ВАЛЕРІЙ ЛЕОНІДОВИЧ ВАСИЛЬЄВ

Кафедра російської мови

Новгородський державний університет імені Ярослава Мудрого

ORCID id: orcid.org/0000-0002-4708-7786

Напрями досліджень: ономастика російського Північного Заходу, російська діалектологія, слов’янська етимологія, історія російської та інших слов’янських мов.

DOI: doi.org/10.35321/а1185-07

ТОПОНІМІЧНІ БАЛТІЗМИ БІЛЯ ВЕРХНЬОВОЛЗЬКИХ ОЗЕР^¹

Топонімічні балтизми в басейні озер верхньої течії Волги

АНОТАЦІЯ

Статтю присвячено етимологічному аналізу топонімів (переважно гідронімів) давньобалтійського походження, локалізованих біля верхньоволзьких озер і на захід від них — аж до витоків річок Пола та Західна Двіна. У цьому мікрорегіоні, який є квадратною територією зі сторонами завдовжки приблизно 60 км, виявлено й проаналізовано близько 60 топонімічних балтизмів. Перелічені балтизми — це назви річок, озер, сіл і місцевостей.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: гідроніми, балтизми, етимологія, мікрорегіон, верхньоволзькі озера.

АНОТАЦІЯ

Статтю присвячено етимологічному аналізу топонімів (переважно гідронімів) балтійського походження. Ці топоніми локалізовані біля басейну озер верхньої течії Волги та на захід від нього — аж до витоків річок Пола і Західна Двіна. У цьому мікрорегіоні, який утворює територію квадратної форми зі сторонами завдовжки приблизно 60 км, було виявлено й проаналізовано

^¹ Статтю профінансовано Російським фондом фундаментальних досліджень (науковий проєкт № 19-012-00120 «Гідронімія історичних Новгородської та Псковської земель. Структурне, словотвірне, етимологічне, ареальне та етноісторичне дослідження»).

Straipsniai / Articles

141

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

близько 60 топонімічних балтизмів. У статті наведені балтизми — це назви річок, озер, сіл і місцевостей.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: гідроніми, балтизми, етимологія, мікрорегіон, басейн озер верхів’їв Волги.

Традиційно вважається, що область середньовічних новгородсько-псковських володінь (новгородські п’ятини та Псковська земля) у достаянський час була заселена переважно фінами. Справді, всю цю область археологи відносять до кола культур фінно-угорської «текстильної кераміки», а лінгвісти, спираючись на праці М. Фасмера 1930-х рр. (Vasmer 1932, 1934), північний кордон поширення балтійської гідронімії зазвичай проводять південніше історичних володінь Новгорода та Пскова. Однак починаючи з 1980-х рр. дослідження топонімії дали змогу виявити до півтори сотні гідронімічних балтизмів на новгородсько-псковській території (див. основні праці з цієї тематики: Агеева 1989: 185–208; Топоров 1995, 2000, 2001; Васильев 2008, 2009, 2019, 2021), що свідчить про цей регіон як про змішаний балто-фінський етноісторичний простір до приходу слов’ян. Балтизми були виявлені в різних частинах новгородсько-псковської території, аж до Фінської затоки й майже до південного узбережжя Ладоги.

У запропонованій статті вперше характеризуються топонімічні балтизми не в масштабі широкого регіону Північного Заходу Росії, а на рівні окремо взятого мікрорегіону, точніше — місцевості біля самих витоків Волги та Верхньоволзьких озер і на захід від них до витоків Поли та Західної Двіни. Місцевість являє собою квадрат території приблизно 60 на 60 км (див. карту). Історично це частина південних волостей Деревської п’ятини Новгородської землі на пограниччі з Торопецькою та Ржевською землями. Унаслідок цілеспрямованих пошуків, зокрема з урахуванням історичних фіксацій, тут вдалося виявити близько 60 балтизмів, достовірних або ймовірних, різного хронологічного діапазону, закріплених не лише за водними, а й за іншими типами географічних об’єктів. Зважаючи на обмежений обсяг статті, наведено мінімум відомостей про подані назви (докладніша історико-географічна та лінгвістична інформація про них буде викладена в іншій праці).

142

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

Стерж — велике оз. у витоку Волги, нині верхня частина Верхньоволзького водосховища. Відображене в назві давньоруського міста Стержь близько 1375 р. (НПЛ: 477), яка утворена перенесенням назви озера на приозерне поселення; у самостійній фіксації вперше з’являється на письмі як оз. Стерж під 1495 р. (НПК II: 698, 699, 700). Етимологічно неясне. Порівняння із сербохорв. стрж ‘серцевина’, рос. стpeжень та стержень ‘основна течія, фарватер річки’ (Топоров 1991: 53) є прийнятним семантично (відсилає до ідеї середньої течії, глибокої води), але ускладнене формально. У гідронімі первинною є основа Стерж- (а не Стреж-), про що свідчить і сусідній Стергут (див. нижче), тоді як у передбачуваному слові-мотиваторі стpeжень основу отримано метатезою з стpeжень (< прасл. *strъžьnъ), див. (Фасмер 1987: 758). Прийнятнішим є зіставлення з прус. Sterge, Strege оз. 1395 р. (Gerullis 1922: 173), див. також (Агеева 1989: 196–197), хоча й воно не розкриває етимона гідроніма. На слов’янському ґрунті, однак, не відбулося зміни Sterg- > Стерег-, із повноголосним рефлексом, тому не виключається й балт. *Stirg-, що дало слов. *Stьrg- (> Стерг-/Стерж-).

Стергут — оз. у витоку Волги. Вперше згадане як оз. Стергуто 1495 р. (НПК II: 701). Гідронім означає ‘те, що належить до оз. Стерж, тобто Стерзьке’, що відповідає дійсності, оскільки оз. Стергут через протоку впадає в оз. Стерж. Балтійський суф. -ut передає значення відношення. За Фасмером, Стергут — дуже давній славізм, співвідносний із дав.-болг. strěgъ, Р. в. strěgъsta ‘пильний, стережливий’,

Straipsniai / Articles

143

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

пізніше отримавши балтійську специфіку (Vasmer 1934: 368), але автор не враховує очевидного співвідношення із сусіднім балтизмом Стерж.

Верхиты Большие и Верхиты Малые — озера у витоку Волги вище оз. Стерж. За Торопецькою книгою 1540 р. — оз. Верхурн або Верхурта (ПКНЗ 4: 321, 323). Гідронім вказує на ‘верхнє озеро (стосовно оз. Стерж)’; пор. лит. viršutinis ‘верхній’, прус. Virs-utte (Gerullis 1922: 203), Viršytis рр. у Литві [LUEV: 198], Viršite р. у Латвії, до суф. -ut пор. сусіднє Стержут. На слов’янському мовному ґрунті балт. Virs-/Virš закономірно «перекодувалося» в Верх-

Вселуг — велике оз. у витоку Волги, нині середня частина Верхньоволзького водосховища. Гідронім було перенесено на середньовічне місто Селук, згадане серед міст Литовських близько 1375 р. (НПЛ: 476); у самостійному вживанні вперше в записах 1588–1589 рр.: оз. Вселук або Въселук (ПКРВ: 229, 232–234, 236, 237). Балтизм із композитною основою *Vis(i)-lank-, буквально ‘з усіма луками’, що характеризує озеро з вигнутими берегами; подальші зміни до вигляду Вселуг пояснюються слов’янською адаптацією. За подальшими подробицями відсилаю читача до недавньої статті (Васильев 2021: 115–117), у якій детально й, на мій погляд, переконливо розроблено балтійську версію цієї озерної назви.

Пено — велике оз. на південь від оз. Вселуг, середня частина Верхньоволзького водосховища, біля якого розташоване с-ще Пено, районний центр Тверської обл. Вперше як оз. Пена під 1588–1589 рр.: «біля озера Пени» (ПКРВ: 235). Паралелі або з прус. Pene (Penen), Penekaute (Gerullis 1922: 119), або з лит. Piẽnė р., Pien-upỹs, Pienaujà р. тощо, лтш. Piẽnava р., Piẽna-kule лука, Pienapurvs болото тощо; одні з цих назв пов’язують із лит. piẽnė ‘рослина осот; молочай’, інші — з лит. piẽnas, лтш. piẽns ‘молоко’ (Vanagas 1981: 256). Для водойм більше підходить номінація за кольором води або прибережної піни, що нагадує молоко. У будь-якому разі балтійське трактування для Пено прийнятніше, ніж власне російське, підтримане В. Н. Топоровим (1991: 57), яке пов’язує Пено з рос. пенный ‘пеньовий’, оскільки його акваторія нібито відзначається великою кількістю пнів.

Волга — р., що впадає в Каспійське море. Я обґрунтував гіпотезу, згідно з якою, по-перше, гідронім Волга поширився на велику російську річку з її витоків, точніше — від оз. Волго, і, по-друге, озерна назва Волго — це віддієслівний балтизм, співвідносний із лит. vilgti, vilgyti ‘мочити, робити вологим’, лит. vilgà ‘сирість, вологість (Васильев 2019: 11–15, з оглядом інших «волзьких» етимологій; див. також підтримку версії в Аникин 2014: 126). Раніше про назву Волга, перенесену від оз. Волго, писав Топоров, але виводив друге з балт. ilg- ‘довгий’

144

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

(Топоров 1991: 56–58; 2000: 369–372, 405–406). В. Блажек у великій статті, що синтезує всі наявні тлумачення всіх численних назв р. Волги в історичних джерелах, пише про перевагу пов’язання Волга із прасл. *volga ‘вологість’, так само як із лат. valga ‘вологий’, припускаючи, що балти познайомилися з Волгою раніше за слов’ян (Blažek 2019: 71, 73).

Персянка – перша від витоку притока Волги. Належить до гнізда Pēršas оз. у Литві, прус. Persantē р., Perses ліс, Persink, Perselen та ін. (Gerullis 1922: 120), Pērse р., Pēršēja р. у Латвії, лит. Peršėkė р. та ін., дніпровськ. балт. Пересна та ін. Усі ці факти пов’язують із лит. prapersà, próperšà ‘незамерзле місце на льоду’, ‘галявина в лісі’, prāparšas ‘рів, канава’ (Fraenkel 1962: 578; Vanagas 1981: 246; Büga 1961: 537; Топоров, Трубачев 1962: 201; Топоров 1991: 51).

Меслинка – притока Волги біля її витоку. Пор. лат. mēslu ‘сміттєвий; гнойовий; брудний’, mēslains те саме, mēls ‘мотлох, тельбухи’; з гідронімії наводять лат. Mēšlis лука, Mēslu-pļava тощо (Топоров 1991: 51).

Стабёнка, раніше Стобенка – одна з приток Поли у її верхів’ях, у тісному сусідстві з верхньоволзькими притоками. До прус. stabis ‘камінь’, точніше – до прикметника зі значенням ‘кам’яний’ (з основою stabin-); паралельно зі Стабёнкою протікає річка з перекладеною слов’янською мовою назвою Каменка. Докладніше про Стабёнку = Каменку див. (Васильев 2012: 618).

Марёвка, у давнину Морея, Морева – одна з приток р. Пола поблизу витоків Волги. Це балтійська (або навіть протобалтійська) назва на основі і.-є. *mar- ‘стояча вода’ з гідронімними відповідниками в Литві, Латвії та низці інших країн Європи. Вказує на ‘озерну (річку)’, і справді ця річка витікає з озера та має притоку Озерешню. Докладний розгляд див. (Васильев 2009: 267–268; 2012: 617).

Ртища, раніше Иртища – притока Марёвки (див. вище) у її витоках. Переважно виводити з лит. irtis ‘загибель; безодня; глибочінь’, поряд із лит. Įrtuona р., Įrtuonėlė р.; але не виключене й лит. artùs ‘близький, ближній’, звідки Artėją р., Ērtėja лука в Литві (Vanagas 1981: 47, 131).

Руна – права притока Волги, нині впадає у Верхньоволзьке водосховище. У писемності Руна засвідчена з 1483 р. (ДДГ: 291, 292). Гідронім відносили до прибалтійсько-фінської спадщини (Büga 1961: 507; Vasmer 1934: 370), оскільки співзвучні водні назви Ruonajoki, Ruonakoski наявні у Фінляндії (Північно-Східна Ботнія), де їх тлумачать через фін. ruona ‘бруд, цвіль, гниль’. Однак більше паралелей в етноісторичному просторі балтів, і балтійська (точніше – протобалтійська) етимологія ймовірніша; пор. прус. Runa, Runo, Runov (Gerullis 1922: 146, 147), лат. Rauna р. з притоками Raunis, Raunasis, Rųnas upe, Rūnas pļ. і

Straipsniai / Articles

145

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

ін. (Топоров 1972: 219–220). Скоріше в Руна відображений той самий індоєвропейський корінь, що й у лат. raut ‘рвати, смикати’, лит. (iš)ráuti ‘рвати, виривати; скубти, корчувати’ raveti ‘полоти’, рос. рыть, рвать тощо; сюди ж, за Карулісом (Karulis 1992, II: 109), належать і лат. Rauna, і нім. Rhein, головна річка Німеччини.

Руна – права притока Поли у її верхів’ях, у писемності з’являється з 1495 р. (НПК II: 753). До етимології див. Руна басейну Волги.

Шеш – с. у Стерзькій волості Новгородської землі 1495 р. (НПК II: 697), локалізується на місці сучасного с. Высокое на оз. Стерж, Осташковський р-н Тверської обл. Та сама основа, що й у назвах Šešuvà, Šešẽvis, Šeš-ùpė, Šeš-upys річок у Литві, сюди ж Schescholi поселення під 1449 р., Šešava р., Šešava оз. у Латвії та ін., за (Vanagas 1981: 329). Перелічені гідроніми, за Ендзеліном, пов’язані з лит. šešėlis ‘тінь; темне місце, віддалене від світла’ (Endzelin 1934: 128), але давніше значення основи Šeš-, ймовірно, було ‘холодний, прохолодний’ (Fraenkel 1962: 976). Водночас не виключене інше тлумачення цього топоніма: від лит. šešė, šešis ‘чорний дрізд’, до якого виводять, наприклад, Šeš-upys р. у Литві (Vanagas 1981: 329).

Половское – оз. у р. Половизьма (Кудь), притоки Волги. Уперше під 1588–1589 рр. як Полово (ПКРВ: 227, 231). Поряд із прус. Palwe, Palweniken, Ropalwen, Sorpalwe XV ст. (Gerullis 1922: 113), лат. Palva р., Palvene лука, лит. Palvasà р., ліс, лука (Vanagas 1981: 242–243), може пояснюватися через прус. palwe ‘відкрите безлісе мохове болото’, ‘неорана борова земля’, лит. pãlvė ‘низький простір між дюнами’, або, інакше, ‘переддонна рівнина’ (апелятиви з: Невская 1977: 61; Mažiulis 1996: 216). Гідронім Половское може тлумачитися і на слов’янському мовному ґрунті, зважаючи, наприклад, на рос. діал. полóва ‘заплавна лука’ ленінгр., полóвина ‘вкрита мохом яма, колодязь тощо’ пск. (СГРНГ 29: 86, 89, 95, 96). Однак до розгляду цієї озерної назви як балтизму схиляє той факт, що з оз. Половское витікає річка зі співзвучною і явно спорідненою назвою Половизьма, безумовно, неслов’янського вигляду (див. нижче).

Половизьма – ліва притока Куді, що впадає у Волгу. Композит, у якому перший компонент безумовно являє собою основу назви озера Половское (див. вище), витокового для цієї річки. Другий компонент прирівнюють до лит. viešmuõ у значеннях ‘невелика річка’, ‘струмок’ (значення за: Невская 1977: 96), або він відсилає до варіантної форми *(j)iešmuo; пор. Jiešmuõ (Viešmuõ), Jiešmenėlis (Viešmenėlis) річки в Литві (LUEV: 60); варто також зазначити наявність неподалік від Половизьми р. Исня (див. нижче). Вихідне етимологічне значення Половизьма за будь-якої з двох інтерпретацій виглядає однаково: ‘протока з оз. Половское; Половська річка’. При засвоєнні гідроніма слов’янами

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

відбулася його закономірна адаптація: балт. *Paly- > схід.-слов. Полов-, балт. vieštuo / (i)ieštuo > слов. –(в)изьма; щодо адаптації другого компонента пор. р. Исьма в Калузькій і Московській областях, що походить від балтизму, близького до J ieštuo у Литві.

Половизна, або Половизнь — річка у верхів’ях Волги, згідно з грамотою 1480-х рр. (ДДГ: 291, 292 (№ 77)), ототожнена з правою притокою Руни (у ДДГ: «да вниз Половизную да в реку Руну»), що починається біля оз. Половское. Щодо етимології пор. балтизм Половизьма, ліва притока Куді (див. вище).

Куоб — річка з оз. Вітьбіно до оз. Пено, у ранніх джерелах 1483, 1588–1589 рр. — Кудь, або Куть (ДДГ: 292; ПКРВ: 228, 229, 235). Етимологія неоднозначна. Фасмер відносить верхньоволзьк. Кудь до фінської мовної спадщини, зближуючи з фін. kuotta ‘бруд’ і Kuotisjärvi оз. (Vasmer 1934: 369), пор. також гідроніми Кудозеро, Кудоч, Кудаша, Куданга, Кудьма у Вологодській, Архангельській, Нижньогородській областях, карел., вепс. kuti, kudu ‘ікра’, ‘нерест’. Однак не менш численні прояви топооснови Куд у просторі балтів, що дає змогу трактувати верхньоволзьк. Кудь і як субстратний балтизм з огляду на прус. Kudieph (Kudippen), Kudikaymen, Kudyn, Cudynn, Cudinlaŭke (Gerullis 1922: 74), Kūdlanьkis р. у Литві (LUEV: 81), Kudenu-kalns, Kudeiki, Kudumi у Латвії (Endzelins 1961: 161, 162), латг. Kudēli, Kūdips, Kūdipe, Kuodeņi, Kūdiņi (Zeps 1984: 248) та ін. Зазвичай співвідносять із лит. kūdas, латиш. kuds ‘неплідний; худий, поганий, убогий, бідний’ (Vanagas 1981: 169), але доречне зближення і з лит. kudénti ‘іти’, ‘бігти’, ‘рухати’, ‘ворушити’ (Топоров 1995: 26).

Кутевка — притока Жукопи, що впадає у Волгу. Вперше під 1540 р.: р. Кутева (Кутова) у Торопецькому повіті (ПКНЗ 4: 658, 659). Очевидно, основа та сама, що й у припустимому балтизмі Кудь / Куть (див. вище), дооформлена слов’янським суф. -ева/-ова.

Кудино — озеро в руслі р. Колпинки, притоки Волкоти басейну Західної Двіни, зазначене на плані 1770-х рр. (МГМ–Ост: 4) і відображене в назві с. Пудиновская Торопецького повіту 1540 р. (ПКНЗ 4: 655) (з викривленням, правильніше: Кудиновская). Окрім виведення від особового імені (Ан)кудин, цілком допустиме балтійське тлумачення, зважаючи на широке поширення у балтів суфіксальної гідронімної основи Kudin-/Kuden-, див. паралелі до Кудь / Куть.

Мосовица — протока з оз. Лобино до оз. Вітьбіно басейну Волги. У межових матеріалах 1770-х рр. — р. Масавица (МГМ–Ост: 4), але гідронім відображений ще раніше, в орієнтирній назві двох новгородських сіл Замосье 1495 р. (НПК II: 794), семантично — ‘розташовані за р. Мосовицею’. Припустимий балтизм зі значенням ‘маленька’, що

Straipsniai / Articles

147

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

відповідає розмірам річки, пор. прус. massais (= *mazais) ‘менше’ (Mažiulis 1996: 112), латиш. mazs, лит. mažas ‘маленький, невеликий’.

Нетесьма — річка, що впадає в оз. Охват басейну Західної Двіни. У джерелі 1540 р. — Нетесьма (ПКНЗ 4: 667, 672). Безумовний балтизм, що містить у своїй структурі заперечний префікс ne (= рос. не), основу прикметника tiesùs, tiesas ‘прямий, некривий’ і суф. -im або -um-, як у лит. tiesimas ‘проведення, прокладання’, tiesumà ‘прямий напрямок, прямолінійність; пряма відстань’ (LKŽe), а із запереченням, отже, ‘непрямий напрямок; непряма відстань’, як і в лит. Netiesà р., Netiẽsis оз., Netiešėlis оз. (LUEV: 109). Нетесьма можна осмислити у зв’язку з непрямим (обхідним) маршрутом із Західної Двіни до Волги.

Синчина — річка, що впадає в оз. Стерж. У матеріалах межування 1770-х рр. фігурує як р. Большая Синка з притокою Малая Синка (МГМ-Ост: 3). Імовірний балтизм зі значенням ‘погранична, межова, що була кордоном між двома територіями’. Очевидно, споріднений із лит. siena ‘межа, кордон, риса; висока огорожа’, так само як із лит. Sienis оз., Sienyčia р., Sieninė р.; особливо показові тут форми із суфіксальним –k–, такі як Sienikė болото, Sienikė луг, Sienikė пасовище в Литві тощо, див. (Vanagas 1981: 297). На ґрунті місцевих говірок балт. ie > дав.-новг.-пск. ъ > u в Синчина.

Колша, інакше Калша — річка в системі р. Руни, притоки Волги. Допустима версія про перетворене *Комша (*Камша), рівне лит. kamšà ‘гребля’. До чергування приголосних m і l пор. волот. колышить ‘їсти, жувати’ і комышить ‘їсти, приймати їжу’ (СПНГ 14: 204, 240).

Скорбино — озеро в системі Руни, притоки Волги. Адаптоване балт. *Skurbin- (> *Скърбино > Скорбино); пор. латиш. Skurba для болота, річки та лісу, і особливо лит. Skurbýnas р., прус. Scurbenite, Scurbin (Gerullis 1922: 164), для яких припускають зв’язок із лит. skurbùs ‘поганий, лихий, нікчемний, паршивий’, skùrbti ‘видихатися (про пиво)’, латиш. skurbs ‘п’яний, хмільний’, skùrbt ‘п’яніти’, див. також (Vanagas 1981: 306).

Лопино — озеро в системі р. Руни, притоки Волги. Імовірний балтизм зі значенням ‘лисяче (озеро)’: до лит. lãpė ‘лисиця’, lãpinis ‘лисячий’, те саме прус. lape. «Лисячі» топоніми широко поширені в Балтії.

Мизгутня — озеро у верхів’ях Городенки та Руни басейну Поли, у ранній згадці — оз. Mezgùtno, 1495 р. (НПК II: 784). Відповідає за основою лит. mezgúotas ‘зв’язаний’, mezgūtinė ‘щось зв’язане’, mezgūtuvė ‘в’язання’, див. також mezgiõtinis, mezgiõtas ‘зв’язаний’, mezginti, mezgiõti ‘в’язати’ тощо (LKŽe). Осмислюється у зв’язку з давніми водними комунікаціями (‘вузлове, сполучне’), оскільки озеро розташоване між верхів’ями

148

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

Поли, що впадає в оз. Ільмень, і Руни, що впадає у Волгу, та об’єднало ці витоки в один вузол на шляху з одного річкового басейну до іншого.

Дьмонуцо — оз. у новгородській волості Велила 1495/96 р. (НПК II: 784), локалізується у витоках Поли поруч з оз. Мізгутня, див. вище. До балт. *dėmen- ‘брудний, мулистий’, разом із назвами озер Dėmenas і Dėmenas, річок Demė і Dиеме у Литві (LUEV: 29), прус. Demita 1301 р. (Gerullis 1922: 27), пор. лит. dėmė ‘пляма, клякса’. Детальніше про топонімію на Дем-/Демен-/Демон-, поширену на Російському Північному Заході (Васильев 2012: 632–647, 744).

Индено — оз. біля витоків Поли. Пор. Įndiņas-sūokliņš сире місце на луці, Induža-ežers оз. у Латвії (Endzelīns 1956: 362, 363), прус. Indissie оз. (Gerullis 1922: 49), Indijā, Indus, Indurà, річки в Литві, які пояснюють (Vanagas 1981: 130) через лит. indija ‘заглиблення в землі’, indas ‘горщик, посудина’ (LKŽe).

Пола — р., впадає з південного сходу в оз. Ільмень, витоки розташовані неподалік від Верхньоволзьких озер. Назва протобалтійська: основу порівнюють з і.-є. *pal- ‘болото’, паралелі частково є не лише в Балтії (лит. Palà р.), а й в інших регіонах Європи (детальніше див. Васильев 2009: 271, з бібліографією).

Полынец — притока Поли неподалік від її витоку. Споріднений із гідронімом Пола (див. вище) і навіть може вважатися похідною назвою притоки від назви головної річки. Пор. із суфіксальним -n такі гідроніми, як Palnė, Palenis, Palenì, Palinì у Латгалії (Zeps 1984: 361, 387), балтизми Полна (Пальня), Полна (Полня) и Полыня (Полня), річки у Верхньому Подніпров’ї (Топоров, Трубачев 1962: 200, 202), Palinka у Надвіслянні; із апелятивів указували лит. palnė ‘болото’ тощо, див. (Топоров 1988: 164, 172). Однак імовірне також слов’янське походження Полынец від терміна, подібного до рос. діал. полóнна ‘топке, болотисте місце, важкопрохідне’ Тороп. (ТСГТО 1: 45) або до полынья ‘ополонка’, ‘вікно на болоті’ Пск. (СРНГ 29: 178).

Силин — права притока Поли в її витоках. У ранніх матеріалах, починаючи з 1495 р., зазначена як р. Селена (НПК II: 743), пізніше — Селеня. Пор. р. Sėl-upis, Sėl-iupỹs у Литві, особливо лит. Sėlinė болото, а також лат. Sellīte, які пов’язують із лит. sėlinti ‘підкрадатися, крастися’, а в більш віддаленій ретроспективі — з і.-є. *sel- ‘повзти’, що може характеризувати повільну течію води (Fraenkel 1962: 774; Vanagas 1981: 295).

Пяуна, інакше Пялна — с. біля оз. Видбіно під 1588–1589 рр. (ПКРВ: 215). У середньовічному джерелі описується між сс. Тетерки та Загір’я, місце розташування яких на південному березі оз. Витбіно встановлюється за межовими матеріалами 1770-х рр. За формою це явно пізній балтизм (литуанізм XIV–XV ст.?), який не встиг адаптуватися до епохи його

Straipsniai / Articles

149

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

письмової реєстрації, що вказував на заливні луки в цій місцевості; пор. лит. мн. Pijaunė, Pijaunỹs, Pijaunis, Pijauniai та ін., від лит. pjaunė, pjaunỹs ‘заросле дрібним чагарником заливне болото, де навесні та восени є вода’ (Vanagas 1981: 256).

Пайница — ліва притока Орлинки басейну Волги. Під 1489 р. — р. Павиница у волості Дубна Торопецької землі (Сб. РИО: 36, № 8), у 1770-х рр. — р. Палница (МГМ-Ост: 4). Литуанізм, подібний до Пялна (Пяуна) (див. вище), однак, судячи із зовнішнього вигляду, вже адаптований до слов’янської мови і, отже, залишений балтами в більш ранню епоху.

Илиговское оз. із протокою до оз. Лучанське басейну Західної Двіни. У писемних джерелах із 1495 р. як оз. Ипицовое (НПК II: 807). Очевидне утворення від балт. *ilg- ‘довгий, тривалий’, указує на видовжену конфігурацію озера, що відповідає дійсності.

Илиговка, інакше Лиговка — р. в оз. Витбіно басейну Волги. Див. вище Илиговское.

Илкино — оз., на ньому с. Сновирьово Вселуцької волості 1588–1589 рр. (ПКРВ: 220). Локалізується неподалік від р. Илиговка (див. вище), можливо, є джерелом для цієї річки. Балтизм, перетворений із *Ilgin- (‘довге’), подібний до назв озер Ilgýnas, Ilgìnis, Ilginỹs у Литві (LUEV: 56).

Ордоникольское — оз. зі стоком у р. Заєлінка та оз. Отолово басейну Західної Двіни; раніше біля озера стояло село Орда, или Орда-Никольское Осташківського повіту. Перша частина Ордо-, Орда- — гаданий литуанізм, до лит. ardà, ardá ‘розбрат, сварка, суперечки’, ‘безлад’. Назва могла вказувати на місцеві спірні угіддя (ділянки землі біля озера або рибальські ділянки на озері). Є також назви сіл Орда, Ордауш, Ордать, Ордец, р. Адров (< Ордов) тощо в Білорусі, де багато литовської топонімії, оз. Ордово оз. у Невельському р-ні Псковської обл. тощо. До семантичної моделі «спірних» гідронімів пор. також, наприклад, псковські оз. Спорно басейну Плюсси, оз. Которско басейну Луги (від давньорус. котора ‘сварка, розбрат’).

Исня — р. в оз. Пено. Належить до гнізда не лише назв річок Jiesia, Jiesla, Iešñalis у Литві (LUEV: 55, 60), Iesn-upė, Iesnupes у Латвії (Endzelīns 1956: 375), а й річкових назв Ijssel (< Isla) у Голландії, Isla у Галісії, та ін., які виводять з і.-є. *eis-, *ois- ‘швидко йти, рухатися, ворушитися’, пор. дав.-інд. iṣṇāti, iṣyati ‘їде, поспішає, квапиться’, дав.-ісл. eisa ‘швидко бігти’, лит. eisena ‘хода’, до eiti ‘йти’ та інші дані з (Būga 1958: 503; Vanagas 1981: 135). Семантично Исня — ‘протока, вода, що рухається’,

150

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

Гідронім споріднений також із лит. jiešmio ‘річка, протока’ та з другим компонентом назви Полновзымa (див. вище).

Тиницкое – озеро з протокою у Верхньоволзьке водосховище. Найімовірніше, співвідноситься з рос. діал. тинный ‘покритий тванню’, але не виключене й балтійське походження від терміна, як-от лит. tiene ‘заводь, річкова затока зі стоячою водою’, ‘глибина’ або tenė ‘глибоке місце в річці, де не видно течії води’ (за Невская 1977: 90; Fraenkel 1962: 1080), пор. лит. рр. Teneñys, Tenóvas (LUEV: 172).

Орлинское – озеро зі стоком у р. Орлинка, притоку Волги; у ранніх джерелах – Орлинуце, 1449 і 1494 рр. (ДДГ, № 53: 160–161; Сб. РИО: 126, 130, № 24). На озері є острів із близькою назвою Орлихан (Єрлихан), зазначений під час опису 1588–1589 рр. (ПКРВ: 203). Для верхньоволзьк. Орлино знаходиться безліч відповідників у Балтії та на суміжних землях. Чергування Орл-/Єрл- у назвах Орлихан (Єрлихан) і Орлино сусідніх озера та острова на ньому додатково підказує, що ці назви слід долучити до групи балтизмів із такою самою заміною голосних в основах *Arl-/*Erl-: прус. Arle, пізніше Orlen оз., але й Erling оз. (Gerullis 1922: 11, 34), Орля р. (Спрогис 1888: 214) і Ērla р. (LUEV: 39), лит. топоніми Arlinė та Arlėnai (за Топоров 1988: 166), лат. Arlaņi (Endzelins 1956: 42), Arelen, Arlenn, але й Erling у Повісленні (HW: 189, 227), Арлея, Орлея, Мала Орленка, річки у Верхньому Подніпров’ї (Топоров, Трубачев 1962: 176), сюди ж оз. Орлинское із с. Орлино на заході Ленінградської обл. та ін. Зближують із лит. érlos ‘сінокісний луг’, а зрештою – з і.-є. *er-/*or- ‘рухатися, йти’ (Vanagas 1981: 100; Топоров 1988: 166); зв’язок із рос. орел (‘орлине озеро’) визнається вторинним.

Єрлихан (Орлихан), див. Орлино, вище.

Орневка – річка, що впадає в оз. Пено в північній частині селища Пено (у нижній течії стала затокою Верхньоволзького водосховища). Перетворено з *Орьн- (< балт. *Arin-); пор. лит. Ari̇̀nas оз., Arina р., Arinas р. (LUEV: 8), лат. Aruona р. (Endzelīns 1956: 43), які порівнюють із дав.-інд. árnah ‘хвилюючийся; потік, течія; повінь’, árṇas- ‘хвиляста течія’, грец. ὄρνυμι ‘рухаюся’, див. (Vanagas 1981: 47).

Отолово – озеро в течії р. Волькоти басейну Західної Двіни. У писемності з 1540 р. як Вотолово, або Вотулово, Волотово, Ватоло (ПКНЗ 4: 641, 645, 647, 649, 653, 655, 656). Невпевнену спробу тлумачення цього лімноніма робили К. Буга, а слідом за ним М. Фасмер, порівнюючи з лит. Atlavas р. (Vasmer 1932: 659), однак у пізніших матеріалах такого водоймища в Литві знайти не вдається, а головне – вихідними слід визнати варіанти з початковим в (Вотолово, Ватоло та ін.), що стабільно повторюються в середньовічних записах. Імовірніше, цей гідронім виступає

Straipsniai / Articles

151

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

Дериватом від лат. vataļuot́ ‘крутити; вити, звивати; сукати’, vataļāt ‘невпевнено йти, хитатися’, лит. vātuloti ‘згортати в клубок; обгорнути, обмотати’, із якими, очевидно, споріднені лат. Watene р., Wata-strauts р., лит. Vātina р., прус. Wothiten (Vanagas 1981: 368). Назва оз. Botolo (> Otolovo) мало конфігураційне значення сплетіння, зв’язку (‘яке звиває, зв’язує, сплітає’), що відповідає озерній гідрографії. Справді, це озеро, перетинаючи перпендикулярно русло Волькоти, наче зв’язує дві частини річки, верхню та нижню, а крім того, через це озеро з Волькотою сполучається р. Заєлинка.

Говишица – протока з оз. Лучанське в р. Волькоту басейну Західної Двіни. Гідронім, оформлений слов’янським суфіксом, імовірно споріднений із лит. gausi̇̀s ‘родючий, багатий, рясний’ (LKŽe) та назвою р. Gausantė у Литві (LUEV: 44).

Стеклино – озеро в Торопецькому повіті 1540 р. (ПКНЗ 4: 641, 645–647, 649, 653, 656), ототожнюване із сучасним оз. Ботали у витоках Західної Двіни. Безумовний балтизм, близький до гідронімів Stiklius, Stikl-iupė, Stỹklis, Stiklinė Литви, Stikl-ežers, Stikāl-val̄ks Латвії, до лит. stiklas, лат. stikls ‘скло’ (Vanagas 1981: 314). Назви від позначення скла (за ознакою прозорого, як скло, кольору води) помітні в балтійській гідронімії, але майже не виявляються у слов’янській.

Волкота – річка в оз. Охват басейну Західної Двіни, у писемності вперше згадується під 1540 р. (ПКНЗ 4: 646, 656, 668). Її зближували з лит. гідронімами Valkà, Vaĩkupis, лат. Valka, прус. Wolkiten тощо (Топоров 1995: 20–21; 2001: 22), але радше слід вивести до суфіксальної структури *Vilkat або *Vilkut-, як у лит. vilkùtis, vilkatas, лат. vilkacis ‘перевертень’, похідних від лит. vìlkas, лат. vilks ‘вовк’, див. (Vasmer 1932: 660; Агеева 1989: 188), пор. лит. Vilkãitis оз., Vilkūtis оз., Vīlkupis р. (LUEV: 195, 196). Гідронім розкривається як ‘вовча (річка)’.

Жукопа – права притока Волги. Гідронім давно й переконливо пояснено як зах.-балтійське складення, що буквально означало ‘рибна річка’: з прус. suckis ‘риба’ та ape ‘річка’ (Vasmer 1932: 659; Топоров 1962: 46).

Ветожетка – притока Жукопи, що впадає у Волгу. Вперше в джерелі 1588–1589 рр.: Витожетка, або Витожотка (ПКРВ: 187, 196, 239, 242, 243, 256). Найімовірніше, перед нами піддане мовній слов’янізації балтійське складення основ uit- (: лит. vytis ‘лоза, прут, хворостина’, лат. vitis ‘вусик, пагін’) + žiot- (: лит. žiótys ‘гирло річки’), що спочатку стосувалося гирла р. Ветожетки (пізніше поширилося на всю річку), яка метафорично сприймалася у вигляді прута, гілки, відгалуження (vītis) від головної р. Жукопи. Ветожетка впадає в Жукопу під прямим

152

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

під кутом і тече перпендикулярно до Жукопи, і, можливо, саме цей специфічний факт місцевої гідрографії спричинив появу такої назви.

Жаберка — притока Західної Двіни поблизу її витоку. Належить до гнізда річкових назв Žebērė, Žeberė, Žebēris, Žeberikė у Литві, Zeberiņš, Žebere, Žebere у Латвії. Ванагас визнає перелічені балтизми неясними, але все ж пов’язує їх із латв. zebers, zebriņš ‘тхір’ (Vanagas 1981: 398), слідом за (Endzelin 1934: 134). Топоров, аналізуючи верхньодвінськ. Жаберка, крім перелічених балтизмів (на Žeber-, Zeber-), наводить також лит. Žēbrė р., Žėbriai, латв. Žabrene, латг. Žabrowka та ін., жемайт. Žebra, Žebry, Žebrautė та ін., пов’язуючи їх із лит. žēbras ‘строкатий’, ‘брудний’ (Топоров 1995: 22).

Должино — озеро, пов’язане з озером Бросно у верхів’ях Західної Двіни, ототожнюється з озером Должехто 1495 р. (НПК II: 825). Імовірно, спочатку назва характеризувала озеро, ‘заросле кропивою’, пор. неподалік, за 7–8 км південніше, озеро Крапивно. Зв’язок із рос. долгий виключається не лише через неслав’янський вигляд ранньої назви Должехто, а й тому, що озеро Должино за своїми обрисами кругле, а не видовжене. Основа Долж- (< *Dъlъ- < балт. *Dilg-), схоже, споріднена з лит. dilgė ‘кропива’ (LKŽe), лит. Dilginė оз. (LUEV: 30). Ранній варіант Должехто ще зберігає специфічне оформлення балтизму, згодом замінене «універсалізованим» оформленням із суф. -ин-. Формант -ехто, ймовірно, маскує рідкісний гідронімний тип на *-ektis або навіть *-(j)aktis, подібний до типу -aktis, який демонструють лит. Vadaktis р. (LUEV: 182) з його польським варіантом Wodokty і верхньодніпровськ. Водоча р. (Топоров, Трубачев 1962: 166).

Мариница — озеро в річці Стреліца біля витоку Західної Двіни. Під 1489 р. — озеро Марищо, або Морищо: «да у Морищо озеро, да зь Маринща озера» (Сб. РИО: 36). Імовірний балтизм, особливо якщо вихідним вважати ранній, хоча й одиничний, варіант Морищо, близький до латв. Mariņa р. (Endzelīns 1961: 379), латг. Mariņtāles оз. (Zeps 1984: 309), що, поряд із великою кількістю Mar-гідронімів у Балтії, є утворенням від і.-є. *mar- ‘стояча вода, озеро’ (див. вище Марёвка). Пор. також латв. Māra р., Mār-upė р. (Endzelīns 1961: 379), із подовженою голосною, що краще співвідносилося б з основою Марин цієї озерної назви, стійко засвідченою пізнішими фіксаціями. Однак не виключається й споконвічно слов’янське походження Мариница; пор., наприклад, новг. марь ‘болотисте місце’, мары ‘настил із колод на багнистому місці’ (НОС: 544).

Веленец — озеро поблизу великого озера Лучанське у верхів’ях Західної Двіни. Основа гідроніма може відсилати до лит. velionis, veliónis ‘померлий’, vėlinės ‘день померлих’, латв. veļenieks ‘померлий’ тощо в лексиці (докладніше про неї

Straipsniai / Articles

153

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

Fraenkel 1962: 1218–1219), сюди ж належать назви річок Veliuonà, Veliõnka, Veliõnė, озер Veliuõnis, Vėlỹs, Vėlỹkštis та ін. у Литві, річки Velupitė, озера Vellezers та ін. у Латвії, які зазвичай пов’язують із лит. vẽles, vẽlės ‘духи предків’ (Vanagas 1981: 370). Судячи з гідроніма, біля цього озера або поруч із ним, на північному березі озера Лучан могло розташовуватися язичницьке поховання балтів. Гіпотезу підкріплює наявність поблизу озера Веленецу середньовічного поселення зі співзвучною назвою Вельская (див. нижче).

Вельская — поселення (або місцевість?) Торопецького повіту 1540 р. (ПКНЗ 4: 653) поруч з озером Веленецу. Тлумачиться, як і сусіднє Веленецу, на основі балтійської міфологічної лексики: лит. vėlė ‘душа померлого’, vẽlės, vẽlės, velis, veļi ‘духи предків’, тобто вказує на розташування поблизу поховання балтів-язичників.

Долосо – озеро в системі річки Волкоти біля верхів’їв Західної Двіни, за писцовою книгою 1495 р. – Долостцо, або Долостьцо (НПК II: 813, 815, 816, 817, 823, 825), із гіперкоректною вставкою т. Нещодавно мною обґрунтовано версію про слов’янську повноголосну адаптацію основи Долос із балт. *Dalbs– — деривата із суфіксом –s від дієслова, що не має апелятивної підтримки й продовжене в лит. dělti у значенні ‘косо обрізати, тесати, бити, ударяти’ [LKŽė] і в прасл. *delbti ‘довбати, колупати’. Гідроніми з основою *Dalbs- (у семантичному плані ‘те, що видовбано, вибито, вирито’) характеризували водойми з конфігурацією, що нагадувала жолоб, паз у колоді, видовбаний долотом, що чудово відповідає специфіці всіх таких озер (докладний аналіз у Васильев 2021: 118–123).

Долосец – озеро зі стоком у річку Сермяженку басейну Ловаті. Щодо етимології див. назву озера Долосо, яке, до речі, розташоване за 4–5 км південніше озера Долосец.

Вышееголос, або Вышееголас – середньовічне поселення, зазначене в жалуваній розмежувальній грамоті 1483 р.: «[...] из Кльщина озера на Вышееголос до Лопастицкого рубежа» (ДДГ: 292, № 77), пізніших відомостей немає. Контекст документа дає змогу приблизно локалізувати Вышееголос десь трохи південніше озера Лопино (про балт. назву якого йдеться вище), на пограниччі Велільської та Лопастицкой волостей Новгородської землі. Правдоподібною є версія про Вышееголос як про композитний литуанізм із другим компонентом лит. -galas ‘кінець, край’. Справді, топонімічні складення на -galas, -gala у балтійських мовах непоодинокі: лит. Ariogala, Maisiogala, латв. Latgale, Zemgale тощо, див. (Топоров, Трубачев 1962: 172). На користь балтійського характеру Вышееголос свідчить і те, що топонім був закріплений за пунктом, поставленим, згідно з грамотою 1483 р., на Литовской дороге, тобто, можливо, самими литовцями, і зафіксований у період 2-ї половини XV ст., отже, незадовго після

154

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

того часу, коли вся ця місцевість ще входила до складу Польсько-Литовської держави. Звідси стає зрозумілим, чому лит. -galas не встигло морфологічно адаптуватися в місцевому слов’янському оточенні, зберігши навіть свою литовську флексію (-as), хоча фонетично закономірно було передане по-слов’янськи у вигляді -голос. Значення ‘кінець, край’ можна трактувати як указівку на російсько-литовський кордон, який і справді пролягав десь у цій місцевості в період XIV–XV ст. Перший компонент складення, однак, неясний: схоже, тут маємо «підгонку» якоїсь балт. лексичної основи під співзвучне слов. Вище- (: вýшв, ви́шина, ви́ше?).

Шатун – оз. у витоках Західної Двіни, за книгою Торопецького повіту 1540 р. – Щетун, інакше Щитун, Щутун (ПКНЗ 4: 641, 645, 647, 649, 652, 653). Раніше Щетун, схоже, демонструє результат слов. палаталізації балт. Sket- (пор. лит. Skėtupis, Sketupỹs у LUEV: 149), ця основа, здається, споріднена з лит. skėsti, skẽčia ‘розширити, зробити більшим’. Формант -ун продовжує балт. -ūnas, як, скажімо, у лит. водних назвах Bijūnas, Verdūnas (LUEV: 18, 191). За цією версією, гідронім характеризував озеро, яке сильно розливається, збільшується в розмірах.

Лучанське – оз. у системі р. Волкоти басейну Західної Двіни, у ранній писемній згадці 1495 р. – Лучан, або Лучино, Улчан (НПК II: 798, 799, 800 і далі). Окрім споконвічно слов’янського трактування (від лука ‘вигин берега’), допустимо вважати його слов’янізованим балтизмом на *Lanken-, як у лит. Lankėnas р. (LUEV: 86), співвідносному з лит. lankas ‘дуга, обруч; вигин’ або lankà ‘лука’. Оз. Лучанське має звивисті береги, характерні вигини берегової лінії.

На завершення хотілося б підкреслити, що щільна концентрація топонімічних балтизмів на обмеженій території поблизу Верхньоволзьких озер (близько 60 назв на площі менш ніж 4000 кв. км) виглядає вражаюче. Наявність серед них не лише гідронімів, а й назв поселень, ділянок рельєфу, хронологічна багатошаровість — від найдавніших (Руна, Пола та деяких ін.) до пізніших, імовірно, епохи XIV–XV ст. (Пяуна, Вышеґолос) — свідчать про тисячолітню присутність тут давньобалтійського населення. «Балтійські згустки» такої щільності на території Росії, схоже, ніде раніше не виявлялися, але, гадаю, їх можна виявити і в деяких інших місцевостях, якщо звернутися не до широкого регіонального, а до поглибленого, мікрорегіонального вивчення топонімії.

Straipsniai / Articles

155

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

ЛИТЕРАТУРА

Агеева Руфь А. 1989: Гидронимия Русского Северо-Запада как источник культурно-исторической информации, Москва: Наука.

Аникин Александр Е. 2014: Русский этимологический словарь, вып. 8, Москва: Ин-т рус. яз. им. В. В. Виноградова РАН; Ин-т филологии Сибирского отделения РАН.

Васильев Валерий Л. 2008: О проблеме древнебалтийского топонимического наследия на Русском Северо-Западе. – Вопросы языкознания 3, 76–94.

Васильев Валерий Л. 2009: Древнеевропейская гидронимия на Русском Северо-Западе. – Балто-славянские исследования XVIII: Сборник научных трудов, ред. В. В. Иванов, Москва: Языки славянских культур, 262–278.

Васильев Валерий Л. 2012: Славянские топонимические древности Новгородской земли, Москва: Рукописные памятники Древней Руси.

Васильев Валерий Л. 2019: Еще раз о названиях рек Волга, Западная Двина и Днепр. – Вопросы ономастики 16(4), 9–32.

Васильев Валерий Л. 2021: Этимологические заметки о балто-славянской гидронимии исторических Новгородско-Псковских земель (Вселуг, Долосго). – Вопросы ономастики 18(1), 113–127.

Невская Лидия Г. 1977: Балтийская географическая терминология (к семантической типологии), Москва: Наука.

Спорoгис Иван Я. 1888: Географический словарь древней Жомойтской земли XVI столетия, Вильна: Б. и.

Топоров Владимир Н. 1962: Некоторые задачи изучения балтийской топонимии русских территорий. – Вопросы географии, Сб. 58, Москва: Государственное издательство географической литературы, 41–49.

Топоров Владимир Н. 1972: Baltica Подмосковья. – Балто-славянский сборник, Москва: Наука, 217–280.

Топоров Владимир Н. 1988: Балтийский элемент в гидронимии Поочья: I. – Балто-славянские исследования 1986, Москва, 1988, 154–177.

Топоров Владимир Н. 1991: Еще раз о названии Волга. – Studia slavica. Языкознание. Литературоведение. История. История науки. К 80-летию С. Б. Бернштейна, ред. В. Н. Топоров и др., Москва: Ин-т славяноведения и балканистики АН СССР, 47–62.

156

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

Топоров Владимир Н. 1995: О северо-западном локусе балтийской гидронимии (из цикла По окраинам древней Балтики). – Res Balticae 1, Pisa, 13–40.

Топоров Владимир Н. 2000: О балтийском слое русской истории. – Florilegium: К 60-летию Б. Н. Флори, сост. А. А. Турилов, Москва: Языки русской культуры, 349–411.

Топоров Владимир Н. 2001: К вопросу о “новгородско-литовском” пространстве и его языковой характеристике (по материалам XIII–XV веков). – Res Balticae 7, Pisa, 7–22.

Топоров Владимир Н., Трубачев Олег Н. 1962: Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва: Издательство Академии наук СССР.

Фасмер Макс 1987: Этимологический словарь русского языка 3, пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева, Москва: Прогресс.

Blažek Václav 2019: Volga – the first river of Europe. – Acta Linguistica Lituanica 81, 52–96.

Būga Kazimieras 1958: Rinktiniai raštai 1, sud. Z. Zinkevičius, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Būga Kazimieras 1961: Rinktiniai raštai 3, sud. Z. Zinkevičius, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Endzelin Jānis 1934: Die lettländischen Gewässernamen. – Zeitschrift für slawische Philologie, Bd. 11, H. 1/2, 112–150.

Fraenkel Ernst 1962: Litauisches etymologisches Wörterbuch 1–2, Heidelberg: Carl Winter. Universitätsverlag; Göttingen: Vandenhoeck + Ruprecht.

Gerullis Georg 1922: Die altpreussischen Ortsnamen, Berlin, Leipzig: W. de Gruyter.

Karulis Konstantins 1992: Latviešu etimoloģijas vārdnīca, sēj. 1–2, Rīgā: Avots.

Endzelins Jānis 1956: Latvijas PSR vietvārdi, d. 1, sēj. 1, Rīga: Latvijas PSR zinātņu Akad. izdevniecība.

Endzelīns Jānis 1961: Latvijas PSR vietvārdi, d. 1, sēj. 2, Rīga: Latvijas PSR zinātņu Akad. izdevniecība.

Mažiulis Vytautas 1996: Prūsų kalbos etimologijos žodynas 3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Vanagas Aleksandras 1981: Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, Vilnius: Mokslas.

Straipsniai / Articles

157

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

Vasmer Max 1932: Beiträge zur historischen Völkerkunde Osteuropas. I. Die Ostgrenze der baltischen Stämme, Berlin: Sitzungsberichte der Preussischen Akademie der Wissenschaften, 637–666.

Vasmer Max 1934: Beiträge zur historischen Völkerkunde Osteuropas. II. Die ehemalige Ausbreitung der Westfinnen in den heutigen slawischen Ländern, Berlin: Sitzungsberichte der Preussischen Akademie der Wissenschaften, 35–440.

Zeps Valdis 1984: The placenames of Latgola. A Dictionary of East Latvian Toponyms, Madison, Wisconsin: Baltic Studies Center.

СОКРАЩЕНИЯ

МГМ-Ост – Материалы Генерального межевания 1770-х гг.: Атлас Осташковского уезда, хранится в Российском государственном архиве древних актов, ф. 1356, оп. 1, № 6003, 6004, ч. 3, 4.

ДДГ – Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV–XVI вв., подгот. Л. В. Черепнин, Москва, Ленинград: Издательство АН СССР, 1950.

НОС – Новгородский областной словарь, изд. подгот. А. Н. Левичкин, С. А. Мызников, Санкт-Петербург: Наука, 2010.

НПК – Новгородские писцовые книги, в 6 т., Санкт-Петербург: Типография Безобразова, 1859–1910.

НПЛ – Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, подгот. А. И. Цепковым, Рязань: Александрия: Уз5орочье, 2001.

ПКНЗ – Писцовые книги Новгородской земли, в 5 т., сост. К. В. Баранов, Москва, Санкт-Петербург: Археографический центр, Древлехранилище, “Дмитрий Буланин”, 1999–2004.

ПКРВ – Писцовая приправочная книга 1588–1589 годов уезда Ржевы Володимеровой (половина князя Дмитрия Ивановича), подгот. А. А. Фролов, Москва, Санкт-Петербург: Альянс–Архео, 2015.

Сб. РИО – Сборник императорского Русского исторического общества. Т. 35: Памятники дипломатических сношений Московского государства с польско-Литовским, кн. 1: с 1487 по 1533 год, Санкт-Петербург: Типография Ф. Елеонского и К°, 1882.

СРНГ – Словарь русских народных говоров, гл. ред. Ф. П. Филин, Ф. П. Сороколетов, С. А. Мызников, тт. 1–51, Москва, Ленинград / Санкт-Петербург: Наука, 1965–2019.

158

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Toponymic Baltisms near the Upper Volga Lakes

ТСГТО – Тематический словарь говоров Тверской области, в 5-ти вып., гл. ред. Т. В. Кириллова, Тверь: ТвГУ, 2003–2006.

HW – Hydronimia Wisły. Cz. I: Wykaz nazw w układzie hydrograficznym, pod red. P. Zwolińskiego, Wrocław-Warszawa-Kraków: Zakład narodowy im. Ossolińskich, 1965.

LUEV – Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, atsak. red. E. Grinaveckienė, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1963.

LKŽe – Lietuvių kalbos žodynas 1–20 (1941–2002), red. kolegija G. Naktinienė, J. Paulauskas, R. Petrokienė, V. Vitkauskas, J. Zabarskaitė, vyr. red. G. Naktinienė, e. variantas, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2008 (atnaujinta versija, 2017). Available at: http://www.lkz.lt.

Toponiminiai baltizmai Volgos aukštupio ežerų baseine

SANTRAUKA

Straipsnis skirtas baltiškos kilmės toponimų (daugiausia hidronimų) etimologinei analizei. Šie toponimai yra lokalizuoti prie Volgos aukštupio ežerų baseino ir į vakarus nuo jo – iki pat Polos ir Vakarų Dvinos upių ištakų. Šiame mikroregione, kurį sudaro kvadrato formos teritorija su maždaug 60 km ilgio kraštinėmis, buvo rasta ir išanalizuota apie 60 toponiminių baltizmų: Sterž, Stergut, Verkhity Bol’s iye ir Verkhity Mal yye, Vselug, Peno, Volga, Persyanka, Meslinka, Stabyonka, Maryovka, Rtitsa, Runa (Volgos intakas) ir Runa (Polos intakas), Šeš, Polovskoye, Poloviž’ma, Polovizna, Ku’, Kutevka, Kudino, Mossovitsa, Netes’ma, Sinčina, Kolša, Skorbino, Lopino, Mizgutnya, Demontso, Indeno, Pola, Polynets, Silin, Pyauna, Paynitsa, Iligovskoye, Iligovka, Ilkino, Ordonikol’skoye, Isnya, Tinitskoye, Orlinskoye, Yerlykhan, Ornevka, Otolovo, Govšitsa, Steklino, Volkota, Žukopa, Vetožetka, Žaberka, Dolžino, Marinitsa, Velenets, Velskaya, Dolosso, Dolosets, Vyšegolos, Šatun, Lučanskoye. Straipsnyje pateikti baltizmai – tai upių, ežerų, kaimų ir vietovių pavadinimai.

Įteikta 2021 m. rugpjūčio 31 d.

VALERY LEONIDOVICH VASILYEV

Yaroslav-the-Wise Novgorod State University Bolshaya Sankt-Peterburgskaya str. 41, Veliky Novgorod, 173003, Russia [email protected]

Straipsniai / Articles

159