ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLIV (2001), 89–103

Мовознавчі нотатки^*

SIMAS KARALIŪNAS

Інститут литовської мови, Вільнюс

У статті розглядаються питання етимології у зв’язку з (1) лит. діал. berklai ‘місток’, (2) лит. gintaras, латв. dzītars, (3) лит. діал. krontas і krōnas ‘сніговий замет’, (4) латв. viņš, жін. viņa ‘він, вона’, (5) литовськими рефлексами балтійського *kikir- ‘горох’ у гідронімах, (6) давньопрусським rapa ‘янгол’.

16. ЛИТОВ. ДІАЛ. berklai ‘МІСТОК’

У північно-східному кутку Литви (Салакас) уживається слово berklai (acc. plur. bérklus), значення якого наводиться як ‘місток (зазвичай із жердин)’ (LKŽ₁ 626; ²LKŽ₁ 766). З огляду на історичні звукові відповідності первісну форму можна реконструювати як *bēr-tlo-. Структурно й функціонально — як kopnomen instrumenti зі значенням знаряддя ‘те, чим переносять (переправляють) людей, засіб для переправлення людей’ — це слово відразу пов’язується з ārklas (plur. arklai) < *ārH-tlo- (із суфіксом -tl-, що походить із давнішого -tr-), етимологічним відповідником якого є гр. ἄροτρον, критське ἄρατρον ‘плуг’ (< *arH-tro-). За цією аналогією етимологічним відповідником berklai було б гр. φέρετρον (і φέρτρον) ‘ноші’ (< *bher(H)-tro-), похідне від φέρω ‘нести’ (пор. Frisk 1970: 1003, 1005; Chantraine 1968: 1191). Адже ноші також виготовляють із жердин. До давніх похідних із суфіксом -tro- (а не -tlo-, як іноді припускають) зараховують і давньоіндійське bharītra-, hapax legomenon у Рігведі, що, ймовірно, означало ‘рука’ або ‘палець’ (тобто *‘те, чим несуть, засіб для перенесення, знаряддя’) (пор. Mayrhofer 1963: 478; 1996: 251). Але для слова berklai можна знайти й точніший відповідник — лат. fērculum (і ferculum) ‘ноші; піднос’ < *bher(H)-tlo-m (Ernout, Meillet 1959: 226; дещо інакше Walde, Hofmann 1938: 484), похідне від ferō ‘нести’. Отже, похідним від кореня *bher- ‘нести’ має бути і berklai, а це означає, що певне значення мав і балтійський дієслівний корінь bērti bēria bėrė (і діал. bérti bēria bėrė), який здавна пов’язують із згаданими грецьким і латинським дієсловами (пор. Fraenkel 1962: 40). Структура кореня слова berklai та його акутова інтонація свідчать, що первісною формою було *bēr-tlo-, однак така форма порушує чимало питань: чи виник довгий голосний у корені внаслідок якісної апофонії через подовження кореневого голосного e, чи це подовження спричинило зникнення ларингального?

У найновішому «Словнику індоєвропейських дієслів» досліджуваний корінь реконструйовано як aniṭ-корінь, тобто без ларингального; до нього зі знаком питання віднесено також лит. bérti (пор. Rix, ред. 1998: 61–62). М. Mayrhofer також схиляється до визнання такого кореня, але зазначає, що наявність set-варіанта цього кореня не можна цілком виключити з розгляду (Mayrho-

Початок див. у Lietuvių kalbotyros klausimai 17, 207–209; 29, 65–78; 31, 125–129.

90 | SIMAS KARALIŪNAS

fer 1996: 249). Kad s. ind. bharitra- rodytų buvus *bherH-, jo nuomone, nėra tikra, nes bharitra- gali būti ad hoc darinys pagal caritra- koją’ (Mayrhofer 1996: 251). Mūsų atveju svarbu tai, kad šios šaknies vediniai slavų kalbose taip pat turi akutą: serbų-kroatų brème, slovėnų bréme, čekų břímě, rusų бе́ремя ‘našta’ < sl. *brémen- veikiausiai rodo buvus pailgintojo laipsnio šaknies variantą *bher- (Mayrhofer 1996: 249). Tad ir berklai pradinės formos *bēr-tlo- ilgasis šaknies balsis taip pat veikiausiai yra kiekybinės balsių kaitos dalykas. Todėl jo darybos pagrindu laikytina būtojo laiko forma bėrė (bėrė cirkumfleksinė priegaidė, matyt, yra antrinė kaip metatonijos rezultatas).

Суфікс -tlo-, який тепер схильні реконструювати також для праслов’янської мови, є характерним для балтійських і латинської мов засобом творення назв знарядь (Seldeslachts-Swiggers 1995: 23–37).

Висновок: berklai «місток (зазвичай із жердин)» зберегло початкове значення дієслова bérti (bėra, bėrė) — «нести». Хоча лит. berklai (< *bēr-tlo-) і лат. ferculum (а також fericulum) «ноші; піднос» < *bher(H)-tlo-m, найімовірніше, є продуктами незалежного розвитку, їхній точний збіг заслуговує на увагу з погляду балтійсько-латинських ізолекс.

17. ЛИТ. gintaras

Бурштин у Пруссії, особливо на Самланді, називають суто німецьким словом Bernstein. Рідкісне німецьке слово Kentner «бурштин» запозичене із середньовічної латини gentārum; останнє вказує на лит. gintaras, лат. dzītars і zītars. У котрому з цих слів, які, однак, зовсім не справляють враження справді балтійських, пор. угор. gyanta «смола», діал. gyantar «бурштин». Чи не варто було б зважити на лірську мову як на їхнє джерело? Якщо ести, тобто, безперечно, «das Bernsteinvolk», справді були балтами, чому вони не мали балтійського слова для найважливішого товару своєї торгівлі? — запитує Е. Сіттіг (Sittig 1934–1935: 20). На запитання Е. Сіттіга Й. Ендзелінс відповів запитанням: Звідки ж ми знаємо, що ести не мали балтійської назви бурштину? Якщо glesum справді було германським і спочатку чужим для балтів словом, ести — якщо вони були балтами — могли познайомитися з ним, спілкуючись із сусідніми германцями, або почути його від південних торговців, які, прямуючи до землі естів, могли дорогою підслухати це слово від германців, а потім розпитувати естів про «глесум». Унаслідок цього ести, спілкуючись із чужинцями, могли й самі почати вживати слово glėsum, попри те, що бурштин вони могли називати по-своєму. У літературі XVI ст. згадується прусська назва бурштину gentars, додає Й. Ендзелінс (Endzelīns 1943: 5–6).

Як бачимо, у дискусії Е. Сіттіга та Й. Ендзелінса щодо етнічної належності естів, описаних Тацитом, — чи були вони германцями (Е. Сіттіг) чи балтами (Й. Ендзелінс), — постало дуже важливе питання: чи мали предки прусів, литовців і латишів власну, балтійську назву бурштину? Тут необхідно згадати також факт, що Й. Й. Міккола, пишучи про походження gintāras, висловився щодо появи цього слова, спираючись на думку Й. Геруліса, відомого балтиста. Відповідь Й. Геруліса була такою: за своєю будовою gintaras є ізольованим; не видно можливості етимологічно пов’язати його з балтійськими мовами; коротко кажучи, gintaras, dzintars, dzītars нібито не можна вважати балтійськими словами (Mikkola 1938: 35).

Про його походження нічого не сказано й у «Етимологічному словнику литовської мови» Е. Френкеля (Fraenkel 1962: 152).

Як видно, питання про те, чи мали предки прусів, литовців і латишів власну, балтійську назву бурштину, порушено цілком обґрунтовано.

KALBOTYROS PASTABOS

| 91

Й. Й. Міккола стверджував, що лит. gintaras походить із точно не визначеної східної країни (пор. чуваське janDar «склянка; скло», черемиське jumdar «пляшка»), пор. Mikkola (1938: 33–37). Б. Ларінас доводив, що балтійська назва бурштину разом з угорським gyanta походить від автохтонів — первісних мешканців східного узбережжя Балтики, збирачів бурштину, «поморян». Мовляв, лит. giñtaras, gintãras, gentãras неможливо пояснити ані морфологічно, ані семантично на литовському ґрунті. Угорське gyanta не могло виникнути з gyantár, оскільки кінцеве r в угорській мові не випадає. І морфологічне чергування -a: -ár, і характерне значення «бурштин; соснова смола» нібито прийшли з тієї мови, з якої угорці запозичили цю назву. У міграції цього слова до балтійських мов угорці були посередниками (Larin 1956: 149–162). Фантастичним, а отже неприйнятним є пояснення О. Трубачова походження giñtaras: нібито його запозичено з рос. янтарь, ентарь, яке, за посередництвом чуваського janDar «склянка; скло», janDal «дорогоцінне намисто; бурштин», походить із санскр. yántar- «той, що стримує» (мовляв, воно відображає магнетизм бурштину) (Trubačev 1980: 7–18).

Пояснення намагалися обґрунтувати також матеріалом балтійських мов. Е. Блессе морфемно поділяв назву бурштину як *gint-aras, пов’язував її з лат. guntina «вогник», відновлював для неї первісне значення «вогонь», намагався обґрунтувати зв’язок значень «вогонь» і «бурштин» та відносив обидва слова, а також лат. діал. guns «вогонь», до кореня праіндоєвр. *gʰen- «рубати, бити; гнати», до якого належать лат. dzīt (dzenu, dzinu) «гнати, проганяти», лит. ginti (gēna, ginė); пор. Blesse (1958: 200, прим. 1). Заслуговують на увагу спроби цього вченого обґрунтувати зв’язок значень «вогонь» і «бурштин», оскільки це узгоджується з типологічними даними. Лат. guntina — це зменшувальна форма діалектного (переважно верхньоземгальських говірок) guns «вогонь», причому до зменшувальних форм схильні додавати -t-, наприклад, uguntina, uguntinš поряд із uguns «вогонь» ME IV 294, тому кореня *gunt- тут може й не бути. Історично це діалектне слово не можна відокремити від лат. uguns і лит. ugnis. Разом з етимологічними відповідниками давньослов. огнь, лат. ignis (< *egnis) і санскр. agniḥ ці слова походять від праіндоєвропейської парадигми *Hgnei-/*Hᵒgnei-: *Hogni-: Hegni- (Karaliūnas 1990b: 177–178). Цікаво, що giñtaras пов’язує з дієсловом ginti (gēna, ginė) також П. Анттіла, проте первісним його значенням вважає «смолисту бурульку, натік» (Anttila 1997: 112, 114).

Priesagos -tar- buvimas baltų kalbose yra toks neaiškus (Skardžius 1943: 303–304), kad V. Mažiulis buvo priverstas griebtis priesagos -tr- (girdi, vėliau paveiktos priesagos -ter-), kad paaiškintų gintaro pavadinimo baltų kalbose susidarymą – iš veiksmažodžio ginti (gīna, gynė) šaknies: girdi, senų senovėje pagrindinė gintaro funkcija buvusi magiškoji – ap(si)gynimo nuo tam tikrų blogybių (Mažiulis 1988: 352). Nesunku čia matyti įtaigą hipotezių, graikų kalbos gintaro pavadinimą ἤλεκτρον (šaknis *eh₁lek-) aiškinančių veiksmažodžiu ἀλέγω ‘ginti, atremti, atmušti’ (ide. *h₂lek-s-) (Toporov 1979: 215), tačiau neturinčių tvirtesnio pamato. Antai L. Deroy ir R. Halleux, turėdami galvoje, kad gintaro gabaliukai ligi atsirandant monetoms buvo vartojami skaičiavimui mainuose, jo pavadinimą susiejo su gr. ἀλέγω ‘rūpintis kuo, galvoti apie ką, kreipti dėmesį’ (Deroy, Halleux 1974: 37–52).

Передусім варто з’ясувати, як самі угорські лінгвісти пояснюють назву бурштину у своїй мові. У найновішому етимологічному словнику угорської мови gyanta «бурштин» (із варіантами gyenta і gyonta) (докладніше Voigt 1970: 575–578), яке в історичних джерелах засвідчене вже на самому початку XVI ст. (gyentha 1500, güwnthar 1525, giantar 1539, gentharos 1542), характеризується як слово-мандрівник балтійського походження (Wanderwort), таке саме, як середньовічна лат. gentarium та нім. Kentner (тепер уже застаріле). В угорській мові воно також означає «смола» та «глазур», але ці значення вважаються похідними

92 |

SIMAS KARALIŪNAS

…сією з основного значення «бурштин». Кінцеве -r слова випало в закритому складі (Benkō, red., 1993: 492). Ми не маємо жодних підстав сумніватися в цих твердженнях угорських лінгвістів, тим паче що досліджуване слово в їхній мові засвідчене порівняно пізно. З іншого боку, не можна виключати, що, як припускає V. Voigtas, це міграційне слово було запозичене в угорську мову в I тисячолітті (н. е.) і відповідно адаптоване (Voigt 1970: 574–580).

Назва бурштину пізно засвідчена й у російській мові. Уперше енping? трапляється 1551 року, найчастіше з’являється в писемних пам’ятках XVII ст., і відтоді її форма книжниками «гіпернормалізується» та стає янтарь, подібно до того, як, наприклад, ендова (запозичення з лит. indauja) перетворюється на яндова́. Наявність приголосного n свідчить, що енping? потрапило до східнослов’янських діалектів не раніше X ст.; інакше було б *ямарь (Larin 1956: 149–151). Це безсумнівне запозичення з литовської мови, і його оригіналом схильні вважати форму jentāras, gentāras, уживану пруськими литовцями (Vasmer 1978: 558; Sławski 1952: 501; Kiparsky 1973: 69; Laučiūtė 1982: 26). Із російської мови ця назва бурштину поширилася й на інші слов’янські мови (Vasmer 1978: 558).

За даними Aistiškų Studijų K. Būgos (34) та академічного Lietuvių kalbos žodyno (LKŽ_III 322), gintaras «скам’яніла смола, яку вимиває море або викопують із землі (glaesum)» найширше вживається в жемайтських говірках, на їхньому західному краю (райони Кретинги, Скуодаса, Плунге, Шилале). Слово також відоме північно-східним дунінінкам (DūnŽ 486). Множинна форма зі значенням «намисто (з бурштину)» відома й східним литовцям (Саламієстіс, Купішкський район; Трошкунай, Анікщяйський район). Про те, що раніше серед східних литовців слово вживалося ширше, свідчить його фіксація у третьому виданні словника K. Sirvydas (gintaras, gen. sing. gintaro, прикметник gintarinis) (Pakalka, e.a., 1979: 123), а також у його Punktuose sakymų (I, 183). gintāris у говірках околиць Друскінінкая (DrskŽ 101), імовірно, прийшло з літературної мови. Варіант наголошення gintāras знаходимо у словнику F. Kuršaitis (K₂ 211). Про те, що gintāras вживалося й у живій мові, наприклад в околицях Тільзита, свідчить K. Būga (Aistiški Studijai, 34). У пруських литовців найдавніше свідчення (початок XVIII ст.), очевидно, міститься у словнику J. Brodovskis. У словниках P. Ruigys і K. Milk aus трапляється рідкісна форма gentāras (LKŽ_III 237), але F. Kuršaitis каже, що не чув такої форми. У рукописному словнику середини XVII ст. Lexicon Lithuanicum подано форми gentāras і gintorius (Drotvinas, red., 1987: 100, 180). Більше того, у словниках пруських литовців (Ruigio, Milk aus, Krauzės, Nesselmann o) засвідчена форма jentāras (LKŽ_III 340) також має в корені e. Отже, наголошення суфікса -ar- добре засвідчене й не викликає сумнівів. А те, що замість g- тут є звук j-, очевидно, слід пояснювати мовними контактами. У середньонижньонімецькій мові, якою послуговувалися німецькі мешканці Пруссії, приголосний g перед голосними переднього ряду вимовлявся як j (пор. jēn = gehen «йти», jīcht = Gicht «подагра»).

Iš įvairių vokiškų dokumentų sus ekama prūsus vartojus gentars (Nesselman 1873: 46; Toporov 1979: 211–212). Iš Karaliaučiaus senamiesčio parapijos klebono Pollianderio laiško, lotyniškai rašyto į Leipcigą 1535 m. draugui mokytojui Kasparui Börneriui, sužinome, kad Semboje, kur gyvena sūduviai, „yra daugiau kaip 32 kaimai, kurių gyventojai jau nuo senų laikų visu pajūriu gaudo gintarą, kurį jie savo protėvių kalba vadina gentārum“ (Būga 1961: 151). Forma gentārum, suprantama, yra lotynizuota. Kiek vėliau, 1551 m., tai patvirtina ir A. Aurifaberis savo veikale Succini historia pasakydamas: „Sūduviai gintarą savo kalba vadina Gentarn“ („Die Sudawen heissen den Börnstein in jrer sprach Gentarn“) (Būga 1961: 150–151; Toporov 1979: 211–212). Šitokią gintaro pavadinimo formą teisingai yra paaiškinęs K. Būga: „Sūdai gintarą bus tarę gentaran (nom.

KALBOTYROS PASTABOS

93

sing. n.). У голосному складі цього слова є e замість i. Отже, gentārum по-пруському слід читати gintaran» (Būga 1961: 150). V. Toporovas, погоджуючись із K. Būga, вважає пр. gentars пізнішою формою або навіть неправильною реконструкцією за східнопруським німецьким Gentar; він також не відкидає можливості, що gentārum у латинських джерелах є результатом народної етимології: бурштин сприймали як породжувача вогню, а його назву уподібнили лат. genitor «породжувач» (Toporov 1979: 212). V. Mažiulis також припускає («імовірно»), що в пруській мові існувало gintars (Mažiulis 1988: 352). Якщо припустити, що в пруській і судовській (ятвягійській) мовах було gintar(a)s (з кореневим i), важко пояснити лит. діал. gentāras ir jentāras. Оскільки ці форми засвідчені у словниках пруських литовців, можна припустити, що вони потрапили до говірок литовців цього краю з пруських діалектів. У пруських топонімах з джерел Ордену, а також у пам’ятках пруської мови — Елбінзькому словничку й катехізисах — замість етимологічного i часто бачимо написання літери e. Звідси обґрунтовано роблять висновок (Gerullis 1922: 215; Trautmann 1925: 124; Endzelīns 1943: 25), що в пруських діалектах, принаймні в частині з них, i могло вимовлятися широко й відкрито, тобто як ę, як казав K. Būga (докладніше див. s. v. пр. keckirs «горох», див. нижче).

Початкову форму *gintara- (з голосним i в корені) підтверджує латиський відповідник dzītars, відомий із народних пісень (ME₁ 559, EH₁ 362; Gāters 1979: 283–294), а також dzītitars у народних піснях і живій мові (наприклад, у Пуре, Тукумський район), з варіантами dzintārs (без наголосу) на Куршській косі (Schmid 1983: 261–262; 1989: 34, 36), dzinteris (без наголосу) у народних піснях, dzintārs в Унгурмуйжі (ME₁ 552, EH₁ 359). Слово dzintārs із варіантами через збережений дифтонг in вважають запозиченим із куршської мови та латиським за формою (Endzelīns 1913–1914: 98 [=Endzelīns 1974: 506]; 1940: 254 [=Endzelīns 1980: 561]; ME₁ 552; Būga 1961: 179–180); воно добре засвідчене в топонімах Sintere 1253, Sinter 1291, Zintere 1305, Zynthere 1338 на куршській території, а також у назвах річок Gintarà, притока Шалтуони, Расейняй, Гинтора XVI ст. (Būga 1961: 168, 175; Kiparsky 1939: 199), Gintaras, річка в Расейняї, Giñtaris, річка в Шяуляї на території Литви. У живій латиській мові широко вживається zītars з варіантами zīters, zīteris², ziters _ME₁ 737, EH₁ 810; воно має початкове z-, що спорадично спростилося з dz-, пор. zęguze «зозуля»: dzęguze «те саме» (пор. лит. gegužė); zeldināt «жалити»: dzelidnāt «те саме»; zelt «жалити»: dzelt (пор. лит. gėlti).

Огляд даних показує, що назва бурштину *gintara- — давнє слово балтійських мов, засвідчене вже у XIII ст. У слові giñtaras K. Būga обґрунтовано виокремив суфікс -aras, а різницю в інтонації лит. giñtaras, lat. dzītars (циркумфлекс: акут) пояснював метатонією (Būga 1959: 390). Первісною формою суфікса, здається, слід вважати -ar- (< індоєвроп. *-or-), оскільки, по-перше, з неї пізніше виникло балтійське -er- (очевидно, внаслідок уподібнення до голосного переднього ряду в закінченні -is, а згодом перенесеного й у позицію перед закінченням -as), а по-друге, її було подовжено до -ār-, очевидно, за моделлю gāugaras «вершина гори, пагорб»: gaugorà «підвищене місце на полі чи лузі…» LKŽ₃₃ 167; kaũkaras «пагорб, височина, горб»: kaũkoras «те саме», kaukoris «горб, купа» LKŽ₇ 420, 423, 424. Як уже зауважив W. Schmidas (Schmid 1993: 426), подовженню голосного суфікса могли сприяти (пор. gintorius) і такі семантично близькі слова зі слов’янським суфіксом -orius, уживані в народних піснях, як-от: Ar žiba žiborius? Ar dega degorius? LB 102 (із збірки литовських народних пісень, виданої A. Leskien і K. Brugmann у 1882 р.).

Назву бурштину в балтійських мовах у порівняльно-історичному аспекті дослідив, аргументовано пояснивши її словотвір і семантику, відомий німецький індоєвропеїст і балтист Wolfgang Schmidas (Schmid 1993: 425–430). Своє дослідження він починає з лит. giñtaras,

94 |

SIMAS KARALIŪNAS

отже, і його родичів в інших балтійських мовах на морфеми gint- і -ara-. Те, що корінь *gent- із варіантом нульового ступеня чергування голосних *gint- (< *gṇt-) можливий у балтійських мовах, хоча й не засвідчений, і тому припущення про субстрат не є необхідним для пояснення походження цього слова, видно з таких прикладів (Schmid 1993: 428): *kent-/*kint-: лит. Viškinas, прус. Wissekint — елемент kint- пов’язаний чергуванням голосних у корені з дієсловом kęsti (kenčia) «терпіти»; *ment-/*mint-: mįsti (minčia, mintė) «загадувати, загадати загадку», mintis «загадка», mintė «пам’ять, розум» — спільнокореневі з pa-męsti (-menčia, -mentė) (без наголосу) «радити» LKŽVIII 84, 232, 245, 284; *pent-/*pint-: iš-péntėti (-ėja) «зотліти, згнити; висохнути, пересохнути, затвердіти…»: pintis «наріст на дереві, гриб, що росте на гнилому дереві» LKŽIX 798, 1061; *rent-/*rint-: rintis (ir rintis, rintis) «зарубка, насічка; знак навколо коров’ячого рога, що показує, скільки телят вона мала…»: ręsti (renčia, rentė) «робити зарубки, насічки…» LKŽXI 477, 671. Далі W. Schmidas спирається на твердження R. Mucha, що gintãras може бути спорідненим із давньоскандинавським kynda, середньоверхньонімецьким künden, німецьким діалектним (баварським) kenten «запалювати» (герм. *kundjan, *kandjan) (Much 1937: 405; 1967: 512). Ці дієслова германських мов і балтійську назву бурштину W. Schmidas вважає давніми спорідненими (urverwandt) і виводить із кореня *gni- «горіти». Від цього кореня походить також фінський германізм kynttilä «свічка». Отже, мотивом назви бурштину була не захисна (від хвороби) функція, а властивість бурштину швидко займатися (горіти). Цим мотивом зумовлена й поява назви бурштину в німецькій мові: Bernstein «бурштин» у ранній період нововерхньонімецької мови запозичено із середньонижньонімецького bern(e)stein, barnstēn, bornstēn «палаючий камінь» (засвідченого від XIII ст.), де першим компонентом є дієслово bernen «горіти», яке вважають похідним із німецького верхньонімецького brennen «те саме» внаслідок метатези приголосного r (Kluge 1989: 76). Однак таким поясненням W. Schmidas аж ніяк не задовольняється, оскільки це лише коренева етимологія, яка не пояснює словотвору балтійського слова. Щодо деривації лит. gintãras W. Schmidas далі зіставляє його з давньоскандинавським kyndill masc. «смолоскип; свічка; світло» (звідси запозичено згадане фінське слово) і обґрунтовує регулярність словотворення (балтійське -r-/-ar-: германське -l-) аналогією таких відповідників: лит. mentūrė «знаряддя для перемішування каші, товчення картоплі тощо; знаряддя для збивання масла в маслоробці»: давньоскандинавське mǫndull masc. «жорно ручного млина»; лит. vént eris «рибальська сітка»: давньоскандинавське vǫndull masc. «копиця сіна»; лит. vingurys «вигин (дороги, стежки, струмка тощо)»: нім. Winkel «кут»; лит. kaugurys «невисоке підвищення» або kaukaras «пагорб, височина», або kaukaras «те саме»: нім. Hügel «пагорб, горбок»; лит. nōterė «кропива»: нім. Nessel «те саме»; лит. ungurys: лат. anguilla «те саме» (Schmid 1993: 429). Звідси, доходить висновку W. Schmidas, випливає, що давно зіставлювані лит. gintãras і давньоскандинавське kynda «запалювати» — це щось більше, ніж лише коренева етимологія. Словотвір слова gintãras є типово балтійським, хоча дієслово й зникло; корінь зберігся в північногерманських мовах. Тож W. Schmidas ставить питання, де виникло це слово. Основними місцями знахідок бурштину були півострів Самбія та Куршська коса (Юодкранте), тобто місця, які раніше, безперечно, не були заселені литовцями й латишами. Про те, що до цих місць знахідок бурштину найзручніше було добиратися через замерзле море чи затоки, свідчать латиські народні пісні, де часто згадується dzintarzemē. Як слово dzintars із куршського узбережжя проникло у Відземе, так, слід гадати, gintaras потрапив до основної території розселення литовців із самбійського узбережжя. Це означає, що узбережжя Балтійського моря було прабатьківщиною ранньої балтійської мови («eine Bodenständigkeit des Frühbaltischen»), а її поділ на діалекти є пізнішим явищем. Слово ранньої балтійської мови gintãras належить до переліку балтійсько-германських відповідників (Schmid 1993: 430).

KALBOTYROS PASTABOS

95

На завершення можна ще зазначити, що варіантові назви бурштину gentāras у литовській мові відповідає омонім — це зафіксоване A. Juška gẽntaras, -ė «ледар, нероба» LKŽ_III 237 і, слід сказати, слово з неясною будовою та походженням. Можливо, воно утворене від дієслова gẽsti (-sta, gẽnto) «споріднюватися, триматися гуртом, товаришувати» за допомогою суфікса -ara- (про нього див. Skardžius 1943: 302). Співвідношення їхньої словотвірної будови й антонімічних значень було б таким самим, як, наприклад, у gaĩmaras «ледацюга, нероба, зволікач; ненажера, здохляк» поряд із gaimìnti (-ina) «народжувати, розводити; вирощувати» LKŽ_III 31–32; bandžiūlis «друг, приятель; шахрай…» LKŽ_I 643–644, bandžius «друг, приятель; пастух…» або ж просто похідного від bandà «гурт худоби, стадо» (як didžiūlis «велика людина, здоровило»: didis «великий»). Таке тлумачення й аналіз gẽntaras, -ė «ледар, нероба» та gaĩmaras «ледацюга, зволікач…» підтверджують наявність суфікса -ara- у балтійських мовах.

18. ЛИТОВ. ДІАЛ. krontas «ЗАМЕТ»

В околицях Варени та в Родуні, Вороновський р-н (Білорусь), за даними LKŽ_VI 682, уживається іменник krontas (без наголосу) «велика куча снігу, замет». Дивним у цьому слові є те, що перед tautosyllabic n стоїть голосний o. За законами фонетичної структури литовської мови в такій позиції може бути лише голосний a. До речі, у Дубичах, Варенський р-н, і в Ночі, Вороновський р-н (Білорусь), у тому самому значенні вживають krõnas (LKŽ_VI 682). Здається, ніби в krõnas нещодавно було вставлено приголосний t.

Діалекти латиської мови на північному заході Середньої Латвії (Відземе) (Валмієра, Валка, Мазсалаца, Вецсалаца) мають krān(t)s [krānc, krānts] (род. одн. -s) «піч» із явно вставленим приголосним t [ME_II 266, 268 (s. v. II krāsns), EH_I 645]. J. Endzelynas вважає, що це слово виникло внаслідок дисиміляції з krāsns (лит. krósnis), причому приголосний s зберігається, коли за n іде голосний, наприклад у місц. одн. krāsni (ME_II 266). Однак лит. krontas очевидно суперечить такому поясненню, дозволяючи припустити, що до слів лит. krõnas, лат. krāns «піч» у Вецсалаці (ME_II 266), krāns «те саме» в Іпікі, Плявіняс, Валці (EH_I 645) усе ж було додано приголосний t, хоча причини його появи залишаються нез’ясованими. Довгий голосний кореня ā тут етимологічний, оскільки і лат. krāsns, лит. krósnis, і лат. krāns та лит. krõnas є похідними з суфіксами -sn- і -n- від дієслівного кореня, представленого лат. krāt (krāju) «накопичувати, навантажувати, збирати» (як, наприклад, лит. plónas «земляна підлога, основа, настил», лат. plāns «глиняна підлога, настил» — від plóti [-ója], лат. plāt [plāju] «стелити, настилати»).

З цієї нагоди слід наголосити, що існує й більше паралелей, які пов’язують найпівденніші литовські діалекти з ареалом латиської мови, частково — з її північними діалектами. Так, у Лазунах, Війський р-н (Білорусь), замість загальнолитовського ąžuolas уживається úožuolas (Petrauskas, Vidugiris 1985: 275), що збігається з лат. uozuõls початковим дифтонгом, але через приголосний ž його слід вважати словом литовського походження. У Зітелі, Дятловський р-н (Білорусь), замість bruvìs і žuvìs уживаються brīvas «брова», zivis (zivē), živis (žive) — вимовляють також žiuvė (Vidugiris 1998: 93, 791, 811) — із -iv-, що походить від -uv-, а це характерна фонетична зміна латиських діалектів (пор. лат. zivs, zive). Ба більше, жителі Зітели вимовляють їх також із приголосним z-. Крім того, K. Būga зауважив, що так само як в Ошмянському повіті (нині Білорусь) є річка Gàuja (права притока Німану) з лівою притокою Vìja, так само на території Латвії Gauja (що впадає в Ризьку затоку) має ліву притоку Vija (Būga 1961: 630).

96 |

SIMAS KARALIŪNAS

19. LAT. viņš, viņa ‘ВІН, ВОНА’

У літературній латиській мові та в більшій частині діалектів — у всіх лейвземницьких і західних аугшземницьких говірках — для займенників третьої особи, як відомо, вживаються viņš, fem. viņa ‘він, вона’. Цей займенник регулярно відмінюється як io-основа (Endzelīns 1951: 517), тобто viņš, gen. sing. viņa… — як ceļš, ceļa… (лит. kelias, kelio…). Проте його давніше значення — ‘той, інший (нім. jener)’ — добре збереглося в таких застиглих висловах, що складаються з форми займенника viņš, яка виступає означенням (!), і місцевого відмінка іменника зі значенням місця або часу (пор. viņu pusē ‘на тому боці’, viņā saulē ‘у тому світі’) (Endzelīns 1951: 517; ME₍IV₎ 601); рідше вживаються родовий, давальний або знахідний відмінки (пор. viņu gadu ‘торік’) (Bergmane e.a., 1959: 521). У цих конструкціях viņš має ознаку ‘неблизький (віддалений)’, як і займенник tas. Оскільки трапляються випадки, коли замість viņš завжди вживається tas, у вживанні viņš і tas виникає відношення додаткової дистрибуції, а тому їх вважають позиційними варіантами (Rosinas 1988: 51). Viņš, viņa, крім того, вживаються щодо живих істот, тоді як щодо неживих предметів у значенні займенників третьої особи зазвичай вживаються tas, tā. Саме цю особливість уживання слід мати на увазі, щоб з’ясувати походження займенника viņš: адже атрибутивне вживання виявляє й інші семантичні особливості цього займенника, законсервовані в застиглих висловах.

Наприклад, viņu māja за значенням рівнозначне viņsēta і означає ‘інший, сусідній двір; інше, сусіднє господарство’; форма множини viņsētas — ‘інші, сусідні господарства; мешканці іншого, сусіднього двору, дальші сусіди’ (ME₍IV₎ 601; Endzelīns 1951: 517). Легко помітити, що тут займенник viņš не лише виступає означенням, а й має значення ‘інший’. Сполучення слів viņu ļaudis, злившись, утворює viņlaudis, а в деяких говірках навіть viļaudis (nom. plur.), що означає ‘люди з іншого, сусіднього господарства, з іншого двору, сусіди’ (ME₍IV₎ 601). Є навіть вислови, у яких займенником viņi безпосередньо називають сусідів, наприклад viņu rija = kaimiņu rija ‘сусідське господарство’ (буквально ‘сусідська рига’); viņu tēvs, māte = kaimiņu tēvs, māte ‘батько, мати сусідів’ (ME₍IV₎ 601); viņuos (gen. plur.) guovs ‘сусідська корова’ (EH₍II₎ 786; Endzelīns 1951: 517). Отже, і атрибутивне вживання займенника viņš, fem. viņa, що передбачає його, вочевидь, давнє значення ‘інший (тобто сусід)’, і відмінювання як регулярного представника io-основи дають підстави вважати, що viņš, fem. viņa був самостійною лексичною одиницею, яка нещодавно увійшла до системи займенників¹. Як давно вже було зазначено (Endzelīns 1951: 517), вказівний займенник viņš, fem. viņa ‘інший, інша’ перейняв функцію особового займенника й замінив лат. jis, ji так само, як у східнолитовських говірках місце jis, ji посів вказівний займенник anàs, anà, що перетворився на ānas, anà (plur. āņys, ānos).

У Пілдській говірці східних аугшземницьких діалектів уживається займенник veņis, fem. veņei (EH₍II₎ 771). Він має кілька особливостей. По-перше, деякі форми цього займенника мають у закінченнях довгі голосні. По-друге, палаталізований приголосний -ņ- (-ń-) у всіх формах свідчить, що він відображає *-nj-. По-третє, цей займенник відрізняється від viņš, fem. viņa вокалізмом кореня: замість i має e (Rosinas 1988: 211). Вважаючи, що довгі голосні в закінченнях могли зберегтися лише в односкладових формах, А. Росинас розглядає цей займенник як складений із двох компонентів:

¹ За походженням його традиційно пов’язують із прус. winna adv. ‘назовні, надвір’, wins ‘повітря (Luft)’: Endzelin (1922: 381; 1951: 517–518); Stang (1966: 238–239); Rosinas (1988: 211); Karulis (1992: 534–535). Але ніхто аргументовано не обґрунтував очевидної семантичної прірви між ‘двір; повітря’ та функцією займенника третьої особи (а може, її й не можна обґрунтувати?).

KALBOTYROS PASTABOS

| 97

*vinE- (де E — певний голосний елемент) і займенника третьої особи *(j)is, *(j)ī. Кореневий голосний e він виводить з i. Адже в деяких аугшземницьких діалектах діє правило, за яким голосний i перед j, ŋ переходить у голосний e (Rosinas 1988: 211).

Особливості займенника з Пілди venīs,, жіночий рід venēi не повинні надто дивувати, якщо знати, що, по-перше, цей займенник із таким вокалізмом кореня трапляється й в інших верхньоземгальських говорах: veŋdien «того дня» у Звіргздине, veŋ у сполученні ek veŋ «диви! (sieh da!)» у Сауснеї, Дзелзаві (ME₁ 538). По-друге, периферійні діалекти, якими є й щойно згадані говори, часто зберігають більше архаїзмів. Так, у східних верхньоземгальських діалектах (Акністе, Сусея, Звіргздине, Карсава, Пілда, Нірза, Дігная) замість або поряд із ir «є» вживаються форми jer, jera «є» з голосним e у корені². Отже, не випадковим має бути й те, що в говорах Пілди та Звіргздине і вказівний займенник venīs, veŋ-,, і форми третьої особи дієслова «бути» вирізняються кореневим вокалізмом e. Ба більше, появу вокалізму e у цих формах навряд чи можна пояснити згаданою тенденцією заміни голосного i на e перед j, ŋ, адже у формах jer, jera голосний e стоїть перед веляризованим приголосним і фонетично не міг виникнути з i. З огляду на ці обставини, радше слід вважати, що кореневий вокалізм e у формах venīs, veŋ- та jer, jera є давнім явищем і пов’язаний аблаутними відношеннями з кореневим вокалізмом суміжних форм viņš,, жіночий рід viņa та ir, ira «є».

Досліджуючи, як утворилися venīs, fem. venēi, не слід надавати великого значення й тому факту, що в Пілдській говірці деякі форми цього займенника мають повні закінчення, властиві односкладовим займенникам. Діалектологи зауважили, що скорочення довгих голосних і дифтонгів наприкінці слова не надто характерне для аугшземницьких діалектів (Rudzīte 1964: 293). Крім того, у системі займенників кінцевий вокалізм двоскладових форм, а часом і місце наголосу можуть ґрунтуватися на флексії та наголошуванні односкладових форм. Це добре видно, наприклад, із паралелізму форм katras (dial. kataràs), katrō, katrám… – kās, kō, kám… у литовській мові. Так само й флексія fem. venēi могла бути сформована за зразком закінчення jei ‘вона’. Цей принцип аналогічного формування, разом із тенденцією аугшземницьких діалектів не скорочувати довгі голосні й дифтонги в закінченнях, пояснив би збереження довгих голосних і дифтонгів у деяких формах venīs, fem. venēi. Іншими словами, так само як паралелізм, наприклад, patī, pac̃ios, pac̃iā… – jī, jōs, jāi… не свідчить про те, що форма patī складається з *pat та jī, так само лише з повного збігу закінчень venēi – jei ‘вона’ навряд чи можна зробити висновок, що venēi є складною формою, другим компонентом якої є *(j)ī, *jās…. Крім того, якщо виводити venīs зі злиття *vin- + *(j)is, його довгий голосний у закінченні навряд чи можна пояснити: у займенниках лат. jis, лит. jis < *(j)is голосний короткий. Тому, очевидно, тут усе ж маємо форми fem. *venī/*venjās поряд із masc. *venja-/*venija- (nom. sing. *venijas > *venijs (пор. loc. sing. vēnijā) > *venīs з узагальненим -ń- < *-nj- від *venja-), як і fem. *patī/*patjās (> patī, pac̃iōs) поряд з i-основою masc. *patis (> pats).

З огляду на все це, здається, для прабалтійських діалектів можна реконструювати займенник із чергуванням кореня *ven-/*vin- (< *un-), що мав значення ‘інший (тобто сусід)’ і функціонував із двома основами: (1) з основою (i)io з кореневим вокалізмом повного ступеня *uen(i)io-, fem. *uenī-/*ueniā- та (2) з io-основою з кореневим вокалізмом нульового ступеня *uiṇio-, fem. *uiṇiā- (< *uṇ-io-, fem. *uṇ-iā-).

² Ancītis (1935: 186); Endzelīns (1951: 719; 1980: 274) (balsio e atsiradimą aiškinti kontaminacija su rus. есть ar jo tiesioginė įtaka nėra pagrįstas dalykas).

98 |

SIMAS KARALIŪNAS

В історико-порівняльному плані цей займенник балтійських мов, цілком можливо, пов’язаний із такими іменниками германських мов, як давньоісл. vinr (сучасна ісл. vinur), норв. ven, швед. vän, давньоангл., давньофриз. wine, давньосакс., давньоверхньонім. wini «друг» (< германське *weni-). До цієї групи належать також давньоірл. coi-bnius «спорідненість», давньобр. co-guenou «місцевий, тутешній». Перехід праіндоєвропейського *uen-(i)jo-/*uṇ-io- «друг» у балтійське *uen(i)ja-/*uinia- «родич, інший (давньослов. сусід)», очевидно, ґрунтується на ідеї взаємності, властивій індоєвропейській системі обміну дарами та соціальними послугами, і, крім того, містив конотацію іншого (чужого, ворожого); пор. давньослов. drugb druga «один одного» (: drugb «друг») і хет. araš aran «один одного» (: araš «друг»), що мають таку саму семантичну структуру.

20. ЧИ Є ПР. keckirs «ГОРОХ» ЗАПОЗИЧЕННЯМ?

У словничках пруссько-німецьких мов — Ельбінзькому (укладеному, як вважають, наприкінці XIII або на початку XIV ст.) та С. Грунау (що походить із 1517–1526 рр.) — зафіксовано відповідно keckers (пор. також lituc-kekers «сочевиця») і keckirs «горох (Erweis, Erbse)» (Mažiulis 1981: 24, 52). Opinio communis полягає в тому, що це запозичення з німецької мови (нім. Kicher, середньоверхньонім. kicher, із лат. cicer середнього роду «горох»)³.

У північно-східному куті території Литви, спираючись на сукупність гідронімів, можна реконструювати таку ситуацію лінгвоетнічних контактів, компонентами якої могли бути мови східнобалтійського та західнобалтійського типу.

На захід від Зарасая, неподалік від латвійського кордону, є група озер із незвичними назвами Čičirys (acc. sing. Čičiri) (а також Čičiris) — Імбрадас, Čičiraitis — Імбрадас, названий так за річкою Чічіре, що впадає в озеро Чічіріо, — Антазаве. Трохи далі на захід, в околицях Антазаве, є озеро під назвою Zirnajys (acc. sing. Žirnajį) (а також Zirnejas). Натомість у південній частині ареалу східноаукштайтських діалектів трапляються річка Žirnaja (acc. sing. Žirnąją) (витікає з озера Жірная) — Пабайскас, озеро Žirnajai (acc. plur. Žirnajus) — Пабайскас, Укмергський район, та озеро Žirnajys — Таурангнай, Утенський район. Порівняння з назвою озера Žirnis у Шедуві дає підстави виділити в них суфікс -aj- (Vanagas 1970: 80) і встановити, що їхнім етимоном є апелятив žirnis (Vanagas 1970: 404), а через приголосний ž ці назви слід вважати литовського походження. Оскільки Zirnajys і Zirnejas обґрунтовано вважаються спадщиною селонів (Būga 1959: 21, 108; 1961: 278–279; Vanagas 1970: 395), то, очевидно, і суфікс -aj-, і сам етимон žirnis є не латиськими, а селонськими реліктами, адже в селонській мові замість литовських š і ž були приголосні s і z (про селонську мову див. Būga 1961: 274–282; Kuškis 1967: 9–20; Karaliūnas 1972: 17–19; Rudzīte 1980: 159–163; Rudzīte 1996: 45–50; Kabelka 1982: 81–85; Breidaks 1999: 27–28). Спадщиною селонів вважаються також Čičirys (і Čičiris), Čičirė, причому їхню первісну форму реконструюють як *čičir- < балтійське *kikir- (Būga 1959: 22, 108; 1961: 275, 733; Vanagas 1981: 7; Kabelka 1982: 84). Цікаво, що Čičirys, Čičiris і Čičirė, з одного боку, та Zirnajys і Zirnejas, з другого, територіально розташовані поруч, тож можна припустити, що в основі творення перших назв також лежала лексема зі значенням «горох», а саме селонське *čičir- < балтійське *kikir- «горох». Інакше

³ Būga (1959: 219; 1961: 661, 681); Endzelīns (1943: 191); Schmalstieg (1976: 264); Sabaliauskas (1957: 351); Toporov (1980: 302–304); Mažiulis (1993: 153–154). R. Trautmannas plg. keckers, keckirs sulugyino su lot. cicer ir arm. sisem ‘žirnis’, tačiau neatmetė jų skolinimosi iš lenkų kalbos galimybės (lenk. cieciorka), Trautmann (1910: 355).

KALBOTYROS PASTABOS

99

кажучи, Čičirys, Čičiris і Čičirė можна розглядати як результат перекладу Zirnajys і Zirnejus. Отже, є достатні підстави реконструювати для селонської мови, крім лексеми *kikir- «горох», лексему *kikir- «горох», етимологічним відповідником якої є прус. keckers, keckirs «горох». Щоправда, якість голосного кореня в цих прусських словах неясна (голосний e чи i), однак легко переконатися, що в прусській мові трапляються коливання голосних i та e; пор., наприклад, назви місцевостей Bliwoth і Blewothyn, Myluken і Meluken (Gerullis 1922: 215); в окремих випадках навіть помітне розширення голосного i до e, пор. прус. lankenan deinan «святковий день» у першому катехізисі: länkinan deinan «те саме» у третьому катехізисі; прус. leygenton «судили» у другому катехізисі: liginton «те саме» у третьому катехізисі; прус. kamenis: лит. kaminas «камін»; прус. warene «мідний (казан)»: лит. varinė «мідна миска» (з Punktai sakymų К. Ширвідаса).

Отже, селонська мова, очевидно, мала лексему західнобалтійських мов *kikir- «горох» (Karaliūnas 1990a: 86–87). Це не повинно дивувати, оскільки є й інші лексичні ізоглоси, що пов’язують північно-східний кут Литви (Дусетос, Зарасай) з ареалом західнобалтійських мов, — це озеро Vėnčavas у Дусетосі та ятвязький ліс Wensowa 1562 року в Олеському повіті, на Мазурах (Karaliūnas 1991: 73–77).

Аналогічну ситуацію контактів В. Топоров реконструював на території Москви, біля річки Яузи, одна з приток якої має назву Чечера (Чечера). Цей гідронім В. Топоров пов’язує з Čičirys (і Čičris), Čičiraitis, Čičirė та вважає його балтійського походження. Оскільки річка Чечера протікає через московський район, що здавна називається Гопоховое поле («Горохове поле»: рос. горох «горох»), В. Топоров переконливо вважає цю назву перекладом балтійського *kikir-/*kiker- «горох» (Toporov 1982: 3–61). Із властивою йому докладністю В. Топоров наводить археологічні, лінгвістичні та історичні дані, з яких випливає, що у Верхньоволзькому й Окському басейнах жили балтійські племена, які зберігали свою культуру, а в окремих місцях і свою мову аж до XII ст., і що існування періоду балтійсько-руського білінгвізму не можна цілком виключити.

Висновок: балтійське *kikir- «горох» було поширене на великій території північно-східної Європи — від Балтійського моря на заході до верхів’їв Волги й Оки на сході; отже, прус. keckers, keckirs «горох» не може бути запозиченням із німецької мови. Прус. keckers, keckirs «горох», селонське *čičir-<балтійське *kikir- «горох», лат. cicer, -is «те саме» й арм. sisern «те саме» (< праіндоєвропейське *kiker-) утворюють балтійську, італійську й вірменську ізолексу.

21. ЩО ОЗНАЧАЛО PR. rapa?

У словничку ельбінгському німецько-прусських мов під словом dewis «бог» іде rapa «Engel» (Mažiulis 1981: 14). Засвідчено, що для цього важливого поняття релігійного духовного життя пруси — як литовці й латиші — уживали запозичення: S. Grunau у своєму словничку подає angol «ангел» (слово, імовірно, запозичене через польську мову), а engels (запозичене з німецької мови, пор. нім. Engel) знаходимо в третьому катехізисі (Mažiulis 1981: 49, 165, 168. Щодо історичного етимологічного контексту всіх цих слів див. Endzelīns 1943: 141, 167, 238; Mažiulis 1988: 77–78, 265; 1997: 12; Toporov 1975: 87; 1979: 41–42). На тлі цих фактів rapa постає як досить несподівана й неясна назва ангела, тому стає незрозуміло, навіщо прусам знадобилося створювати новотвір, і виникає підозра, що, можливо, тут щось не так.

F. Nesselmann згадав, що W. Pierson уже помітив: читаючи глосу Engel – rapa, припустилися помилки: замість нім. Eugel «ропуха» прочитали Engel «ангел», а прус. rapa «ропуха» пов’язав із лит. raupėžė, repečkā, rapūže, rūpužė, таким чином

100 |

SIMAS KARALIŪNAS

pat su lat. ràpt ‘ropoti’ (Nesselmann 1873: 146). Įdomu, kad prūsų kalbos tekstuose raidės u ir n rašant taip pat kartais painiojamos (Endzelīns 1935: 103 [=Endzelīns 1980: 233]). „Vokiečių kalbos atlaso“ leksikai skirto tomo (Band IV, Gießen, 1955) žemėlapyje Nr. 4 yra suminėtos tokios rupūžės pavadinimo tarminės formos: Oigel, Oig(e), Oik(e), Ogel, Ockel⁴. Ypač svarbu, kad forma Oigel vartojama Westfalijoje, iš kur į prūsų kraštą buvo atsikėlę nemaža vokiečių kolonistų. Todėl H. Schallis visiškai teisus sakydamas, kad Elbingo žodynėlio glosoje Engel – rapa yra pr. ràpa ‘rupūžė’, tikriau sakant, ‘ropojantis gyvūnas’, ir jį siedamas su latvių kalbos veiksmažodžiais rāpuot, ràpt(ies) ‘ropoti, réplioti, šliaužti’, rāpus ‘ropomis, réplom’ (Schall 1966: 28). Minėto atlaso rupūžių pavadinimų arealus žymintis žemėlapis, be to, nurodo, kad šiaurės rytų Prūsijos kampe, į rytus nuo Kuršių marių, vokiečių tarmėse buvo vartojamas ir žodis Rapetschke su variantu Repetschke. H. Schallis mano, kad čia, skalvių plote, pr. ràpa išsilaikęs ligi pat naujųjų laikų (Schall 1966: 28–29). Nors ir nėra pakankamai aiškių fonetinių kriterijų atskirti prūsiškos kilmės vokiečių kalbos skolinius nuo jų lietuviškos kilmės, pastarosios dvi formos vis dėlto veikiau laikytinos į vokiečių kalbos tarmes Rytų Prūsijoje atėjusiomis iš lietuvių kalbos šnektų (Bielfeldt 1970: 48). Akademinio Lietuvių kalbos žodyno ir Lietuvių kalbos atlaso duomenimis, rapėčka LKŽₓ₁ 177, repėčka, repėčka, repėčke, repėčė ‘rupūžė’ LKŽₓ₁ 460 vartojami pačiame pietų vakarų lietuvių kalbos ploto pakraštyje (Lietuvių kalbos atlasas, I, 1977: 153, žemėl. Nr. 81), kuris ligi pat II pasaulinio karo ribojosi su vokiečių kalbos arealu. Jų darybos pamatas yra būdvardžiai repėckas, repėčkas, repėčkas ‘einantis visomis keturiomis, keturpėsčias’ LKŽₓ₁ 460, plg. dar prieveiksmius repėčka, repėčka, repėčka, repėčka ‘visomis keturiomis, ropomis’.

У литовських говорах також трапляються назви ропухи з кореневим вокалізмом o (<ā): діал. ropūžė у Пелеші, ropūžė у словнику А. Куршайтіса — «ропуха (Bufo)» LKŽₓ₁ 841, ropūžė у Лазунському говорі (Petrauskas, Vidugiris 1985: 225) поряд із rapušė, rapužė з коротким кореневим a у Зетельському говорі (Vidugiris 1998: 530). В основі їхнього творення, очевидно, лежить дієслово ropóti (-ója) «рухатися, повзти (зазвичай про комах, плазунів)», пор. також прислівник ropà «повзком, навкарачки». Наявність у литовських говорах форм із кореневим вокалізмом o (<ā) та їх тяжіння до південного краю, до історичного ареалу ятвягів і прусів, робить реконструкцію слова rāpa у прусській мові цілком можливою. Щоправда, V. Mažiulis зауважує, що форма основи на ā rapa (nom. sing. fem.) в ельбінгському словничку мала б бути написана як *rapo (із переходом кінцевого ā слова в o, як, наприклад, у galwo, mergo), тому він виправляє rapa на *rapan (Mažiulis 1997: 12). Однак не слід нехтувати й логічним поясненням J. Endzelīns, що rapa, якщо це справжнє слово, могло разом із manga «повія» та merga «дівка, дівчина» зі словничка S. Grunau походити з тих прусських говорів, у яких голосний ā після губних і задньоязикових приголосних не лабіалізувався (Endzelīns 1943: 62). Отже, могло існувати й прус. rāpa (<*rāpā). Однак, розглядаючи альтернативу, правдоподібніше припустити, що прус. ràpa мало вигляд *ràpaz- тощо, отже, мало суфікс *-az- (лит. -až-). Суфікси -ėž- (/*-až-)/-ėž- можна виокремити в таких литовських назвах ропухи, як: rėpežė, repėžė, rėpežis «ропуха» LKŽₓ₁ 466: rėpénti (-ėna) «повзти» (пор. також repetóti [rėpetoti, repetoti] «повзти; ходити навкарачки…»); лит. bebėžė (і bėbėžė) «ропуха; воша» LKŽ₁ 705: bėbė «воша (у дитячій

⁴ Šis šaltinis Lietuvoje neprieinamas. Cituojama pagal Schall (1966).

KALBOTYROS PASTABOS

101

мові)»; kr(i)upėža «крупа, маленька ропуха (лагідна лайка)» LKŽ^VI 651, 716: kr(i)ūpis, kr(i)ūpė. Існують й інші суфікси, наприклад -ek-/-ėk- у словах repėka, repėkė, rėpekė LKŽ^XI 463, особливо поширені суфікси -už-/-ūž-: rāpuža, rāpužė, rapūžė (уживається як лайка) LKŽ^XI 180 поряд із rapóti (-ója) «важко йти, повзти; плазувати»; repūžė (rėpužė) LKŽ^XI 475: repénti (-éna) «повзти»; kūkužė (ir kukužė) «ропуха (м’якший лайливий вислів)» LKŽ^VI 818: kukūtė «така земноводна тварина, дещо схожа на ропуху».

Тому тепер слід інакше пояснювати також латвійські топоніми Rapa, Rapas (Dambe 1972: 58), тобто не пов’язувати їх із прус. rapa. Схоже, їх не слід відрізняти від латвійських прізвищ Rapa, Raps (&lt; *Rapas). Латвійського походження й литовські прізвища з околиць Рокишкіса Rapas та Rapis (без наголосу) (пор. Vanagas, ред., 1989: 573–574). Основою їхнього творення могло бути латвійське дієслово iz-rapēt «гнити, трухлявіти, ставати пористим» ME^I 789, пор. лит. rāpti (rãmpa, rāpo) «нездужати» LKŽ^XI 178.

Висновок: під час читання глоси Engel – rapa зі словничка ельбінгського німецько-прусських мов, імовірно, припустилися помилки: замість нім. Eugel «ропуха» прочитали Engel «ангел».

LITERATŪRA

ANČITIS, K. 1935: Par Aknīstes izlok­sni. Filologu biedrības raksti 15, 161–196.

ANTTILA, R. [АНТТИЛА, Р.] 1997: Недостающие звенья в лексических цепочках. Балто-славянские исследования 1988–1996, Москва, 109–127.

BENKŐ, L., Hrsg., 1993: Etymologisches Wörterbuch des Ungarischen I, Budapest: Akadémiai Kiadó.

BERGMANE, A. e. a. 1959: Mūsdienu latviešu literārās valodas gramatika. I. Fonētika un morfoloģija, Rīgā: Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas izdevniecība.

BIELFELDT, H. 1970: Die baltischen Lehnwörter und Reliktwörter im Deutschen. RÜKE-DRAVINA, V., ed., Donum Balticum. To Professor Christian S. Stang on the Occasion of his Seventieth Birthday 15 March 1970, Stockholm: Almqvist & Wiksell, 44–56.

BLESSE, E. 1958: Zum lett. uguns ‘Feuer’. KZ 75 (3/4), 191–206.

BREIDAKS, A. 1999: Ievads baltu valodniecībā, 2. daļa, Daugavpils.

BŪGA, K. 1959, 1961: Rinktiniai raštai 2–3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

CHANTRAINE, P. 1968: Dictionnaire étymologique de la langue grecque, Paris: Klincksieck.

DAMBE, V. [ДАМБЕ, В.] 1972: Соответствия в топонимии Латвийской ССР с древнепрусским языком. Baltistica I priedas, 55–62.

DEROY, L., HALLEUX, R. 1974: A propos du grec ἤλεκτρον ‘ambre’ et ‘or blanc’. Glotta 52, 37–52.

DROTVINAS, V., red. 1987: Lexicon Lithuanicum. Rankraštinis XVII a. vokiečių–lietuvių kalbų žodynas, Vilnius: Mokslas.

ENDZELĪNS J. 1913–1914/1974: Zu den kurischen Bestandteilen des Lettischen. Indogermanische Forschungen 33, 96–104 [=id., Darbu izlase II, 504–512].

ENDZELIN, J. 1922: Lettische Grammatik, Rīga: Kommissionsverlag A. Gulbis.

ENDZELĪNS, J. 1935/1980: Prūšu tekstu grafika. Filologu biedrības raksti 15, 86–103 [=id., Darbu izlase III (2), Rīga, 1980, 211–233].

ENDZELĪNS, J. 1940/1980: [Recenzija] Die Kurenfrage von V. Kiparsky (Annales academiae scientiarum Fennicae B XLII). Helsinki, 1939. 474. Filologu biedrības raksti XX, 248–258 [=id., Darbu izlase III (2), Rīga, 1980: 553–565].

ENDZELĪNS, J. 1943: Senprūšu valoda, Rīga: Universitātes apgāds.

ENDZELĪNS, J. 1951: Latviešu valodas gramatika, Rīga: Latvijas Valsts izdevniecība.

EH – Endzelīns J. un Hauzenberga E. 1946: Papildinājumi un labojumi K. Mīlenbacha Latviešu valodas vārdnīcai, II, Rīga: Kultūras fonds.

102

SIMAS KARALIŪNAS

ERNOUT, A., MEILLET, A. 1959: Dictionnaire étymologique de la langue latine, 4ᵐᵉ éd., Paris: Klinck-sieck.

FRAENKEL, E. 1962: Litauisches etymologisches Wörterbuch I, Heidelberg: Winter, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

FRISK, H. 1970: Griechisches etymologisches Wörterbuch II, Heidelberg: Winter.

GĀTERS, A. 1979: Dzintarzeme (Bernsteinland) in den Dainas und die lettische Bezeichnung für Bernstein. Humanitas Religiosa. Festschrift für Haralds Biezais, Stockholm: Almqvist & Wiksell, 283–294.

GERULLIS, G. 1922: Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig: Vereinigung Wissenschaftlicher Verleger.

KABELKA, J. 1982: Baltų filologijos įvadas, Vilnius: Mokslas.

KARALIŪNAS, S. 1972: Sėlių kalba. Mokslas ir gyvenimas 1, 17–19.

KARALIŪNAS, S. 1990a: Etymological Notes on Lithuanian Hydronyms. Beiträge zur Namenforschung. Neue Folge 25(1), 85–88.

KARALIŪNAS, S. 1990b: Notes on Latvian Etymology. Metuzāle-Kangere, B. & Rinholm, H., eds., Symposium Balticum. A Festschrift to honour Professor Velta Rūķe-Draviņa, Hamburg: Helmut Buske, 177–180.

KARALIŪNAS, S. 1991: Kalbotyros pastabos. Lietuvių kalbotyros klausimai 29, 65–79.

KARULIS, K. 1992: Latviešu etimoloģijas vārdnīca, II, Rīga: Avots.

KIPARSKY, V. 1939: Die Kurenfrage, Helsinki (Annales academiae scientiarum Fennicae B XLII).

KIPARSKY [КИПАРСКИЙ], V. 1973: О балтизмах русского литературного языка. Baltistica 9 (1), 67–70.

KLUGE, F. 1989: Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache. 22. Auflage völlig neu bearbeitet von Elmar Seebold, Berlin–New York: De Gruyter.

KUŠKIS, J. 1967: Dažas sēļu valodas vokālisma īpatnības pēc mūsdienu latviešu valodas sēlisko izlokšņu materiāliem. Latvijas Valsts universitātes Zinātniskie raksti, 60. sējums, 9. A laidieņs, Rīga, 9–20.

LARIN, B. A. 1956: О слове янтарь. Sokol̦s, E., ed. Rakstu krājums. Veltījums akadēmiķim profesoram Dr. Jānim Endzelīnam viņa 85 dzīves un 65 darba gadu atcerei, Rīga: Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas izdevniecība, 149–162.

LAUČIŪTĖ, J. [ЛАУЧЮТЕ, Ю. А.] 1982: Словарь балтизмов в славянских языках, Ленинград: Наука.

Lietuvių kalbos atlasas I. Leksika, Vilnius: Mokslas, 1977.

LKŽ = Lietuvių kalbos žodynas I, red. J. Balčikonis e.a., Vilnius, 1941–.

²LKŽ = Lietuvių kalbos žodynas I, antras leidimas, red. J. Kruopas, Vilnius, 1968.

MAYRHOFER, M. 1963: Kurzgefaßtes etymologisches Wörterbuch des Altindischen, II, Heidelberg: Winter.

MAYRHOFER, M. 1996: Etymologisches Wörterbuch des Altindoarischen, II, Heidelberg: Winter.

MAŽIULIS, V. 1988, 1993, 1997: Prūsų kalbos etimologijos žodynas I, Vilnius: Mokslas; II, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla; IV, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

MAŽIULIS, V. 1981: Prūsų kalbos paminklai, II, Vilnius: Mokslas.

ME = K. Mülenbacha Latviešu valodas vārdnīca. Rediģējis, papildinājis, nobeidzis J. Endzelīns. IV, Rīga: Kultūras fonds, 1929–1932.

MIKKOLA, J. J. 1938: Einiges über den eurasischen Bernsteinhandel. Senatne un māksla 1, Rīga, 33–37.

MUCH, R. 1937: Die Germania des Tacitus, Heidelberg: Winter.

MUCH, R. 1967: Die „Germania“ des Tacitus. Dritte, beträchtlich erweiterte Auflage, unter Mitarbeit von Herbert Jankuhn herausgegeben von Wolfgang Lange, Heidelberg: Winter.

NESSELMANN, G. H. F. 1873: Thesaurus linguae prussicae. Der preussische Vocabelvorrath, Berlin: Ferdinand Dümmler.

PAKALKA, K. e. a., 1979: Pirmasis lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mokslas.

PETRAUSKAS, J., VIDUGIRIS, A. 1985: Lazūnų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas.

KALBOTYROS PASTABOS | 103

Rix, H., Hrsg. 1998: Lexikon der indogermanischen Verben. Die Wurzeln und ihre Primärstammbildungen, Wiesbaden: Ludwig Reichert Verlag.

Rosinas, A. 1988: Baltų kalbų įvardžiai, Vilnius: Mokslas.

Rudzīte, M. 1964: Latviešu dialektoloģija, Rīga: Latvijas Valsts izdevniecība.

Rudzīte, M. 1996: Latviešu valodas sēliskās izloksnes. Latvijas Zinātņu Akadēmijas Vēstis, A daļa, 50(4/5), 45–50.

Rudzīte, M. [Рудзите, М. К.] 1980: К вопросу о селах на правобережье Даугавы. Цимерманис, С., ред., Этнографические и лингвистические аспекты этнической истории балтских народов, Рига: Зинатне, 159–163.

Sabaliauskas, A. 1957: Dėl žirnio pavadinimo kilmės. Literatūra ir kalba 2, 346–355.

Schall, H. 1966: Baltische Gewässernamen im Flußsystem „Obere Havel“. Baltistica 2(1), 7–42.

Schmalstieg, W. R. 1976: Studies in Old Prussian, University Park and London: Pennsylvania State University Press.

Schmid, W. P. 1983: Zum baltischen Dialekt auf der Kurischen Nehrung. Indogermanische Forschungen 88, 257–268.

Schmid, W. P. 1989: Nahrungskurisch. Sprachhistorische und instrumentalphonetische Studien zu einem aussterbenden Dialekt, Wiesbaden: Franz Steiner Verlag.

Schmid, W. P. 1993: Bemerkungen zu litauisch gintaras ‘Bernstein’. Grinda, K. R., Wetzel, C.-D., Hrsg., Anglo-Saxonica. Beiträge zur Vor- und Frühgeschichte der englischen Sprache und zur altenglischen Literatur. Festschrift für Hans Schabram zum 65. Geburtstag, München: Fink, 425–430.

Seldeslachts, H., Swiggers, P. 1995: Remarks on Baltic, Slavic and Latin tool names. Linguistica Baltica 4, 23–33.

Sittig, E. 1934–1935: Die Aestier. Studi Baltici 4, 18–20.

Skardžius, P. 1943: Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Sławski, F. 1952: Słownik etymologiczny języka polskiego I, Kraków: Towarzystwo Miłośników Języka Polskiego.

Stang, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen, Oslo–Bergen–Tromsö: Universitetsforlaget.

Toporov, V. N. 1975, 1979, 1980: Прусский язык. Словарь (А–Д), (Е–Н), (I–К), Москва: Наука.

Toporov, V. N. 1982: Древняя Москва в балтийской перспективе. Балто-славянские исследования 1981, Москва, 3–61.

Trautmann, R. 1910: Die altpreußischen Sprachdenkmäler, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Trautmann, R. 1925: Die altpreußischen Personennamen, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Trubačev, O. N. 1980: Из балто-славянских этимологий. Этимология 1978, Москва, 7–18.

Vanagas, A. 1970: Lietuvos TSR hidronimų daryba, Vilnius: Mintis.

Vanagas, A. 1981: Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, Vilnius: Mokslas.

Vanagas, A., red., 1989: Lietuvių pavardžių žodynas II, Vilnius: Mokslas.

Vasmer [Фасмер], M. 1978: Этимологический словарь русского языка IV, Москва: Прогресс.

Vidugiris, A. 1998: Zietelos šnektos žodynas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Voigt, V. 1970: Hungaro-Baltica. Rüke-Dravina, V., ed., Donum Balticum. To Professor Christian S. Stang on the Occasion of his Seventieth Birthday 15 March 1970, Stockholm: Almqvist & Wiksell, 574–580.

Walde, A., Hofmann, J. B. 1938: Lateinisches etymologisches Wörterbuch I, Heidelberg: Winter.

Simas Karaliūnas Lietuvių kalbos institutas Antakalnio g. 6, 2055 Vilnius, Lietuva

Gauta 2001 06 18