МОВА І СУСПІЛЬСТВО

РІТА МІЛЮНАЙТЕ

Інститут литовської мови

ПРЕСТИЖ МОВИ ТА ЙОГО ПЛАНУВАННЯ

1. ВСТУПНІ ЗАУВАГИ

У багатонаціональному й багатомовному середовищі глобалізації дедалі чіткіше усвідомлюють, що процеси взаємодії мов не слід залишати на стихійний розвиток, а потрібно регулювати різними продуманими заходами мовної політики. Національні, а разом із ними й мовні конфлікти, що спалахують останніми роками в різних країнах — в Угорщині через сербів, у Бельгії через фламандців і валлонів, а також у Литві — через вимоги польської національної меншини записувати прізвища в особистих документах нелитовськими літерами, запровадити двомовність литовською та польською мовами в публічних написах у Південно-Східній Литві тощо, — лише підтверджують необхідність такого регулювання. Тому одному з напрямів соціолінгвістики — мовному плануванню (яке становить основу реалізації мовної політики), а особливо його галузі, пов’язаній зі статусом мов, — у світі приділяють значну увагу, загалом же говорять про відродження мовного планування (Ferguson 2006: 4–5)¹.

¹ Про це свідчать теми статей, що публікуються в наукових журналах, присвячених мовному плануванню та мовній політиці, які з’явилися протягом останнього десятиліття: Сучасні проблеми мовного планування (Current Issues in Language Planning, від 2000 р.), Мовна політика (Language policy, від 2002 р.), журналу Мовні проблеми та мовне планування (Language problems and language planning), заснованого 1977 р. і відновленого після перерви, тощо. Також про це свідчать численні монографії та тематичні збірники статей, у яких питання мовної політики й планування в різних країнах розглядають у широкому соціальному, етнічному, релігійному, політичному, культурному й економічному контексті функціонування мов.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

231

Історія розвитку литовської мови протягом минулого століття свідчить, що функціонування її найважливіших різновидів, тобто літературної мови й діалектів, у суспільстві, а в міжвоєнній Литві та в період відновленої незалежності — також співвідношення державної мови з іншими мовами, намагалися так чи інакше регулювати. Однак саме поняття мовного планування з’явилося у працях соціолінгвістів світу лише з другої половини XX ст., а в Литві його почали частіше вживати в останні десятиліття, надаючи перевагу конкретнішим поняттям, як-от мовні контакти, мовна політика (політика щодо мов) тощо.

Уже певний час у деяких працях зарубіжних соціолінгвістів до традиційних галузей мовного планування зараховують ще одну — планування престижу мови. Щоправда, досі поширена й думка, що престиж мови чи її різновиду формується суто стихійно, а отже, ним неможливо якось керувати. Проте дедалі частіше визнають, що мовне планування — це не лише інструмент влади для зміни мовної ситуації та здійснення мовної політики. Має змінюватися й ставлення мовців, щоб вони самі прагнули підтримувати ту чи іншу мову або її різновид, посилюючи таким чином його престиж у суспільстві. Держава чи окремі суспільні групи, зацікавлені в підтримці певної мови або її різновиду, можуть планувати також їхній престиж.

Сучасна соціолінгвістична ситуація литовської мови, наскільки можна судити за її фрагментарними дослідженнями, вимагає не лише чіткішого визначення поняття престижу мови, а й окреслення способів і засобів планування її престижу, які дали б змогу литовській мові, її літературному різновидові та діалектам не втратити своєї ролі в житті суспільства й держави на тлі посилення впливу англійської мови в умовах глобалізації. Те, як довго й у який спосіб литовська мова загалом існуватиме, дедалі більше залежатиме саме від мовної самосвідомості суспільства, від того, якій мові та яким засобам вираження надаватимуть перевагу в публічному, а також приватному вжитку.

Усвідомлюючи, що обсяг статті не дає змоги охопити багато питань, що належать до сфери мовного планування, зосередимося на одному аспекті, пов’язаному зі зміцненням літературної мови та її норм. Ставимо два завдання: 1) показати, як до планування престижу мови підходять у працях зарубіжних соціолінгвістів; 2) розкрити значення планування престижу мови, охарактеризувати його основні завдання в сучасній литовській мовній спільноті (яка зосереджена не лише в Литві, а й в еміграції) та обґрунтувати необхідність цієї діяльності.

232

KALBOS KULTŪRA | 83

2. РОЗВИТОК ПОНЯТТЯ МОВНОГО ПЛАНУВАННЯ

Мовним плануванням прийнято називати як практичну діяльність, що свідомо має на меті змінити використання мови та її внутрішні особливості, так і теоретичну дисципліну, предметом якої є ця практична діяльність (Ferguson 2006: 1). Не вдаючись до розгляду всієї історії виникнення мовного планування як напряму соціолінгвістики², нині важливо лише показати, чому і як виокремилася його окрема гілка — планування престижу мови.

Хоча світова історія сповнена проблем регулювання відносин між народами та їхніми мовами, про мовне планування як спосіб їх розв’язання почали говорити лише в другій половині XX ст. Мовне планування як галузь соціолінгвістики виникло з практичної потреби розв’язувати мовні проблеми, що постали після Другої світової війни під час утворення національних держав (Zhao, Liu 2007: 113). Проблематика мовного планування почала швидко розвиватися й стала предметом соціолінгвістики у 1960-х роках, особливо коли численні народи Африки й Азії, що здобули незалежність, мусили визначитися з національною мовою (Mesthrie, Swann ir kt. 2000: 384; Ricento 2000: 196–213; Ferguson 2006: 1–2). Згодом виокремилася проблематика мовних контактів, а з останнього десятиліття XX ст. актуальними стали аспекти прав людини, пов’язані з використанням мов.

У різні історичні періоди завдання мовного планування, які ставлять уряди різних країн або громадські організації, відрізняються і зумовлюються обраною цими країнами мовною ідеологією³, соціолінгвістичною ситуацією, а також сформованим політичним і культурним досвідом та традиціями, проте визнається, що мета подібна. За допомогою запланованих заходів прагнуть, щоб мова або її різновиди якнайкраще задовольняли мовні потреби конкретного суспільства, які, до речі, останнім часом у світі часто розуміють лише як комунікативні, забуваючи про інші функції мови⁴.

² Про три історично сформовані етапи мовного планування, пов’язані з макросоціополітичними та іншими чинниками, див. Ricento 2000: 196–213.

³ Зазвичай розрізняють чотири типи мовної ідеології: мовну асиміляцію (переконання, що кожен член суспільства повинен знати домінантну мову цього суспільства, навіть якщо вона не є його рідною мовою; найчастіше на неї спирається мовна політика щодо іммігрантів), багатомовність (підтримка багатьох мов у тому самому суспільстві), вернакуляризацію (відновлення місцевої мови та перетворення її на офіційну державну мову) та інтернаціоналізацію (вибір немісцевої мови як офіційної для спільних суспільних потреб або для окремої сфери спілкування цього суспільства) (Cobarrubias 1983).

⁴ Іншими словами, часто перевагу надають прагматичній, а не ідеологічній мовній політиці або їх поєднанню: перша розглядає мову лише як засіб комунікації, друга — як символ цінностей, зовнішніх щодо мови (див. Bakmand 2000).

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

233

Поняття мовного планування з’явилося в працях світових соціолінгвістів наприкінці 1950-х років. Першим його почав уживати американський мовознавець норвезького походження Ейнар Гауген. Спираючись на дослідження зусиль Норвегії модернізувати, заохочувати й розвивати національну мову, він запропонував визначення цього терміна, а згодом удосконалив його. Тоді мовне планування пов’язували лише з внутрішніми аспектами мови (стандартизацією): укладали нормативну граматику та словник, упорядковували правопис, щоб ними могли користуватися письменники й мовці в неоднорідній мовній спільноті (Daoust 1997: 438; Bakmand 2000). Наприкінці 1960-х років Е. Гауген визначив мовне планування як оцінювання мовних змін: «Суть МП (тобто мовного планування. — R. M.) полягає у виборі якоїсь однієї форми мови», але водночас висунув іще один аспект: це нібито також «спроба вплинути на вибір» (Haugenas 1994 [1966]: 15). Отже, мовне планування розуміли як унормування та розвиток мови, тобто свідомі зусилля «згори», спрямовані на зміну відповідно до визначених цілей як розвитку мови, так і мовної поведінки мовної спільноти. Модель мовного планування Е. Гаугена складається з чотирьох компонентів (у версіях моделі, опублікованих у різний час, назви та послідовність цих компонентів різнилися). За версією моделі 1983 року це: 1) відбір норм, 2) кодифікація норм, 3) упровадження функцій, 4) удосконалення функцій, або розвиток (Haugen 1983: 270–275). Як зазначає Е. Гауген, перший і третій компоненти (або етапи мовного планування) є соціальними, зовнішніми щодо мови, а другий і четвертий — лінгвістичними, внутрішніми щодо мови. Спираючись на розмежування, проведене німецьким мовознавцем Гайнцом Клоссом (Kloss 1969) між плануванням мовної структури⁵ та плануванням мовного статусу, Е. Гауген в удосконаленій 1983 року моделі зазначив, що соціальні аспекти моделі — відбір норм і впровадження функцій — відповідають плануванню статусу, а кодифікація мови та розвиток функцій — плануванню мовної структури.

Крім того, Е. Гауген наголосив на важливій думці: хоча ці чотири кроки моделі демонструють певну логічну послідовність, у часі вони не обов’язково йдуть один за одним — вони можуть відбуватися одночасно або циклічно (Haugen 1983: 270).

Планування мовного статусу — це регулювання правових засад використання мови, її відносин з іншими мовами та з іншими різновидами тієї самої мови.

⁵ У литовській мовознавчій літературі деякі автори називають запозиченим терміном корпус (англ. corpus) об’єкт нормативного (прескриптивного) регулювання, коли метою є зміна структури мови (розвитку мовних форм); інші уникають цього незвичного значення й послуговуються різними відповідниками. Наприклад, у документах Державної комісії з литовської мови (пор. Gairės 2003, Gairės 2008) у цьому значенні вживається планування мовної системи та узусу. У цій статті запропоновано термін планування мовної структури.

234 KALBOS KULTŪRA | 83

вання. Використання тієї чи іншої мови або її різновиду може заохочуватися або обмежуватися засобами планування мовного статусу.

Планування мовної структури має на меті змінити внутрішні особливості мови, щоб зробити її життєздатнішою. Воно охоплює графізацію (вибір і вдосконалення системи письмових знаків), стандартизацію (кодифікацію норм одного обраного різновиду та його вдосконалення) і модернізацію (розвиток ресурсів мови, особливо лексики, зокрема термінології, відповідно до нових суспільних потреб). Результатами цієї діяльності є нормативні словники, граматики, збірники правил, видання з рекомендаціями щодо вживання мови та різноманітні нормативні переліки.

Хоча модель мовного планування Е. Гаугена, особливо її перші версії, часто критикують⁶, водночас визнають, що вона є доброю відправною точкою для опису будь-якого процесу мовного планування, оскільки показує його ідеальний розвиток, який може на різних рівнях відрізнятися від реальної ситуації (Groof 2002: 117–121). До моделі мовного планування Е. Гаугена справді часто ставляться як до етапів розвитку літературної мови — від вибору одного діалекту за основу літературної мови до її утвердження в суспільстві (пор. Subačius 2002: 132–133; 2004: 105–113). Отже, цю модель удосконалювали й застосовували для опису історії створення різних літературних мов як стандартів, по-різному змінюючи послідовність чотирьох компонентів, визначених Е. Гаугеном, однак, за словами Гедрюса Субачюса, це свідчить не стільки про недоліки цієї теорії, скільки про її гнучкість.

Отже, другим важливим кроком у розвитку поняття мовного планування стала двокомпонентна модель мовного планування, створена Г. Клоссом і перейнята Е. Гаугеном: вважалося, що найважливіші проблеми підтримання мови в суспільстві можна розв’язати, застосовуючи наукові методи й точно плануючи процеси розвитку мов та їхньої взаємодії (Groof 2002: 118–119; Baldauf 2004: 376–388; Zhao, Liu 2007: 113). Ця модель домінувала в діяльності з мовного планування майже до кінця XX ст.

Поняття мовного планування з часом продовжувало змінюватися. Третій етап розвитку можна датувати часом, коли американський мовознавець Роберт Л. Купер заговорив про планування мовного навчання (Cooper 1989). Це такий тип мовного планування, коли, здебільшого на державному рівні, через суспільну освіту та систему навчання прагнуть вплинути на грамотність населення, поширення мови та її норм, а отже, і на мовний статус.

⁶ Наприклад, Моше Нахір критикував модель Е. Гаугена, стверджуючи, що це лише чотири теоретичні вихідні точки, адже в ній нічого не сказано про мотиви й кінцеві цілі планувальників мови (Nahir 2006 [1984]: 423–448). До речі, Е. Гауген визнав цю критику.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas 235

Зрозуміло, що всі три компоненти мовного планування пов’язані між собою та залежать один від одного. Наприклад, якщо змінюється мовний статус, скажімо, мові надають нові функції, зазвичай має змінитися й мовна структура (формуються нові стилі, виникає потреба узаконити нові лексичні одиниці) (Mesthrie, Swann ir kt. 2000: 387; Milligan 2007: 195).

У другій половині XX ст. теоретики мовного планування здебільшого говорили про планування, яке здійснюють державна влада та її установи, однак приділяли мало уваги самим результатам мовного планування, поведінці людей і психологічним аспектам засвоєння цих результатів. Від 1990-х років, коли внаслідок макросоціополітичних змін у світі політичні й соціальні умови в деяких країнах Західної Європи почали помітно змінюватися, на мовне планування також поглянули по-новому, спираючись на моделі постмодерних досліджень, що розвивалися (Ricento 2000: 196–213; Groof 2002: 118). Відмовилися від уявлення, що мовне планування — це справа лише країн третього світу, лише засіб утвердження та стандартизації національних мов, лише складник модернізації та націєтворення. Реалізацію мовного планування (англ. implementation) почали досліджувати з погляду адресатів; виник погляд, згідно з яким стара двокомпонентна або трикомпонентна модель є надто вузькою і слід більше наголошувати на визнанні продуктів мовного планування та ставленні їхніх споживачів до них (Zhao, Liu 2007: 113).

Мабуть, найважливішою особливістю четвертого етапу розвитку поняття мовного планування є висунення на перший план ролі мовного престижу та необхідності його планування. Отже, мовне планування отримує четвертий компонент — мовний престиж (у цьому контексті починають уживати також поняття мовного іміджу).

Німецький мовознавець Гаральд Гарманн, який живе у Фінляндії, першим провів дослідження ролі індивіда як у прийнятті, так і у відхиленні продуктів мовного планування. У теоретичній праці Г. Гарманн стверджує, що планування престижу має бути самостійною галуззю мовного планування (Haarmann 1990: 103). На думку цього автора, планування мовної структури й статусу є продуктивною діяльністю, тоді як планування престижу — це рецептивна або ціннісна функція, яка впливає на те, наскільки продуктивно планувальники здійснюють планувальні дії та як їх сприймають люди. Щоб продукти планування набули престижу, діяльність із мовного планування має відбуватися на чотирьох рівнях (діяльність індивідів, громадських організацій, офіційних установ і уряду). У моделі Г. Гарманна вперше поряд із мовним плануванням «згори», яке здійснюють органи влади та державні установи, було офіційно визнано й планування «знизу». Стало зрозуміло, що ефективність мовного планування визначає взаємодія всіх чинників (Zhao, Liu 2007: 113).

236

KALBOS KULTŪRA | 83

Robertas B. Kaplanas ir Riĉardas B. Baldaufas (Kaplan, Baldauf 1997), teoriškai pripažindami kalbos planavimą ne tik kaip praktinės veiklos, bet ir kaip savarankišką mokslinių tyrimų sritį, toliau plėtojo H. Haarmanno konstruktą, kur, be prestižo, įterpė ir minėtą R. L. Cooperio kalbos mokymo planavimą kaip savarankišką kalbos planavimo veiklos modelio dėmenį (angl. language-in-education planning, arba, Cooperio terminu, acquisition planning). Tai padėjo atsirasti kalbos prestižo ir įvaizdžio planavimo teorijai; ją kalbos planavimo mokslinėje literatūroje išplėtojo britas Dennisas Ageris (plačiau apie tai – ketvirtame šio straipsnio skyrelyje).

Отже, беручи до уваги всі чотири етапи розвитку поняття мовного планування, можна сказати, що на теоретичному рівні мовне планування охоплює визначення цілей, завдань і стратегій зміни способу використання мови. На практичному рівні це вибір однієї мови або її різновиду та сприяння їх використанню, тобто свідома зміна умов функціонування мови й регулювання її ресурсів, зміна її розвитку.

Keturių kalbos planavimo dalių esmę, remiantis R. Baldaufu (2006), galima nusakyti taip:

• планування статусу мови — зміна функцій мови,

• планування структури мови — зміна форми (особливостей) мови,

• планування мовного навчання — зміна мовних навичок суспільства,

• планування престижу мови — зміна образу мови.

Перші практики мовного планування дотримувалися погляду, що мову можна планувати за допомогою державної політики, зосереджуючись передусім на формі мови та розвитку її функцій. У міру того як поняття мовного планування розвивалося, ставлячи перед ним нові цілі й охоплюючи дедалі ширший об’єкт, воно природно розширилося від впливу на мову до впливу на її користувачів і спонукання їх самих брати участь у розвитку мови; або, за словами Деніз Дауст, об’єкт мовного планування розширився від конфліктних норм до проблем конфліктних мов (Daoust 1997: 438).

Статтю Ейнара Гаугена, написану в 1960-х роках, а також статтю Донни Крістіан, опубліковану 1990 року, було перекладено литовською мовою й опубліковано ще 1994 року (див. Haugenas 1994 [1966]: 14–28; Christian 1994 [1990]: 29–40). Однак, як зазначалося у вступній частині статті, у литовській мовознавчій літературі мовного планування поняття почало поширюватися активніше порівняно недавно (пор. Vaicekauskienė 2004, 2007; Pupkis 2005: 191–196)⁷,

⁷ Про спробу Пятраса Йоніка в книзі Lietuvių kalba ir tauta amžių būvyje. Visuomeniniai lietuvių kalbos istorijos bruožai (Чикаго, 1987) спиратися на модель Е. Гаугена див. Subačius 2004: 111–112.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

237

хоча питання нормування літературної литовської мови, мовної політики й розвитку культури мови, а також лінгвістичної просвіти суспільства, безпосередньо пов’язані з мовним плануванням, порушуються й постійно обговорюються протягом усієї історії розвитку літературної литовської мови.

Протягом останнього десятиліття в працях з литовського мовознавства визначають кілька загальних цілей мовного планування: «встановити принаймні найважливіші зміни обставин функціонування мови та напрями цих змін»; «чітко й суворо визначити загальні питання нормування мови та планомірно працювати над її кодифікацією», а результати цієї роботи представляти суспільству за допомогою різних форм мовного розвитку (Pupkis 2005: 193). Водночас наголошується на важливості мовного планування з усвідомленням того, що якщо мовні планувальники «ухвалюватимуть необмірковані рішення, у вжитку побільшатиме варіантності, а це похитне сталість мовних норм і знизить саму функціональність літературної мови» (Pupkis 2005: 194). Однак слід визнати, що нормування нашої мови й досі більше зосереджене на суворій кодифікації, що спирається на традицію, та намаганнях запровадити її у вжиток; на справжнє планування мовної структури можна сподіватися хіба що в майбутньому, маючи ґрунтовне дослідження наявного стану.

Оглянувши розвиток теоретичної думки про мовне планування як напрям соціолінгвістики, важливо зрозуміти думку засновника мовного планування Ейнара Хаугена про те, що до мовного планування слід ставитися як до нескінченного процесу, адже постійно змінюються і кожна жива мова, і її соціолінгвістична ситуація, а нормування мови насправді ніколи не завершується⁸.

3. МОВНИЙ ПРЕСТИЖ І ПРЕСТИЖНА МОВА

Про мовний престиж соціолінгвісти говорять уже значно довше, ніж пов’язують його з мовним плануванням; це стосується й Литви. Останнім часом престиж став важливим об’єктом соціолінгвістики. Престиж як властивість мови або її різновиду виокремлює одну мову чи один різновид серед кількох, уживаних у тій самій мовній спільноті.

⁸ Початок XXI ст. можна вважати ще одним новим етапом розвитку мовного планування: через активізацію мовних контактів в умовах глобалізації виникають нові проблеми мовної взаємодії та пожвавлюються теоретичні дискусії, особливо пов’язані зі статусом мови. Йдеться про мовний менеджмент як новий об’єкт теорії та практики соціолінгвістики, що виходить за межі мовного планування однієї мовної спільноти й однієї держави; саме поняття мовний менеджмент соціолінгвісти почали вживати у своїх працях ще 1987 року (див. Nekvapil 2006).

238

KALBOS KULTŪRA | 83

3.1. Мовний престиж, престижна мова, престижні засоби вираження

Однією з аксіом соціолінгвістики є те, що всі мови та їхні різновиди, зокрема й літературні мови, лінгвістично рівноцінні (однаково придатні для комунікативної та експресивної функцій), але можуть мати різний соціальний статус, наданий суспільством (Edwards 1996).

Престиж мов або їхніх різновидів сформувався з різних причин. Гайнц Клосс називає чотири найважливіші: багата писемна спадщина, високий рівень модернізації мови, важливе міжнародне становище або високий престиж її носіїв (Kloss 1966: 143–144). Зрозуміло, що з часом, зі зміною обставин, змінюється й рівень престижності.

Найчастіше престижний різновид мови визначають за соціальними та географічними параметрами. Зазвичай його пов’язують із соціальним прошарком, що має найбільшу політичну, економічну та/або культурну владу, а отже, й престиж⁹ у суспільстві; цей прошарок обирає одну мову або її різновид серед кількох, що функціонують у відповідній мовній спільноті. Спираючись на попередні соціолінгвістичні дослідження Вільяма Маккі, Пітера Традгілла, Говарда Джайлза (останнього — зокрема на теорію мовної акомодації) та інших, Джон Едвардс стверджує, що престиж мови або її різновиду створюють не лінгвістичні чи естетичні ознаки цієї мови або різновиду; його визначають уявлення людей, пов’язані із соціальними чинниками. Більший престиж матиме та мова або різновид, яким послуговується соціально домінантна група суспільства, що має владу¹⁰. Мовний престиж пов’язаний і з її силою: що більше функцій виконує мова, то престижнішою вона є. Але рівень престижності не обов’язково однаковий для всіх. Для одних та сама мова може бути впливовою й престижною, а для інших — ні.

⁹ Пор. престиж [фр. prestige] — авторитет, вплив, повага, добре ім’я (Словник іншомовних слів, Vilnius: Alma littera, 2001).

¹⁰ Мовний престиж та імідж визначає соціально-економічний статус носіїв мови, а це впливає і на мовний вибір людей, адже мову сприймають як чинник, що надає її носіям соціально-економічної ознаки (Zhao, Liu 2007: 114). Цікавим є соціолінгвістичне дослідження, проведене науковцями одного із сінгапурських університетів з метою з’ясувати статус китайської мови в Сінгапурі (Zhao, Liu 2007: 113–126). Дослідивши зв’язок між мовою, якою діти послуговуються вдома, та соціально-економічним статусом їхніх батьків, встановили, що в багатомовному й багатокультурному сінгапурському суспільстві, де провадили активну політику двомовності й найважливішу роль відводили англійській мові, китайська (як і дві інші мови етнічних спільнот Сінгапуру — малайська й тамільська) з часом втратила свій престиж. Англійська мова вийшла за межі, визначені мовною політикою: вона стала не лише основою підтримання економічних відносин, а й почала витісняти рідні мови зі сфери культури й домашнього спілкування. Критики політики двомовності доходять висновку: щоб підтримувати вживання китайської мови, необхідно за допомогою заходів мовного планування підвищувати її престиж і формувати позитивний імідж.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

239

Якщо прагнуть потрапити до вищого соціального прошарку й здобути більшу владу, водночас засвоюють (переймають) і мову цього прошарку. Коли престижний різновид офіційно затверджують як стандарт і починають уживати у сферах, найважливіших для соціального контролю суспільства, він стає нормативним різновидом, тобто літературною мовою:

[...] престижною мовою слід вважати той різновид літературної мови, на який орієнтується більшість її користувачів, якого вони навчаються, до якого поступово наближаються різні соціолекти й напівдіалектне мовлення. Це взірцева мова школи, навчання іноземців і засобів масової інформації (Pukpis 1995: 1).

Оскільки через історично сформовані обставини в Литві досі немає виразного однорідного соціального прошарку, мова якого була б престижною (пор. Subačius 2002: 135), така соціолінгвістична ситуація є досить складною; суспільство орієнтується радше не на мову певного соціального прошарку, а на мову окремих сфер уживання літературної мови (наприклад, засобів масової інформації, художньої літератури).

Географічно престижним різновидом мови часто стає той, яким користуються мешканці столиці країни. До його вживання також заохочують фахівці з мови, а підтримують його професійні мовці й письменники, які належать до правлячого класу або працюють разом із ним (пор. Ammon 2004: 275). У Литві ситуація склалася інакше: основою літературної мови став не столичний діалект.

J. Edwards розкрив суть поняття мовного престижу, зіставивши його з іншими пов’язаними поняттями — статусом мови, її функціями та протилежною престижу стигмою¹¹ (Edwards 1996: 703–705). Престиж пов’язаний із впливом або репутацією, що постали завдяки раніше здобутим досягненням. Він завжди має позитивне значення. Статус пов’язаний із становищем у суспільстві й є нейтральним терміном: він може означати як позитивне, так і нейтральне явище, але в самостійному вживанні зазвичай має позитивний відтінок. Статус мови — це її становище в мовній спільноті порівняно з іншими мовами.

Престиж і стигма виникають у суспільствах, які є розділеними і в яких взаємодіють різні мовні спільноти. Де є діалекти, там є й різні погляди; коли взаємодіють мови, їх порівнюють. Отже, престиж і стигма як позитивні й негативні оцінки сформувалися

¹¹ Пор. стигма [гр. тавро, знак] — поняття, що вживається в соціології та психології для позначення явища, коли людина або група має таку фізичну, соціальну чи психологічну ознаку, яка відрізняється від культурно усталених норм, і через це інші дискримінують цю людину або всю групу людей чи уникають її (за http://lt.wikipedia.org, дата звернення 2010 11 29).

240

KALBOS KULTŪRA | 83

історично. Визнається, що деякі мови є більш розвиненими й пристосованими до цілей і функцій, потрібних сучасному суспільству. Стандартизувати й модернізувати можна всі мови, але практична суспільна потреба в цьому є не завжди.

Обсяг і тема цієї статті не дають змоги розглянути всі аспекти мовного престижу. Проте варто принаймні згадати, що, з огляду на поділ соціолінгвістики на макро- й мікрорівень, можна говорити про макропрестиж, який виникає у взаєминах між мовами або мовними різновидами, коли в тій самій мовній спільноті один мовний різновид має більший престиж, ніж інший. Можна також говорити про мікропрестиж, коли в межах тієї самої мови чи різновиду засоби вираження, престижні в очах користувачів, конкурують із непрестижними.

Під час контакту мов і на їхньому стику, коли формуються нові різновиди (відбувається креолізація), більший вплив — залежно також від різних суспільних прошарків — має мова з вищим престижем (пор. Spolsky 1998: 63–65). Мова з нижчим престижем надає новому утворенню фонологічну систему, а з вищим — лексичну й граматичну структуру. У ситуації диглосії те саме суспільство вживає мови або різновиди з різним престижем у різних ситуаціях (наприклад, у засобах масової інформації та трудових відносинах — літературну мову, у побуті — діалектне або напівдіалектне мовлення). Якщо вплив престижнішої мови чи різновиду на іншу, менш престижну, є слабшим, можна говорити про запозичення окремих мовних елементів, особливо лексики, та про часто наслідувальне, але не вмотивоване в інший спосіб уживання.

Американський соціолінгвіст-першопроходець William Labov першим почав говорити про прихований і явний престиж (див. Trudgill 2003: 30). За допомогою різноманітних тестів і експериментів з’ясовано, що ненормативні або низькостатусні (неправильні) форми вживає багато людей. Нормативні форми мають явний престиж, оскільки їх публічно визнають правильними й такими, що свідчать про високий соціальний статус користувача. Але й ненормативні, низькостатусні форми також певною мірою публічно визнають як приховано престижні, і люди продовжують їх уживати. Цікавим, але мало дослідженим у Литві (можливо, дещо більше діалектологами) пов’язаним із цим явищем є так звані гіперкорекційні помилки: мовці різновидів із нижчим престижем, намагаючись перейняти явища різновидів із вищим престижем, хибно сприймають відмінності між ними й узагальнюють їх, спираючись на помічені подібності (пор. Trudgill 2003: 59–60).

Окремого розгляду потребувало б особливо актуальне для мовного середовища Литви питання про те, якою мірою престиж норм літературної мови створює кодифікація, а

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

241

наскільки кодифікується те, що в суспільстві є престижним. У різні періоди розвитку літературної мови відповідь на це запитання, безперечно, була б неоднаковою. Наразі необхідно лише підкреслити, що в практиці литовської літературної мови змішують два поняття: престижну норму й основну (кодифіковану) норму, інакше кажучи, ці норми схильні ототожнювати. Однак перша — престижна норма — є категорією соціолінгвістики, пов’язаною з престижем певної норми, який встановлюється (створюється) самим суспільством¹², зазвичай — уживанням мовної еліти суспільства. Основна норма, тобто системніша, перспективніша тощо (поряд із побічною), є поняттям кодифікації літературної мови. Престижна й основна норми можуть не збігатися; крім того, престижних норм може бути кілька, з огляду на різні соціальні групи мовців. Якщо стверджується, що основна кодифікована норма має відображати престижну норму суспільства (це було б ідеальним випадком), спершу слід з’ясувати й домовитися, чию норму вважати престижною. Крім того, якщо хтось дотримується основних кодифікованих норм (наприклад, це обов’язково принаймні для ведучих новин деяких засобів масової інформації), можна сказати, що їхня вимова й наголошування є зразковими, але не обов’язково престижними (принаймні частині суспільства така мова здається штучною, неприродною¹³). У ширшому розумінні престижна мова охоплює не лише питання норми (правильності), а й стилістики та мовної етики.

3.2. Дослідження мовного престижу в Литві

Мовний престиж, як і інші складники мовного планування, досі теоретично чітко не обговорений і не визначений у Литві, хоча про сам престиж литовської мови та засоби його підвищення йдеться в офіційних документах державної мовної політики Литви — у Законі про державну литовську мову («Стаття 19. Держава дбає про престиж правильної литовської мови —

¹² Наприклад, хоч би яким несистемним було наголошування якогось викладача закладу вищої освіти (наприклад, informacinis, su vienu projektu), однак публічно вимовити слово universitete з наголосом не на закінченні, а з відтяжним наголосом на другому складі від кінця, мабуть, уже було б непрестижно. У цьому разі справді престижна й кодифікована норми збігаються.

¹³ Наприклад, принаймні до кінця 2010 року ведучі й репортери новинних програм на Литовському національному телебаченні мали обов’язково вимовляти слова biblioteka, kioskas із j. Імовірно, за основу було взято «Словник вимови литовської мови» Вітаутаса Віткаускаса (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2-ге вид., 2001), у якому варіанти з йотом подано як основні, а без йота — як розмовні. Однак навряд чи таку основну норму можна вважати реальною та перспективною; радше це зайве надмірне старання (див. P u p k i s A. Що показали Дні чистоти мови? — Gimtoji kalba 6, 2006, 11).

242

KALBOS KULTŪRA | 83

жної мови¹⁴») і в Настановах державної мовної політики на 2003–2008 рр. (Gairės 2003), а також у новому проєкті цих настанов (Gairės 2008) (докладніше про це див. у розділі 5 статті).

У Литві з’являється дедалі більше соціолінгвістичних досліджень мовних настанов, пов’язаних із поняттям престижу мови або її різновиду. Добре відомі праці Дайви Алюкайте та Мейлуте Рамонене, у яких з погляду престижності розглядаються взаємини літературної мови й окремих діалектів (пор. дві з них: Ramonienė 2006: 137–147; Aliūkaitė 2009: 160–187).

Ірена Круопене досліджувала ставлення студентів до правильного вживання мови, а також те, як вони розуміють цінність і престиж литовської мови (Kruopienė 2006: 74–79). Зроблено висновок, що студентам небайдужі мовні питання, однак чітко підтверджуються дані попередніх досліджень: престиж литовської мови в нашому суспільстві недостатній (так вважали близько 61% опитаних). На думку студентів, ситуація в найважливіших сферах, де мала б уживатися правильна мова, незадовільна: трохи менше половини студентів зазначили, що чують правильну мову на телебаченні й радіо, а в державних установах — трохи менше третини; крім того, далеко не всі пов’язують правильність мови з її престижністю (у цьому випадку — близько 65% опитаних студентів).

Подібне дослідження провели Гедре Берташене й Геновайте Качі台шкене: розглядали ставлення вчителів двох гімназій Таурагського району до престижу й уживання литовської мови (Bertašienė, Kači台škienė 2009: 7–11). На недостатній престиж литовської мови вказали 71% учителів. Хоча у статті зроблено висновок, що опитані вважають еталоном престижної мови мовлення на телебаченні й радіо, а частково — і в самій школі, правильність мовлення на телебаченні й радіо пов’язують лише 29% учителів, у школі — 16%, а правильним мовлення і на TVR, і в школі вважають 27% учителів.

Ставлення чоловіків-журналістів середнього віку до мовної політики, зокрема й до престижної мови, досліджували в межах спільного литовсько-латвійського проєкту «Balsoc» (див. Nevinskaitė 2009: 173–189). За широтою охоплення серед інших досліджень цієї галузі, що проводяться в Литві, вирізняється проєкт «Мови міст» (див. Kalėdienė 2009: 287–293)¹⁵. Один із висновків досліджень цього проєкту —

¹⁴ Lietuvos Respublikos valstybinės kalbos įstatymas. – Žin., 1995, Nr. 15-344; 2002, Nr. 68-2760); žr. <http://vlkk.lt/l/i/u/file/Istatymai/Valstybines_Kalbos_ist.doc>

¹⁵ Дані обох цих проєктів іще узагальнюються, і найближчим часом має з’явитися більше публікацій. Докладнішу інформацію про проєкти можна знайти в інтернеті: <http://www.lki.lt/LKI_LT/index.php?option=com_content&view=article&id=485&Itemid=10> та <http://projektai.vu.lt/miestairkalbos> (переглянуто 15.08.2010).

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

243

«Мовні установки містян щодо діалектів свідчать про негативні тенденції у престижі діалектів, які можуть призвести до зникнення діалектів, місцевих культур і місцевої ідентичності».

Хоча рух відбувається в правильному напрямку, ці дослідження, як і на початку, частіше охоплюють мовні установки вузько визначених за різними критеріями соціальних груп (за географічною належністю, віком чи заняттям), а не репрезентативно всіх мовців, яких передбачено як адресатів цілей цього планування, тому не дають цілісної картини; наразі неможливо точніше сказати, які різні верстви суспільства вважають престижною мовою. Не дослідивши ці мовні установки в розрізі різних соціальних ознак, творцям мовної політики ще важко визначити, які заходи мовного планування мали б найбільший вплив на досягнення бажаних цілей; говорити про практичне планування самого престижу поки зарано, хоча, як уже зазначалося, в офіційних документах окреслено настанови такого планування.

З того, що вдалося зібрати в литовській мовознавчій періодиці про престиж литовської мови, можна зробити висновок, що для його планування важливі такі складники:

• співвідношення престижу литовської та інших мов (особливо англійської, а також мов меншин, що проживають у Литві),

• співвідношення престижу стандартної мови та діалектів,

• сфери вживання стандартної мови, у яких має (мала б) функціонувати зразкова (престижна) мова,

• суспільний прошарок, який розмовляє престижним різновидом мови,

• престижна форма мови (її співвідношення з нормою стандартної мови),

• авторитет мовознавців і престиж їхньої професії як складова престижу мови.

4. ПЛАНУВАННЯ ПРЕСТИЖУ МОВИ, ЙОГО ЦІЛІ, ВИКОНАВЦІ ТА ЗАСОБИ

Повертаючись до питань планування престижу мови, які обговорюються в іншомовній лінгвістичній літературі, слід зазначити, що його прихильники вважають планування статусу мови та навчання мови лише половиною роботи; цілей мовного планування (відродження мови, її підтримки чи заміни іншою мовою) неможливо досягти без планування престижу мови, незалежно від того, чи воно буде відкритим, чи прихованим (Zhao, Liu 2007: 124). Почали приділяти більше уваги самій мотивації мовного планування (пор. Ager 2001) і вдосконалювати теорію засвоєння результатів мовного планування

244

KALBOS KULTŪRA | 83

(Ager 2005). Говорячи про відродження певної мови чи її різновиду, розрізняють чотири теоретичні поняття: статус, престиж, ідентичність та імідж. Їхні взаємозв’язки складаються в пари: імідж можна вважати певним відображенням ідентичності суспільства, а престиж є результатом настанов щодо статусу мови. Планування зміни статусу чи ідентичності часто вважають реальним плануванням, подібним до планування соціальних або економічних змін, тоді як зміна престижу чи іміджу вимагає маніпулювання емоціями, подібно до маркетингового менеджменту. Тому не дивно, що як засоби планування престижу мови можна використовувати елементи менеджменту й реклами, різні способи заохочення носіїв мови (наприклад, призи за найкращі запропоновані нові слова, за найкращу творчу письмову роботу чи за перемоги в мовних вікторинах).

Наголошується, що планування престижу мови не можна ототожнювати з плануванням статусу мови, оскільки останнє зазвичай здійснюється нав’язуванням, що властиво методам, застосовуваним «згори». Планування престижу й іміджу потребує дій «знизу», заснованих на демократичності та переконуванні. Планування престижу спрямоване на зміну настанов і формування ідентичності за допомогою м’якших і менш провокативних засобів. Воно спирається на тривалу співпрацю з цільовими групами, для яких планують мовні продукти, та на їхню підтримку. Якщо запланований продукт використовують особи, які мають престиж (соціальна еліта), чия мовна поведінка впливає на все суспільство, таким чином створюються престижні моделі для наслідування, які спонтанно копіюють і швидко поширюють (Zhao, Liu 2007: 114).

Найважливіша мета планування престижу мови — створити сприятливе психологічне підґрунтя для мови чи її різновиду (Mesthrie, Swann ir kt. 2000: 387). Цілі планування престижу мов пов’язані з потребами цих мов чи різновидів — у їх розвитку, заохоченні та інтелектуалізації, з особливою увагою до мови науки, професійної мови та мови високої культури (яку, слід розуміти, протиставляють масовій культурі. – R. M.) (Baldauf 2005: 962). До планування престижу мови мають бути залучені ті особи, їхні групи та установи, на які покладено відповідальність за формування іміджу мови та заохочення вживання престижної мови в основних сферах її використання.

Оскільки мовне планування зазвичай розв’язує проблеми, які за своєю суттю є соціополітичними, ще E. Haugenas зазначив, що фахівці з мови — далеко не єдині виконавці мовного планування (Haugenas 1994 [1966]: 25–27). Тут потрібна спільна діяльність соціологів і юристів, політиків та політологів, а з огляду на планування навчання мови — також співпраця з фахівцями з освіти. Фахівці з мови найбільше потрібні для визначення основи літературної мови та проведення кодифікаційної роботи,

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

245

а також для впорядкування термінології разом із фахівцями інших галузей і пристосування її до нових потреб суспільства. Серед виконавців мовного планування виокремлюють і роль письменників: вони підтримують писемну традицію, зміцнюють унормований різновид мови, самі сприяють розвитку художнього стилю. У Литві не слід забувати й про етнологів, які можуть допомогти створити ширший контекст мови, її цінності та унікальності.

Для планування престижу мови загалом найважливішою є спільна діяльність установ і окремих осіб різних галузей та рівнів. Ця думка природно утвердилася й у Литві: усвідомлюють, що для збереження престижу литовської мови в суспільстві потрібна взаємодія держави й суспільства (Labutis 2006):

Тягар організаційної роботи не повинні скидати з себе працівники освітніх і культурних центрів, члени патріотичних організацій і, звичайно, усі, хто пов’язує себе з Товариством литовської мови. Матеріальну підтримку заходів, присвячених рідній мові, могли б вважати справою свого престижу керівники багатьох установ і підприємці, які вважають себе литовцями. Держава також не може залишатися осторонь — адже все це пов’язано з цілями освіти дорослих. [...] Найкращий задум можна зруйнувати, якщо не зуміти знайти й залучити до роботи професійних, сумлінних і відповідальних виконавців. Шукати їх варто не лише серед перевантажених роботою вчителів-литуаністів і міських мовних інспекторів, а й серед десятків, а може, й сотень добрих фахівців у цій галузі, які вийшли на пенсію. Дивно, що нікому не потрібний професійний і життєвий досвід багатьох професорів чи доцентів вищих навчальних закладів, які вийшли на пенсію.

5. ПЛАНУВАННЯ ПРЕСТИЖУ МОВ ЕСТОНІЇ, ЛАТВІЇ ТА ЛИТВИ В НАСТАНОВАХ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

Документи трьох країн подібного характеру дають змогу порівняти погляди сучасних мовних політик на престиж мови та його планування, з’ясувати, з яких складників формується поняття престижу мови та які заходи передбачено для його посилення. На Литві варто зупинитися докладніше.

5.1. Естонія

У документі з планування мовної політики естонської мови «Стратегія розвитку естонської мови на 2004–2010 рр.», затвердженому Урядом Естонської Республіки, серед інших цілей і завдань ідеться також про формування публічного іміджу естонської мови (DSEL 2004: 29–30). Зазначається, що потрібно підвищувати мовну свідомість суспільства, формувати мовні настанови, заохочувати належне вживання мови в суспільстві та створювати позитивний імідж мови. Зазначається, що досі в Естонії філологи, письменники й учителі рідної мови дбають про імідж мови інтуїтивно, усвідомлюючи свою місію. Ніхто не розглядає цього професійно й систематично. Поставлено за мету створити систему формування іміджу естонської мови та розвивати діяльність із формування іміджу, засновану на наукових дослідженнях. Для досягнення цієї мети було визначено й конкретні завдання:

246

KALBOS KULTŪRA | 83

підвищувати мовну свідомість суспільства, формувати мовні настанови, заохочувати належне вживання мови в суспільстві та створювати позитивний імідж мови. Зазначається, що досі в Естонії філологи, письменники й учителі рідної мови дбають про імідж мови інтуїтивно, усвідомлюючи свою місію. Ніхто не розглядає цього професійно й систематично. Поставлено за мету створити систему формування іміджу естонської мови та розвивати діяльність із формування іміджу, засновану на наукових дослідженнях. Для досягнення цієї мети було визначено й конкретні завдання:

розпочати національну програму «Естонська ідентичність 2005–2009»;

підготувати концепцію ідентичності, узгоджену із загальноосвітніми школами, та організувати для вчителів рідної мови курси з лінгвістичного формування іміджу;

висвітлювати мовні проблеми та події в засобах масової інформації;

створювати й поширювати корпуси текстів і бази даних, телевізійні та відеофільми, інформаційні матеріали тощо для всього суспільства, щоб це сприяло використанню естонської мови;

організовувати заходи та, наскільки це можливо, сприяти іміджу естонської мови в усіх сферах життя;

створювати студентські групи підтримки мови;

підтримувати функціонування естонської мови в інтернеті та формувати там її імідж.

5.2. Латвія

У документі «Орієнтири державної мовної політики на 2005–2014 рр.» (GSLP 2007: 28–30), затвердженому урядом Латвійської Республіки у 2005 р., окремо не йдеться про формування іміджу чи престижу латиської мови, однак із зазначених цілей і засобів мовної політики видно, що діяльність у цьому напрямі також планується в Латвії: прагнуть підтримувати й розвивати використання латиської мови не лише офіційними діями держави, а й творчими засобами — через оригінальну та якісну перекладну літературу, мистецтво (кіно, театр); прищеплювати суспільству розуміння необхідності знати й уживати державну мову; створювати сприятливе середовище для розвитку латиської мови, розкриваючи її різноманітний творчий потенціал; залучати засоби масової інформації до популяризації мови та її культури.

5.3. Литва

У документі Державної комісії литовської мови «Стратегічний план діяльності на 2007–2009 роки» визнано, що однією із загроз функціонуванню литовської мови є «зниження престижу литовської мови в деяких суспільних

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

247

групах». Це положення перенесено й до стратегічного плану діяльності на 2010–2012 рр., затвердженого у 2009 р.¹⁶. Про престиж мови згадано в Орієнтирах державної мовної політики на 2003–2008 рр. (Gairės 2003), а дещо докладніше йдеться в новому проєкті на 2009–2013 рр. (Gairės 2008). У третій частині «Огляд становища» про статус мови зазначено:

21. За умов сучасних змін для збереження литовської мови величезне значення має не лише її правове становище, а й престиж. Демократичне суспільство може зберегти свою мову, лише свідомо усвідомлюючи її цінність і можливості, активніше долучаючись до унормування мови та сприяючи її збагаченню й розвитку. Останніми роками знайдено нові способи зацікавити суспільство литовською мовою: організовують конкурс Національного диктанту, для школярів проводять мовні конкурси в інтернеті, створюють електронні мовні ігри, розпочато реалізацію державної програми заохочення до читання. Однак формування престижу литовської мови потребує професійнішого й системнішого підходу, заснованого на дослідженнях змін мовної поведінки та ціннісних орієнтацій у суспільстві. Престиж литовської мови пов’язаний із контекстом усієї литовської культури, тому необхідно активніше заохочувати й підтримувати видання книжок литовською мовою, забезпечення бібліотек книжками, зокрема й литуаністичними, а також збільшення обсягу литовськомовного контенту в інтернеті.

У п’ятій частині проєкту «Орієнтирів» — «Завдання державної мовної політики та способи їх розв’язання» — щодо статусу мови зазначено, як можна було б поліпшити нинішнє становище:

43. Зміцнювати престиж литовської мови:

43.1. Розвивати концепцію зв’язку литуаністики в широкому розумінні (не лише литовської мови, а й литовської літератури та історії Литви) з литовською ідентичністю та заохочувати публічний дискурс на цю тему.

43.2. Розвивати політичний і культурний діалог між засобами масової інформації, академічною спільнотою та широкою громадськістю щодо перспектив національних мов у глобалізованому світі.

43.3. Підтримувати літературні, театральні, кінематографічні та музичні твори, що розкривають самобутність і багатство литовської мови, та сприяти їх поширенню.

43.4. Розвивати мовну свідомість суспільства.

43.5. Дбати про імідж литовської мови в литовських громадах за кордоном.

Отже, у мовній політиці Литви престиж мови пов’язують зі статусом литовської мови й поки що не розвивають як самостійний складник мовного планування (політики), однак в офіційних документах йому відводять

¹⁶ Доступно в інтернеті: <http://www.vlkk.lt/i/u/file/Metu_planas/2010_planas_pat iksl.pdf> (дата звернення: 2010 07 12).

248

KALBOS KULTŪRA | 83

значна увага: визначаються основні цілі, напрями та засоби їх досягнення.

Серед способів зміцнення престижу литовської мови, наведених у проєкті «Настанов», особливо важливою є установка на формування мовної свідомості суспільства, адже саме внутрішня мотивація суспільства користуватися литовською мовою, надавати їй перевагу перед іншими мовами та їхніми проявами є основою підтримання престижу мови. Отже, за словами Броніса Савукінаса, необхідно «зробити літературну мову привабливо потрібною суспільству» (Diskusija 2005).

Мовна свідомість передусім означає усвідомлення цінності литовської мови — символічної та практичної, а після цього — всебічне підтримання життєздатності її вживання як у Литві, так і в еміграції. Однак це завдання стає складним для виконання через недавню зміну ціннісних орієнтирів самого суспільства. Ціннісна мовна орієнтація невіддільна від усього мінливого поля суспільних цінностей: послаблення патріотизму, розчарування в загальній ідеї нації та її майбутньому, пов’язаної з цим масштабної еміграції (зважаючи й на те, що литовці — народ, який найшвидше зникає в Європі), змін у ставленні до сім’ї та інших основоположних традиційних цінностей, а також нівелювання націй і мов під впливом глобалізації. Оцінити ці зміни та визначити найважливіші для нації й держави цілі та завдання на майбутнє — спільна справа багатьох державних установ. Психотерапевт Еугениюс Лаурінайтіс в одному з інтерв’ю казав, що в цій загальній справі держава не повинна обмежуватися лише розробленням законів і виділенням коштів на досягнення поставлених цілей. Потрібна також пропаганда (Laurinaitis 2010):

Пропаганда охоплювала б довгострокові програми, спрямовані на зміну цінностей і поглядів нашого суспільства. Якщо ми хочемо, щоб у суспільстві щось змінювалося, то маємо заздалегідь спланувати відповідні дії. А відповідні дії зазвичай мають бути спрямовані на дуже довгострокові цілі, адже цінності змінюються дуже повільно.

Пропаганда (у справжньому, а не спотвореному значенні)¹⁷ має стати також частиною планування престижу мови — вона не повинна бути прямолінійною, банальною та нав’язливою, натомість має бути продуманою, тонкою та психологічно дієвою. Інакше з часом у суспільстві вкоріняться особливо поширювані серед молоді нігілістичні думки про те, що вивчати литовську мову невигідно, адже вона все одно зникне (пор. Kalėdienė 2009: 290). Тому невипадково до нової страте-

¹⁷ Пор.: propagánda [лат. propago — поширюю, розповсюджую], філос., наук., рел. та ін. поширення теорій, ідей з метою виховувати їх за допомогою, впливати на погляди й настрої людей, спонукати до певних дій (Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius: Alma littera, 2001).

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

249

тегійний документ включено також таку настанову: «У публічному просторі утверджувати погляд, що правильна й багата литовська мова є основою освіченості всіх суспільних верств і ознакою соціального престижу». (Strategija 2010).

Інша важлива річ — суспільство має мати на що орієнтуватися. Саме поняття планування престижу мови та практика мовного планування в зарубіжних країнах свідчать, що престиж мови чи її різновиду, який стихійно складається, вже не залишають напризволяще: його включають у процес свідомого регулювання мовних змін і розвитку. Отже, створенню та підтриманню еталона престижної мови планувальники мови також мають приділяти значну увагу — потрібні чітко сформульовані цілі та практична діяльність.

Справді, останнім часом чимало заходів спрямовано на мовну просвіту суспільства та зміцнення престижу литовської мови: національний диктант, який щороку користується популярністю, статті й дискусії з мовних питань в інтернет-ЗМІ, окремі програми чи вікторини TVR, презентації мовних видань на книжкових ярмарках, учнівські конкурси (наприклад, конкурс «Чиста голова — чиста мова», який проводиться з 2008 року, www.lituani-ka.lt), акції («Мову творю я», www.kalbakuriaš.lt), кампанія за написання інтернет-імен і адрес литовськими літерами (www.lietuviškai.lt), реєстрація запозичених слів і пошук відповідників (Комісія з мови спільно з інтернет-порталом www.delfi.lt)¹⁸ тощо. Важливо, що до цієї діяльності, організованої державними установами, долучаються й приватні компанії.

Діяльність державних установ, що працюють у Литві, а також громадських організацій (Товариства литовської мови, комісій при Вільнюській міській раді), якщо дивитися збоку, не видається особливо планомірною та послідовною; радше вона складається стихійно, у відповідь на потреби, що виникають, і заздалегідь формулюються лише найзагальніші цілі, а не конкретні завдання. Від окремих акцій слід перейти до послідовно організованої діяльності й, як і належить планувальникам мови, не лише передбачати результати діяльності, а й оцінювати, чого досягнуто за певний час. Нині, можна сказати, триває розвідувальна робота: розпочинаються окремі добрі ініціативи, однак бракує координації діяльності. Спілка захисників литовської мови, заснована нещодавно, у липні 2010 року, свідчить про наявність у суспільстві потреби в активному об’єднанні, яке розв’язувало б актуальні проблеми мовної політики.

Отже, визнаючи, що мовна політика в Литві ґрунтується на мовному плануванні, до престижу литовської мови також потрібно ставитися як до планування

¹⁸ Докладнішу інформацію про цю діяльність можна знайти у щорічних звітах, оприлюднених на вебсайтах Державної комісії литовської мови, Державної інспекції мови, Інституту литовської мови та Товариства литовської мови.

250

KALBOS KULTŪRA | 83

об’єкт і не лише чітко визначити найближчі й віддалені завдання, обміркувати, якими засобами їх виконуватимуть, а й передбачити, як оцінюватимуть отримані результати. Має бути чітка мета збереження народу й мови, спрямованість на зміцнення єдності литовців, які живуть у всьому світі, та конкретні завдання: примножувати ресурси литовської мови й створювати сприятливе середовище для її функціонування, щоб суспільство не применшувало, а спільними зусиллями зміцнювало престиж литовської мови і в нашій країні, і у світі. Навчаючись на досвіді світу, для цієї діяльності можна знайти найрізноманітніші способи. Однак це вже робота не лише фахівців із мови.

ВИСНОВКИ

1. Праці теоретиків і практиків мовного планування з інших країн свідчать, що протягом останнього десятиліття цей напрям соціолінгвістики помітно актуалізувався й посилився через процеси глобалізації та взаємодію народів і культур. Зміст поняття мовного планування значно розширився, оскільки перед ним ставлять дедалі нові цілі, змінюється його спрямованість і охоплюється дедалі ширший об’єкт. Від впливу на мову переходять до впливу на її користувачів, яких самих заохочують впливати на розвиток мови: до традиційних складників — стандартизації мовної структури та розширення функцій — додано регулювання взаємин між мовами (статусу), згодом — навчання мови і, зрештою, планування мовного престижу. Усвідомлено, що мовне планування може бути успішним лише тоді, коли люди мають внутрішню мотивацію користуватися певною мовою чи її різновидом, а не тоді, коли застосовують примусові адміністративні методи. Отже, престиж мови або її різновиду вже не залишають формуватися самопливом, а роблять об’єктом планування.

2. В офіційних документах мовної політики Литви наголошується на важливості престижу литовської мови — насамперед як державної — для суспільства (з огляду на контекст інших уживаних мов) і передбачаються способи його зміцнення. Однак практичній діяльності державних установ, громадських організацій та окремих осіб бракує чітко сформульованих завдань і тіснішої спільної роботи.

3. Як свідчать соціолінгвістичні дослідження, проведені в Литві, престиж литовської мови з різних причин, особливо через ослаблення національної ідентичності й традиційних цінностей, масштабну еміграцію та інші чинники, є невисоким. Для його зміцнення потрібні стратегія мовного планування, що визначає чіткий напрям і цілі розвитку мови, та окреслені завдання планування мовного престижу, які мають спиратися на результати соціолінгвістичних досліджень мовних настанов суспільства й сучасного

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

251

вжитку. Суспільство, не забуваючи про діаспору й емігрантів, зацікавлених у збереженні литовської мови, слід активніше залучати до процесу підтримання мовної спадщини та творення мови.

4. Важливо планомірно дбати й про престиж літературної литовської мови, залучати до цієї діяльності цільові групи її користувачів — журналістів, письменників, перекладачів, мовних редакторів, учителів, студентів тощо. Необхідною основою для цього є еталон престижної літературної мови, тобто кодифікація, що відповідає реальному сучасному вжитку. Основними напрямами планування престижу літературної литовської мови могли б бути такі:

1) поширення нормативної мовної інформації, її оперативність, зрозумілість та аргументованість;

2) підтримання мовного еталона й виховання зразкових користувачів мови (наприклад, ведучих новин TVR), а також нагляд за найважливішими сферами використання мови, що впливають на суспільство;

3) продумане впровадження мовних новацій (особливо неологізмів), щоб пом’якшити нинішню часто негативну реакцію користувачів;

4) підвищення престижу діяльності мовних практиків;

5) вивчення й застосування до потреб литовської мови найкращого досвіду планувальників мовного престижу з інших країн.

LITERATŪRA

Ager D. 2001: Motivation in language planning and language policy, Clevedon: Multilingual Matters Ltd.

Ager D. 2005: Prestige and image planning. – Handbook of Research in Second Language Teaching and Learning. Ed. E. Hinkel, London: Lawrence Erlbaum Associates Publishers, 1035–1054.

Aliūkaitė D. 2009: Bendrinės kalbos vaizdinių tikslumas: kvazistandarto problema. – Respectus Philologicus 16 (21) A, 160–187.

Ammon U. 2004: Standard Variety. – Sociolinguistics. An international handbook of the science of language and society. Eds. U. Ammon, N. Dittmar, K. J. Mattheier, P. Trudgill, 2^nd ed., V. 1, Walter de Gruyter, 273–283.

Bakmand B. 2000: National language planning, why (not)? – Intercultural Communication 3. Ed. J. Allwood. Prieiga per internetą: <http://www.immi.se/intercultural/nr3/bakmand.htm> (žiūrėta 2010 08 15).

Baldauf R. B. 2004: Issues of prestige and image in language-in-education planning in Australia. – Current Issues in Language Planning 5(4), 376–388.

Baldauf R. B. 2005: Language planning and policy research: An overview. – Handbook of Research in Second Language Teaching and Learning (Chapt 52). Ed. E. Hinkel, Mahwah, NJ: Erlbaum, 957–970.

252

KALBOS KULTŪRA | 83

Baldauf R. B. 2006: Rearticulating the Case for Micro Language Planning in a Language Ecology Context. – Current Issues in Language Planning 7 (2–3), 147–170. Prieiga per internetą: <http://espace.library.uq.edu.au/eserv/UQ:121324/HCA10UQ121324.pdf> (žiūrėta 2010 11 11).

Bertašienė G., Kačiūškienė G. 2009: Tauragiškių mokytojų požiūris į lietuvių bendrinės kalbos prestižą ir jos vartoseną. – Jaunųjų mokslininkų darbai 2 (23), 7–11.

Christian D. 1994 [1990]: Kalbų planavimas kalbotyros požiūriu. – Sociolingvistika ir kalbos kultūra. Sud. Laima Grumadienė ir Rūta Marcinkevičienė, Vilnius: Gimtoji kalba, 29–40.

Cobarrubias J. 1983: Ethical Issues in Status Planning. – Progress in Language Planning: International Perspectives. Eds. J. Cobarrubias, J. Fishman, New York: Mouton Publishers.

Cooper R. L. 1989: Language Planning and Social Change, Cambridge: Cambridge University Press.

Daoust D. 1997: Language planning and language reform. – The handbook of sociolinguistics. Ed. F. Coulmas, Oxford: Blackwell, 436–452.

Diskusija 2005: Iš diskusijos „Lietuvių kalba ir Lietuvos kultūra ateities Europoje: raidos perspektyvos“ Lietuvos Respublikos Seimo Konstitucijos salėje 2005 m. vasario 14 d. – Literatūra ir menas, gegužės 6.

DSEL 2004: Development strategy of the Estonian language 2004–2010, Tartu.

Edwards J. 1996: Language, prestige and stigma. – Contact linguistics: An International Handbook of Contemporary Research. Ed. H. Goebl et al., Berlin, New York: Walter de Gruyter, 703–708.

Ferguson G. 2006: Language planning and education, Edinburgh University Press Ltd.

Gairės 2003: Valstybinės kalbos politikos 2003–2008 m. gairės. – Prieiga per internetą: <http://vlkk.lt/lit/apie/kalbos-politikos-gaires> (žiūrėta 2010 01 10).

Gairės 2008: Valstybinės kalbos politikos 2009–2013 m. gairės (projektas). – Prieiga per internetą: <http://vlkk.lt/lit/10110> (žiūrėta 2010 01 10).

Groof J. de 2002: Two hundred years of language planning in Belgium. – Standardization. Studies from the Germanic languages. Eds. A. R. Linn, N. McLelland, John Benjamins, 117–134.

GSLP 2007: Guidelines of the state language policy for 2005–2014, Rīga.

Haarmann H. 1990: Language planning in the light of a general theory of language: A methodological framework. – International Journal of the Sociology of Language 86 (1), 103–126.

Haugen E. 1983: The implementation of corpus planning: theory and practice. – Progress in language planning. International perspectives. Eds. J. Cobarrubias, J. A. Fishman, Berlin: Walter de Gruyter, 269–289.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

253

Haugenas E. 1994 [1966]: Kalbotyra ir kalbos planavimas. – Sociolingvistika ir kalbos kultūra. Sud. Laima Grumadienė ir Rūta Marcinkevičienė, Vilnius: Gimtoji kalba, 14–28.

Kalėdienė L. 2009: Viešoji nuomonė ir kalbų politika. – Kalbos kultūra 82, 287–293.

Kaplan R. B., Baldauf R. B. Jr. 1997: Language planning: from practice to theory, Clevedon: Multilingual Matters.

Kloss H. 1966: Types of Multilingual Communities: A Discussion of Ten Variables. – Sociological Inquiry 36 (2), 135–145.

Kloss H. 1969: Research possibilities on group bilingualism: a report. – Québec: International Center for Research on Bilingualism.

Kruopienė I. 2006: Taisyklingos kalbos vartosena studentų akimis. – Žmogus ir žodis 1, 74–79.

Labutis V. 2006: Kaip visuomenę sudominti lietuvių kalba. – Literatūra ir menas, gegužės 4.

Laurinaitis E. 2010: E. Laurinaitis: esant dabartinei politikai, nyksime kaip tauta [interviu: kalbėjosi Vladimiras Laučius]. – www.delfi.lt, sausio 15. Prieiga per internetą: <http://www.delfi.lt/news/daily/lithuania/elaurinaitis-esant-dabartinei-politikai-nyksime-kaip-tauta.d?id=27697855> (žiūrėta 2010 04 25).

Mesthrie R., Swann J., Deumert A., Leap W. L. 2000: Introducing sociolinguistics, Edinburgh University Press.

Milligan L. 2007: A Systems Model of Language Planning. – Cambridge Postgraduate Conference in Language Research, 192–198. Prieiga per internetą: <http://www.ling.cam.ac.uk/camling/Manuscripts/CamLing2007_Milligan.pdf> (žiūrėta 2010 01 05).

Nahir M. 2006 [1984]: Language Planning Goals: A Classification. – Sociolinguistics: the essential readings. Eds. Ch. B. Paulston, G. R. Tucker, 2^nd ed., Blackwell Publishing Ltd, 423–448.

Nekvapil J. 2006: From Language Planning to Language Management. – Sociolinguistica 20, Tübingen: Niemeyer, 92–104. Prieiga per internetą: <http://uk-online.uni-koeln.de/remarks/d5134/rm2169329.pdf> (žiūrėta 2010 03 20).

Nevinskaitė L. 2009: Grėsmės kalbai ir kalbos priežiūra: žurnalistų požiūris. – Kalbos kultūra 82, 173–189.

Pupkis A. 1995: Prestižinė kalba ir Jablonskio autoritetas. – Gimtoji kalba 12, 1–4.

Pupkis A. 2005: Kalbos kultūros studijos, Vilnius: Gimtas žodis.

Ramonienė M. 2006: Nuostatos dėl bendrinės kalbos ir tarmės: Joniškėlio atvejis. – Kalbos kultūra 79, 137–147.

Ricento T. 2000: Historical and Theoretical Perspectives in Language Policy and Planning. – Journal of Sociolinguistics 4(2), 196–213.

Spolsky B. 1998: Sociolinguistics, Oxford University Press.

254

KALBOS KULTŪRA | 83

Strategija 2010: Lietuvių kalbos ugdymo bendrojo lavinimo programas vykdančiose mokyklose 2010–2014 metų strategija. – Prieiga per internetą: <http://www.smm.lt/ugdymas/docs/Lietuviu%20kalbos%20strategija%20(1).pdf> (žiūrėta 2011 01 20).

S u b a č i u s G. 2002: Two Types of Standard Language History in Europe. – Res Balticae 8, 131–150.

S u b a č i u s G. 2004: Standartinių (bendrinių) kalbų istorijos chronologija. – Metmenys 84, 97–115. Prieiga per internetą: <http://www.uic.edu/classes/lith/lith520/SUB_strp/SUB_2004_Chron%20METM.PDF> (žiūrėta 2010 03 15).

T r u d g i l l G. 2003: A glossary of sociolinguistics, Edinburgh University Press.

V a i c e k a u s k i e n ė L. 2004: Teorinės svetimžodžių norminimo prielaidos. – Skoliniai ir bendrinė lietuvių kalba. Sud. Jurgita Girčienė, Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 9–29.

V a i c e k a u s k i e n ė L. 2007: Naujieji lietuvių kalbos svetimžodžiai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Z h a o S., L i u Y. 2007: Home Language Shift and Its Implications for Language Planning in Singapore: From the Perspective of Prestige Planning. – The Asia- Pacific education researcher 16 (2), 111–126. Prieiga per internetą: <www.philol.info/index.php/TAPER/article/viewFile/230/231> (žiūrėta 2010 01 06).

Gauta 2010 12 06

LANGUAGE PRESTIGE AND ITS PLANNING

S u m m a r y

Although the discussion of language planning has only recently appeared in the Lithuanian linguistic works, the issues of language standardization, language policy and increase of language awareness in society have always been dealt with during the development history of Standard Lithuanian. The article deals with a relatively new aspect of language planning, i. e. language prestige planning.

The aim of the article is to define the concept of language prestige planning and present its treatment in the works of foreign sociolinguists as well as to describe the status of language prestige planning in the current Lithuanian language community, existing both in Lithuania and its exile communities. Due to the current sociolinguistic situation, which is characterized by an increased influence of the English language and other globalization factors arising from international and intercultural contacts, as well as the low prestige of language policy makers in society, these problems become particularly serious.

R. MILIŪNAITĖ. Kalbos prestižas ir jo planavimas

255

The article contains an overview of the concept of language planning based on theoretical work by foreign sociolinguists, including E. Haugen, H. Haarmann, R. Cooper, H. Kloss, R. Kaplan, R. Baldauf, and D. Ager. The context of language planning and its issues encompasses both the traditional elements, i. e. language status, language corpus and the planning of teaching, and a new component, which is language prestige planning. The article analyzes the major principles inscribed in the official political instruments of Lithuania, Latvia and Estonia which regulate the issues of language prestige. It also discusses research insights from the studies of language prestige in Lithuania and covers the most important tools for prestige raising implemented during the recent years by the state and private institutions in Lithuania.

The following conclusions have been drawn:

1. Foreign experience in language planning shows that the focus of measures and influence is moving from the influence on language to the influence on language users who are encouraged to develop a conscious approach to language matters. It has been realized that success in language planning can only be achieved when individual language users are personally motivated to choose one or another language variety rather than being forced to do so by administrative tools. Hence, the prestige of a language or its variety becomes an object of planning.

2. The official documents on language policy in Lithuania stress the importance of prestige of the Lithuanian language in society and provide measures for its implementation. Yet the subjects of this activity, i. e. state authorities and individuals, do not have clearly formulated objectives and a well-coordinated plan of action.

3. Scarce sociological research in Lithuania has revealed that the prestige of Lithuanian for different reasons, which in particular are related to the national identity, the low status of traditional values, intense emigration etc., is not very high. Thus its planning and strengthening call for the following measures: 1) a language planning strategy that would outline the direction and objectives of language development and define the tasks for language prestige planning, based on the sociolinguistic principles and studies of the current language use; 2) an institution charged with the task of language prestige planning which would involve relevant target groups into prestige planning activities, namely, journalists, writers, translators, editors, teachers, students, interested members of the emigrants’ communities and others; 3) a standard of prestige language variety, i. e. a codification reflecting the current language use.

RITA MILIŪNAITĖ

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

256

KALBOS KULTŪRA | 83