — 20, 30, 40 відсотків), змінюють характер мовлення: в ефірі вони говорять правильніше, плавніше, багатше, естетичніше. Відрізняються не лише лексика публічного регістру, а й синтаксис, просодія — вимова, наголошування. Хоча багато респондентів згадували про необхідність говорити публічно правильно й мати для цього потрібні навички, вони пов’язували це з внутрішньою потребою, комунікативною користю доброго мовлення, складовою частиною якого є нормативність. Лише окремі респонденти (2 із 24) пов’язували згаданий «якісніший» код, уживаний публічно, із зовнішнім тиском мовної норми й зазначали, що мають змогу говорити публічно (дещо) вільніше. Варто зауважити, що більше відчувають обмеження з боку мовної системи й частіше говорять про правильність як про прагнення так звані непрофесіонали — ведучі без журналістської освіти (пор.: Kai žmogus pradeda galvot, jisai praranda laisvę iš karto, nes žmogus yra laisvas tada, kai jisai negalvoja, kada iš jo liejasi viskas. O jeigu tu abejoji, tu esi nepripratęs kalbėt taisyklingai, <...> tu kažkiek sunkiau reiški mintis [NEPROF. ANALIT.]). Для професіоналів це вже набута навичка, основа, спираючись на яку вони можуть прагнути ефективної комунікації — змінювати код, за потреби вдаватися до ненормативного варіанта тощо.

Більшість ведучих пов’язують публічне, правильніше, плавніше, багатше й естетичніше мовлення з комунікативною функцією мови як засобу спілкування, вираження думок і створення іміджу, а отже, і з її наслідками — відповідальністю перед адресатом і перед собою як професіоналом, наприклад:

Це повага до аудиторії, до якої ти звертаєшся. [PROF. POP.]

Тут, я думаю, що це більше <...> питання професійної самоповаги. <...> усе починає віддавати професіоналізмом або непрофесіоналізмом. [NEPROF. POP.]

Я принаймні уявляю, який імідж сформував. Природно, що для збереження цього іміджу потрібно зберігати й <...> ту саму красу мовлення. Бо інакше з «мерседеса» можна швидко перетворитися на «запорожця». Це дуже легко. Але перетворитися з «запорожця» знову на «мерседес» важче. [NEPROF. POP.]

316

KALBOS KULTŪRA | 83

Не лише публічний чи приватний простір, а й різні обставини публічного мовлення спонукають більшість респондентів змінювати манеру мовлення, пристосовувати її до різного формату програм, наприклад:

У кожній програмі можу говорити по-різному. [PROF. POP.]

Працюючи в програмі, <...> призначеній для молодіжної аудиторії, я, можливо, говорю трохи вільніше — навіть не те щоб розслаблено, просто менше замислююся над тим, що скажу, <...> можливо, використовую трохи інші слова. Скажімо, якщо я працюю над спортивною програмою, пов’язаною зі спортивними новинами та подіями, <...> намагаюся говорити як звичайний любитель спорту, його словами — ніякого тексту не написано, з якого я читав би чи з суфлера, адже любитель спорту емоційний, трохи, ну, такий, можливо, насмішкуватий — у доброму значенні цього слова. [PROF. POP.]

Усі програми, які я вів, <...> були доволі вільного стилю <...>, де від мене навіть просили певних емоцій і супровідних фраз чи слів, які, можливо, не є перлинами літературної мови. [PROF. POP.]

Різний характер програм визначає і різну аудиторію: більшість респондентів стверджували, що пристосовують манеру мовлення до співрозмовників, які беруть участь у програмі, та до її ймовірних глядачів, наприклад:

Журналісти повинні пристосовуватися до співрозмовника. [NEPROF. ANALIT.]

Так, я хочу, щоб мене визнавало якомога більше слухачів, і якщо ти будеш надмірно правильним, ну, частина відкине тебе як ненадійного, пихатого пана, не знаю... Ну, особливо <...> мешканці невеликих містечок. Вони хочуть, щоб ти говорив із ними як зі своїм, тому намагаєшся їм догодити й говориш зрозуміліше, їхньою зрозумілішою мовою. [PROF. POP.]

До цього спонукає середовище, до якого ти звертаєшся, тобто аудиторія. <...> якщо говорю для школярів, <...> то говорю інакше, зрозуміліше для них, використовуючи більше гумору, який їм зрозуміліший <...>. Якщо <...> говорю там про певні пам’ятки природи <...> із солідними людьми, то, звісно, говорю трохи інакше. [PROF. POP.]

Залежить від того, що це за людина: якщо ти розмовляєш <...> з якоюсь шанованою суспільною особою, то, звісно, трохи намагаєшся говорити інакше, правильно, <...> зобов’язує статус гостя, зрештою, повага до нього. [PROF. POP.]

Такий погляд ведучих свідчить про їхню добру комунікативну компетенцію, пов’язану з мовленнєвою акомодацією — пристосуванням мовлення адресанта до аудиторії чи конкретного співрозмовника (пор. Holmes 2008: 242–243; Tamaševičius 2009: 139–141). Описані настанови респондентів також свідчать про можливу добру соціолінгвістичну компетенцію ведучих, пов’язану зі здатністю вм-

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

317

варіювати мовне вираження з огляду на характер дискурсу, а за неформальних обставин використовувати неформальні засоби вираження (пор. Hedin 2005: 60; Holmes 2008: 431–434; Tamaševičius 2010).

Результати такого описового дослідження, заснованого на частині матеріалів проєкту BALSOC, що стосується особистої мовної компетенції ведучих програм, узгоджуються з результатами інших досліджень, заснованих на даних BALSOC. Встановлено, що більшість респондентів схвалює використання неформального мовного вираження в публічній сфері; цю думку найбільше поділяють ведучі розважальних програм для молоді, а меншою мірою — респонденти, які ведуть аналітичні суспільні програми для академічної аудиторії (Vaicekauskienė 2010: 171). Існує кілька типів ведучих: «творці», які вільніше граються з мовою, та стриманіші «конструктори» (Vaicekauskienė 2009: 20). Респонденти сприймають наявний стан як природну мінливість мови — живого організму, вбачають потребу у відкритішому до цих змін стандарті, а також зв’язок неформального мовного вираження з форматом програми та віком (адресата). На думку деяких, бідність мови перешкоджає розвитку комунікативно ефективного публічного дискурсу. Позитивно оцінюються творчі мовні засоби, які допомагають розширити виражальні можливості мови та заохочують активність, а не контрольні й регулятивні засоби (пор. Nevinskaitė 2009: 182–184).

Дослідження, засновані на матеріалах проєкту BALSOC, розкривають погляди творців публічного дискурсу. Зважаючи на професійне ставлення ведучих програм до мови як до робочого інструмента, можна припустити, що їхні погляди, ймовірно, пов’язані з їхнім реальним мовленням (пор. Vaicekauskienė 2010: 171). Це підтверджують і кілька новіших праць (Aleksandravičiūtė 2010: 46 і далі; Tamaševičius 2010), у яких досліджується реальне мовлення окремих респондентів, що брали участь у проєкті: попередні дані свідчать, що погляди ведучих програм пов’язані з їхнім мововжитком.

5. ВИСНОВКИ

Результати аналізу поглядів типових ведучих теле- й радіопрограм на 1) причини порушення норм літературної мови, 2) експресивізацію мовлення, 3) відмінності між публічним і приватним мовленням, варіативність публічного мовлення, зумовлену форматом програми та адресатом, свідчать: думка творців публічного дискурсу щодо проникнення в медіа неформального мовного вираження як комунікативно дієвого засобу експресивізації мовлення загалом відповідає поглядам дослідників, які пов’язують неформальне мовлення з підвищенням ефективності комунікації-

318

KALBOS KULTŪRA | 83

єю та доброю комунікативною компетентністю, що допомагає представникам медіа створювати властиве мовленнєвому періоду середовище неформального спілкування:

1. Більшість досліджених ведучих програм стверджує, що за потреби з різних причин умотивовано порушує норми літературної мови, тобто використовує неформальне мовне вираження.

2. Більшість професіоналів слова пов’язує цей процес із можливістю розширити діапазон засобів мовного вираження, потрібних для ефективної комунікації, завдяки стилістично експресивним елементам, що виходять за межі літературної мови: для них порушення норм рівнозначне експресивізації мовлення.

3. Це свідома мовна інтелектуальна гра, яка вимагає компетентності не лише адресанта — ведучого програми, а й адресата та сприяє дієвості комунікації; вона не пов’язана з прямим перенесенням приватного регістру в публічний простір. Така гра допомагає створювати спільне експресивне тло, характерне для сучасних медіа, неформальну атмосферу програм певного стилю, руйнувати бар’єри спілкування, розкривати характер (персонажа), точніше передавати потрібний контекст.

Вибір неформальних варіантів мовного вираження зумовлюють формат програми та пов’язаний із ним адресат, а також професійність ведучого: неформальне вираження для експресивної мовної гри частіше обирають ведучі розважальних програм, призначених для молодшої аудиторії, тоді як норм літературної мови більше схильні дотримуватися ведучі без журналістської освіти, які ведуть аналітичні суспільні програми для зрілішого адресата, що вимагають формальнішого мовного вираження.

LITERATŪRA

Aleksandravičiūtė S. 2010: Sakytinės viešosios kalbos tyrimas: kalbinės elgsenos ir nuostatų santykis. Bakalauro darbas, Vilniaus universitetas.

Fairclough N. 1995: Media discourse, London: Edward Arnold.

Fiske J. 2008: Populiariosios kultūros supratimas, Vilnius: Žara.

Girčienė J. 2009: Daugiskaitinių ir vienaskaitinių kreipimosi formų konkurencija viešojoje sakytinėje vartosenoje (sociolingvistinis aspektas). – Kalbos kultūra 82, 214–234.

Hassan I. 1987: The Postmodern Turn: Essays in Postmodern Theory and Culture, Ohio State University Press.

Hedin T. 2005: Changing Identities. Language Variation on Czech Television, Stockholm, Stockholm University.

Holmes J. 2008: An Introduction To Sociolinguistics, Harlow: Pearson Education.

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

319

Lapėnienė D. 2007: Žodžiai ir prasmės perteikiant postmodernistinę realybės sampratą. Prieiga per internetą: www.lhpa.net/files/Straipsniai/Lapenai-te_Zodziai_ir_prasmes.doc.

Lyotard J. F. 2010: Postmodernus būvis, Vilnius: Baltos lankos.

Marcinkevičienė R. 2009: Nuo Habermaso iki Valinsko. Viešosios erdvės privatėjimas. – Akiračiai 2–3 (409), 1, 4. Prieiga per internetą: www.akira-ciai.lt/Akiraciai/Tema/Nuo-Habermaso-iki-Valinsko.-Viesosios-erdves-privatėjimas

Miliūnaitė R. 2009: Dabartinės lietuvių kalbos vartosenos variantai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Nevinskaitė L. 2006: Viešosios erdvės transformacija Lietuvoje 1988–2000 m.: laikraščių atvejis. Daktaro disertacija, Vilniaus universitetas.

Nevinskaitė L. 2009: Grėsmės kalbai ir kalbos priežiūra: žurnalistų požiūris. – Kalbos kultūra 82, 173–189.

Pečiulis Ž. 2007: Iki ir po televizijos. Žvilgsnis į XX amžiaus audiovizualinės masinės komunikacijos fenomeną, Kaunas: Versus aureus.

Tamaševičius G. 2009: Kalbos paprastėjimo polinkiai viešojoje erdvėje. – Kalbos kultūra 82, 138–148.

Tamaševičius G. 2010: „Bloga“ kalba ir sociolingvistinė kompetencija. – Darbai ir dienos 53, 189–198.

Trudgill P. 1999: Standard English: what it isn’t. – Standard English: the widening debate. Ed. T. Bex, R. J. Watts, London: Routledge, 117–128. Prieiga per internetą: http://www.phon.ucl.ac.uk/home/dick/SEtrudgill.htm.

Vaicekauskienė L. 2009: „Kūrėjai“ ir „konstruktoriai“: asmenybės tipo įtaka kalbinėms nuostatoms. – 17-oji Jono Jablonskio konferencija: Kalbos variantiškumas ir kalbinės nuostatos. Pranešimų tezės, 20.

Vaicekauskienė L. 2010: Lietuvių kalbos norminimo šimtmetis. Daug ideologijų ir šiek tiek vartosenos. – Naujasis židinys 5–6, 165–172.

Webster F. 2006: Informacinės visuomenės teorijos, Kaunas: Poligrafija ir informatika.

Župerka K. 2001: Stilistika, Šiauliai: Šiaulių universitetas.

Gauta 2010 11 23

320

KALBOS KULTŪRA | 83

TV AND RADIO PRESENTERS ON THE NONSTANDARD LANGUAGE USE IN THE MEDIA

Summary

The article presents data from the study Baltic sociolinguistics (BALSOC): language awareness and orientation in Lithuania and Latvia which was carried out to investigate views of TV and radio journalists on public language use and language policy, including self-assessment of linguistic competence and, more specifically, the impact of the field and addressees on the way the journalists speak. The analysis of the data shows that the majority of typical TV and radio journalists deliberately and owing to various reasons violate the norms of standard language and switch to the nonstandard language use. This practice is related to the fact that the use of nonstandard but stylistically expressive elements allows the speakers to expand their repertoire of lexical expression. Hence, violating the norm has become a way of enriching one’s speech. The whole process can be seen as an intellectual and challenging interplay between the journalist, or show presenter, and the addressee rather than a simple transfer of the private register to a public context; it helps to create a more expressive background of the current media, contributes to an informal atmosphere of certain shows, reveals the participants’ characters and is a time-saving strategy.

The choice of nonstandard forms of expression is usually governed by the type of show and its addressees as well as by the professional maturity of the journalists: presenters of shows for the younger audiences resort to informal register more often than hosts of analytical programs targeted at more mature viewers.

JURGITA GIRČIENĖ

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

J. GIRČIENĖ. Laidų vedėjai apie neformalią kalbinę raišką žiniasklaidoje

321