LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994) LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI

Aloyzas VIDUGIRIS

ПРО РАННІ ЕТАПИ СЛАВІЗАЦІЇ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЛИТВИ

Сьогодні було б важко говорити про Південно-Східну Литву, її етнолінгвістичний розвиток і становище без давніх аукштайтських місцевих назв цього краю. Однак, мабуть, небагатьом відомо, що ці назви, які за звучанням і словотвором нічим не відрізняються від назв інших місцевостей Литви, повернулися до нового життя у 1939—1943 рр. завдяки турботі найавторитетнішого впорядника литовського топонімікону проф. Антанаса Саліса. До того часу ці назви були сильно спотворені, сполонізовані, тобто вкриті товстим шаром чужоземних нашарувань.

З проф. А. Салісом у 1969 році, під час його перебування в Литві, довелося чимало розмовляти про етнолінгвістичне становище Південно-Східної Литви. Він багато розповідав про літніх людей, яких зустрічав у околицях Вільнюса і які вміли говорити литовською, та про характерні особливості їхньої мови. Добре запам’яталися його слова про те, що у воєнні роки на території, яка належала Литві й простягалася до Вільджю, Свирів, Ошмян і Крево, майже не було околиць, де не було б людей, які знали литовську^*.

Повернення старих форм місцевих назв, безперечно, ще міцніше утверджує сприйняття цього краю як частини всієї Литви, як складника нашого культурного контексту. Уже з цього випливає невмируща значущість праць А. Саліса, його велич як ученого й особистості.

Сьогодні Південно-Східна Литва досить строката як у мовному, так і в етнічному плані, пройшла довгий шлях зміни мов, а часом і населення. Тут ми хочемо докладніше розглянути причини ранніх етапів славізації цієї частини Литви та сам перебіг славізації.

Початок загальної славізації (полонізації) Південно-Східної Литви зазвичай датують серединою XIX ст., особливо другою половиною цього століття (переважно спираються на дані досліджень Г. Турської¹). Однак таке узагальнення правильне лише частково, коли йдеться про початок загальної полонізації сільського населення. У той час бурхливий сплеск полонізації виявлявся у трьох осередках: Вільнюському, Каунаському та Смолвському (точніше — Даугавпілському).

Ще давніший процес славізації можна назвати інкубаційним. Загальновживана польська мова, якою користувалися литовські аристократи, з часом набула численних литуанізмів і елементів місцевої білоруської мови (зазвичай її називають

^* Під час повоєнних експедицій тут (наприклад, поблизу Нової Вільні, у селі Кивішки, у Шумську чи в Білорусі — у селі Маконі біля Камая, у Мікалішках, дорогою до Свирів — та в інших місцях) довелося зустрічати колишніх старост тих часів, справжніх особистостей, які витерпіли сибірські табори та терор Армії Крайової. Одні з них знали литовську змалку (навчилися від батьків або дідів і бабусь), інші вивчили її згодом, заробляючи на життя або за інших обставин.

75

Поширюючись у формі литовської польської мови — «polszczyzna litewska», або культурного, периферійного діалекту польської мови, тут вона поволі поширювалася вертикально — від найвищого стану (аристократії) через середній (дрібну шляхту й міщан) до нижчого стану (литовських кріпаків або вільних селян) — упродовж кількох століть.

Найважливішими причинами занепаду литовської мови були Католицька церква Литви, залежна від духовної ієрархії Польщі, та ослаблення литовської державності, що почалося після Люблінської унії 1569 р. Остаточно державність було знищено внаслідок поділів Польсько-Литовської держави (1772, 1793 і 1795 рр.). Більшість литовських аристократів, які до того часу підтримували суверенітет Литви й завжди наголошували на своїй відмінності від поляків, перед лицем спільної небезпеки дедалі більше солідаризувалися з польською шляхтою. З конституції 1791 р. було вилучено й назву Литви.

Мало значення й те, що литовська держава вже не була такою однорідною, як у XIII столітті, за правління короля Міндовга. Згодом Литва простяглася від Балтійського моря до Чорного. Крім того, чіткої етнічної межі між литовцями та східними слов’янами, предками сучасних білорусів, ніколи не було: східні слов’яни, які прийняли християнство значно раніше, хрестячи двомовне населення, дедалі ширше проникали й на етнічні литовські землі. Коли 1323 р. Гедимін писав листи до Західної Європи з Вільнюса, офіційної столиці того часу, у Вільнюсі вже діяли не лише католицький костел, а й православна церква. Зі зростанням держави та утвердженням католицизму Вільнюс став одним із найбільших міст не лише в Литві, а й у всій Східній Європі². Він — столиця не тільки етнічної Литви, а й західних земель східних слов’ян, що ввійшли до Великого князівства Литовського, — один із найважливіших осередків на перехресті міжнародних шляхів між Західною та Східною Європою.

Від часів Контрреформації університет, заснований у Вільнюсі, та численні різні чернечі ордени з часом почали володіти значними прилеглими землями. Багато лиха принесли шведські й російські вторгнення XVII ст. та початку XVIII ст., спричинивши голод і чуму. На спорожнілі землі Південно-Східної Литви зі сходу переселилося чимало слов’янського населення, яке в деяких місцевостях істотно змінило співвідношення вживання мов.

З випадково потрапилої до рук книги хрещень парафії Лаворішкес початку XVIII ст. (1702—1729 рр.)³ видно, що багато прізвищ іще були литовськими, засвідчуючи також наявність людей, які розмовляли литовською, наприклад: Bajoraytis (1716 р., с. Деканішкес), Bielunas (1705, Деканішкес), Bivoynis (1704, Юозапіне), Butkunas (1723, Лаворішкес), Czeszninkas (1716, Лаворішкес), Dackunas (1713, Кіртімай), Dedela (1703, Кивішкес), Dervinis (1704, Слабада), Dudela (1717, Деканішкес), Dutkus (1713, Білджяй), Gaydaytis (1716, Кіртімай), Gaydis (1704, Скайстеряй), Gawris (1721, Пунтузай), Kuialis (1719, Мікунай), Pavilenas (1713), Szwogzlis (1712, Білджяй) та багато інших. Поряд із ними було чимало вже ополячених (із слов’янським суфіксом, без литовського закінчення) чоловічих прізвищ, наприклад: Bilksztowt (1723, Деканішкес), Buywid (1718, Білджяй), Derwin (1704, Слабада), Derwinowicz (1705, Скайстеряй), Gražul (1721, Дубяй), Mikulaniec (1721, Слабада), Szwagżelewicz (1704, Деканішкес) тощо. Про мешканців, які розмовляли литовською, беззаперечно свідчать численні прізвища дівчат із дзукійськими формами, наприклад: Awksztadwaricia (1713, Деканішкес), Bajoryucia (1716, Деканішкес), Derwin(i)uczia (1709, Скайстеряй), Dirwoniuszkn yczia (1716, Лаворіш-

76

kės), Ga(i)daluczia (1716, Bildžiai), Gaylucia (1714, Skaisteriai), Jeremnuzy-czie (1716, Dubniškės), Karaniucia (1702, Skaisteriai), Kiekcziucia (1705, Bildžiai), Melnikuycia (1718, Lavoriškės), Mikulayczia (1716, Kirtimai), Szaltanosa(i)cia (1713, Lavoriškės), Waskaitie (1713, Lavoriškės), Zmitruntkucia (1703, Rusai) ir nemaža kitų. Greta yra ir suslavintų pavardžių, pvz., Biżwoyniowa (1709, Kirtimai), Buywidowna (1717, Dekaniškės), Dedelówna (1703, Kýviškės), Derviniowna // Derviniuwna (1704, Skaisteriai; 1705, Slabadà; 1718, Bildžiai), Dagiliowna (1703, Dekaniškės), Mikulanka (1714, Slabadà), Milucanka (1703, Kýviškės), Smilginicha (1724, Mickūnai), Szakulanka (1712, Mickūnai) ir kt.

На той час частина мешканців, очевидно, ще дуже погано знала слов’янську. Про це свідчать дівочі прізвища, утворені за допомогою подвійного — литовського й слов’янського — суфікса, наприклад, Dudician̨ka (<Dūd + yč + anka; 1716, Деканішкес), Markuniczųwna (<Morkūn + yč + own̨a; 1702, Скайстеряй) і, мабуть, Brazaciow̨na (<Braz + aič + owna; 1716, Лаворішкес), Grigaičiow̨na (<Grig + aič + owna; 1713, Канюкай), адже в згаданій метричній книзі немає ні прізвища Brazaitis, ні Grigaitis. Однак двомовних мешканців, імовірно, швидко більшало, адже в першому й другому десятиліттях XVIII ст. литовських прізвищ було значно більше, ніж у третьому десятилітті. Зростала й кількість прізвищ зі слов’янськими суфіксами -evič, -ovič. Двомовність, очевидно, поширювалася дедалі більше. Через чуму й переселенців, можливо, змінювався етнічний склад населення. Утім, до кінця XVIII ст., а в деяких місцевостях і пізніше, етнолінгвістична ситуація суттєво не змінилася.

У Вільнюсі та його ближчих і дальших околицях людину, яка знала литовську мову, ще до другої половини XIX ст. вважали звичним явищем. Тому литовський характер Вільнюського повіту, єпархії, а частково й усієї губернії був самоочевидним. Це добре видно з праць тогочасних авторів К. Богу́ша, К. Контріма, Д. Пошки, П. Кепена, М. Балінського, Т. Ліпінського, Ю. Ярошевича, Т. Нарбута та інших. Водночас висловлювалося занепокоєння становищем литовської мови, її безправ’ям і знищенням.

Реакція, що настала вже після першого поділу Польсько-Литовської держави, — освітня реформа 1773 р. — поставила за мету консолідувати й злити в одну литовський і польський народи⁴. З цією метою було значно розширено мережу парафіяльних шкіл⁵. Наглядати за ними й координувати навчальні програми мав секуляризований Вільнюський університет (академія), де викладали вже не латиною, а польською. Невдовзі, декретом 1787 р., польську мову запровадили в церквах Вільнюської єпархії⁶. Це був найболючіший удар по литовській мові, адже її усунули з останнього місця публічного офіційного вжитку. У багатьох місцевостях Східної Литви цей удар по литовській мові став фатальним.

Про те, як різка зміна статусу позначилася на вживанні литовської мови, свідчить коротка характеристика мовної ситуації в околиці, подана 1827 р. парохом Лаворішкес: «рідна мова мешканців парафії — литовська, але тепер уже розмовляють російською (тобто білоруською — A. V.); раніше, 40 років тому, всі розмовляли литовською»⁷. Отже, від 1787 р. — усунення литовської мови з церкви, її своєрідної заборони, — до 1827 р. минуло рівно 40 років, і, очевидно, литовською вже уникали говорити публічно. У найкращому разі литовською

77

мова збереглася лише в сім’ях, але й то — не скрізь і протягом неоднакового часу. Жителі, які почали говорити слов’янськими мовами, і самі швидко слов’янізувалися.

Однак до другої половини XIX ст., а в деяких місцях і пізніше, поширювалася не протегована польська мова (хоча її намагалися вивчити всі), а білоруська, або проста, мова, що традиційно поширювалася безпосередньо горизонтальними (латеральними) контактами й відігравала роль перехідної, проміжної, а також певною мірою регіональної мови. Особливо зросли її роль і вживання за часів правління царської Російської імперії, оскільки литовськими селянами вона сприймалася як нижчий різновид престижної польської (панської) мови й була набагато ближчою в соціальному плані. Потребу в білоруській мові стимулювала спочатку політика полонізації, цілеспрямовано здійснювана через маєтки й церкву, а згодом і русифікації (росіяни вважали її діалектом російської мови). Просто навчитися польської лише завдяки випадковим контактам із мешканцями маєтків та духовенством, не маючи безпосередніх зв’язків із польським етносом, було неможливо.

Як і в околицях Лаворишок, подібне становище тоді було й в інших парафіях, розташованих на схід від Вільнюса, де переважала слов’янська (’російсько-польська’, ’русинська’, тобто білоруська) мова, наприклад, у Рудаміні, Рукейняй, Кеносі, Шумську, Таборишках, Медінінкаї, Ашраві⁸ та інших. У першій половині XIX ст. литовська мова ще переважала лише з іншого боку від Лаворишок, наприклад, у парафії Буівіджяй — ”усі жителі сіл парафії Буівіджяй спілкуються між собою звичною литовською мовою”⁹. Бістриця — ”усі й по всій парафії розмовляють литовською, лише зрідка польською або російською”¹⁰; Варніони — ”розмовляють по черзі російською, польською та литовською мовами; литовська мова тягнеться сюди від Ковенської та Курляндської губерній”¹¹; Мікалікішки — ”26 сіл розмовляють литовською”¹², не згадуючи про цілком литовські околиці Герветів. На іншому боці цього дещо раніше почалого слов’яніти ”коридору” литовськими й далі залишалися Порудамінь, Руднінкай, Турґеляй, Шальчинінкеляй, Шальчинінкай та інші околиці¹³.

Досить влучно й стисло мовну ситуацію у Вільнюському повіті в першій половині XIX ст. описали добрі знавці цього краю, історики М. Балінскіс і Т. Ліпінскіс: «Вільнюський повіт заселений самими литовцями. Однак литовська мова повсюдно переважає лише з північного боку, або на правому березі Нериса; безпосередньо біля Вільнюса з південного боку вона поступається місцем польській мові; далі литовські села перемежовуються із селами, де вживають польсько-російську (білоруську — А. В.) мову. Утім серед сільських жителів цього повіту литовська мова переважає над обома останніми»¹⁴. Те, що мешканці шляхів Вільнюс–Медининкай–Ошмяна та Вільнюс–Шумськ–Салос–Сморгонь, які почали слов’янізуватися раніше, асимілювалися нерівномірно, підтвердив 1860 року письменник В. Сирокомля, який подорожував із Вільнюса до Ошмяни: «Дорогою подекуди зустрічаються люди, які розмовляють литовською, однак серед молодого покоління литовська мова вже забувається й поступається місцем русько-польській мові»¹⁵. У XIX столітті проста, або місцева, білоруська мова як друга швидко поширювалася й далі на захід від Вільнюса: уздовж шляхів Вільнюс–Тракай, берегом Нериса — біля Реше, Судерве, Рикантай, Дукштас та ін. Крім того, білоруською нерідко розмовляла навіть дрібна шляхта.

Багато авторів, пишучи назви слов’янських мов через дефіс — «польсько-російська», «русько-польська» та ін., — хотіли наголосити не стільки на спорідненості цих мов, скільки на нерозривності їхнього вжитку: старе покоління литовців змінювало молоде, для якого генетично близькі мови стали нероздільними й необхідними. Переважною мовою повсякденного спілкування стала

78

проста, або білоруська, а мовою маєтку, шляхти, церкви й культури загалом — польська. Від кінця XVIII ст. до другої половини XIX ст. і пізніше найбільше поширилася проста мова: в одних місцевостях як основна, в інших — як допоміжний, другий засіб спілкування. Однак тоді відбувалася ще не національна, а переважно мовна асиміляція населення. Хоча жителі вже знали й розмовляли іншими мовами, зазвичай їх іще називали або вони самі називали себе литовцями¹⁶.

Отже, перший етап слов’янізації (кінець XVIII — середина XIX ст.) переважно змінив східну частину Вільнюського повіту: найближчі південно-східні околиці Вільнюса (включно з дорогою Вільнюс–Тракай), а також шляхи Вільнюс–Ошмяна й Вільнюс–Шумськ, або так звану Чорну дорогу («Čiorny tracht»), та ін. Зникнення литовської мови спричинили переважно церква (підпорядкована Польщі), яка почала вживати лише польську, та польські парафіяльні школи, що забороняли дітям розмовляти литовською не лише в школі (причіпляння метелінгів та ін.), а й у сім’ях.

Другий етап загальної слов’янізації — (друга половина XIX — початок XX ст.) — був безпосередньою реакцією на примусову русифікацію: після повстання 1863—1864 рр. литовський друк латинськими літерами заборонили, у школах навчали лише російською, жителів переслідували, церкви перетворювали на православні храми. Саме тоді між царськими чиновниками-русифікаторами та поміщиками-полонізаторами й духовенством пропольської орієнтації розгорілася боротьба за вплив на литовських селян. Хоча в хронологічному плані цей етап є безперервним продовженням першого етапу слов’янізації, якісно це новий період: загальна полонізація литовців охопила не лише мову, а й національну самосвідомість. Польська мова, яка раніше утвердилася лише у вищих суспільних верствах, тоді досягла й нижчої верстви. Периферійний різновид польської мови, або просто литовська польська мова («polszczyzna litewska»), почав поширюватися серед литовських селян на захід і північ від Вільнюса — в околицях Немянчине, Паберже, Пабраде, Сужоніс, Карвіс, Майшягала, Йонішкіс, Дубінгяй, Інтурке, Гедрайчяй, Біютишкіс, Ширвінтос, Кернаве та інших.

Піку полонізації було досягнуто у вісімдесятих роках XIX ст. — на початку XX ст., коли активізувався литовський національний рух. Після появи «Aušra», від 1884—1885 рр., під тиском сполонізованих поміщиків і духовенства духовна влада Вільнюської дієцезії перейшла до відкритого наступу на діячів литовської культури, книгонош, духовенство литовської орієнтації та литовську мову загалом, прагнучи її дискредитувати¹⁷.

Зазнаючи адміністративного гніту царської влади й духовного польського ярма, люди страждали подвійно. Польські політичні ідеологи, користуючись необмеженим впливом, наполегливо почали проголошувати, що в колишній державі Литва–Польща існує лише один польський народ, одна польська мова й одна польська віра («polska wiara»). Усі інші мови, мовляв, є лише діалектами польської. Відтоді поляками почали називати всіх католиків, незалежно від того, якою мовою вони розмовляли. Великі міста, багато більших містечок, центри волостей і парафій, густа мережа маєтків перетворилися на найбільші осередки полонізації.

Людям було нелегко прийняти цю зраду вищих станів. Багато хто, якщо не більшість, іще перебував під сильним впливом литовської культури минулого, різних «антипанських» традицій; найчастіше вони ще самі вміли, розумі-

79

ті, хто пам’ятав батьків, дідів чи прадідів, які говорили литовською, схилялися до нейтральних самоназв — місцеві, тутешні (тутейші) тощо. Переслідувані різними владами, і тепер вони не можуть відокремити свою національність від віри та громадянства.

До сьомого десятиліття XIX ст. ніде ще не йшлося про якісь польські терени на північний захід від Вільнюса чи деінде. Польська мова була лише мовою маєтку, церкви, шляхти й міста. За даними, зібраними місцевими священнослужителями 1857 року з ініціативи П. Кепена, навіть нинішня «столиця» польської Віленщини — околиці Немянчине — вважалася суцільно литовською. Польською говорили лише «в містечку та плебанії»¹⁸. Цілком литовськими були також околиці Пабраде, Сужонісів і Паберже. Мішаною або почергово литовською та білоруською чи польською говорили вже в околицях Верків, Реше, Кайрвіса, Дукштаса, частково Майшягали, Кернаве й Дубінгіса.

Чимало матеріалів для вивчення мовної ситуації дає й економічна анкета 1872 року, на яку відповідали місцеві чиновники та вчителі (переважно, очевидно, росіяни). Наприклад, у волості Реше місцеві жителі здебільшого говорили польською та литовською («жмудською»), зрідка — білоруською («литовською російською мовою»)¹⁹; у Майшягальській — польською та білоруською (частина жителів Гейсіскіса пам’ятає, що їхні батьки переселилися з Вітебська та Полісся)²⁰; у Немянчинській — у деяких родинах почали говорити польською, частково білоруською, проте на людях і під час зібрань найчастіше чули литовську й почасти російську²¹; у Пабержській — польською та литовською²²; в Інтуркській — польською, але переважно литовською²³; у Вевській — здебільшого литовською, на південний схід також білоруською, а шляхта говорила польською²⁴; у Ширвінтській — лише литовською²⁵ тощо²⁶.

За даними, зібраними А. П’ятером 1890 року й опублікованими Анонімом (Я. Розвадовським?), частка жителів, які говорили польською, різко зросла в Немянчинській (3/4) і Майшягальській (3/5) волостях, а в Пабержській сягнула половини²⁷. Навколо Дубінгіса, Йонішкіса, Гедрайчіса, Інтурке, Біютішкіса, Ширвінтоса та інших місць швидко почали з’являтися двомовні люди, для яких польська була другою мовою. Із неофіційних газетних повідомлень початку XX ст. видно, що кількість тих, хто говорив литовською, скоротилася приблизно до половини в околицях Дубінгіса й Йонішкіса (було 5/6), у Паберже — до 1/3 (1/2), у Немянчине — до 1/3, у Майшягалі — до 1/3 (1/5)²⁸.

Під час експедицій 1957—1964 років в околицях Немянчине, Пабраде, Сужоніса, Паберже та Немянчине ще знаходили людей похилого віку, які знали литовську й народилися в сьомому, восьмому або дев’ятому десятилітті XIX ст. За їхньої молодості говорили лише литовською. Ще більше траплялося людей, які пам’ятали, як їхні батьки, спілкуючись із сусідами, говорили лише литовською, як хотіли литовських шкіл, але за польської окупації не тільки не отримали їх, а й не мали права публічно говорити литовською. Особливо небезпечно було говорити литовською в містечках Майшягала й Немянчине та у Вільнюсі через агресивно налаштованих містян-шовіністів. Літні жителі Швенчоніса не раз розповідали, що тим, хто їхав до Вільнюса на торг чи храмове свято, найбільшим випробуванням було проїхати через містечко Немянчине, бо на них люто нападали фанатики, що спольщилися. В укмергців і ширвінтців такий страх викликали знахабнілі шовіністи Майшягали. Не один житель Немянчине стверджував, що межею між місцевою польською та простою (білоруською) мовами була Неріс, тобто Неріс

80

на лівому березі Неріс люди говорили простою мовою («poprostu, poprostemu»), а на правому — вже польською. У селі Карвелішкес, неподалік Немянчине, біля самої Неріс, 1964 року зустріли 82-річну бабусю, яка ще заспівала литовською пісеньку. Вона розповідала, що деякі сусіди вже почали говорити білоруською, але, зіпсовані сусідами, перейшли на польську. Її батьки добре знали литовську й нерідко говорили нею між собою. Вона змалку теж знала її, але з часом забула.

Польська мовознавиця Г. Турська, яка в міжвоєнні роки досліджувала походження польської мови в Литві в другій половині XIX ст., констатувала досить раптовий сплеск уживання периферійної польської мови серед селян. Чимало людей починали розмовляти польською вже дорослими, не знаючи її як слід. Це явище вона схильна була пояснювати природною потребою в культурній мові, не бачачи соціального підґрунтя цього явища. Про те, що перелом у самосвідомості та вживанні мов відбувся приблизно в середині 1880-х років, свідчить не один факт. Брати Барковські з села Пілякальне Неменчинської околиці, народжені близько 1880 р., добре пам’ятали, як батьки спочатку розмовляли з ними литовською, аж поки їм не виповнилося 5–7 років, а потім почали говорити лише польською. Спогади мешканця села Ажулаукес Й. Сінкявічюса (нар. 1881 р.) також подібні. Хоча в родинах батьки вже почали розмовляти польською, із сусідами та своїми тваринами вони говорили лише литовською. Батько мешканця села Канюкай Шальчинінкської околиці А. Лашакявічюса (нар. 1886 р.), коли тому виповнилося 8 чи 9 років, хотів віддати його в пастухи, але саме тоді сусіди з інших сіл почали дуже часто розмовляти білоруською, а він ще не розумів білоруською ані слова. Тоді його найняли в село Кемеляй Бенекайнської околиці, де майже всі ще розмовляли литовською.

Загалом у той час для людей дуже багато важила думка авторитетної особи (священнослужителя чи поміщика), її слово. Навряд чи вірус слов’янізації поширювався б так швидко, якби життям Литви не керували чужинці та особи, що представляли інтереси чужинців. Яке значення для людей мали особиста позиція священнослужителя та вчасно сказане слово, показує культурна діяльність просвітителя Східної Литви, поета й мовознавця, священника С. Ґімжаускаса (1845–1897) із Кірдейкішкіса, товариша К. Яунюса за часів навчання в Петербурзькій духовній академії. Саме завдяки С. Ґімжаускасу, який служив священником у Валкінінкаї у 1884–1892 роках, ця парафія не зазнала слов’янізації. У 1976 році це підтвердили учасникам експедиції самі жителі. За словами сучасного покоління батьків і дідів парафії Валкінінкаї, наприкінці XIX ст. жителі Валкінінкая, як і литовськомовні люди сусідніх парафій Палукніса, Руднінкая, Паберже та Ейшишкіса, які тепер значною мірою стали білоруськомовними, починали говорити білоруською та намагалися говорити не литовською — тобто білоруською чи польською — під впливом спольщених священників або поміщиків. Якби священник С. Ґімжаускас тоді особисто й публічно, у проповідях, не засудив їхніх зусиль, парафія Валкінінкаї також спольщилася б.

Заслуговує на увагу й доля парафії Бутрімоніс (колишньої філії Бенякаїніса). За розповідями місцевих жителів, наприкінці XIX — на початку XX ст. усі околиці Бутрімоніса були ще цілком литовськими. У містечку Бутрімоніс лише один чоловік не говорив литовською — приймак Васюкявічюс. Люди тільки починали говорити білоруською. Особливо ненавидів литовську мову поміщик із маєтку Реклішкес. Коли 1905 року до Бутрімоніса перевели литовського священника Будру, і той почав виголошувати проповіді литовською, фанати

81

...ті й підбурені поміщиком парафіяни, які й далі розмовляли литовською, пішли бити священника, вважаючи, що від «поганської литовської мови» захищають «польську віру й церкву». На жаль, на початку XX ст. заклик священника Будри не зрікатися литовської мови вже не вплинув на багатьох людей, адже перелом у їхній самосвідомості відбувся раніше.

Отже, друга хвиля загальної слов’янізації, яка особливо посилилася наприкінці XIX ст. і на початку XX ст., охопила ще більші території Південно-Східної Литви. Слов’янізація значно просунулася від Вільнюса на південь, захід і північ.

Невідомо, що сьогодні залишилося б від усієї Литви, якби не знайшлися люди-ідеалісти, які відродили її до другого життя й боротьби за виживання, якби 1918 року не відновилася незалежна Литва. А сам зародок полонізації в Південно-Східній Литві був розширений і закріплений за польських часів та за радянських часів.

Literatūra

1 Turska H. O powstaniu polskich obszarów językowych na Wileńszczyźnie. Wilno, 1939.

2 Vilniaus miesto istorija, Vilnius, 1968. P. 214.

3 Księga metryk chrzestnych kościoła Lawaryskiego. 1702—1729. 1966 m. ekspedicijos metu gauta pasiskolinti iš Lavoriškių apylinkės Adomaičių kaimo gyventojo A. Jankovskio (buv. agronomo).

4 Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos istorija. Lietuvių kalba XVIII—XIX a. Vilnius, 1990. T. 4. P. 16. Taip pat jo. Rytų Lietuva praeityje ir dabar. V., 1993. P. 96.

5 Lukšienė M. Lietuvos švietimo istorijos bruožai XIX a. pirmojoje pusėje // Pedagogikos darbai. T. 4. Kaunas, 1970. P. 68 t.t.

6 Vidmantas E. Rytų Lietuvos lenkinimas (XIX a. pab. — XX a. pr.) // Voruta. 1990. Nr. 4(7). P. 3.

7 Ведомости о костелах и монастырях епархии. 1827 г. Lietuvos Centrinis istorinis archyvas. F. 694. Ap. 769. L. 1.

8 Ведомости...L. 8—10, 17—21, 25.

9 Ten pat, L. 16.

10 Ten pat. L. 15.

11 Ten pat. L. 14.

12 Ten pat. L. 23.

13 Ten pat. L. 5—7.

14 Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, geografycznym i statystycznym. Warszawa, 1846. T. 3. P. 122—123.

15 Syrokomla Wł. Wycieczki po Litwie w promieniach od Wilna. Wilno, 1960. T. 2. P. 58.

16 Basanavičius J. Vilniaus lietuviai ir ”lenkai” statistikos šviesoje. // Viltis, 1908. Nr. 127(162).

17 Vidmantas E. Min. veik. P. 3.

18 Žr.: Vilnius ir Vilniaus kraštas. Kaunas, 1932. P. 75.

19 Сведения о состоянии сельского хозяйства и промышленности. Vilniaus universiteto Rankraštynas. A. 64. Nr. 11. 243. L. 3.

20 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 238. L. 1.

21 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 251. L. 2.

22 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 252. L. 1.

23 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 253. L. 1.

24 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 207. L. 3.

25 Ten pat. A. 64. Nr. 11. 240. L. 7.

26 Plačiau žr. Vidugiris A. Dėl kalbų kontaktavimo Pietryčių Lietuvoje // Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 23. Kalbų kontaktai Lietuvos TSR. Vilnius, 1983. P. 53—55.

82

27 Anonim. Obszar języka litewskiego w gub. Wileńskiej // Materyały antropologiczno-archeologiczne i etnograficzne. Kraków, 1898. T. 3. P. 11—13.

28 B / a g d o n a s / J. Lietuvių padėjimas Vilniaus vyskupijoje // Viltis, 1908. Nr. 115(150).

ZU ZEITABSCHNITTEN DES FRÜHEREN SLAWISCHWERDEN IN SÜDOSTLITAUEN

Zusammenfassung

Es werden zwei Perioden des massenhaften Slawischwerdens in Südostlitauen unterschieden.

Die erste Periode dauerte vom Ende des 18. Jh. bis zur Mitte des 19 Jh. Sie begann als Reaktion auf die Aufteilungen des litauischen und polnischen Staates, besonders nach der 1. Aufteilung, als die Bildungsreform (1773) stattfand, die die Aufgabe gestellt hatte das litauische und das polnische Volk zu einem Volk zu vereinigen. Es wurden massenhaft polnische Pfarrschulen gegründet. Der schmerzlichste Schlag wurde der litauischen Sprache durch das Dekret 1787 versetzt, wonach in vielen Kirchen des Wilnuser Bistums anstatt der litauischen Sprache die polnische Sprache verwendet werden mußte. Allerdings hat sich bis zur 2. Hälfte des 19. Jh. nicht die protegierte polnische Sprache, sondern die weißrussische oder einfach genannt einfache Sprache ermächtigt, die sich traditionell durch unmittelbare (horizontale) Kontakte ausbreitete und während der Zarenokkupation eine gewisse Rolle der regionalen Sprache gespielt hatte. In dieser Zeit ging vor sich nicht die nationale, sondern nur die sprachliche Assimilation der Bevölkerung und umfaßte meistens den Kreis von Asmena, den südöstlichen Teil des Kreises von Švenčionys, den mittleren Teil der östlichen Seite des Kreises Vilnius. Die Einwohner, ungeachtet ihrer Sprache, wurden Litauer genannt und sie nannten sich auch Litauer.

Die sogenannte polnische Sprache oder der periphere polnische Kulturdialekt (genauer, die vom Adel gebrauchte, allgemeine polnische Sprache, im Laufe der Zeit durchtränkt mit zahlreichen Litauismen und den Elementen der weißrussischen Sprache) verbreitete sich in Litauen ein Jahrhundert senkrecht von dem höchsten Stand, über den mittleren bis zum niedrigen, bis sie sich in der 2. Hälfte des 19. Jh. zum stürmischen Prozeß der Polonisierung ergob, der nicht nur die Sprache, sondern auch die Nationalität umfaßte. Dieser Prozeß — der zweite Abschnitt des massenhaften Slawisierung —, angefangen als Reaktion gegen die Russifizierung, wandte sich seit der Mitte der achtziger Jahre des 19. Jh. mit ganzer Kraft auch gegen die von dem Zaren verfolgte litauische Sprache und die Nationalität. Seit dieser Zeit begann man alle anderen Sprachen für polnische Dialekte zu halten, und die Katholiken, ungeachtet denen, welche Sprache sie auch sprachen, wurden Polen genannt.

83