LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXI (1994)

KALBOS NORMALIZACIJOS KLAUSIMAI

SIMAS KARALIŪNAS

НАРОД, СУСПІЛЬСТВО І ВЖИВАННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

1. Литовська мова і суспільство

Мова, як і кожне явище дійсності, має ознаки, які їй самій не належать і виходять за її межі. Ці ознаки — відносини між мовою та тим, що перебуває поза мовою. Ці відносини бувають двох видів: відносини між мовою та суспільством, яке нею користується, і взаємини між двома чи кількома мовами. Між мовою і суспільством існує тісний безпосередній зв’язок, який виявляється у вживанні мови, інакше кажучи, у її функціонуванні. Ми кажемо, що мовою користуються люди, члени суспільства. Можемо висловитися й дещо інакше: мова функціонує в суспільстві. Отже, відносини між користувачами мови, суспільством і самою мовою виявляються через її вживання, або функціонування. Суспільство, щодня користуючись мовою, справляє на неї певний вплив. Найчастіше це відбувається несвідомо: люди не відчувають, що певним чином впливають на мову. Але вплив суспільства на мову може бути й свідомим. Наприклад, він може виявлятися у намаганнях планувати вживання мови, дбати про її культуру тощо.

Інша легко помітна риса вживання мов, або їхнього функціонування, — це їхнє поширення. Так, англійська мова з Британських островів поширилася на кілька континентів — Північну Америку, Австралію, Індію.

Поширення мови цілком не залежить від самої мови, від її структури. Його причини лежать поза межами мови. Поширення мови визначають її користувачі. За словами французького лінгвіста А. Мартіне, поширення мови «є побічним продуктом військової, політичної, релігійної, культурної, економічної чи просто демографічної експансії того народу, засобом спілкування якого є ця мова. Навряд чи характер латинської, арабської, іспанської та англійської мов сприяв їхньому широкому поширенню. Те, що в їхній структурі могло цьому посприяти, принаймні відображало особливості характеру й культури народу, які так чи інакше визначали подальший перебіг подій».¹

Поширюючись, мови стикаються одна з одною і починають взаємно впливати одна на одну. Отже, контакти мов і їхню взаємодію спричиняють конкретні історичні чинники, а саме: змішування етнічно й мовно різних людей та їхнє проживання на одній території, їхнє географічне сусідство, міграція, військова окупація, колонізація, економічні, суспільно-політичні й культурні зв’язки між народами тощо.

Вживання литовської мови, її функціонування в наші дні — як і в попередні періоди її розвитку — характеризують свідомий вплив, який на неї справляє литовське суспільство, та взаємодія з іншими мовами. Її вживання в суспільному житті нашого

¹ Мартіне А. Поширення мови та структурна лінгвістика // Нове в лінгвістиці. М., 1972. Т. 6. С. 81–82.

26

У ті дні вирішальне значення мав той факт, що литовській мові було надано статус державної мови. 18 листопада 1988 року Верховна Рада Литовської РСР доповнила Конституцію Республіки новою статтею, якою литовську мову було визнано державною. Ось ця стаття:

«Державною мовою Литовської РСР є литовська мова.

Литовська РСР забезпечує використання литовської мови в діяльності державних і громадських органів, у закладах освіти, культури, науки, виробництва та інших установах, підприємствах і організаціях, а також турботу держави про всебічний розвиток і навчання литовської мови. Створюються умови для розвитку й інших мов, уживаних у Литовській РСР, а також для вивчення й використання російської мови як засобу міжнаціонального спілкування народів СРСР»². Комплекс заходів із розвитку литовської мови та її використання в державному й суспільному житті було передбачено ще двома документами — указом Президії Верховної Ради Литовської РСР «Про використання державної мови Литовської РСР» і постановою Ради Міністрів Литовської РСР «Про заходи щодо забезпечення використання державної мови Литовської РСР».

Немає сумніву, що надання литовській мові статусу державної та комплекс передбачених заходів для реалізації Закону про проголошення литовської мови державною створили умови для нормального функціонування литовської мови в суспільному житті, дали змогу істотно поліпшити її викладання й культуру, допомогли підвищити престиж литовської мови в очах суспільства. Водночас усе це сприяло подальшому розвитку національної культури й науки, відродженню національної самосвідомості та духовному відродженню.

Політично й культурно важливою є також обставина, що згаданий Закон гарантує право іншим національним спільнотам, які проживають у Литві, використовувати й розвивати свої мови.

З іншого боку, проголошення литовської мови державною також багато до чого зобов’язує і покладає на нас відповідальність. Найкраще це висловив відомий російський учений В. Топоров: «Державний статус мови відображає реальний стан історичного розвитку мови й культури, рівня національної самосвідомості, готовність узяти на себе відповідальність за розв’язання тих історичних, соціальних, господарсько-економічних, культурних та інших завдань, які постають перед народом, що має державний статус». Мова як чинник, що об’єднує суспільство в єдиний етнос, і як основний засіб суспільного спілкування пов’язана з розв’язанням цих завдань, оскільки від комунікативних можливостей мови залежить і їх розв’язання. Чи спроможні ми, як суб’єкти, члени суспільства, впоратися з цим, покаже недалеке майбутнє, а щодо потенціалу нашої мови сумнівів немає. Ось знову слова В. Топорова: «Але чи готова сама литовська мова взяти на себе ще одну функцію — бути державною мовою Литви? Звичайно. У важких умовах останнього століття, за відсутності державності, литовська мова, хоч і не без втрат, вистояла й навіть створила особливу, найвищу культурно-соціальну форму мови — літературну мову, яка стала могутньою об’єднавчою силою національного розвитку, ефективним і різноманітним знаряддям культури, її духом. Литовський народ не лише захистив і зберіг свою мову, а й виплекав та збагатив її настільки, що визнання литовської мови державною сьогодні вже не потребувало б жодного

² Lietuvos TSR valstybinė kalba (svarbiausi dokumentai). V., 1989. P. 11.

27

«латання», «пристосування» чи запровадження мовних сурогатів. Литовська мова справді підтвердила, навіть за майже екстремальних умов, свою дивовижну здатність адекватно відчувати й переробляти зміст сучасного життя в його найскладніших і найтонших проявах. І внутрішній потенціал литовської мови, і її конкретні здобутки дають змогу вважати її одним з активних і «сильних» елементів мозаїки мов сучасного світу та пов’язувати з нею великі сподівання. Не здивуюся, якщо на початку наступного століття художня творчість литовською мовою сягне небачених висот».³

Поняття державної мови означає, що мова використовується в державно-адміністративній системі й, звичайно, в інших сферах, зокрема в освіті, культурі, виробництві тощо. Юридичні заходи, що закріплюють використання мови в суспільному житті, свідчать про те, що склалася екстремальна ситуація з функціонуванням мови. Мову проголошують державною або тому, що з тих чи інших причин вона не може функціонувати в суспільному житті, насамперед у державно-адміністративній системі, а отже, потрібні юридичні заходи, які гарантуватимуть її використання, або тому, що державно-адміністративне утворення є багатонаціональним і багатомовним. Тому, щоб полегшити комунікацію в суспільстві та функціонування державних і соціальних структур, одну з уживаних у суспільстві мов підносять до рангу офіційної, державної мови. Коли суспільство є одномовним, а його мова достатньо функціональна, немає потреби ні проголошувати її державною, ні вживати юридичних заходів для гарантування її використання. У контексті цих міркувань і слід оцінювати найвизначнішу подію в сучасному житті нашого народу — акт відновлення незалежної Литовської держави від 11 березня 1990 року.

Відновлення державності Литви та литовська мова і її використання — явища, на перший погляд, по суті різні — безпосередньо пов’язані між собою. По-перше, існування незалежної держави ipso facto надає мові статус офіційного засобу спілкування. По-друге, характерною ознакою національної мови є її літературна, спільна стандартна форма. Існування літературної мови, спільної стандартної писемної та спільної стандартної усної мови свідчить, що народ досяг найвищого ступеня соціальної організації, має реальну можливість створити незалежну національну державу й завдяки своїй культурній творчості універсальної цінності дорівнює іншим народам світу. По-третє, незалежна Литовська держава вивела литовську мову з тієї екстремальної ситуації, у яку її загнали в роки застою, і відокремила нашу мову від тих глобальних уніфікаційних та елімінаційних процесів, які були характерні для мовного життя Радянського Союзу.

2. Роль мови в суспільстві

Яку ж роль відіграє мова в житті суспільства, народу?

Savo knygoje „Septyni šimtai metų vokiečių—lietuvių santykių“ Vydūnas piešia tokį vaizdelį: „Keletą dienų jaunikaitis viešėjo savo motinos tėviškėje prie Minijos. Teta darbavosi gretimame kambaryje, kai kažkas pas ją atėjo. Buvo girdėti jaunos mergaitės balsas, kuris skambėjo pakiliai, džiaugsmingai, bet iš lėto. Kaip skam-

³ Toporovas V. Ne dovana, bet teisė! // Mintys apie gimtąją kalbą. V., 1989. P. 29.

28

⁴.

Šio pažiūrėti paprasto vaizdelio prasmė gili. Nematy­dami žmogaus, vien iš jo kalbėjimo būdo ir vartojamos kalbos galime nusakyti jo fizinę būklę (ar kalbantysis yra vyras, ar moteris, jaunas ar senas). Remdamiesi kalba, galime suvokti jo dvasios būseną: gerai jis ar blogai nusiteikęs, niūrus, pavargęs — ar linksmas, giedrios nuotaikos. Negana to. Iš šnekos ypatybių — tarties, vartojamų žodžių, sakinių sandaros — galime pasakyti ir daugiau — kokio išsilavinimo pašnekovai, ką dirba ir pan. Jaunos mergaitės lūpose skambanti lietuvių kalba autoriui pasirodė „maloni ir harmoninga“, todėl klausė jis save, ar ta mergaitė graži ir pati. Tad kalba yra labai informatyvi — ji daug ką pasako apie žmogų. Ir tai ji daro ne vien prasminiais žodžiais, bet ir pačiu savo skambėjimu. Antra vertus (kaip nesunku suvokti ir iš Vydūno vaizdelio), kalba priklauso nuo ją vartojančio žmogaus; jos prasmė, turiningumas ir grožis pareina nuo asmens dvasios. „Kai žmonės kalba, — toliau sako Vydūnas, — atsiveria jų dvasios pasaulis. Ir kuo gyvybingesnis, kuo sąmoningesnis jis yra, tuo gražesnis yra jo skambėjimas“. Dar priduria: „Dvasinis gyvenimas ir kalba dygsta iš vienos šaknies. Kai žmogus kalba iš gausingos ir gyvybingos sielos bei daugiau žinodamas, ir jo žodžių skambesys yra kilnus ir gražus⁵.

Tarsi filosofiškai minėtą vaizdelį apmąstęs ir savo mintis apibendrinęs, Vydūnas teigia: „Bet kiekviena kalba reiškia tai, ko nėra kitoje. Kiekvienos kalbos paskirtis — reikšti žmogiškumą. Ir kiekviena kalba tai atlieka tik iš dalies — reikšdama žmogiškumo tik mažą dalelę. Kai kalba nutyla, nutrūksta žmonijos erfos styga⁶.

Iš šių eilučių matyti gili Vydūno meilė gimtajai kalbai, didžiavimasis ja, o filosofiniai teiginiai atskleidžia Vydūno kalbos koncepciją, kad kalba reiškia žmonių dvasią, žmogiškumą, o kartu ir apibūdina žmogų; kiekviena kalba yra savita, ypatinga; kiekviena kalba turi tai, ko nėra kitoje, kitaip sakant, kiekviena kalba yra tautinė, — nacionalinė.

Kodėl tokius nuostabius ir prasmingus žodžius apie kalbą — pirmiausia apie gimtąją lietuvių — galėjo pasakyti Vydūnas? Turbūt todėl, kad augo, gyveno ir dirbo kalbų kontaktų, bilingvizmo (lietuvių—vokiečių) aplinkoje.

Там, де щодня стикаються дві чи більше мов, одразу помітні їхні подібності та відмінності; людина починає більше зважати на рідну мову. Живучи лише в середовищі свого народу й мови, ми її ніби вже не помічаємо. Перший контакт з іноземною мовою змушує нас відчути свою мову, поглянути на неї збоку. Порівнюючи під час щоденного спілкування свою мову з мовою інших, ми починаємо помічати не лише особливості власної мови, а й те, що насамперед відрізняє нас від людей інших національностей саме наша мова.

⁴ Vydūnas. Sieben Hundert Jahre deutsch-litauischer Beziehungen. Tilsit, 1932. P. 45.

⁵ Там само.

⁶ Там само.

29

Щодня спілкуючись зі своїми співвітчизниками, ми не помічаємо, що мова тісно пов’язана з національністю. Активна постійна взаємодія національності й мови відразу стає очевидною, щойно ми опиняємося в іншомовному, тим паче в іншомовному середовищі. Після тривалого перебування серед чужих людей яке приємне почуття охоплює груди, коли раптом чуєш слова рідної мови!

Vadinasi, gimtosios kalbos meilės ir didžiavimosi jausmas, peraugantis į kalbinį patriotizmą, visų pirma yra susijęs su kalbos ypatybe apibūdinti žmogų ne tik kaip asmenį, bet ir, anot Vydūno, reikšti žmogiškumą, atskleisti žmogaus, o kartu ir tautos dvasią, savąją tautą skirti nuo kitų. Šį kalbos gebėjimą lemia tas faktas, kad kiekviena kalba turi tai, ko nėra kitoje kalboje, kitaip sakant, lemia tautinė bei kultūrinė kalbos specifika.

Здатність мови характеризувати особистість відзначають і мовознавці інших країн. Так, американський лінгвіст та етнолог Е. Сапір пише: «Своєрідність голосу, фонетичне вираження мовлення, швидкість і плавність вимови, довжина та структура речень, характер і обсяг лексики, її насиченість науковими елементами, здатність слів відгукуватися на потреби соціального середовища, почасти й орієнтація мовлення на мовні навички співрозмовника, — усе це лише невелика частина складних особливостей, що характеризують особистість».⁷.

Досвід людства, накопичений і плеканий упродовж багатьох поколінь, охоплює, крім загальних елементів, притаманних усім людям, також своєрідні, специфічні елементи, властиві лише тій чи іншій національній культурі. Реалії праці, суспільного життя, культури та психології народу, їхні особливості, а також поняття й образи, що їх відображають, закріплюються в словах, фразах і реченнях мови. Національно-культурна специфіка мови, її унікальність добре помітні в різноманітних ідіоматичних висловах — перекласти їх іншою мовою надзвичайно важко, а часто й зовсім неможливо. Своєрідне, особливе, національне осмислення життя суспільства й людини в мові найвиразніше проявляється у специфіці найменувань, семантичних і частково фонетичних змін, у характері мовного членування дійсності. Наприклад, ми називаємо соняшник так, бо ця рослина повертає листя і квітку до сонця. Латвійці називають його saulespuķe — сонячна квітка, а росіяни сприймають його як рослину, що росте під сонцем, — подсолнечник. Польською słonecznik означало б «сонячник» (słoneczny — «сонячний»). Число «80» ми сприймаємо як складене з восьми десятків, а французи — як 4 × 20 (quatre-vingt). Так само ми членуємо й «90» (дев’ять десятків), а французи — 4 × 20 + 10 (quatre-vingt-dix).

Те, як по-різному мови членують дійсність, видно також із такого прикладу. Англійська мова поділяє руку на дві частини: hand — «частина руки від зап’ястя до кінчиків пальців» і arm — «рука від кисті до плеча». Литовська мова, хоча й має plaštaką — «частина руки від зап’ястя до кінчиків пальців», тепер словом ranką позначає і «одну з двох верхніх кінцівок людини до плеча», і «частину цієї кінцівки до зап’ястя». Але раніше частини руки й у литовській мові розрізняли подібно до англійської. Це виразно видно з уживаного в літературній мові слова pažastis — «місце під рукою біля грудей», яке свідчить про існування слова на позначення верхньої частини руки. Нарешті, це підтверджує діалектне žastas — «частина руки від ліктя до плеча». На противагу йому слово rankà спочатку, мабуть, позначало кисть

⁷ Сепир Э. Язык // Звегинцев В. А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. М., 1960. Т. 2. С. 192.

30

від ліктя; це добре узгоджується з його походженням — від дієслова rinkti (renka). Отже, ranka — орган, яким renkama збирають.

Специфічними є також фонетика, граматика, синтаксис і словниковий склад. У кожній мові вони різні й властиві лише їй. Думка людини, навіть найбільш інтернаціональна, різними мовами висловлюється по-різному. Отже, спосіб вираження думок, очевидно, також є специфічним, національним.

Національно-культурна специфіка мови становить основу для вияву етнічної функції мови.

3. Етнічна функція мови

Чинниками, які формують націю та впливають на її існування, є спільне походження національної групи, мова, спосіб життя, спільна доля, культура і психологія. Культура сама по собі не створює змісту нації, а є формою вияву національної самобутності, що сплавляє матеріальні елементи нації в єдине ціле й у такий спосіб формує національну індивідуальність. Культура творить націю як об’єкт, як фактичну реальність. Суб’єктивним своїм боком нація є свідомістю і волею — колективом, сплавленим свідомою волею. Національна свідомість відрізняє націю від етнічної групи. «Нація водночас є об’єктом і суб’єктом, фактом та ідеєю, дійсністю і завданням», — каже J. Girnius⁸.

До психології нації належать такі риси: національний характер, темперамент, національні почуття, настрої, забобони. Національний характер, крім закономірностей інтерпсихічної організації членів етнокультурної спільноти, визначають також атрибути культури або інституційні структури, настільки виразні своєю сукупністю та розташуванням, що відрізняють одне суспільство від іншого, хоча ці явища можуть і не бути унікальними для цього суспільства. Особливості психології членів етнокультурної спільноти, закономірності інтерпсихічної організації, як бачимо, є лише одним з елементів національного характеру. Нині загальновизнано, що члени кожної соціально-культурної спільноти відрізняються певною, своєрідною психічною спільністю. Усередині етносоціальної спільноти, звісно, не може бути й мови про психічну тотожність усіх її членів. Люди відрізняються один від одного статтю, темпераментом, рисами конституційного характеру і, безперечно, особливостями, що залежать від генетичних чинників. Саме ці риси й особливості не формують національного характеру. Характер етносоціальних спільнот, очевидно, визначає радше культура, а не люди, народ чи раса. Певну, своєрідну, окрему психічну спільність членів етносоціальних спільнот зумовлюють певні аспекти культури цих спільнот. Членам спільноти властиві історично сформовані, засвоєні спільні моделі поведінки й взаємного спілкування. Певні системні аспекти цієї поведінки та спілкування і становлять культуру суспільства, а також зумовлюють певні закономірності інтерпсихічної організації членів етносоціальної спільноти; ці закономірності створені культурою⁹. Психічна організація нації не є її культурою, однак культура, реалізуючись у поведінці конкретних осіб, виражає психічну специфіку нації. Колективні…

⁸ Cit. iš: Ideologinės srovės lietuvių išeivijoje. V., 1978. P. 293

⁹ Bednarek S. Charakter narodowy w koncepcjach i badaniach współczesnej humanistyki. Wrocław, 1980. S. 16 tt.

31

…ні, підсвідомі когнітивні структури зовні виявляються в мові та культурі. Досвід особи й нації, як уже зазначалося, фіксується мовою. Мова передає досвід і культурні цінності з покоління в покоління. Без мови культурна тяглість і спадкоємність були б неможливими. Це стосується як народів із високою культурою, так і форм примітивної культури. Значна частина культури примітивного народу існує у формі мови. Прислів’я та приказки, лікувальні замовляння, молитви, казки й перекази, пісні, генеалогічні оповіді становлять більш-менш усталені форми, у яких мова постає як берегиня культури. Без мови неможлива й сучасна цивілізація з її школами та бібліотеками, величезним запасом знань і розмаїттям думок, засобами масової інформації та почуттями, зафіксованими в усній формі.

Фіксуючи досвід особи й нації та передаючи разом із ним культурні цінності з покоління в покоління, мова поєднує минулі, сучасні й майбутні покоління в єдине живе історичне ціле. Отже, внутрішня єдність нації ґрунтується на її мовній єдності.

Отже, історично сформовану систему комунікації між особами або між особами й середовищем можна вважати культурою. Виявом культури є мова, тому зрозуміло, що найвиразнішою рисою національної індивідуальності й водночас найважливішим чинником сплавлення певної соціальної спільноти в націю є мова. Своєю національно-культурною специфікою мова виконує функцію національної належності, або етнічну функцію, яка, по-перше, є чинником формування та існування нації, а по-друге — чинником національного розмежування.

Мова як чинник формування та існування нації виявляється в мовній ідентичності людей, які користуються певною мовною системою. Передусім завдяки мові людина відчуває зв’язок зі спільнотою, з нацією, ототожнює себе з нею. Про це гарно сказав великий дослідник нашої мови K. Būga: «Усі литовці, хоч і люблять глузувати з мови один одного, обзиваючи один одного лешем, гудом, гуогом, капсом, дартининком, ціксом та іншими назвами, відчувають себе дітьми одного народу. Кожен литовець, якому з тієї чи іншої причини доводиться зустрічатися зі своїми одноплемінниками, що живуть далеко, чує, що вони говорять приблизно такою самою мовою, як і він. Усіх литовців, і аукштайтів, і жемайтів, в один народ об’єднує мова»¹⁰. Отже, мова гуртує й об’єднує представників різних професійних і соціальних груп, полегшує взаємне спілкування та міграцію людей у межах етномовної спільноти. У цьому сенсі мова є важливим чинником формування та існування нації, за допомогою якого певна соціальна спільнота сплавляється в націю й формується національна індивідуальність. Ця ототожнювально-об’єднавча функція мови виявляється в спільності мови, що передбачає одну спільну мову для всіх жителів певної нації. Спільність мови забезпечує внутрішній зв’язок і згуртованість етнічної спільноти, формує етнічну ідентичність її членів. Значення мови як чинника формування та існування нації зростає з появою й посиленням національної свідомості, яка, своєю чергою, зміцнює мовну спільність нації¹¹.

¹⁰ Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1958. T. 1. P. 403.

¹¹ Агаев А. Т. Функция языка как этнического признака // Язык и общество. М., 1968. С. 128; Druviete I. Valoda un etnos. Riga, 1990. 3. lpp. t.t.

32

Інша функція мови — функція національного розмежування. Протягом усієї історії литовців від їхніх сусідів — латишів, росіян, білорусів, поляків і німців — відділяла незрозуміла їм литовська мова. Мови сусідів, незрозумілі литовцям, не дозволяли останнім залишати етнографічну територію, гуртували їх.

Отже, функція мови, що полягає у виявленні національної індивідуальності, має внутрішній і зовнішній боки. Внутрішньо вона виявляється як сила ототожнення й об’єднання, зовнішньо — як розмежувальна ознака.

Функція мови як вияву національної індивідуальності тісно пов’язана з функцією мови як етнічної ознаки, основної ознаки національності, проте не збігається з нею. Етнічна, або функція національної належності, як уже згадувалося, виявляється в національно-культурній специфіці мови, і виконує її не спільність мови, а сама мова. Спільна мова народу з роками може поширюватися або звужуватися. Відомо чимало випадків, коли ареал однієї мови розширюється, а іншої — скорочується. Народ найчастіше є продуктом інтеграції кількох або навіть усієї групи сусідніх племен. Наприклад, литовський народ утворився з племен литовців, куршів, земгалів, селів, ятвягів і скальвів. У процесі інтеграції мова одного з племен — найчастіше численного, культурно сильного, такого, що об’єднує, — вирізняється і, поширюючись разом із політичним і культурним впливом, асимілює людей іншого походження. У процесі формування литовського народу таку роль відіграла Lituania propria та її мова. Мови племен, що інтегруються, стають місцевими, їхній ареал скорочується, і зрештою вони повністю зникають.

Отже, спільність мови є мінливою, її функція суто соціологічна, тоді як функція мови як ознаки етнічної належності є сталою. Те, що спільна мова народу і мова як виразник етнічної належності — різні речі, видно й із тих, щоправда, досить рідкісних випадків, коли мова повсякденного вжитку і мова — виразник етносу — не збігаються. Наприклад, шотландці й майже весь ірландський народ користуються англійською мовою, яка є для них рідною, але через це вони не вважають себе англійцями, і, наприклад, шотландець ображається, коли його називають англійцем. Свій етнос, свою національність шотландці та ірландці вбачають у гельській мові, хоча вона й мертва. Отже, функцію етнічної ознаки, основної ознаки національності, виконує сама мова — єдина, створена народом, успадкована з материнським молоком, що є тілом і кров’ю народу та виражає його дух. Найвиразніше людей за національною належністю розмежовує мова, яка з усіх ознак поняття народу найбільше пов’язана з етносом, навіть зливається з ним. Спільність мови об’єднує й гуртує всіх членів спільноти, які користуються однією мовою, визначає етнічну ідентичність, а сама мова індивідуалізує свій етнос, формує національну особистість і створює емоційні зв’язки між усіма членами суспільства.

Те, що спільність мови народу не слід ототожнювати з національністю, видно й із того, що є народи, які не мають спільної мови, наприклад швейцарці або баски. З іншого боку, є мови, якими послуговуються кілька народів, наприклад німці й австрійці, англійці, американці, канадці та австралійці. Якщо вважати спільність мови етнічною ознакою, чимало народів залишилися б без національності. Але це винятки, а для більшості населення світу рідна мова є національною і збігається з національністю.

3. Lietuvių kalbotyros klausimai, XXXI

33

4. Мова і нація

У процесі формування нації зростає значення мови як етнічної ознаки. Це пов’язано зі специфікою нації та її роллю.

Відмінність між народом і нацією, очевидно, полягає не лише в рівні культурного розвитку: нація є народом, який завдяки своїй культурній творчості універсальної цінності став членом родини народів світу. Загалом здатність створити державу, розвивати й зміцнювати її, уміння зробити свій внесок у культуру всього людства — найважливіша ознака того, що нація вирізняється, або принаймні створює підґрунтя для такого виокремлення.

У науковій і політичній літературі термін «нація» вживається у двох значеннях. У літературі країн Західної Європи, особливо англосаксонських, переважає погляд, що нація — це сукупність громадян держави, тобто народ, який досяг особливо високого рівня культури й політичної організації, має спільні мову та культуру, але об’єднаний державною організацією. У літературі країн Центральної та Східної Європи поширена думка, що нація — це спільнота людей, сформована спільною культурою, вищою за народну культуру (фольклор), яка створила власну літературу й мистецтво (символічну культуру), а також пов’язана традиціями історії та спільним походженням. Найчастіше націю визначають за мовою, спільною територією проживання, господарським устроєм, національним характером (психічним устроєм), окремою культурою, створеними політичними інститутами та релігією¹².

Специфіку нації визначає те, що: а) нація — найсталіша форма людської спільноти, яка нерідко існує тисячоліттями; б) вона забезпечує сталу культурну спадщину; в) формує сильне почуття ідентифікації індивіда зі спільнотою; належність до нації, яка дає індивіду мову, рідну землю, місце в історії та низці поколінь, є підґрунтям самовизначення індивіда; г) формує дуже сильне почуття солідарності між членами спільноти й антагонізм щодо чужинців. Завдяки цим своїм особливостям нації стають джерелом потужних суспільних рухів і крайніх ідеологій.

Одним із найважливіших чинників, що визначають специфіку нації та її значення, є мова, яка стає національною.

Як уже згадувалося, у процесі формування нації зростає роль мови як етнічної ознаки: мова стає літературною, унормованою, стандартною і спільною для всієї нації, а це вже ознаки національної мови. Поява літературної мови свідчить про те, що мова досягла «особливої найвищої культурно-соціальної форми»¹³. Національну мову неможливо уявити без літературної форми. Поряд із писемною формується унормована стандартна розмовна мова, яка разом із поширенням освіти охоплює дедалі ширші маси населення — людей з усіх регіонів країни й соціальних груп. Унормована стандартна писемна (літературна) і унормована стандартна розмовна мова стають надбанням усього народу — стають спільною мовою у справжньому значенні цього слова.

Унормована, правильна, милозвучна спільна мова встановлює еталон правильності й культури мовлення, що дає змогу відповідно оцінювати варіант мови, яким користуються ми та інші, інакше кажучи, розуміти й усвідомлювати існування норми. Мовна норма входить у повсякденне мововживання. У суспільстві, розділеному на діалекти, спіль-

¹² Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. М., 1969. С. 176 – 179.

¹³ Toporovas V. Ne dovana, bet teisė! // Mintys apie gimtąją kalbą. V., 1989. P. 29.

34

Державна мова є засобом загальнонаціональної комунікації. Поряд із нею, звичайно, вживається і рідний діалект. Мова як загальна, стандартна система асоціюється з цілісністю суспільства.

Етнічну функцію, як зазначалося, виконує не кожна мова. Суспільство може вживати різні мовні різновиди, одну чи кілька мов, але етнічну функцію виконує такий соціологічний тип мови, яким є національна мова. Мовні різновиди — літературна мова, загальна стандартна писемна і загальна стандартна усна мова — є вираженням соціально-функціонального розщеплення мови, тоді як національна мова, неможлива без літературної мови та загальної стандартної мови, є етнічно-функціональною типізацією мов. Той факт, що народ створив літературну і загальну стандартну мову — писемну й усну, — свідчить, що народ досяг найвищого ступеня соціальної організації, має реальну можливість створити національну державу і своєю універсально цінною культурною творчістю дорівнює іншим народам світу¹⁴, словом, що народ став нацією. Значення загальної стандартної мови (койне) визначають національний характер культури, зростаюча економічна інтеграція країни та політична централізація суспільства.

Національна мова, як зазначалося, є елементом національної культури, а водночас і її проявом. Зростаючи й дорослішаючи у власній культурі, люди прив’язуються до її особливостей, свідомість дорослих забарвлюється приємними ностальгійними почуттями, і культура набуває символічної цінності. Подібне відбувається і з мовою. Засвоєна з материнським молоком, від раннього дитинства вживана в сім’ї та школі, пов’язана з емоційними переживаннями — це мова рідного дому, це мова батьків, це мова, якою людина мислить і творить. Людина переживає почуття, що така мова є рідною. Почуття рідної мови має кожен народ. Найсильніше воно у тих народів, які мають розвинене розуміння власної сутності, особливостей і ролі, а отже, і розвинену національну самосвідомість. Почуття рідної мови особливо поглиблюється тоді, коли мова стає мовою науки, коли нею створюються мистецькі твори, що виражають характер народу, менталітет, національні почуття, настрої та забобони. Прагнення й сподівання народу, виражені митцями в конкретній художній формі, пробуджують національні почуття, впливають на психологію людей. Разом із творами мистецтва й науки, створеними національною мовою, предметом національної гордості стає і сама мова. Таким чином, мова, особливо унормована, окультурена, перетворена на літературну й загальну стандартну, стає символом народу. Почуття рідної мови поступово переростає в почуття любові до мови й гордості за неї — людина стає патріотом не лише своєї батьківщини, а й своєї мови. Мовний патріотизм — як і націоналізм — виникає та посилюється в тих випадках, коли в суспільстві поруч існують етнічно й мовно різні спільноти, одна з яких домінує в певному відношенні — політичному, економічному, демографічному чи культурному, особливо тоді, коли відчувається, що домінантна спільнота прагне нав’язати іншій спільноті свою культуру й мову. Оскільки мова є неподільною єдністю, тісно пов’язаною з етносом і виражає його, до мови ставляться з надзвичайною повагою та гордістю, її вважають однією з тих національних цінностей, які потрібно захищати, коли виникає загроза для існування народу

¹⁴ Карапольнас С. Этническая функция языка //Valstybinė kalba ir kalbos normalizacija (Pranešimų tezės). V., 1990. P. 8–9.

3*

35

egzistencijai. Gindama kalbą, tauta kartu gina ir savo tautybę, savo egzistenciją. Kalbos netekimas laikomas pirmąja tautybės netekimo pakopa. „Kai kalba nutyla, nutrūksta žmonijos arfos styga“, — sako Vydūnas.

5. Білінгвізм та його типологія

У науковій літературі явище білінгвізму розуміють дуже по-різному. Розрізняють різні форми й види білінгвізму, їх визначають і встановлюють за екстралінгвістичними ознаками — психологічними, соціальними, політичними тощо, а також залежно від способу виникнення білінгвізму, ступеня володіння мовами, їх уживання — пасивного, активного, усного чи писемного тощо: індивідуальний—масовий, природний—культурний, безпосередній—дистантний, активний—пасивний, кон’юнктивний—диз’юнктивний (залежно від того, чи є вживані мови спорідненими чи неспорідненими) тощо. Такі й подібні класифікації білінгвізму штучні, надмірно деталізовані, не враховують реальних ситуацій білінгвізму та їхніх соціальних і психологічних функцій, а тому не мають істотного практичного й теоретичного значення. Усі проблеми виникають через те, що явище білінгвізму розуміють надто широко. «Слово „білінгвізм“ — популярний термін, яким називають такі різні явища, що воно насправді стало беззмістовним», — пише американський лінгвіст Е. Гауген¹⁵.

У соціальній лінгвістиці колишнього Радянського Союзу білінгвізм також розуміють дуже широко. Білінгвізмом, можна сказати, вважають будь-який контакт із другою мовою, а білінгвом — людину, здатну сказати кілька фраз другою мовою, або навіть таку, яка не вміє говорити нею, а лише розуміє її. Таке розширення поняття білінгвізму, очевидно, зумовлене політико-ідеологічними міркуваннями — прагненням до того, щоб якомога більші маси іншоетнічного населення колишнього Радянського Союзу були білінгвальними, іншими словами, знали російську мову, і щоб на цій основі можна було планувати демографічні процеси та спрямовувати їх у бажане русло. Від постулату білінгвізму, а разом із ним і від певних політико-ідеологічних цілей у сфері національно-мовних відносин, як зазначалося, не відмовилися навіть у період перебудови, коли кардинальні реформи докорінно змінюють радянську систему. Перебудови національно-мовних відносин, по суті, не було б, якби впорядкування цих справ не взяли на себе самі союзні республіки.

Білінгвізм і вживання другої мови, а тим більше володіння нею, зовсім не одне й те саме. Адже почергове вживання кількома особами, соціальною групою чи суспільством двох (або кількох) мов має різні аспекти — залежно від мети вживання другої мови. Визначення білінгвізму як практики почергового, альтернативного вживання двох мов (відповідно, полілінгвізму — як практики вживання кількох мов) могло б бути цілком прийнятним, зважаючи на те, що людині, соціальній групі чи суспільству необхідно знати й уживати дві мови: робота, спілкування з іншими людьми, тобто саме життя змушує щодня вживати, крім своєї рідної, ще одну

¹⁵ Haugen E. On the Meaning of Bilingual Competence // Studies in General and Oriental Linguistics presented to Shirō Hattori on the Occasion of His Sixtieth Birthday. Tokyo, 1970. P. 221.

36

мову; не знаючи другої мови, людина не може інтегруватися в спільноту, не може заробити на прожиття, а отже, не може жити. Словом, знання й уживання двох (або більше) мов (інакше кажучи, практика білінгвізму) зумовлені соціальними чинниками, потребами повсякденної комунікації¹⁶.

Другої мови можуть навчатися й уживати її також з інших, не лише економічних, міркувань, наприклад, задля культурних та інтелектуальних потреб. З цією метою іноземних мов навчають у школах. Значна частина членів сучасних суспільств, зазвичай інтелігенція, поряд із рідною мовою вживає також іноземні мови (англійську, німецьку, французьку тощо), щоб читати літературу, дивитися телепрограми, слухати радіопередачі, спілкуватися з іноземцями або задля розваги спілкуватися між собою. Але таких двомовних осіб ніхто не називає білінгвами. Це біглоти, а відповідно — поліглоти. Практика вживання двох мов із культурною та інтелектуальною метою є біглотизмом (відповідно, вживання кількох мов — поліглотизмом).

У суспільстві можуть функціонувати дві мови, розподілені між сферами вжитку. Наприклад, одну мову можуть уживати в системі освіти або в адміністрації, іншу — у сім’ї, серед одноплемінників, друзів чи просто близьких людей. Для спілкування між собою суспільство може мати одну мову, а для письмових справ — зовсім іншу. Таке співіснування мов, розподілених за сферами вжитку, є явищем диглосії. У ситуаціях біглотизму й диглосії функціональні мови, хоч і вживаються тими самими особами, відокремлені одна від одної; контакт між ними мінімальний, а отже, мінімальна й інтерференція, оскільки вони не впливають одна на одну, а функціонують паралельно, поруч і незалежно одна від одної.

Порівняння диглосії та білінгвізму виявляє ще одну рису останнього: у випадку білінгвізму обидві мови вживаються тими самими особами в тих самих комунікативних ситуаціях. Тож характерною рисою мовленнєвої поведінки білінгвів є перемикання кодів (code switching) — постійний перехід від однієї мови до іншої. Психологічно це означає, що у свідомості особи поряд співіснують дві мовні системи, одна з яких щоразу активізується. Спосіб «співіснування» мов у свідомості різних людей, вочевидь, може бути різним.

Думку про два можливі способи співіснування мов у свідомості особи ще 1925 року висловив російський учений Лев Щерба¹⁷. Найважливіші його психолінгвістичні ідеї пізніші дослідники прийняли й розвинули, а деякі навіть підтвердили експериментально. Хоч характер і сутність співіснування двох мовних систем у свідомості особи — як і багато інших питань психолінгвістики — досліджені далеко не повністю, спираючись на два способи співіснування мов у свідомості особи, у психології мови нині розрізняють два основні типи білінгвізму — чистий, або координований, білінгвізм і змішаний, або субординований, білінгвізм. Зазначають також проміжні, перехідні його типи.

¹⁶ Karaliūnas S. Dvikalbystė // Tarybų Lietuvos enciklopedija. V., 1985. T. 1. P. 480.

¹⁷ Шчерба Л. Sur la notion de mélange des langues // Яфетический сборник. Ленинград, 1925. Т. 4. С. 1—19; Щерба Л. В. О понятии смешения языков // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленинград, 1974. С. 60—74.

37

У випадку чистого, або координованого, білінгвізму дві мови існують у свідомості індивіда незалежно одна від одної та утворюють окремі асоціативні системи, які не контактують між собою. Індивід досить вільно розмовляє обома мовами. Такий білінгв може пояснити, що означає фраза чи слово, але їх переклад іншою мовою завжди спричиняє йому значні труднощі. Білінгв не порівнює слова однієї мови зі словами іншої, тому йому завжди важко знайти відповідник слова однієї мови в іншій. Кожне слово — як однієї, так і другої мови — має окреме значення. Загалом кожен сегмент вираження — сигніфант — безпосередньо відповідає певному відрізку змісту — сигніфату. Схематично це можна зобразити так:

сигніфат x ⟷ сигніфант A сигніфат x’ ⟷ сигніфант B.

У першій мові сигніфант A постійно асоціюється із сигніфатом x, а сигніфант B другої мови безпосередньо пов’язаний із сигніфатом x’, але між сигніфантами A і B двох мов тут немає жодного контакту¹⁸.

Чистий білінгвізм виникає тоді, коли другої (іноземної) мови навчаються за зовсім інших обставин, ніж рідної, і без жодної участі рідної мови. Так вивчати іноземну мову можна, наприклад, в іншому соціокультурному середовищі або в школі, де мовою викладання є іноземна. Чистий білінгвізм формується й тоді, коли, наприклад, удома з дитиною один із батьків розмовляє однією мовою, а другий — іншою. До революції в Росії іноземну мову в такий спосіб вивчали від гувернанток, з якими можна було розмовляти лише іноземною мовою, адже доброю гувернанткою вважали ту, яка не знала жодного слова рідної мови дітей.

Під час вивчення мов за різних обставин, а тим більше за різних соціокультурних умов, асоціація між таким словесним символом, як, скажімо, литовське bažnyčia, і відповідним фактом дійсності була встановлена й закріплена в зовсім іншому контексті, ніж той, у якому сформувалася асоціація російського церковь або англійського church з відповідним елементом дійсності.

У випадку змішаного, або субординованого, білінгвізму, як вважають, дві мови у свідомості особи утворюють одну асоціативну систему. Для представника змішаного білінгвізму еквівалентні слова двох мов, наприклад литовське stãlas та англійське table, очевидно, мають спільне значення. У випадку змішаного білінгвізму система значень (сигніфатів), схоже, та сама, але виражається двома способами — сигніфантами однієї мови (s-t-a-l-a-s) та сигніфантами другої мови (t-e-i-b-l). Тоді не зовсім точно казати, що людина знає дві мови: насправді білінгв, очевидно, знає одну мову, яка має два способи вираження, з яких уживається то один, то другий. Оскільки такий спосіб співіснування мов у свідомості особи, крім того, створює сприятливий ґрунт для взаємного впливу мов і їх змішування, Л. Щерба назвав таку мову змішаною мовою з двома термінами (langue mixte à deux termes)¹⁹. Прикладом користувачів такої мови, на думку Л. Щерби, є

¹⁸ Weinreich U. Languages in Contact. Findings and Problems. 6th Ed. Hague; Paris, 1968. P. 9—12.

¹⁹ Ščerba L. V. Sur la notion de mélange des langues. P. 1—19.

38

двомовні лужичани, у свідомості яких лужицька й німецька мови становлять єдність із двома вираженнями. Але пізніші дослідники цього не підтвердили. С. Міхалк і Г. Протце (1974), які досліджували говірку двомовних лужичан, сумніваються, чи взагалі за мовних контактів може природно виникнути такий неекономний засіб спілкування, і langue mixte à deux termes вважають абстракцією мислення, якої ніхто не досліджував і не перевіряв²⁰.

Модель змішаного, або субординованого, білінгвізму схематично мала б такий вигляд:

Але може бути й так, що референтами слів другої мови є не реальні предмети, а слова першої (рідної) мови. Наприклад, сигнатом сигнанта [teibl] для того, хто вивчає англійську мову, може бути не реальний предмет (референт), а литовське слово stalas «предмет меблів, за яким їдять, пишуть тощо»:

Отже, тут стійкий асоціативний зв’язок існує лише між сигнатом (значенням) і сигнантом первинної мови A, інакше кажучи, концепт (значення) продукується першою (рідною) мовою. Тим часом сигнант вторинної мови B пов’язується із сигнатом не безпосередньо, а через сигнант первинної мови A, який таким чином є посередником між сигнатом і сигнантом B.

За змішаного, або субординованого, білінгвізму мовцям стає можливим порівнювати слова однієї мови зі словами іншої, семантично зближувати їх і встановлювати їхні відповідники. У такому разі слово однієї мови набуває відповідника в іншій мові, тому переклад з однієї мови іншою не становить для мовців жодних труднощів.

Різні види білінгвізму загалом залежать від обставин засвоєння другої мови. Якщо другу мову було засвоєно за цілком відмінних соціокультурних умов, маємо чистий, або координований, тип білінгвізму.

Психологічному поділу білінгвізму на два основні типи частково корелюють його види, зумовлені використанням мов. Досить поширена практика білінгвізму полягає в тому, що на одні теми (наприклад, про погоду, покупки) говорять однією мовою, а на інші теми (наприклад, про політичні події) — іншою. Або з одними співрозмовниками заведено говорити однією мовою, а з іншими — іншою. Отже, кожна мова має свої сфери вживання. Таке використання мов є спеціалізованим і властиве чистому білінгвізму. Але на практиці дуже часто виникає потреба перейти з однієї

²⁰ Michalk S., Protze H. Studien zur sprachlichen Interferenz. II: Deutsch-sorbische Dialekttexte aus Radibor, Kreis Bautzen. Berlin, 1974.

39

раптом перейти з однієї мови на іншу, і згаданий поділ мов за сферами руйнується. Це неспеціалізоване використання мов білінгвом.

Отже, на підставі спеціалізованого й неспеціалізованого використання мов розрізняють також два основні типи білінгвізму. С. Ервін і К. Осгуд, трактуючи їх із психолінгвістичного погляду, називають їх координованим і субординованим²¹, а У. Вайнрайх — органічним і неорганічним білінгвізмом²².

Отже, чистий, або координований, білінгвізм характеризується спеціалізованим, упорядкованим використанням мов, тоді як неспеціалізоване, безладне використання мов властиве змішаному, або субординованому, білінгвізму. Останній тип білінгвізму поширений у змішаних сім’ях, трудових колективах, де разом працюють люди різних національностей і мов, де абияк, упереміш, одночасно в тій самій ситуації використовуються дві чи кілька мов. Раптовий перехід з однієї мови на іншу психологічно нелегкий, і ця обставина не може не позначатися на мовах, якими користуються, — вони починають впливати одна на одну. Безладно використовуючи мови впереміш, білінгви починають змішувати їх — правила однієї мови застосовуються під час розмови іншою. Білінгвізм такого типу — особливо якщо він масовий — є найбільшим джерелом інтерференції.

6. Наслідки білінгвізму

Для суспільства, мов, якими воно користується, їхнього функціонування й розвитку серед усіх форм і типів білінгвізму найбільше значення має масовий білінгвізм — такий білінгвізм, що охоплює широкі верстви населення протягом коротших або довших історичних періодів. Лише до цього різновиду білінгвізму застосовують термін «білінгвізм» у справжньому значенні цього слова. Це єдина сфера, де виявляються мовні контакти, виникає інтерференція, і все це визначає ступінь, напрям і швидкість мовних змін. «Протягом тисячоліть білінгвізм відігравав і продовжує відігравати особливу роль у бутті людської мови загалом і в житті конкретних мов. Не перебільшуючи, можемо сказати, що всі мови — де й коли б вони не існували — повністю або частково є наслідком білінгвізму, який здебільшого виникає внаслідок етнічних контактів і змішування», — стверджує румунський лінгвіст Йоргу Йордан²³.

Отже, однією з лінгвістичних аксіом є те, що де б не поширювався вплив однієї мови на іншу, він відбувається через білінгвальних осіб²⁴. Отже, білінгви — провідники впливу чужої мови. Білінгвізм є самим процесом контактування мов, тому його й вважають найактивнішою формою мовного зіткнення. Оскільки мовні контакти здійснюють люди, які послуговуються цими мовами, то людське мовлення (говоріння) є тим місцем, де мови передусім і найбезпосередніше стикаються. Контактування мов розпочинається-

²¹ Ervin S. M., Osgood C. E. Second Language Learning and Bilingualism // Osgood C. E., Sebeok T. A. (Editors). Psycholinguistics. A Survey of Theory and Research Problems. Bloomington, 1954. P. 136—146.

²² Weinreich U. Languages in Contact. P. 80—83.

²³ Iordan I. Bilingvism în domeniul romanic // Studii și cercetări lingvistice. 1973. T. 24. P. 129.

²⁴ Haugen E. The Norwegian Language in America. Philadelphia, 1953. Vol. 1. P. 4.

40

закладається й реалізується в мовленні двомовних і багатомовних осіб, але результати цього контакту фіксуються в мовній системі, оскільки історично факт мовлення завжди передує факту мови.

Мови впливають одна на одну за будь-якої форми їхнього зіткнення, зокрема й за біглотизму та диглосії. Адже в житті суспільства та культурі постійно з’являються нові реалії й ідеї, а разом із ними виникає потреба мати слова для їх називання. Створити нове слово на ґрунті власної мови, можливо, й не надто складно, але набагато важче домогтися, щоб мовна спільнота прийняла цей новотвір і щоб він у ній прижився. Значно легше запозичити разом із новим предметом чи поняттям і готове слово, хай навіть чуже. Разом із предметами, що надходять через обмін, дуже часто приходять і чужі слова, які їх позначають. Передусім це стосується так званих культурних слів, тобто слів, що позначають об’єкти культури. Це — слова-мандрівники, які разом із культурними предметами й поняттями переходять з однієї мови в іншу. У такому разі безпосередніх контактів між мовами може й не бути. Між литовською та арабською мовами, наприклад, ніколи не було жодного контакту, але ми чудово вживаємо їхні слова — кава, цукор тощо.

Контакти між віддаленими народами й мовами відбуваються через народи та мови-посередники. Найдавніші культурні слова (наприклад, скло, шовк, перець, хрещення тощо) з германських та інших культурних мов басейну Середземного моря ми отримали за посередництва слов’янських мов, а це, звісно, завдяки людям, які знали й уживали литовську та слов’янські мови.

Отже, хоча взаємний вплив мов (що виявляється переважно в запозичених словах) можливий і без безпосереднього контакту між ними, ця обставина аж ніяк не спростовує згаданого найважливішого положення теорії мовних контактів, згідно з яким посередниками взаємного впливу мов є двомовні особи.

Взаємний вплив мов значно сильніший, коли мови безпосередньо контактують, наприклад за біглотизму й диглосії. Найбільший цей вплив, що охоплює навіть більш організовані сфери мовної структури, за умов білінгвізму. Диглосійна ситуація існувала у Великому князівстві Литовському, де поряд із литовською мовою, уживаною для повсякденної комунікації, офіційною мовою старих литовських актів була слов’янська. Це була чиста писемна мова, якою ніхто не говорив і якій бракувало багатьох слів повсякденного вжитку. Тому за умов диглосії до неї ринув потік литовських слів для позначення специфічних реалій життя Литви, як-от: diaklo, mezleva, dobilda, dyrvan, degesy, apidemia, daržyna, nom, primen, biciul, bitnik та багато інших. У старій слов’янській мові актів Литовського князівства К. Яблонскіс знайшов 218 основних литовських слів, а разом із похідними — близько 320²⁵. Це свідчить, по-перше, що та слов’янська мова була мертвою, уживалася лише для письмових потреб; по-друге, культура литовського народу була високою, дорівнювала іншим етнокультурам, що існували в давній Литовській державі, і справляла на них значний вплив.

Взаємний вплив мов, крім запозичень, виявляється в інтерференції. Явище інтерференції властиве змішаному, або субординативному, білінгвізму.

Термін «інтерференція» запропонували празькі лінгвісти, і тепер він загальноприйнятий. Сам термін прийшов з інших, передусім точних, наук. Поняття інтерференції

²⁵ Jablonskis K. Lietuviški žodžiai senosios Lietuvos raštinių kalboje. K., 1941.

41

у фізиці та психології означає взаємний вплив двох процесів, рухів, двох форм енергії. Подібно цей термін уживається й у лінгвістиці, де ним позначають взаємний вплив двох мов. У фізиці й психології, а також у лінгвістиці інтерференція має подвійне значення: під нею розуміють як процес взаємного впливу, так і результат цього процесу. Інтерференція-процес може відбуватися в мовленнєвому акті, говорінні, продукуванні мовлення, тоді як інтерференція-результат виявляється в усному чи письмовому тексті, тобто в самій мовленнєвій продукції, у мові.

Якщо засвоєння мови назвати Aufbau — «будуванням», її деградацію під час афазії — Abbau — «руйнуванням», то інтерференцію в білінгва можна було б назвати Umbau — «перебудовою»²⁶. Відхилення від мовних норм, що з’являються в мовленні білінгвів через володіння ними більш ніж однією мовою, вважаються явищем інтерференції²⁷. На відміну від запозичень, інтерференція зачіпає структурно організованіші мовні рівні — фонологію, морфологію, окремі ділянки словника (системи термінів спорідненості, назв кольорів, погодних явищ тощо). У таких випадках недостатньо говорити про запозичення або лише про додавання до системи. Адже збагачення чи збіднення мовної системи по суті є реорганізацією старої системи опозицій. А це вже явище мови як системи.

Для зручності викладу доцільно розрізняти інтерференцію мовлення (речь, speech) та інтерференцію мовної системи, або, коротше, інтерференцію мови. Інтерференція в мовленні, як образно висловився У. Вайнрайх²⁸, — це наче пісок, який несе течія, а інтерференція в мові — наче пісок, що осів на дні озера. У мовленні вона постійно з’являється у висловлюваннях білінгва як результат його володіння другою мовою.

Мови, що контактують на устах білінгва, неоднаковою мірою піддаються взаємодії, інтерференції та змішуванню — одна з них зазнає найбільшого впливу. Яка саме — визначає закон німецького лінгвіста Е. Віндіша, сформульований ще в минулому столітті (1897): найбільше змінюється й змішується не друга, нововивчена мова, а рідна мова²⁹. Причини цього різні — психологічні, комунікативні, соціальні тощо. До психологічної настанови мовця, який говорить іншою, чужою мовою, не переносити в неї слова й форми своєї рідної мови, а отже, говорити якомога правильніше, додається потреба не порушувати комунікацію: співрозмовник просто не розуміє вставлених слів, форм і висловів, бо не знає моєї мови. Друга, засвоєна мова часто виконує більше соціальних функцій, інакше кажучи, є функціональнішою, ніж рідна мова її носіїв, а нерідко має й вищий престиж або принаймні самі мовці вважають її такою. Згадуючи про престиж мови, не слід забувати, що його не вимірюють квадратними кілометрами чи мільйонами мовців. Престиж мови відображає високий рівень культури й духовних сил народу, моральність його поведінки, велику толерантність до інших людей і культур та повагу до них.

²⁶ Haugen E. The Ecology of Language. Stanford, Ca., 1972. P. 304.

²⁷ Weinreich U. Languages in Contact. P. 1.

²⁸ Ten pat. P. 11.

²⁹ Windisch E. Zur Theorie der Mischsprachen und Lehnwörter // Berichte über die Verhandlungen der sächsischen Gesellschaft der Wissenschaften zu Leipzig (philologisch-historische Klasse). Leipzig, 1897. Bd. 49. S. 101 und weiter.

42

Рідна мова білінгва, звісно, також певною мірою впливає на другу мову, але значно меншою мірою, ніж друга — на рідну. Це насамперед тому, що основна маса користувачів другої мови є одномовною і не терпить жодних відхилень від норм своєї мови. Виходячи з впливу на другу мову, деякі дослідники (наприклад, В. Розенцвейг³⁰) схильні розрізняти два види інтерференції — безпосередню й опосередковану. Користуючись другою мовою, людина у своєму мовленні спирається насамперед на правила рідної мови. Це безпосередня інтерференція. Опосередкована інтерференція виявляється тоді, коли з мовлення усуваються ті правила другої мови, які не мають аналогів у рідній. Треба сказати, що така подвійна інтерференція властива не лише білінгвізму, а й біглотизму, скажімо, під час вивчення мов у школі. Різницю між безпосередньою й опосередкованою інтерференцією в термінах нормативної граматики можна описати так: у першому випадку виникають помилки, у другому — відхилення від стилістичних норм. Якийсь вислів, наприклад, може бути морфологічно правильно сформульований, але все ж неправильний: адже він стилістично бідний, позбавлений синонімії, бо з кількох можливих способів вираження обирається той, що має відповідник у рідній мові.

Наслідки масового змішаного, або субординованого, білінгвізму мають подвійний характер — внутрішній і зовнішній. Білінгв, щодня поперемінно користуючись двома (рідше — кількома) мовами, з часом перестає відчувати різницю між ними, і ця обставина насамперед безпосередньо позначається на рідній мові. Правила вимови, керування й узгодження слів, побудови речень другої, засвоєної мови білінгв мимоволі починає застосовувати, розмовляючи рідною мовою. Як наслідок, по-перше, слабшають знання рідної мови, уміння формулювати й висловлювати нею думки, правильно нею користуватися, інакше кажучи, компетенція у рідній мові. По-друге, часто повторюючись у мовленні білінгва, відхилення від норм рідної мови стають звичними, до них звикають і перестають їх помічати. Факти інтерференції з мовлення білінгвів поступово проникають у мовлення носіїв рідної мови, які є одномовними, і приймаються одномовним суспільством. Так інтерференційні, нові явища закріплюються в мові. Мова стає неправильною, змішаною, спотвореною, її культура занепадає. Ба більше, зі слабшанням компетенції у рідній мові водночас згасає національна самосвідомість. Людина опиняється — особливо це властиво сім’ям, змішаним у національному відношенні (кожна шоста сім’я в колишньому Радянському Союзі є змішаною), — між двома мовами, двома культурами й етносами. І потрібен лише невеликий поштовх ззовні, щоб така людина почала ототожнювати себе з іншою, домінантною культурою й етносом.

Нація й мова деградують.

Послаблення компетенції у рідній мові та занепад мовної культури суспільства становлять внутрішні наслідки білінгвізму.

Один із зовнішніх наслідків білінгвізму полягає в тому, що друга мова — часто домінантна — у сфері комунікації посідає місце рідної. Сфера вживання рідної мови звужується, скорочується, мову витісняють із суспільного життя — спочатку з деяких його галузей, а згодом і з усього суспільного життя. Це позначається і на самій мові — нові засоби вираження більше не з’являються, термінологія не твориться, мова біднішає. Щоб мова була

³⁰ Розенцвейг Б.Ю. Языковые контакты. Ленинград, 1972. С. 25—26.

43

повноцінною, життєздатною й багатою, вона повинна мати нормальні умови функціонування, оскільки однією з основних властивостей мови є її постійне відновлення в процесі комунікації. Якщо цього немає, мова деградує.

Звуження й скорочення сфер уживання мови, послаблення компетенції у рідній мові та пов’язане з ним згасання національної свідомості є передумовами заміщення первинної мови.

Те, що одна мова може витіснити іншу й посісти її місце, помітили давно. Німецький лінгвіст Г. Пауль, один із найвидатніших теоретиків мовознавства, на початку нашого століття писав: «Там, де два народи змішуються й об’єднуються, білінгвізм є звичним явищем, і разом із ним починається взаємодія мов. Якщо до того ж якийсь народ у чомусь перевершує інший — чисельністю населення, політичною чи економічною могутністю або духовно, — його мову починають уживати дедалі ширше коштом іншої мови; зрештою, білінгвізм знову змінюється вживанням однієї мови. Залежно від опору, який чинить мова, що зазнає поразки, цей процес відбувається швидше чи повільніше, а сліди, які вона залишає в мові-переможниці, можуть бути виразнішими або менш виразними»³¹. Обговорюючи різницю між безпосередньою й опосередкованою інтерференцією, уже йшлося про вплив рідної мови, яку витісняють із ужитку, на другу мову. Сліди, залишені в мові-переможниці мовою, що відмирає, у лінгвістиці мають свою назву — це субстрат.

Друга, нова мова витісняє рідну з ужитку не відразу, а поступово. Цей процес не повинен порушувати комунікацію в суспільстві. Нова мова посідає місце старої спочатку в окремих сферах уживання, наприклад, в адміністрації, армії чи школі. Рідна мова й надалі використовується в сім’ї та неформальному спілкуванні. Таке зайняття деяких сфер уживання дослідники також вважають заміною однієї мови іншою і називають його частковим³².

Поступовий перехід суспільства в сім’ях до іншої мови виявляється в тому, що дідусі й бабусі говорять однією мовою, а молодше покоління, найчастіше онуки, вже користується іншою. Отже, група носіїв рідної мови збігається з віковою групою, і це є синхронним проявом заміни однієї мови іншою. Середнє покоління — батьки — зазвичай є білінгвами або полілінгвами; вдома вони говорять двома чи кількома мовами водночас³³.

Не слід думати, що друга, нова мова як певна система засобів вираження й засіб комунікації є кращою і тому перемагає іншу мову. Немає мов кращих чи відсталих, великих чи малих — усі мови однакові щодо комунікації, кожна мова чудово обслуговує свою спільноту, свій народ, рідною мовою якого вона є. «Мова-суперниця перемагає не завдяки якимось своїм внутрішнім властивостям, а тому, що її носії войовничіші, фанатичніші, культурніші, енергійніші», — слушно зауважує французький лінгвіст А. Мартіне³⁴.

³¹ Paul H. Prinzipien der Sprachgeschichte. 7. Aufl. Tübingen, 1966. S. 391 (Pirmajame leidime 1880 m. skyriaus „Sprachmischung“ dar nebuvo).

³² Weinreich U. Op. cit. P. 107.

³³ Докладніше див.: Karaliūnas S. Bilingvizmo situacijos ir jų socialinė dinamika // Lietuvių kalba ir bilingvizmas: Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1988. T. 28. P. 8—18.

³⁴ Мартине А. Распространение языка и структурная лингвистика. С. 82.

44

7. Етнодемографічні процеси. Використання мов та його характер у наші дні

Отже, білінгвізм, як бачимо, — це лихо для народу, важкий, непотрібний тягар, що лягає йому на плечі, зубожує його, занепадає його культуру³⁵. Білінгвізм, як уже зазначалося, виникає через те, що панівний народ політичним та економічним тиском нав’язує підпорядкованому народові свою мову й культуру. Народ чудово обходиться однією мовою, дві мови йому не потрібні. Так живуть народи світу — за кількома винятками — у повсякденні.

Коли суспільство охопив масовий білінгвізм, коли населення основної національності становить лише дві третини (в Естонії естонців — 61,5%, росіян — 30,3%) або ледве половину (у Латвії, за даними перепису населення 1989 року, латишів — 52%, росіян — 34,0%) усіх жителів республіки, коли постійно більшає змішаних сімей, у яких згасло почуття національної належності дітей, народ стоїть на краю прірви — на межі заміни власної мови. Не можна, щоб така небезпечна для існування народу ситуація тривала й далі. Прийняття законів про проголошення рідних мов державними — це відчайдушні зусилля парламентів балтійських держав зберегти свою мову й культуру, зберегти національну індивідуальність, яка, як уже зазначалося, неможлива без мови, іншими словами, зусилля захистити існування народу. Це не самоізоляція, а самоутвердження.

Російську мову в Литві використовували — і частково використовують досі — не лише для спілкування литовців із представниками інших народів, листування з центральними установами й організаціями, а також з іншими республіками. Російську мову поряд із литовською використовували в багатьох сферах господарської, соціальної, суспільної, політичної та культурної діяльності Литви. У деяких сферах литовську мову вже витіснили — там утвердилася російська. Це стосується, наприклад, транспортної системи та зв’язку, державних адміністративних установ, діловодства й технічної документації, офіційного листування тощо.

Через більше функціональне навантаження російської мови та агресивність її користувачів (наприклад, громадянинові, який прийшов у службових справах до державної установи в Литві, могли сказати: «Govorite po ruski» — «Говоріть російською!»), а також через переважання й поширення змішаного, або субординативного, білінгвізму взаємодія литовської та російської мов посилювалася, використання литовської мови скорочувалося, негативний вплив російської мови на литовську зростав, бо явища інтерференції, що виникали в мовленні білінгвів, проникали не лише в усну, а й у писемну литовську мову. У такій важливій сфері культури, як наука, литовська мова функціонувала лише частково: праці з природничих і точних наук видавалися, а статті й монографії писалися російською мовою. Науковий стиль литовської мови більше не розвивається, наукова термінологія більше не створюється.

Унаслідок цього культура литовської мови занепала, а разом із нею збідніла й культура всього суспільства, особливо молоді. Занепокоєння викликали вже не стільки питання культури литовської мови

³⁵ Plačiau apie neigiamą socialinę, psichologinę ir kt. vadinamo nacionalinio—rusų bilingvizmo įtaką žr. Хинт М. Проблема двуязычия: взгляд без розовых очков // Радуга. Таллин, 1987. № 6. С. 72–78; № 7. С. 46–51.

45

у суспільстві чи становище литовської мови в школі — що, звісно, також важливо, — скільки той факт, що в багатьох людей порушилася сама компетенція рідної мови, сама здатність користуватися литовською мовою, висловлювати нею свої думки³⁶.

Вихід із катастрофічної ситуації, що склалася, полягає не в тому, щоб іти шляхом згубного білінгвізму, розвивати й посилювати його, а в тому, щоб берегти рідну мову, дбати про неї в суспільстві та забезпечити її державний захист передбаченими законом заходами. Усе це не заперечує російської мови, її великого культурного й комунікативного значення. Навпаки. Було помічено, що після ухвалення закону про проголошення литовської мови державною литовці охочіше й частіше говорять російською. Отже, міжнаціональна напруженість спадає, комунікація між двома етнічними спільнотами поліпшується. Тому завдання полягає не в розвитку білінгвізму, а у формуванні доброго знання російської мови та турботі про культуру російської мови, якою користуються в Литві. Добре знання російської мови, гарна вимова й висока культура російського мовлення потрібні литовцям як для спілкування з росіянами та представниками інших народів Росії, так і для знайомства з багатою культурою російського народу. Наприклад, набагато більше естетичне задоволення відчуваєш, читаючи Достоєвського чи Пастернака мовою оригіналу. Однак викладання російської мови не повинно бути примусовим — людина має право сама вирішувати, яку іноземну мову обрати й вивчати. Інакше в російських школах, закривати які в Литві ніхто не збирається. Там російська мова є не лише навчальним предметом, а й мовою викладання. І взагалі, скільки й як вивчати російську мову, скільки та яких російських шкіл утримувати, скільки й як використовувати російську мову в суспільному житті — це справа самої російської громади Литви; ніхто не втручається в її культурні справи й не має права втручатися. З іншого боку, якщо росіяни та представники інших національностей хочуть жити й працювати в Литві, брати участь у суспільному та господарському житті країни, їм важко обійтися без мінімального знання литовської мови.

Слід сказати, що значна частина росіян та представників інших національностей, які постійно живуть і працюють у Литві, знають і використовують литовську мову, і ця частка загалом поступово зростає. Це чітко видно з результатів останнього перепису населення та їх порівняння з даними попередніх переписів. Під час всесоюзного перепису населення 1989 року заявили, що вільно володіють литовською мовою, 33,4 відсотка росіян (у 1979 році так заявили 35,2 відсотка), 15,5 відсотка поляків (у 1979 році — 11,1 відсотка), 17,0 відсотка білорусів (у 1979 році — 12,7 відсотка), 16,8 відсотка українців (у 1979 році — 15,2 відсотка), 38,0 відсотка євреїв (у 1979 році — 31,1 відсотка), 14,2 відсотка татар (у 1979 році — 13,5 відсотка), 43,7 відсотка латишів (у 1979 році — 48,3 відсотка), 45,2 відсотка циган (у 1979 році — 41,8 відсотка), 35,7 відсотка німців (у 1979 році — 23,2 відсотка), 31,8 відсотка естонців (у 1979 році — 22,2 відсотка) та 50,9 відсотка караїмів (у 1979 році — 31,8 відсотка).³⁷.

І це зрозуміло. Потреби в роботі та повсякденному спілкуванні спонукають представників інших народів, які постійно живуть і працюють у Литві, вивчати литовську мову. Це природний процес, що випливає з потреб праці та спілкування. Галасувати через те, що, мовляв, росіян у Литві змушують вивчати литовську мову, переслідують їх,

³⁶ Див. статтю S. Kein io «Литовська держава, народ і мова» в цьому томі. Пор. Karaliūnas S. Lietuvių kalba ir bilingvizmas // Vakarinės naujienos. 1988. Liepos 21.

³⁷ Результати всесоюзного перепису населення 1989 року // Tiesa. 1990. Kovo 10.

46

Немає жодних підстав стверджувати, що російська мова зазнає дискримінації. Постановою уряду Литовської Республіки зобов’язано впродовж установленого терміну (до 1995 р.) вивчити литовську мову лише осіб інших національностей, які працюють на керівних посадах.

Той факт, що значна частина людей інших національностей уживає литовську мову, свідчить про те, що в Литві литовська мова є засобом спілкування й порозуміння між людьми різних національностей і мов, що вона виконує роль регіональної мови. Це окрема функція литовської мови поряд із її функцією державної мови, засобу спілкування між членами литовського народу та етнічною функцією.

Передумовою використання литовської мови як засобу регіонального спілкування є те, що люди інших національностей уживають тут то свою рідну, то литовську мову. Оскільки трапляються ситуації, коли рідна мова людей інших національностей і литовська мова вживаються почергово, можна говорити про прояви, скажімо, російсько-литовського, польсько-литовського, білорусько-литовського білінгвізму, а в окремих випадках, можливо, і полілінгвізму, наприклад єврейсько-російсько-литовського³⁸. Типовими білінгвами є росіяни, давні мешканці Литви³⁹.

З огляду на принципово різні способи використання двох мов (диглосія, біглотизм, білінгвізм), необхідно також диференційовано розглядати чергування литовської та російської мов. Очевидно, що тут наявні також елементи диглосії та біглотизму, а не лише білінгвізму. Той факт, що під час перепису населення 1989 р. 37,4% литовців записали, що вільно володіють російською мовою, аж ніяк не означає, що такий відсоток литовців є білінгвами в справжньому значенні цього слова. Цікаво зазначити, що 1979 р. литовці, які вільно володіли російською мовою, становили 52,2%. Таке досить значне зменшення кількості тих, хто вільно володіє російською мовою, за порівняно короткий період (десять років), очевидно, слід пояснювати тим, що населення помітило маніпуляції зі статистичними даними, спрямовані на не надто чисті цілі, і стало критичніше оцінювати власне знання російської мови.

Тенденції використання мов та етнодемографічних процесів у Литві за останній період певною мірою дають змогу оцінити порівняння результатів переписів населення й соціолінгвістичні дані. Група соціальної лінгвістики Інституту литовської мови та літератури 1987 р. опитала за спеціальною анкетою 2071 особу з різних соціальних груп Литви. З цих даних видно, що національні та мовні відносини¹ у Литві порівняно стабільні; значних зрушень у той чи інший бік, які могли б викликати занепокоєння, не спостерігається.

У період між переписами населення 1979 і 1989 рр. — тобто за десять років — національний склад населення Литви дещо змінився. Кількість литовців зросла на 212 тисяч осіб, однак їхня частка в загальній кількості населення дещо зменшилася. Це пов’язано з міжреспубліканською міграцією та природним приростом людей інших національностей, які проживають у Литві. Кількість жителів російської національності збільшилася на 41 тисячу, поляків — на 11 тисяч, білорусів — на 5,6 тисячі.

³⁸ Karaliūnas S., Vidugiris A. Bilingvizmo tipų Lietuvos TSR klausimu // Mūsų vardų kultūra. V., 1970. Sąs. 19; Видугирис А., Каралюнас С. К вопросу о типах двуязычия в Литовской ССР // Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. С. 156—160.

³⁹ Plačiau — Karaliūnas S. Respublikos lingvosocialinės situacijos charakteristika // Kalbų kontaktai Lietuvos TSR: Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1984. T. 23. P. 22—24.

47

Населення основної національності — литовці — становить 2 924 251 особу, або 79,6% усього населення Литви (у 1979 р. їх було 80%). Значення цього факту стає очевидним у порівнянні з чисельністю населення основної національності в сусідніх державах. У Латвії латиші становлять 52% усього населення країни (у 1979 р. — 53,7%), в Естонії естонці — 61,5% (у 1979 р. — 64,7%), у Білорусі білоруси — 77,9% (у 1979 р. — 79,4%).⁴⁰ Як видно, частка населення основної національності поступово зменшується.

За даними всесоюзного перепису населення 1989 р., нині в Литві проживають: росіяни — 344 455 осіб, або 9,4% (у 1979 р. було 8,9%, у 1970 р. — 8,6%, у 1959 р. — 8,5%); поляки — 257 994 особи, або 7,0% (у 1979 р. — 7,3%, у 1970 р. — 7,7%, у 1959 р. — 8,5%); білоруси — 63 169 осіб, або 1,7% (у 1979 р. — 1,7%, у 1970 р. — 1,5%, у 1959 р. — 1,1%); українці — 44 789 осіб, або 1,2% (у 1979 р. — 1,0%, у 1970 р. — 0,8%, у 1959 р. — 0,7%). Дані, зібрані за соціолінгвістичними анкетами, дещо відрізняються. Згідно з ними, у 1987 р. литовці становили 82,29% усього населення Литви, росіяни — 9,14%, а поляки — 6,24% (анкета «Вживання мов у Литві», запитання № 6).

Дані соціолінгвістичних анкет також виявляють співвідношення між національністю та рідною мовою. Відомо, що рідна мова і національність не завжди збігаються, адже рідною може вважатися й мова іншої національності. Під час опитування 82,25% респондентів назвали рідною литовську мову (як уже зазначалося, нині литовці становлять 79,6%), 11,08% респондентів — російську (у Литві проживає 9,4% росіян), 5,89% респондентів — польську (нині поляки становлять 7,0%), а 0,78% респондентів — якусь іншу мову (анкета «Вживання мов у Литві», запитання № 124).

Різниця між рідною мовою та національністю, як видається, виникає насамперед у сім’ях зі змішаним національним складом. У Радянському Союзі кожна шоста сім’я була змішаною, і їхня кількість постійно зростала. Наприклад, з 1970 до 1978 р. кількість змішаних сімей у Литві збільшилася на 3%. Народжені в них діти становлять 13,9% усіх новонароджених⁴¹.

Помічено, що вибір мови, а відповідно й національності, у змішаних сім’ях насамперед залежить від мови матері: якою мовою говорить мати, такою — і діти. Це визначає також їхню національність. Вибір мови певною мірою залежить і від оточення: для спілкування в сім’ї обирають ту мову, якою користуються люди навколо, у школі тощо⁴². Насправді процес визначення рідної мови та національності у змішаних сім’ях набагато складніший і його важко передбачити.

Під час опитування населення за соціолінгвістичною анкетою у 1987 р. з’ясувалося, що серед 2071 особи 7,0% належать до змішаних сімей.

Відповідаючи на запитання анкети «Яка національність Вашого чоловіка/дружини та Ваших дітей?», 3,5% респондентів із зазначеної кількості заявили, що вони литовці, і зазначили, що їхні

⁴⁰ 1989 metų sąjunginio gyventojų surašymo rezultatai // Tiesa. 1990. Kovo 10.

⁴¹ Gaučas P. Dabartiniai etniniai procesai Lietuvoje // Mokslas ir gyvenimas. 1981. Nr. 3. P. 27—28.

⁴² Трифоновас Я. Мовні процеси в етнічно змішаних сім’ях // Kalbų ryšiai ir sąveikos: Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1989. P. 149—152.

48

— подружжя є росіянами, поляками чи людьми іншої національності. У 95,8% із них рідна мова — литовська: 34,7% чоловіків і 59,7% жінок (лише по 1,4% зазначили, що їхня рідна мова — російська або польська). 75% їхніх дітей — 40,3% дівчаток і 31,9% хлопчиків — є литовцями. Але 6,9% дітей мають російську національність, по 1,4% — польську або іншу.

Серед тих, чиє подружжя є росіянами, поляками чи людьми іншої національності, 2,6% опитаних заявили, що вони росіяни. У 92,5% із них — 52,8% жінок і 39,6% чоловіків — рідна мова російська, лише у 1,9% — литовська (решта 5,7% не вказали рідної мови). Хоч ці респонденти й вважають себе росіянами, а рідною мовою — російську, лише 30,2% їхніх дітей є росіянами (24,5% хлопчиків і 5,7% дівчаток), 3,8% — іншої національності. Решта 43,4% їхніх дітей — литовці (34,0% дівчаток і 9,4% хлопчиків).

Як видно, вибір рідної мови та процес національної самоідентифікації у змішаних сім’ях досить складні. Визначення рідної мови й відповідно національності серед жителів Литви загалом є відносно сталим — за десять років майже не змінилося. Більшість (96,1%) жителів Литви під час перепису населення 1989 р. назвали рідною мовою мову своєї національності. Так, рідною вважали мову своєї національності 99,6% литовців (у 1979 р. — 99,7%), 95,6% росіян (у 1979 р. — 97,7%), 85,0% поляків (у 1979 р. — 88,3%), 68,6% латишів (у 1979 р. — 77,7%), 72,7% караїмів (у 1979 р. — 73,3%).⁴³ За даними всесоюзного перепису населення 1979 р., 96,9% жителів Литви вважали рідною мовою мову своєї національності й лише 3,1% — мови інших народів Радянського Союзу⁴⁴.

* * *

Підсумовуючи, можна сказати, що мову проголошують державною або тому, що вона не має нормальних умов функціонування в суспільному житті й потрібні юридичні заходи, щоб гарантувати її вживання, або тому, що державні та адміністративні працівники є представниками багатьох національностей і мов. Тому, щоб полегшити суспільну комунікацію та функціонування державних і соціальних структур, одну з мов, уживаних у суспільстві, підносять до статусу офіційної, державної мови. Існування незалежної національної держави ipso facto надає мові статус офіційного засобу спілкування.

Етносоціальні спільноти, колективні когнітивні структури, що існують у підсвідомості, зовні виявляються в мові та культурі. Окрім персонологічних властивостей, мова має здатність виражати дух народу, його психічну специфіку. Отже, національно-культурна специфіка мови становить основу функції етнічної мови. Завдяки функціям ототожнення й об’єднання, а також національного відмежування, мова є важливим чинником формування та існування народу.

У процесі формування нації зростає значення мови як етнічної ознаки; мова стає національною. Літературна та загальнонародна, стандартна — писемна й усна

⁴³ Результати всесоюзного перепису населення 1989 р. С. 57—58.

⁴⁴ Lietuvos TSR gyventojai. V., 1980. P. 16.

4. Lietuvių kalbotyros klausimai, XXXI

49

— наявність мови свідчить, що народ досяг найвищого ступеня соціальної організації, має реальну можливість створити національну державу і своєю універсально цінною культурною творчістю дорівнює іншим народам світу.

Основними формами мовних контактів є біглотизм, диглосія та білінгвізм. Із двох найважливіших різновидів білінгвізму — чистого, або координованого, та змішаного, або субординованого, — найбільше на функціонування й розвиток мови впливає останній, особливо якщо змішаний білінгвізм є масовим.

Провідниками впливу однієї мови на іншу є білінгви.

Закон Віндіша стверджує, що за умов білінгвізму з двох (рідше — кількох) контактуючих мов найбільшого впливу зазнає й занепадає рідна мова. Наслідки білінгвізму бувають внутрішніми (послаблення компетенції у рідній мові, прояви інтерференції, зниження культури мовлення суспільства) та зовнішніми (звуження сфер уживання мови, заміна рідної мови іншою).

НАРОД, СУСПІЛЬСТВО І ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

Резюме

Одним із перших кроків у національно-мовному процесі перебудови стало надання національним мовам статусу державних. Це зумовлено або тим, що мова не має нормальних умов функціонування в суспільному житті, внаслідок чого вона деградує, або тим, що в державно-адміністративному утворенні існують дві чи кілька мов, і тоді, щоб полегшити комунікацію суспільства та функціонування соціально-державних структур, одну з мов наділяють статусом державної.

Національно-культурна специфіка мови є основою її етнічної функції, що виявляється в ідентифікації, уніфікації та делімітації етносу. Мова постає важливим чинником формування й існування народу, тому в шкалі суспільних цінностей вона посідає особливе місце, і в разі реальної чи уявної небезпеки, що загрожує існуванню народу, насамперед слід захищати мову.

Білінгвізм поряд із біглотизмом і диглосією є однією, але найактивнішою формою мовних контактів, що значно впливає на функціонування та розвиток мови. Із закону Віндиша випливає, що найбільшого впливу, спотворення та змішування зазнає саме рідна мова.

Безпосередніми провідниками впливу однієї мови на іншу є двомовні люди.

Наслідки білінгвізму можна поділити на внутрішні (послаблення компетенції в рідній мові, явище інтерференції) та зовнішні (звуження сфер застосування мови, заміна мови іншою).