ALDONAS PUPKIS

СТАНДАРТНА МОВА?

В інтернет-науковому журналі Литовська мова (www.lietuviukalba.lt) у 2016 році було опубліковано статтю Ірени Сметонене, Антанаса Сметони та Аудрюса Валотки «Щодо терміна стандартна мова» (далі: Сметонене та ін. 2016). У ній порушується питання, «чи не було б доцільно вживати термін стандартна мова, а не загальнолітературна мова?» (с. 1). Оскільки у висновках статті підсумовується, що «маємо вживати термін стандартна мова» (виділено мною. – А. П.), варто докладніше розглянути, чому і на яких аргументах ґрунтується пропозиція ухвалити досить революційне рішення в литовській лінгвістичній термінології.

У вступі статті зазначено, чому порушується це питання. Найважливішими для авторів видаються зовнішні причини, що виникають у спілкуванні з іноземними науковцями: нібито ми перестали порозуміватися з ними через терміни, не обговорені в нашій лінгвістичній науці (через їхнє осмислення та синонімію термінів). Наведено й конкретні приклади термінів, не обговорених, на думку авторів (через які, мабуть, і не вдається порозумітися): як ми розуміємо терміни запозичення та чужомовне слово, новотвір, нове слово і неологізм; як пояснюємо співвідношення мовної політики та мовного планування¹; чи краще, говорячи про морфологію, вживати термін позначник чи маркер; що робити з термінами канцелярський, діловий та адміністративний стиль, які конкурують у сфері стилістики. Вказано й бажаний напрям уживання: «[в]се частіше схиляються до вибору міжнародного, а не литовського терміна, бо так легше порозумітися з науковцями з інших країн» (Сметонене та ін.: 2016: 1). Нібито подібна ситуація і з термінами загальнолітературна та стандартна мова. На думку авторів, «термін стандартна мова краще відображає нормативний характер певного різновиду мови, державний статус, офіційність, послідовне й закономірне пізнання мовної системи та застосування результатів цього пізнання у процесах стандартизації мови й мовної політики» (Сметонене та ін. 2016: 1).

Щодо останніх термінів — загальнолітературної та стандартної мови — міркують так: «Звісно, не змінюючи змісту, будь-який термін нескладно замінити іншим (це лише питання домовленості й доцільності

¹ Важко зрозуміти, якою логікою керувалися, долучаючи до групи прикладів необговорених термінів співвідношення мовної політики та мовного планування: один зі співавторів обговорюваної статті не так давно опублікував ґрунтовну статтю (див. Valotka 2015) про співвідношення змісту цих понять.

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 2

питання), <...>, [а] міжнародна практика показує, що локальний термін так і залишається локальним і створює проблеми під час перекладу іншими мовами» (Сметонене та ін. 2016: 1). Автори намагаються побачити й «відмінність у змісті» обох термінів, що виявляється в називанні різних етапів розвитку мови. Важливим видається їм і те, що загальнолітературна мова, за твердженням авторів, у наукових працях і документах перекладається англ. common language, але відображає «ранню фазу розвитку стандартної мови, яка ще не досягла етапу сучасної мови» (Сметонене та ін. 2016: 2), тобто це й був би докодифікаційний етап. Однак принаймні щодо термінів, уживаних у наукових працях, таке твердження цілком необґрунтоване (див. таблицю).

ТАБЛИЦЯ. Дані про вживання (переклад) термінів загальнолітературна мова, стандартна мова у розділах ключових слів інтернет-бази даних Литовістики²

Литовське ключове слово

Англійський переклад ключового слова

Кількість випадків

1.

загальнолітературна мова

standard language

150³

2.

загальнолітературна мова

common language

6⁴

3.

літературна мова

literary language

4⁵

4.

стандартна мова

standard language

5⁶

З іншого боку, якщо літературну мову перекладати як standard language, залишатиметься незрозумілим її співвідношення з common language. Отже, довго не роздумуючи, але маніпулюючи твердженнями з іншої статті (Cizikaitė 2002), автори на с. 2 пишуть, що bendrinė kalba / common language позначає докодифікаційну фазу мови, хоча Даля Цизікайте̇ стверджує, що саме common language, тобто спільна мова, означає цю докодифікаційну фазу. Це видно з наведених нижче цитат з обох статей.

² Переглянуто 1–4 червня 2017 р.

³ До цієї кількості не включено майже 20 випадків, у яких згадується лише літературна мова, а відповідника англійського терміна немає ні серед ключових слів, ні в анотаціях (тут і далі під час підрахунку могла виникнути несуттєва похибка).

⁴ Цей термін трапляється несистематично; не завжди зрозуміло, ким його внесено до бази (наприклад, у статтях Йонаса Клімавічюса, надрукованих у Terminologijoje (2000), та Арнольда Піроічкіна, надрукованих у Gimtajame žodyje (2004), ключові слова взагалі не зазначені; інші статті надруковані в Польщі або у виданнях, мало відомих у науковому світі Литви).

⁵ Терміни вжито випадково, вони не є систематичними (пор. примітку 4).

⁶ Серед них є й ключові слова, зазначені у статті Гедрюса Субачюса, опублікованій у збірнику 2002 року Res Balticae <...>: літературна (стандартна) мова. До бази даних Lituanistikos не включено іншу статтю Субачюса, опубліковану 2004 року в журналі Metmenų, — у заголовку цієї статті сформульовано подібно: «Хронологія історії стандартних (літературних) мов» (т. 84, с. 97–115).

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 3

(1) Smetonienė та ін. 2016: 2:

Однак якщо загальну мову перекласти як Standard language, проблема співвідношення з common language також залишається. Загальну мову / common language позначену «фазу мови можна було б назвати докодифікаційною. Це один із ранніх етапів розвитку загальної мови, коли ще немає загальновизнаних праць (граматик, словників), що фіксують єдині мовні коди (норми) (Cizikaitė 2002: 274; мало бути с. 275. – A. P.).

(2) Cizikaitė 2002: 274–275:

Термін common language (спільна мова), на відміну від literary і national language <...> трапляється досить рідко. <...> common language відображала ранню фазу розвитку загальної мови, яка ще не досягла етапу розвитку модерної мови, але вже чітко відрізнялася від діалекту <...>. Таку фазу мови можна було б назвати докодифікаційною. Це один із ранніх етапів розвитку загальної мови, коли ще немає загальновизнаних праць (граматик, словників), що фіксують єдині мовні коди (норми).

Саме так неточно інтерпретуючи твердження інших і подаючи авторам фальсифіковані дані, доходять думки зробити висновок, що «так презентуючи себе світові, ми виглядаємо дивакувато (правду кажучи — відсталими)» (Smetonienė та ін. 2016: 2).

Розплутати еквілібристику цих тверджень непросто, нелегко розібратися й у плутанині думок, підсумованих останнім словом абзацу: ми відсталі. Тож треба з’ясувати, у чому саме ми відсталі: у невмінні перекладати, у плутанні термінів чи з якихось інших причин?

У першому розділі статті (чомусь його названо частиною, хоча далі йдеться про розділи) «Вживання термінів в інших країнах» переказано опубліковану майже півтора десятиліття тому в науковому журналі статтю літературознавиці (не мовознавчині) Cizikaitė про історію англійського терміна загальна мова та його відповідники в литовській мові (Cizikaitė 2002: 273–284).

Можна зауважити, чому автори рецензованої статті спершу звертаються до інших англомовних країн не безпосередньо, а через єдиного посередника, замість того щоб звернутися до спадщини власної історії мовознавства. З іншого боку, вони могли б самостійно дослідити зміст обговорюваних термінів і їхні визначення не лише в мовах, які згадує Cizikaitė, а й в інших країнах (особливо бракує аналізу розвитку німецького мовного терміна, адже він міг мати (і мав!) значний, можливо навіть вирішальний вплив на термінологію цієї галузі литовської мови, а також огляду термінів естонської, фінської, норвезької, угорської та інших мов). Стаття Cizikaitė не є чимось особливим, однак її варто коротко оглянути, оскільки згадані автори спираються саме на неї як на єдине джерело.

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 4

Не можна не погодитися з твердженням авторки, що термін стандартна мова витіснив попередні терміни в англійській мові (Cizikaitė 2002: 280); його дедалі частіше запозичують і в практиці інших європейських мов, і не в одному випадку він стає основним. Тут можна додати твердження іншої авторки про те, що «термін стандартна мова репрезентує „специфічне західне поняття, поширене культурною традицією“» (Birštonaitė 2002: 266), а також про те, що «[п]оняття національної чи загальноприйнятої мови... <...> цілком не відповідають мовній ситуації колишньої Британської імперії» (Birštonaitė 2002: 265).

Висновки статті Далії Цизікайтє сформульовано доволі суперечливо. Говорячи про литовський термін у цій галузі, авторка стверджує, що «загальноприйнята мова, на відміну від англійського common language, є повноцінним терміном» (Cizikaitė 2002: 280), а в його «визначеннях знаходимо майже всі найважливіші семи, ті самі, що й в англійського терміна стандартна мова: національна, унормована, стандартна, спільна, має писемну й усну форми, зразкова, вживана в багатьох сферах. Отже, те, що в англійському мовознавстві називають standard English, у литовському мовознавстві позначається терміном загальноприйнята мова. Він якнайкраще підходив для позначення нового етапу литовської мови та нового розуміння мови, що сформувалося на початку XIX століття» (Cizikaitė 2002: 281). Але у підсумковому висновку вже стверджується, що «[т]ерміни писемна мова, загальноприйнята мова й літературна мова є надто вузькими для позначення кодифікованої та нормативної литовської мови. Термін загальноприйнята мова особливо незручно вживати, зіставляючи історію кількох мов» (Cizikaitė 2002: 281–282).

У другому розділі рецензованої статті оглянуто зміни термінів, про які йдеться, у Литві. Огляд цей короткий, неповний, вибірковий. Часом складається враження, що вдалися до софістичних трюків: розглянуто лише ті випадки, які вигідні авторам, а огляд змін завершується 1980 роком (точніше — 1972 роком).

Передусім дивує, що зовсім не розглянуто одну зі статей професора Арнольда Пірочкіна (1970), у якій, мабуть, найповніше описано розвиток цього терміна; там зазначено, що термін писемна мова чи не першим почав уживати Фридрих Куршайтіс (зі свого боку додам, що у литуаністичних працях Августа Шляйхера є термін Schriftsprache. — A. P.), а не Йонас Яблонскіс, як можна подумати зі змісту рецензованої статті. Крім того, згадуючи Яблонскіса в науковій праці, належало вказати, де саме він закріпив цей вибір і свідоме відмежування від усної мови. З іншого боку, «забувши» статтю Пірочкіна, не подають багато інформації про виникнення розглядуваного терміна, зміну його форми, інші терміни, і зрештою ми не дізнаємося й позиції автора статті Пірочкіна.

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 5

Побіжно згадавши термін писемна мова, але не розкривши його змісту, доволі докладно пишуть про термін загальноприйнята мова, створений Пранаса Скарджюсом 1927 року й уведений у вжиток. Цього разу автори ніби намагаються послуговуватися методикою розрізнювальних ознак. І цитуючи, і переказуючи Скарджюса, вони особливо наголошують на властивості сп і л ь н о с т і цього різновиду мови (ознаці): «...для творця терміна було важливо підкреслити спільність мови — як аспект, що об’єднує державу <...>. Справді, тоді це був найкращий вибір, він відповідав тогочасному політичному й історичному духу Литви» (Smetonienė ir kt. 2016: 6; виділення моє. — A. P.).

Далі йдеться про термін загальноприйнята мова, який 1950 року замінив російський термін =(перекладений з російської. — A. P.)літературна мова. Стверджується, що він нітрохи не був кращим (мабуть, за загальноприйняту мову, але не пояснюється чому), у Литві не мав жодної традиції (хоча його вживання та вживання його відповідників тривало аж 100 років; див. Piročkinas 1970: 31). Таким безглуздим перейменуванням були незадоволені ні литовські, ні закордонні мовознавці: про це не раз писали Пранаса Скарджюс і Пятрас Йонікас, активно дискутували й литовські мовознавці (останнє твердження не відоме мені з літератури — дискусії почалися лише майже через 20 років). Термін загальноприйнята мова почали відроджувати 1969 року; зазначається, де його вперше почали вживати. Не всі мовознавці погодилися з цим, було опубліковано кілька дискусійних статей. Серед них особливо варто запам’ятати думку Йонаса Паліоніса (1975) про те, що, крім утвердження терміна, особливо важливо й те, що «під час перекладу литовського терміна загальноприйнята мова іншими, особливо мовами радянських народів, слід або вживати відповідники терміна літературна мова у мовах цих народів, або в кожному окремому випадку пояснювати поняття, позначуване цим терміном загальноприйнята мова» (Palionis 1975: 32). Автори розглядуваної статті зізнаються, що саме ці слова Паліоніса стали лейтмотивом їхньої статті: «неможливо як слід уживати термін „загальноприйнята мова“ іншими мовами — щоправда, тепер уже західними» (Smetonienė ir kt. 2016: 7).

Але, незважаючи на дискусії (= ідеологічний та бюрократичний опір. — A. P.) літературної мови термін утвердився, і це була «велика ідеологічна перемога, що засвідчила міцний хребет литовських мовознавців» (Smetonienė ir kt. 2016: 7; виділено мною. — A. P.). Повернений термін згодом набув «інших сем» (згадується твердження Joniko (1972: 1), що літературною мовою «можна назвати різновид культурної та цивілізаційної мови, призначений для всього народу»), але цей термін, на думку Joniko, має й недоліки: мовляв, важко точніше визначити поняття «спільності», адже спільність мають і говірка окремої родини, і села, і парафії. Aleksas Girdenis (1973: 45) визначив літературну мову як мову суспільного життя народу; «сему публічності» було перенесено також до Енциклопедії литовської мови (1999, 2008). Однак тут же робиться висновок, що таке доповнення змісту терміна (ніби це якась

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 6

виняткова практика термінологічної роботи) і наближення до терміна стандартна мова, що поширюється у світі, «не є добрим, бо в інших країнах стандартну мову розглядають як попередній (? — A. P.) етап; отже, і нам слід обмірковувати це питання, маючи на увазі, що литовська мова також не стоїть на місці, що загальноприйнята мова теж була певним періодом її розвитку, але цей період, як і в інших країнах, завершився» (Smetonienė ir kt. 2016: 8).

Третій розділ має назву «Чому сьогодні в Литві слід уживати термін стандартна мова?» У ньому ми мали б знайти чітке й логічне пояснення, чому усталений традиційний термін загальноприйнята мова не можна доповнювати новими семами; чому розвиток усіх або принаймні багатьох мов (так може здатися з контексту статті) вже дійшов (або перейшов до) нового періоду розвитку і як його слід схарактеризувати; чому в англійській мові, мовах пострадянських та інших постколоніальних країн, а також у мовах держав, що розвиваються, завершився або завершується старий етап розвитку загальноприйнятої мови — у чому це виявляється? Отже, у всьому світі стався перелом у розвитку мов (просто революція), який чи не першими в Литві помітили автори розглядуваної статті (або запозичили цю думку у Cizikaitė (2002), а може, зі статті Giedrius Subačius 2002 року, хоча останню не включили до списку літератури), і вирішили, що й нам не слід відставати від цих процесів, тож маємо йти в ногу з англійською мовою (традицією Британської імперії) та перейняти термін, що широко в ній утвердився. Ба більше, цей новий термін відображав би й «послідовне та закономірне пізнання мовної системи і застосування цього знання у процесах стандартизації мови та мовної політики» (Smetonienė ir kt. 2016: 1). Це справді новаторська думка — що зміна терміна могла б докорінно стимулювати дослідження цілої галузі мовознавства, адже, як можна зрозуміти, термін загальноприйнята мова цього зробити не може. На жаль, у статті не знаходимо жодних докладніших пояснень ані з цього, ані з інших питань. У ній лише багато непростих для розуміння міркувань, викладених переважно цитатами з різних джерел чи авторів, тож тут залишається висловити кілька зауваг, що випливають із цих міркувань, і спробувати оцінити пропозицію авторів статті.

Мені видалося більш ніж дивним, коли в рецензованій статті я прочитав твердження, ніби саме я ще 1980 року у своїх «Основах культури мови» наблизив розуміння терміна літературна мова наблизив до терміна стандартна мова, який на той час уже вживали в Європі (то, може, тоді я вже помітив той новий етап розвитку литовської літературної мови, що саме починався?). Ба більше, у тій книжці автори ще й знаходять мою пропозицію щодо вживання в Литві терміна «стандартна мова» (Smetonienė ir kt. 2016: 8; виділено мною. — A. P.). Прочитавши про такі відкриття, необхідно нагадати точне формулювання моєї думки в «Основах культури мови»: «Літературна мова відрізняється від інших різновидів мови (діалектів, жаргонів, соціолектів) насамперед тим, що вона унормована, більшою чи меншою мірою опрацьована

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 7

система. Ця розрізнювальна ознака виявляється в кодифікації, тобто в наявності фіксованих правил. Інші властивості літературної мови, на які вказують різні автори, можуть бути не абсолютними, притаманними не всім мовам або не всім епохам» (Pupkis 1980: 7). Із кількох термінів, уживаних на позначення цього різновиду мови й таких, що мають ті чи інші недоліки, «[н]айкраще специфіку літературної мови відображав би термін стандартна мова (стандарт у „Словнику іншомовних слів“ пояснено як „норма, взірець“; це слово може означати й „шаблон, трафарет“ — літературна мова не є шаблонною, трафаретною мовою), але в литовському мовознавстві цей термін не має жодних традицій» (Pupkis 1980: 8). Отже, я справді не спроможний розгледіти тут ані якогось «зближення», ані «пропозиції».

Говорячи про наведені мною терміни на позначення літературної мови та її властивості, автори вільно переказують усе це й стверджують, що тоді я виокремлював чотири ознаки літературної мови: 1) унормована, більшою чи меншою мірою опрацьована мовна система; 2) кодифікація — фіксовані правила; 3) письмова форма й монолог; 4) найважливіша функція — комунікативна. Але в книжці ці ознаки (властивості) розташовано дещо інакше, і наведений авторами порядок не цілком відповідає оригіналу.

Уже згадувалося, що своєрідне тлумачення думок інших авторів — одна з особливостей цієї статті, яка змушує сумніватися й у багатьох інших її твердженнях та висновках. Продовжуючи читати, можна, приміром, подумати, що про літературну мову та її термін я говорив лише один-єдиний раз і що це моя остаточна думка. Але мої погляди, як і погляди не одного іншого мовознавця, — не застиглий бетон, що не може змінюватися з часом. Чому, наприклад, жодним словом не згадується моє визначення літературної мови (поняття й терміна) у Студіях культури мови (2005)? Там, як мені здається, без значного відходу від концепції 1980 року зроблено певний крок уперед і зазначено, що літературна мова — це не лише свідомо опрацьований, а й історично сформований різновид національної мови, який використовується для задоволення потреб у спілкуванні (комунікації), мисленні, політичному, економічному й культурному житті всього народу, а також для вираження національної ідентичності та репрезентації (Pupkis 2005: 30). Як на мене, тут виразніше висунуто на перший план саме функції літературної мови, серед яких особливо важливими є функції національної ідентичності та репрезентації.

Очевидно, автори не вважали за потрібне ознайомитися й з книжками та статтями інших литовських мовознавців про літературну мову — термін, властивості, визначення, формування, історію тощо. У статті навіть не згадуються книжки найвидатніших істориків литовської мови — Jono Palionio та Zigmo Zinkevičiaus, ужиті в них терміни, періодизація тощо, а також давніші статті Prano Kniūkštos й Alberto Rosino та праці початку цього століття Jono Klimavičiaus, Ritos Miliūnaitės та інших, у яких так чи інакше розглянуто чимало питань, пов’язаних із темою статті.

BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 8

Повертаючись до знову й знову наголошуваної авторами нібито не цілком зрозумілої їм властивості літературної мови — с п і л ь н о с т і (нагадаю, що Cizikaitė 2002: 280 вважає спільність соціальною, а не лінгвістичною ознакою літературної мови), можна згадати, що автори вважають, ніби знайшли тих, хто сумнівався в ній, і в давніші часи (згадаймо вже згадані сумніви Joniko, проте він (1972: 1) без вагань назвав літературну мову «різновидом культурної та цивілізаційної мови, призначеним для всього народу». Ця «спільність», її культурний і цивілізаційний характер безпосередньо співвідносяться з «публічністю» літературної мови у Girdenio (2000: 316): «Літературна (писемна) мова — це мова публічного життя народу (писемності, школи, літератури, засобів масової комунікації)». Те саме наголошено й у моїх Студіях культури мови (2005). І ось тут автори, щоправда, опосередковано, нібито відходячи від наведених цитат, висловлюють, чого насправді прагнуть: «Справді, традиції ми створюємо самі, і сьогодні вже немає потреби й сенсу наголошувати лише на спільності чи перелічувати сфери, у яких має вживатися нормативна мова» (Smetonienė ir kt. 2016: 8), і пропонують акцентувати згадані мною 1980 року властивості, де с п і л ь н і с т ь літературної мови не висувається як її найважливіша ознака. Але якщо вважати с п і л ь н і с т ь лінгвістичним, а не соціальним явищем, доведеться визнати, що сама сутність літературної мови, як пише Giedrius Subačius (2003: 63), ґрунтується на ідеї інтеграції мовних форм, тобто на вияві їхнього зближення й уніфікації, потрібних для консолідації суспільства або спільноти, яка користується цією мовою. Отже, властивість спільності — це не вада й не позбавлений змісту конструкт, а ідея, що гуртує суспільство й об’єднує його; нині вона аж ніяк не узгоджується з широко поширюваними неоліберальними настановами дезінтеграції.

Продовжуючи узагальнення, потрібно обговорити ще кілька принципових питань.

По-перше, як я вже згадував, для авторів чи не найважливіше те, що з терміном літературна мова ми нібито відстали від Західної Європи, яка далеко просунулася вперед у розвитку мов. Тут начебто намагаються розв’язати внутрішні проблеми, пов’язані з потребою змінити термінологію, але цілковито заплутуються. Стверджується, що різні терміни позначають різні етапи розвитку мов і свідчать про рівень їхньої якості. Так міркувати логічно можливо, але у статті не пояснено двох принципових складників обговорюваної теми: 1) які саме етапи розвитку литовської мови тут розглядаються і якими є їхні хронологічні межі; 2) чим вимірюють (або вже виміряли) якість литовської мови (про останнє взагалі нічого не сказано, навіть не пояснено, що мали на увазі й у чому зміст цього твердження).

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 9

Якщо термін літературна мова відображає фазу стандартної мови, яка ще не досягла етапу модерної мови, то де провести межу модерної мови? Відколи унормовану литовську мову можна вважати модерною — від часів Aušros, від Varpo? А може, від початку відновленої 1918 року незалежності Литви, коли мова стала державною і почався швидкий розвиток функціональних стилів? Але тоді терміна літературна мова ще й не було. То, може, від 1927 року, коли з’явився термін літературна мова? А може, мається на увазі епоха до Яблонскіса чи навіть давніша (коли терміна літературна мова і вдень із вогнем не знайдеш)?⁷ З іншого боку, тут плутаються історичні дати: треба було точно вказати, коли розпочався той новий етап стандартної мови (у Західній Європі й Литві), якщо ще 1980 року я, за словами авторів, уже наближав концепцію терміна літературна мова в «Основах культури мови» «до терміна стандартна мова, який на той час уже вживався в Європі» (Smetonienė ir kt. 2016: 8)⁸. Отже, якщо вибір терміна має визначатися «рівнем якості мови», то хто пояснить нам, про який рівень ідеться, і переконає, що терміни, які розглядають автори, та згадані рівні не суперечать одне одному?

Я переконаний, що цієї плутанини не було б, якби автори добирали терміни литовського мовознавства з джерел литовського мовознавства, а не спиралися насамперед на закордонну практику. У нашому мовознавстві терміни цієї галузі вже давно усталилися; достатньо було хоча б переглянути праці Palionio, щоб усе стало на свої місця. Так, у книжці Історія писемної мови Palionis (1995) називає мову текстів так званого донаціонального періоду писемною мовою, докладно розповідає про формування наприкінці XIX — на початку XX століття литовської літературної писемної мови і далі в усій книжці вживає лише останній термін (Palionis 1995: 3–5). До того ж він наголошує, що тут «дотримуючись попередньої традиції та з огляду на тенденції сучасного вжитку, відмовилися від терміна літературна мова (хоча, на його думку, він не такий уже й поганий), натомість повернули терміни писемна мова та літературна мова. Останній термін, однак, уживається лише у значенні писемної й усної („стандартної“) мови, спільної для всього литовського народу й сформованої від часів Aušros» (Palionis 1995: 7). Якби ще уважно прочитали статтю Cizikaitės, то легко зрозуміли б, що згаданий нею термін common language, перекладений у дужках словами „спільна мова“, а далі пояснений як просто „будь-яка

⁷ Kiek anksčiau Smetonienės (2014) buvo pasakyta aiškiau: svarbiausiais standartinės kalbos (pradžios) metais laikytini 1922 m., kai Konstitucijoje lietuvių kalba paskelbta valstybine, Švietimo ministerija Jablonskio gramatiką pripažino standartu, o Kaune buvo įsteigtas universitetas. Klausimą dėl šio teiginio čia reikėtų formuluoti kitaip: ar kalbos istorijos periodizacija priklauso nuo istorinių politinių, socialinių ar kultūrinių aplinkybių, kad ir labai svarbių visuomenės gyvenime, ar nuo kokybinių ir (ar) kiekybinių pačios kalbos struktūros (sistemos) ir vartosenos pokyčių?

⁸ Можна було б скористатися хоча б поданою в моїй книжці Студії культури мови схемою розвитку сучасної кодифікованої литовської мови або обговорити її (див. Pupkis 2005: 45–46).

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 10

bendra kalbá (Cizikaitė 2002: 274, 275), kuri Palionio knygoje atitinka rašomąją kalbą, bent ikijablonskinį jos laikotarpį.

По-друге, змінюючи терміни, не можна випускати з поля зору суміжні терміни цієї сфери, які охоплюють усю мікросистему цієї групи. Слід погодитися з авторами статті, що термінологія цієї сфери (теорії та практики літературної мови) не впорядкована до кінця й не обговорена належним чином. Але автори відмежовуються від перегляду всієї мікросистеми, залишаючи її впорядкування іншим. Вони лише доходять висновку, що «терміни літературна та стандартна мова в контексті литовської лінгвістичної думки переплутані — перший передбачає обидва періоди розвитку літературної мови (національний і донаціональний? — A. P.), другого чомусь уникають» (Smetonienė ir kt. 2016: 11). Тут треба додати, що уникають його не бозна-чому, а тому, що насправді його майже не вживають, тож як ці терміни можуть бути переплутані?

Отже, хоча термін стандартна мова не вживається широко, його запровадження «дало б змогу вибратися з павутиння нині вживаних і запропонованих термінів» (Smetonienė ir kt. 2016: 11). А може, саме така пропозиція й плете те павутиння?

Виявляється, те павутиння нібито виникло через те, що нині вживають терміни литовська мова, літературна мова, державна мова, офіційна мова, а також лунають пропозиції запровадити унормовану літературну мову; нібито, на думку деяких мовознавців, поняття літературної мови охоплює і діалекти тощо. Такі міркування в науковій статті без посилання на джерело (особливо в останньому випадку) — порожні слова. Замість того щоб розмірковувати, чим відрізняються згадані тут терміни, більш-менш зрозумілі більшості дослідників і користувачів літературної мови, слід було принаймні окреслити межі розглядуваної мікросистеми. Скажімо, якщо літературну мову замінюємо на стандартну мову, чи не варто було хоча б коротко пояснити, яким тоді був би зв’язок між термінами норма і стандарт, чи мали б ми замінити нормування (іншими словами, літературне унормування) на стандартизацію, яким тоді був би її зв’язок із нормалізацією тощо (таблиця на с. 10 статті по суті нічого тут не прояснює)?

Крім того, не розрізняють кодифікацію літературної мови та її вживання. Який вигляд у цій схемі мав би термін стандартна вимова? Як слід оцінювати конкуренцію варіантів у вжитку (не лише у вимові), яка в стандарті навряд чи могла б бути можливою? Питань, що постають, більше, ніж можливих відповідей. А міркування про те, що плутанина термінів нібито виникла через те, що у визначенні терміна літературна мова змішали національний і донаціональний періоди розвитку літературної мови, м’яко кажучи, нікчемні, адже межі цих періодів і суть термінів, уживаних у них, не з’ясовано. До речі,

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 11

краще було б, якби автори формулювали свої висновки не з повітря, а, скажімо, спробували подискутувати хоча б із термінами літературизація, кодифікація тощо, уживаними в моїй книжці (Pupkis 2005: 30 і далі). Зміну розглядуваних термінів не можна обговорювати окремо від питань стилістики литовської мови. Ще в моїй книжці 1980 року зазначалося, що термін стандартна мова, до складу якого входить слово стандарт, що означає не лише «норму, взірець», а й «шаблон, трафаретність», наштовхує на думку, ніби літературну мову можна розуміти як шаблонну, трафаретну мову (Pupkis 1980: 8). Самі автори цитують російського мовознавця Леоніда Крисіна, який зазначає, що поширенню в Росії терміна стандартна мова перешкоджає негативна конотація слова стандарт, адже значення цього слова пов’язують із поняттями «шаблон», «кліше» (Smetonienė ir kt. 2016: 3). Та, можливо, найважливіше тут не це, а те, як пов’язати (або взагалі не пов’язувати) стандартну мову з поетичною (художньою) функцією мови, де всілякі кліше й стандарти є ознакою низької якості текстів такого типу? Або якщо погодитися, що існує такий розмовний (побутовий) стиль, то як у ньому оцінювати численні нестандартні елементи? Отже, питання тут набагато складніше, ніж може здатися на перший погляд, і слід усвідомити, що не можна просто запропонувати замінити один термін іншим, зовсім не зважаючи на широкий термінологічний контекст цієї наукової галузі.

По-третє, коли не залишилося ані зовнішніх, ані внутрішніх переваг одних термінів над іншими, доводиться вдаватися до екстралінгвістичних аргументів. Один із них — переклад. Дивно читати, що іншими мовами вживатимуть литовський термін (а не його переклад?!) літературна мова. Як уже згадувалося, Палоніс за радянських часів писав, що виникають труднощі з перекладом терміна літературна мова іншими мовами, особливо мовами радянських народів (Palionis 1975: 32), а тепер стверджується, що «[т]ермін літературна мова особливо незручно використовувати, зіставляючи історію кількох мов. Звісно, не слід створювати нових термінів, адже створення ex novo того, що вже існує як давно усталена модель, — це марна трата сил <...>. За потреби можна скористатися досвідом інших мов (можливо, англійської)» (Cizikaitė 2002: 281–282). Обидві думки ведуть до прагматики мовного вжитку — перша на Схід, друга на Захід, причому в останньому випадку з явним підлещуванням до англомовної традиції. Показово, що настанови двох різних напрямів певним чином збігаються. Нагадаю, що за радянських часів мовна політика Москви (праці соціолінгвістів, рішення ташкентських конференцій) енергійно спонукала мовознавців радянських народів створювати якомога більший (ширший) фонд міжнародних слів (термінів), спільний для всіх радянських народів (зрозуміло, орієнтуючись на вживання російської мови), аби лише швидше зблизити радянські народи, перед владою яких ставилося завдання якнайшвидше виховати homo sovieticus. Тепер уже власні мовознавці активно спонукають нас

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 12

заохочувані виховувати іншу групу космополітичних манкуртів — homo liberalis, для якої іншомовні слова швидше стали б частиною (власної мовної) ідентичності й витіснили б із ужитку якомога більше добрих традиційних слів рідної праці.

На мою думку, порозуміння з іноземними колегами ускладнює не переклад розглядуваних термінів. Радше нам до самих клітин в’ївся комплекс неповноцінності, а з нього постає схильність покірно копіювати інших, замість того щоб творити самостійно. Те, що можна чудово обходитися литовськими термінами, засвідчують не лише наведені вище цитати зі статті Cizikaitė, а й чимало рядків згаданої статті Palionis (1970).

По-четверте, та сама авторка, Cizikaitė, у статті наголошує, що «[у] працях литовських мовознавців аналог standard language — стандартна мова — поки що [2002 року] не вживається» (Cizikaitė 2002: 280). З її пояснень можна було б подумати, що термін англійського походження в литовській мові міг почати запроваджувати Subačius⁹, безперечно, під впливом англомовного (американського) середовища. Його аспірантки Cizikaitė і Birštonaitė, зрозуміло, намагалися зважати на думку наукового керівника, якщо він її їм висловлював. Але цей англійський калькований термін, що промайнув у вжитку понад десять років тому, згодом, здається, ніде не набув широкого поширення; лише останніми роками його згадали автори рецензованої статті й заходилися поширювати у своїх працях і на лекціях для студентів. Вони навіть наводять невеликий список прихильників своєї думки (Smetonienė ir kt. 2016: 12): крім уже згаданих Subčiaus¹⁰ і Birštonaitės, тут названі ще Smetonienė, Jūratė Lubienė та Dalia Pakalniškienė, Daiva Aliūkaitė, Audrius Valotka. Термін англійського походження вживають у статтях для широкої аудиторії, на публічних лекціях і в дискусіях також науковці Вільнюського університету. Навіть підрахували, що 26 серпня 2016 року за допомогою пошукової програми Google знайшли 1 784 випадки вживання цього терміна в різних відмінках. Число, звісно, вражає, але не сказано, у якому значенні вжито термін (можливо, і «шаблонний»?); з іншого боку, коли нема з чим його порівняти (у цьому випадку — з терміном літературна мова), таке дослідження — не що інше, як звичайне замилювання очей¹¹.

⁹Сам Subačius у своїх статтях найчастіше вживає термін літературна мова, тоді як стандартна мова трапляється рідко — переважно в ранніх статтях, написаних в Америці (див. Lituanistikos duomenų bazę).

¹⁰ Див. примітку 9.

¹¹За пошуковою програмою Google запит фраз «літературна мова» і «стандартна мова» дав такі результати: першу знайдено 19 600 разів, другу — 1 030. Варто зазначити, що стандартна мова тут уживається і щодо інших мов (наприклад, китайської), і щодо стандартів, застосовуваних в інформаційних технологіях, і щодо стандартності адміністративної мови, тобто її шаблонності тощо (перевірено 19.06.2017).

BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 13

Автори статті, читаючи ці рядки й чуючи критику терміна стандартна мова, який почали запроваджувати нещодавно, можуть легко заперечити, мовляв, саме так поводилися Ґірденіс і Пупкіс, які свого часу почали відроджувати термін загальна мова. Але тут є кілька істотних відмінностей: тоді ми відроджували засуджений радянською владою довоєнний термін, намагалися відмовитися від нав’язаного владою терміна літературна мова, і нічого нового вигадувати не треба було, а тепер запроваджують термін, який не має давніх традицій. Не слід забувати, що тоді були зовсім інші часи: жодні терміни (словники, граматики...) офіційно не кодифікувалися, а тепер, у правовій державі, загальна мова як основний і єдиний термін закріплена в Банку термінів Литовської Республіки¹², до створення якого долучилася й тодішня голова Державної комісії литовської мови Ірена Сметонене. Кому-кому, але колишній голові Комісії з мови такий статус терміна загальна мова має бути відомий набагато краще, ніж іншим членам суспільства (терміна стандартна мова у цьому банку немає). Ще прикріше, що не обговорений і не проаналізований термін, який суперечить рішенням Комісії з мови, внесено до тексту підручника литовської мови, що його пишуть для 6-го класу.

П’яте. Державна комісія литовської мови неодноразово декларувала один із найважливіших принципів кодифікації та вживання загальної мови — стабільність мовних норм. У цьому сенсі загальна мова як мовознавчий термін є одним із найстабільніших фактів мововживання в литовській мові. Крім того, він важливий і як суспільно-культурний термін (і явище). Лише його вживають в енциклопедіях, виданих за часів відновленої незалежності Литви (особливо в Енциклопедії литовської мови, Загальній литовській енциклопедії), нормативних актах, шкільній літературі та освітній практиці, засобах масової інформації та багатьох інших сферах. Дуже важливо, що новозапропонований термін стандартна мова не має жодної опори у свідомості мовців. Є навіть мовознавці, які заявили, що тепер, у XXI столітті, загальна мова стала загальновживаною, хоча, мовляв, з’являються нові варіанти цієї мови (Kalėdienė 2013: 22). Якби це справді було так, автори статті, яку розглядаємо, могли б (=мали б, повинні були б) принаймні пов’язати це твердження зі своєю висловленою думкою й не замовчувати його, а прокоментувати, оцінити, можливо, спробувати включити до своєї схеми (наприклад, навіть поміркувати, чи не можна вважати початок XXI століття початком нового етапу розвитку литовської мови).

¹² Його наведено з таких джерел: 1) Словник термінів лінгводидактики / Мейлуте Рамонене, Єлена Бразаускене, Ніда Бурнейкайте, Юрга Даугмаудите, Еґле Контутисе, Йоана Прібушаускайте. Вільнюс: Вільнюський університет, Видавництво Вільнюського університету, 2012; 2) Проєкт закону про внесення змін до Закону Литовської Республіки про державну мову № XP-1320(3) (переглянуто 2017 06 14).

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 14

Як уже зазначалося, своїм пропонуванням автори рецензованої статті очевидно ігнорують принцип стабільності норм загальної мови; не завжди вони дотримуються його й у деяких інших своїх працях (це і пропозиції скасувати написання носових літер у коренях деяких слів; різке й навіть нав’язливе просування літер W, X, Q до литовської абетки; запровадження факультативної пунктуації, яке й досі спричиняє плутанину в школі та відлунює в засобах масової інформації; незапобігання перегляду традиційної системи жіночих прізвищ тощо). Такі кроки аж ніяк не сприяють стабілізації норм загальної мови, а деякі навіть істотно їх розхитали й спричинили неабияку плутанину в багатьох суспільних групах. Така дезінтеграція мовних норм не об’єднує людей та їхні спільноти, а роз’єднує.

Варто також додати, що згідно зі давніми традиціями кафедри литовської мови Вільнюського університету найважливішим завданням викладачів було не проголошувати якісь реформи мовних норм, а писати ґрунтовні дослідницькі праці про загальну мову, якими ще донедавна пишалася вся гуманітарна спільнота.

Шосте. Не ставлячи собі за мету докладно розглянути всі твердження статті, яку обговорюємо, я хотів тут показати, що ця рецензована праця не витримує жодної критики щодо якості наукової роботи. Це збірка цитат зі статей кількох мовознавців і переказаних думок, перетворена на справжню текстову мішанину. Замовчування тверджень і проблем багатьох інших авторів, маніпулювання різними мовними фактами й цитатами, убогість використаної літератури свідчать про поверхове, просто-таки поверхове знайомство з досліджуваним питанням, надмірне надання ваги випадковим твердженням, загальну бідність наукового мислення та інші недоліки, властиві незрілій праці. Це схоже на симуляцію науки, а не на добре обмірковане розв’язання питання, логічно обґрунтоване аргументами.

Сьоме, слід згадати й формальні аспекти статті: цитування, науковий апарат, коректуру.

Насамперед впадають в око різні спотворення цитат і особливо нехтування шрифтами в них. Наприклад, на с. 6 у цитаті зі статті Пранаса Скарджюса (Skardžius 1997: 631–632) звичайним прямим шрифтом подано термін загальна мова (в оригіналі курсивом; так само загальна, спільна, розмовна, писемна мова), тоді як слова яблуко і солома, які в тексті Скарджюса подано звичайним прямим шрифтом, тут подано курсивом. Крім того, після слова цілий пропущено трикрапку. В іншій цитаті з творів Скарджюса (с. 6; див. Skardžius 1997: 35) розряджені слова надруковано звичайним шрифтом; тут замість оригінального vaidinim написано vadinam. З цієї нагоди не можу не згадати й цитату з моєї книжки 1980 року, наведену у статті (див. с. 8). У ній

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 15

терміна «стандартна мова» перші два слова в оригіналі набрані курсивом, а в цитаті — прямим шрифтом; сполучник але у цитаті замінено сполучником однак. У статті та в інших місцях шрифтове оформлення згаданих термінів варіюється. Подекуди знову цитують не зовсім точно, наприклад: «literary language — це варіант, який вважається найкращим („as the best“), уживаний і у літературних текстах» (Cizikaitė 2004: 277; виділено мною. — A. P.), а в авторів: «варіант, уживаний у літературних текстах» (Smetonienė ir kt. 2016: 2).

Не завжди коректно поводяться й з іншими речами. Так, стаття Girdenis, зазначена в бібліографії, називається «Bendrinė kalba», а не «Bendrinė (literatūrinė) kalba». Чому кілька статей Skardžius цитуються з його Rinktinių raštų (т. II, с. 34 і далі, 587–599, 631–632), а одну, надруковану в тому самому томі (с. 337–368), у бібліографії вже зазначено лише за інтернет-версією (можливо, тому, що шукали цитати, а не послідовно вивчали самі праці)? Довелося ламати голову, що це за згадана в примітці 11 Tarybinė enciklopedija. Здогадався, що, можливо, йдеться про так звану Didžioji tarybinė enciklopedija (рос. мовою), але не вказано ні (яке саме) її видання, ні рік, ні том, ні сторінку. У деяких інших примітках (3, 5) доречно було б зазначити дату перегляду цитованих матеріалів.

Не приділено уваги навіть коректурі власної статті. На с. 2 після слів (Queens [має бути: Queen’s language) кома не потрібна, на початку с. 10 має бути kalbos, а не kabos.

Цікаво, чи личить фахівцям із нормативної мови в науковій праці, а не в якійсь публіцистиці, вживати термінове слово šiomkart (с. 1; його немає навіть у DŽₑ), не відмінювати прізвища не лише Dantės, а й Petrarkos (с. 3), називати позицію мовознавців єдиною, а не однаковою, спільною, узгодженою (с. 7). А може, тут ідуть шляхом ще однієї мовної реформи: не зважати на рекомендації, які нині подаються у словниках і мовних посібниках. На це вказує й речення, написане авторами у Вступі до статті: міжнародна практика свідчить, що локальний термін так і залишається локальним (с. 1). Досі цей орудний відмінок вважався навіть грубою мовною помилкою, а тут його вжито ніби так і треба.

Отже, згадана стаття підготовлена не відповідно до вимог, що висуваються до наукових статей, ані за змістом, ані формально. Тож закономірно постає питання, як можна довіряти таким текстам, у яких безліч фактологічних неточностей, різноманітних викривлень і недбалих коректурних помилок. Такі публікації ставлять під сумнів і наукову компетентність рецензентів цього журналу та загалом не прикрашають і сам науковий журнал.

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Standartinė kalba? | 16

LITERATŪRA

Birštonaitė R. 2002: Kai kurie anglų, slovakų ir lietuvių šnekamųjų standartinių kalbų formavimosi bruožai. – Archivum Lithuanicum 4, 265–272.

Cizikaitė D. 2002: Anglų kalbos terminai common language, national language, literal language, King’s language, standard language ir jų lietuviški atitikmenys. – Archivum Lithuanicum 4, 273–282.

Girdenis A. 1973: Bendrinė kalba. – Mūsų kalba 3, p. 45–47. – Tas pats: Aleksas Girdenis. Kalbotyros darbai 1, 2000, 316–318.

Jonikas P. 1972: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos kūrimasis antrojoje XIX a. pusėje. Čikaga: Pedagoginis lituanistikos institutas.

Kalėdienė L. 2013: Urnėžiūtė R., Valskys V. Dvidešimtoji Jono Jablonskio konferencija. – Gimtoji kalba 10, 21–24.

Palionis J. 1975: Literatūrinė kalba, bendrinė kalba ar kaip kitaip? – Kalbos kultūra 29, 28–32.

Palionis J. 1995: Lietuvių rašomosios kalbos istorija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Piročkinas A. 1970: Literatūrinės kalbos terminas ir jo analogai. – Kalbos kultūra 19, 25–32.

Pupkis A. 1980: Kalbos kultūros pagrindai. Vilnius: Mokslas.

Pupkis A. 2005: Kalbos kultūros studijos. Vilnius: Gimtasis žodis.

Skardžius P. 1997: Rinktiniai raštai 2. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Smetonienė I. 2014: Kalbos vieta valstybių politikoje: standartinių kalbų susikūrimas. – Parlamento studijos 16. Prieiga internete: http://www.parlamentostudijos.lt/Nr16/16_kalba_2.htm.

Smetonienė I., Smetona A., Valotka A. 2016: Dėl standartinės kalbos termino. – Lietuvių kalba 10. Prieiga internete: www.lietuviukalba.lt.

Subačius G. 2003: Standartinė kalba – valdžios nuosavybė. – Kultūros barai 12, 63–64.

Valotka A. 2015: Kalbos planavimo ir kalbos politikos terminai. – Parlamento studijos 18, 84–101. Prieiga internete: www.parlamentostudijos.lt/Nr18/files/5.

Gauta 2017 06 20

ALDONAS PUPKIS

[email protected]

BENDRINĖ KALBA 90 (2017)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204