LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, II

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

ПРО БАЛТСЬКІ СЛІДИ В ТОПОНІМІЦІ РОСІЙСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

В. Н. ТОПОРОВ

Близько шістдесяти років тому з’явилася стаття А. А. Кочубинського «Територія доісторичної Литви» (Журнал Міністерства народної освіти, частина 309, 1897 рік, № 1, с. 60–94), у якій уперше було зроблено серйозну спробу визначити балтські елементи в топонімічних назвах на територіях, розташованих на схід і південний схід від сучасної Литви. А. А. Кочубинському вдалося виявити досить значний балтський пласт у місцевих назвах Мінської, Вітебської, Могильовської і (лише як виняток) Смоленської губерній. Зазначена стаття започаткувала цілу низку спроб подальшого виявлення балтських топонімів у східному напрямку.

Передусім слід відзначити надзвичайно цінні дослідження литовського лінгвіста К. Буги, присвячені східнослов’янській топоніміці балтського походження¹. Йому вдалося зібрати понад 150 прикладів такого роду, що набагато перевищує матеріали його попередників. Крім того, лінгвістичне тлумачення цих прикладів і їхня доказова сила переконливіші, ніж у А. А. Кочубинського, хоча й у працях К. Буги чимало сумнівних або просто помилкових прикладів (Гривка, Клѣтка, Метелка, Неропля, Нератовка, Перелом, Переволока, Полова, Струпица та ін.), причому питання про критерії розрізнення балтських топонімів і давніх слов’янських не завжди посідає належне місце. А це особливо дивно, якщо згадати, що саме К. Буга дуже вдало визначив основні елементи слов’янського мовлення того періоду, коли слов’яни вступили в контакт із балтами, фінами, давнім населенням Балкан і передальпійських територій. Важливо відзначити, що пошукова область литовського вченого здебільшого обмежувалася тими самими територіями, які досліджував і А. А. Кочубинський, із тією відмінністю, що дещо повніше було використано дані з топоніміки Смоленської губернії.

Ще далі на схід сліди балтської топоніміки шукали А. Л. По-

¹ Див. К. Būga, Aistiškos kilmės Gudijos vietovardžiai, „Tauta ir Žodis“ 1, Kaunas, 1923, с. 20–44; його ж, Upių vardų studijos ir aisčių bei slavėnų senovė, там само, 1, с. 1–20; його ж, Die Vorgeschichte der Aistischen (Baltischen) Stämme im Lichte der Ortsnamenforschung, Streitberg-Festgabe, Leipzig, 1924, с. 22–35 (литовський варіант — Aisčių praeitis vietų vardų šviesoje) та ін.

55

годін, який вважав, що східний кордон поширення балтського елемента проходив у Тамбовській і Пензенській губерніях, де він змішувався з фінно-угорським і, очевидно, навіть іранським елементами; А. І. Соболевський, який, щоправда, не навів нового топонімічного матеріалу; М. Фасмер, який зібрав найнадійніший (хоча й невеликий) матеріал, що стосується топоніміки Смоленської, Тверської, Калузької, Московської, Чернігівської та Орловської губерній.

За останню чверть століття інтерес до цієї проблеми явно знизився; нові праці з’являються вкрай рідко і, як правило, стосуються окремих питань. Увага вчених перемістилася до західніших областей, де шукають сліди балтської топонімії на території Польщі або встановлюють зв’язки балтської гідронімії з «центральноєвропейською». Визнаючи першочергове значення таких досліджень, усе ж не можна визнати

^² См. А. Л. Погодин, Из истории славянских передвижений, СПб, 1901, стр. 92-93.

^³ Див. А. І. Соболевский, Где жила Литва?,—Известия Императорской Академии Наук за 1911 год, с. 1051–1054.

^⁴ Див. M. Vasmer, Beiträge zur historischen Völkerkunde Osteuropas, 1. — Die Ostgrenze der baltischen Stämme, SPAW, Phil.-hist. Klasse, XXIV, Berlin, 1932.

^⁵ Див. E. Blesse, Beiträge zur Namenforschung, 4, 1953, с. 289–291 (про назви Гжати і Бологое; стаття виявилася нам недоступною); P. Arumaa, Die ostslavische Gewässernamen mit l-epentheticum. Festschrift M. Vasmer, Wiesbaden, 1956. с. 47–60 (тут міститься також балтський матеріал). Факти, зібрані в книжці T. Лер-Сплавинского «O pochodzeniu i praojczyźnie Słowian», Poznań, 1946 (див. § 15. D. Nazwy Bałtyckie, с. 65–67, див. також с. 175–177), є традиційними. У посмертно опублікованому дослідженні Я. Розвадовского, Studia nad nazwami wód słowiańskich, Kraków, 1948, балтські гідроніми, також зазвичай традиційні, розглядаються не з тієї точки зору, про яку йдеться тут.

^⁶ Див. В. Н. Топоров, Две заметки из области балтийской топонимии. — Сборник в честь акад. Я. М. Эндзелина, Рига, 1959 (тут же наведено літературу питання).

^⁷ Див. H. Krahe, Illyrica, IV-V, IF,49, 1931, с. 267–274 (V. Baltisch und Illyrisch, с. 271–274); його ж, Baltische Ortsnamen westlich der Weichsel, Alt-Preußen, 8, 1943, с. 43–44; його ж, Beiträge zur alteuropäischen Flußnamenforschung, Würzburger Jahrbuch, 1, 1946, с. 79–97; його ж, Alteuropäische Flußnamen, BzNf, 1, 1949-1950, с. 24–51, 247–266; 2, 1950-1951, с. 113–131, 217–237; 3, 1951-1952, с. 1–18, 153–170, 225–243; 4, 1953, с. 37–53, 105–122, 234–243; його ж, Sprache und Vorzeit. Europäische Vorgeschichte nach dem Zeugnis der Sprache, Heidelberg, 1954, (особливо 15. Das Verhältnis des Illyrischen zum Baltischen und Slavischen, с. 108–114); його ж, Die Sprache der Illyrier, 1 Teil: Die Quellen, Wiesbaden, 1955; його ж, Zu einzelnen illyrischen Eigennamen, BzNf, 6, 1955, с. 237–243; 7, 1956, с. 217–224; його ж, Balto-Illyrica. Festschrift M. Vasmer, с. 245–252; його ж, Fluß- (und Orts-) Namen auf -mana/-mina, BzNf, 8, 1957, с. 1–27; його ж, Bemerkungen zu alten Gewässernamen, BzNf, 8, 1957, с. 144–148; та ін.; K. Kaspersons, Illyrica. — Filologu Biedrības Raksti, 18, 1938, с. 52–65; 19, 1939, с. 57–74; 20, 1940, с. 188–204; G. Alessio, Un’oasi linguistica preindoeuropea nella regione baltica. Studi Etruschi, 19, 1946, с. 141–176; R. Schmittlein, Notes de toponymie lituanienne, AASF, 51, 1941, с. 59–60; його ж, Études sur la nationalité des Aestii, 1, Toponymie lituanienne. 1948; його ж, Sur quelques toponymes lituaniens, BzNf, 14, с. 233–248; 15, с. 51–71, 152–179; його ж, The confluence Balto-Romane? Mélanges de linguistique et de littérature romanes, 2, 1953, с. 251–267 та ін.

56

виправданим забуття кола питань, поставлених К. Бугою та М. Фасмером; тим більше, що ці питання далекі від остаточного розв’язання й нерідко висвітлюються з цілком різних точок зору.

У цій статті — наскільки дозволяє її обсяг — хотілося б указати на найважливіші, на нашу думку, проблеми, що постають сьогодні перед дослідником балтійської топонімії на території Росії, та висловити деякі попередні міркування, доповнивши їх кількома новими поясненнями.

Одним із суттєвих завдань є встановлення меж балтійської топоніміки на території Росії. Цікаво, що саме її східна межа залишається найневизначенішою й найрозмитішою, тоді як південна межа проходить цілком чітко по Прип’яті (топоніміка ятвязького типу)⁸, західна також не викликає скільки-небудь серйозних сумнівів (у цьому разі не беруться до уваги «центральноєвропейські» зв’язки); що ж до північної межі балтійської топоніміки, то, по суті, її визначення не становить проблеми, оскільки очевидно, що балтійські племена ніколи не жили північніше від місць, де вони живуть тепер. Питання про східні межі балтійської топоніміки порушив лише М. Фасмер, який і спробував визначити їх у найзагальніших рисах. Однак фактично немає підстав говорити про реальну межу, що відокремлює балтійську топоніміку від фінської, іранської та слов’янської. І річ тут не лише в тому, що навіть у межах поширення балтійських слідів постійно трапляються давні топоніми небалтійського типу. Можливо, істотнішим є той факт, що й за межами східної межі, окресленої М. Фасмером, виявляються топонімічні назви, які переважна більшість учених відносить до балтійських (пор., наприклад, Цна — ліва притока Оки; Цна — ліва притока Мокші⁹ тощо)¹⁰. Якщо слушна думка Е. Блесе про балтійське походження назви Бологое (балтійське *bal-g-, згодом переосмислене в дусі народної етимології), то й вона змушує нас вийти за межі, окреслені М. Фасмером.

Але навіть якщо вилучити подібні назви з числа балтійських (очевидно, саме так і слід розуміти їх ігнорування М. Фасмером, який в інших випадках завжди спеціально застерігає щодо сумнівних прикладів), східна межа балтійської топоніміки все-таки залишиться надто приблизною. Зокрема, це пояснюється

⁸ Див. К. Būga, Upių vardų studijos...; його ж, Jotvingių Žemės upių vardų galūnė-da. — «Tauta ir Žodis», 1, с. 100. Деякі розбіжності стосуються лише невеликої ділянки південно-західної межі, однак, як правило, вони ґрунтуються не на різному тлумаченні топонімічних фактів, а на різному розумінні певних історичних даних.

⁹ Пор. також Цна — права притока Тверці.

¹⁰ Варто вказати на цікаве спостереження А. Л. Погодіна: у басейні Прип’яті є річки Цна та Щацка, з іншого боку, на Цні, притоці Мокші, стоїть місто Щацк (пор. назву річки Шать, Шат — права притока Упи), цит. праця, с. 92. Зі свого боку, зазначимо річку Šatė у Кретингському та Мажейкяйському районах Литви.

57

тим, що німецький учений, виявляючи надзвичайну обережність у своїх спостереженнях і висновках, указав лише на деякі найвірогідніші (можна навіть сказати, безсумнівні) орієнтири у вигляді топонімічних назв і цим істотно обмежив своє завдання, про яке ми дізнаємося з назви його праці. Надто мала кількість топонімів (23 надійні випадки у Тверській, Московській, Калузькій, Орловській і Чернігівській губерніях; 19 гідронімів зі Смоленської губернії доводиться залишити осторонь, оскільки вони не є крайніми східними прикладами) на таких великих територіях не дає змоги визначити будь-які деталі східної межі балтійської топоніміки.

Проте вже тепер, очевидно, є певні підстави для уточнення окремих ділянок цієї межі або, принаймні, окреслюються окремі підходи, які найближчим часом могли б привести до встановлення точніших меж. Зокрема, спірне питання про балтійські топонімічні сліди в південній і навіть південно-східній частинах Московської області та у східній частині Тульської області могло б дістати деяке нове висвітлення, якщо врахувати безсумнівні сліди балтійської топоніміки за межами зазначених районів. Ці сліди — чи братимемо ми їх дуже широко, втрачаючи при цьому суворість, чи, навпаки, дуже вузько, зате без ризику помилитися, — безсумнівно показують, що на північ від району, який належить виключити як спірний, межа балтійської топоніміки проходить із північного заходу на південний схід. Так само безсумнівно, що на південь від зазначеного району межа проходить із північного сходу на південний захід. Природне продовження цих двох контурів утворило б щось на кшталт клина, спрямованого на схід і такого, що припадає саме на район, де наявність балтійських слідів є спірною. Значно складніше було б припустити, що в зазначених частинах Московської й Тульської областей межа, доти досить стабільно зорієнтована, різко змінює свій напрямок і з півдня, і з півночі. Звичайно, наведені підстави непевні (зокрема, і тому, що питання про межі має бути пов’язане з хронологічною характеристикою), але певною мірою вони могли б дістати підтвердження в прикладах зі спірного району, які багато хто визнає балтійськими; у меншій послідовності фінської топоніміки в зазначеному місці порівняно з територією, що лежить на північ від Москви, але на тих самих довготах; у цілому ряді топонімів, що містять етнічні назви фінських племен (Мокша, Мордва́с тощо), що є негативним аргументом на користь межі цієї мовної території (пор. назву з коренем *slov-: *slav- або *ven-: *vent-: *vend- на окраїнах слов’янського світу).

Іншим важливим завданням дослідження балтійських слідів у російській топоніміці є виявлення, наскільки це можливо, всіх прикладів балтійського типу. Слід гадати, що якби залишатися на тому самому рівні доказовості, що й К. Буга, кількість прикладів, імовірно, можна було б значно збільшити.

Уже тепер можна вказати на деякі нові приклади балтійської то-

58

топоніміки на російських землях. Так, у назві річки Гжать (права притока Вазузи) слід, на нашу думку, вбачати відомий балтійський корінь, що міститься у прусському gudde «чагарник», «ліс» (а, як вважають деякі, «болото»), у литовських словах gūdkar klis, gūdnotrėlė, gūdobelė та ін., а також у великій кількості топонімічних назв Пруссії, Литви й Латвії¹¹. У цьому разі Гжать <*Gbžātъ <*gudi-ati- і має найближчу аналогію в назвах Gdańsk(o) <*Gbd-an-bsk- <*gud-ān-isk- і Gdynia <*Gbd-ynjā <*gud-ūnjā на іншому кінці балтійського світу¹². Утім, можливе (хоч і менш імовірне) й інше пояснення, пор. с. 63 цієї статті.

Назва лівої притоки Угри Гордоти змушує згадати численні балтійські топоніми з коренем gard-, деякі зразки яких на слов’янській території вже відзначалися (див. Gardejiški). Припущення про балтійське походження Гордоти стане особливо ймовірним, якщо взяти до уваги виразну балтійську топоніміку цього району й звернути увагу на суфікс. Міркування такого роду спонукають убачати балтійський елемент і в назві правої притоки Вазузи Салита, і в назві притоки Ржати Чичате (є також однойменне озеро). Заслуговує на увагу перевірка з балтійського погляду таких гідронімів, як Лобь (у північно-західному куті Московської області; пор. прусське озеро Lobyn, литовську річку Lobinis від лит. lōbas «русло», «заглиблення»), Держа (у Ржевському районі; пор. лит. diržus, diržingas «в’язкий»), Лусьяка (права притока Москви на захід від Можайська; тут же село Лусось)¹³, можливо, Сведва (права притока Оки; пор. лит. Smaid-riai, прус. Smedeyn, Smedythen, Smydyn, Smaydegarbs тощо) та ін. Балтійські елементи в російській топоніміці буде докладніше й повніше досліджено нами в іншому місці.

Лише укладання достатньо докладної карти балтійських топонімів на російських територіях допомогло б здійснити диференційований підхід до фактів, зібраних на величезних територіях Білорусі, західної та частково центральної Росії. У будь-якому разі аналіз допоміг би виокремити принаймні домінантні словотвірні моделі на всьому цьому просторі. Своєю чергою це (як і суто лексичні дані) дало б змогу порушити ще одне надзвичайно важливе питання про діалектну належність балтійської топоніміки зазначених областей, яку за традицією багато хто вважає литовською або (ширше) східнобалтійською.

На наше глибоке переконання, засноване не лише на вивченні топоніміки, а й на низці міркувань загальнішого характеру (дан-

¹¹ См. G. Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin-Leipzig, 1922, стр. 47, 87, 95; И. Я. Спрогис, Географический Словарь древней Жомойтской земли 16 столетия, Вильна, 1888, стр. 86; J. Endzelin, Latvijas PSR vietvārdi, Rīgā, 1956, стр. 336-337 и др.

¹² Щодо етимології назв Гданська й Гдині ми поділяємо погляди Я. Ендзеліна та Е. Френкеля (див. Die baltischen Sprachen, Heidelberg, 1950, с. 63–66) і відкидаємо точку зору, згідно з якою тут маємо назву готів (Е. Херманн, Р. Екблом та ін.).

¹³ Див. G. Gerullis, Указ. соч., с. 91–93; пор. також численну східнобалтійську топоніміку з тим самим коренем.

59

ні з давньобалтійської діалектології, відсутність так званих перехідних слов’яно-східнобалтійських говірок, чіткість відомих балто-слов’янських меж, деякі дані про хронологію слов’янських запозичень у литовській та латиській мовах¹⁴ тощо), балтійська топоніміка розглянутих областей належить радше до західнобалтійських діалектів, ніж до східнобалтійських (звісно, усе це правильне лише за умови, що між двома гілками балтійських діалектів є відмінності). Певною мірою на користь такого припущення могли б свідчити літописні дані про голіндів (голядь) і топонімічні приклади, що містять корінь *galind-. Однак після критичного розбору М. Фасмером уже згадуваної праці А. І. Соболевського такі аргументи були б надто непереконливими. Тому краще обрати інший шлях — суто лінгвістичний.

Одним із найпереконливіших аргументів на користь західнобалтійської належності топонімів розглядуваної території є назви, що містять елемент зі значенням «річка». Як відомо, східнобалтійські діалекти за фонетичним виглядом кореня цього слова протиставлені західнобалтійським: лит. ùpė, латис. upe: прус. ape (зафіксовано в Ельбінгському словнику, 62, і в низці топонімічних назв прусської території). Слово ape приховане в назві правої притоки Волги Жукопы, що спонукає припустити балт. žukape «рибна річка» (характерно, що й перша частина цього слова веде нас до прусської області, пор. прус. suckis «риба» при лит. žùvis, латис. žuvs, zivs¹⁵). Це саме слово входить до складу назви річки Ужепа, що протікає в Юхновському районі Смоленської області (е замість о з *а пояснюється впливом звука ž¹⁶). Нарешті, назва правої притоки верхньої течії Дніпра — Вопі, хоча теоретично може відображати як ape, так і ùpė, імовірніше передбачає прусське слово¹⁷. З низки міркувань ми не зараховуємо сюди й Непоряд, у назві якої Я. Розвадовський вбачає зазначене прусське слово¹⁸. Серйозні труднощі викликає інтерпретація назви найзначнішої річки, що містить корінь зі значенням «вода». Тут ми маємо на увазі Упу (пор. її

¹⁴ Окрім старих праць, пор. нові дослідження В. Кипарського, у яких особливу роль відіграють питання хронології: Chronologie des relations slavobaltiques et slavofinnoises, RÉSL, 24, 1948, с. 29—47; The Earliest Contacts of the Russian with the Finns and Balts.— Oxford Slavonic Papers, 3, 1952, с. 67—79; Ein angeblich altpreussisches Lehnwort im Litauischen.— Studi baltici, 9, 1952, с. 238—243; Sur la chronologie de quelques altérations phonétiques en slave.— Scando-Slavica, 1, 1954, с. 19—21; Про хронологію слов’яно-фінських лексичних відносин.— Scando-Slavica, 4, 1958, с. 127—136 та ін.

¹⁵ Що ж до елемента žuk- у таких литовських словах, як žukmistras, žuksparnis, žuklỹs, то тут, очевидно, доводиться припускати запозичення або дуже рідкісний діалектний приклад.

¹⁶ Див. М. Vasmer. Указ. соч., с. 22. Цікаво, що й у цьому слові перша частина найкраще етимологізується саме за допомогою прусських засобів.

¹⁷ Так вважають М. Фасмер, указ. соч., с. 23, і Т. Лер-Сплавинський, указ. соч., с. 65 (етимологія Е. Ф. Карського — від вопить — явно помилкова).

¹⁸ J. Rozwadowski, Указ. соч., с. 9.

60

притока Уперти, яким дослідники зазвичай нехтують, а також не зовсім зрозумілі назви річок того самого району Випра, Випорейка, пор. назву литовського озера Ūpartas у Зарасайському районі?). М. Фасмер і деякі інші вчені висловлювали сумнів щодо традиційного зіставлення з лит. ūrė, латис. upe з фонетичних причин (із зазначених східнобалтійських слів утворилося б *Vорь; з іншого боку, важко припустити дуже пізнє запозичення цієї назви росіянами; у будь-якому разі історичні дані про колонізацію цих земель слов’янськими племенами суперечили б хронології відомих фонетичних процесів). Щоправда, останнім часом Т. Лер-Сплавінський знову повернувся до старого пояснення (там само, с. 65, 176), посилаючись на помічений Н. С. Трубецьким (ZfslPh. 14, 1937, с. 353–354) перехід у — у ц- (перед приголосним) у говорах цих місцевостей. Однак деякі хронологічні міркування не дозволяють нам вважати питання про походження назви Улы остаточно вирішеним. Так само видається ризикованим твердження, що назва річки Каспля у Смоленській області містить елемент ūrė>*рѣ.

Іншим важливим топонімічним типом, що виявляє західнобалтійське походження, є такі назви, як Paneя (річка в Бєжецькому районі), Поня (у Калузькій області), можливо, деякі гідроніми басейну Дніпра, переосмислені й зазнали суфіксальних змін: Паника, Паник, Панивка тощо. ¹⁹ У цих назвах безсумнівно приховується той самий корінь, що й у прусському слові rappean „mo-sebruch“ (Ельбінський словник, 288), яке порівнюють із гот. fani «бруд», давньосакс. feni «болото», давньоіндійськ. paṅka «бруд», «болото», давньоірл. an «вода» тощо. ²⁰ У східнобалтійських діалектах відповідне слово або зовсім відсутнє, або є ятвязьким запозиченням (пор. лит. діал. raniaubė «вид гриба, що росте на болотах та в інших сирих місцях»²¹). Цікаво, що як топонім цей корінь трапляється лише в ареалі поширення західнобалтійських діалектів — пор. Рапчен в орденських документах за 1267 рік, польську назву притоки Кірсни (також західнобалтійський гідронім) — Ponie з ятвязького *Paniā тощо.

Одним із найпереконливіших аргументів на користь наявності на території західної Росії гідронімів західнобалтійського типу є досі ніким не відзначені назви Стабна (Стабенка) — права притока Дніпра в районі Смоленська, Стабня — ліва притока Дніпра, Стабница — права притока Бродні (правої притоки Березини)²². У них ми бачимо

¹⁹ См. П. Маштаков, Список рек Днепровского бассейна, СПб, 1913, стр. 5, 31, 206, 215, 228.

²⁰ Див. також іл. Pannonia.

²¹ Див. K. Būga, Kann man Keltenspuren auf baltischem Gebiet nachweisen? — Rocznik Slawistyczny, 6, 1913, с. 37; Aistiškos kilmės Gudijos vietovardžiai, с. 35—36. Важко сказати щось певне про одиничне лит. pane.

²² Див. П. Маштаков, цит. праця, с. 29, 97; И. Орловский, Краткая география Смоленской губернии, Смоленськ, 1908, с. 21.

61

балтійський корінь stab-, який лише в західнобалтійському ареалі зберіг значення «камінь» (пор. прус. stabis. Ельбінський словник, 32) і лише тут уживається як топонім (пор. Stabaras, Staba-yen, Stabego de, Stabelauken (у лит. є Stablaukis), Stabelow, Stabin-gen, Stabynotilte, Stabuniten²³). Характерно, що низка прусських назв, як і прусський апелятив stabni- «піч» (із *stabine), безпосередньо вказують на форму, що лягла в основу наведених вище гідронімів Смоленської області: *Stab-in-ā>*Stabьna>Стабна.

Свідчення таких топонімічних назв, як Съжа, нині Сож (ліва притока Дніпра), що мають відповідник серед усіх балтійських мов лише в прус. suge «дощ» (якщо це слово порівнювати, як робилося раніше, з давньоверхньонім. sîgan тощо²⁴); або Лукты — село в Дорогобузькому районі, назва якого радше узгоджується з прус. Lukte, ніж із литов. Lukštas або латис. Lukste²⁵ тощо, є більш спірним.

Безсумнівно, подальші дослідження допоможуть виявити нові західнобалтійські елементи в російській топоніміці.

Останнє питання, на якому хотілося б зупинити увагу, стосується хронології запозичення росіянами балтійських топонімічних назв. Наявність дублетів на зразок Лучеса-Лукеса, повноголосних форм поряд із неповноголосними, прикладів із тавтосилабічними носовими приголосними та з регулярними східнослов’янськими рефлексами сполучень «голосний + носовий приголосний», а також випадків, що дають змогу перевірити відображення ū; k’ і g’; tj і dj тощо в балтійських назвах, запозичених слов’янами, дають змогу здійснити хоча б попередню хронологічну диференціацію зазначених топонімів. Крім того, ці явища можуть бути певними віхами, за якими ми судимо про фонетичну картину мови слов’ян того періоду, коли вони зустрілися з балтійськими племенами на території Білорусі та західної Росії. Суть цієї картини полягає в тому, що ще існували дифтонги й дифтонгічні сполучення з носовими приголосними; сполучення типу tort і tj, dj залишалися незміненими; ū ще не перейшло в у. Усе це легко перевірити на балтійських топонімічних запозиченнях у слов’ян.

Такий стан розвитку слов’янської фонологічної системи, надзвичайно близький до балтійської, як і той факт, що значна частина балтійської та слов’янської кореневої лексики збігається, істотно ускладнює виявлення всіх слідів балтійської топоніміки на російських територіях.

²³ Див. G. Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, с. 171—172. Пор. також В. Н. Топоров, цит. стаття (про топоніми з коренем stab- та їхній зв’язок із топонімами з коренем akmen- у географічному аспекті).

²⁴ Якщо ж k тут є графічним варіантом j (як у cugis, пор. лит. kūjis, слов’ян. куjb), то з прус. suj-, мабуть, слід було б порівняти гідронім Суя. Нещодавно переконливо показано, що прус. suge слід розуміти як sūjē Див. Eric P. Hamp, OPruss. Soye „rain“, KZ 74, 1956, с. 127—128. Форма soye зафіксована в праці E. Hermann, Eine unbeachtete Überlieferung des preussischen Vokabulars Simon Grunaus, Göttingen, 1949.

²⁵ Однак тут залишається й можливість іншого пояснення назви Лукты, щоправда, менш імовірного. Див. М. Vasmer, цит. праця, с. 21.

62

і в багатьох випадках перешкоджає встановленню хоч скільки-небудь чітких критеріїв для розрізнення балтійських і слов’янських назв. Справді, як, наприклад, вирішити питання про мовну належність назви річки Ржать (у Ржевському районі), коли навіть давні назви Ржева (Ржева, Ржова, Ржевка тощо) або топоніми на зразок Ржава, Ржавка не дають нічого більшого, ніж змогу припустити кінцеву форму *radi- (> *rъžь-), яка однаковою мірою може бути і балтійською, і слов’янською? Так само згаданий вище корінь gud- відомий не лише в балтійських, а й у слов’янських мовах (пор. сербохорв. Gacko (polje) з *gud- — bsk²⁶). Ігнорування цієї обставини призвело до того, що К. Буга зібрав чимало топонімічних назв, які так само легко пояснюються з балтійського погляду, як і зі слов’янського. У цьому випадку допущено серйозну методологічну помилку, подібну до тієї, яка мала б місце, якби ми етимологізували топоніміку сучасної Литви з праслов’янського погляду (суто теоретично це було б цілком можливим щодо значної кількості назв).

Тому на завершення хотілося б ще раз наголосити на першорядному значенні питання про межі можливого під час визначення балтійських елементів у російській топоніміці.

²⁶ Див. S. Rospond, Stratygrafia toponimiczna, — „Z polskich studiów slawistycznych“, Warszawa, 1958, с. 182.