ВІТАУТАС СТУЛПІНАС

Поет, Тельшяй

НАПИС, НЕПОДІБНИЙ ДО НАПИСУ

У домі мого дитинства не було вікон на північ. Пилюжна, вибита дорога біліла й огинала велику літню таємницю — каплицю села Стулпінас. Батько збирав крихітні скалки скла і, струсивши з них землю, ніс у жмені під каштани, до широкої чорної бочки. У домі мого дитинства не було вікон на північ — світло миттєвостей ковзало лагідно й тихо, наче розсипаними клавірами. Двері сіней відчиняв шелест старих бузків, що мав у собі шурхіт муміфікованих грон із рясним пташиним щебетом. У гніві грон можна було почути, як гавкає пса, що загубився. До речі, не тільки його. У літню спеку відро гупало в криницю, наче в інший світ. До речі, не тільки воно. Задрімала, дражнена вітрами, зі зірваною ураганом верхівкою дика груша й досі кидає тінь на рівнини пам’яті, разом із сонячним вікном каплиці йдучи полями зі мною, тінь і відблиск, які я ніс і несу

Осяяння / Insights

321

ВІТАУТАС СТУЛПІНАС

наче наплічник, повний грифельних дощечок. На одній із них гостро врізаний напис, неподібний до напису: «У домі мого дитинства не було вікон на північ».

ПРИСТРАСТЬ ГРУСТЕС

На луках стирчать пересохлі граблі. Люди закутка стихли, худоба не знаходить спокою — відра перекинуті набік. Після нестерпної спеки приходить година поспішного перепочинку: полудень виставив гладкий лікоть. Що знаходить і відбувається: чоловіки того самого племені розстеляють підстилки на траві пісків Грустес. Граційні, бездоганно зібрані жінки-родички турботливими поглядами старожилів витягають із сітей провіант для відпусту і, сором’язливо відвернувшись, наче намагаючись приховати полегшення біля святкового полотна, тихо сварять дітей. Ах... Стій, підійди ближче, скуйовджений шпаче, я перерву цю коротку оповідь, іди сюди, причепися, допоможи мені виміряти, кажу, через протоку, наче якомусь згорбленому кравцеві, давній родовий смуток, і ще чим — закрутним кератним метром, який ось-ось увіллється в пристрасть Грустес. Дивись, горобцю, терпляче, уважно, не пропусти жодної дрібниці, де ще далі лісова хаща і година, коли хмара пливе, мов прозоре перо.

322

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Вітаутас Стулпінас — поет статичного потоку

МЕТАФОРА

Чи не на пристані грає цикл, написаний для сопрано й піаноли? Ні, я ніколи не думав, що знову доведеться відплисти, мов юнга на найменшому плоту, що через місяці, роки зустріну Метафору біля рибної крамниці — довгошию й струнку, у пелерині, коли вітер розвіває недільний дірявий капелюх.

ПЕРЕД СОНЯЧНИМ ЗАТЕМНЕННЯМ

Гравійним коридором між кімблями снують мурахи. Із мертвих воскресає квадрат бабиного базару. Загнані міліціонером, верескливі спекулянтки метаються в похмурій огорожі, жбурляючи вгору шматки дріжджів, жовтий рій яких поволі заступає сонце. Пригнічений буркотливий віз і причіп астрологів повертають до вежі каплиці, що стирчить із могутніх ясенів. Новелістові шкода, та й годі, самотнього, сумного й порожнього кам’яного бруку. Патетика, помпезність, пафос розходяться хвилями. Щиглик, стоячи біля управи темряви, застібає розріз неба, безсоромно витріщається на жінок у спідницях і парасолькою б’є землю. Чіпляється й новела, що розпустилася перед сонячним затемненням. Що вже казати про новеліста.

Осяяння / Insights

323

ВІТАУТАС СТУЛПІНАС

ПЕРШОКЛАСНИК

Колись я був багатий на вулиці Сімона Даукантаса. Мав в’язочку трісок, навчався у першому класі. В’язочку трісок! Праскою вирівнював обгортки від цукерок, на лижах ковзав у гості. В’язочку трісок! Так, багатий я був, коли вчився рахувати: додавати — віднімати, множити — ділити. Де в’язочка трісок і чашка чаю, прив’язана до ручки портфеля? Так, я вчився рахувати — яким же грамотним був.

СВІТЛО ТИЖНЕВОЇ ДАВНОСТІ

Тужу за лісовою дорогою, за аркушами, списаними зеленим чорнилом, за словом, що йде слідом. Згоден перетворитися на шафу для лахміття, я вже перетворився б на холодну тарілку, на миску без плодів, якби це було обманом. Світло тижневої давності для самітника альтанки. Добро гіркого смаку

324

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Вітаутас Стулпінас — поет статичного потоку

щипає піднебіння. Люба, багато чого належить іншому часові. Мало мандрувати похмурим узбережжям, лісовою стежкою. Кривизна перших дерев майже невідома, хвилі безперестанку б’ють у човен, що відскочив від дощок. Ти лоскочеш батіжком слів старіючі тонкості.

СКЛАДКА БАТЬКІВЩИНІ

Ніде більше я не хотів би бути сьогодні ввечері. Ніде більше. Тільки тут. У западині на пагорбі зблиснула вода. Вихор шукає на схилах, де б закрутитися. Місто й озеро, і оспіваний острів щодня дедалі більше осіняться. Спокійний і тихий сум поручнів, що спускаються вниз. Ніде більше я не хотів би бути сьогодні ввечері й нудитися бляклими відображеннями. Вихор шматує тутешні пагорби. Що ти робиш, душе джмеля, які крокви у твоєму обрію? Повільний самотній танок, зіграний видовженим листком, — кому і навіщо?

Осяяння / Insights

325