LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, II LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

ХАРАКТЕРНІ ФОРМИ РОДУ, ЧИСЛА І ВІДМІНКА В ГОВІРЦІ БАСЕЙНУ РІЧКИ МІТУВА¹

EL. GRINAVECKIENĖ

I. Рід

1. Рід іменників. а) Крім іменників чоловічого й жіночого роду, у говірці досить широко вживаються також іменники спільного роду (звичайно, їх значно менше, ніж іменників чоловічого й жіночого роду). Усі іменники спільного роду мають зневажливе значення. Ці іменники можуть бути одно- і двокореневими, наприклад: hvežė (роззява), góbdašėra (скнара). Найчастіше вони мають корінь дієслівного походження. Більшість іменників спільного роду в говірці є основами на o-, однак трапляються також утворення на основи a-, ia-, ē-, наприклад: (основа на o) akiplėša, badvasa (той, хто схуд, хто голодує), čupā (той, хто довго порається, обмацує), dărnba (розвалюха, той, хто має непривабливий вигляд), geibā (сухоребрик), glāumã (нечупара), gróva (той, хто швидко падає), gu˙ra (той, хто промок і не уникає подальшого промокання), gu˙stã~gušta (той, хто довго порається), gvēra (роззява, телепень), kebėžā (той, хто незграбний), kerėpla (той, хто розкинувся в різні боки), klipirã (той, хто зігнувся), kvarnã (телепень), liežūvnešā (той, хто розносить плітки), nakūbalda, pičkūrna, plū̄rpa (той, хто гарячкує), plūmpa (такий роздобрів, такий опецькуватий; дуже товсто вдягнений), popā (той, хто розпещений, не терпить болю), ruknã (той, хто насупився), snarglā (недоросток), susnā (той, хто змучений, занепалий), skretna (той, хто нечупарний), terlā (той, хто валандається), užžomirša, žūgara (нахаба); (основа на a) bā.r.šrāls~barškalas (той, хто говорить брязкливо), mākals~mākalas (той, хто неуважно щось робить, усе перекидає), ta.r.šrāls~tarškalas (той, хто говорить брязкливо); (основа на ia) glōbis (скнара), gōželis (телепень, роззява), vēpelis (телепень); (основа на ē) kuislē (той, хто довго порається), loj˙nē~lojyne (базіка), memē (роззява, повільний на орієнтацію).

Іменники спільного роду в реченні найчастіше виступають іменною частиною присудка, наприклад: i_bū˙k tu_mā tōka glāumã, kō_tu tōks grōva; mū˙su tieus tōks plū˙rpa; ji tōka gu˙stã

¹Стаття, що друкується, є розділом морфології другої частини «Говірки басейну річки Мітува». Перша частина цієї праці — «Фонетика говірок басейну річки Мітува» — надрукована в першому томі «Питань литовського мовознавства» (Вільнюс, 1957, с. 119—180). Діалектні приклади в цій статті записано на основі фонетичної транскрипції «Програми збирання матеріалів для атласу литовської мови» (Вільнюс, 1956) і транслітеровано до літературної мови лише тоді, коли вони неясні або можуть бути витлумачені двояко.

12. Kalbotyros klausimai II.

177

б) Іменники arklys, avis, karvė, kiaulė, meška, pamatinė, rupūžė, šuo, varna, velnias, višta тощо в говірці часто вживаються в переносному значенні як лайливі слова або для характеристики людей. У такому разі вони набувають певних властивостей іменників спільного роду, і вживані з ними займенники (jis, tas, toks, koks, šitas) та прикметники (tikras, didelis, baisus) можуть граматично не узгоджуватися з ними за родом, наприклад: jis didelis kaulė; ji tóka arklės; jis tikras rupūžė; toks meška sėd acėdęs; šitoks pamatinė dáži akís leṇda; tikra velnes ta jō bóba

в) Іменники, запозичені з літературної мови, які називають заняття чи професію людей або мають характерні для людей цієї професії риси, у говірці також уживаються як іменники спільного роду, наприклад: ji gerà advikàč būtų (вона була б хорошим адвокатом); ale tóka tard’tojis ta tava bóba (а твоя дружина — як слідчий).

г) Назви діячів або осіб у говірці, як і в літературній мові, бувають чоловічого й жіночого роду. Утворення жіночого роду найчастіше творяться від утворень чоловічого роду додаванням закінчення -ė, наприклад: augi’tinis~augtinis ir augi’tine~augintinė, kveisli’s, kveisle, raibūks~raibūkas (raibas gaidys), raibūke~raibūke (raiba višta). Особливо численні в говірці такі іменники (зокрема всі утворення із суфіксами -škis, -škė, -(s)kus, -(s)kė, -(s)lys, -(s)lė, -(s)nys, -(s)nė тощо), що мають зневажливе значення, наприклад: čerksli’s, čerkš-lė, dičkis (<did + škis), dičke~dičke, drū’čkis, drū’cke~drūčke, rū’gli’s (verksnys), rū’glė, ręksni’s (verksnys), ręksnė, snaudā’lus, snaudā’le~snaudālė, šaukli’s, šauklė, zi’žli’s, zi’žlė, zurzli’s, zurzlė, žopli’s, žoplė | Жіночі утворення, зроблені від двоскладових чоловічого роду суфіксальних утворень на -(s)kus, -lius (від основ на (i)u!), у говірці паралельно вживаються з двома суфіксами: -ė та -uvienė, наприклад: āklus ir āklė, ākluvienė, džū’skus, džū’ske, džū’skuvienė, dri̇̄pkus, dri̇̄pke, dri̇̄pkuvienė, gē.l.čkus, gē.l.čke, gē.l.čkuvienė, li̇̄pkus, li̇̄pke, li̇̄pkuvienė, plū.r.phkus, plū.r.phe, plū.r.phkuvienė, smi̇.r.skus, smi̇.r.ske, smi̇.r.skuvienė, sė.i.lus, sė.i.le, sė.i.luvienė, škāplus (žmogus su tarp dantė), škāple, škāpluvienė | У цьому разі утворення із суфіксом -uvienė позначають будь-яку жінку (як незаміжню, так і заміжню), якій властиві або приписуються ознаки зі зневажливим значенням.

ґ) У говірці є іменники, рід яких відрізняється від роду тих самих іменників у літературній мові. Більшість цих іменників є новими для говірки, вони прийшли до неї з інших місць, наприклад: ā.n.cpauda (печатка), fílma (фільм), kāima (село), kombāina (комбайн), mȯ.rkes (морква), paštā (пошта), pi’pkis (люлька), pōpiera (папір), sli’rus (слива), smakrà (підборіддя), kantōrs (контора) тощо. Деякі з цих слів могли постати внаслідок контамінації: замість іншомовного слова могли почати вживати литовський корінь, а рід іншомовного слова зберігся (пор. ā.n.cpauda і pečėlis, kāima і ūlyčia).

д) Деякі іменники основи на i у говірці ненормативно вживаються паралельно як чоловічого, так і жіночого роду. Відповідно змінюються й їхні кінцеві частини основи, наприклад: juoc debesys~juodas debesis, júoda debesė~júodo debesio ir júoda debesīs, júodos debesės, stōrs kietis, stōra kiečė~stōro

178

кічето і storà žiẽtė, storõs kiẽtės, juodì suõdžei (сажа), juõdas suõdi~juó-dos súodys, bã.i.sus žvẽris, baisã.u.s žvẽre (звіря) і baìsi žvẽris, baìsõs žvẽries

g) Іменники середнього роду dėdė, tėtė, будучи чоловічого роду, у говірці частіше вживаються із закінченнями основ на ia, наприклад: dėdis, tėtis, dėdže~dėdžio, tėče~tėčio, dėdžui, tėčiui, dėdi~dėdį, tėtin~tėtį, dėdžų, tėčių, dėdį || dėdžau, tėti, dėdžei~dėdžiai, tėčei~tėčiai, dėdžems, tėčems, dėdžus, tėčus, dėdžės~dėdžiais, tėčės~tėčiais.

h) Усі прізвища з основами на o-, io-, ė-, позначаючи осіб чоловічої статі, у множині цілком перейшли до основ на a, ia, характерних для чоловічого роду, наприклад: bi·là~Bylà ir bi·lã.i.~Bylai, pémpė~Pėmpė ir pempẽ.i.~Pempiai, sa-deikà~Sadeikà ir sadeikã.i.~Sadeikai, pætrãvi·če~Petra vyčia ir pætrãvi·čẽ.i.~Petravyčiai.

2. Рід прикметників. a) Окрім чоловічого й жіночого роду, у говірці вживається також середній рід прикметників. Він адвербіалізувався і не відмінюється, як і в літературній мові, наприклад: bãlta, gražù, grašù, nuobodu, šalt | Середній рід прикметників трапляється рідше, ніж чоловічий і жіночий. Прикметники з основами на ia- та ė-, що вживаються лише у множині, його зовсім не мають. Середній рід позначає загальну властивість предмета й найчастіше трапляється в безособових реченнях, наприклад: mã næ-gražu, vižems trõšku, va.i.kui šalt, ši.l.t kõjums (ногам тепло), bã.i.sei gražu (дуже гарно), drù.čei šviesu (дуже світло).

b) Іноді в безособових реченнях замість середнього роду в говірці вживається жіночий, наприклад: mėnesienà, laukė šviesì; še.n.de sklidì, gal neva-žuõs; šìr·t laba.i. sklidì; ta.i šenakt šviesì; ta.i smagì laukė; ta.i gražì važiuot. Це спільна з жемайтами діалектна особливість.

3. Рід дієприкметників. Як і прикметники, дієприкметники (переважно пасивного стану) у говірці мають також середній рід. Середній рід дієприкметників пасивного стану минулого часу трапляється так само часто, як чоловічий і жіночий, а форма теперішнього часу вживається рідше. Середній рід обох часів за формою нічим не відрізняється від називного відмінка однини жіночого роду, а наголошується, як називний відмінок однини чоловічого роду (у дієприкметників середнього роду з акутовим коренем наголос завжди збігається з місцем наголосу в називному відмінку однини дієприкметників чоловічого та жіночого родів), наприклад: tàva aukštì: bùva šukuojama (волосся); ka·bù·t mėsta i juõdus, bù·t išėję·s gẽrs (якби було пофарбовано в чорний колір, вийшов би гарний светр); dá màna nešérta, dá màna negìrdita; bù·t buve· gerã.u., kà-piena bù·t nesusìota nẽšti, senẽi. bù·t numẽšta i pã.r.nẽšta; mẽdžẽs nusodì·ta eilõ.ms (ряд дерев, висаджений у кілька рядів); snìega privarì·ta aukščã.u. langù; i·r pritìrta senù: žmõnù|

Середній рід мають також деякі дієприкметники активного стану, утворені від безособових дієслів або від дієслів, які іноді мають безособове значення. Середній рід таких дієприкметників за формою, місцем наголосу й інтонацією збігається з формою називного відмінка множини дієприкметників чоловічого роду. Середній рід дієприкметників активного стану найчастіше позначає гадану,

179

неперевірену, сумнівну, переказану дію. У говірці найчастіше трапляється форма середнього роду дієприкметників активного стану теперішнього часу, але зустрічаються й форми інших часів, наприклад: jam šalt esą; jei pagąlsta jo (jai pagailsta jo); jam skauda pilva; duonas dá užtenka; jei (jai) buvę kieta; nebuva nieka likę; jau viskas pradusę; jam reikėję palaukti; jei (jai) būtų sunku; jei (jai) neužtekę kantrybės; dá reikia gėrt (ще треба пити).

4) Рід числівників. Усі прикметникові² числівники в говірці, як і в літературній мові, мають чоловічий і жіночий роди, наприклад: vieną~vienas, vieną, penktą~penktas, penktą, treči, trejas~trejos.

Рід мають і складені кількісні числівники, другим компонентом яких є числівник du, dvi, наприклад: abūdu, abidvi || abidi, vienudu, vienudvi || vienudi.

Усі субстантивні³ числівники в говірці, як і в літературній мові, роду не мають.

5. Рід займенників. Займенники aš, tu, jis, ji, šitas, šita, anas, ana, katras, katra, tas, ta у двоїні в говірці відмінюються за родами, наприклад: mūdu, mūdvi || mūdi, jūdu, jūdvi || jūdi, jūodu, jūodvi || jūodi, anuodu, anuodvi || anuodi, katruodu, katruodvi || katruodi, šituodu, šituodvi || šituodi, tiodu, tiodvi || tiodi|

6. Рід напівдієприслівників. Як і в літературній мові, напівдієприслівники говірки змінюються за родами, наприклад: eidams, eidama, pasišokinėdami, pasišokinėdamas. Напівдієприслівники зворотних дієслів без префіксів мають для обох родів (а також чисел) узагальнену форму середнього роду й не відмінюються, наприклад: jis, ji, jie, jos, juodu, juodvi šnek vaip’damos, ein bardamos|

У говірці рідко трапляються також зворотні напівдієприслівники чоловічого роду в називному відмінку множини: nają (пішли) šnekėdamiese, išėję rauk’damiese|

II. Число

1. Загальні зауваги. Крім форм однини й множини, у говірці трапляються також форми двоїни, однак двоїна тут рідша, а її форми здебільшого вже не мають значення двоїни. Із форм двоїни вживаються форми відмінків усіх числівників du, dvi, давальний відмінок усіх іменників та займенників і орудний відмінок їхнього жіночого роду, наприклад: štiem penkiem dra’siem vaikām; visiem keturiem geriem arkliem; patiem pirmiem piemenim; aniem trim iškirmijusiem dantim; štiem dviem didelėm šunim; šitom penkom didelom vištom; su anō.m dviem šēnem ža’sim|

Приклади показують, що форми двоїни цих відмінків уживаються для вираження множини, що вони самі по собі вже не виражають двоїни без числівника du, dvi, так само як і форми множини лише з числівниками du, dvi вживаються (і частіше) поряд із формами двоїни для вираження двоїни, наприклад: štiems dviem dideliems beržams, anōms dviem bangōms avims, su tām dviēm storām skepetām || storūns skepetūns|

² Див. J. Žiugžda, Lietuvių kalbos gramatika, 1, 116, Kaunas, 1957.

³ Див. там само, 117.

180

2. Число іменників і прикметників. a) Усі іменники та прикметники основ на a-, ia-, u-, iu-, а також усі іменники чоловічого роду основи на i- у говірці зберегли форми знахідного відмінка двоїни, наприклад: surašk du senų šluotražių; įdėk du didelu morkų; sutalpina.u. i du gerų vežimų; padarīk du naujų ąviių; išgėrau du alų (du bocalus); baigā.u. liaudies (pradžios mokyklos) du skir’iu; įsidėjau du naujų dančių

b) Із уживаних у говірці іменників однини варто згадати такі: ãtkuaps (перепочинок), atlajūs (відливання води з більшої річки), ārajus (відрижка, жуйка), džovà (висихання), gri’nčalà (мороз без відлиги), gi’vuonis (живодер), mutini’s (їжа з хліба, цукру й води), pìpsas (грижа), rāks~rākas (час, коли мають вилупитися пташенята), rìntis (щоденний час, що припадає на ту саму годину), sótis, šutiene (зварена без води картопля).

Із іменників множини варто згадати такі: apmatā.i. (нитки основи, якими основують тканину), atauda.i. (нитки, якими прокладають уток), dėtis (орган птаха, у якому дозрівають яйця), išėdas~išėdos, mintuva.i., mestuvai, išdėvas~išdėvos, išnaras~išnaros, naščei~naščiai, pagrīres~pagrīrios, pašukas~pašukos, pažāndes~pažāndės, skiemenc (склади), smaugā.i. (дифтерія), spāstai, šū.r.les~šiūrlės (погане зерно), šū’ti’s (безліч, купи), vi’tuvai, žāptai~žābtai, žibkštei (ангіна), žōmenc (жуйка).

3. Число числівників. Числівники du, dvi, abūdu, abīdvi, vienudu, vienudvi у говірці мають повний набір форм усіх відмінків двоїни, наприклад: dviejų, dviem, dū, dvi, abiedviejų || abiediejų, abiedviem || abiedem, abūdu, abīdvi, vienudujevų, vienudviem || vienudem, vienudu, vienudvi || vienudi.

4. Число займенників. Займенники aš, tu, jis, ji, anas, ana, tas, ta, šitas, šita, katrōs, katrā у говірці мають двоякі форми двоїни. Одні такі їхні форми — це форми множини без кінцевого s, наприклад: mūm, mūm, jūm, jūm, jiem, jiem, jōm, jō.m, aniem, aniem, anōm, anō.m, tiem, tiem, tóm, tō.m, š tiem, šitom, katriem, katriem, katrōm, katrō.m. Ці форми двоїни в говірці трапляються рідше й значно рідше вживаються для вираження двоїни. Найчастіше вони виражають множину. Інші форми двоїни цих займенників є складеними. Другим їхнім компонентом є du, dvi, наприклад: mūdu, mūdvi || mūdi, jūdu, jūdvi || jūdi, jūodu, jūodvi || jūodi, anūodu, anūodvi || anūodi, tūodu, tūodvi || tūodi, šītuodu, šītuodvi || šītuodi, katrūodu, katrūodvi. Ці форми двоїни мають усі відмінки двоїни й відмінюються так само, як складений числівник vienudu, vienudvi, наприклад: katrūodu, katrūodvi || katrūodi, katrūodujevų || katrūodiejų, katrūodem || katrūodviem. Перший компонент цих (складених) займенників і в чоловічому, і в жіночому роді в усіх відмінках узагальнено за формою називного або знахідного відмінка двоїни чоловічого роду. Цікаво також зазначити, що другим компонентом складених числівників жіночого роду (а у формах тих відмінків, які збігаються, також чоловічого роду) у говірці може бути одна з двох форм: зі збереженим або фонетично зниклим звуком v, хоча числівник dvi ніколи не втрачає v у говірці.

5. Число дієслів. У говірці дуже поширена дієслівна двоїна. Її форми зовсім не рідші за форми двох інших чис-

181

Число. Двоїну в говірці мають усі способи й усі часи, наприклад: mūdu ẽ.i.nava, nėšavos, ẽjova, e.i.davova, e.i.siva, e.i.tumėva, e.i.kiva, prã.u.skiros; judu e.i.na-ta, nėšatos, ẽjota, e.i.davota, e.i.sita, e.i.tumėta, e.i.kita, prã.u.skitos

III. Відмінок

1. З а г а л ь н і з а у в а г и. У говірці, як і в літературній мові, уживаються сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і кличний. Крім місцевого й кличного, усі інші відмінки не відрізняються від літературної мови.

2. М і с ц е в и й в і д м і н о к. У говірці не мають місцевого відмінка ті іменні частини мови та займенники, які позначають осіб і живих істот разом з їхніми означеннями, наприклад: tėvas, merga, katė, šuo тощо, однак ці слова, набувши переносного значення, можуть уживатися і в місцевому відмінку, наприклад: buvɑ.u. tēvũos (був/була у батьків; був/була в батьківському домі); vienc jōs va.i.ks mergosē (одна її дитина — прийомна дочка).

З місцевих відмінків у говірці зберігся живим лише внутрішній статичний місцевий, а всі інші давні місцеві відмінки зникли. У говірці збереглося лише кілька прислівникових іменників, що мають залишки закінчень давніх місцевих відмінків, наприклад: e.i.k lā.u.ka (<laukan); bėk lā.uk; aškāc lā.uk; e.i.k šali.n.; viskas e.i.n vel-nõ.p | Закінчення окремих основ внутрішнього статичного місцевого, як і інших відмінків, зазнали впливу фонетичних закономірностей говірки на кінці слова, наприклад: didelã.m tvãrtē~didelame tvārte, gilã.m šulini~giliname šulinyje, aukštã.m kūpeti~aukštame kūpetyje, marškiniuos~marškinuose, šlašō pièvo~šlapioje pievoje, didelōs vi.r.kščōs (didelėse virkščiose), gerō žēmē~geroje žemėje, šitose li.sēse, sveikō aki~sveikoje akyje, ausisē (ausyse), gerã.m meduj~gerame meduje, visã.m spiēcju~visame spiēčiuje, šiltam raumenī~šitame raumenyje, smegeni-sē (smegenyse).

Замість внутрішнього директивного місцевого в говірці вживається знахідний відмінок із прийменником į, наприклад: einū į miestą, į gire, į lā.u.ka~į miestą, į girią, į lauką. У говірці трапляються випадки, коли внутрішній статичний місцевий уживається замість внутрішнього директивного, наприклад: aš žōles lovī supī'lau~aš žolės lovyje supyliau.

3. К л и ч н и й в і д м і н о к. a) Кличний відмінок у говірці трапляється рідше, ніж інші відмінки. Його можуть мати: 1) усі іменники, що позначають живих істот, наприклад: vaikē, šunīe, šunūk; 2) іменники, що позначають деякі абстрактні поняття, наприклад: va.rge, dievē; 3) у фольклорі іноді кличний відмінок мають також інші іменники, наприклад: api'nēli ka' du'mōji (1. d.); tu_eglūte, tu_žalōje~tu eglūte, tu žalioja; 4) рідше кличний відмінок мають прикметники, наприклад: ō_tu mana mažīti; sveikā brangōje mamīte; 5) займенники, наприклад: jūs padūkai (а ви, пустуни); 6) дуже рідко числівники, наприклад: tu antrōje kva.i.le; 7) у рідкісних випадках дієприкметники, наприклад: o_tu išlēpi'c pikčiūrna~о ти, розпещений пикчюрно.

b) Кличний відмінок однини іменників, за винятком основ на -a, за формою завжди відрізняється від називного.

182

У a-основних іменників форма однини кличного відмінка двоїста: із закінченням -e та з часткою -ai. Форма однини кличного відмінка із закінченням -e частіша й уживається ширше, наприклад: vìre, pā.r.še, žẽnte, và.rge, kàtine, āvine, vežtìke, pìrmininke. Наголошування форми однини кличного відмінка нічим не відрізняється від першої акцентної парадигми; лише двоскладові слова IV акцентної парадигми без будь-якої відмінності в значенні можуть мати двоякий наголос: на корені й на закінченні, наприклад: dieve, dievè, và.rge, vargè, và.zike, vaikè, šẽške, šeškè, vì.l-ke, vilkè.

Власні імена та слова a-основи, що їх замінюють, у формі однини кличного відмінка мають частку -ai, наприклад: jõnai, antānai, rōkai, tēvai pã-trai, tētūkai. Частка зазвичай ненаголошена. Багатоскладові слова у формі однини кличного відмінка можуть не мати частки, наприклад: juozap, kazimier, tētūk, brolūk

Усі слова ia-основи з ненаголошеним закінченням у формі однини кличного відмінка мають ненаголошений кінцевий компонент основи -i, наприклад: juōdi, sã.r.ti, kãlvi, tēti, gi˙vuoli, vaikēli, katinēli. Слова з наголосом на закінченні у формі однини кличного відмінка завжди мають наголошене закінчення -i, наприклад: arklì, ešerì, gaidì, garnì, ožì, vi˙turì.

Іменник brólis має двояку форму кличного відмінка: із закінченням -i та з кінцевим компонентом основи -au, властивим іменникам u-основи, наприклад: bróli і brolã.u.

Іменники o-, io-, ē-основи у формі однини кличного відмінка мають у закінченні чистий кінцевий компонент основи, який зазвичай ненаголошений, наприклад: tēta, mā.r.čė~marčia, óška, vīšta, li˙dėka, rā˙gana, kàte, kumēle

Іменники i- та приголосної основи у формі однини кличного відмінка мають закінчення -ie. Слова з наголосом на закінченні наголошують це закінчення, а слова з кореневим наголосом зберігають наголос на корені, наприклад: avìe, āntie, vagìe, grobuonìe, šūnie, obelìe | Іменники жіночого роду i-основи поряд із закінченням своєї основи можуть тут мати також закінчення -ē іменників ē-основи, рідше вживане в говірці, наприклад: ānte, žāse, āve | Можливо, це вплив жмудських говірок, оскільки деякі іменники жіночого роду i-основи в сусідніх жмудських говірках⁴ повністю перейшли до ē-основи. Деякі іменники чоловічого роду приголосної основи тут іноді мають також закінчення -i ia-основи, наприклад: piemenì | У застиглих висловах трапляються приклади однини кличного відмінка з чистою приголосною основою, наприклад: vōver, vōver netingēk

Усі іменники u-, iu-основи у формі однини кличного відмінка мають у закінченні чистий кінцевий компонент основи -au, який у слів із кореневим наголосом ненаголошений, а в слів із наголосом на закінченні — наголошений, наприклад: kẽ.r.džau~kerždžiau, alā.u., sunā.u.

c) Форма множини кличного відмінка, за винятком vaìkai, формою та місцем наголосу збігається з множиною називного відмінка, наприклад: bóbas ~ bóbos, mā.r.gas ~ mèr.gos.

d) Кличний відмінок інших частин мови, рідкісний у говірці, зазвичай збігається формою як в однині, так і в множині з називним відмінком, наприклад: gerāsis vaikēli; pasìlktōje sesūte ~ pasilgētōja sesūte; o jūs kvà.i.las bóbas ~ o jūs kvailos bóbos; māna mì˙lemi vaikēlei (мої любі дітки).

⁴ Žr. P. Jonikas, Pagramančio tarmė, § 90, Kaunas, 1939.

183

Багатоскладові прикметники ia-, ē- основ в однині кличного відмінка можуть мати подвійні закінчення: кличного й називного відмінків, напр.: о tu mė́tini || mė́tinis me.i.tėli; o tu sta.i.nini || sta.i.ninis drigą.nte; o tu mažė.tėli || mažė.tėlis vaikėli

e) Коли до когось звертаються з подивом, повідомляючи щось важливе або просячи про щось, наголос іменників у кличному відмінку в окремих рідкісних випадках може переноситися зі звичного місця на корінь, напр.: dū·krel; sū·nel; o tu mana vā.r.kseli maželi| Кличних відмінків із таким наголосом багато й у Східній Литві, особливо в дзукійських говірках, напр.: (Druskininkai) jiuozuli, vai.keli, jūzele; (Perloja, Nedingė) bōbute, ōnute| В описуваній говірці кличні відмінки з таким наголосом рідкісні й зникають. Вважають, що вони давні⁵.

Трапляється, що при патетичному звертанні до когось наголос однини кличного відмінка може зрушити зі звичного місця на кінець слова, напр.: elenutė~Elenutė, genutė~Genutė, onutė~Onutė, jeninutė~Janutė, dėdė, jonā.i, ma·mà, tėtukā.i| Таке наголошування кличного відмінка в говірці трапляється рідше, ніж звичне наголошування, наведене в прикладі 1.

Оскільки наголос на кінець слова переноситься рідко, давнє місце наголосу, залишаючись у цьому випадку ненаголошеним, зберігає (можливо, за аналогією зі звичайно наголошуваними кличними формами) свою попередню довготу, напр.: ма·ма (пор. мама), те·та (пор. тета), елена (пор. елена).

ХАРАКТЕРНІШІ ФОРМИ РОДУ, ЧИСЛА Й ВІДМІНКА В ГОВІРЦІ БАСЕЙНУ РІЧКИ МІТУВА

Э. И. ГРИНАВЕЦКЕНЕ

Резюме

1. а) У статті зазначається, що поряд із чоловічим і жіночим родами в говірці є також спільний рід іменників. Усі іменники спільного роду в говірці мають зневажливе значення. Вони можуть бути однокореневими (kēbsa «роззява») і двокореневими (gōbdēsra «жадібна людина»). Більшість іменників спільного роду мають основу на о (kliputā «шкандибайло», sūsnā «паршивець, -вка»), однак трапляються й основи на а (tarškālas «балакуча людина»), на ia (glōbis «жадібна людина»), на ē (kuislē «той, хто довго вовтузиться»).

б) Середній рід прикметників у говірці адвербіалізувався, як і в літературній мові. Замість прикметників середнього роду в безособових реченнях, за прикладом сусідніх жмудських говірок, у говірці часто вживається жіночий рід, напр.: tai gražī važiuot «як гарно їхати», tai gražī laukē «як гарно надворі».

в) Дієприкметники, особливо пасивного стану, також мають середній рід, напр.: tāvo aukštyn šukuojama «у тебе (твоє волосся) зачісується догори».

⁵ Plg. K. Būga, Kalbos dalykai, § 27. Perspausta iš „Draugijos“, Kaunas, 1909 ir Lietuvių kalbos žodynas, 1, § 36, Kaunas, 1924.

184

2. а) Крім однини й множини, у говірці в рідкісних випадках є також двоїна. Давальний, знахідний і орудний відмінки двоїни властиві іменникам, прикметникам і займенникам, напр.: išgėriau du alù «випив два келихи пива»; šìtiem dviem mažiem vaikam daviau daugiau «цим двом маленьким дітям дав більше»; ėjau namõ su anõm dviem senõm tetõm «я йшов додому з тими двома старими тітками».

б) Числівники dù «два», dvì «дві» в усіх відмінках мають форми лише двоїни.

в) У говірці широко вживаються всі форми двоїни таких займенників, як às «я», tù «ти», jìs «він», jì «вона», katrãs «який», katrà «яка», tàs «цей», tà «ця», anàs «той», anà «та», šìtas «цей», šìta «ця» та числівників abìdu, abìdvi «обидва, обидві» і viẽnudu, viẽnudvi «одні», напр.: mìdu «ми двоє», mìdvi «ми дві», jùdu «ви двоє», jùodu «вони двоє», tùodu «ці двоє», tùodvi «ці дві», anùodu «ті двоє» anùodvi «ті дві».

3. а) У говірці є сім відмінків, як і в літературній мові: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий і кличний.

б) Місцевого відмінка не мають іменники, що позначають живих істот, однак у рідкісних випадках у переносному значенні місцевий відмінок властивий і їм, напр.: rugiùs piõvėm savẽjė «жито косили самі»; buvau tėvuõs «я був у батьків».

в) Інші давні місцеві відмінки в говірці зникли. Замість іллятива вживається знахідний відмінок із прийменником į «у» (einù į girìą «іду в ліс»), однак трапляються випадки, коли замість іллятива виступає інесив, напр.: aš supýliau lovõj «я влив у корито». У рідкісних випадках у говірці трапляються інші місцеві відмінки, що вже адвербіалізувалися, напр.: eik lašùk «іди звідси», eik šalin «іди геть, відійди», eik velniõp «іди до біса».

г) Кличний відмінок іменників своїми закінченнями відрізняється від називного лише в однині (за винятком основ на а), а в множині збігається з називним. Кличний відмінок інших імен у говірці трапляється рідше, ніж у іменників, і як в однині, так і в множині його форми збігаються з формами називного відмінка.