ARTŪRAS JUDŽENTIS

Бібліотека імені Врублевських Литовської академії наук

doi.org/10.35321/bkalba.2022.95.08

ПІДРЯДНИЙ ЗВ’ЯЗОК У ПРАЦЯХ ІЗ ЛИТОВСЬКОГО СИНТАКСИСУ ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

КЛЮЧОВІ СЛОВА: підрядність, узгодження, керування, прилягання, Вітаутас Амбразас, Йонас Балкявічюс, Пранас Гайлюнас, Зельма Думашюте, Чесіс Гренда, Бронюс Калінаускас, Вітас Лабутіс, Вітаутас Сіртаутас, Юозас Жюгжда.

АНОТАЦІЯ

У статті розглядається, як у працях із литовського синтаксису описувалися способи підрядного зв’язку за часів радянської окупації — приблизно від середини XX століття до кінця 1980-х років. Огляд починається з «Граматики литовської мови»Lietuvių kalbos gramatikos Юозаса Жюгжди (1945), а завершується підручником для вищих навчальних закладів «Синтаксис литовської мови»Lietuvių kalbos sintaksė Вітаутаса Сіртаутаса й Чесіса Гренди (1988). Розглядаються концепції способів підрядного зв’язку, їхні визначення та застосування для опису взаємин між словами, словосполучень і характеристик членів речення.

АНОТАЦІЯ

У статті аналізується, як у працях із литовського синтаксису описуються типи синтаксичних зв’язків за часів радянської окупації — у період від середини XX^th століття до кінця вісімдесятих років. Дослідження починається з «Граматики литовської мови»Grammar of the Lithuanian language (1945) Юозаса Жюгжди й завершується підручником для вищих навчальних закладів «Синтаксис литовської мови»Syntax of the Lithuanian language (1988) Вітаутаса Сіртаутаса й Чесіса Гренди. Розглядаються поняття та визначення типів підрядного зв’язку, а також їх застосування під час опису відношень між словами, словосполучень і членів речення.

ВСТУП

Цим оглядом продовжується дослідження опису синтаксичних зв’язків у литовському мовознавстві, розпочате в попередніх публікаціях автора: Синтаксичний зв’язок підмета й присудка: зміна концепції (Judžentis 2020) і Підрядний зв’язок у працях із литовського синтаксису (перша половина XX століття) (Judžentis 2021).

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose 133

Після розгляду праць із литовського синтаксису першої половини XX століття встановлено, що в них ідеться лише про два різновиди підрядного зв’язку — узгодження та керування, хоча часто їх ще не розглядають як різновиди підрядного зв’язку (або залежності) (Judžentis 2021). Узгодження згадується в усіх литовських синтаксичних працях того періоду: у них ідеться про узгодження підмета з присудком та узгодження означення з означуваним словом. Керування рідко усвідомлюється як синтаксичний зв’язок. Найчастіше його або зовсім не згадують, або згадують лише під час розгляду типів додатків.

Для праць розглянутого періоду характерно не розрізняти синтаксичні зв’язки та їхнє морфологічне вираження (узгоджується за родом, особою, числом; керуються відмінкові форми). Крім того, особливо у випадку керування, синтаксичну природу зв’язку між словами не відмежовують від його семантичного підґрунтя (відмінки є необхідними).

У цій статті, з’ясовуючи, як сформувалася й досі переважає система трьох різновидів підрядного зв’язку — узгодження, керування та прилягання, — розглянуто найважливіші статті, шкільні підручники й підручники для закладів вищої освіти, монографії та академічні граматики часів радянської окупації. Огляд починається з «Граматики литовської мови» Юозаса Жюгжди (1945), а завершується підручником для закладів вищої освіти «Синтаксис литовської мови» Вітаутаса Сіртаутиса й Чесіса Гренди (1988).

Після окупації Литви Радянським Союзом і від’їзду багатьох литовських мовознавців на Захід литовське мовознавство, як і весь народ, переживало тяжкі часи. Науковцям, які залишилися, довелося пристосовуватися до умов життя й мислення в окупації та до настанов нової ідеології. Невдовзі литовське синтаксичне вчення також мусило пристосуватися до порядку опису й пояснення явищ синтаксису російської мови. Парадоксально, але традиції синтаксичної науки незалежної Литви в окупованій Литві підтримував і тим самим ніби продовжував її існування у школі один з ідеологів окупаційного режиму — Ю. Жюгжда.

Знадобилося приблизно два десятиліття, щоб литовське мовознавство перейняло визначення синтаксичних зв’язків і їхню класифікацію, запозичені в російських мовознавців. Цю роботу, мабуть, розпочав Бронюс Калінаускас, проте для середніх шкіл її пристосував Пранас Гайлюнас, а для закладів вищої освіти — Йонас Балкявічюс. Так у середині 1960-х років у литовському мовознавстві утвердилася трикомпонентна класифікація синтаксичних зв’язків. Схоже, що Б. Калінаускас, спираючись переважно на праці російських мовознавців, популяризував у литовському мовознавстві також напрям дослідження й опису словосполучень. Згодом його перейняв і найбільше розвинув Вітас Лабутіс та академічні граматики литовської мови. Ця тема залишалася актуальною до

134

BENDRINĖ KALBA | 95

кінця XX століття. Інший напрям синтаксичних досліджень і опису, перейнятий із часів незалежної Литви, — члени речення. Його надалі розвивав переважно Вітаутас Сіртаутис. Члени речення досліджують, щодо них у литовському мовознавстві досі точаться дискусії.

Автор розглядає синтаксичні зв’язки як явище синтаксичного рівня, що ґрунтується на семантичних відношеннях і найчастіше виражається морфологічними формами. Розрізняються два різновиди підрядного зв’язку — керування (комплементування) та характеризування (модифікація). Керуванням називається такий синтаксичний зв’язок, за якого одне слово з огляду на своє значення вимагає іншого слова. Такий зв’язок, за якого жодне доповнення до слова не є необхідним ані з погляду значення, ані з погляду синтаксису, проте воно синтаксично пов’язане з цим словом, називається характеризуванням. Пропоную чітко розрізняти синтаксичні зв’язки та їхнє граматичне вираження. Розрізняються два типи такого вираження — вибір відмінкової форми та узгодження. У першому випадку форма залежного слова вибирається відповідно до синтаксичних і семантичних властивостей головного слова. У другому випадку форма одного слова вибирається відповідно до морфологічних ознак іншого, семантично пов’язаного з ним слова.

Мета огляду — відшукати витоки деяких основних понять литовського синтаксису XX століття та з’ясувати, як сформувалося уявлення про синтаксичні зв’язки, яке переважає й досі. Поставлена мета визначає й завдання: описати синтаксичні зв’язки, розрізнювані в кожній праці із синтаксису, порівняти їх із тими, що описані в попередніх (з погляду спадкоємності) та наступних (з погляду можливого впливу) працях, і виявити ймовірне походження теоретичних засад. Також мета полягає в тому, щоб з’ясувати, наскільки успішно литовське мовознавство середини XX століття розмежовувало рівні опису й дослідження семантики, синтаксису та морфології.

Методи дослідження звичні для праць такого типу. Спочатку окремо розглядається кожна з аналізованих праць, потім її зіставляють із попередніми й наступними працями, щоб визначити її місце в розвитку синтаксичної теорії; насамкінець ширше оцінюють праці досліджуваного періоду та виокремлюють особливості розвитку синтаксичної думки й тенденції зміни теоретичних засад.

Крім вступу, стаття складається з таких розділів: «Продовження традицій синтаксичної науки незалежної Литви та перейняття російської класифікації синтаксичних зв’язків», «Синтаксичні зв’язки як основа утворення словосполучень» і «Синтаксичні зв’язки як властивість членів речення». Стаття завершується узагальненням.

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

135

1. ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ СИНТАКСИЧНОЇ НАУКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЛИТВИ ТА ЗАПОЗИЧЕННЯ РОСІЙСЬКОГО ПОДІЛУ СИНТАКСИЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

У виданні 1945 року Юозаса Жюгжди «Граматики литовської мови», призначеному для шкіл, синтаксичні (або словесні) зв’язки — узгодження та керування — описано в кількох місцях. Щоправда, їх не називають синтаксичними зв’язками, а вважають способами вираження семантичних взаємин між словами.

Apie derinimą kalbama skyrelyje Pagrindinių sakinio dalių derinimas (Žiugžda 1945: 14–15). Jame pasakyta, kad grynasis tarinys arba sudurtinio ir suvestinio tarinio jungtis su veiksniu, išreikštu vardininko linksniu, derinama asmeniu ir skaičiumi. Be to, vardinė sudurtinio tarinio dalis su tokiu veiksniu derinama skaičiumi ir linksniu, tačiau gimine jie gali būti ir nesuderinti, pvz., Šarka – paukštis. Svarbu, kad tarinio vardinės dalies derinimas su veiksniu niekuo neskiriamas nuo grynojo tarinio ar suvestinio ir sudurtinio tarinio jungties derinimo su veiksniu.

Apie valdymą rašoma skyrelyje Žodžių valdymo būdai (Žiugžda 1945: 19–20). Pradedama nuo to, kad dažnai žodžiai valdo ne vieną linksnį, tačiau „iš tų valdymų galininko valdymas yra svarbiausias“, todėl toks valdymas vadinamas tiesioginiu. Jis yra „[V]isuomet būtinas todėl, kad to veiksmažodžio prasme be galininko visuomet bus lyg nebaigtinė, neaiški“. Kitų linksnių valdymas vadinamas šalutiniu. Jis yra „[N]e visuomet būtinas todėl, kad to veiksmažodžio prasme ir be minėtųjų linksnių, tik su galininko papildiniu, gali būti visai aiški, lyg baigtinė“. Tiesioginis valdymas nuo šalutinio skiriamas ne pagal linksnio žymėjimą, o pagal būtinumą. Štai būdvardis pilnas tiesiogiai valdo kilmininką, palankus – naudininką. Ir veiksmažodžiai, ir būdvardžiai tiesioginio valdymo gali ir visai neturėti, „[I]ie ir be papildinio esti pakankamai aiškūs“. Netiesioginiu valdymu vadinamas prielinksnis linksnių valdymas. Atkreipiamas dėmesys, kad valdyti gali ir kai kurie daiktavardžiai, skaitvardžiai, tam jiems nebūtina eiti tariniais. Trejopas valdymo skirstymas buvo lietuvių sintaksės mokslo naujiena. Jį perėmė Bronius Kalinauskas. Apie kokią nors trečią žodžių santykių atmainą šioje gramatikoje nekalbama.

«Граматики литовської мови»у виданні 1954 року Ю. Жюгжда розширив і переробив розділ про керування. Він включив до нього відомості про зв’язки слів, узгодження та назвав його «Взаємини слів у реченні. Узгодження та керування» (Žiugžda 1954: 16–17). На думку автора, семантичні відношення виражаються формами слів: слова в реченні «пов’язуються одне з одним своїм значенням, а значення

136 BENDRINĖ KALBA | 95

відношення в реченні виражаються їхніми формами». Виокремлюються два різновиди відношень між словами: «Є два способи взаємного співвідношення слів: узгодження слів і керування словами». Отже, узгодження й керування розуміються як способи вираження семантичних відношень між словами.

Наведено визначення цих способів. «Узгодження слів — це такий зв’язок слів, за якого одне слово (прикметник, числівник, займенник, дієприкметник) завжди набуває такої форми, яку має інше слово (іменник)». Крім того, визнається й узгодження дієслів (присудків) із підметами, вираженими займенниками (але не іменниками). «Керування слів у реченні — це такий їхній зв’язок, за якого одне слово набуває такої форми (відмінка), якої вимагає за значенням інше слово». Керувати можуть дієслова й деякі прикметники. Як і в попередніх виданнях граматики, розрізняються безпосереднє, побічне й непряме керування. Такий поділ і опис синтаксичних зв’язків (точніше, способів вираження семантичних відношень) збереглися й у виданні цієї граматики, що вийшло 1960 року (пор. Žiugžda 1960: 16–18).

У виданні, призначеному для вчителів, того ж року було опубліковано статтю Бронюса Калінаускаса «Слово і групи слів у реченні» (1954), у якій згадуються три різновиди зв’язків між словами: узгодження, керування та прилягання. Останній різновид у литовському мовознавстві згадується, мабуть, уперше — на це вказує і сам автор: «Про прилягання в підручниках граматики литовської мови досі не йшлося» (Kalinauskas 1954: 18). З огляду на наведений поруч із назвою цього зв’язку прилягання російський відповідник примыкание та використану літературу, можна припустити, що тричленну модель підрядних зв’язків було запозичено до праць із синтаксису литовської мови з російського мовознавства. Р. Вакелайте у дисертації про моделі синтаксичних зв’язків у литовському мовознавстві висловлюється значно обережніше: вона припускає, що наука про синтаксис російської мови могла лише сприяти виокремленню третього типу зв’язків між словами в литовській мові (Vaskelaitė 2009: 69).

Узгодженням Б. Калінаускас вважає «граматичне співвідношення двох слів, за якого ці слова узгоджені одне з одним за особою, числом, відмінком або родом» (Kalinauskas 1954: 18). Синтаксичну природу явища автор статті (або його авторитети) розуміє як «граматичне співвідношення слів», пов’язуючи її з «узгодженням» значень певних морфологічних форм. Із перелічених категорій видно, що, на його думку, узгоджуватися можуть не лише прикметник з іменником, а й дієслово з іменником або займенником. Керуванням автор статті називає такий взаємний зв’язок слів, за якого «форма одного слова залежить від іншого слова» (Kalinauskas 1954: 18). Як видно, у визначенні також спираються на морфологічне вираження зв’язку, а про синтаксичну природу явища тут іще не йдеться. Визначення прилягання

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

137

у статті не подано, лише перелічено його випадки (зв’язки дієслова зі словами обставин, слів речення з вставними словами, звертаннями, вигуками, запереченням), які, на думку Р. Васкеляйте, свідчать про те, що за допомогою прилягання «намагаються охопити ті слова речення, яким не визнають зв’язку з іншими словами» (Vaskelaitė 2009: 69).

Докладніше синтаксичні зв’язки (названі граматичними) описано в статті Бронюса Калінаускаса «Словосполучення як об’єкт синтаксису» (1961). Спочатку їх поділено на підрядні та сурядні. Далі підрядні поділено на три види — узгодження, керування та прилягання.

Узгодженням слів вважається «приєднання іменників, прикметників, числівників, займенників, дієприкметників до іменників, за якого приєднане слово набуває форм слова, до якого його приєднано» (Kalinauskas 1961: 31). Як видно, йдеться лише про узгодження іменників і прикметникових слів. Хоча згадуються слова, пов’язані цим зв’язком, сам зв’язок пов’язано з їхнім морфологічним вираженням (граматичними формами). Розрізняються повне узгодження (коли набуваються всі форми слова, до якого приєднується залежне слово) і неповне узгодження (коли набуваються лише деякі форми слова, до якого приєднується залежне слово).

Керуванням слів вважається «таке приєднання іменних частин мови до дієслів, інших іменних частин мови та деяких прислівників, за якого приєднане слово набуває таких форм, яких вимагає значення слова, до якого його приєднано» (Kalinauskas 1961: 31). У цьому визначенні також беруть до уваги частини мови слів, пов’язаних цим зв’язком. Характер зв’язку передається його вираженням, яке зумовлює значення головного слова (а не його граматичні властивості). Формальний критерій у визначенні надто широкий: керування виражається відмінком залежного слова, який є лише однією зі складових форми.

Як і в граматиках Ю. Жюгжди, розрізняється три види керування словами: безпосереднє, побічне й прийменникове (або непряме). Безпосереднім вважається приєднання таких відмінкових форм іменних частин мови, які для керівного слова «за значенням є обов’язково потрібними, найбільш звичними, найчастіше вживаними» (Kalinauskas 1961: 31–32). Безпосередньо керованими можуть бути знахідний, родовий, давальний та орудний відмінки. Деякі дієслова можуть безпосередньо керувати двома відмінками (наприклад: писати, запитувати). Побічне керування — це приєднання таких відмінкових форм іменних частин мови, «які для цих керівних слів за значенням не є обов’язковими, а лише другорядними» (Kalinauskas 1961: 32). Це визначення суперечить поданому автором загальному розумінню керування: адже керування розрізняється на підставі вимоги, що випливає зі значення головного слова словосполучення і задовольняється формою залежного слова... Далі перелічено чимало дієслів (наприклад: іти шлях, ламатися яблуками, лежати

138

BENDRINĖ KALBA | 95

годину) і іменників (наприклад: казка дядька, сівба жита, людина науки, шовкова хустка; дівчина зі світлими косами) приклади побічного керування. Зрештою, прийменникове, або непряме, керування — це керування відмінком через прийменник. Не керування прийменниковими конструкціями, а саме керування відмінками через посередника — прийменник. Хоча визнається, що відмінок керованого слова залежить від прийменника... У статті Б. Калінаускаса подано цікавий розділ про співвідношення прийменникового та безприйменникового керування, у якому показано, що деякі слова можуть керуватися і тим, і тим способом, наприклад: померти голодною смертю і померти з голоду.

Приєднанням слів називають «спосіб підпорядкування слів, що ґрунтується лише на смислових зв’язках і не пов’язаний із зміною форм» (Kalinauskas 1961: 34). Це визначення викликає сумніви щодо синтаксичного характеру цього різновиду зв’язку. Розрізняють повне й часткове приєднання. Повним приєднанням вважають випадки, коли незмінювані або змінювані слова пояснюють лише одне слово речення. Частковим приєднанням називають таке «співвідношення між словами, за якого те саме слово одним словом керується або узгоджується з ним, а до іншого слова приєднується» (Kalinauskas 1961: 34). Наводяться такі приклади: Катре̇, вставши, озирнулася; Лелека прилетів веселий; Біля отвору, з цього боку порога, стоїть мати. Як бачимо, те, що Б. Калінаускас називає частковим приєднанням, пізніше в литовському мовознавстві вважали просто приляганням (одним із подвійних синтаксичних зв’язків присудкового означення) або семантичними відношеннями уточнення (уточнювальної обставини), а від поняття часткового приєднання відмовилися.

Далі у статті розглядається сурядне поєднання слів — зв’язок, яким пов’язані «рівноправні члени словосполучення» (Kalinauskas 1961: 35). Бачимо, що навіть у визначенні вжито кальку з російської мови.

У статті Бронюса Каліновскаса, що вийшла за кілька років, Žo-džiai ir žodžių junginiai sakinyje (1963) також виділяються три способи підрядного зв’язку: узгодження, керування і прилягання (Каліновскас 1963: 5). Розподіляючи їх і даючи їм визначення, автор повторює визначення зі своєї попередньої статті й загалом наслідує підготовлену Євдокією Галкиною-Федорук граматику російської мови (Sovremennyj russkij jazyk. Sintaksis, Москва, 1957, § 3).

Узгодженням, як і в попередній статті, вважається підпорядкування, властиве лише певним частинам мови, іменникам, коли «підпорядковане слово набуває форми слова, до якого його приєднано», розрізняються повне й неповне узгодження слів (Kalinauskas 1963: 5). Не згадується узгодження дієслова з іменником, що виступає підметом. Визначення керування також збігається з визначенням, наведеним у попередній статті (Kalinauskas 1963: 6). На думку Б. Калінаускаса, керувати можуть не лише дієслова, а й

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

139

іменні слова та деякі прислівники. Розрізняють пряме й непряме (тобто прийменникове) керування. Як бачимо, побічне керування, виокремлене в попередній статті, що викликало сумніви, зникло.

Визначаючи прилягання, автор також дотримується попередньої статті й вважає приляганням «підпорядкування слів, що ґрунтується лише на смислових зв’язках і не пов’язане зі зміною форм». Приєднуватися можуть не лише незмінювані, а й змінювані слова, тільки «вони не змінюють своєї форми», тобто їхня форма не залежить від прилягання. Також розрізняються два види прилягання: повне й часткове (Kalinauskas 1963: 9).

У статті Зельми Думащюте Dėl sakinio dalių ir jų tarpusavio santykių (1963), опублікованій того самого року, під час характеристики членів речення враховуються також їхні синтаксичні зв’язки. Класифікуючи їх, авторка спиралася на праці чеських учених (наприклад, П. Мразека). Розрізняються три основні типи «смислового співвідношення членів речення»: предикація, детермінація і координація (Dumašiūtė 1963: 237–248). Координацію авторка пов’язує із сурядними відношеннями, а предикацію й детермінацію — з підрядними. Предикацією вважаються «відношення предиката (присудка) з підметом» (Dumašiūtė 1963: 242), а детермінація охоплює «об’єктні (додатка), атрибутивні (означення) та обставинні відношення» (Dumašiūtė 1963: 242–243). У випадках детермінації один член речення «логічно розширює якийсь інший член речення (одне слово — інше слово) і таким чином утворює певні словосполучення» (Dumašiūtė 1963: 243). Як бачимо, смислові відношення чітко не відмежовуються від синтаксичних, їх зведено докупи (пор. визначення детермінації).

Синтаксичні зв’язки З. Думащюте класифікує за морфологічним вираженням. Одні синтаксичні відношення між словами, за її словами (керування й узгодження), виражаються морфологічною формою залежних слів, якої вимагає головне слово. Інші (прилягання) — не виражаються. Прилягання ґрунтується лише на семантичному зв’язку слів (залежне слово пов’язане з головним лише значенням), а його морфологічна форма не виражає синтаксичного зв’язку, «залишається цілком вільною» (Dumašiūtė 1963: 243). Отже, вираження залежного слова морфологічною формою є основою такого поділу синтаксичних зв’язків. Авторка доходить висновку: «<...> зумовленість морфологічної форми певних слів вказує лише на певні синтаксичні відношення [керування й узгодження — A. J.] і тому не може вважатися критерієм усіх синтаксичних відношень» (Dumašiūtė 1963: 243). Отже, авторка вважає синтаксичними також такі зв’язки між словами, які не виражаються засобами морфології, а ґрунтуються лише на смислових відношеннях між словами.

У виданій того ж часу праці для вищих навчальних закладів Йонаса Балкявічюса «Синтаксис сучасної литовської мови» (1963) три способи зв’язку слів —

140

BENDRINĖ KALBA | 95

способи зв’язку поділяються подібно до праць Б. Калінаускаса. Прилягання визначається як не пов’язане з морфологічною формою залежного слова; навіть термін той самий: «Прилягання слів — це спосіб підрядного зв’язку слів, що ґрунтується лише на логічних зв’язках і не пов’язаний зі зміною форм» (Balkevičius 1963: 35). Прилягати можуть не лише незмінювані, а й змінювані слова. Як і в Б. Калінаускаса, розрізняються повне й часткове прилягання (Balkevičius 1963: 36). Узгодження та керування пов’язані зі зміною форми залежного слова. Саме за характером цього зв’язку узгодження відрізняється від керування. Узгодженням слів називають «таке підпорядкування відмінюваних слів <...> іменникам, за якого підпорядковане слово набуває форм слова, що його підпорядковує» (Balkevičius 1963: 28). Як бачимо, Й. Балкявічюс вважає узгодженням лише зв’язок іменників зі словами прикметникового типу. Як і в працях Б. Калінаускаса, розрізняються повне й неповне узгодження (Balkevičius 1963: 28).

Керування слів визначається як «таке підпорядкування іменників та інших відмінюваних слів дієсловам, іменним частинам мови й прислівникам, за якого підпорядковане слово набуває такої форми (відмінка), якої за значенням вимагає слово, що його підпорядковує» (Balkevičius 1963: 29). Це лише дещо уточнене визначення Б. Калінаускаса. Семантична вимога нерозривно пов’язується з керуванням формою (відмінком). Як і в працях Й. Жюгжди та Б. Калінаускаса, розрізняються три різновиди керування — безпосереднє, опосередковане й прийменникове (Balkevičius 1963: 29). Опосередковане керування — це «підпорядкування таких відмінкових форм іменника, які за значенням не є неодмінно потрібними керівному слову» (Balkevičius 1963: 29). Таке керування властиве не лише дієсловам (наприклад: Ten dirbau ilgesnį laiką; Mokiniai išvažiuavo atostogų), а й іменникам, які за допомогою опосередкованого керування приєднують означення, виражене родовим або орудним відмінком (наприклад: Subraškejo sausų eglių šakelės; Буркували vyrai святково вдягнені чоловіки). Поняття опосередкованого керування запозичено з попередніх праць Б. Калінаускаса. Як бачимо, основа цього поділу є складеною. Насамперед керування ґрунтується на семантичній вимозі (узгоджуване слово не є необхідним для головного слова). Морфологічна форма керованого слова визначається головним словом, як і у випадку узгодження; проте вона не уподібнюється (принаймні частково) до форми головного слова, як при узгодженні, а обирається. І по-третє — перелічуються частини мови слів, здатних керувати (їх виокремлено за значенням і способом вираження).

Нововведення в науці про синтаксис литовської мови нарешті, через десятиліття після їх оприлюднення у статті Б. Калінаускаса, були перенесені й до «Граматики литовської мови» Юозаса Жюгжди, призначеної для середніх шкіл. Її оновили за допомогою співавтора Прано Ґайлюнаса. Доступні мені

ARTŪRAS JUDŽĖNTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

141

на титульному аркуші видання цієї граматики 1969 року зазначено, що це вже друге видання підручника. Перше вийшло 1964 року, і його випробував у школах Науково-дослідний інститут шкіл Міністерства освіти.

Четвертий підрозділ першого розділу самого підручника «Склад мови в реченні» має назву «Способи поєднання слів» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 7–8), — у ньому йдеться про синтаксичні зв’язки в нашому розумінні. Звісно, автори не вживають терміна «синтаксичний зв’язок», а говорять про відношення між словами. На їхню думку, ці відношення становлять основу словосполучень: «<...> словосполучення утворюються, коли слова поєднуються за значенням, а відношення значень часто виражаються також формами слів» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 7). Отже, як і в попередніх виданнях «Граматики», вважається, що значеннєві відношення між словами безпосередньо виражаються (хоча й не завжди) формами слів. Крім того, їх розрізняють лише на рівні словосполучень. Це очевидний вплив тодішньої російської граматичної науки.

Розрізняються три (!) «способи утворення словосполучень».

Визначення узгодження дещо змінено: «Узгодження — це такий зв’язок слів у реченні, за якого залежне слово узгоджується з головним у числі, роді й відмінку або в особі» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 7). Воно спирається на поняття головного й залежного слів словосполучення, визначені раніше. Це дає змогу уникнути в самому визначенні переліку частин мови, які узгоджуються (як було раніше). Далі вказано, які саме категорії обох слів словосполучення узгоджуються, а саме: число, рід і відмінок або особа. Це нове у визначенні. З переліку категорій видно, що йдеться про узгодження прикметникових частин мови з іменниками та дієслів із займенниками й іменниками. Це підтверджується наведеними прикладами. До поданого визначення знадобилася примітка: «Лише закінчення третьої особи однини й множини однакові» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 7–8).

Визначенням керування нічого нового не сказано, але його пристосовано до раніше визначених понять головного й залежного слів словосполучення: «Керування — це такий зв’язок слів у словосполученні, за якого головне слово вимагає тієї чи іншої відмінкової форми» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 8). Далі показано, що керувати можуть не лише дієслова та їхні незмінювані форми, а й «деякі прикметники, іноді іменники й числівники».

Цілком новим у цій граматиці є виділення третього різновиду відношень між словами — прилягання: «Прилягання — це такий зв’язок слів у словосполученні, за якого залежне слово пов’язане з головним лише за змістом, його закінчення (форма) не змінюється». Як типовий приклад прилягання наведено зв’язок дієслова й прислівника. Підрозділ «Узгодження головних членів речення»

142

BENDRINĖ KALBA | 95

майже не відрізняється від описаного у виданні 1945 року; лише додано, що «[T]аринні слова, виражені інфінітивом або безособовою формою на -a, не узгоджуються з підметами (інфінітив і безособова форма на -a незмінні)» (Gailiūnas, Žiugžda 1969: 21).

Отже, шкільна граматика перейшла до системи трьох типів відношень між словами лише 1964 року. Це, мабуть, пов’язано з теоретичними поглядами співавтора Ю. Жюгжди П. Гайлюнаса, який працював у тогочасному Міністерстві освіти. Розуміння синтаксичних зв’язків по суті залишилося незмінним (це способи вираження смислових відношень між словами), проте синтаксичні зв’язки було пов’язано зі словосполученнями.

Дослідження підрядних синтаксичних зв’язків у розглядуваний період умовно можна поділити на два напрями: в одних працях їх характеризують як властивість членів речення, а в інших описують як основу будови словосполучень. Наприкінці періоду помітні спроби поєднати обидва напрями дослідження.

2. СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ ЯК ВЛАСТИВІСТЬ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

Упродовж усього періоду окупації був виразним напрям досліджень, який пов’язував синтаксичні зв’язки з розумінням членів речення. Він продовжив і уточнив успадковані від незалежної Литви дослідження членів речення. До цього напряму належать уже розглянуті шкільні граматики Ю. Жюгжди. Найбільше в цій галузі зробив Vytautas Sirtautas. У дисертації Витаутаса Сіртаута Veiksmažodinis tarinys dabartinėje lietuvių kalboje, захищеній 1969 року (виданій 2019 року), розглянуто лише один різновид синтаксичних зв’язків — узгодження. Цим самим терміном названо як узгодження прикметників з іменниками, так і синтаксичний зв’язок між словами, що виступають підметами й присудками.

У дисертації В. Сіртаутаса узгодження підмета й присудка (які обидва вважаються головними членами речення) докладно не розглядається; лише наприкінці наведено деякі міркування, що виявляють «типові тенденції узгодження основних членів речення (PSD) литовської мови» (Sirtautas 1969 [2019]: 325). У п’ятому розділі дисертації щодо узгодження дієслівного присудка автор указує на однобічний характер узгодження прикметників з іменниками й протиставляє його двобічному узгодженню підмета й присудка. Замість того щоб визначити, що таке узгодження, В. Сіртаутас передусім відкидає те, чим воно не є. Узгодженням не вважаються такі випадки, «коли немає і не може бути поняття узгодження, оскільки член узгодження не має форм (Я бабах)» (Sirtautas 1969 [2019]: 316). Крім того, «[Н]едоцільно шукати в більшості іменників поняття узгодження щодо роду, оскільки такі іменники не змінюються за родами, пор. Вовк — це звір» (Sirtautas 1969 [2019]: 316). З іншого боку, узгодженням не вважаються також

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

143

такі випадки, «коли слово, хоча й має відповідні форми, з якихось причин не пристосовується до форм іншого слова, наприклад: Uogos sveika. Žirgeliai sukinkyta» (Sirtautas 1969 [2019]: 317). Неодноразово наголошується на необхідному характері зв’язку між цими членами речення: «<...> для вираження відношень між підметом і присудком узгодження є хоч і важливою, але водночас необов’язковою (факультативною) маніфестацією цих відношень» (Sirtautas 1969 [2019]: 318, 325, 327).

Названо чинники, що зумовлюють узгодження головних членів речення: «склад підмета (простий, складений, кілька однорідних підметів), тип присудка (дієслівний, іменний, прикметниковий), а також їхня валентність і їхня «формальність» (наявність форм), дещо меншою мірою — порядок слів і відстань (дистанція)» (Sirtautas 1969 [2019]: 320). Із переліченого саме тип присудка «по суті визначає відмінності узгодження» (Sirtautas 1969 [2019]: 322). Вирішуючи, чия роль в узгодженні важливіша — підмета чи присудка, В. Сіртаут доходить висновку, що «саме підмет найчастіше визначає форми присудка» (Sirtautas 1969 [2019]: 325). Указано на роль узгодження в мові: «<...> це виразна маніфестація корелятивності головних членів речення, їхньої взаємної залежності» (Sirtautas 1969 [2019]: 327).

У надрукованій 1972 року статті Витаутаса Сіртаута Dėl derinimo sąvokos визначення узгодження також не подано; лише звертається увага на деякі непослідовності в його розумінні. Автор пропонує відрізняти взаємне узгодження головних членів речення від узгодження означення з означуваним словом. Аргументація спирається не лише на більшу свободу або відмінність цього узгодження (особу узгодження), а й на виражуваний синтаксичний зв’язок: «<...> узгодження як форма п і д р я д н о г о з в ’ я з к у між словами зовсім не підходить для характеристики синтаксичних відношень між головними членами речення, бо підмет і присудок пов’язані п р е д и к а т и в н и м з в ’ я з к о м» (Sirtautas 1972: 109). Взаємне узгодження головних членів речення В. Сіртаут, спираючись на праці російських мовознавців, пропонує також називати інакше: паралелізмом, кореспонденцією або координацією (Sirtautas 1972: 109).

У надрукованій 1976 року статті Витаутаса Сіртаута Dėl veiksnio ir tarinio santykių, спираючись на відмінності схильностей і способів вираження узгодження присудка (чи присудків) і означення з кількома однорідними підметами, автор знову пропонує вважати взаємну залежність підмета й присудка «синтаксичними відношеннями вищого рівня (предикативним зв’язком, «інтердепенденцією») і не змішувати її з однобічною залежністю детермінантів (детермінацією)» (Sirtautas 1976a: 80).

У виданому того ж 1976 року навчальному посібнику для вищих навчальних закладів Витаутаса Сіртаута Sakinio dalys синтаксичні зв’язки опи-

144

BENDRINĖ KALBA | 95

згадуються лише настільки, наскільки це потрібно для розглядуваної теми. У розділі Синтаксична проблематика та її дослідження подано схему під назвою «Аранжування» речення (Sirtautas 1976b: 13), де синтаксичні зв’язки поділено на сурядність, предикацію, підрядність і «подвійні відношення» (до останніх зараховано «відокремлені члени речення», уточнення й апозицію). Зв’язки підрядності далі поділено на три види: узгодження, керування та прилягання. У керуванні розрізнено три різновиди: пряме (бачу його), непряме (сердиться на нього) і побічне (пишу йому). На жаль, зображений на цій схемі поділ синтаксичних зв’язків у книжці не розглянуто й не пояснено. Дещо змінену схему подано й у новому виданні книжки (Sirtautas 1981: 20), лише замість предикації в ній є поєднання, а замість уточнення — уточнювальні члени речення.

У розділі Критерії та методи диференціації й ідентифікації членів речення як один із критеріїв розрізнення членів речення названо також граматичні зв’язки. Однак докладніше їх не розглянуто; лише зауважено, що «предикативні, сурядні чи підрядні зв’язки властиві тим чи тим членам речення, наприклад, обставини найчастіше прилягають, означення — узгоджуються» (Sirtautas 1976b: 20). Далі зазначено: «Однак і тут лише показано характерніші тенденції, а суворої закономірності немає» (Sirtautas 1976b: 20). Критерій граматичних зв’язків подібно описано й у пізнішому виданні книжки (Sirtautas 1981: 27). У цьому розділі, де вказано основні показники позиції членів речення, висловлено й сумнівні твердження: що підметові й присудкові властива незалежність (синтаксична?), що «підмет (факультативно) вимагає означення», що присудкові властиве керування обставинами, що додаток і обставина можуть вимагати означення (Sirtautas 1981: 33). Називаючи додаткові показники позиції підмета й присудка, V. Sirtautas згадує взаємне узгодження — координацію (Sirtautas 1976b: 24). У новому виданні книжки цей розділ доповнено: «Форми підмета зумовлюють форми присудка <...>. У такий спосіб доводимо, що позиція підмета в реченні має значення. Він не є лише „лівим актантом“ присудка» (Sirtautas 1981: 33).

У навчальному посібнику, підготовленому Vytautas Sirtautas, Узгодження головних членів речення (1978) підрядний зв’язок поділено на узгодження, керування та прилягання. Думка про те, що узгодження є не різновидом синтаксичних відношень, а лише їхнім показником, побіжно з’являється в розділі Узгодження підмета й присудка як показник їхнього відношення: «Важливим показником відношень між підметом і присудком є узгодження їхніх форм (координація)» (Sirtautas 1978: 57). Ця сама думка простежується й у заключних заувагах: «Хоча узгодження ГЧР [головних членів речення] не є обов’язковим вираженням синтаксичних відношень між П [підметом] і Пр [присудком], однак, коли

ARTŪRAS JUDŽĖNTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

145

ji egzistuoja, yra akivaizdi jų santykių manifestacija“ (Sirtautas 1978: 86). Vis dėlto ši mintis toliau nebuvo plėtojama.

V. Sirtautas закликав відрізняти узгодження від відношень між підметом і присудком: «Ще більша плутанина виникає, коли узгодження як форма підрядного зв’язку ототожнюють із предикативним зв’язком. Називати узгодженням („способом поєднання слів“) і цьому учневі, і сонце світить <...> зовсім не годилося б. В останньому випадку це вже не той спосіб поєднання слів, а зв’язок» (Sirtautas 1978: 53–54). Відмінності між узгодженням і зв’язком, які тепер називають підрядним узгодженням і координацією, V. Sirtautas узагальнив у таблиці на с. 78.

Було усвідомлено й проблему розмежування так званого слабкого керування та прилягання: «Керування важко відрізнити від прилягання, між ними „немає чіткої межі“ <...>. Загалом ці питання „ще чекають на докладніше дослідження“ (Sirtautas 1978: 16). Ця проблема ставала особливо очевидною після ознайомлення із зарубіжною літературою: «Коли взагалі не вживають терміна прилягання (а лише керування) [посилання на чеські й німецькі праці], тоді, звичайно, ця проблема диференціації не виникає. Можливо, краще проміжні випадки називати прилягаючим керуванням або шукати інші способи розв’язання» (Sirtautas 1978: 17). Однак автор не наважився запропонувати відмовитися від розрізнення прилягання. Нерозрізнення синтаксичних зв’язків і способів їх вираження, злиття їх в одне поняття зумовлювало й зроблені висновки. «П [підмет] і Пр [присудок] є, можна сказати, рівноправними. Хоча в реченні більшу роль зазвичай відіграє присудок <...>, однак і сам підмет іноді може утворювати граматичний центр речення; крім того, підмет часто зумовлює форми присудка. Вважати підмет залежним від присудка, зводити його до ролі інших актантів — не лише немає підстав, цього й не варто робити, якщо не хочемо спотворити об’єктивний аналіз структури речення» (Sirtautas 1978: 84). Як бачимо, багаторічний предмет дослідження — синтаксичний зв’язок між підметом і присудком — спрямовував міркування автора на його винятковість і надмірне підкреслення ролі підмета в реченні. Навряд чи це можна вважати «об’єктивним аналізом», тим більше що йдеться про таке залежне від попередніх теоретичних поглядів явище, як структура речення.

У підручнику із синтаксису для вищих навчальних закладів, підготовленому Vytautas Sirtautas і Česys Grenda, Синтаксис литовської мови (1988) також розрізнено три способи підрядного зв’язку слів, проте відразу зазначено підставу для їх розмежування: «З огляду на те, якими засобами одне слово приєднується до іншого» (Sirtautas, Grenda 1988: 37). На жаль, цього принципу послідовно не дотримано у визначеннях узгодження, керування та прилягання, пор.: «Узгодження — це такий підрядний зв’язок, за якого зі зміною форми головного слова відповідно змінюється і форма залежного слова» (Sirtautas, Grenda 1988: 38); «Керування — це такий тип підрядного зв’язку, за якого одне слово ви-

146

BENDRINĖ KALBA | 95

kalauja kito žodžio atitinkamos formos“ (Sirtautas, Grenda 1988: 39); „Šliejimu laikomas toks prijungimo būdas, kur prie pagrindinio žodžio prijungiamas kita žodis be jokių gramatinių priemonių, tik pagal prasmę“ (Sirtautas, Grenda 1988: 41). Šiuose apibrėžimuose gramatikos lygmuo (žodžių formos) sumišęs su semantikos lygmeniu (reikalauja; pagal prasmę). Valdymas apibrėžtas per plačiai (reikalauja formos, o ne linksnio formos).

Далі розглянуто кілька складніших випадків, коли слова в реченні пов’язані подвійними синтаксичними зв’язками. У першому випадку між кількома словами, керованими деякими дієсловами (вважати, призначити, обрати тощо) (наприклад: обрати його головою, призначити її старостою, вважати його поганим, вважати її поганою), вбачають «формальний проміжний зв’язок»: ці слова узгоджуються за родом і числом, які визначаються «ознаками семантичної структури іменника (або займенника, вживаного як іменник), що виступає в позиції знахідного відмінка об’єкта», звичайно, у тих випадках, коли у формі орудного відмінка вжито іменники (або займенники, вживані як іменники), що мають розрізнення за родом (Sirtautas, Grenda 1988: 42). У другому випадку звертається увага на узгодження предикативних означень із підметом і їхнє прилягання до присудка. Крім того, «[Р]ід дієприкметника й дієприслівника тут визначається не лише граматичними властивостями (рід, число, відмінок) іменника (або займенника, вживаного як іменник), що виступає підметом, а й його семантичною структурою; наприклад, у реченні Та свиня, навіть не подякувавши, пішла іменник свиня має значення „особа чоловічої статі“, тому й визначає рід дієприкметника (не подякувавши)» (Sirtautas, Grenda 1988: 42–43).

Синтаксичний зв’язок між підметом і присудком розглядається окремо; у підручнику він також називається іншим терміном — предикативними відношеннями. Навіть застерігається: «Іноді безпідставно ототожнюють відношення між підметом і присудком з узгодженням, яке, звичайно, також є одним із показників цих відношень. Крім того, нерідко узгодження головних членів речення (кореляцію, взаємний зв’язок) плутають з узгодженням означення (однобічним зв’язком)» (Sirtautas, Grenda 1988: 86). Зазначається, що «[С]интаксичні відношення не є експліцитними (очевидними), їх часто можна виявити лише непрямими методами» (Sirtautas, Grenda 1988: 85–86). Ще одну особливість зв’язків між підметом і присудком помічено під час порівняння речень з однорідними підметами, наприклад: Ягоди куплені. Гриби й ягоди куплені. Гриби, ягоди й все інше куплено. На думку авторів, такі речення «очевидно показують, що компоненти підмета визначають форми присудка (і те, форма якого роду є домінантною). Отже, присудок безпосередньо залежить від підмета» (Sirtautas, Grenda 1988: 85–86). Нагадавши про кореляцію форм підмета й присудка в таких реченнях, як Багато фабрик були рентабельними, Багато фабрик були рентабельними, «звідки безсумнівно видно

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

147

взаємний зв’язок основних членів речення»; робиться висновок, що «[П]ідмет неточно вважати лише залежним (або «незалежним») актантом присудка» (Sirtautas, Grenda 1988: 85–86).

3. СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ ЯК ОСНОВА ПОБУДОВИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

Зацікавлення темою словосполучень прийшло до литовського мовознавства за умов окупації переважно через російське мовознавство. Саме з праць із граматики російської мови до литовського мовознавства було перенесено багато понять, термінів і класифікацій, викладених у статтях B. Kalinausko (1954, 1961 ir 1963), уже розглянутих у цій статті. У них синтаксичні зв’язки описано як основу побудови словосполучень. Коротко охарактеризував словосполучення та поділив їх на прості й складені J. Balkevičius у Dabartinės lietuvių kalbos sintaksėje (1963).

У навчальному посібнику, підготовленому Broniaus Kalinausko, Lietuvių kalbos žodžių junginių sintaksė (1972) класифікацію синтаксичних зв’язків було додатково уточнено. До опису синтаксичних зв’язків, опублікованого в попередніх працях, автор додав подальший поділ керування «за семантикою, тобто за семантичними зв’язками керованого слова зі словом, яке ним керує» (Kalinauskas 1972: 3). За цим критерієм керування поділяється на «сильне, коли відмінки деяких іменників самі або з прийменниками є необхідними для керівних слів за значенням, найбільш звичними, найуживанішими, коли після називання керівного слова насамперед виникає асоціація з цим відмінком або прийменниковою конструкцією» (Kalinauskas 1972: 3) та «слабке, коли після називання керівного слова в нашій свідомості не обов’язково виникають асоціації з якимось відмінком або прийменниковою конструкцією, тобто коли ці відмінки чи прийменникові конструкції за значенням не є необхідними для таких керівних слів, а є лише другорядними» (Kalinauskas 1972: 4). Поділ на сильне й слабке керування ґрунтується на семантичних відношеннях між словами та їхньому психологічному сприйнятті. З погляду семантичних відношень слабке керування вже не є керуванням, оскільки залежне слово не є обов’язковим. Виокремити цей різновид керування, найімовірніше, спонукала зовнішня подібність вираження, пор.: jaučiu vasarą і gražų vasarą (у першому випадку знахідний відмінок є граматичним, а в другому — семантичним). Очевидно, усвідомлюючи, що запровадив нововведення, автор додає примітку: «Деякі мовознавці те, що ми називаємо слабким керуванням, вважають примиканням відмінкових або прийменникових конструкцій, оскільки керовані слова»

148

BENDRINĖ KALBA | 95

«тут уже відповідають не на питання відмінка, а на питання, властиві обставині або означенню» (Kalinauskas 1972: 4). Це показує, що семантичний (синтаксичний) і формальний критерії класифікації несумісні. Оскільки було обрано поділ за семантикою, то «семантичні зв’язки керованого слова зі словом, яке ним керує» в усіх випадках подібні (кероване слово є керованим), і поділ на цій підставі неможливий. Виходить, що мають рацію ті «деякі мовознавці», які випадки «слабкого керування» вважали примиканням. Розуміння примикання та його класифікація в підручнику майже не відрізняються від викладених у раніше опублікованій статті (Kalinauskas 1972: 4).

Отже, у працях піонерів тричленного поділу синтаксичних зв’язків знаходимо й більшість їхніх дрібніших розрізнень (сильне й слабке, пряме й непряме керування, повне й неповне узгодження, повне й часткове примикання), найімовірніше, запозичених із російського мовознавства, які в пізніших радянських синтаксичних працях спричиняли чимало суперечок. Поділяючи синтаксичні зв’язки, B. Kalinausko спирається на кілька критеріїв: значення, морфологічне вираження, належність до частини мови. Постає проблема розмежування слабкого керування (а по суті — керування взагалі) і примикання, пов’язана зі спиранням на рівень значення.

Vito Labučio mokomosios priemonės Žodžių junginių problemos (1976) skiriuje Žodžių ryšių reiškimo būdai skiriamos jau keturios žodžių ryšių rūšys: derinimas, valdymas, šliejimas ir formų koordinavimas.

Як видно, V. Labutis вважає узгодження та координацію форм різними видами синтаксичних зв’язків. Вони відрізняються насамперед самостійністю категорій, застосовуваних у пов’язаних словах (мається на увазі, що категорії прикметникових слів, які узгоджуються, несамостійні, а відповідні категорії дієслів — самостійні): «Узгодження слів — це пристосування форм слів із несамостійними категоріями до форм інших слів» (Labutis 1976: 29), а «[К]оординація форм слів — це можливе (але не обов’язкове) взаємне пристосування форм слів із самостійними категоріями» (Labutis 1976: 31). Крім того, з визначень видно, що узгодження є однобічним залежним зв’язком, а координація форм — взаємним. У дужках зазначено, що координація форм є можливим, але необов’язковим синтаксичним зв’язком. При узгодженні таких зауваг немає; лише сказано, що «[У]згодження — це не повне уподібнення форм, а лише добір відповідно до форм іменникового слова» (Labutis 1976: 29).

V. Labutis вдало вловив умовний характер узгодження, хоча лише з погляду ролі, яку воно виконує в реченні: «Узгодження показує, з яким словом пов’язане прикметникове слово, але нічого не говорить про зміст зв’язку: узгоджується

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

149

sis žodis gali būti pažyminys, vardinė tarinio dalis ir net aplinkybė“ (Labutis 1976: 29). Žodžių formų koordinavimo skiriamos dvi atmainos: ne tik veiksniu ir tariniu einančių žodžių, bet ir apoziciniu ryšiu susijusių daiktavardžių formų koordinavimas (Labutis 1976: 31). Valdymo apibrėžimas nedaug skiriasi nuo apibrėžimų, pateiktų kitų autorių: „Žodžių valdymas – tai daiktavardiškojo žodžio linksnio parinkimas tam tikrai sintaksinei ir semantinei funkcijai pagal kito žodžio reikšmę ar kokį kitokį semantinį elementą“ (Labutis 1976: 33). Tik sintaksinis ir semantinis žodžių ryšys gerai skiriamas nuo jo reiškimo linksnio forma. Nedaug skiriasi ir šliejimo apibrėžimas: „Žodžių šliejimas – tai žodžių ryšių reiškimo būdas, kur ryšį rodo tik siejamųjų žodžių reikšmės, nepadedamos jokios formos“ (Labutis 1976: 37).

У третьому томі «Граматики литовської мови» (1976), присвяченому синтаксису й виданому того ж року, за редакцією Казіса Улвідаса, Вітаутаса Амбразаса й Аделе Валецкене синтаксичні зв’язки також розглядаються в розділі про словосполучення як їхня суттєва структурна ознака. Докладніше їхні різновиди обговорюються під час розгляду підрядних словосполучень. Вступну частину розділу про словосполучення «Синтаксичні словосполучення» написала А. Валецкене. Розрізняють (як зазначено, здебільшого) три типи синтаксичних зв’язків у підрядних словосполученнях: узгодження, керування та прилягання. Їх розмежування «залежить переважно від лексичних і граматичних властивостей головного [компонента словосполучення]» (LKG 1976: 11).

Узгодження визначається на підставі граматичного збігу форми залежного слова з головним словом: «Узгодженням називається пристосування форми залежного компонента до форми головного компонента. Способом узгодження поєднуються такі слова, які мають ті самі граматичні категорії: рід, число й відмінок» (LKG 1976: 11). Йдеться також про узгодження двох іменників: «Способом узгодження утворюються словосполучення з двох іменників, наприклад: письменниця Жемайте, син Петрас. Вони узгоджуються у відмінку, числі, а часто й у роді». Водночас визнається своєрідність узгодження іменників: «Однак узгодження двох іменників дещо відрізняється від узгодження прикметника з іменником. Два узгоджені іменники лише за значенням один підпорядкований іншому, а синтаксично, можна сказати, не залежить, а корелює з іншим: вони можуть стояти в тій самій позиції й без одного з них, пор.: Син Петрас прийшов і Син прийшов, Петрас прийшов. Тому зв’язок двох узгоджених іменників іноді називають кореляцією, і він ближчий до сурядності, ніж до підрядності» (LKG 1976: 11). Тут сумнів викликає семантичне підпорядкування іменників, тим паче що й їхня референція (позначуваний предмет) та сама.

150

BENDRINĖ KALBA | 95

та сама. На рівні значення той самий предмет називається різними іменниками з різних поглядів (вказівка на родинний зв’язок і власне ім’я, приписане йому). Можна припустити, що множина референтів за родинним зв’язком (синів) щодо мовця менша, ніж множина тих, кого називають відповідним власним ім’ям (хоча частіше, мабуть, буває навпаки). Утім, у цьому випадку власне ім’я, здається, позначає не всіх можливих референтів, яких так називають, а лише тих, хто пов’язаний із мовцем, тобто уточнює референцію першого іменника.

Подібну кореляцію вбачають між неозначеними займенниками kažkas, kas nors та ін. (kažkas svetimas) і формами чоловічого роду прикметників, а також неозначеними займенниками kas, kažkas, kažin kas, kas nors, viskas, šis tas та ін. (kažkas nauja, kažką nauja) у називному й знахідному відмінках, а також прикметників середнього роду: «Прикметник семантично лише підпорядкований неозначеному займеннику. Він конкретизує ширше поняття, виражене займенником. Синтаксично в словосполученнях цього різновиду прикметник майже такий самостійний, як іменник. Тут він подібний до субстантивованого прикметника» (LKG 1976: 11–12). Здається, тут помилково говорити про семантичне підпорядкування. У словосполученнях kažkas svetimas і kažkas nauja у семантичному відношенні «важчим», а отже, очевидно, головним компонентом є прикметник із конкретним значенням, а не займенник із невизначеним значенням (і референцією).

Здається, синтаксичному зв’язку узгодження протиставлено синтаксичні зв’язки керування й прилягання (разом узяті). Спільним для останніх є те, що їх «у багатьох випадках допомагає розрізнити форма залежного компонента». Адже «керуванням часто вважають такий зв’язок, за якого до головного компонента приєднується непрямий відмінок іменника або прийменникова конструкція, а приляганням — такий зв’язок, за якого до головного компонента приєднується незмінювана форма» (LKG 1976: 12). Водночас наголошується, що «морфологічна форма залежного компонента не завжди допомагає точно розрізнити синтаксичні зв’язки слів. Наприклад, šį rytą lijo і šįryt lijo виражають ті самі синтаксичні відношення, тоді як морфологічна форма залежного компонента різна. Те саме стосується noriu miego і noriu miegoti» (LKG 1976: 12). Тут бачимо тенденцію розрізняти керування й прилягання лише за формою залежного слова, проте авторка відкидає таку підставу для розмежування. З наведених прикладів зрозуміло, що, найімовірніше, важливішими вважаються смислові відношення між словами словосполучення.

Керування визначається як зв’язок, «за якого головний компонент вимагає певної форми залежного компонента (залежний компонент формально визначається головним компонентом)» (LKG 1976: 12). Бачимо, що за основу визначення взято формальну залежність, або залежність форми слова, тобто таку залежність, яка позначається формою слова — відмінком.

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

151

або прийменниковою фразою. Сама залежність тут, здається, розуміється синтаксично, а не семантично (зв’язок розглядається в розділі про словосполучення). За силою керування або залежною від значення обов’язковістю розрізняють обов’язкове (або сильне) і необов’язкове (або слабке) керування (LKG 1976: 12). Однак одразу зазначається, що межі між ними нечіткі й завжди трапляються перехідні випадки. Необов’язковими компонентами керування є конкретні відмінкові форми, не потрібні для доповнення лексичного значення дієслова, а також прийменникові фрази зі значенням кількості, виділення, порівняння тощо (LKG 1976: 13). У цьому випадку в граматиці, як і в працях Б. Калінаускаса, обрано хибний шлях: піддалися впливу формального вираження (відмінків). Йдеться також про комплексне, або ступеневе, керування, коли «наявність одного відмінка при дієслові ніби зумовлює наявність іншого відмінка при тому самому дієслові», наприклад, drožia lazdą vaikui (LKG 1976: 13–14). Це хибне пояснення синтаксичних зв’язків та їхнього вираження: обидва іменники семантично й синтаксично залежать від дієслова, а спосіб вираження одного не залежить від способу вираження іншого.

Приляганням називається зв’язок, за якого «залежний компонент приєднується до головного, не вимагаючись ним; він формально не визначений, а лише логічно пов’язаний із головним компонентом» (LKG 1976: 12). У визначенні спираються не лише на формальне вираження синтаксичного зв’язку, а й на семантичний (логічний) зв’язок між компонентами словосполучення. Це нове для визначення цього зв’язку.

4. ПРОЯВИ ЗЛИТТЯ ОБОХ НАПРЯМІВ

В однотомній граматиці литовської мови російською мовою Grammatika litovskogo jazyka (1985), написаній переважно науковцями Інституту литовської мови та літератури й відредагованій В. Амбразасом, багато місця присвячено опису словосполучень, однак у ній приділено більше уваги, особливо при описі будови простого речення, і членам речення. У цій граматиці розрізняються три різновиди синтаксичних зв’язків: підрядність, взаємний зв’язок і сурядність (GLJ 1985: 417). За типом синтаксичного зв’язку класифіковано й словосполучення. Різновиди підрядності розглядаються в розділі про підрядні словосполучення.

Узгодженням називається уподібнення форми залежного компонента словосполучення

(upodoblenie)

su pagrindinio nario forma (GLJ 1985: 422). Prie delio koordinacija su pagrindiniu žodžiu laikoma ypatinga derinimo atmaina, taip pat ir nežymimųjų įvardžių santykis su vyriškosios arba niekatrosios giminės būdvardžiais ir dalyviais (GLJ 1985: 422). Valdymu laikomas kitokios nei pagrindinio žodžio priklausomojo žodžio kaitomosios formos parinkimas, atsižvelgiant į pagrindinio žodžio leksines ir gramatines savybes (GLJ 1985: 422).

152

BENDRINĖ KALBA | 95

Розрізняються прийменникове й безприйменникове, сильне й слабке керування. Керування вважається сильним, коли виражає обов’язковий (взаємозв’язок слів), а слабким — необов’язковий, найчастіше адвербіальний, зв’язок (GLJ 1985: 422–423). Керованим вважається також атрибутивний родовий відмінок, наприклад: darbo žmogus, miško paukštis (GLJ 1985: 423). Приляганням називається різновид підрядного синтаксичного зв’язку, не виражений змінюваними формами залежного слова (GLJ 1985: 423). Приляганням найчастіше виражаються адвербіальні семантичні відношення. Деяким дієсловам властиве сильне прилягання, наприклад: pradėjo dirbti, noriu skaityti, buvo čia, atrodė gražiai, elkis vyriškai. Такі словосполучення виражають об’єктні та комплетивні семантичні відношення (GLJ 1985: 424).

У програмній статті В. Амбразаса Одиниці синтаксичної та семантичної структури литовського речення (1986), підготовленій як узагальнення досвіду укладання граматики литовської мови російською мовою, розглянуто найважливіші питання синтаксичної та семантичної будови речення. У вступі автор цілком слушно наголошує, що в працях дослідників синтаксису литовської мови «слід прагнути якомога чіткіше визначити й на одній основі розмежувати принаймні найважливіші категорії формального та семантичного рівнів» (Ambrazas 1986: 4). Однак уже в цій цитаті помітний головний недолік статті: прагнучи уточнити деякі суттєві поняття синтаксису й семантики, уживані литовськими мовознавцями, саму синтаксичну будову мови постійно змішують із морфологічним рівнем вираження. У процитованому твердженні замість рівня «форми» (тобто морфології), найімовірніше, мався на увазі синтаксичний рівень, або синтаксис (так само, як і морфологія), трактувався як рівень мовного вираження.

В. Амбразас насамперед поділяє синтаксичні зв’язки на підрядні, сурядні та взаємної залежності, або зв’язку (Ambrazas 1986: 7). Останні відрізняються від перших двох тим, що вони двобічні. У типових випадках вони виражаються координацією форм (Ambrazas 1986: 7). Найвиразнішим прикладом такої взаємної залежності є зв’язок дієслова з іменником або займенником у називному відмінку (саме так!): ця форма називного відмінка залежить від дієслова, але вона «зі свого боку визначає форму числа дієслова» (Ambrazas 1986: 7). Цей та інші обґрунтовані приклади взаємного зв’язку (особові форми дієслова й іменний компонент, що виконує роль підмета; особові форми дієслова būti, яке виконує роль зв’язки, та пов’язані з ним форми імен; навіть незмінювані форми дієслова, що стоять замість називного відмінка, і дієслова-присудки) очевидно змішують синтаксичний зв’язок залежності з його морфологічним вираженням. В. Амбразас знав, що «питання взаємної залежності» можна розв’язати й інакше; він оглядає різні способи такого розв’язання (деякі з них досить виразно свідчать, що так званий

ARTŪRAS JUDŽĖNTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

153

«двобічний» зв’язок належить до різних рівнів), однак обрано «литовський» спосіб розв’язання питання, оскільки «синтаксична природа взаємного зв’язку компонентів є досить очевидною» (Ambrazas 1986: 10).

Нерозмежування синтаксичного й морфологічного рівнів так само чітко видно й у класифікації підрядного зв’язку. Його різновиди (тобто синтаксичного явища) розрізняються за формальним (тобто морфологічним) вираженням. У висновках це сказано ще чіткіше: «Синтаксичні зв’язки формально реалізуються через узгодження й координацію, керування та прилягання» (Ambrazas 1986: 35). Виходить, що перелічені різновиди синтаксичних зв’язків є морфологічними явищами... На основі вираження розрізняються три традиційні різновиди підрядності: узгодження, керування та прилягання (Ambrazas 1986: 7).

Узгодженням називається «пристосування приєднаної словоформи до головної за морфологічною категорією» (Ambrazas 1986: 8). Уже саме слово пристосування у визначенні не передає характеру синтаксичного явища. Визначення очевидно вказує на морфосинтаксичний (тобто синтаксичної природи, виражений морфологічними формами) характер явища, яке аж ніяк не можна назвати суто синтаксичним. На думку В. Амбразаса, узгодження іменників, що мають самостійні граматичні категорії, яке називають координацією, не повинно бути перешкодою для того, щоб вважати його певним підвидом узгодження (Ambrazas 1986: 8). Керуванням називається «вибір відмінюваної форми приєднаного слова <...>, що залежить від сполучуваності та граматичних властивостей головного слова» (Ambrazas 1986: 8). І знову слово вибір навряд чи годиться для позначення синтаксичної природи явища, однак визначення й не має на меті залишатися на синтаксичному рівні — воно сміливо переходить до морфології (відмінювана форма слова), немовби вона разом із синтаксисом становить один рівень будови мови та її вивчення. Приляганням називається «підрядний зв’язок, не виражений словозмінними флексіями» (Ambrazas 1986: 8). У цьому визначенні рівні морфології й синтаксису чітко розмежовано. Однак воно нічого не говорить про синтаксичну природу цього різновиду зв’язку. Чим прилягання відрізняється від взаємного зв’язку незмінюваних форм дієслова з дієсловом-присудком (gyventi pakyrėjo)? Ще більше сумнівів викликає виділення підвиду «сильного прилягання». До нього відносять зв’язки «неповнозначних» дієслів з інфінітивом: liovėsi dirbti, bandžiau grįžti, galiu valgyti (Ambrazas 1986: 9). Чим синтаксична природа зв’язку цих слів відрізняється від керування (пор.: noriu vakarienės і noriu valgyti)?

Однак у цій статті вдалося відокремити (морфо)синтаксичний рівень аналізу речення від семантичного. Проте під час визначення й класифікації самих синтаксичних понять у багатьох випадках не вдалося виявити їхню синтаксичну природу: синтаксичний рівень було змішано з морфологічним.

154

BENDRINĖ KALBA | 95

УЗАГАЛЬНЕННЯ

Спочатку шкільна граматика й за умов окупації продовжувала традицію синтаксису Незалежної Литви та розрізняла лише два різновиди підрядного зв’язку — узгодження й керування. Парадоксально, що цю традицію продовжували праці ідеолога радянського окупаційного режиму Й. Жигжди. Від 1964 р., коли Й. Жигжді на допомогу прийшов П. Гайлюнас, який працював у Міністерстві освіти, для школи було адаптовано вже запозичену з російського мовознавства науковою граматикою тричленну модель поділу підрядного зв’язку — узгодження, керування та прилягання. Й. Жигжді належить розрізнення трьох видів керування — прямого, непрямого та опосередкованого, також, найімовірніше, запозичене з російського мовознавства.

Тричленну модель класифікації підрядного зв’язку в російській мові в 1950-х — на початку 1960-х років переніс у литовське мовознавство й підібрав до неї термінологію переважно Б. Калінаускас. Від нього або безпосередньо з російської мови цю модель запозичив і пристосував для середніх шкіл П. Гайлюнас, а для вищих — Й. Балкявічюс (останній, можливо, також через латвійське мовознавство). Такий поділ підрядного зв’язку став надбанням литовського мовознавства й, закріпившись у ньому, проіснував увесь період окупації. Ця модель і досі переважає у школах і наукових працях...

У працях Б. Калінаускаса вперше знаходимо й чимало розрізнень між різновидами синтаксичних зв’язків (повне й неповне узгодження, сильне й слабке керування, повне й часткове прилягання), також, найімовірніше, запозичених із праць з російської граматики. Їхній розгляд у пізніших литовських синтаксичних працях значною мірою визначив поле обговорень у цій галузі граматики.

У досліджуваний період підрядні синтаксичні зв’язки описувалися у працях двох напрямів синтаксису: під час характеристики членів речення — як одна з їхніх ознак (у працях Й. Жигжди, В. Сіртауто), і під час дослідження словосполучень — як основа їхньої структури (у працях Б. Калінаускаса, Й. Балкявічюса, В. Лабутіса, А. Валецкене). Лише в граматиці литовської мови, що вийшла 1985 року, В. Амбразас виразніше спрямував дослідження до поєднання обох напрямів.

Упродовж усього досліджуваного періоду синтаксичні зв’язки не відмежовувалися від семантичних відношень; особливо очевидно це в визначенні зв’язку керування. І лише наприкінці періоду (у програмній статті В. Амбразаса) почали усвідомлювати недоліки опису цих синтаксичних зв’язків і намагалися чітко розмежувати синтаксичні та семантичні одиниці. Утім, синтаксичний рівень аналізу й надалі тісно пов’язували з морфологічним (рівнем вираження) (узгоджуються рід, особа, число; керуються відмінки), обидва вважали «поверхневими» мовними рівнями, що належать до сфери вираження.

ARTŪRAS JUDŽĖNTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

155

Уже на початку XX століття узгодження розуміли як застосування морфологічних форм, тобто як явище рівня вираження, а не семантики чи синтаксису. Згодом так почали називати й різновид синтаксичного підрядного зв’язку, не заглиблюючись у семантичні відношення, які цей зв’язок передає. По суті, таке багатошарове розуміння — спочатку зі злиттям семантики й морфології, а згодом і синтаксису — зберігалося впродовж усього XX століття, і частково його дотримуються й сьогодні.

Керування ще в Незалежній Литві, а також у шкільних граматиках Й. Жигжди, що після війни продовжували традиції її науки про синтаксис, визначали як семантичне відношення між словами. Крім того, семантичну природу цього зв’язку змішували з його морфологічним вираженням. Згодом цей погляд доповнили синтаксичним тлумаченням цього різновиду зв’язку. На ранньому етапі окупації (аж до виходу третього тому академічної Lietuvių kalbos gramatikos — 1976 року) керування й узгодження пов’язували із запозиченим із Росії інтересом до словосполучень як основи їхньої структури.

Прилягання в литовському мовознавстві виокремив (уперше — Б. Калінаускас) як семантичний, імовірно також синтаксичний, зв’язок між словами, не виражений засобами морфології. Отже, його визначали лише за формою, тобто за її відсутністю, і він не мав чіткого синтаксичного змісту. Синтаксично його неможливо було чітко відмежувати ані від керування (коли залежне слово виражене незмінюваною формою, що виступає додатком), ані від узгодження (коли незмінювана форма виступає підметом).

LITERATŪRA

Ambrazas Vytautas 1986: Lietuvių kalbos sakinio sintaksinės ir semantinės struktūros vienetai. – Lietuvių kalbotyros klausimai 25: Lietuvių kalbos sintaksės tyrinėjimai, 4–44.

Balkevičius Jonas 1963: Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Dumašiūtė Zelma 1963: Dėl sakinio dalių ir jų tarpusavio santykių. – Lietuvos TSR MA darbai. A serija 2(15), 237–248.

Gailiūnas Pranas, Žiugžda Juozas 1969: Lietuvių kalbos gramatika. II dalis: Sintaksė, 2-asis patais. leidimas, Kaunas: Šviesa.

GLJ 1985: Grammatika litovskogo jazyka, vyr. red. V. Ambrazas, 1985: Vilnius: Mokslas.

Judžentis Artūras 2020: Sintaksinis veiksnio ir tarinio ryšys: sampratos kaita. – Bendrinė kalba 93, 1–25. Prieiga internete: http://journals.lki.lt/bendrinekalba/index.

Judžentis Artūras 2021: Prijungiamasis ryšys lietuvių sintaksės darbuose (XX a pirmoji pusė). – Bendrinė kalba 94, 1–15. Prieiga internete: http://journals.lki.lt/bendrinekalba/index.

156

BENDRINĖ KALBA | 95

Kalinauskas Bronius 1954: Žodis ir žodžių grupės sakinyje. – Tarybinė mokykla 2, 17–25.

Kalinauskas Bronius 1961: Žodžių junginys kaip sintaksės objektas. – Tarybinė mokykla 5, 31–39.

Kalinauskas Bronius 1963: Žodžiai ir žodžių junginiai sakinyje. – Kai kurie gramatikos ir stilistikos klausimai, Kaunas: Valstybinė pedagoginės literatūros leidykla, 3–23.

Kalinauskas Bronius 1972: Lietuvių kalbos žodžių junginių sintaksė: mokymo priemonė, Vilnius.

Labutis Vitas 1976: Žodžių junginių problemos, Vilnius: Vilniaus valstybinis universitetas.

LKG 1976: Lietuvių kalbos gramatika 3: Sintaksė, vyr. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mokslas.

Sirtautas Vytautas 1969 [2019]: Veiksmažodinis tarinys dabartinėje lietuvių kalboje, Šiauliai: Litera [Bibliotheca actorum humanitaricorum universitatis Saulensis 18].

Sirtautas Vytautas 1972: Dėl derinimo sąvokos. – Kalbotyra 24(1), 108–110.

Sirtautas Vytautas 1976a: Dėl veiksnio ir tarinio santykių. – Kalbotyra 27(1), 78–80.

Sirtautas Vytautas 1976b: Sakinio dalys. Problematika, pagrindinės sąvokos, Šiauliai: Šiaulių K. Preikšo pedagoginis institutas.

Sirtautas Vytautas 1978: Pagrindinių sakinio dalių derinimas (Vientisinio sakinio gramatinės struktūros analizė), Vilnius: Lietuvos TSR aukštojo ir specialiojo vidurinio mokslo ministerijos Leid ybinė redakcinė taryba.

Sirtautas Vytautas 1981: Sakinio dalys. Problematika, pagrindinės sąvokos, Kaunas: Šviesa.

Sirtautas Vytautas, Grenda Česys 1988: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Mokslas.

Vaskelaitė Ramunė 2009: Sintaksinių ryšių modeliai lietuvių kalbos sintaksėje: humanitarinių mokslų daktaro disertacija, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, Vytauto Didžiojo universitetas.

Žiugžda Juozas 1945: Lietuvių kalbos gramatika. II dalis: Sintaksė. Progimnazijoms ir gimnazijoms, Kaunas: Valstybinė pedagoginės literatūros leidykla.

Žiugžda Juozas 1954: Lietuvių kalbos gramatika. II dalis: Sintaksė. Vidurinėms mokykloms, 8-asis leidimas, Kaunas: Valstybinė pedagoginės literatūros leidykla.

Žiugžda Juozas 1960: Lietuvių kalbos gramatika. II dalis: Sintaksė, 14-as leidimas, Kaunas: Valstybinė pedagoginės literatūros leidykla.

Gauta 2022 03 20

Priimta 2022 10 17

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

157

ARTŪRAS JUDŽENTIS

SUBORDINATION IN THE WORKS ON LITHUANIAN SYNTAX IN THE YEARS OF SOVIET OCCUPATION

S u m m a r y

The article analyses, how the types of subordination are described in the works on Lithuanian syntax, during the Soviet occupation, during the years between the middle of the 20^th century ant the end of eighties. The investigation opens with the Grammar of the Lithuanian language (1945) by Juozas Žiugžda and ends with the manual for higher schools Syntax of the Lithuanian language (1988) by Vytautas Sirtautas and Česys Grenda.

Initially, under conditions of occupation school grammar continued the traditions of syntax of independent Lithuania and distinguished only two variants of subordination – agreement and government. This tradition was continued in the works of the ideologue of the occupation regime Juozas Žiugžda. It was only when Pranas Gailiūnas came to Žiugžda’s help that the three-variant model of subordination, which had already been adopted in scientific works from Russian linguistics, was applied to the school. Bronius Kalinauskas, a lecturer at the Pedagogical Institute, transferred the three-variant Russian syntax model to Lithuanian in the 1960s and early 1970s. Pranas Gailiūnas took over this model from him (or directly from the Russian linguistics) and applied it to secondary, and Jonas Balkevičius – to high school. In Kalinauskas’ works we also find many differences in the types of subordination (full and partial agreement, strong and weak government, full and partial adjunction), that are most likely taken over from Russian linguistics. Their analysis in later works of Lithuanian syntax has largely defined the field of consideration in this area of grammar.

Subordinate syntactic relations were described in works on syntax of two directions during the considered period: as one of the characteristics of the parts of sentence (Žiugžda, Sirtautas), and as the structural basis of word groups (Kalinauskas, Balkevičius, Labutis and Valeckienė). Only in the Grammar of the Lithuanian language, edited by Vytautas Ambrazas (1985), was more clearly turned in the direction of merging both directions.

Throughout the considered period, syntactic relations were not distinguished from semantic relations (this is especially obvious when defining the relation of government). And only at the very end of the period (in the article of Vytautas Ambrazas) did these shortcomings of the description of syntactic relations begin to be realized, and an attempt was made to clearly distinguish between syntactic and semantic units. However, the syntactic level of analysis continues to be confused with the morphological (expression) level (agreeing in gender,

158

BENDRINĖ KALBA | 95

person, number; governed inflections), both of which are considered as surface levels of language.

Already at the beginning of the twentieth century agreement was perceived as the alignment of morphological forms, rather than semantics or syntax. Later, it became known as a variant of a syntactic subordination, without delving into the semantic relationships that this connection conveys. In essence, this multifaceted concept, first merging semantics and morphology, later on – and syntax, has survived throughout the twentieth century and in part continues to this day.

Government in independent Lithuania was defined as a semantic relationship, and in the first decades after the war it was generally perceived in a similar way. Nevertheless the semantic (later on and syntactic) nature of the relationship was fused to its morphological expression. At the early period of occupation, agreement and government were associated with the study of word groups, as they made the basis for their structure.

Adjunction (šliejimas) in Lithuanian linguistics was singled out as a semantic (later on and as a syntactic) relationship of words that is not expressed by means of morphology. So it was based on surface expression (or not-expression, exactly) only and didn’t have any distinct syntactic content. The article analyses, how the types of subordination are described in the works on Lithuanian syntax during the years of Soviet occupation – approximately between the middle of the 20^th century ant the end of eighties. The investigation opens with the Grammar of the Lithuanian language (1945) by Juozas Žiugžda and ends with teaching aid for higher schools Syntax of the Lithuanian language (1988) by Vytautas Sirtautas and Česys Grenda.

Initially, under conditions of occupation school grammar continued the traditions of syntax of independent Lithuania and distinguished only two variants of subordination – agreement and government. This tradition was continued in the works of the ideologue of the occupation regime Juozas Žiugžda. It was only when Pranas Gailiūnas came to help for Žiugžda that the three-variant model of subordination, which had already been adopted in scientific works from Russian linguistics, was applied.

KEYWORDS: subordination, agreement, government, adjunction (šliejimas), Vytautas Ambrazas, Jonas Balkevičius, Pranas Gailiūnas, Zelma Dumašiūtė, Česys Grenda, Bronius Kalinauskas, Vitas Labutis, Vytautas Sirtautas, Juozas Žiugžda.

ARTŪRAS JUDŽENTIS Lietuvos mokslų akademijos Vrublevskių biblioteka Žygimantų g. 1, LT-01102 Vilnius

[email protected]

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

159

ARTŪRAS JUDŽENTIS

PRIJUNGIAMASIS RYŠYS SOVIETŲ OKUPACIJOS LAIKŲ LIETUVIŲ SINTAKSĖS DARBUOSE

S a n t r a u k a

Straipsnyje apžvelgiama, kaip sovietų okupacijos laikais, maždaug nuo XX a. vidurio iki 9-ojo dešimtmečio galo, lietuvių sintaksės darbuose aprašomos prijungimo rūšys. Pradedama nuo Juozo Žiugždos Lietuvių kalbos gramatikos (1945), o baigiama Vytauto Sirtauto ir Česio Grendos parengta mokomąja priemone aukštosioms mokykloms Lietuvių kalbos sintaksė (1988).

Iš pradžių mokyklinė gramatika ir okupacijos sąlygomis tęsė Nepriklausomos Lietuvos sintaksės tradiciją ir skyrė tik dvi prijungiamojo ryšio atmainas – derinimą ir valdymą. Ši tradicija buvo tęsiama okupacinio režimo ideologo Juozo Žiugždos darbais. Tik kai J. Žiugždai į pagalbą atėjo Švietimo ministerijoje dirbęs Pranas Gailiūnas, mokyklai 1964 m. buvo pritaikytas mokslinės gramatikos iš rusų kalbotyros jau perimtas trinaris prijungiamojo ryšio skaidymo modelis. Trinarį rusų kalbos sintaksės modelį 6-ojo dešimtmečio ir 7-ojo dešimtmečio pradžioje į lietuvių kalbą perkėlė ir terminiją parinko daugiausia Pedagoginio universiteto dėstytojas Bronius Kalinauskas. Iš jo (arba tiesiogiai iš rusų kalbos) šį modelį perėmė ir vidurinėms mokykloms pritaikė P. Gailiūnas, o aukštosioms – Jonas Balkevičius. B. Kalinausko darbuose randame ir daugelį sintaksinių ryšių atmainų skirtybių (pilnasis ir nepilnasis derinimas, stiprusis ir silpnasis valdymas, pilnasis ir dalinis prišliejimas), greičiausiai perimtų iš rusų kalbotyros, kurių nagrinėjimas vėlesniuose lietuvių sintaksės darbuose nemažai apibrėžė šios gramatikos srities svarstymų lauką.

Prijungiamieji sintaksiniai ryšiai nagrinėjamuoju laikotarpiu aprašyti dviejų krypčių sintaksės darbuose: apibūdinant sakinio dalis, kaip vieną iš jų ypatybių (J. Žiugždos, V. Sirtauto darbuose), ir nagrinėjant žodžių junginius, kaip jų sandaros pamatas (B. Kalinausko, J. Balkevičius, V. Labučio, A. Valeckienės darbuose). Tik 1985 m. išėjusioje lietuvių kalbos gramatikoje Vytauto Ambrazo buvo aiškiau pasukta abiejų krypčių suliejimo kryptimi.

Visą nagrinėjamąjį laikotarpį sintaksiniai ryšiai neskirti nuo semantinių santykių, ypač tai akivaizdu. apibrėžiant valdymo prijungiamąjį ryšį. Ir tik pačioje laikotarpio pabaigoje (programiniame V. Ambrazo straipsnyje) imta suvokti šiuos sintaksinių ryšių aprašo trūkumus, mėginta aiškiai skirti sintaksinius ir semantinius vienetus. Vis dėlto sintaksinis nagrinėjimo lygmuo ir toliau painiotas su morfologiniu (raiškos) lygmeniu (derinama gimine, asmeniu, skaičiumi; valdomi linksniai), abu jie laikyti „paviršiniais“, raiškai priskirtinais kalbos lygmenimis.

Derinimas jau XX a. pradžioje buvo suvokiamas kaip morfologinių formų sutaikymas, t. y. kaip raiškos, o ne semantikos ar sintaksės lygmens reiškinys.

160

BENDRINĖ KALBA | 95

Vėliau juo imta vadinti ir sintaksinio prijungimo ryšio atmainą, nesigilinant į semantinius santykius, kuriuos šis ryšys perteikia. Iš esmės tokia daugialypė – iš pradžių į vieną suplakant semantiką ir morfologiją, o vėliau dar ir sintaksę – jo samprata išliko visą XX amžių ir iš dalies tebesitęsia ir šiandien.

Valdymas dar Nepriklausomoje Lietuvoje ir jos sintaksės mokslo tradicijas po karo tęsusiose mokyklinėse Į. Žiugždos gramatikose apibrėžtas kaip žodžių semantinis santykis. Be to, semantinis šio ryšio pobūdis buvo suplaktas su jo morfologine raiška. Toks požiūris vėliau buvo papildytas sintaksine šios ryšio atmainos interpretacija. Ankstyvuoju okupacijos laikotarpiu (iki pat akademinės Lietuvių kalbos gramatikos trečiojo tomo pasirodymo 1976 m.) valdymas ir derinimas sieti su iš Rusijos atėjusiu susidomėjimu žodžių junginiais kaip jų sandaros pamatu.

Šliejimas lietuvių kalbotyroje buvo išskirtas (pirmą kartą B. Kalinausko) kaip morfologijos priemonėmis nereiškiamas semantinis, vėliau – ir sintaksinis, žodžių ryšys. Tad jis rėmėsi tik raiška (jos nebuvimu), o aiškaus sintaksinio turinio neturėjo. Sintaksiškai jo nebuvo galima griežtai atskirti nei nuo valdymo (kai priklausomasis žodis reiškiamas papildiniu einančia nekaitomąja lytimi), nei nuo derinimo (kai nekaitomoji lytis eina veiksniu) atvejų.

ESMINIAI ŽODŽIAI: prijungimas, derinimas, valdymas, šliejimas, Vytautas Ambrazas, Jonas Balkevičius, Pranas Gailiūnas, Zelma Dumašiūtė, Česys Grenda, Bronius Kalinauskas, Vitas Labutis, Vytautas Sirt autas, Juozas Žiugžda.

ARTŪRAS JUDŽENTIS

Lietuvos mokslų akademijos Vrublevskių biblioteka

Žygimantų g. 1, LT-01102 Vilnius

[email protected]

ARTŪRAS JUDŽENTIS. Prijungiamasis ryšys sovietų okupacijos laikų lietuvių sintaksės darbuose

161