WILLIAM R. SCHMALSTIEG

Університет штату Пенсильванія

Галузі наукових досліджень: індоєвропеїстика, балтійські мови, особливо давньопрусська, слов’янські мови.

Eugenijus Jovaīša

АЙСТИ. ПОХОДЖЕННЯ

Vilnius: Edukologija, Lietuvos mokslų akademija, 2012, 380 p.

ISBN 978-9955-20-779-5

Цей надзвичайно вражаючий том складається з таких частин: Вступ (с. 7–17); Розділ I — Балти в історії Литви (с. 19–28); Розділ II — Поліетнічність у балтійському світі (с. 31–40); Розділ III — Балти і слов’яни (с. 43–55); Розділ IV — Балти й айсти (с. 57–78); Розділ V — Початки балтів та айстів (с. 81–88); Розділ VI — Готи в осерді айстської культури (с. 91–121); Розділ VII — Походження айстів і територія їхнього розселення (с. 123–142); Розділ VIII — готсько-гепідська, або вельбарська, культура та її особливості (с. 145–157); Розділ IX — Велике розселення айстів (с. 159–169); Розділ X — Велике розселення айстів на мапах (с. 171–203); Розділ XI — Велике розселення айстів у литовських археологічних матеріалах (с. 205–244); Розділ XII — Слідами великого розселення айстів (с. 247–276); Розділ XIII — Айсти в давню залізну добу (10–450 роки н. е.) (с. 279–293); резюме литовською мовою (с. 295–306); резюме англійською мовою (с. 307–320); резюме німецькою мовою (с. 321–334); резюме російською мовою (с. 335–348); джерела (с. 349–361); покажчик особових імен у тексті (с. 363–369); покажчик географічних назв у тексті (с. 370–379). Крім того, у виданні міститься величезна кількість мап, малюнків, схем і зображень археологічних знахідок.

У вступі Jovaīša (с. 7) пише, що Казимерас Буґа казав: прусів і литовців, латишів, земгалів, селонів та куршів слід називати астами. Інші вчені вважали, що айсти — це назва групи, оскільки Тацит писав „Aestiorum gentes“, тобто народи айстів. Важко визначити, ким могли бути народи айстів у часи, коли писав Тацит. Можна припустити, що Тацит мав на увазі айстів, які жили в гирлі Вісли, у Самбії та на литовському узбережжі, адже саме ці узбережжя найбагатші на бурштин, збирання якого Тацит вважав важливою відмітною рисою айстів.

Намагаючись визначити територію, заселену айстами, або західними балтами, автор

Recenzijos / Reviews

149

WILLIAM R. SCHMALSTIEG

стикається з низкою складних чинників. Історична традиція обмежена, а пояснення взаємин балтійсько-германських і балтійсько-слов’янських народів у найдавніші часи, як і брак таких пояснень, збивають із пантелику. Важливу роль відіграють труднощі етнохронології балтів, германців і слов’ян, а також сучасна культурна традиція. Сучасна археологічна думка показує, що означає історична традиція у світлі історії айстійських народів (с. 9).

Західна межа території, приписуваної айстам, окреслюється Самбійським півостровом і Мазурським поозер’ям, тобто культурами, віднесеними до західнобалтійських Самбії-Нотанги та Галіндії, яку перейменували на богачевську культуру. Отже, гирло й нижня течія Вісли не входять до території айстів. Водночас німецькі вчені четвертого десятиліття ХХ століття, визначаючи межу західнобалтійських курганних могильників, не сумніваються в балтійському характері верхньої течії Вісли. Гирло й верхня течія річки Вісли стали гордієвим вузлом. (с. 9) Сучасна археологічна думка віднесла їх до історії готів. Завдяки зусиллям польських, російських та інших археологів ранній період історії готів, про яких не згадує жодне інше письмове джерело, крім легенди Йордана про північне походження готів, було ототожнено з історією народу вельбарської культури. (с. 9) Виникнення вельбарської готської культури пов’язують із гирлом Вісли; шлях міграції готів пролягав від гирла Вісли на захід, у напрямку Померанії, а згодом вони повернулися до гирла Вісли й рушили її правим берегом у напрямку Чорного моря, долучившись до розвитку черняхівської культури, яка сформувалася у другому десятилітті III століття. Вельбарська культура та історія її носіїв є достовірними, але готський тягар, покладений на них, надто важкий для критичного аналізу, якщо зіставити письмові джерела, археологію та історію мов (с. 9).

Отже, між істориками, лінгвістами й археологами виникли розбіжності, а також існують дві хронології: хронологія формування мови та хронологія матеріальної культури народу, який цією мовою розмовляв. Історики мов висували численні погляди щодо часу й місця виникнення балтійських, слов’янських і германських мов. А археологи в різні часи поглиблювали цю бездонну прірву розбіжностей, пропонуючи незліченні й часто суперечливі теорії про місце походження цих народів і хронологію етапів їхнього розвитку. (с. 9) Особливо це стосується археологічних джерел про слов’янські народи. Між двома дисциплінами — історією мов і археологією — пролягав майже нездоланний розрив, особливо коли в різні періоди для обґрунтування різних теорій з’являлися ідеологічні вимоги…

150

Acta Linguistica Lithuanica LXVIII

Eugenijus Jovaiša. Aisčiai. Kilmė

…з’являлися ідеологічні вимоги. Особливо помітно це було за нацистських і радянських часів. (с. 9) Хоча лінгвістика й археологія досягли значних успіхів, ідеологічні дослідження далекого минулого германців і слов’ян призводили до браку об’єктивності, зокрема під час вивчення історії західних балтів. (с. 9)

Сучасна культурна традиція, згідно з якою під час дослідження археологічної культури слід обережно вирішувати питання етнічної належності, у певному сенсі має рацію. У місцях проживання та на поховальних пам’ятках немає написів, які дали б змогу встановити їхнє етнічне походження. (с. 9)

Віднесення Марією Гімбутене пршеворської культури до слов’ян тут не є чимось незвичайним. (с. 10–11) Так вважали археологи радянських часів. Тепер цю культуру одностайно ототожнюють із германцями. Це так просто. (с. 11) Можливо, так само легко було б повернути вельбарську культуру балтам? Часті згадки Йовайши про політичні аспекти поглядів інших учених змушують запитати, чи не має він політичної мети, відшукуючи балтійську етнічну належність там, де її раніше не вбачали. Щодо багатьох із цих питань я не маю власної думки. Однак я справді вважаю, що наукові теорії — це суспільні рухи, подібні до релігій, і що вони змінюються від покоління до покоління. Правильність теорії визначається лише голосуванням більшості фахівців. І загальновідомо, що з часом парадигми змінюються (Kuhn 1970: 66–91).

У вступі (с. 15) також пояснюється, що рецензований тут том Kilmė «Походження» є лише першим томом трилогії; другий том матиме назву Kapai ir žmonės «Могили й люди», а третій — Archeologo užrašai «Нотатки археолога» (с. 15).

Автор пише, що загальноприйнято вважати, ніби балти сформувалися близько 2200–2000 рр. до н. е. (с. 20) Він приписує Алґірдасу Ґірінінкасу думку, що витоки балтійської культури сформувалися вже у VI–V століттях до н. е. (с. 20). Далі він пише, що мовознавці всього світу погоджуються: прусська й литовська мови належать до найдавнішого шару індоєвропейських мов. (с. 21) Поняття давності стосовно мови досить хитке. Для позначення збереження давніх рис краще вживати термін «консервативний». Якщо сказати, що англійська й литовська — індоєвропейські мови, можна припустити, що зрештою обидві походять від тієї самої прамови. Очевидно, кожною мовою послідовно розмовляли покоління, і англійська та литовська мають однаковий вік, тобто від часу спільної праіндоєвропейської мови до сучасних англійської та литовської минула однакова кількість років. Однак англійська, очевидно, змінилася більше, ніж литовська. Наприклад, первісне індоєвропейське *d- у слові dešimt є давнішим, ніж t- у спорідненому англійському слові ten. Ми припускаємо, що d- є первісним, оскільки більшість інших індоєвропейських мов має в спорідненому слові початковий d- (пор. латинське decem, грецьке δέκα (déka), санскритське

Recenzijos / Reviews

151

WILLIAM R. SCHMALSTIEG

daśa тощо. Звісно, якщо розвинути достатньо складну теорію, можна припустити, що англійське t- є первісним (пор. споріднене вірменське tašn), а d- в інших мовах походить від пізнішого озвончення.

Багато лінгвістів оминають це питання й дотримуються балто-слов’янської теорії, стверджуючи, що «Балтійська та слов’янська мови спочатку були однією мовою, а отже, утворюють одну групу» (Beekes 1995 22). Див. також Martinet 1986: 73–79, Watkins 29, 1998). Не думаю, що можна стверджувати, ніби нідерландець, француз і американець мали б у цьому якийсь політичний інтерес. Особисто я вважаю балто-слов’янську проблему нерозв’язною, оскільки будь-які спільні зміни, які могли відбутися в балтійських і слов’янських мовах, так само можна пояснити паралельним розвитком.

На завершення скажу, що ґрунтовний аналіз Ювайші доказів і віднесення археологічних пам’яток у районі Вісли до балтійських народів (айстів), здається правильним навіть тому, хто не є литовцем. Детальне дослідження та продемонстрована ерудиція викликають щире захоплення.

REFERENCES

Beekes Robert S. P. 1995: Comparative Indo-European Linguistics, An Introduction. Amsterdam and Philadelphia: John Benjamins.

Kuhn Thomas S. 1970: The Structure of Scientific Revolutions. 2nd ed. Chicago: University of Chicago Press.

Martinet André 1986: Des steppes aux océans: l’indo-européen et les indo-européens. Paris: Payot.

Watkins Calvert 1998: Proto-Indo-European: Comparison and Reconstruction. – Anna Giacalone Ramat, Paulo Ramat, eds. The Indo-European Languages. London and New York: Routledge, 25–73.

Įteikta 2013 m. kovo 1 d.

WILLIAM R. SCHMALSTIEG

The Pennsylvania State University

University Park, Pa. 16802

[email protected]

152

Acta Linguistica Lithuanica LXVIII