LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994)

LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI

Rimgaila SALYTĖ

ЗГАДУЮЧИ БАТЬКА^*

Насамперед хотіла б подякувати Інституту литовської мови за запрошення [взяти участь у конференції на вшанування А. Саліса. — Red.]. Не думала, що колись ми з Мамою опинимося в Литві з такої нагоди. На різних американських конференціях мені доводилося слухати спогади членів родини про ту чи іншу видатну особу. Послухавши їх, я зробила висновок: треба говорити коротко й обмежитися конкретними подіями. Так і спробую зробити.

Мабуть, я була плаксою, бо мої перші дитячі спогади про Тата такі: я чомусь усе плачу, а Тато мене заспокоює. Посадивши мене на коліна, співає по-жемайтському: ”Pempel, pempel koudoutuoji, kam tav kamarele longoutuoji? І ще похитує мене в такт. Мені це дуже подобалося, хоча я нічого не розуміла ні тоді, ні тепер.

Перший урок мови, як і поведінки, я отримала від Тата. Коли мені було близько чотирьох років, Мама тяжко захворіла, і Вінцас Креве з дружиною переїхали до нашого будинку, щоб доглядати за мною. Тато сказав називати Креве професором. Пані Кревене, яка не була литовкою, називала свого чоловіка Vincus. Слово професор мені було важко вимовити, тож я й почала називати професора Vincus. Тато пояснив мені, що так не можна і це неввічливо, але я й далі зверталася до професора Vincus. Втративши терпець, Тато відшмагав мене.

Тато, звісно, дуже уважно стежив за моєю литовською мовою. Якщо я починала вживати якісь загальноприйняті, але нелитовського походження слова, як-от siurprizas, anūkas, або просто казала англійською hobby, cereals, shopping center, він одразу виправляв. Лише через багато років я зрозуміла, що не всі американські литовці вживають слова staigmena, vaikaičiais, nikis, javiniai, pirkylka. Коли ми з двоюрідною сестрою Дануте пішли до початкової школи, англійська швидко витіснила литовську. Ми граємося й між собою шушукаємося, а Тато все бігає послухати, якою мовою ми говоримо. Якщо англійською, то сварив нас особливим словом:

— Ну, знову обидві ”блиюрбена”!

Тато був сином фермера. Професоруючи в Литві, дбав про своє господарство й багато працював у ньому. Займався бджільництвом. В Америці ми жили в передмісті Філадельфії-

^* Ці спогади Р. Саліте, з деякими скороченнями й невеликою редактурою, уперше були опубліковані в «Naujasis dienovidis» (18—31 грудня 1992 р., № 52—53; 1—7 січня 1993 р., № 1). — Red.

39

у місті, у будинку з невеликою ділянкою землі, меншою за чверть акра^**. Повернувшись з університету, Тато щодня відразу поспішав до саду. За будинком, з одного боку, росли кущі малини, посередині — кілька яблунь, смородина й аґрус. Біля будинку росло п’ять кущів троянд; просто біля стіни — квіти й дві великі червоні виткі троянди. Перед будинком було багато дерев. Тато неодмінно хотів мати різні й незвичайні. Росли мімоза та райська яблуня (він сподівався, що з яблучок вийде джем). Обидва дерева постійно засмічували подвір’я — одне влітку, друге восени, а Тато діставав нагінок від Мами. Варити джем вона, і без того обтяжена роботою, відмовилася.

Улітку на троянди нападали японські жуки (Japanese beetles), які об’їдали його найулюбленіші квіточки до останнього листочка. Він так ненавидів тих жуків, що брав їх просто пальцями й стискав так, що їхні зелені нутрощі витискалися з-під твердого панцира. А взагалі він був дуже спокійною, зовсім не запальною людиною. Але тут відчувалася справжня жага помсти. «Чутливішим» особам, тобто мені, він доручав позбирати тих жуків і кидати їх у посудину з водою та гасом. За кожного зібраного жука платив один цент.

Було кілька яблунь, які він особливо любив. Хоча землі було недостатньо, щоб вони добре росли, та й клімат не підходив (було надто тепло), Тато, як сіверянин, усе ж посадив їх. Одна яблуня була карликова, а інша — щеплена, причому досить складним способом: на одній яблуні — три стовбури, три сорти яблук. Він крутився навколо них, без кінця обприскував, але все закінчувалося сумно: яблука завжди були червиві. Лише подорослішавши, я зрозуміла, навіщо йому була потрібна та яблуня з трьома сортами й той переповнений, маленький город. Йому, який виріс у селі, завжди бракувало простору. Він сумував за землею. Попрацювавши в городі, він почувався відновленим і знову повертався до письмового столу.

З малини Тато робив свою малинову настоянку. У передмістях Філадельфії, як і в самому місті, заборонялося тримати бджіл. Коли Тато проводив літо в сестер Згромадження Сестер Ісуса Розп’ятого в Елмгерсті, штат Пенсильванія, пам’ятаю, з яким задоволенням він надягав пасічницький «капелюшок» із сіткою й ішов перевіряти вулики разом із сестрою-пасічницею Барбарою. Рукавиць він не надягав; казав, що бджоли його ніколи не кусали. У Філадельфії виготовлення медовухи трохи заміняло бджільництво. Навчаючись у Лейпцизькому університеті, Тато знайшов у бібліотеці різні старовинні рецепти, за якими й виготовляв свою медовуху. У підвалі стояло обладнання й лежало все необхідне: дріжджі та спеції з Німеччини, величезна дерев’яна діжка, з якої згори стирчала вигнута трубочка, через яку можна було стежити за процесом бродіння. Він любив пригощати гостей власним виробом і, здається, усім подобалося.

Ми з Татом обоє любили тварин. У Литві в нього були вовкодави, він розводив павичів. Мама боялася тих павичів і, крім того, мала алергію на тварин. На фермі, коли вона поверталася, викупавшись у струмку, павичі перегороджували їй дорогу й не пропускали. На кожного, хто намагався пройти, вони злітали, сідали на голову, вчіплювалися в волосся й клювали. Перед весіллям економка в домі Тата застерегла Маму: «Пані, він дуже добра людина. Тільки не дозволяйте йому тримати тих собак». Попри застереження й Мамині алергії, коли я росла, у нас завжди була якась домашня

^** Акр (англ. acre) — одиниця площі землі у США, що дорівнює 4046, 86 м². — Ред.

40

тварину. З усіх тварин Тато найбільше любив кота Міця. Вони обоє рано вставали, близько шостої. Міцій спав нагорі зі мною. Щойно вранці він чув, що хтось шарудить унизу, то мчав на кухню, стрибав Татові на руки, клав лапки йому на груди й занурював мордочку спершу в одне, а потім в інше вухо. Так вони віталися вранці. А потім Міцій спускався й просив сніданку.

Професуруючи в Литві за часів незалежності, Тато непогано заробляв, гарно вдягався, замовляв костюми в найкращих кравців Каунаса. Як і багато емігрантів, він приїхав до Америки ні з чим; почав життя спочатку у 44 роки. Тоді американські професори заробляли дуже мало — менше, ніж фабричні робітники. Так тривало, аж доки росіяни не запустили перший супутник і американці, відчувши, що відстають, не почали підвищувати рівень вищої освіти й водночас розширювати відділи славістики. Багато років Татові доводилося підробляти у вечірній школі та літній школі. Зрозуміло, що за таких обставин про елегантність забули, і так було все життя. Здавна Тато звик сам купувати собі одяг. Часто заходив до магазину уціненої продукції S. Klein і вибирав собі костюм. Він повертався додому дуже задоволений вигідною покупкою, а Мама не знала, що робити. Сам він збоку себе не бачив, а штани були кривуваті. Та йому було добре, і, правду кажучи, американські професори виглядали приблизно так само. Але Мама все одно домагалася, щоб Тато купував добрі костюми.

Як ви знаєте, Тато викладав у Пенсильванському університеті з 1947 до 1972 року. На пенсію можна виходити у 65 років, але він цього не хотів. Він любив викладати, любив студентів, і університет цінував його як фахівця. Він залишався викладати майже до 70 років. Спочатку, коли відділ був невеликий, йому доводилося читати курси на найрізноманітніші теми: болгарська мова, польська мова, давньоцерковнослов’янська мова, давньопрусська мова, балто-слов’янська фонологія. Коли у шістдесяті роки відділ розширився, можна було читати більше лекцій зі своєї галузі. Типовий перелік курсів на один рік: історія литовської мови, давньопрусська мова, порівняльне балтійське мовознавство, історія російської мови. Студенти любили Тата, бо він урізноманітнював лекції анекдотами й дотепами, тримався просто, часто запрошував студентів додому. Його колишній студент, професор W. R. Schmalstiegas, згадує: «My permanent impression of him is that of a man with a smile on his face» («Я завжди пам’ятаю його з усмішкою на обличчі»).

Тато сам любив розповідати дві історії. Якось, мабуть наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років, стало дуже модно в’язати під час лекцій. Спочатку Тато не звертав на це уваги, але згодом помітив, що студенток, які в’яжуть, стало дуже багато, а їхні руки так зайняті, що вони не встигають занотовувати. Треба було рятувати становище. На початку лекції Тато, наче нічого й не сталося, оголосив: «I would like to announce that only pregnant women are permitted to knit in the classroom» (Хочу оголосити, що в аудиторії дозволено в’язати лише вагітним жінкам»). Усі в’язальні вироби негайно зникли.

Одного разу, викладаючи курс історії литовської мови, Тато пояснював студентам давню форму «šit onais». Студенти були переважно американцями, тож він повторював слово по складах, намагаючись, щоб вони правильно його записали. Що повільніше й чіткіше він вимовляв слово, то більше студенти дивилися один на одного якось розгублено. А він і далі повторював, дедалі голосніше: «šit — on — ais. Write

41

it down correctly ”šit — on — ais”. Люди вже почали зупинятися біля відчинених дверей, коли студенти не витримали, і всі вибухнули сміхом. Литовське слово в англійській мові перетворюється на три слівця, які означають «справляти природну потребу на льоду».

Улітку Тато часто їздив читати лекції на різних курсах литовської мови для вчителів і студентів, які взимку щосуботи навчали дітей литовської мови.

На початку навчального року він дуже ретельно готувався до лекцій, працював зі своїми аспірантами, і це займало майже весь день. Я пам’ятаю його за столом у своїй кімнаті. Через деякий час він починав ходити першим поверхом, нічого не помічав, а я слухала — він розмовляв сам із собою (так мені здавалося). Пізніше я зрозуміла, що, готуючи, наприклад, «Словник литовської писемної мови»***, він любив уголос повторювати якесь слово й у такий спосіб заглиблюватися в його етимологію, інші форми тощо.

У шістдесятих і сімдесятих роках у Бостоні видавали Литовську енциклопедію. Автори різних статей часто телефонували й запитували про спеціальні терміни. Такі пояснення забирали багато часу. Ще одну значну щорічну роботу — редагування бібліографії східноєвропейських мов і літератур для Modern Language Association — доводилося виконувати переважно під час різдвяних канікул. Тато міг починати працювати лише близько десятої вечора й зазвичай працював до другої ночі. Через тривалу напружену роботу в нього псувався шлунок, порушувалося травлення. Тоді він звинувачував Маму, що вона погано готує!

У робочому кабінеті Тата стіл і підлога були завалені паперами. Одного разу священник надіслав рукопис написаної ним книжечки, щоб Тато виправив мову. Рукопис перемішався з газетами на підлозі, і Мама, бажаючи трохи прибрати в кімнаті, ненароком викинула його разом із газетами. Книжечка називалася «Хто дивиться й не бачить». Після цього випадку Тато заборонив входити до своєї кімнати не лише Мамі, а й прибиральниці, тож там завжди панував більший чи менший безлад, хай навіть і дуже високого рівня. З іншого боку, конспектуючи наукові праці, готуючи лекції та статті, він дуже впорядковано записував усе в тонкі зошити, щоб окремі сторінки не загубилися. Усі ці матеріали так і збереглися.

У 1967 році в Тата з’явилися перші симптоми раку лімфатичних залоз. Його лікували опроміненням. Лікар вирішив не розповідати йому подробиць; Тато мало що розумів у таких речах і спокійно прожив іще п’ять років. У 1972 році він збирався вийти на пенсію й планував почати писати історичний словник литовської мови. Також готувався знову поїхати до Литви. На жаль, у травні рак знову дав про себе знати й змусив його лягти до лікарні. Навіть там він узявся виправляти студентські екзаменаційні роботи. Після переливання крові він повернувся додому, але ненадовго; кров знадобилася знову. Тоді він уже залишився в лікарні.

*** Працюючи професором у Пенсильванському університеті, А. Саліс разом з А. Сеном завершив видання п’ятитомного «Словника литовської писемної мови» (”Wörterbuch der litauischen Schriftsprache, Litauisch-Deutsch”), розпочатого 1926 року М. Нідерманном, Ф. Брендеріо та А. Сеном. — Ред.

42

Дядько Алексас Вашкеліс організував зйомку Тата. Ми привезли його додому на один день. Тато весь час повторював, що почувається добре, а після завершення зйомок увечері я відвезла його до лікарні. Ідучи коридором, він похитнувся; я запитала, чи він слабкий. Він відповів, що ні, просто Мама веліла йому взути нові черевики, а в них незручно ходити, але було ясно, що сили його покидають. Коли він лежав у лікарні, не хотів, щоб його хтось відвідував. Казав: нехай пам’ятають мене здоровим.

У лікарні він і далі відповідав на листи. Продиктував мені листа професорові Юозасу Ґірнюсу. Коли я принесла надрукований текст, він пробіг його очима, похитав головою й засміявся: «Коли Ти навчишся писати скорочення року (”м.”) окремо від цифр?»

Про себе він заговорив лише один раз. Сказав, що життя якось проминуло дуже швидко. Хотів би ще багато чого зробити. Якби не викладання та Енциклопедія, він написав би більше власних праць, але не шкодує про це.

Хвороба прогресувала; було видно, що він слабшає дедалі більше. Останніми днями його мучила висока температура, але болю не було. Тато попросив зварити холодних щі з чорницями. Ми відвезли йому цю останню страву. Надвечір ми попрощалися; коли йшли, він усміхався нам і помахав однією рукою. Уночі, 31 липня, телефоном повідомили, що його серце зупинилося.

Готуючи цю доповідь, я дістала портфель Тата, у якому були речі, що він узяв із собою, коли востаннє ліг до лікарні. Це була людина, яка не надавала особливого значення побуту. Сам портфель — чорний, потертий, зі штучної шкіри, навіть не шкіряний. Усередині — характерна суміш: ключі, газети «Draugas» і «Gimtasis kraštas», журнали «U. S. News and World Report» і «Aidai», зубна щітка, лист професора К. Корсака про стос пачок карток, надісланих із картотеки словника, та списки прізвищ**** із такою приміткою: «Багато що з того, за що Ви нам дорікаєте, залежить від реальних умов та обставин, які й Вам мають бути бодай приблизно відомі з преси та інших джерел інформації. А якщо вже вступати в полеміку, то і ми, зі свого боку, могли б висловити чимало претензій — і щодо необ’єктивності, і щодо інших критеріїв оцінювання наших праць у пресі... Але чи зміцнило б це наше наукове співробітництво? Сподіваюся, Ви правильно мене зрозумієте». Була також листівка В. Шестока про заплановану лекцію в таборі Світового литовського молодіжного з’їзду на тему «Литовська мова — цінність і обов’язок», інформаційні матеріали Eltos, папір і конверти з адресою Пенсильванського університету, авторучка й олівець, гребінець, люстерко, зелений шкіряний гаманець, потертий до коричневого кольору, зношені окуляри з вицвілими оправами, «Новий Завіт» архієпископа Ю. Сквірецкаса, Eberhard Nestle «Novum Testamentum Graece et Latine», книжка священника С. Іли «Liturginės terminijos klausimai», скуйовджена коричнево-чорна смугаста «жаба» — так він називав краватки-метелики. Довгих краваток він не любив.

**** Згадується картотека академічного «Словника литовської мови» та списки литовських прізвищ. — Ред.

43