DARIUS IVOŠKA

Інститут литовської мови

ORCID id: orcid.org/0000-0003-3898-0000

Напрями наукових досліджень: історична прусська та литовська ономастика, історична рукописна спадщина, дослідження документів канцелярії Німецького ордену.

DOI: doi.org/10.35321/all83-18

Eugenijus Jovaiša

МОГИЛИ І ЛЮДИ. АЙСТИ, РИМЛЯНИ, ГОТИ ТА ІНШІ ІСТОРІЇ

Vilnius: UAB „Unseen Pictures“, 2020, 286 p.

ISBN 978-609-475-477-7

І зрозуміло само собою, і парадоксально, що навіть народи, які існують тисячоліттями, досі шукають своє коріння, вимірюють глибини свого минулого. У чому ж тоді полягає зрозумілість, а в чому — парадоксальність? Історія народу криється не лише у відомих фактах його минулого, інакше кажучи, історично засвідчених подіях чи фрагментарних згадках про племена, а значно глибше. Перші відомі науці свідчення про той чи інший народ (або групу народів) лише дають нам знання про його існування в конкретний період, але не про його виникнення. Кожне найдавніше датування одразу ставить питання — а що було до цього? Адже жоден народ як соціальне об’єднання, що мав свою етнічну своєрідність, не міг виникнути раптово й з нічого. Саме тому кожне більше чи менше відкриття в історичних джерелах, археологічних розкопках або ресурсах інших пов’язаних наук вважається новим слідом, що спонукає шукати те, чого ми ще не знаємо, — початок і походження. Його шукають і в першій книзі виданої Євгенієм Йовайшою трилогії Айсти. Походження.

Що вважати відкриттям і новим та важливим явищем в історії й суміжних науках — в антропологічних, археологічних, історико-мовознавчих та культурологічних дослідженнях — іноді може стати предметом дискусій, а саме дискусія й полеміка створюють парадоксальність відкриття. Здавалося б, нових історичних пам’яток, виняткових знахідок чи невідомих історичних писемних джерел уже не так багато. Але все ж сміливо

Recenzijos / Reviews

373

DARIUS IVOŠKA

йдеться про відкриття, нові дані та робляться нові й нерідко надзвичайно сміливі висновки. Не слід забувати, що ми живемо в час великих можливостей, коли навіть дані, досліджувані протягом століть, сьогодні можуть опрацьовуватися інакше, якщо належно використовувати найсучасніші технології, які в багатьох випадках допомагають знайти точніше й обґрунтованіше пояснення. Відкриваються нові можливості для тлумачення сукупності явищ. Особливо важливою є усталена у XX–XXI ст. настанова зіставляти дані споріднених наук і на їхній основі подавати якомога надійніші висновки. Саме це очевидно в розглянутій у рецензії книжці Євгеніюса Йовайші Могили й люди. Сам автор не схильний оцінювати свою книжку як працю з наукової галузі (с. 14) — автор рецензії не хотів би погодитися з таким твердженням. Вражаюче тонке, щедро й професійно ілюстроване видання книжки та спосіб подання матеріалу, можливо, більше властиві науково-популярним виданням, однак матеріали багаторічних ґрунтовних і систематичних досліджень автора, відкриття величезного значення та висновки й інтерпретації, засновані на вагомій науковій ерудиції, аж ніяк не дають вважати це видання недостатньо науковим.

Прочитавши назву книжки, читач не може уявити, що в ній подано не звіт про дослідження, виконані археологом, а гармонійно оглянуто буття айстів і мешканців «Старої Європи» — їхню владу, війни, торгівлю та культуру. Авторові вдається втілити ідею цієї книжки — «пов’язати життя найдавніших людей нашого краю з минулими часами Європи та їхніми діячами» (с. 14). Так викладену докладну й складну інформацію, що вирізняється не лише різноманітністю та великою кількістю даних, а й складними зв’язками з історичним простором і часом, дуже зручно читати й осмислювати представникові іншої науки або читачеві-любителю історії та археології, а можливо, навіть випадковому читачеві, який не має знань про початок нашого народу й не чув про айстів.

Автор рецензії, як користувач даних археологічної науки, а не професіонал, оцінює книжку зі своєї — ономастичної — перспективи. Вважати, що мовознавство як окрема й самостійна галузь науки не пов’язане з археологією, було б безвідповідально. У XX ст. ономасти почали звертатися до інших наук, здатних полегшити діахронні дослідження ономастикону, а нерідко навіть робити надійні висновки, неможливі на підставі лише мовознавчих даних. Дослідники європейського ономастикону зрозуміли, що значну частину слів європейського ономастикону, особливо давніх свідків історії осілого людства — гідронімів, а також топонімів та антропонімів, — неможливо пояснити, точніше, неможливо встановити їхнє походження, спираючись лише на дані історичного мовознавства в сучасному геополітичному контексті. Для знавців історичного мовознавства та індоєвропеїстики Ганса Крае (Hans Krahe^¹), а згодом його учня Вольфганга П. Шміда (Wolfgang P.

^¹ Žr. Hans Krahe 1964.

374

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIII

Eugenijus Jovaiša. Kapai ir žmonės. Aisčiai, romėnai, gotai ir kitos istorijos

Schmid)^², які помітили, що гідроніми з однаковими або подібними коренями, на які не вплинуло визначення походження, поширені по всій Європі: від Піренейського півострова до Апеннін, від Великої Британії до Скандинавії, а також через Балтійські країни по всьому континенту аж до Балкан, виникло гіпотетичне поняття «Старої Європи». Після цього було широко викладено й доволі надійно ще раз обґрунтовано існування однієї прамови, спільної не лише для всіх доісторичних мешканців Європи. Здається, як у давньогрецькій космогонії з Хаосу постає впорядкований і гармонійний всесвіт, так розкидані по всій Європі гідроніми нез’ясованого походження підводять до неминучої думки про те, що свого часу всі вони належали одній спільній прамові. Багато що починає прояснюватися. Отже, всі народи, племена чи будь-які інші людські спільноти, що жили в доісторичній «Старій Європі», мали спільну або принаймні дуже подібну мову як інструмент спілкування, обміну, торгівлі та підтримання інших соціальних зв’язків. Цей самий лейтмотив постає в думках і під час читання книжки Е. Йовайші Могили й люди. Скажімо, міграція айстів — Апенніни, Примор’я, Самбія, Західна Мазурія, Наднеманщина, а також місце злиття Німану й Нерісу (с. 38). Не слід забувати й про феномен великої «міжконтинентальної торгівлі» (с. 234) — Бурштиновий шлях — із такими торговельними центрами, як Самбія або «наше Примор’я», назване автором «айстійською торговою Меккою» (с. 210), за масштабом прирівняне до Шовкового шляху (с. 224). Ці важко осяжні, але, як виявляється, можливі й реальні в глибоку давнину факти переселення людства, торговельної географії та взаємних відносин свідчать про динамічний розвиток історії людства, водночас розгадуючи багато загадок. Скарби могил на території, заселеній айстами, здається, ніяк не пов’язані ні з їхнім побутом, ні з військовою справою, ні з традицією прикрашання (с. 55–56), показують, що айсти тісно спілкувалися з торговельною та культурною метою не лише з римським світом, а й із далекими північними сусідами.

Для дослідника ономастикону не лише цікаво читати думки Е. Йовайші про міста, що позначають Бурштиновий шлях (с. 226) Ascaucalis, Calisa, Parienna, Breclav та інші й про походження їхніх назв, а водночас це ніби завдання — дослідити походження назв згаданих міст і спробувати з’ясувати, «через чиї землі наші мандрівники прокладали шлях до Карнунта» (с. 226). Подані відомим німецьким ономастом Юрґеном Удольфом (Jürgen Udolph) і Грасільдою Блажене оцінки Ascaucalis топоніма — це вагомий початок дослідження. Слов’янське походження цього топоніма обґрунтовано відкинуто, Г. Блажене схильна обережно шукати паралелі з балтійськими аналогами, однак Ascaucalis не наважується віднести до балтів. Тоді, можливо, цей топонім належить до ономастикону «Старої Європи»? Дуже подібний випадок трапляється в габілітаційній праці Ю. Удольфа^³, у якій дискутується (с. 342) щодо сучасних польських гідро-

^² Wolfgang P. Schmid 1968.

^³ Udolph Jürgen 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie (Lenkijos vandenvardžių vieta Senosios Europos hidronimijoje).

Recenzijos / Reviews

375

DARIUS IVOŠKA

щодо походження гідронімів Oder, Drawa, Drwęca, Drama, Radęca, Mroga, розташованих на території Польщі. Автор, узагальнюючи дослідження польських гідронімів, оцінює ці гідроніми дещо інакше, ніж доти польські ономасти Тадеуш Лер-Славінський (Tadeusz Lehr-Sławiński), Губерт Ґурнович (Hubert Górnowicz) та Ева Жетельська-Фелешко (Ewa Rzetelska-Feleszko). Т. Лер-Славінський відніс їх до гідронімів дале­кого слов’янського періоду, однак, за його словами, вони були спадщиною венетів (або венедів). Його думку підтримали також Х. Ґурнович та Е. Жетельська-Фелешко, навіть мотивуючи це тим, що «гідроніми із суфіксами –is (s) a слід відносити до венетського субстрату» (Udolph 1990: 342). Х. Ґурнович також вважав, що вони мали бути успадковані від «слов’яно–кельто–іллірського» періоду. Ю. Удольф не знайшов конкретних критеріїв, на підставі яких згадані назви віднесено до венетів. Автор задля ясності схильний замінити етикетку «слов’яно–кельто–іллірський» ширшим, але зрозумілішим і, за його словами, менш «проблемним» терміном «Стара Європа». Загалом автор уникає пов’язувати конкретні назви з венетами та їхньою спадщиною, посилаючись на нестачу даних про венетів у східній частині Центральної Європи. Крім того, він стверджує, що, наприклад, суфікс –s властивий гідронімам, поширеним значно далі, ніж відомі території проживання венетів.

Але повернімося до книжки Могили й люди. Що нового відкриває нам єдина матеріальна спадщина поселень айстів — могили, — які невипадково, можливо, ще до Христа оселилися на берегах Юри, Анчі, Шушве та Німану? Стратегічно важливе й зручне для тих часів розташування поселень (с. 135), сполучення річками, а до них — нескладними сухопутними шляхами, притоки Німану створювали умови не лише для зручної подорожі, торгівлі та забезпечення необхідними ресурсами під час пересування між окремими поселеннями айстів водами цих приток, а найголовніше — для виходу Німаном до Балтійського моря (див. карти на с. 12–13, 212–213), тобто для входження до мережі «торговельних зв’язків». Те, що вона успішно діяла, підтверджують відкриття автора книжки під час розкопок могильників у Дауглаукісі, де знайдено вироби з альпійських кольорових металів і виготовлені в Римській імперії намистини зі скла та емалі, не кажучи вже про монети із зображеннями римських правителів, а також факт, що мешканці цієї місцевості до 260 року «пережили часи розквіту Бурштинового шляху». Не можна забувати про Шаукенай, які, навпаки, бідністю знахідок засвідчують «захід Бурштинового шляху» (с. 135), але залишили нам відомості про формування нового суспільного устрою в житті айстів. Відкопана зброя, виняткове вбрання та прикраси воїна й коня, а також «предмети побуту й туалету військової знаті» свідчать про становище воїна як важливого члена суспільства (с. 141). Варто згадати й пізніші, ймовірно військові, скарби в Рупоніях — за словами автора книжки, цілий «збройовий склад» (с. 125). Про станову організацію та «управління» спільнотою айстів свідчать і знахідки Дауглаукіса за період 15–220 років, що позначають наближення часу змін. Не так важливо перелічити всі знахідки, як осягнути їхню сутність — період історичних подій, тодішній європейський контекст і айстів у ньому, масштаби торговельних зв’язків

376

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIII

Eugenijus Jovaiša. Kapai ir žmonės. Aisčiai, romėnai, gotai ir kitos istorijos

і культурну своєрідність. Бурштиновий шлях — це не лише справжня «міжконтинентальна торгівля» (с. 234), яка залишила коштовний камінь «Сарматського океану» — бурштин — у Мікенах, країнах Середземномор’я та на Кавказі, а й взаємна торгівля, що задовольняла потребу європейської знаті в коштовних прикрасах і забезпечувала айстів ресурсами, яких не було в їхньому краї. Для перших століть після Христа це був безмежний за масштабами торговельний обмін. Досліджені могили, звичайно, розповіли не лише про айстів як продавців коштовного товару, а й як рівноправних учасників європейського торговельного ринку. Варто згадати зустріч посланців айстів із готським королем Теодориком. Айсти нібито знали про його задум, найімовірніше, готуватися до великої війни з германськими племенами, і хотіли долучитися, а Теодорик охоче прийняв їхній намір і дари бурштину (с. 61–62). Чи означає це, що айсти у VI ст. спілкувалися (усно й письмово) з іншими сучасними їм європейськими народами та висловили бажання брати участь у тодішніх політичних рішеннях? Теодорик знав про Бурштиновий шлях, і це засвідчують історичні джерела, тож надто сумніватися не варто.

Залишімо багаті часи давнини, лише частково підтверджені писемними джерелами, і перенесімося, скажімо, до середньовічної топонімії. Спробуймо розглянути історичний, культурний і соціальний розвиток язичницьких європейських народів, починаючи з XII ст., коли з Єрусалима прийшов орден братів Єрусалимського дому Пресвятої Діви Марії, реорганізований, а згодом названий Тевтонським орденом. Його задуми й діяльність настільки переплутали й без того етнічно строкатий ареал Північної та Східної Європи, що топонімія, яка в ньому збереглася й зафіксована в численних історичних документах, не поступається ні за якістю, ні за кількістю поховальному інвентарю, залишеному торговельними, військовими та культурними зв’язками айстів, не кажучи вже про проблематику його дослідження. Досліднику топонімії, який розглядає власні назви чужого походження, знайдені в ареалі проживання конкретного народу, але не пояснювані даними його мови, доводиться розширювати поле досліджень і шукати причини вживання назв чужого походження, час та обставини їхньої появи. Це дуже нагадує принцип роботи археолога, який серед поховального інвентарю айстів I–III ст. виявив скляні чи емалеві намистини або кольорові метали, привезені з альпійських копалень: аналізувати ширший геополітичний і культурний контекст, шукаючи можливі зв’язки.

Зв’язки між археологією та мовознавством, а особливо історичною ономастикою, значно тісніші, ніж це могло б здаватися. Коли дослідник топонімії виявляє окремий історичний топонім або антропонім чужого походження в нетиповому ареалі, недостатньо встановити його нез’ясоване походження — потрібно встановити, як він там з’явився. Наприклад, не секрет, що в XIV ст. у Пруссії, хоча й небагато, жили литовці. Виявивши в документах про привілеї, що містяться у фоліанті № 105 Тевтонського ордену, десяток імен литовців, яким між 1353 і 1375 рр. було надано земельні ділянки в селах Велау (нім. Wehlau), постає питання: що ці литовські переселенці робили тоді в Пруссії? Залучення більшої кількості привілеїв та інших історичних документів показує, що йдеться про біженців із Великого князівства Литовського. Серед кількох сотень привілеїв у згаданому фоліанті є три, видані русинам. Які

Recenzijos / Reviews

377

DARIUS IVOŠKA

шляхи привели їх до Унгури (нім. Angerburg) на межі Варміі та Мазурії, у документах не зазначено^⁴. Етнічний склад Пруссії XIV ст., особливо її західної частини, де переважно жили поляки й чимало німецьких колоністів, але водночас існували цілі прусські поселення аж до її західного пограниччя, породжує чимало питань у дослідників топонімії. Передусім не збігаються погляди деяких науковців щодо меж ареалів балтів, германців і слов’ян. Неодноразово намагалися провести межу територій проживання балтів уздовж русла Вісли, але щоразу з’являлися нові дані, які свідчили про значно ширше поширення балтійських поселень^⁵. Отже, коли виявляли окремі топоніми чи антропоніми на захід від Вісли, об’єктивно обґрунтувати їхнє історичне, а можливо, навіть доісторичне існування було складно через критику й опір прихильників усталеного погляду^⁶. Саме в таких випадках досліднику топонімії потрібні дані історії та археології. Матеріали археологічних розкопок і топонімії, якщо вони збігалися на користь того чи іншого народу, ставали неспростовним аргументом на підтвердження численних важливих фактів. Однак не слід забувати, що шлях від гіпотетичного припущення до остаточного надійного висновку може бути довгим, а іноді й розгалужуватися на хибні шляхи. Емпіричний матеріал історичної топонімії, як і поховальний інвентар, зазнав впливу безлічі часових чинників — власні балтійські назви в писемних джерелах не прочитуються, їхні форми германізовані або полонізовані, пошук відповідників в інших документах неможливий, бо вони не збереглися, тощо. Так виникає небезпека неточно або помилково інтерпретувати походження власної назви, не кажучи вже про її

⁴ У статті G. Blažienė 2018 року «Zu den russischen Personennamen in den Folianten des Deutschen Ordens» (лит. Dėl rusiškų asmenvardžių Vokiečių ordino foliuose) проаналізувала імена привілейованих осіб і розглянула обставини поселення людей (с. 118–122).

⁵ Уже давно на багатьох міжнародних конференціях це питання аналізувала G. Blažienė. Огляд топонімів, локалізованих на лівому березі Вісли, і проблематику меж балтійських земель автор рецензії розглянув у статті «Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel» (лит. Keletas pastebėjimų dėl baltiškų vietovardžių į vakarus nuo Vyslos problematikos). На міжнародній конференції, що здобула світове визнання й відбулася 22–24 липня 2020 року в Петербурзі, Ежегодная международная конференция «Индоевропейское языкознание и классическая филология» (чтения памяти профессора И. М. Тронского) G. Blažienė знову повернулася до цього питання. Її актуальні висновки, засновані на найновіших дослідженнях, надруковано у виданні, яке випускає Інститут лінгвістичних досліджень Російської академії наук, Индоевропейское языкознание и классическая филология – XXIV, Материалы чтений, посвященных памяти профессора Иосифа Моисеевича Тронского. Авторка статті не лише оглядає дослідження ареалу проживання балтів, а й водночас критично оцінює його значення, надійність і придатність до застосування.

⁶ Критична стаття Dariaus Aleknos 2019 року «Nuo Agripos iki Plinijaus: Vysla I a. romėnų geograf inėje literatūroje» містить особливо цінний матеріал із праць ранніх істориків про народи, які жили в басейні Вісли, створюючи ширше уявлення про те, що відбувалося в цьому ареалі в останні століття до Христа та в перші століття після Христа. І в цій праці підтверджуються території проживання балтів також на лівому березі Вісли, саме в Помор’ї (с. 251–252).

378

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIII

Eugenijus Jovaiša. Kapai ir žmonės. Aisčiai, romėnai, gotai ir kitos istorijos

обставини та причини історії записування в документах, які створюють контекст. Саме без нього значна частина досліджуваного матеріалу втрачає половину своєї цінності.

Говорячи про контекст, потрібно звернути увагу також на обставини появи та написання розглядуваної книги. Вона вийшла дуже в слушний час. У перші десятиліття нового тисячоліття в Литві спостерігаються національна й громадянська активність, а також гордість за свою етнічну ідентичність. Понад десять років тому відсвятковано 1000-річчя першої згадки про Литву як державу, 2010 року — 600-річчя великої битви під Жальгірісом, 2016 року — 100-річчя проголошення незалежності Литви; ці дати супроводжувалися численними культурними заходами. Не можна забути й постанову про відновлення незалежної держави Литви литовською та німецькою мовами з підписами 20 підписантів, знайдену в березні 2017 року Людасом Мажулісом в архіві Міністерства закордонних справ Німеччини. Невідомо, чи то важливі для Литви та литовців ювілейні дати, чи майже тридцять років відновленої незалежності, які допомогли одній частині нашого суспільства вийти з тіні минулого, а іншій — вирости й дозріти у вільній Литві, пробудили почуття литовської національної свідомості та самосвідомості. Триколор або історичні прапори піднімають уже не лише з нагоди державних свят і без чиїхось закликів, а національний костюм шиють часто не тільки дітям шкільного віку чи старійшинам, які співають або танцюють у фольклорних колективах. Його можна знайти не в одній родині як надзвичайно шанований одяг кожного її члена. Чи може бути кращий час і контекст для появи видання, яке може читати кожен — незалежно від того, чи хоче він доповнити свої знання про наше походження та історію, позначену багатою культурою, і таким чином ще більше пишатися своїм народом, чи розширити й обґрунтувати ним власні дослідження.

А який контекст створює Могили та люди? — Широкий, вагомий і багатошаровий. Ця книга створить іще більше контекстів. Повертаючись до визначеної її автором мети — «пов’язати життя найдавніших людей нашого краю з минулими часами Європи та їхніми діячами» (с. 14), — автор рецензії вбачає ще одне істотне досягнення у здійсненні поставленої мети. Це — свідчення унікальності та важливості культури наших предків. Знову розмірковуючи про відкриті й досліджені автором могили з багатим інвентарем, а також детально й зрозуміло описаний великий Бурштиновий шлях, який поширив світом звістку про наших предків — айстів, ми маємо змогу не лише знову й знову пізнавати початки нашої культури, а й осмислювати їх. Автор книги переконується, що айсти вже в перші століття після Христа вміли не тільки полювати, займатися ремеслами, виготовляти предмети побуту, зброю та одяг, а й прикрашати себе. Найважливіше, що прикрашалися не лише чоловіки й жінки айстів — вони прикрашали могутніх людей багатьох великих європейських міст та їхнє оточення золотом «Германського океану» (с. 119), який також називали «Сарматським океаном» (с. 218), — бурштином. Один невеликий, але надзвичайно вдалий контекст, спираючись на іншу наукову працю E. Jovaišos — двотомну монографію Айсти. Походження та Айсти. Розвиток, — авторові рецензії вже вдалося створити

Recenzijos / Reviews

379

DARIUS IVOŠKA

створити. Під час написання статті, опублікованої 2019 року, «Die Widerspiegelung preußischer Kultur in den Grenzbeschreibungen des Deutschen Ordens» («Відображення прусської культури в описах кордонів Тевтонського ордену»)⁷ було використано докладний опис Бурштинового шляху, поданий у монографії E. Jova išos. Авторові статті вдалося переконливіше донести до міжнародного читача наукових праць уявлення про цінність бурштину, так часто згадуваного у фоліантах Тевтонського ордену. В описах меж і кордонів окремих земель Пруссії з сусідніми країнами початку XIV ст., що містяться серед документів уже згаданого фоліанта № 105, бурштин не лише часто згадується, а й коротко описуються місця його знаходження та регулювання збирання. Без жодного сумніву, Могили та люди ще спонукатиме створити більше різноманітних контекстів.

Залишається лише порадіти великій і складній праці з дослідження найдавніших місць поховання наших предків, зібраному багатому й безцінному матеріалу, представленому читачеві в розглядуваній книзі Могили та люди. Треба наголосити, що навряд чи десь у світі археологічну книгу видано так цікаво, стильно й витончено. Сама книга є витвором мистецтва, а описані знахідки дивують, захоплюють і навіть бентежать, адже наші предки нас випередили.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Alekna Darius 2019: Nuo Agripos iki Plinijaus: Vysla I a. romėnų geografijoje literatūroje. – Lituanistica 65, 4(118), 251–271.

Blažienė Grasil da 2018: Zu den russischen Personennamen in den Folianten des Deutschen Ordens. – Индоевропейское языкознание и классическая филология–XXII: Материалы чтений, посвящённых памяти профессора Иосифа Моисеевича Тронского, 18–20 июня 2018 г. Первый полутом, отв. ред. Н. Н. Казанский, Санкт-Петербург: Наука, 110–124.

Blažienė Grasil da 2020: Baltische Spuren in Ortsnamen Europas? – Индоевропейское языкознание и классическая филология–XXIV: Материалы чтений, посвящённых памяти профессора Иосифа Моисеевича Тронского, 22–24 июня 2020 г. Первый полутом, отв. ред. Н. Н. Казанский, Санкт-Петербург: Институт лингвистических исследований, 443–465.

Ivoška Darius 2016: Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel. – Acta Linguistica Lithuanica 74, 208–225.

⁷ Статтю надруковано в щорічному науковому виданні Preußenland., яке видають Комісія з досліджень історичного краю Східної та Західної Пруссії та товариство історії й краєзнавства Західної Пруссії «Copernicus».

380

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIII

Eugenijus Jovaiša. Могили та люди. Айсти, римляни, готи та інші історії

Ivoška Darius 2019: Відображення прусської культури в описах кордонів Німецького ордену. – Jahrbuch der Historischen Kommission für ostund westpreußische Landesforschung und der Copernicus-Vereinigung für Geschichte und Landeskunde Westpreußens, Mitteilungen aus dem Geheimen Staatsarchiv Preußischer Kulturbesitz 10, 7–23.

Jovaiša Eugenijus 2012: Aisčiai. Kilmė, Вільнюс: Литовський університет освітології, Литовська академія наук.

Jovaiša Eugenijus 2014: Aisčiai. Raida, Вільнюс: видавництво Литовського університету освітології, Литовська академія наук.

Krahe Hans 1964: Unsere ältesten Flußnamen, Вісбаден: видавництво Harrassowitz.

OF 105 – Geheimes Staatsarchiv Preußischer Kulturbesitz: XX. HA Hist. StA Königsberg, Ordensfoliant 105.

Schmid Wolfgang P. 1968: Alteuropäisch und Indogermanisch. – Abhandlungen der Geistesund Sozialwissenschaftlichen Klasse, Akademie der Wissenschaften und der Literatur Mainz, Jahrgang 1968, Вісбаден.

Udolph Jürgen 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie, Гайдельберг: Університетське видавництво Carl Winter.

Подано 7 вересня 2020 р.

DARIUS IVOŠKA Інститут литовської мови, вул. Пятро Вілейшіо, 5, LT–10308 Вільнюс, Литва [email protected]

Recenzijos / Reviews

381