ТОМАШ ГОСКОВЕЦ

Празький лінгвістичний гурток

ORCID id: orcid.org/0000-0002-1207-5582

Напрями наукових досліджень: загальне та порівняльне мовознавство, балтістика, індоєвропеїстика, всеохопна філологія, структуралізм, семіологія.

DOI: doi.org/10.35321/all85-06

LITHUANICA ALITER: ЗАСТОСУВАННЯ ВСЕОХОПНОЇ ФІЛОЛОГІЇ В ЛІТУАНІСТИЦІ

Lithuanica aliter: Всеохопна філологія для застосування в балтістиці

АНОТАЦІЯ

Спираючись на книгу Іллі Лемешкіна Lithuanica aliter (2019), автор пояснює, що таке всеохопна філологія, яку розвиває сучасний Празький лінгвістичний гурток, і показує, як її застосовують у дослідженнях балтістики. Хоча дослідження обмежується XVI століттям і першою половиною XVII століття, її застосування завжди здійснюється системно, у контексті всієї європейської культури, з урахуванням не лише корпусів текстів «балтійських» (у генетичному сенсі) мов.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: всеохопна філологія, функціональний структуралізм, порівняльне мовознавство, балтійські мови, літваністика, прусистика.

АНОТАЦІЯ

Розглядаючи та ґрунтовно рецензуючи книгу Іллі Лемешкіна Lithuanica aliter (Lemeškin 2019), автор пояснює програму всеохопної філології, розроблену в сучасному Празькому лінгвістичному гуртку, і окреслює, як всеохопна філологія повинна підходити — природно, у межах європейської культурно-історичної системи, навіть якщо дослідження обмежене XVI^th та першою половиною XVII^th століття — до всієї матеріальної бази балтістики, яку, зі свого боку, ніколи не слід обмежувати лише генетично балтійськими мовами.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: всеохопна філологія, функціональний структуралізм, порівняльне мовознавство, балтійські мови, литовська мова, давньопрусська мова.

Straipsniai / Articles

117

TOMÁŠ HOSKOVEC

I.

Billėmai bhe ersinnimai (далі — BBE) — назва серії, у якій монографію Іллі Лемешкіна Lithuanica aliter опубліковано під номером два (Lemeškin 2019). 2015 року у видавництві Vaga першим вийшов твір Studies in Old Prussian, автором якого був Вільям Ріґел Шмолстіґ (Schmalstieg William Riegel), а до видання його ретельно підготував П’єтро Умберто Діні (Pietro Umberto Dini) (Schmalstieg 2015). Обидва твори мають однаковий графічний стиль (зокрема й деталі) та вирізняються високою культурою книговидання. Те, що перший було видано у Vagoje, а другий видав Інститут литовської мови, слід оцінювати як організаційну випадковість: найважливішою є публікаційна цілісність серії BBE.

Що означає ця дивна назва? Це штучне мовне утворення, складене з автентичних прусських словоформ. Сполучник bhe у пам’ятках прусської мови вжито понад чотириста разів, і це не дивує: він просто означає «і». Слова billėmai ir ersinnimai, навпаки, є hapax legomena: billėmai (III 13¹¹₋₁₅) трапляється лише в пасажі «Всемогутній милосердний боже і отче, ми промовляємо тобі хвалу і подяку» (Mažiulis 1981: 238); ersinnimai лише один раз ужито в заперечній формі — ni ersinnimai — у пасажі «перед богом ти маєш визнати себе винним у всіх гріхах, також і в тих, яких ми також не знаємо» (Mažiulis 1981: 148). У передмові до першого тому сполуку billėmai bhe ersinnimai перекладено як «промовляємо і пізнаємо» та пояснено так: «ми промовляємо про власну культуру і пізнаємо внесок світової культури в дослідження нашої культури» (BBE I = Schmalstieg 2015: 3). Отже, мету визначено чітко: від вузького мовного середовища перейти до широкої культурної сфери.

Невідомо ні те, чи вже готується третій том, ні те, про що в ньому йтиметься, однак із радістю слід констатувати, що обидва — томи I і II — самі собою цікаво унаочнюють згадане сполучення двох дієслів давньої прусської мови: номер I, Studies in Old Prussian, із підзаголовком A critical review of the relevant literature in the field from 1975 until 2005, справді узагальнює те, про що щодо давньої прусської мови протягом останніх десятиліть говорили або писали; номер II, Lithuanica aliter (без підзаголовка), показує, як матеріал давньої прусської мови слід інакше (латинською aliter), тобто по-новому й належно, досліджувати в масштабі зв’язків усієї європейської культури. Частиною цієї інакшості є й той факт, що книга, яка систематично досліджує (давні) пам’ятки прусської мови, називається не Pruthenica, як можна було б очікувати, а Lithuanica. Імовірно, пояснення стане зрозумілим наприкінці цієї статті.

Надалі давню прусську мову називатимемо просто «пруською»: середньопрусської чи новопрусської мови не існує. У першому томі BBE ужито англійське утворення Old Prussian — кальку німецького слова altpreußisch, а саме німецьке слово

118

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

введено до мовознавства, коли в німецькій мові виникла потреба відрізнити його від політичного — державного preußisch. Автор другого BBE тому литовською вживає поняття prūsų kalba.

Корпус пам’яток прусської мови мізерний: Базельські та Кретські фрагменти, Ельбінзький і Ґрунауський словники, два видання лютеранського Катехізису та Enchiridion Лютера. Цим обмежуються пруські тексти, які свідомо було створено для функціонування пруською мовою, ставши зафіксованими засобами актів колективного спілкування. Випадковими пам’ятками мови слід вважати глоси, що трапляються в рукописах від XIII до XVI століття, і приклади, наведені в книгах про прусів, присвячених краєзнавству, виданих у XVI–XVIII століттях. Ні перші, ні другі безпосередньо не призначалися для мовної комунікації. Перші виникали як особисті нотатки власника або користувача книги^¹; другі, зібрані з міркувань колекціонування дивовиж і старожитностей, мали піднести престиж письменника, який описував край. До окремої категорії пам’яток прусської мови належать імена осіб та місцевостей, знайдені в архівних джерелах^².

Традиційний лінгвістичний погляд, що панував від XIX століття, вважав увесь цей матеріал, особливо давні індоєвропейські мови, старіші за литовську, яку саму вважали еталоном давнини, слідами. Приклади пруської мови репрезентували конструкції, які подавалися як реконструкція індоєвропейської мови, тоді як зміст самих пам’яток пруської мови цілком ігнорували. Досвід останніх десятиліть, як показує том Вільяма Р. Шмолстіґа BBE, по суті не відрізняється від практики, якою користувалися сто років тому, однак характерним, а водночас і приємним є те, що сьогодні пам’ятки пруської мови оцінюють значно обережніше з погляду якості та надійності.

Том Іллі Лемешкіна BBE переводить сам метод дослідження згаданих пам’яток на якісно вищий рівень. Лемешкін досліджує лише інтенційні пам’ятки, тобто такі, що з комунікативних міркувань виникли відповідно до певного попереднього задуму (intentio), і досліджує їх усі: розглядає їх у європейському контексті, зважаючи на їхнє функціонально-комунікативне призначення та культурно-історичний жанр. Так учений природно продовжує розвиток уже раніше сформульованої програми: сприймати пам’ятки давніх мов як тексти, тобто культурно-історичні події, створені в певному середовищі для певної мети, відповідно до

^¹ Це стосується і збереженого фрагмента молитви Господньої початку XV ст. (Mikalauskaitė 1938: 102–106; Blažienė 2015: 14–49). Те, що такий запис було зроблено, безсумнівно свідчить про потребу суспільства мати основний християнський текст у його усталеній формі, однак це не змінює факту, що запис було зроблено приватною особою — імовірно, священником або ченцем — на предметі, який належав їй особисто й був призначений для особистого користування.

^² У новому й aliter дослідженні матеріалу пруських власних імен особливо велика заслуга належить Ґрасильді Блажене (Blažienė 2000, 2005, 2010).

Straipsniai / Articles

119

TOMÁŠ HOSKOVEC

справжніх суспільних норм, що діяли тоді. Те, що в балтистиці resp., відповідно, в індоєвропеїстиці це й досі звучить революційно, свідчить лише про застигання мертвої практики. Бажано, щоб такий підхід став звичним³.

II.

Почнемо з колофонів. Цей жанр у балтистиці є новим: Базельський колофон було знайдено лише 1974 року, а Критський — аж 1992 року. Перша заслуга I. Lemeškin полягає в тому, що він без вагань визнає колофон самостійним жанром, який не має нічого спільного з глосами. Глоса — це примітка в уже давно (раніше) завершеній книзі, вписана особою, яка користується цією книгою. Колофон є творчим актом, яким завершується створення книги. Слід мати на увазі, що до виникнення друку придбати книгу означало замовити для певної особи копіювання певного тексту. З міркувань престижу, що, звичайно, здорожувало замовлення, можна було найняти іншу людину, щоб вона ілюструвала цей список; натомість укладання кодексу та його оправлення не були такими важливими й дорогими справами.

Середньовічна рукописна книга зазвичай не має титульної сторінки, а в кодексах її оправляли разом із різними іншими книгами. Ідентифікувати певну книгу в неоднорідному томі допомагають incipitas [лат. incipit — «тут починається»], яким книга починається, та explicitas [лат. explicit — «тут закінчується»] або колофон [гр. κολοφῶν — «вершина, завершення»], яким книга завершується. І саме в кінці книги — і тільки тут! — може розкритися індивідуальність переписувача: науковий працівник, який до того був анонімом, зазначає, коли закінчив свою роботу, підписується й додає мотивоване висловлювання щодо ситуації, яке не має нічого спільного з посиланнями на зміст книги. Цього недостатньо: на контрасті з універсальною латинською мовою, якою було написано книгу, він часто додає якусь дивну, екзотичну, незрозумілу місцевим жителям мову. Саме так виникли пруські колофони: середньовічний інтелектуал, родом із Пруссії, створив їх не на батьківщині,

³ Слід згадати революційний внесок автора в книзі Sovijaus sakmė ir 1262 metų chronografas (Lemeškin 2009). Добре відому розповідь про литовське язичництво, яку балтисти вже давно виокремили з однієї хроніки, написаної церковнослов’янською мовою, I. Lemeškin першим прочитав у контексті всього хронографа. Це зумовило те, що в інших місцях цього самого твору він виявив функціональні та структурні паралелі, про які раніше ніхто не здогадувався, і зміг інтерпретувати хронограф, сам собою нецікавий для балтистів, як жест творення державності надзвичайної важливості, коли культура нещодавно зниклої Київської Русі вперше свідомо була передана на службу Великому князівству Литовському.

120

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

не в сусідній країні, а справді дуже далеко — одного разу в Тоскані, іншого разу на Криті (яким у той час опікувалися венеційці).

I. Lemeškin звертає увагу на те, що відкриття обох пруських колофонів не є випадковим, що це природний наслідок систематичного сучасного каталогування середньовічних латинських кодексів. Будьмо готові до того, що їх буде знайдено більше, і змирімося з тим, що з усіх балтійських мов у середньовічних колофонах траплятиметься саме пруська, а не литовська чи латиська. Критично оцінивши все, що досі було опубліковано про колофони, і докладно проаналізувавши колофони в контексті досліджуваних рукописних джерел (жанру колофона) — включно з ідентифікацією та обґрунтуванням фольклорних творів, що можна кваліфікувати як ще одну оригінальну заслугу автора, — I. Lemeškin доходить такої всеохопної інтерпретації.

• Базельський колофон, названий так за місцем, де його було знайдено, написано в Сієні в ніч із 5 на 6 січня 1369 року [під час вігілії Богоявлення]. Його пруська частина є різдвяною пісенькою Трьох царів, зверненою до місцевої — сієнської, тосканської, італійської — особи на ім’я Antonio Bonachi. Книгу та колофон, яким її завершено, — трактат французького вченого Ніколи Орема (≈ 1322–1382) Questiones metheororum — переписав невідомий прусс із почту литовського князя Butautas–Henrikas, який у 1368–1369 роках супроводжував імператора Karolis IV у його тріумфальній подорожі Італією. I. Lemeškin докладно розглядає Butautas і гурт пруських інтелектуалів, який його супроводжував: він указує й на інші колофони, у яких пруський інтелектуал підписався власним ім’ям, не використовуючи там рідної пруської мови. Водночас хотілося б додати, що те, що в Базельському колофоні переписувач не підписався, — а це очевидне й безсумнівно свідоме порушення правил жанру — узгоджується з тим, що в пруській частині колофона, різдвяній пісні, він звертається на ім’я до певної особи, італійця Antonio Bonachi, який у такий спосіб замість переписувача пов’язується (як замовник переписування або власник книги) із завершеною книгою.

• Критський колофон виник 12 листопада 1440 року в місті Ханья. Ним завершується трактат італійського гуманіста Паоло Венето (≈ 1368–1428/1429) Logica parva. У пруській частині колофона йдеться про maijos, тобто обряди встановлення травневого дерева та вигону худоби на перше весняне пасовище. Переписувач-німець Petrus Wickerau сам не володів пруською мовою, тому переписав пруський текст із помилками. Спираючись на ґрунтовне знання фольклорних творів та їхньої поетики, I. Lemeškin переконливо реконструює й інтерпретує його. Евристичне значення Критського колофона полягає в тому, що він засвідчує цінність протографа: Wickerau вважав за необхідне скопіювати й незрозумілу йому пруську частину, яка була в оригінальному колофоні; зазвичай скриптори не копіювали колофони творів, які переписували, а створювали власні. Про який протограф у такому разі йдеться на Криті 1440 року? Це книга, яку мав, а можливо, навіть сам переписав прусс Petrus Turnau, празький

Straipsniai / Articles

121

TOMÁŠ HOSKOVEC

вихованець університету й прихильник чеських гуситів. 1422 року він кілька місяців провів на Криті, а саме в Ханьї, і, повернувшись до гуситської Праги, написав латиномовний трактат про грецьку церкву. Доля та мандрівки Петра Турнау докладно описані в інквізиційній справі. Процес проти нього відбувся 1425 року і коштував йому життя. Поглянувши на Європу досліджуваного періоду, можна стверджувати, що Petrus Turnau справді є єдиним документально зафіксованим пруссом, який у цей період побував у далекому Криті.

Базельський колофон, як і екзотичну частину критського колофона, створили прусські інтелектуали, які переписували найсучасніші наукові праці ще живих сучасників: це були не канонічні, а радше бунтівні тексти. Їхні копіювачі працювали для ексклюзивного, чітко окресленого кола зацікавлених осіб, тому самі мусили бути надзвичайно добре обізнані з найновішими досягненнями науки. Отже, у Європі другої половини XIV — початку XV століття жили балти, а саме прусси, які не лише навчалися в європейських університетах, а й належали до транснаціональної республіки європейських інтелектуалів. Ким вони були? Де й за які доходи вони жили?

1. Лемешкін встановлює, що анонімний автор Базельського колофона був освіченим пруссом із почту Бутавта, сина великого князя литовського Кейстута. Він жив із ним у Празі та супроводжував його в мандрах Європою. У XIV столітті освіченим латиною балтом міг стати лише прусс. Достатньо сильний етнічний балтійський міщанський стан існував лише в Пруссії, яка також визнавалася частиною латиномовної Європи. До латиномовної Європи належала й Лівонія, однак демографічно вона була значно слабшою і, етнічно кажучи, балтійського міщанського стану там майже не існувало. Литва, демографічно найсильніша з усіх балтійських земель, для латиномовної Європи все ще була язичницькою, і це змінилося лише наприкінці XIV століття: символічною подією вважають заснування литовської колегії в Празькому університеті 1397 року.

Petrus Turnau, творець або адресат пруської частини критського колофона⁴, уже належить до Праги іншого періоду — Праги інтелектуального, реформаційного характеру, знову ж таки європейського виміру. Турнау навчався в партикулярних школах Пруссії та Лужиці, студіював філософію в Празі, а право — в Болоньї. Побувавши на Криті, через Венецію він повернувся до Праги, де хотів розпочати академічну кар’єру, але йому не пощастило. Він випробував свої сили в Сілезії й зрештою завершив діяльність учителюванням у кафедральній школі міста Шпаєра в Пфальці. Там його судили, і 1425 року інквізиція спалила його за реформаційну орієнтацію та публічне поширення гуситських ідей. Латиномовний трактат про грецьку церкву, написаний ним у Празі 1423 року, має

⁴ Неможливо визначити, яку з цих ролей — творця чи отримувача — Петро Турнау виконав в оригіналі. Важливо лише те, що Турнау в будь-якому разі належав до ексклюзивного клубу прусських інтелектуалів, які, професійно переписуючи книги, обмінювалися жартівливими повідомленнями по всій Європі.

122

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

має розглядатися з огляду на широкий інтерес гуситських інтелектуалів до альтернативних християнських практик.

Інтелектуал-балт Петро Турнау — один із останніх празьких пруссів: гуситська Прага в балтійському просторі вже чітко орієнтувалася на Литву. Етнічні прусси належали до Праги другої половини XIV століття, яка тоді надавала їм виняткові умови. Тут діяв новий університет, заснований 1348 року. Це була столиця латиномовної Європи — постійна резиденція імператорів Священної Римської імперії Карла та Вацлава⁵. Для вільних прусських юнаків Празький університет був найближчим і природно визначався місцем проживання. І. Лемешкін у матрикулах філософського та юридичного факультетів знаходить безліч студентів, які спонтанно підписувалися пруссами (списки інших факультетів — медичного й богословського — не збереглися). Крім того, від 1365 року в Празі резидував «король Литви у вигнанні» Бутаутас–Генріх, син правлячого великого князя Кейстута, небіж правлячого великого князя Ольгерда, проти яких він політично повстав. Емігранта Бутаутаса в Кенігсберзі охрестили католиком, а після невдалих військових дій у Литві він утік до Праги до імператора Священної Римської імперії⁶, тодішня дружина якого Єлизавета Поморська (за сприятливого збігу обставин) була дочкою двоюрідної сестри, тобто близькою родичкою Бутаутаса.

Перебуваючи в Празі, Бутаутас–Генріх був безпосередньо пов’язаний з імператором і супроводжував його не лише під час подорожі Італією 1368–1369 років. Безперечно, він мав власну, орієнтовану на Європу політичну програму. Бутаутас–Генріх утримував у Празі двір, а оскільки у вигнанні не мав жодної військової сили, то ще більше мусив покладатися на придворних-дипломатів. Поруч не було литовців із європейською освітою, зате освічених пруссів не бракувало, а особливо багато їх було в Празі. Природно, що Бутаутас звертався саме до них: мовно й культурно вони були для нього найближчими. І. Лемешкін наводить дані про те, як багато пруссів у 1370-х роках було серед празьких міщан і які важливі посади вони обіймали. Мабуть, найвиразніший приклад — коли 1390 року празький архієпископ Ян із Єнштейна, друга після короля наймогутніша постать у країні, відчувши, що помирає, «священик Петро, названий Пруссом», прибув до нього, щоб висповідати його й уділити таїнство єлеопомазання.

У межах філологічного дослідження, що охоплює всю Європу, дослідник виявив, що справжня історія життя Бутаутаса збігається з німецькою поемою XIV століття, першу

⁵ За ім’ям Карл Люксембурзький був першим королем Чехії, а четвертим — як імператор Священної Римської імперії; Вацлав Люксембурзький був четвертим королем Чехії та першим імператором Священної Римської імперії.

⁶ Як відомо, від тієї події минуло небагато часу, коли 1358 року імператор Карл відправив свого особистого посланця, празького архієпископа, до правлячих великих князів, які щойно зійшли на престол, із щедрою політичною пропозицією. На жаль, тоді він не дочекався згоди.

Straipsniai / Articles

123

TOMÁŠ HOSKOVEC

одноразово виданої 1826 року під назвою Littauer, літературною оповіддю останньої третини. 1899 року германісти приписали авторство цього вірша Шондоху (Schondoch), який написав вірш Königin von Frankreich. Це лише підтверджує, що литовець Бутовт у вигнанні в Празі був добре відомою та важливою особою в Європі. Розшукуючи сліди Бутовта-Генріха та його оточення, І. Лемешкін зробив важливе історичне й археологічне відкриття. Учений з’ясував, що відомо, де в Празі був похований Бутовт, що його поховали в тій самій могилі, де раніше спочив його брат Сурвіла-Ян (про якого досі нічого не було відомо), і що ця могила збереглася недоторканою. Ніщо не перешкоджає археологічному дослідженню цього місця. Це подія європейського масштабу, адже це унікальний і найдавніший зафіксований антропологічний та генетичний слід — останки тієї правлячої династії Гедиміновичів, від якої походили литовські, польські, чеські та угорські Ягеллони.

Варто звернути увагу ще на один історичний зв’язок із Європою. Син Бутаутаса Вайдутіс — немовля, яке щойно народилося під час повстання його молодого батька, — залишився з матір’ю в Литві, де його вирощували й виховували при дворі діда Кястутіса. Ставши юнаком, він утік до батька в Прагу. Дорогою він дізнався, що його батько щойно помер від чуми, яка на той час охопила Прагу, тому продовжив подорож далі до Парижа. Там він закінчив університет, звідки його дядько Йогайла, двоюрідний брат Бутаутаса, який згодом став королем Польщі, пізніше запросив його до Кракова очолити місцевий університет. Литовець Бутаутас залучав до своєї політичної служби прусських інтелектуалів, оскільки литовських інтелектуалів на той час ще не було; його власний син Вайдутіс був першим етнічним литовцем — європейським інтелектуалом, який вступив на політичну службу польського короля.

III.

У цілком інший світ ведуть пам’ятки німецько-пруського лексикографічного жанру. Ельбінзький і Ґрунауський словники були написані в Пруссії, однак їхня історія та доля були різними. Ельбінзький словник відомий за єдиним списком із Codex Neumannianus⁷. Останній потрапив до бібліотеки міста Ельблонга як спадщина шанованого місцевого громадянина Абраама Ґринюнава (1740–1823), колекціонера книжок і старожитностей, а передусім — представника відомого купецького роду з давньою історією. Сам кодекс середини XV ст. є копією ранішого оригіналу. Ґрунауський словничок, своєю чергою, походить із Preußische Chronik. Історичні події Симон Ґрунау (≈ 1470–1530/1537) описував до 1529–1530 рр., далі

^⁷ Кодекс названо на честь Фердинанда Ноймана, який уперше описав його 1825 року в Ельблонзькій бібліотеці.

124

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

до кінця життя хроніст доповнював і актуалізував свою компіляцію. Автор був свідком тодішніх докорінних змін (секуляризації Тевтонського ордену, запровадження лютеранства як державної релігії в Пруссії), тому хроніка Ґрунау стала важливим джерелом історії Пруссії, її неодноразово публікували та по-різному переробляли. Так сталося, що лексикографічний додаток до Хроніки має кілька варіантів: німецько-пруський, прусько-німецький, прусько-латинський. Проте і Ельбінзький, і Ґрунауський словники є лише списками вже давно неживих, значно давніших творів.

Те, що ельбінзький Codex Neumannianus складається з трьох збірників права і, зрештою, словника, надто безпосередньо спонукало вважати, що спочатку книгу використовували в суді (Bezzenberger 1874: 1225; Trautmann 1910: XXIV–XXV). Ельблонг справді був осередком комтурії ордену, однак структура словника та його лексичні ресурси не відповідають такому призначенню. І. Лемешкін пропонує інше, ширше й набагато переконливіше пояснення, засноване на добре засвідченій від XIII ст. мовній практиці Ганзейського союзу.

Ганза була розвиненою торговельною мережею в Північному та Балтійському морях, що зумовлювало інтенсивний і систематичний міжмовний контакт. Нижньонімецька мова, основна мова Ганзейського союзу, у XIII–XIV ст. залишалася близькою як до північних мов (які лише поступово диференціювалися відповідно до державних утворень Данії, Швеції та Норвегії), так і до нідерландських мов (які, з іншого боку, не зазнавали впливу державотворення), а можливо, навіть до обох англійських мов (існували два різні стандарти, пов’язані з окремими королівствами Англії та Шотландії). Водночас ганзейцям доводилося стикатися й із неспорідненими мовами: французькою (північною, langue d’oïl) — на заході, російською (також північною) — на сході. Французька мова, престижна мова високої літератури та монархічних дворів, уже мала тоді розвинену систему вивчення й поширення мови. Нижньонімецькі купці вивчали споріднені германські мови, посилаючи своїх синів до родин, з якими в інших ганзейських містах їх пов’язували торговельні відносини, щоб ті безпосередньо освоювали місцеву мову. Подібно діяли й в інших випадках, коли німецькі вельможі посилали своїх синів навчатися до дворів, де розмовляли французькою. Однак таку саму практику застосовували й у російських ганзейських містах — Новгороді та Пскові. І. Лемешкін цитує тогочасні правові норми, що регулювали відправлення мовних учнів до Росії (наприклад, юнак не міг бути старшим за двадцять років), а також рукописні Pusiškąsias knygeles, які складали й поширювали з цією метою (це були тематично згруповані німецько-російські словники, у яких траплялися також розмови). Автор розглядає всі три Pusiškąsias knygeles, що збереглися, і виявляє їхню структурну тотожність та спорідненість з обома прусськими словниками.

У Пруссії, якою управляв Тевтонський орден, балтійських міщан було багато, до того ж вони були економічно сильними: інакше ми не могли б пояснити, звідки взялися ті

Straipsniai / Articles

125

TOMÁŠ HOSKOVEC

десятки — справді близько двохсот — прусських юнаків, записаних до європейських університетів. Такі мешканці були привабливими й для Ганзи, тому купцям варто було вивчити пруську мову. Саме за цих умов з’являється місце й для правового контексту Ельбінзького словника. 1246 року Ельбінгу було надано Любекське право, яке не було прихильним до місцевого правлячого Німецького ордену, оскільки виводило Ельбінзький порт і місто з його юрисдикції та пов’язувало їх із міжнародним торговельним правом Ганзейського союзу. Саме Любекське право також чітко законодавчо регламентувало інститут мовного учня. У всьому Codex Neumannianus першою і найбільшою частиною є Любекське право (с. 100); далі додано інші кодекси права, використовувані в регіоні, — польські (с. 70) і пруські (с. 20), — і, зрештою, німецько-пруський словник (с. 17). Усі частини, що становлять збірник, востаннє були переписані в середині XV ст. Якщо взяти до уваги, що Codex Neumannianus до 1823 року перебував у власності однієї давньої купецької родини, можна припустити, що навряд чи це могла бути книга, якою керувався комтур ордену. Значно ймовірніше, що це була успадкована й архівована реліквія глибокого минулого родини, яка належала до Ганзейського союзу та займалася міжнародною торгівлею.

Пруські книжечки, подібно до Руських книжечок із Новгорода та Пскова, почали з’являтися від XIII ст. і, доки використовувалися за призначенням, постійно переписувалися, щоразу зазнаючи змін і доповнень. У мовному сенсі руські книжечки залишалися потрібними ще довго. Про це свідчать три збережені копії твору, який і далі використовували, створені незалежно одна від одної в 1546–1607 роках. На той час пруські міста, на жаль, уже давно були германізовані або полонізовані. Пруська мова ще була живою серед селян, тобто далеко від сфери інтересів ганзейських купців. Пруські словники дійшли до нашого часу лише як копії мертвого лексикографічного твору, що помер: охайний німецький купець середини XV ст. замовляє переписати архівний документ, який зберігався як родинне майно, а можливо, і як родинна гордість^⁸. Чернець, який документував революційні зміни першої половини XVI ст., що принесли релігійний, політичний та економічний розквіт німецької мови, відчував потребу показати, що місцева пруська мова істотно відрізняється від німецької, і, прагнучи це обґрунтувати, переписав дещо зі стародавньої «пруської книжечки», одного з доступних джерел.

^{⁸ Kol} Пруська книжечка була корисною, мала конкурентну перевагу, тому купецька родина її берегла й не дозволяла їй вільно переходити з рук у руки. Подібною конкурентною перевагою вирізнялося й володіння копіями кодексів права місцевостей, що належали родині та з якими вона торгувала.

126

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

IV.

Останнім зібранням інтенційних пам’яток пруської мови є книги, надруковані в XVI ст. І. Лемешкін слушно зазначає, що книжкова продукція тогочасного Прусського герцогства є важливою, просто-таки істотною для всіх трьох балтійських мов — пруської, литовської та латиської. На жаль, оцінюючи працю автора з цим матеріалом, мабуть, доводиться визнати, що Lithuanica aliter ще не є книгою, яка одним помахом охоплює також відкриття цієї галузі в новій самобутній цілісності, проте саме на таку книгу-пролегомени (філологічну, з докладною частиною також про різномовні пруські та ВКЛ-івські видання) можна очікувати саме від колеги І. Лемешкіна⁹. Розвиток появи балтійських видань XIV–XVI ст. у книзі Lithuanica aliter зазначено правильно (розділ 1), але, на жаль, лише загалом. Евристичний потенціал, тобто те, що Прусське герцогство від самого початку мало державну монополію на друк, залишається тільки натяком. Ю. Лемешкін у книзі Lithuanica aliter обмежується двома окремими й предметними питаннями (розділи 6 і 7), які щодо цілого є другорядними, не досить умотивовуючи, чому він їх розглядає. У згаданих (останніх) розділах розглянуто два друковані катехізиси, особливі серед балтійських видань тим, що в них, на відміну від практики того часу, не зазначено прізвища автора: виданий 1545 року в Кенігсберзі Пруський катехізис (того самого року з’явилося друге, виправлене видання) та також виданий у Кенігсберзі 1547 року Литовський катехізис. Найбільше уваги приділено питанню авторства.

Катехізис 1547 року Литовський катехізис називають катехізисом Мажвідаса після того, як Ян Сафาревич у литовському рядку передмови розпізнав акростих MARTĪNVS MASVĪDJVS, тобто ім’я історичної особи (Safarewicz 1939). Після 1547 року Мажвідас видав кілька друкованих творів, підписаних його власним ім’ям; книги, у яких його чітко зазначено як автора, видавалися і після його смерті. Ще за життя Мажвідас 1559 року «анонімно» видав ще одну книгу — Forma chriẽstima, у якій він також підписався акростихом (його також виявив польський учений XX ст. — Ян Сафаревич (Safarewicz Jan) 1946 року).

І. Лемешкін не погоджується з висновком Ю. Сафаревича, що акростихи Мартінаса Мажвідаса є недосконалими: починаються не з першої строфи або містять надлишкові літери. Оскільки він розглядає М. Мажвідаса як повноцінного європейськи освіченого гуманіста XVI ст., який знався на культурних конвенціях і нормах того часу та дотримувався їх, то інтерпретує й начебто недоречні, надлишкові літери. Графеми S та M, які, на думку Ю. Сафаревича, «псують» 1559 року

⁹ Таку книгу, монографію І. Лемешкіна Baltistika в перспективе целостной филологии / Baltistika visuminės filologijos požiūriu / Baltistika v pojetí celostní filologie, Празьке лінгвістичне коло планує видати у своїй традиційній серії Travaux du Cercle linguistique de Prague.

Straipsniai / Articles

127

TOMÁŠ HOSKOVEC

акростих, наявний у виданні MARTINVS[S] MASWJDAS[M], дослідник інтерпретує як SignificaMus, тобто «[ми] позначаємо / означаємо», і показує, що ця форма дієслова — авторська множина — була тоді в Європі широко вживаним жестом, яким автор благословляв свій твір. Загалом із цим можна погодитися, однак хотілося б дізнатися, чому автор обирає морфологічно складніше дієслово significare, а не простіше signare (тоді комбінація акростиха S–M означала б SignaMus), яке в середньовічній церковній латині означало «робити хресне знамення». Саме від signare походять нім. segnen, чес. žehnat, пол. żegnać і лит. žegnoti.

В акростиху 1547 р. І. Лемешкін інтерпретує «нефункційні» ініціали перших двох рядків B–I, після яких іде ім’я MARTINVS MASVJDIVS, як академічний титул Baccalaureus Juris, який, своєю чергою, вдало доповнює світське ім’я. Наприкінці того самого аналізованого катехізису він вбачає ще один акростих B–I–T–P, який інтерпретує як Baccalaureus Juris Titulum Posuit. Таке тлумачення він переконливо обґрунтовує поширеною в тодішній Європі практикою. Можна погодитися з тим, що формула Baccalaureus Juris Titulum Posuit уживається як прощання автора, однак незрозуміло, чому Лемешкін перекладає її як «зробив хресне знамення; благословив» (с. 305, 362). На думку автора рецензії, простіше було б перекласти її просто як «підписався».

Усі акростихи, ідентифіковані І. Лемешкіним, послідовно інтерпретуються відповідно до структури аналізованих творів і переконливо обґрунтовуються їхньою функціональною тотожністю в багатьох інших європейських виданнях того самого періоду. Однак залишається проблема, яка поки що не розв’язана. У своїх латинських листах (а їх маємо тринадцять) М. Мажвидас послідовно підписується всіма здобутими титулами, але ніколи не Baccalaureus Juris. Ще гірше те, що саме одразу після публікації Катехізису 1547 р., тобто в 1548 і 1549 рр., М. Мажвидас підписується латиною як інший бакалавр: Artium Baccalaureus. У пізніших листах він уже вживає вищі титули: «майбутній пастир Христових овечок», «служитель Божого слова», «пастир», «парафіяльний священник». Як випускник, який нещодавно закінчив університет, М. Мажвидас є просто бакалавром філософії, а як призначений державний службовець лютеранського Прусського князівства — священником, який адмініструє певну парафію. Виконуючи ці обов’язки, він письмово звертається до князя як до найвищого державного службовця. З характеру листів зрозуміло, що якби М. Мажвидас мав також ступінь бакалавра права, він скористався б ним, але цього не сталося. Те, що М. Мажвидас прикрасив би катехізис титулом, якого не мав, — просто неймовірно. Тому автор також мав би показати, що в першій половині XVI ст. у Прусському князівстві — державі, яка для всієї Європи була лабораторією Лютерової Реформації і в якій, на відміну від латинської Європи, світська та церковна юрисдикції не були розділені, через що найвищий державний кодекс називався просто Kirchenordnung — насправді означав навчання права та здобуття ступеня бакалавра права.

128

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

Його кон’єктури baccalaureus in iure canonico або utriusque iuris baccalaureus (Lemeškin 2019: 333) у цьому контексті є радше контраргументом.

В анонімному Прусському катехізисі 1545 р., структура тексту якого дуже проста, навіть бідна, І. Лемешкін звертає увагу на те, що графічна рамка титульного аркуша, ідентична в обох виданнях, з мистецького погляду є надзвичайно складною та насиченою астрономічними, а отже й астрологічними, символами. Цим книга разюче відрізняється від інших книжок, виданих у Пруссії того часу. Говорячи про астрономічний аспект оформлення видання, І. Лемешкін нагадує, що 1543 р. було опубліковано трактат De revolutionibus orbium cœlestium — твір, який потряс Європу задовго до його виходу (про нього були опубліковані повідомлення та його уривки) і відразу ж здобув відгук в європейських університетах. Ба більше, автор згаданого твору Миколай Коперник (1473–1543) був сусідом Королівської Пруссії.

У Прусському катехізисі 1545 р., на відміну від Литовського катехізису 1547 р., немає жодної частини, до якої можна було б застосувати акростих. Тому автор зосередив основну увагу на символіці 19-го та 87-го псалмів. Ці псалми акцентовані вже в першому рядку двосторінкової німецької передмови (чинному для обох видань), тому дослідник розглядає значення цих псалмів та їхню роль у теологічно-політичній аргументації Лютера. Оскільки псалми чітко приписані конкретним і різним особам (19-й псалом — Давидові, 87-й — нащадкові Кораха), автор, зважаючи на тодішню європейську маньєристичну манеру гуманістичних алегорій, робить наступний крок — інтерпретує акцентовані цифри нумерації псалмів як опосередковано виражене ім’я автора: Давид Коре, де Коре (Core) означає курша (лат. Cori, Corres, нім. Correlant), тобто мешканця Куршської коси. У передмові Прусського катехізису стверджується, що саме на цій території прусська мова є найчистішою, тому звідти походить і мова виданої книжки. Ця обґрунтована гіпотеза, своєю чергою, пов’язується з тим, що серед перших студентів, зарахованих 1543 р. до щойно відкритого Кеніґсберзького університету, під номером 12 значиться певна особа Dauid Reiman, Pruthenus. Номери інших пруссів — уже 100, 181, 257, однак безпосередньо перед Райманом, під номерами 10 і 11, записалися ще двоє литовців. Це перші троє етнічних балтів, зарахованих до Кеніґсберзького університету. І. Лемешкін додає, що було б цікаво знайти більше архівних даних про Давида Раймана. Те саме можна сказати і про його литовських однокурсників.

V.

З методологічного погляду в книзі Lithuanica aliter автор чітко висловлюється на користь всеохопної філології. Це сучасна форма та своєрідний різновид функціонального структуралізму,

Straipsniai / Articles

129

TOMÁŠ HOSKOVEC

який майже сто років плекало й розвивало Празьке лінгвістичне коло, етап розвитку (Hoskovec 2010, 2012, 2012a, 2016, 2017, 2018, 2018a). Всеохопна філологія — чеською celostní filologie, французькою philologie englobante, німецькою Ganzheitsphilologie, англійською encompassing philology, італійською filologia totale, російською целостная филология — послідовно семіологічна: вона працює з подвійним знаком Фердинанда де Соссюра і працює з ним диференційно. У концепції Ф. де Соссюра знак не означає того, що перебуває за його межами, а сам по собі є носієм і носієм усіх видів значень. Яке конкретне значення знак приносить у кожному конкретному випадку, завжди залежить від комунікативної ситуації, у якій його вжито. Значення знака послідовно реляційне, тобто диференційне: ми сприймаємо й оцінюємо, як змінюється загальний смисл комунікативної ситуації, коли замість одного знака вживається інший. Взаємна відповідність сприйняття й оцінювання знаків — це не два різні процеси, а один неподільний — може бути досягнута лише шляхом порівняння знаків у сталих полях визначення (чеськ. definiční obor, франц. ensemble définitoire, нім. Definitionsmenge, англ. defining domain), структура й функції яких залежать від соціальних норм. Однак, з іншого боку, текст як витвір своєю власною структурою впливає і навіть безпосередньо визначає, у яких із багатьох можливих полів визначення певний знак у певному випадку справді оцінюватиметься. Зрештою, всеохопна філологія є всеохопною тому, що послідовно рухається від цілого до частин: початковим знаком є весь текст (твір), сприйнятий як соціальне явище, тобто культурно-історична подія, зумовлена соціальними нормами. Із цього цілого виокремлюються частини, які самі по собі також є знаками, а з менших знаків можна виокремити ще менші знаки. Процес виокремлення знаків завжди є скінченним, а розкладання цілісного знака на елементарні знаки не є метою інтерпретації.

Найдавніші пам’ятки балтійських мов як тексти-твори також є знаками. Основним полем визначення, у якому І. Лемешкін їх досліджує, є жанр — первинне й детермінувальне поле. Надзвичайна важливість жанру зумовлена його функціональною природою: саме жанр визначає, які ролі виконують один щодо одного творець тексту й реципієнт і якою взагалі може бути тема тексту. Саме зв’язок із жанром узаконює те, що Lithuanica aliter обмежується лише інтенційними, тобто свідомо створеними пам’ятками мови. Несвідомо виниклі пам’ятки мови — це дрібні мовні утворення, перенесені з текстів, у яких вони спочатку функціонували в певному жанрі, до інших текстів іншої жанрової природи, де їхня первинна функція не оцінюється, а іноді навіть затуляється.

Основний внесок І. Лемешкіна полягає в тому, що він послідовно й водночас цілком природно розглядає аналізовані пам’ятки в контексті історичного розвитку Європи. Жанри найдавніших пам’яток балтійських мов є жанрами європейського Середньовіччя або раннього Нового часу. Щоб правильно й повно зрозуміти пам’ятки балтійських мов, потрібно досліджувати їх у європейських полях визначення та порівнювати з пам’ятками данської, чеської,

130

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

французької та багатьох інших мов. Для пам’яток балтійських мов важливі одразу два європейські Середньовіччя: латинське (римське) і грецьке (візантійське). Їх слід розрізняти й сприймати як самостійні, хоча й такі, що перетинаються та взаємодіють, культурні простори. Саме це й робить І. Лемешкін: його Lithuanica aliter (2019) переважно зосереджується на латинському Середньовіччі, Sovijaus sakmė ir 1262 metų chronografas (2009) — виразно орієнтований на грецьке Середньовіччя. Найновіша книга Pranciškaus Skorinos portretas (2020) свідчить про те, як після завершення цих Середньовіччів обидва культурні світи змогли діяти спільно. Тепер докладніше розгляньмо методику, застосовану І. Лемешкіним.

Пруські колофони. Колофон є невіддільним функціональним елементом кожної середньовічної книги. Це стосується й вужчого жанру середньовічної наукової книги, яка, оскільки йдеться про римське, а не візантійське Середньовіччя, неминуче написана міжнародною латинською мовою¹⁰. Функціональна необхідність міжнародної латини в колофоні (і лише в ньому) може бути ще більше підкреслена свідомим уживанням народної мови, особливо якщо вона незрозуміла місцевим жителям. І. Лемешкін слушно вбачає паралель між прусським колофоном у науковій латиномовній книзі, призначеній для певного впливового італійця, і данським колофоном у не менш науковій латиномовній книзі, призначеній для архієпископа Кельна. Крім того, написана народною мовою частина колофона створює простір для тематичного контрасту: наукова латиномовна книга є винятково філософською, а колофон це увиразнює, бо він легковажно пияцький або весело еротичний¹¹. І. Лемешкін ілюструє, як прусський і французький колофони однаково просять вина. Постає конкретне балтійське питання: що візьме прусс, який має європейську освіту, бажаючи додати в науковій латиномовній книзі щось дуже своє рідною мовою? На відміну від француза чи чеха, які вже мали власну світську народномовну поезію, прусс має у своєму розпорядженні лише народну поезію. Остання є частиною напівязичницького сільського світу (встановлення обрядових дерев, перший весняний вигін худоби на пасовище) і лише частково може бути перенесена до однозначно християнських міст (різдвяні пісні, а саме пісні свята Трьох царів).

Пруські словники. Правильно віднісши їх саме до тогочасного європейського жанру — мовних посібників для купців Ганзи, — І. Лемешкін зумів адекватно інтерпретувати дві писемні пам’ятки, що збереглися в списках і на час пізнього переписування вже не виконували своєї первинної функції. Найновіша

¹⁰ Щоправда, на периферії латинської Європи, в Ірландії та Ісландії, існують наукові книги, написані місцевою мовою: вони рідкісні й мають винятково філологічний (не філософський) характер.

¹¹ Це те саме, що якби середньовічний каменяр, підкреслюючи сакральність готичної церкви, висік на її стіні фігурку з відстовбурченими сідницями, яка випорожнюється на землю.

Straipsniai / Articles

131

TOMÁŠ HOSKOVEC

Інтерпретація корисна також тим, що розкриває середньовічний культурний простір, який охоплює і латиномовну, і грекомовну Європу. У цьому сенсі Північну Німецьку Ганзу нагадує Венеційська республіка.

Балтійські друки. До авторів перших балтійських друків І. Лемешкін, послідовно беручи до уваги їхнього попередника Франциска Скорину, ставиться як до творців нового європейського жанру — друкованої книги. У цій ролі він трактує їх дуже серйозно й відповідально, з усіма пов’язаними наслідками. Він вважає, що ці автори тоді знали всі тонкощі нового, прогресивного жанру й активно їх застосовували, зокрема символіку акровіршів, чисел і друкарських кліше. Однак у цьому аспекті трактування І. Лемешкіна є й найбільш спірним: можливості жанру є культурним надбанням широкого суспільства, проте те, наскільки жанрові засоби використано в певному творі, залежить від можливостей конкретного творця або навіть лише від його волі. Символіка 1545 р. Пруського катехізису, як її послідовно виклав І. Лемешкін, можлива лише у структурних взаємозв’язках специфічного європейського жанру, однак не можна стверджувати (і І. Лемешкін у цьому випадку цього не робить), що вона тут насправді є обов’язковою. Прочитання послідовного акровірша 1547 р. Литовському катехізисі — так само, як і 1559 р. Формі хрещеного — є загалом послідовним і консистентним, оскільки знаходить обґрунтування в європейському жанрі^¹², але водночас має бути зіставлене з усією інформацією, яку ми знаємо про автора як історичну особу.

У розглядуваному випадку розгорнімо порівняння з Франциском Скориною, прикладом якого керувався і сам автор. Доктор медицини П. Скорина все життя був достатньо заможним, забезпеченим: міг дозволити собі навчатися в кількох європейських університетах, ознайомився з мистецтвом Верхньої Німеччини (німецьким, зокрема нідерландським і чеським) та Нижньої Німеччини (італійським), придбав власний друкарський верстат, наймав для реалізації свого проєкту вільних митців і ремісників... Автор 1547 р. Литовського катехізису, бакалавр М. Мажвідас, безперечно, був таким самим ревним християнином, як і П. Скорина, однак не мав таких самих матеріальних ресурсів, офіційної освіти та соціальних зв’язків. Усі ці чинники обмежували його творчість. М. Мажвідас постійно звертався до прусської влади з проханнями призначити йому скромне джерело доходу, щоб він міг цілковито присвятити себе релігійній та просвітницькій діяльності, однак Прусська держава дала йому господарство, щоб він сам його вів і заробляв собі на прожиття, та відмовилася надалі розв’язувати його проблему^¹³. Варто зазначити, скільки М. Мажвідас, попри складні обставини особистого життя, зміг зробити. Анонімний

^¹² І. Лемешкін спирається на класичний словник латинських скорочень Адріана Капеллі (Cappelli 1928), створений на основі книжкової італійської продукції.

^¹³ Точно таку саму культурну політику Прусська держава застосовувала й до інших своїх інтелектуалів. Далі буде показано, що лабораторія європейської лютеранської Реформації вирізнялася справді надзвичайною культурною тупістю.

132

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

Автор 1545 р. Пруського катехізису, мабуть, за своєю долею був значно ближчим до М. Мажвідаса, ніж до П. Скорини. Те, що П. Скорина міг собі дозволити у Празі або Вільнюсі, у Кенігсберзі було немислимим.

VI.

Балтістиці неминуче потрібна праця, яка крізь призму загальної філології оцінить усю сукупність балтійських друків XVI — початку XVII ст. Розгляньмо, що тут чекає на свою інтерпретацію.

Велике князівство Литовське. Доречно почати з величезної латиномовної книжкової продукції, що утверджувала державність. Першою литовською книгою є Agenda вільнюського каноніка Мартіна Радома, надрукована 1499 року в Ґданську одразу у двох варіантах. Ця Agenda є литовською тому, що була створена в Литві для потреб Вільнюської єпархії з метою впорядкувати ритуальну практику на території Литви. Далі йдуть кілька десятків латинських видань, надрукованих переважно в Кракові, але також у Римі, які литовські католицькі гуманісти — литовські тому, що служили найвищим представникам Литовської держави¹⁴ — написали, вихваляючи Литву та політично підтримуючи її на міжнародній арені. Чи можна уявити собі більш литовські видання, ніж ці? Per negationem Це підтверджують два невдовзі один за одним видані в Кенігсберзькій друкарні литовські протестантські друки, адресовані самій Литві: 1543 року Абраомас Кульвєтіс звертається до польської королеви (і великої княгині литовської) латиномовною Confessio fidei; а 1547 року анонімний Katechismus — до всього Великого князівства Литовського.

Анонімність 1547 р. Литовського катехізису зумовлена структурою та функцією книги, яка безжально й суворо звертається до держави від найвищого до найнижчого її прошарку. Вступні латинські двовірші наказують могутній імперії: візьми це й керуйся цим, інакше настануть жахливі наслідки. Якби ці рядки опублікувала конкретна особа, це дорівнювало б оголошенню війни. Латинська передмова з такою самою прямолінійною зухвалістю звертається до литовського духовенства: становище жахливе, і ви за нього відповідальні; якщо досі ви цього не знали, тепер ви знаєте це від мене, і тепер за бездіяльність будете винні лише ви самі. Лише після цього книга литовською мовою звертається до народу Литви й лагідно, але революційно, каже йому: держава неспроможна подбати про ваше спасіння, подбайте про нього самі; я, книга, буду вашим першим помічником. Порівняймо все це з П. Скориною. Він також звертався до мешканців Великого князівства, однак щодо структур Литовської держави та церкви дипломатично мовчить...

¹⁴ Вони самі були різних національностей: литовці, поляки, іспанці, італійці, німці...

Straipsniai / Articles

133

TOMÁŠ HOSKOVEC

Для другої половини XVI ст. у Великому князівстві Литовському характерна діяльність осередків, опікуваних місцевими магнатами: Берестя, Несвіжа, Острога. Усі ці осередки були некатолицькими: кальвіністськими, аріанськими, православними. Там було видано великі твори, серед яких і переклади Біблії руською або польською мовами. Зміна співвідношення руськомовної та польськомовної релігійної преси дає змогу добре проілюструвати, як змінювалися функції мов, уживаних у Литві. Лише 1575 і 1580 р. у Вільнюсі з’являються перші постійні друкарні, обидві католицькі. У першій із них, так званій єзуїтській, через деякий час було видано першу й уже на той час дуже запізнілу католицьку реакцію на протестантизм: 1585 р. Catechismus catholicorum, написаний латиською і лише латиською; 1595 р. Даукши Kathechismas, написаний литовською і лише литовською, який став першою виданою литовською книгою в Литві. Слід додати, що 1575 р. у Вільнюсі було засновано й першу православну друкарню^⁵, у якій 1588 р. руською мовою було видано такий фундаментальний литовський твір, як Третій Литовський статут, а 1598 р. — кальвіністський Польський і литовський катехізис.

У 1567–1629 рр. Рига також належала Литовсько-Польській державі; першу друкарню в ній було засновано 1588 р. Залежно від влади та політичних обставин вона служила католикам або лютеранам. Щодо балтійських книг, вона важлива тим, що 1615 р. повторно, з численними німецькими паратекстами, видала три протестантські латиські друки — Enchiridion, Undeutsche Psalmen, Euangelia und Episteln, які вперше були видані в 1586–1587 рр. у Кенігсберзі. З іншого боку, 1622 р. у королівській (не князівській) Пруссії було видано анонімний чотиримовний посібник Agenda Parva латиською, естонською, польською та німецькою мовами, призначений для католиків Лівонії. Іншу друкарню на території історичної Лівонії було відкрито в Тарту лише 1631 р.^¹⁶ Детальніше описувати тут історичні землі Terra Mariana ми не можемо.

Князівство Пруссія вирізняється тим, що його продукцію дуже детально й послідовно задокументовано історично. Крім того, від 1554 р. у Пруссії діяв книжковий монополіст: був лише один друкар, який друкував для держави. Державу Пруссію, що стала європейською лабораторією реформ Лютера, щиро кажучи, не можна засліплено вважати культурно щедрою. В історії литовської мови глибоко закарбувався той факт, що чудові культурні задуми литовських інтелектуалів, які активні литовці успішно втілювали в князівстві Пруссія, не мали жодної користі й впливу, оскільки Прусська держава ними не зацікавилася і не виділила коштів

^¹⁵ Друкарня П. Скорини у Вільнюсі (1522–1525 рр.) була лише епізодом і прикладом невдалого підприємства.

^¹⁶ З погляду балтійських країн Лівонія аж ніяк не була відсталою: першу друкарню у Фінляндії засновано ще пізніше — у Турку 1642 р.; обидві друкарні — і в Тарту, і в Турку — було засновано з ініціативи шведського короля, який щойно заснував у цих містах університети.

134

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

для їхнього видання¹⁷. Лише через байдужість держави не було видано Біблію Ю. Берткуна Biblija (1590), повний 1900-сторінковий переклад Святого Письма, рукопис якого спеціальна церковна комісія переглянула й схвалила до друку, ані оригінальну колективну постилу литовського духовенства — Wolfenbüttelio постилу (завершену 1573 р.), ані авторитетний переклад постили Корвіна Бреткуна (Postilla Corvinii in Euangelia Dominicalia, перекладену 1589 р.). Жоден із цих творів у розглядуваний період не дійшов до читачів, а це непоправна шкода, заподіяна литовській мові. Ретроспективно оцінюючи, нам принаймні пощастило, що і Біблія Бреткуна Biblija, і Wolfenbüttelio постила збереглися в рукописах, однак литовський переклад постили Korvino зник (маємо лише лист від 14 жовтня 1589 р., у якому Ю. Бреткун просить у князя грошей на її видання). Важко припустити, скільки ще литовських текстів на той час було створено й утрачено, оскільки Прусська держава в період свого Просвітництва перекрила їм шлях до існування.

Корпус прусських друків важливо аналізувати також із погляду функцій мов. У ньому представлені німецька, польська, пруська, латинська та литовська мови; латиської мови тут немає¹⁸. Відомо, що прусський князь запрошував литовських і польських інтелектуалів до своєї країни, маючи на меті через них поширювати лютеранство в Литві та Польщі — сусідніх католицьких країнах, із якими його формально пов’язували васальні відносини. 1547 р. Литовський катехізис, як його описано вище, є взірцевим засобом такого експорту. Коли з’ясувалося, що лютеранська реформа в Литві зазнала невдачі, князь залучив власних литовських інтелектуалів для євангелізації місцевих прусів у селах.

Якщо поглянути на церковні регламенти, Kirchenordnungen, які, як відомо, були найвищими державними законами (їхнім джерелом і попередником була Лютерова Formula missæ et communionis 1523 р.), постає така послідовність регламентних хвиль:

(1) 1525 р. — лише німецькою мовою; (2) 1544 р. — німецькою, польською та латинською мовами; (3) 1558 р. — німецькою, 1559 р. — литовською¹⁹, а 1560 р. — польською мовами; (4) 1568 р. — німецькою, а 1571 р. — польською мовами.

¹⁷ Навіть Іммануїл Кант (1724–1804), найвидатніший діяч князівства Пруссія, усі свої Kritikas (1781–1790) мусив видавати за кордоном — у Ризі та Лієпаї; лише наприкінці життя свої останні книги, моральні й релігійні трактати, він зміг видати в Кенігсберзі (1793–1798) (Hoskovec 2002).

¹⁸ Три латиські друки було видано в Пруссії у 1586–1587 рр. як технічне іноземне замовлення: усе ініціював і оплатив курляндський князь, який, щоб пришвидшити роботу, також надіслав до Кенігсберга редактора й коректора; друге видання тих самих книг вийшло вже в Ризі (1615 р.).

¹⁹ Це другий анонімний твір Мажвідаса Forma chrikštima.

Straipsniai / Articles

135

TOMÁŠ HOSKOVEC

Перша хвиля, що проголошувала секуляризацію Тевтонського ордену та початок реформації Лютера, була суто німецькою. Латинська мова з’явилася лише разом із другою хвилею — поряд із німецькою та польською мовами, але не з іншими. Литовська мова з’явилася разом із німецькою та польською мовами під час третьої хвилі, але під час четвертої — вже ні. Разом з останньою були лише німецька та польська мови.

Що це означає? Справді повноцінними місцевими мовами були лише німецька та польська, жодна інша. Щодо прусської мови, то Прусська держава ніколи не розглядала її політично. Місцеві жителі, які розмовляли прусською, завжди були об’єктом державного управління, а не суб’єктом; для них мав бути достатнім елементарний катехізис. Литовська мова була новою для Пруссії. Неочікуване використання латинської мови (це була мова друкованих видань, призначених для вивезення) у другій хвилі прусських регламентів (про експорт цього жанру не йшлося) найпростіше пояснити тим, що вона була призначена саме для литовців, яких щойно запросили та які прибули до Пруссії, не знаючи ні німецької, ні польської мов. А те, що після третьої хвилі регламентів литовську мову більше не використовували, свідчить, що тим часом у Пруссії її значення знизилося до рівня мови, яку використовували для душпастирських потреб політично незначущого населення²⁰. По суті, можна стверджувати, що литовська мова функціонально замінила в Пруссії прусську мову, яка на той час уже втратила освічених і політично повноправних користувачів (їхнє попереднє існування автор так вдало розкрив у монографії Lithuanica aliter).

Про це також свідчить унікальна паратекстова структура перекладу Лютерового Enchiridion, виданого в Пруссії 1561 року. Книга починається двічі: на 17-й сторінці надруковано докладний титульний аркуш, після нього (сторінки 19–24) — звичайну авторську передмову, шанобливо присвячену князеві; однак після першого титульного аркуша (сторінка 1), як першу частину книги за порядком, ми читаємо довгий пролог самого князя (сторінки 3–16). Сам цей факт не має аналогів у жодному іншому прусському друкованому виданні. Однак ще більше дивує призначення князевого прологу. Князь (сторінки 14–15) наполегливо закликає своїх духовних осіб (насправді це були його посадовці, відповідальні за місцеве управління) шукати розумних прусських хлопчиків, здібних до навчання, і переконувати їхніх батьків дозволити хлопчикам учитися, щоб одного дня вони стали духовними особами, які без перекладачів здійснювали б управління своєю парафією прусською мовою. Князь зобов’язується власним коштом підтримувати хлопчиків, поки вони навчатимуться, і виплачувати їм стипендію. Завдяки цьому прологу прусський Enchiridion 1561 року є просто унікальним у Європі... Подальша структура прусських друкованих видань свідчить, що князевий заклик не знайшов відгуку, тому Прусська держава вирішила використовувати литовську мову для душпастирства своїх місцевих балтів.

²⁰ Не знайшлося покупця на видання литовського регламенту 1559 року, тому кілька століть він пролежав у Кенігсберзькому замку у фонді державних установ.

136

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lithuanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

VII.

На завершення доречно відповісти на питання, порушене на початку статті: чому книгу, у якій у широкому європейському контексті розглядається культурний та історичний простір Пруссії, автор назвав Lithuanica aliter? Тому що розглядати лише прусську мову — сміховинно мало, а розглядати литовську мову, обмежуючись лише самою мовою, — взагалі неможливо. Історичний простір Пруссії в багатьох аспектах був надзвичайно важливим для розвитку та функціонування литовської мови, і лише з цієї перспективи можна належно зрозуміти, як вона розвивалася та функціонувала у своїй рідній Великому князівстві. Історичне формування литовської мови особливе тим, що паралельно відбувалося у двох державницьких традиціях. Історичне формування латиської мови по суті визначалося тим, що до 1918 року латиської державності ніколи не існувало. Європейську державність як культурну та історичну цілісність можна збагнути й описати лише в загальноєвропейському контексті. Всеохопна філологічна лінтуаністика не може бути іншою, ніж такою, що охоплює всю Європу.

LITERATŪRA

BBE – Billėmai bhe ersinnimai I–II, tęstinė serija, Vilnius: Vaga (nuo 2015 m.), Lietuvių kalbos institutas (nuo 2019 m.).

Blažienė Grasil̇da 2000: Die baltischen Ortsnamen im Samland, Stuttgart: Steiner.

Blažienė Grasil̇da 2005: Baltische Ortsnamen in Ostpreußen, Stuttgart: Steiner.

Blažienė Grasil̇da 2010: Prūsų vardyno tyrimo problemos. – Florilegium Lithuanum: in honorem eximii professoris atque academici Lithuanı domini Eugenii Jovaiša anniversarii sexagesimi causa dictum, sud. G. Blažienė, S. Grigaravičiūtė, A. Ragauskas, Vilnius: Vilniaus pedagoginis universitetas, 173–185.

Blažienė Grasil̇da 2015: Kalbos lemtis ir likimas. NERIMAS 3: Išsaugoti Lietuvos valstybę, Vilnius: Lietuvos mokslų akademija, 19–49.

Bezzenberger Adalbert 1874: Besprechung von Nesselmann 1873. – Göttingische gelehrte Anzeigen 39, 1221–1250.

Cappelli Adriano 1928: Lexicon abbreviaturarum = Wörterbuch lateinischer und italienischer Abkürzungen, Leipzig: Weber.

Hoskovec Tomáš 2002: „Přátelský přípisek“ Immanuela Kanta k litevskému slovníku. – Filosofický časopis 50, 125–146.

Straipsniai / Articles

137

TOMÁŠ HOSKOVEC

Hoskovec Tomáš 2010: Celostní filologie jako program (na příkladu baltistiky). – Časopis pro moderní filologii XCII (1–2), 10–17.

Hoskovec Tomáš 2012: Poetika a filologie. – Poetický Cikháj v Brně 2010, Brno: Tribun EU, 13–27.

Hoskovec Tomáš 2012a: La linguistique textuelle et le programme de philologie englobante. – Verbum XXXII (2), 193–218.

Hoskovec Tomáš 2016: K zásadám nových pražských thesí. – Cesty rozumění, ed. by M. Konečná, Brno: Institut pro hermeneutiku, 154–161.

Hoskovec Tomáš 2017: Thèses de Prague 2016. – Texto! Textes & Cultures XXII, Nr. 1, 1–17.

Hoskovec Tomáš 2018: … und wenn die Sprache einmal gebührend abgegrenzt wird? – Texto! Textes et cultures XXIII, Nr. 2, 1–11.

Hoskovec Tomáš 2018a: Jazyk, ideální slovníkové heslo. – Litikon III, Nr. 2, 331–344.

Lemeškin Il’ja 2009: Sovijaus sakmė ir 1262 m. chronografas: pagal Archyvinį, Varšuvos, Vilniaus ir I. J. Zabelino nuorašus, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas.

Lemeškin Il’ja 2019: Lithuanica aliter, Vilnius: Lietuvos kalbos institutas (Billēmāi bhe ersin̄in̄rai II).

Lemeškin Il’ja 2020. Портрет Франциска Скорины. К 550-летию со дня рождения книгоиздателя (1470–2020) / Pranciškaus Skorinos portretas. 550-ąsias gimimo metines minint (1470–2020) / Portrait de Francisk Skorina. En commémorant le 550e anniversaire de sa naissance (1470–2020). Travaux du Cercle linguistique de Prague nouvelle série, vol. 10, Vilnius–Prague: Institut national de langue lituanienne; Cercle linguistique de Prague.

Mažiulis Vytautas 1981: Prūsų kalbos paminklai 2, Vilnius: Mintis.

Mikalauskaitė Elzbieta 1938: Priešreformacinių laikų prusiško Tėve Mūsų nuotrupa. – Archivum Philologicum 7, 102–106.

Nesselmann Georg Heinrich Ferdinand 1873: Thesaurus Linguae Prussicae. Der preussische Vocabellvorrath, soweit derselbe bis jetzt ermittelt worden ist, nebst Zugabe einer Sammlung urkundlich beglaubigter Localnamen, gesichtet und zusammengestellt, Berlin: Harrwitz und Grossmann.

Safarewicz Jan 1939: Un acrostiche de Mažvydas. – Prace Filologiczne 18, 7–8.

Safarewicz Jan 1946: Dwa drobiazgi litewskie. 1. Kilka uwag o wersyfikacji litewskiej, 2. Nie znamy akrostich Mažwida. – Inter Arma: zbiór prac ofiarowanych Prof.

138

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Lituanica aliter: visuminės filologijos pritaikymas lituanistikoje

Kazimierzowi Nitschowi w siedemdziesiątą rocznicą urodzin (1 II. 1944) przez przyjaciół, kolegów i uczniów, Kraków: Studium Słowiańskiego Uniwersytetu Jagiellońskiego, 59–65.

Schmalstieg William R. 2015: Studies in Old Prussian, Vilnius: Vaga.

Trautmann Reinhold 1910: Die altpreußischen Sprachdenkmäler. Einleitung, Texte, Grammatik, Wörterbuch, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Lituanica aliter: Encompassing Philology as to be applied to Baltic Studies

SUMMARY

This contribution pays a tribute to the genre of review as it was cultivated one hundred and even more years ago: a scholar reflected thoroughly and very personally on a (set of) question(s) that had been treated by his fellow-scholar in a recently published book. That was an excellent way of vivid scientific communication, and a very intensive one (notice that Bezzenberger’s 1874 review of Nesselmann’s 1873 publication is over 30 pages long). Those old reviews prove useful up to now: he who wants to understand Ferdinand de Saussure’s structural phonology, but has neither enough time nor energy to read through Saussure’s extremely complicated Mémoire sur le système primitif des voyelles dans les langues indo-européennes (1879), may still gain supreme advantage from reading Saussure’s review of Johannes Schmidt’s long ago duly forgotten Kritik der Sonantentheorie (1895), published in 1897 in Indogermanische Forschungen; he who wants to learn what Saussure’s non-structuralist disciple Antoine Meillet, who only wrote books on particular languages, thought about this or that general linguistic issue, will still get best informed by the numerous detailed reviews Meillet, a patriarch of French linguistics, published in Bulletin de la Société de linguistique de Paris. By his present contribution, the author renders homage to Pavel Trost (1907–1987), eminent Baltist among others, member of the Prague Linguistic Circle, and an “encompassing philologist” par excellence, even if avant la lettre, who never wrote a book, but expended his amazing wisdom on hundreds of brief notes, published all of them as personal reactions to various scientific ideas that had been formulated throughout the world.

Reviewing Il’ja Lemeškin’s book Lituanica aliter (Lemeškin 2019), the author explains the programme of encompassing philology (Ganzheitsphilologie, philologie englobante), i.e. the contemporary phase of functional structuralism, which has been elaborated in the contemporary Prague Linguistic Circle. In essence, encompassing philology is a semiology of both oral and written texts. Any text, taken as a whole, is considered one particular cultural-historical event, which is subject to social norms. Any text, taken as a whole, is

Straipsniai / Articles

139

TOMÁŠ HOSKOVEC

considered one global linguistic sign (in Saussurian sense), which subsequently may be structured into smaller (always Saussurian) signs. Whatever the size of a linguistic sign is, its value can only be determined by differentiating the sign from other signs within a particular defining set (Definitionsmenge, ensemble définitoire). For a text, the essential defining set is its genre: consequently, the earliest traces of Baltic languages are to be analysed within their peculiar genre of colophon, when being confronted with all even potentially related colophons (written in Latin, German, French, Danish, etc.) that are available for the respective periods and environments; similarly, the medieval vocabularies of Baltic languages are to be viewed within the utterly utilitarian genre of Hanseatic lexicography; and finally, the politically coloured prefaces to the oldest Baltic prints are to be perceived through the relevant genre of paratexts in other European prints. Having explained all of that, the author outlines both the inner dynamism and the inherent heuristics of the historical corpora of Baltic texts that have been preserved from the 16^th and the first half of the 17^th century: those monuments should always be approached within a broad cultural-historical framework which encompasses other relevant European events; Baltic philology should never be restricted to the genetically Baltic languages only.

Įteikta 2021 m. birželio 10 d.

TOMÁŠ HOSKOVEC

Pražský linguistický kroužek – Cercle linguistique de Prague

Španielova 1326/35, CZ–16300 Praha, Čehija

[email protected]

140

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV