LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994)

LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI

K. ULVYDAS

ДІЯЛЬНІСТЬ А. САЛІСА У УНІВЕРСИТЕТІ ВІТАУТАСА ВЕЛИКОГО У 1930–1939 РР.

А. Саліс увійшов в історію литовського мовознавства як один із найвидатніших литуаністів і компаративістів-балтистів XX століття. Вершин науки — усіх ступенів і звань — він досяг завдяки своїм великим здібностям, які почали виявлятися ще в юності, коли він навчався в Тельшяйській гімназії «Саулес». Як свідчать його ровесники (наприклад, лексикографка З. Йонікайтене та інші), уже тоді він вирізнявся серед інших юнаків ученістю та здібностями, які дивували й тішили передусім учителів; А. Саліс разом з іншим учнем тієї самої гімназії А. Юцисом (майбутнім професором теоретичної фізики й академіком) вважалися гордістю гімназії.

Здібності А. Саліса особливо яскраво виявилися під час навчання в Каунаському університеті, який згодом отримав ім’я Вітаутаса Великого. Тут у 1923 році йому пощастило навчатися у таких видатних учених, як К. Буґа — найбільший в історії литовського мовознавства литуаніст і компаративіст-балтист, та Я. Яблонскіс — видатний творець і нормувальник литовської літературної мови. Найбільший вплив на А. Саліса, мабуть, справив уже тоді відомий у світі К. Буґа, який, вірогідно, і зумовив те, що після двох років навчання в Каунасі для нього створили умови, аби вирушити на студії до Лейпцига, де тоді працював всесвітньо відомий литуаніст і балтист Й. Ґеруліс, який став науковим керівником А. Саліса. Під керівництвом такого наставника А. Саліс у 1929 році завершує й захищає докторську дисертацію «Die žemaitischen Mundarten: Geschichte des žemaitischen Sprachgebietes». Ця дисертація особливо важлива тим, що в ній уперше в литуаністиці так ґрунтовно й докладно досліджено історію жемайтських говірок від найдавніших часів; ширше використано хроніки Тевтонського ордену та інші стародавні документи.

Варто нагадати, що в той самий час у Лейпцигу навчався й інший студент Каунаського університету, надзвичайно працьовитий литуаніст П. Скарджюс (також, як і А. Саліс, майбутній професор та академік). Того ж року, що й А. Саліс, він захистив у Лейпцигу докторську дисертацію «Die slavischen Lehnwörter im Altlitauischen». Одним із його найважливіших учителів був також Й. Ґеруліс, який опікувався обома своїми учнями, стежив за їхньою роботою та підтримував їх. Тут цих двох наших мовознавців зіставлено для того, щоб іще раз нагадати про великі здібності першого з них, засвідчені іншою людиною — самим учителем Й. Ґерулісом, який радів здібностям одного зі своїх учнів, а працьовитості другого, і любив висловлювати цю думку іншим грубувато, але образно: «Саліс написав свою дисертацію головою, а Скарджюс — задницею». Десятки років тому, несподівано почувши з уст відомого мовознавця таку характеристику здібностей моїх шанованих учителів або їх порівняння, я, молодий студент, не міг не бути шокований. Лише згодом, слухаючи цікаві лекції Майроніса про Прусську Литву доби К. Донелайтіса та його творчість, я зрозумів, що й рідна мова Й. Ґеруліса мала бути такою ж простою, конкретною, часом грубою, а часом дивовижно ніжною, як і мова селян, яку К. Донелайтіс геніально увічнив у своїй «Метай».

20

До Університету Вітаутаса Великого А. Саліс повернувся з Німеччини у 1930 році, попередньо встигнувши протягом семестру сумлінно попрацювати в лабораторії фонетики Гамбурзького університету, і вже восени почав викладати тут дисципліни з литуаністики та балтистики.

Того року вся Литва відзначала 500-ту річницю смерті Вітаутаса Великого. Литовці, які жили на батьківщині та за її межами, організували чимало різноманітних урочистих заходів. Уся Республіка жила в умовах величезного духовного й патріотичного піднесення, яке виявилося вже за кілька років до того, під час підготовки до святкування цього ювілею. Це духовне й патріотичне піднесення особливо охопило всю литовську молодь — і в містах, і в селах. Навіть атестати зрілості, видані того року, були особливими: виготовленими з іншого, ніж зазвичай, паперу, більшого формату й із зображенням Вітаутаса Великого. Це духовне й патріотичне піднесення молоді, особливо студентства, впадало в око навіть іноземцям, які приїздили до Литви. Наприклад, Й. Ґеруліс, який приїздив сюди у наукових справах, у передмові до своєї книжки «Die litauischen Dialektstudien» (1930) розглядає згадане тут духовне піднесення студентства просто як своєрідне відродження литуаністики. І справді, сотні юнаків обирали литуаністику як основну спеціальність. Навіть студенти першого курсу не вміщалися у великій аудиторії, а оскільки в університеті діяла семестрова система (лекції з того самого предмета могли водночас відвідувати студенти різних курсів), багатьом під час лекцій доводилося стояти. Звичайно, такий ентузіазм студентів-литуаністів не міг не впадати в око і самим викладачам — Й. Ґерулісу та іншим.

Дух студентства того часу підносило й патріотизм зміцнювало те, що від завершення визвольної боротьби Литви минуло лише близько десяти років. Історичне здобуття незалежності, героїзм литовських добровольців-вояків хвилювали кожного литовця, особливо молодь. Кожен, спираючись на приклад батьків, братів чи інших близьких, які незадовго перед тим самовіддано боролися за незалежність, намагався бодай трохи прислужитися зміцненню Батьківщини.

Для того часу було надзвичайно характерним створення найрізноманітніших молодіжних організацій та їхнє процвітання. В Університеті Вітаутаса Великого діяли десятки студентських корпорацій, членам яких ставили за мету найшляхетніші завдання: служити Богові й Батьківщині, ближнім, розвивати власну особистість, поширювати чесноти, невтомно прагнути знань і сумлінно готуватися до майбутньої професії. Серед студентських організацій ідеологічного спрямування найбільшими та найдіяльнішими були організації атеїтинінків, націоналістів (неолітів) і варпінінків, а також корпорації ідеологічного спрямування.

Про активність таких організацій можна навести тут кілька прикладів. Атеїтинінки оголосили кампанію зі збору коштів на будівництво атеїтинінківського дому в Каунасі: кожен мав пожертвувати на будівництво хоча б одну цеглину — тобто придбати талончик, що коштував кілька центів. Звісно, ця кампанія спонукала жертвувати на будівництво того дому й інших людей; результатом стала грандіозна на той час споруда на каунаській алеї Лайсвес, де в роки незалежності знайшли прихисток численні малозабезпечені студенти. Молодь також зробила значний внесок, жертвуючи й збираючи пожертви на будівництво величної церкви Воскресіння в Каунасі. У ній, ще не завершеній, у роки окупації розмістили телевізійний завод. У незалежній Литві її мали б добудувати й передати для користування вірянам.

Неоліти й варпінінки також мали власні приміщення: перші забезпечували їх здебільшого коштом влади, другі — коштом і зусиллями громадськості. Усюди вирувало активне, творче студентське життя: організовували наукові й політичні дискусії, культурні заходи, вечори відпочинку тощо. У всіх тих приміщеннях діяли також їдальні, доступніші для студентів, ніж міські.

Говорячи про той період, не можна не згадати й про те, що стосунки між студентами, які розподілялися (часто також за національністю або регіональним походженням) по різних організаціях, товариствах і корпораціях, були цілком нормальними, дружніми й коректними. Винятком були хіба що нечисленні угруповання крайніх лівих студентів, до яких зазвичай входили представники інших національностей або просто молоді люди, що злитовщилися. Саме вони час від часу спричиняли або й просто провокували певні ексцеси, з яких більшість студентства лише сміялася.

Саме така атмосфера панувала в Литві й Університеті Вітаутаса Великого, коли А. Саліс розпочав тут педагогічну працю. Перший семестр своєї роботи

21

(восени 1930 р.) він почав читати кілька важливих дисциплін з литуаністики (давньопрусську мову, латиську мову тощо) та керувати практичними заняттями. У наступних семестрах кількість дисциплін, які він викладав, і семінарів, якими керував, постійно зростала. Уже за перші два роки роботи він став одним із головних викладачів дисциплін з литуаністики у Vytauto Didžiojo universitete. Роком раніше (1929) педагогічну діяльність у тому самому університеті розпочав колега A.Salio — P.Skardžius.

Тоді гуманітарні науки викладали на двох факультетах: гуманітарних наук і теології та філософії. Таке дублювання аж ніяк не було перешкодою ні для професури, ні для студентства. Навпаки, воно забезпечувало всім лише зручність і розмаїття науки та навчання. Насамперед регламенти самих цих факультетів не були цілком однаковими. Тож у них були й різні дисципліни з гуманітарних наук. Студент, крім дисциплін, обов’язкових за регламентом, міг вільно обирати й інші дисципліни, які йому подобалися, на будь-якому з цих двох факультетів. Студентові не чинили жодних перешкод і в тому, щоб обрати будь-якого з професорів, які викладали той самий предмет. Отже, дисципліни з литуаністики можна було слухати на будь-якому із згаданих факультетів. Однак значного метання між ними зазвичай не було: абсолютну більшість дисциплін студент слухав і складав іспити, як правило, на одному з цих факультетів. Існування двох факультетів було особливо зручним для незаможних студентів, які не отримували стипендій і мусили заробляти собі на хліб. Річ у тім, що лекції з аналогічних дисциплін на окремих факультетах часто читали в різний час: в одному — до обіду, в іншому — після обіду, тому студентові, який заробляв на життя, було легше узгодити робочий час із розкладом лекцій.

Від 1929 року P.Skardžius викладав дисципліни з литуаністики на факультеті гуманітарних наук, а A.Salys від 1930 року — на факультеті теології та філософії. Але вже в перші роки педагогічної діяльності A.Salio на його лекції сходилися студенти-литуаністи з обох факультетів, тож аудиторії буквально тріщали від переповнення. Цього не можна сказати про лекції P.Skardžiaus, хоча вони теж були не менш змістовними й цікавими. Обидва ці викладачі, які повернулися з Leipcigo, привнесли багато нового до Vytauto Didžiojo universiteto. Вони буквально збагатили й пожвавили всю литуаністику тут, викладання дисциплін з якої дуже ускладнилося після смерті наших великих мовознавців K.Būgos і J.Jablonskio. У згадане раніше помічене J.Gerulio проблискове відродження литуаністики, безперечно, зробили свій внесок і A.Salys з P.Skardžiumi, і, звичайно, J.Gerulis, який допоміг підготувати для Lietuvos таких чудових двох учених. Шкода лише, що тодішня влада Lietuvos, імовірно, через труднощі становлення не спромоглася бодай на кілька років раніше подбати про підготовку литуаністів найвищої кваліфікації, хоча найкращих наставників для цього вже можна було легко знайти — якщо не в самій Lietuvos, то принаймні Vokietijoje чи навіть Latvijoje (маю на увазі J.Gerulį і J.Endzelyną).

Як читач уже міг зауважити, з нагоди 90-х роковин смерті A.Salio тут згадуються також P.Skardžius і J.Gerulis. Причина в тому, що ці три видатні мовознавці тісно пов’язані своїм життям і діяльністю: A.Salys і P.Skardžius були учнями J.Gerulio в Leipcige, обидва близько десяти років викладали литуаністику в тому самому Vytauto Didžiojo universitete, обидва щасливо уникнули хвилі червоного терору, що поверталася, виїхавши 1944 року до Vokietijos, а трохи пізніше — до JAV, де до самої смерті невтомно працювали на ниві литуаністики. Вони не лише розвивали литуаністику, а й зробили значний внесок у розвиток литовської мови та піднесення її культури серед нашої еміграції, пожвавили литуаністичні дослідження у JAV і прославляли там ім’я Lietuvos.

22

Тепер повернімося до педагогічної діяльності A.Salio у Vytauto Didžiojo universitete. Насамперед хотілося б охарактеризувати його як педагога, адже тоді, щойно почавши викладати, він, окрім дисертації, ще не виконав якихось значних праць з литуаністики, а саме його викладання, вся його педагогічна діяльність просто захоплювали нас, студентів — і першокурсників, і тих, хто закінчував університет, таких як P.Jonikas, J.Kruopas, J.Senkus, J.Labokas, Z.Jonikaitė, E.Mikalauskaitė, I.Matuzevičiūtė та багато інших. На лекції A.Salio буквально ринули студенти з обох згаданих факультетів. Що ж так їх приваблювало? Насамперед, звісно, його чудове викладання, зумовлене доброю підготовкою до лекцій, їхньою новизною, зразковою літературною вимовою викладача, а також навіть зовнішньою привабливістю та елегантністю.

На лекції та семінари A.Salys приходив у чудовому костюмі зі шотландського шевйоту й штанах гольфового стилю, які тоді були дуже поширені в Західній Європі й починали поширюватися в Lietuvos. Пізніше, відбуваючи військову службу в автобатальйоні, він приходив на лекції у формі рядового, а згодом унтерофіцера, що було для слухачів своєрідно цікавим. Звісно, найважливішими були змістовність лекцій і сам спосіб викладання: вільна, послідовна, жива мова, яку легко відразу і зрозуміти, і записати. A.Salys ніколи не читав лекцій із рукопису, як багато інших професорів. Щоправда, текст лекції він мав, але ніколи його не читав, а викладав зміст, лише час від часу поглядаючи на невеличку нотатку, з якої записував на дошці приклади — мовні факти. Усіх нас вражала методичність його викладання, якою він, очевидно, був обдарований від природи. Пізніше інші професори навчали нас методики викладання мови, але такої методичності, якою вирізнявся A.Salys, насправді не можна навчитися ні з методик, ні від методистів, адже вона має бути вродженою.

Ось як викладали студентам давньопрусську мову. Насамперед кожному роздавали розмножені тогочасними засобами тексти давньопрусською мовою, називали основні джерела з предмета, що викладався; найважливішими з них тоді були такі: R.Trautmanno ”Die altpreussischen Sprachdenkmäler” (1910), G.H.F.Nesselmanno ”Thesaurus linguae Prussicae” (1873), E.Bernekerio ”Die preussische Sprache” (1896). До речі, розмножені тексти, які отримували студенти, були дуже надійними, бо їх узяли з книжки R.Trautmanno, а за точністю відтворення текстів цього автора, здається, досі ніхто не перевершив. Далі отримані тексти лінгвістично аналізували: перекладали литовською мовою, кожне слово розглядали семантично, фонетично й етимологічно, особливо зосереджуючи увагу на зв’язках з іншими балтійськими мовами, насамперед із литовською. Отже, в аудиторії відбувався живий, всебічний аналіз тексту, до якого залучали всіх слухачів. Після кількох тижнів такої роботи тексти просто закарбовувалися в пам’яті студентів, а їхній аналіз ставав дедалі зрозумілішим і цікавішим. Звісно, сам викладач, як уже згадувалося, приходив на такі лекції дуже ретельно підготовленим. Тут варто сказати, що таку методику аналізу мовних текстів практикували й інші професори, особливо випускники університетів Західної Європи; наприклад, P.Brენდерis подібним чином викладав нам латинських авторів. Головною рисою такого викладання були жвавість, активність аудиторії та залучення її до роботи. Зрозуміло, що методика навчання вимагала від студента також підготовчої роботи вдома, але часу на це, на жаль, рідко кому з нас вистачало. Однак

23

Підготуватися до іспиту з цієї мови, особливо студентові, який старанно відвідував лекції, було нескладно, адже після такого викладання прогалин залишалося вже не так багато. Їх належало заповнювати за спеціальною літературою, майже вся якої була видана німецькою мовою і була всім легко доступна в університетській бібліотеці, зразково впорядкованій В. Біржішки, А. Шалкаускайте, І. Кісіна та іншими.

Подібно викладався і курс латиської мови. Основними працями та джерелами з цього предмета для нас тоді були «Lettische Grammatik» Я. Ендзелінса (1922), «Latviešu gramatika» Я. Ендзелінса та Мюленбаха — компактна, чудово написана, що нагадувала граматику нашого Я. Яблонскіса, — і «Lettisches Lesebuch» Я. Ендзелінса (1922), найзручніший і найпопулярніший підручник. На лекціях ми переважно користувалися останньою книжкою, звідти брали приклади й тексти для лінгвістичного аналізу, який зазвичай проводили після теоретичних лекцій. Треба сказати, що іспит із цього предмета також був нескладним, адже вже саме старанне відвідування лекцій та аналіз текстів допомагали засвоїти основи латиської мови, тим паче, що викладав її чудовий балтист, який добре володів порівняльно-історичним методом індоєвропейського мовознавства.

Окрім давньопрусської та латиської мов, А. Саліс викладав у Vytauto Didžiojo universitete багато інших дисциплін з литуаністики й балтистики, передбачених навчальним планом, а також дисципліни із загального мовознавства, за винятком загального курсу литовської мови, який на факультеті теології та філософії викладав Й. Балчіконис, а на факультеті гуманітарних наук — С. Чюрльонене. До речі, лекції А. Саліса із загальної фонетики та його семінари охоплювали питання фонетики літературної литовської мови й нормативної вимови набагато докладніше та глибше, ніж лекції із загального курсу литовської мови, які читали Й. Балчіконис і С. Чюрльонене, та практичні заняття, які вони проводили.

Майстерність викладання А. Саліса особливо яскраво виявлялася на лекціях і практичних заняттях з історичної граматики литовської мови, діалектології та загальної фонетики. Ці дисципліни, схоже, були йому найближчими до серця: він не лише найбільше їх любив, а й найкраще підготувався до їх викладання. Курс історичної граматики він починав із фонетики, а завершував синтаксисом, основи якого тоді лише закладалися і який порівняно з фонетикою та морфологією був найменш «історичним». До речі, ґрунтовної історичної граматики литовського синтаксису, за винятком історико-синтаксичних досліджень окремих конструкцій або частин мови, ми не маємо й досі. На дослідників тут іще чекає велика робота. І все ж лекції А. Саліса з історичної граматики литовської мови становили доволі повний курс цієї дисципліни, якого тоді в Литві ніхто й ніде не викладав так докладно. У викладанні історичної граматики А. Саліс у Vytauto Didžiojo universitete у 1930—1939 роках був, можна сказати, єдиним настільки чудово підготовленим фахівцем. Викладання цієї дисципліни значно поліпшувало також уміння викладача залучати студентів до самостійної роботи. Конспекти з цієї дисципліни, укладені найстараннішими студентами, фактично замінювали університетський підручник з історичної граматики.

Другою улюбленою дисципліною А. Саліса, яку він викладав не менш талановито у Vytauto Didžiojo universitete, була литовська діалектологія. Ще навчаючись у Лейпцигу, він дослідив історію жемайтських говірок, широко й творчо використав праці передусім К. Яунюса, А. Баранаускаса, Фр. Шпехта, К. Буги, Й. Геруліса та інших дослідників, а також, мандруючи пішки чи їздячи на мото-

24

циклі Литвою, ретельно перевірив, а найчастіше визначив сам межі литовських говорів і вперше в історії литуаністики створив цілісний університетський курс литовської діалектології, який постійно доповнював і вдосконалював. Курс діалектології А. Саліса чудово доповнила й саме викладання цього предмета поліпшила створена вперше в історії литуаністики з такою ретельністю та водночас відносною деталізацією самим автором курсу карта говірок; вона, як і сам курс, не втратила величезного значення й у наші дні.

Перший примірник цієї карти говірок автор створив, використавши для потреб діалектології укладену наново П. Матуліонісом у 1920–1922 рр. «Карту висот і низин Литви та її околиць…». На ній він різнокольоровим чорнилом провів межі говірок і, де було потрібно, заштрихував їхні ареали лініями різних напрямків. Звісно, та перша карта А. Саліса порівняно із сучасними картографічними працями ще не могла бути досконалою й цілком точною; А. Саліс удосконалював її, поки жив у Литві, але все ж саме нею, можна сказати, було започатковано картографування литовських говірок. Щоправда, друкованого примірника цієї карти мені ніде не довелося бачити, бо, найімовірніше, у друкарні її так ніколи й не розмножили, проте тодішнім студентам вона була легко доступна: під час кожної лекції з діалектології висіла перед аудиторією. А. Саліс охоче позичав її кожному студентові, який хотів її скопіювати, і, роблячи це, він, здається, відчував певне педагогічне задоволення й гордість: оригінал карти, накреслений його власною рукою, був надзвичайно ретельно виконаний, наче друкований примірник. Точну копію цієї карти, перенесену на полотно, я зберіг донині як дорогий спогад про теплі стосунки між улюбленим учителем і його учнем. До речі, перероблений варіант цієї карти А. Саліс опублікував 1933 року в IV томі «Archivum Philologicum». Ним скористалися у «Словнику литовського правопису» 1948 року та в інших виданнях.

Окрім давньопрусської мови, латиської мови, історичної граматики литовської мови та литовської діалектології, А. Саліс викладав у Vytauto Didžiojo universitete ще кілька інших предметів: загальну фонетику, вступ до балтійського мовознавства, основи мовознавства у шкільній роботі тощо.

Особливо цікавими й змістовними були лекції із загальної фонетики, доповнені апаратурою та даними експериментальної фонетики. А. Саліс заснував першу в Литві лабораторію фонетики, яку добре облаштували й постійно поповнювали. Перед кожною лекцією студент Й. Лабокас (нібито лаборант тієї лабораторії) заздалегідь приносив звідти потрібні матеріали. До цих лекцій залучали всю аудиторію. Вони були дуже жвавими й незабутніми. Тут разом з основами загальної фонетики висвітлювали й найважливіші питання експериментальної фонетики. Оскільки лекції із загальної фонетики ґрунтувалися переважно на фактах фонетики літературної литовської мови, то водночас, можна сказати, проходили й курс фонетики літературної мови. Цікаво було спостерігати за професором під час лекцій із загальної фонетики. Інші дисципліни він також викладав жваво й захопливо, але на лекціях із загальної фонетики пожвавлювався ще більше, і здавалося, що ця дисципліна його просто зачаровує. Мабуть, він дуже її полюбив, коли вдосконалював свої знання у лабораторії фонетики славетного Гамбурзького університету. Літератури із загальної фонетики литовською мовою тоді не було (власне кажучи, немає й досі). Професор, очевидно, сам користувався і рекомендував студентам переважно такі праці з фонетики: Г. Гуцманна

25

”Physiologie der Stimme und Sprache” (1921), G. Panconcellio-Calzio ”Experimentelle Phonetik” (1921), праця того самого автора — ”Die experimentelle Phonetik in ihrer Anwendung auf die Sprachwissenschaft” (1924) і P. Rousselot ”Principes de phonétique expérimentale” (1924).

Крім того, А. Саліс підготував і читав нам оригінальний вступний курс із балтійського мовознавства, який дуже відрізнявся від праць К. Буги з питань балтійського мовознавства. Певну частину цього курсу згодом було опубліковано в ”Lietuviškoji enciklopedija”.

Студентів дуже зацікавив уже згаданий курс про використання мовознавчих фактів під час викладання мови в школі. Це була цілком нова й оригінальна тема, завдяки якій прагнули пожвавити й поглибити прищеплення лінгвістичного мислення учням уже в гімназії. Ця тема була особливо актуальною для студентів-литуаністів, адже багато хто з них після університету йшов працювати до шкіл.

Іспит із кожного об’ємного предмета, який викладав А. Саліс, вимагав від студента особливо серйозної та ретельної праці, бо професор, завжди спілкуючись зі студентами по-дружньому й демократично, на іспитах водночас був дуже вимогливим. Щоправда, таких надзвичайно суворих іспитів, як, наприклад, іспит із загального курсу литовської мови, який викладав Й. Балчиконіс, тут не траплялося.

У Й. Балчиконіса вся група екзаменованих спочатку мала написати твір на задану ним тему, і лише після цього дозволялося завершити іспит усно. Але такий дозвіл отримувала дуже мала кількість екзаменованих: приблизно з 60 тих, хто писав, усно завершити іспит могли 2—3 студенти. Інші мусили перескладати, здебільшого по кілька разів. Через таку практику проведення іспитів Й. Балчиконіс, який раніше викладав на факультеті гуманітарних наук, навіть зіткнувся з протестом студентів, що, вочевидь, і стало причиною його відходу з цього факультету.

Іспити з предметів, які викладав А. Саліс, проводилися лише усно. Сесій з іспитами, суворо обмеженими в часі, можна сказати, взагалі не було: якщо не хотів, не міг скласти іспит у визначений час або не складав його, нескладно було домовитися з викладачем про інший час. Але щоб добре підготуватися до іспиту, доводилося присвятити цій справі щонайменше цілий місяць, цілковито відмовившись від будь-яких інших занять чи розваг. Іноді навіть така підготовка не давала змоги одразу отримати найвищу оцінку. Пам’ятаю, ретельно підготувавшись до іспиту з діалектології та цілком упевнений у собі, я майже годину відповідав на запитання з діалектології. Мені запропонували лише четвірку. Збентежений, я попросив дозволу перескласти іспит наступного дня й пошкодував про це, бо помітив на обличчі екзаменатора щось схоже на невдоволення. Справді, як я посмів відповісти на таку пропозицію інакше, ніж інші студенти! Усе ж мені дозволили перескласти іспит наступного дня, але розпитували ще довше, і я отримав п’ятірку. Мій учитель був вимогливим, але й від себе вимагав не менше та приходив на лекції чи практичні заняття надзвичайно добре підготовленим.

Діяльність А. Саліса у 1930—1939 рр. не обмежувалася викладанням лише литуаністичних дисциплін у Vytauto Didžiojo universitetas. Будучи надзвичайно енергійним і діяльним ученим, він багато зробив для відродження Lietuvių kalbos draugija та заснування газети ”Gimtoji kalba”. Відроджена Draugija й газета відіграли надзвичайно важливу роль в історії литовського народу та мовної культури. Ці два явища нашої культури (товариство, а особливо газета) знайшли широкий відгук серед інтелігенції незалежної Литви. А. Саліс був одним

26

із найактивніших членів і керівників Kalbos draugija, а також редакторів і співробітників ”Gimtoji kalba”.

Засідання членів Kalbos draugija здебільшого відбувалися у Фонетичній лабораторії, якою керував А. Саліс. В університеті мені не раз доводилося вечорами бачити, як найдіяльніші члени Draugija — професор П. Авіжоніс, учитель Й. Талмантас, полковник Й. М. Лаурінайтіс, П. Скарджюс та інші — поспішали на збори членів Draugija чи засідання правління, де вирішували безліч питань термінології та мовної практики. На думку А. Саліса та його авторитет учасники цих зборів і засідань дуже зважали. Про це не раз свідчив мій колишній учитель Й. Талмантас, активний член Kalbos draugija.

Статті А. Саліса (наприклад, про двоосновні литовські особові імена), його короткі, надзвичайно виважені відповіді на запитання читачів, термінологічні рекомендації тощо значно пожвавлювали й збагачували номери газети ”Gimtoji kalba” та приваблювали читачів, яких лише серед передплатників було 10 тисяч.

А. Саліс у той самий час багато писав для ”Lietuviškoji enciklopedija”. Опубліковані тут шістдесят років тому його статті (наприклад, про балтійські мови й народи) не втратили великого наукового значення й у наші дні. Просто вражає кількість статей А. Саліса, опублікованих у каунаський період, розмаїття їхньої тематики та глибина змісту. Його мовознавчих статей чимало, можна сказати, у всіх престижних наукових журналах, виданнях і газетах того часу (”Archivum Philologicum”, ”Atheneum”, ”Židinyje”, ”Naujojoje Romuvoje”, ”Tautos mokykloje”, ”Lietuvos aide” та інших). Але найважливіше те, що всі статті та інші праці А. Саліса, як і прочитані ним лекції, не лише мають ґрунтовне наукове підґрунтя, а й водночас дуже ясні, зрозумілі та доступні читачеві. У них не знайти замовчувань, неясності чи незавершеності думки, яких часом не бракує у працях інших, особливо молодих учених. Мова творів А. Саліса, як і згадане вище його мовлення під час лекцій чи практичних занять, просто взірцева. Без жодного сумніву, поряд із К. Яунюсом, А. Баранаускасом, Й. Яблонскісом, К. Бугою, Й. Балчиконісом і П. Скарджюсом він постає як справжній класик литовського мовознавства.

Про широту й різноманітність діяльності А. Саліса в Каунасі свідчить і те, що він був радником Державної ради з питань термінології, співпрацював із юристами, редагуючи мову юридичних кодексів, багато працював як член Комісії з прізвищ Міністерства внутрішніх справ. Він був одним із найдіяльніших організаторів збирання й укладання литовських прізвищ. За допомогою студентів він разом із секретарем Комісії з прізвищ М. Юркюнасом уклав картотеку прізвищ, на основі якої кілька його дипломантів під його керівництвом написали й захистили дипломні роботи з прізвищ. На основі тієї самої картотеки його турботами й зусиллями було укладено словник усіх зібраних прізвищ. А. Саліс за допомогою М. Юркюнаса розставив у словнику наголоси, зазначив парадигми й відредагував його повністю. На підставі даних, зібраних і перевірених упродовж 1930-х років за допомогою добровольців, у словнику прізвищ цифрами позначили, де мешкають відповідні родини. А. Саліс більше за інших мовознавців дбав про відновлення литовської форми прізвищ, тому поряд із полонізованими прізвищами у словнику прізвищ іноді наводили навіть по кілька литовських відповідників (варіантів), якими легко було замінити сполонізоване прізвище. До речі, і саму згадану Комісію з прізвищ було створено переважно з ініціативи А. Саліса, насамперед для підготовки до відновлення литовської форми прізвищ, яке через окупацію та війну не вдалося здійснити. З тих самих причин не встигли опублікувати й укладений ним словник прізвищ, рукопис якого-

27

Рукопис залишився в Інституті литовської мови. Щойно Вільнюс було повернуто, А. Саліс організував збирання та перевірку назв місцевостей Вільнюського краю. Результатом цієї роботи став підготовлений до друку словник топонімів Вільнюського краю; його друк також зупинила війна, а рукопис і досі зберігається в Інституті литовської мови.

Без допомоги А. Саліса не обходилися навіть фахівці з торгівлі. Він вклав особливо багато ретельної праці у видану 1938 року «Торговельну кореспонденцію» Л. Даргіса, наприкінці якої був доданий дбайливо укладений, можна сказати, перший в литовській термінології словничок торговельних термінів. Лише завдяки праці А. Саліса ця книжка на той час була найкращим і найсучаснішим підручником, який допомагав упорядковувати мову торговців. Бачачи, що в церковній мові здавна ще багато де залишалося чимало недоліків, він зробив вагомий внесок і тут: з мовного погляду відредагував друге видання молитовника каноніка А. Сабаляускаса «Славимо Господа» (1938). Це найкращий молитовник, що зберігся до наших днів.

Уже сам огляд діяльності А. Саліса за розглядуваний тут період виразно свідчить, що він був не лише видатним ученим, а й надзвичайно продуктивним практиком мовознавства, який жваво відгукувався на кожну актуальну подію в мовному житті. Навіть служачи у війську, він знаходив час подбати про терміни, якими користувалися автомобілісти (яких тоді було ще зовсім небагато). Створені ним терміни цієї галузі збереглися.

Кілька років спілкуючись з А. Салісом як його студент і дипломник, а також просто постійно зустрічаючись із ним, особливо тоді, коли він працював у Каунасі, вважаю, що можу сказати кілька слів і про нього як людину, як особистість. Передусім він був доступним для всіх, дружнім, готовим допомогти кожному, щирим, справжнім демократом і гуманістом, великим литовським патріотом. Зустрічаючись із ним 1940 року, під час першої більшовицької окупації, я відчував, як він уболівав і сумував через трагедію, що спіткала Литву; водночас я розумів, що він не втрачав надії на майбутнє Литви; навіть тоді він вважав, що не всі литовці, залучені більшовиками до влади, продалися Москві. Пам’ятаю його слова про агронома М. Міцькіса: «Міцькіс зовсім не комуніст» (тобто позитивна особа). Про політичні погляди А. Саліса можна судити вже з того, що студенти-атеїтинінки завжди мали його прихильність і підтримку.

Патріотизм А. Саліса, його політичну позицію особливо виразно засвідчують і такі факти. У повоєнні роки, коли у вищих навчальних закладах Литви вкрай бракувало викладачів литуаністичних дисциплін, а в Академії наук — академіків, комуністична влада намагалася повернути з Німеччини П. Скарджюса. Як розповідав мені А. Венцлова, за вказівкою влади він двічі їздив у цій справі до П. Скарджюса в Німеччину й умовляв його повернутися до академії та університету. Обидві зустрічі виявилися безуспішними: П. Скарджюс категорично відмовлявся повертатися. Нарешті інший комуністичний діяч того часу Г. Зіманас за кілька десятків років до смерті розповів мені, що після невдалих спроб А. Венцлови він у тій самій справі їздив аж до Вашингтона і там, пригостивши свого друга П. Скарджюса сніданком у ресторані, ще раз умовляв його повернутися працювати до Литви. Але той і чути про це не хотів.

Тим часом комуністична влада ніколи не сумувала за А. Салісом. Навпаки, одного разу Р. Міронас, який у повоєнні роки став ревним членом партії та працював у Каунаському університеті, заявив мені, що якби А. Саліс не виїхав до Німеч-

28

чини, його довелося б депортувати до Сибіру. Звичайно, таке ставлення до мого улюбленого вчителя А. Саліса не могло не зворушити й не розгнівати мене тоді, але, знаючи, що означав би мій протест, я мусив стриматися й мовчати, особливо тому, що всім викладачам і студентам Каунаського університету тоді було дуже добре відома надмірно ревна служба Р. Міронаса партії та її установам.

Уже самих наведених тут фактів цілком достатньо, щоб зрозуміти: рішення А. Саліса виїхати на Захід, поки це ще було можливо, забезпечило йому та його родині свободу й життя. Тут, можна сказати, рука Божа врятувала його від такої жахливої долі, яка спіткала багатьох видатних литовських учених (наприклад, П. Довидайтіса, Л. Карсавіна, М. Рейніса, В. Сеземанаса, А. Жвіроніса, А. Ф. Юрскіса та інших): більшість із них героїчно загинула в таборах чи в’язницях, і лише декотрі, цілковито змучені, померли після повернення до Литви.

А. Саліс надзвичайно любив Литву, Жемайтію, свою батьківщину, усіх литовців. Літо він здебільшого проводив або подорожуючи Литвою та досліджуючи діалекти, або в рідному краї (Рекете). Він був чудовим пасічником, мав багато бджіл, створював термінологію бджільництва. Тепер, коли його вже багато років немає серед живих, коли вийшли друком томи його творів, ще виразніше стає зрозуміло, якою великою особистістю володів Університет Вітовта Великого, яка дивовижна людина працювала у відновленому Вільнюському університеті та якого чудового професора-баліста й компаративіста отримали після війни університети Німеччини, а згодом — США. Тут неодмінно треба сказати, що А. Саліс, працюючи й за кордоном, ревно служив Батьківщині, Литві: усім своїм життям і працею він прославляв у світі ім’я Литви й цим сприяв здобуттю незалежності.

Уже кілька десятків років минуло, а щоразу, коли я згадую уроки, отримані ще в гімназії, або лекції, прослухані в університеті, чи читаю щось про М. Валанчюса та його творчість, у моїй свідомості ніби сам собою постає і світлий образ А. Саліса. І думаю, що основа такої асоціації передусім у тому, що ці два світочі нашої культури народилися й виросли, хоч і не в один час, але поблизу — в тій самій волості Салантай (один — у Наршенай, другий — у Рекете). Щойно проїжджаю потягом повз станцію Плунге, уже багато років щоразу згадую свого молодого вчителя А. Саліса, спортивно вдягненого, який чекає на потяг із мотоциклом, щоб їхати до Каунаса. Таким я бачив його студентом, коли зупинявся тут дорогою до Нотенай, де проводив канікули. Імена М. Валанчюса й А. Саліса у моїй свідомості завжди асоціюються з іменами С. Даукантаса, Л. Івінскіса, Жемайте, Лаздину Пеледи, Шатрієс Раганос та інших великих жемайтів, а також із усією дивовижною Жемайтійською землею та її людьми. А це, своєю чергою, навіює таку думку: якщо ця земля і її люди, століттями потоптувані й спустошувані ще хрестоносцями, гноблені кріпацтвом, катовані й винищувані царськими жандармами та козаками, мали силу виховати для Батьківщини таких світочів, як уже згадані тут, і багатьох інших, то Литва, без жодного сумніву, виховає багато світлих, чесних і відданих людей, які виведуть її на шлях вільних і демократичних народів Європи.

29