JURGITA VENCKIENĖ

Інститут литовської мови

doi.org/10.35321/bkalba.2022.95.02

ДЕРЖАВНА ЛИТОВСЬКА МОВА: ПОЛОЖЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД¹

КЛЮЧОВІ СЛОВА: стандартна мова, державна мова, нормативно-правові акти, міжвоєнний період.

АНОТАЦІЯ

Відновлення Литовської держави у 1918 році прискорило розвиток литовської стандартної мови. Важливі аспекти розвитку стандартної мови, спрямовані на мовну форму — вибір норми та кодифікація, — що були актуальними наприкінці XIX століття та на самому початку XX століття, у міжвоєнний період змінили аспекти, спрямовані на функцію мови, а саме вдосконалення функцій і суспільне прийняття. Стандартну мову почали використовувати в державних установах, у системі освіти, що формувалася, та в суспільному житті — там, де раніше її використання забороняли або обмежували; у 1922 році вона отримала статус державної мови. У статті розглянуто вимоги нормативно-правових актів міжвоєнної Литви щодо використання, знання й викладання литовської мови, а також удосконалення її функцій; ці вимоги розглядаються як теоретичні положення, що впливали на розвиток стандартної мови.

АНОТАЦІЯ

Відновлення Литовської держави у 1918 році прискорило розвиток литовської стандартної мови. У міжвоєнний період аспекти розвитку стандартної мови, орієнтовані на форму, актуальні наприкінці XIX століття та на самому початку XX століття — вибір норми й кодифікація форми — змінилися аспектами, орієнтованими на функцію: розбудовою функцій і прийняттям громадою. Стандартну литовську мову почали використовувати в державних установах, у системі освіти, що формувалася, та в суспільному житті — там, де раніше її використання було заборонене або обмежене; у 1922 році вона отримала статус державної мови. У статті розглянуто вимоги нормативно-правових документів міжвоєнної Литви щодо використання, вивчення й викладання стандартної литовської мови, а також розбудови її функцій. Ці документи розглянуто як теоретичні положення, що впливали на розвиток стандартної мови.

¹ Статтю підготовлено на основі доповіді Яке значення для стандартної литовської мови мав статус державної мови, виголошеної 14 вересня 2022 року на урочистому заході з нагоди 100-річчя надання державній мові відповідного статусу, що відбувся в Сеймі Литовської Республіки.

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

9

ВСТУП

У 2022 році відзначають століття литовської державної мови. У Конституції Литовської держави від 1 вересня 1922 року, опублікованій у Vyriausybės Žiniose², литовській мові було надано статус державної: у статті 6 розділу 1 Bendrieji dėsnai зазначено: «Державна мова — литовська» (LVK 1922: 1)³. Таке саме положення було повторено й у Конституції Литовської держави 1928 року, у статті 7 Bendrųjų dėsnių (LVK 1928: 1). Так само звучала стаття 7 Конституції 1938 року: «Державна мова — литовська» (VK 1938: 1). За словами Владаса Сірутавічюса, у державах Центральної Європи, що сформувалися після Першої світової війни, «ідея державної мови стала важливим інструментом національної політики як для утвердження державності, так і для сприяння розвитку національної культури» (Sirutavičius 2010: 52). Отже, мова стала частиною державної політики.

Надання статусу державної мови істотно вплинуло на розвиток літературної мови (далі — лм). Ґедрюс Субачюс порівнював розвиток лм у міжвоєнний період із виверженням вулкана: «Обидва періоди незалежності Литви — це просто лінгвістичні виверження та вибухи вулкана литовської мови, тектонічні злами в розвитку мови» (Subačius 2018: 109). Альдонас Пупкіс називав 1918–1940 роки найяскравішим періодом піднесення литовської лм (Pupkis 2005: 44). Утім, досліджень, що докладно охоплюють розвиток лм після набуття нею статусу державної, небагато. У цій статті увагу зосереджено на початковому аспекті таких досліджень — вимогах законодавчих актів міжвоєнної Литви. Їх розглянуто як теоретичні положення, що впливали на вживання лм, її викладання, вдосконалення її функцій і поширення в суспільстві. Основою слугують переважно документи різних галузей, опубліковані у 1919–1938 роках у Vyriausybės Žiniose, — конституції, закони та поправки до них, положення, статути, накази, правила й інструкції, а також Savivaldybių įstatymu (1919) і Seimo rinkimų įstatymu (1926).

Окремі аспекти історії міжвоєнної лм привертали увагу дослідників. Аурелія Тамошюнайте аналізувала прийняття лм і її особисте вживання (Tamošiūnaitė 2009, 2011); питання вживання литовської мови у війську досліджували Альґірдас Ажубаліс, Діана Буйлене та Роланда Казлаускайте-Маркелене (Ažubalis ir kt. 2010); про заснування Інституту литуаністики Антанаса Сметони писали Дангірас Мачюліс (2002) і Данґуоле Мікуленене (2021); діяльність Комісії з термінології розглядала Альбіна Ауксорюте (2011, 2021),

² Згадуючи це видання, у статті збережено тогочасний правопис.

³ У Тимчасовій конституції Литовської держави, ухваленій 1920 року, державну мову не згадано (див. LLVK 1920: 1–2).

10

BENDRINĖ KALBA | 95

Міндаугас Максимайтіс (2007), Альвідас Умбрасас (2001, 2021); дослідження Вайди Буйвідене охоплюють програми й підручники литовської мови для початкових шкіл (2012, 2013, 2015, 2017); узагальнювальну статтю про литовську мову в міжвоєнний період опублікував Альдонас Пупкіс (2019a, b).

1. ЛІТЕРАТУРНА Й ДЕРЖАВНА МОВА

Дослідники виокремлюють чотири найважливіші аспекти розвитку літературних мов: вибір варіанта норми (англ. selection of norm), кодифікацію (англ. codification), удосконалення функцій (англ. elaboration of function) і прийняття суспільством (англ. acceptance by the community) (Haugen 1972: 252; 1987: 59). Перші два аспекти стосуються форми мови, а два наступні — її функцій (Haugen 1972: 252; Subačius 2004: 103). Початок литовської лм пов’язують із нелегальною пресою: редакції Aušros (1883–1886), Varpo (1889–1905) та інших видань обрали за основу своєї мови західноаукштайтський діалект; цей варіант мови в останні десятиліття XIX століття був прийнятий інтелігенцією. Граматика литовської мови Lietuviškos kalbos gramatika, видана 1901 року під псевдонімом Петрас Кряушайтіс і написана Йонасом Яблонскісом, відіграла роль символічної кодифікації: правила лм стали доступнішими й легшими для засвоєння.

Після відновлення Литовської держави розвиток лм прискорився. Її функції почали швидко розширюватися; вона стала функціонувати там, де раніше не вживалася або її вживання обмежувалося, а саме в державних установах, війську, школах і суспільному житті. Вона стала мовою науки в Литовському університеті, заснованому в Каунасі. Прийняття літературної мови суспільством пов’язане з її престижем. Дослідження свідчать, що привабливість лм у суспільстві зростала від кінця XIX століття⁴, але ще більше посилилася після відновлення незалежної держави, коли литовська мова, за словами Ґ. Субачюса, «стала цілком звичним повсякденням державного життя» (Subačius 2018: 109). Отже, розвиток литовської лм, а точніше, вдосконалення її функцій і прийняття суспільством, безпосередньо пов’язаний із відновленням держави та набуттям лм статусу державної — офіційної мови публічного державного життя, закріпленої законом.

У XX столітті в конституціях багатьох держав було закріплено державну мову або ухвалено мовні закони. Розвиток литовської лм, що стала державною (удосконалення функцій і прийняття суспільством), почали координувати спеціальні комісії та ради; виникло нове явище — мовна політика (Smetonienė 2005:

⁴ Наприклад, мова написів на надгробках свідчить про посилення орієнтації на лм на початку XX століття (докладніше див. Venckienė 2017).

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

11

24; 2014: 101). Здійснюючи мовну політику, влада регулює публічне використання мови, розвиток навичок володіння мовою, необхідних для реалізації державних пріоритетів, а також права й можливості вивчати та використовувати свою мову (Kevalienė, Raipa 2007: 47).

2. ЛИТОВСЬКА МОВА В НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТАХ

Конституція 1922 року надала литовській мові статус державної de jure, і вона стала частиною державної політики (Smetonienė 2014: 101), однак de facto державною її вважали й раніше. Про це свідчить не один документ. Хоча перед ухваленням конституції точилися дискусії про те, чи слід визнати в Литві одну державну мову чи кілька (Kelmutis 1922: 2), у документах різних галузей від 1919 року вже містилися вимоги володіти державною литовською мовою та користуватися нею.

2.1. Вимоги щодо володіння державною мовою та її використання

У Тимчасовому порядку роботи литовських судів, оприлюдненому в січні 1919 року й підписаному президіумом Державної ради, було встановлено: «[С]удочинство ведеться державною, литовською мовою; цією мовою складаються протоколи та рішення»⁵ (LS 1919: 7). У Законі про самоврядування, ухваленому того самого року, зазначалося: «В усіх установах самоврядування діловодство ведеться державною литовською мовою. Поряд із державною литовською мовою дозволено вживати й інші мови» (SĮ 1919: 2). Отже, законодавча влада, не забороняючи використання інших мов, прагнула забезпечити вживання литовської мови в адміністративних установах. Пранас Янаускас, дослідивши використання мов у Каунаському самоврядуванні у 1918–1928 роках, зауважив, що це багатомовне самоврядування «тривалий час успішно використовувало російську мову на різних рівнях і наполегливо опиралося утвердженню державної мови» (Janauskas 2003: 45). Перехід від російської мови до державної зафіксовано лише у другій половині третього десятиліття.

Після 1922 року з’явилося більше вимог до представників органів влади, службовців, членів повітових і міських рад володіти литовською мовою усно й письмово. Наприклад, у Статуті волостей, оприлюдненому 31 грудня 1924 року, зазначалося, що волостний староста й члени управи повинні вміти писати державною мовою: «§ 8. Волостного старосту й членів управи (помічни-

⁵ Крім того, тут було додано, що в разі, якщо учасники справи не володітимуть державною мовою, «судді зобов’язані володіти й уміти спілкуватися також іншими місцевими мовами (польською та білоруською)» (LS 1919: 7).

12

BENDRINĖ KALBA | 95

(заступника старости та скарбника) обирає волосна рада з осіб, які вміють писати державною мовою» (VTS 1924: 2). У прийнятому 1929 р. Законі про місцеве самоврядування вимагалося, щоб старосту та представника старостинського округу до волосної ради обирали з-поміж тих, хто вміє читати й писати литовською, а головою волості також міг бути обраний лише мешканець, який володіє литовською мовою усно й письмово (VSI 1929: 1–2). А згідно з прийнятим 1936 р. Законом про вибори до Сейму ті, «хто не володіє державною мовою усно й письмово», не могли бути обрані представниками народу (SRĮ 1936: 1)⁶.

Правові акти передбачали, що знання литовської мови є обов’язковим не лише для працівників органів влади й адміністративних установ, а й для працівників інших галузей. У 1925 р. опубліковано Закон про право на медичну, ветеринарну, фармацевтичну та стоматологічну практику, у якому зазначено: «Особи, які бажають мати в Литві право займатися медичною, ветеринарною, фармацевтичною чи стоматологічною практикою[,] зобов’язані володіти литовською мовою» (MVFOĮ 1925: 7). Закон про еміграцію 1929 р. передбачав, що «[П]рацівники еміграційних установ, які приймають емігрантів у портах і супроводжують транспортні групи емігрантів, повинні володіти литовською мовою», а еміграційні книги ведуться литовською мовою (EĮ 1929: 1). У 1932 р. видано Закон про кінотеатри, згідно з яким «[Д]ля титрів кінофільмів і письмових текстів має використовуватися лише литовська мова» (KĮ 1932: 1). У Законі про пресу 1935 р. встановлено вимоги до видавців періодичних видань: «Газету може видавати лише громадянин Литви, який володіє литовською мовою усно й письмово та проживає в Литві» (SpĮ 1935: 2). Також зазначено, що назви газет, які видаються не литовською мовою, мають бути подані й литовською мовою (SpĮ 1935: 1).

Від 1935 року володіти литовською мовою зобов’язані були також друкарі та завідувачі книгарень: у Законі про друкарні та друкарське приладдя зазначалося, що «[З]авідувачем друкарні може бути лише громадянин Литви, який досяг 24 років і володіє литовською мовою усно й письмово» (SSRĮ 1935: 5), а в Законі про книгарні містилося положення, що «[З]авідувачем книгарні може бути лише громадянин Литви, який досяг 21 року і володіє литовською мовою усно й письмово» (KnĮ 1935: 6). У Законі про товариства, оприлюдненому 1936 року, було встановлено, що члени керівництва — громадяни Литви — повинні володіти литовською мовою усно й письмово; крім того, «[В]олодіння мовою може бути перевірене» (DĮ 1936: 2). У цьому законі зазначалося, що юридичну силу мають лише документи товариств, складені литовською мовою.

8 квітня 1940 року міністр внутрішніх справ Kazys Skučas затвердив Програму перевірки володіння литовською мовою та порядок її проведення. Документ передбачав, що володіння литовською мовою усно й письмово підтверджується щонайменше

⁶ У законі про вибори до Сейму 1926 року цього положення не було (див. SRĮ 1926).

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

13

4 розділи, що відповідає свідоцтво про початкову освіту або іншу литовську школу. В інших випадках знання литовської мови перевіряють. Для цього «міністри за погодженням призначають по одному представникові від своїх відомств» (LKP 1940: 2).

Як бачимо, положення про вживання державної мови з’явилися в законодавчих актах ще до ухвалення конституції 1922 року — у 1919 році. Знання та вживання мови в державних та інших установах регулювалися різними документами. Такі вимоги впливали і на поширення державної стандартної мови, і на її престиж: щоб обійняти певну посаду, особа мала знати литовську мову. Дослідження А. Тамошюнайте свідчать, що авторитет стандартної мови поступово зростав приблизно від третього десятиліття XX ст. (Tamošiūnaitė 2011: 505).

2.2. Освіта

Створювана національна система освіти мала утвердити «литовське культурне й лінгвістичне середовище», як зазначає Дангір Мачюліс (Mačiulis 2015: 17). Насамперед, прагнучи підвищити грамотність та освіченість населення, 6 жовтня 1922 року Установчий Сейм ухвалив Закон про початкові школи. Ним запроваджувалася обов’язкова початкова освіта: «Початкову школу повинні відвідувати всі діти будь-якої статі віком від 7 до 14 років» (PMĮ 1922: 1). Крім того, закон визначав, що в початковій школі, серед іншого, слід викладати «рідну мову, читання, письмо». У школах, де навчання велося не литовською мовою, вимагалося викладати її як окремий предмет «у другому, третьому й четвертому класах», щонайменше по одному уроку щодня (PMĮ 1922: 1).

Через три роки, 5 серпня 1925 року, було оприлюднено Зміни до Закону про початкові школи. З попередньої редакції залишилося положення про школи з навчанням не литовською мовою: у них литовську мову мали викладати як окремий предмет упродовж другого–четвертого років навчання, щонайменше по одному уроку щодня (PMĮP 1925: 5). Ці зміни до закону встановлювали вимоги щодо знання мови для вчителів початкових шкіл: «Учителям, які не володіють усно або письмово литовською мовою на рівні, передбаченому відповідною програмою, визначеною Міністром освіти, учительську кваліфікацію визнають лише після складання іспитів з литовської мови за встановленою програмою» (PMĮP 1925: 6).

У 1919 році Міністерство освіти наказало школам послуговуватися граматикою литовської мови Йоаса Яблонскіса, виданою того року P. Kriaušaičio ir Rygiškių Jono Lietuvių kalbos gramatika. Etimologija. Pirmosioms mūsų aukštesniosioms mokslo įstaigoms (Вільнюс, друкарня «Žaibas»). У газеті Vyriausybės Žinios було надруковано звернення Департаменту початкової освіти до всіх інспекторів, учителів і вчительок початкових шкіл із проханням користуватися цією працею:

14

BENDRINĖ KALBA | 95

Департамент з’ясував, що в литовських початкових школах правопис недостатньо уніфікований, а в деяких школах мова також недостатньо правильна. Щоб усунути ці вади нашої освіти [sic!], Департамент початкової освіти просить усіх учителів і вчительок початкових шкіл як в офіційному листуванні, так і в навчанні неухильно дотримуватися мовних правил і правопису, викладених у «Граматиці литовської мови» P. Kriaušaitis і Rygiškių Jonas (Вільнюс, 1919 рік, видання Литовського наукового товариства) (Kreipimasis 1919: 8).

Ця граматика стала основним засобом навчання литовської мови в усіх школах Литви (Palionis 1957: 34). Доповнене видання граматики, що вийшло 1922 року, Rygiškių Jono Lietuvių kalbos gramatika. Etimologija. Vidurinėms mokslo įstaigoms (Каунас, видання товариства «Švyturys»), Міністерство освіти затвердило як нормативне й обов’язкове для шкіл Литви (Zinkevičius 1992: 153).

Через десятиліття, 29 липня 1936 року, попередні закони про школи скасували й видали новий Закон про початкові школи. У ньому було записано нове положення: «Мовою викладання в початкових школах є литовська» (PMĮ 1936: 1). Крім того, як обов’язкову вимогу встановили, що діти, один із батьків яких належить до литовської національності, мають відвідувати школу з литовською мовою викладання. У школах, де навчання велося не литовською мовою, литовську як обов’язковий предмет мали викладати, починаючи з другого року навчання. На третьому році литовською мовою мали викладати краєзнавство, історію та географію. До адміністрації таких шкіл висували вимогу: «діловодство має вестися литовською мовою» (PMĮ 1936: 2). Разом із Законом про початкові школи було оприлюднено також Закон про середні школи. У ньому зазначалося, що в школах, де мовою викладання була не литовська, литовською мовою мають викладатися литовська мова й література, історія, географія Литви, фізична культура та військова підготовка. Також зазначалося, що діловодство в таких школах має вестися литовською мовою (VMĮ 1936). Литовську мову викладали й в інших навчальних закладах, наприклад у Військовій школі (див. KMĮ 1922: 2), а також на курсах пошти, телеграфу й телефону Міністерства освіти (див. PTTĮ 1924: 1). Для тих, хто хотів навчатися на цих курсах, могли проводити іспити з литовської мови.

Для створення державної системи освіти потрібно було підготувати персонал. У 1919 році Міністерство освіти організувало в Маріямполе, Каунасі, Шяуляї, Паневежисі, Юрбаркасі, Тельшяї, Укмерге та Рокишкісі річні курси для вчителів початкових шкіл на 1919–1920 навчальний рік. У Vyriausybės Žinios опублікували Статут річних курсів для вчителів початкових шкіл. У документі зазначалося, що на курсах, серед іншого, мають викладати «литовську мову,

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

15

jos metodika ir praktika“ (MĮ 1919: 5). Juos lankyti galėjo baigę bent tris gimnazijos klases ir turintys tai liudijančius pažymėjimus. Neturintiems tokio dokumento teko laikyti lietuvių kalbos, tikybos, aritmetikos ir pradedamojo geografijos kurso egzaminus. Lietuvių kalbos egzaminą sudarė etimologija⁷, diktantas ir atpasakojimas (MĮ 1919: 5).

У 1923 р. Міністерство освіти заснувало дворічні курси для вчителів і в Vyriausybės Žiniose опублікувало Закон про курси вчителів початкових шкіл (PMMĮ 1923: 1). У пункті 5 закону зазначено, що на курсах, де навчання ведеться не литовською мовою, литовська мова й література, географія та історія мають викладатися литовською мовою: «На курсах, де навчання ведеться не литовською мовою, литовська мова й література, географія та історія Литви є обов’язковими навчальними предметами; їх викладають литовською мовою. На литовську мову в кожному класі відводиться щодня не менше однієї години» (PMMĮ 1923: 1).

Отже, під час створення національної системи освіти було врегульовано використання литовської мови в школах (приписано спиратися на граматики Й. Яблонскіса 1919 і 1922 рр.), затверджено вимоги до володіння нею вчителями, визначено порядок викладання й використання литовської мови та ведення діловодства в школах, де навчання або викладання здійснювалося іншими мовами. Жителі, які закінчили школу в 1919–1940 рр., мали набути певних навичок володіння стандартною мовою.

2.3. Удосконалення функцій мови

Ейнар Гауґен, говорячи про вдосконалення функцій стандартної мови, насамперед зазначав, що сучасній мові потрібна термінологія⁸. Після того як литовська стандартна мова стала офіційною державною мовою і сфера її вживання розширилася, почали дбати про створення термінів. 29 березня 1921 р. у Vyriausybės Žiniose опубліковано наказ про створення Комісії з термінології (TKĮ 1921: 4). У ньому зазначалося, що Комісію засновано при Міністерстві освіти «для встановлення й уніфікації термінів усіх галузей науки та всіх потреб практичного життя» (докладніше про діяльність Комісії з термінології див.: Umbrasas 2001, 2021; Maksimaitis 2007; Auksoriūtė 2011, 2021). Законодавчими актами також було врегульовано використання особових і географічних назв та їх литовізацію, а також установлено вимоги до мови преси. Дбаючи про написання імен, на початку 1920 р. було ухвалено Наказ про написання особових імен, прізвищ і прізвиськ, а також назв місцевостей (ĮVPP 1920: 5).

⁷ Етимологією називали розділ шкільної граматики, що охоплює фонетику й морфологію (див. LKKŽ).

⁸ «Сучасній мові високої культури потрібна термінологія для всіх інтелектуальних і гуманітарних дисциплін, зокрема й наук» (Haugen 1987: 61).

16

BENDRINĖ KALBA | 95

У ньому зазначено, що «[У] документах та офіційних [sic!] письмових текстах (написаних литовською мовою) особові імена, прізвища й прізвиська, а також назви місцевостей (сіл, хуторів, міст і містечок) мають писатися без порушення правил литовської мови, саме так, як їх вимовляють литовською мовою, відповідно до правил литовської фонетики» (ĮVPP 1920). Крім того, зазначено, що не слід уживати назв місцевостей, змінених іншими владами: «Місцевостям, які за часів чужоземного панування в Литві в документах та офіційних письмових текстах називалися інакше, ніж їх називали жителі цих місцевостей, слід повернути назву, уживану людьми, і саме її використовувати в офіційних письмових текстах» (ĮVVP 1920).

Поки що немає докладніших досліджень про те, як закон діяв на практиці. З аналізу каунаських назв вулиць у 1918–1940 рр., проведеного Міндаугасом Балкусом, відомо, що 1919 р. міська управа постановила дозволити зазначати назви вулиць на табличках трьома мовами (литовською, польською та їдишем), і лише в липні 1923 р. міська рада ухвалила постанову, згідно з якою назви вулиць мали писатися тільки литовською мовою (Balkus 2020: 55).

Географічні назви згадуються і в Vyriausybės Žinių, де 28 червня 1928 р. опубліковано Інструкцію щодо проведення землевпорядних робіт. У пункті 235 цієї інструкції передбачено: «Нелитовські або спотворені литовські назви адміністративних одиниць мають бути замінені суто литовськими» (ŽĮ 1928: 17).

У 1938 р. опубліковано Закон про прізвища (PĮ 1938)⁹. У ньому зазначено, що литовські прізвища пишуться «за правописом стандартної мови та формами згідно зі Словником прізвищ»¹⁰. Закон також визначав порядок виправлення прізвищ: литовські прізвища можна було «виправляти», якщо вони «1) мають слов’янські суфікси, 2) перекладені іншими мовами та 3) спотворені під впливом чужих мов» (PĮ 1938: 2). Крім того, було встановлено, що виправленню підлягають «діалектні» прізвища та прізвища, що «відхиляються від правил стандартної мови».

У Законі про пресу 1919 р. вимог до мови друкованих видань не висувалося, але в Законі про пресу 1935 р. цьому присвячено другий розділ II. Нагляд за мовою друкованих видань. Вимагали чистоти й правильності мови: «Литовська мова друкованих видань має бути чистою і правильною. За чистотою й правильністю мови наглядає Міністр освіти. Помітивши, що мова друкованого видання нечиста або неправильна, Міністр освіти повідомляє про це Міністра внутрішніх справ» (SpĮ 1935: 2). У передбаченому законом випадку — коли мова друкованого видання неналежна,

⁹ Водночас попередній, ухвалений 1922 р., Закон про зміну прізвищ (PKĮ 1922) було скасовано.

¹⁰ Також зазначалося, що прізвища нелитовського походження пишуться за правилами литовської мови та правопису, але їх можна писати й «так, як їхній носій пише їх своєю мовою, якщо він цього бажає і якщо абетка цієї мови латинська» (PĮ 1938: 2).

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

17

міністр внутрішніх справ міг попередити видавця й редактора друкованого видання, призупинити випуск газети на три місяці, якщо після попередження мова «й далі залишається спотвореною», або повністю її закрити. Видання, мова якого була «дуже спотвореною», могло бути конфісковане (SpĮ 1935: 2).

У міжвоєнний період законодавчими актами регламентувалися різні питання мововжитку та мовного впорядкування, тож влада взялася дбати про вдосконалення її функцій. Було створено Комісію з термінології, визначено порядок уживання та зміни особових і географічних назв, а також вимоги до мови преси.

ПІДСУМОК

Початок литовської літературної мови — вибір термінологічної основи в останні десятиліття XIX століття та її кодифікація 1901 року — пов’язаний із діяльністю інтелігенції. Її подальший розвиток — удосконалення функцій і суспільне сприйняття — безпосередньо пов’язаний із відновленням держави та набуттям літературною мовою статусу державної, тобто закріпленої законом офіційної мови публічного життя держави. Держава взялася регулювати використання мови, володіння нею, її навчання та вдосконалення.

У юридичних документах термін державна мова вживався з 1919 року, а de jure статус державної мови литовська мова отримала 1922 року в конституції Литовської держави.

На суспільне сприйняття литовської літературної мови значно вплинуло її поширення через систему освіти. Законодавчими актами регламентувалися різні питання викладання литовської мови. 1919 року Міністерство освіти вказало під час викладання рідної мови спиратися на видану того ж року граматику литовської мови Я. Яблонскіса, а згодом нормативною оголосило доповнене видання цієї граматики (1922). Було регламентовано викладання мови в школах, де навчання велося не литовською мовою, та встановлено вимоги до володіння литовською мовою вчителями.

І на поширення літературної мови, і на її престиж вплинули вимоги володіти литовською мовою та користуватися нею в Сеймі, судах, установах самоврядування, волосних радах та інших установах і товариствах.

Із розширенням уживання літературної мови та турботою про вдосконалення її функцій юридичними документами було регламентовано написання власних назв відповідно до закономірностей литовської мови, литуанізацію прізвищ; вказано не вживати нелитовських або «спотворених» назв, а замінювати їх «суто литовськими». У четвертому десятилітті Законом про пресу почали вимагати чистоти й правильності мови преси.

Аналіз законодавчих актів міжвоєнної Литви показує, як змінювалися — ставали частішими й суворішими — вимоги, пов’язані з литовською мовою. На початку періоду, 1919 року, було вказано користуватися литовською мовою в судах, а також в установах самоврядування

18

BENDRINĖ KALBA | 95

мову, але поряд дозволялося використовувати й інші мови. Згодом від службовців і працівників різних галузей почали вимагати вміння користуватися литовською мовою усно й письмово. А в середині четвертого десятиліття видання, що не відповідало вимогам чистоти й правильності мови, міністр внутрішніх справ міг конфіскувати й «закрити».

ŠALTINIAI

DĮ 1936: Draugijų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 522, 1–4.

EĮ 1929: Emigracijos įstatymas. – Vyriausybės Žinios 310, 1–4.

ĮVPP 1920: Įsakymas dėl žmonių vardų, pavardžių ir pravardžių, taip pat ir vietų vardų rašymo. – Vyriausybės Žinios 19, 5.

KĮ 1932: Kinoteatrų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 390, 1–2.

KMĮ 1922: Karo mokyklos įstatai. – Vyriausybės Žinios 103, 1–2.

KnĮ 1935: Knygynų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 510, 6–7.

Kreipimasis 1919: Visiems pradedamųjų mokyklų instruktoriams, mokytojams ir mokytojoms. – Vyriausybės Žinios 8, 8.

LKP 1940: Lietuvių kalbos programa ir jo tikrinimo tvarka. – Vyriausybės Žinios 702, 2.

LLVK 1920: Laikinoji Lietuvos Valstybės Konstitucija. – Laikinosios Vyriausybės Žinios 37, 1–2.

LS 1919: Laikinasis Lietuvos teismų ir jų darbo sutvarkymas. – Vyriausybės Žinios 2–3, 6–7.

LVK 1922: Lietuvos Valstybės Konstitucija. – Vyriausybės Žinios 100, 1–8.

LVK 1928: Lietuvos Valstybės Konstitucija. – Vyriausybės Žinios 275, 1–6.

MĮ 1919: Metiniams pradedamųjų mokyklų mokytojų kursams įstatai. – Vyriausybės Žinios 13, 5.

MVFĮ 1925: Medicinos, veterinarijos, farmacijos ir odontologijos praktikos teisių įstatymas. – Vyriausybės Žinios 190, 7.

PĮ 1938: Pavardžių įstatymas. – Vyriausybės Žinios 629, 1–2.

PKĮ 1922: Pavardžių keitimo įstatymas. – Vyriausybės Žinios 79, 1.

PMĮ 1922: Pradžios mokyklų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 117, 1–3.

PMĮ 1936: Pradžios mokyklų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 541, 1–4.

PMĮP 1925: Pradžios mokyklų įstatymo pakeitimas. – Vyriausybės Žinios 200, 5–7.

PMMĮ 1923: Pradedamųjų mokyklų mokytojų kursų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 129, 1–2.

PTTĮ 1924: Pašto, telegrafo ir telefono kursų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 175, 1.

SĮ 1919: Savivaldybių įstatymas, Kaunas: Lietuvos Valstybės Spaustuvė.

SpĮ 1919: Spaudos įstatymas. – Vyriausybės Žinios 17, 5–6.

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

19

SpĮ 1935: Spaudos įstatymas. – Vyriausybės Žinios 510, 1–4.

SRĮ 1926: Seimo rinkimų įstatymas, Šiauliai: Savičo ir Šumkauskio spaustuvė.

SRĮ 1936: Seimo rinkimų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 533, 1–6.

SSRĮ 1935: Spaustuvių ir spausdinimo reikmenų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 510, 5–6.

TKĮ 1921: Terminologijos Komisijos sudarymo įsakymas. – Vyriausybės Žinios 60, 4.

VK 1938: Valstybės Konstitucija. – Vyriausybės Žinios, 608, 1–9.

VMĮ 1936: Vidurinių mokyklų įstatymas. – Vyriausybės Žinios 541, 4–8.

VSĮ 1929: Vietos savivaldybės įstatymas. – Vyriausybės Žinios 307, 1–2.

VTS 1924: Valsčiaus tarybos statutas. – Vyriausybės Žinios 177, 2–7.

ŽĮ 1928: Žemėtvarkos darbams vykdyti instrukcija. – Vyriausybės Žinios 279, 1–19.

LITERATŪRA

Auksoriūtė Albina 2011: Terminologijos komisijos (1921–1926) veiklos apžvalga. – Terminologija 18, 80–91.

Auksoriūtė Albina 2021: Terminologijos komisijos įkūrimo šimtmečiui. – Gimtoji kalba 3, 3–9.

Ažubalis Algirdas, Bulienė Diana, Kazlauskaitė-Markelienė Rolanda 2010: Valstybinė kalba kariuomenėje (1918–1940 m.), Vilnius: Generolo Jono Žemaičio Lietuvos karo akademija.

Balkus Mindaugas 2020: Kauno gatvėvardžiai 1918–1940. – Kauno istorijos metraštis 18, 47–62.

Buivydienė Vaida 2012: Lietuvių kalbos mokymas XX a. pradžioje: pirmosios lietuvių kalbos programos ir to laikotarpio vadovėliai. – Naujausi kalbų ir kultūrų tyrimai, sud. V. Meiliūnaitė, N. Morozova, Vilnius: Petro ofsetas.

Buivydienė Vaida 2013: XX amžiaus pirmosios pusės pradžios mokyklų gimtosios kalbos vadovėlių turinio ir kalbos norminimo bruožai: daktaro disertacija, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Buivydienė Vaida 2015: Pradinių mokyklų lietuvių kalbos mokymo programos 1915–1939 metais. – Bendrinė kalba 88, 1–21.

Buivydienė Vaida 2017: XX a. pirmosios pusės lietuvių bendrinės kalbos formavimosi bruožai pradžios mokyklų lietuvių kalbos vadovėliuose. – Valoda 27, 71–76.

Haugen Einar 1972: The Ecology of Language, Stanford, California: Stanford University Press.

Haugen Einar 1987: Blessings of Babel. Bilingualism and Language Planning, Berlin, New York, Amsterdam: Mouton de Gruyter.

20

BENDRINĖ KALBA | 95

Janauskas Pranas 2003: „Lietuviškasis lūžis“ (Kalbų varžybos Kauno savivaldybėje 1918–1928 metais). – Darbai ir dienos 34, 33–47.

Kelmutis A. [Klimas Adolfas] 1922: Valstybinė kalba. – Lietuva 68, 2.

Kėvalienė Dalia, Raipa Alvydas 2007: Pagrindiniai valstybinės kalbos politikos bruožai ir tendencijos. – Viešoji politika ir administravimas 19, 46–53.

LKŽe – Lietuvių kalbos žodynas, t. 1–20, 1941–2002 (elektroninis variantas), vyr. red. G. Naktinienė, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2005. Prieiga internete: www.lkz.lt.

Mačiulis Dangiras 2002: Antano Smetonos lituanistikos instituto įkūrimas. – Lituanistica 2, 19–38.

Mačiulis Dangiras 2015: Nacionalinė švietimo sistema ir valdžia. – Lietuvos istorija 10(2), Vilnius: LII leidykla, 17–41.

Maksimaitis Mindaugas 2007: Prie lietuviškos teisės kalbos ištakų. – Jurisprudencija 5(95), 7–13.

Mikulėnienė Danguolė 2021: Lietuvių kalbos instituto istorija: lietuvių kalbos ir kalbotyros institucionalizacija, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Palionis Jonas 1957: J. Jablonskis ir jo lietuvių kalbos vadovėliai. – Jonas Jablonskis. Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 7–61.

Pupkis Aldonas 2005: Kalbos kultūros studijos, Vilnius: Gimtasis žodis.

Pupkis Aldonas 2019a: Lietuvių kalba valstybėje. Iš tarpukario patirties. – Gimtoji kalba 1, 4–13.

Pupkis Aldonas 2019b: Lietuvių kalba valstybėje. Iš tarpukario patirties. – Gimtoji kalba 2, 7–15.

Sirutavičius Vladas 2010: „Kova už lietuvių kalbos teises“, arba dar kartą apie „murzinotojų“ bylą (antisemitizmas ir jo raiška Lietuvos viešajame gyvenime 1922–1924 m.). – Lietuvos istorijos metraštis 2, 51–76.

Smetonienė Irena 2005: Lietuvių kalbos politika Europos kalbų politikos kontekste. – Kalbos kultūra 78, 23–31.

Smetonienė Irena 2014: Kalbos vieta valstybių politikoje: standartinių kalbų susikūrimas. – Parlamento studijos 16, 82–103.

Subačius Giedrius 2004: Standartinių (bendrinių) kalbų istorijos chronologija. – Metmenys 84, 97–115.

Subačius Giedrius 2018: Lietuvių kalba: nepatogus unikalumas (The Lithuanian Language: Inconvenient Uniqueness). – Passport 2: Lietuvos tapatybė vakar, šiandien, rytoj, 96–109.

Tamošiūnaitė Aurelija 2009: Tarmė, bendrinė kalba ir raštingumas: trys asmeniniai laiškai. – Archivum Lithuanicum 11, 325–358.

Tamošiūnaitė Aurelija 2011: Lietuvių bendrinės kalbos priėmimo pradžia: tarmės ir bendrinės kalbos santykis asmeniniuose laiškuose: daktaro disertacija, University of Illinois at Chicago.

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

21

Umbrasas Alvydas 2001: Teisės terminijos padėtis Lietuvoje 1918–1940 metais. – Terminologija 8, 76–94.

Umbrasas Alvydas 2021: Teisės terminijos tvarkyba Terminologijos komisijoje (1921–1926): Terminologijos komisijos 100-mečiui. – Terminologija 28, 225–238.

Venckienė Jurgita 2017: Lietuviški XIX a. pabaigos ir XX a. pradžios antkapių užrašai: santykis su bendrine kalba. – Archivum Lithuanicum 19, 9–38.

Zinkevičius Zigmas 1992: Lietuvių kalbos istorija. T. 5. Bendrinės kalbos iškilimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Gauta 2022 12 21

Priimta 2022 12 29

JURGITA VENCKIENĖ

STATE LITHUANIAN LANGUAGE:

PROVISIONS OF LAWS DURING THE INTERWAR

Summary

The restoration of the Lithuanian state in 1918 accelerated the development of the standard Lithuanian language. The selection of norm and codification of form, which were important aspects of the development of the standard language at the end of the 19th century and at the very beginning of the 20th century, during the interwar period were replaced by the aspects oriented to the function of the language – that is, to the elaboration of function and acceptance by the community. The selection of norm and codification of form is linked to the activities of the intelligentsia, and its further development, the elaboration of functions and acceptance by the community, was directly related to the restoration of the state and the granting of the status of state language to the standard Lithuanian in 1922. The government began to regulate the use, learning and teaching, elaboration of standard Lithuanian.

The article discusses the provisions of interwar Lithuanian legal documents related to the use, proficiency, education, and improvement of functions of Lithuanian standard language.

The acceptance of the standard Lithuanian language by the community was greatly influenced by its dissemination through the education system. Various issues of education of Lithuanian language were regulated by legal documents. Ministry of Education in 1919 instructed to use Jonas Jablonskis’ Lithuanian grammar P. Kriaušaičio ir Rygiškių Jono Lietuvių kalbos gramatika. Etimologija. PirmosIoms mūsų aukštesniosioms mokslo įstaigoms (Vilnius, 1919). Later the sup-

22

BENDRINĖ KALBA | 95

plemented edition of this grammar Rygiškių Jono Lietuvių kalbos gramatika. Eti-mologija. Vidurinėms mokslo įstaigoms (Kaunas, 1922) was declared as the normative grammar. The teaching of Lithuanian language in schools with not Lithuanian main teaching language have been regulated as well as Lithuanian language proficiency requirements for teachers have been set.

The spread of the standard language and its prestige was also influenced by the requirements to know and use the Lithuanian language in government and other institutions and societies. As the use of the standard language expanded, the use and change of proper names was regulated, as well as the requirements for the press language were set up in order to improve standard language functions.

KEYWORDS: standard language, state language, laws, interwar.

JURGITA VENCKIENĖ Lietuvių kalbos institutas Petro Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius [email protected]

JURGITA VENCKIENĖ

VALSTYBINĖ LIETUVIŲ KALBA:

TEISĖS AKTŲ NUOSTATOS TARPUKARIU

S a n t r a u k a

Lietuvos valstybės atkūrimas 1918-aisiais paspartino lietuvių bendrinės kalbos raidą. XIX a. pabaigoje ir pačioje XX a. pradžioje buvusius svarbius į kalbos formą nukreiptus bendrinės kalbos raidos aspektus – normos pasirinkimą ir kodifikaciją – tarpukariu pakeitė aspektai, nukreipti į kalbos funkciją: funkcijų tobulinimas ir visuomenės priėmimas. Terminio pagrindo pasirinkimas ir kodifikacija sietina su inteligentijos veikla, o tolesnė bendrinės kalbos raida – funkcijų tobulinimas ir priėmimas visuomenėje – buvo tiesiogiai susijusi su valstybės atkūrimu ir bendrinės kalbos tapimu valstybine, t. y. įstatymų įteisinta oficialia viešojo valstybės gyvenimo kalba. Valstybė ėmėsi reguliuoti tos kalbos vartojimą, mokėjimą ir mokymą, tobulinimą.

Straipsnyje aptariami tarpukario Lietuvos teisės aktų reikalavimai, susiję su lietuvių kalbos vartosena, mokėjimu, mokymu, funkcijų tobulinimu.

Lietuvių bendrinės kalbos priėmimui visuomenėje didelės įtakos turėjo jos sklaida per švietimo sistemą. Teisiniais dokumentais reglamentuoti įvairūs lietuvių kalbos mokymo klausimai. Švietimo ministerija 1919 m. nurodė mokant gimtosios kalbos remtis Jono Jablonskio lietuvių kalbos gramatika P. Kriaušaičio ir Rygiškių Jono Lie-

JURGITA VENCKIENĖ. Valstybinė lietuvių kalba: teisės aktų nuostatos tarpukariu

23

tuvių kalbos gramatika. Etimologija. Pirmosioms mūsų aukštesniosiosoms mokslo įstaigoms (Vilnius, 1919), vėliau norminiu paskelbė papildytą šios gramatikos leidimą Rygiškių Jono Lietuvių kalbos gramatika. Etimologija. Vidurinėms mokslo įstaigoms (Kaunas, 1922). Reglamentuotas kalbos mokymas mokyklose, kuriose mokoma ne lietuvių kalba, nustatyti lietuvių kalbos mokėjimo reikalavimai mokytojams.

Bendrinės kalbos sklaidai ir prestižui įtakos turėjo ir reikalavimai mokėti ir vartoti lietuvių kalbą valdžios ir kitose įstaigose, draugijose. Plečiantis bendrinės kalbos vartosenai ir rūpinantis jos funkcijų tobulinimu, teisės aktais reglamentuotas tikrinių vardų vartojimas ir keitimas, nustatyti reikalavimai, taikytini spaudos kalbai.

ESMINIAI ŽODŽIAI: bendrinė kalba, valstybinė kalba, teisės aktai, tarpukaris.

JURGITA VENCKIENĖ

Lietuvių kalbos institutas

Petro Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

24

BENDRINĖ KALBA | 95