LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVIII (1997)

Огляди. Рецензії. Примітки

Думки. Рецензії. Спостереження

Огляди. Рецензії. Примітки

ПРО РОЗПОДІЛ СХІДНОАУКШТАЙТСЬКОГО ДІАЛЕКТУ

Добре класифікувати говірку можна лише тоді, коли мовний ареал ретельно досліджений і вже відомі всі важливіші ізоглоси. Однак практична робота з дослідження говірок змушує класифікувати (поділяти) їх, хай і недосконало, вже на початку роботи. До війни східноаукштайтський діалект був досліджений незрівнянно менше, ніж західно- (і південно-)аукштайтські чи жемайтський діалекти, тому поділити його на піддіалекти та ще дрібніші одиниці було складно.

Проф. Антанас Саліс, частково наслідуючи Казимераса Яунюса, у міжвоєнний період запропонував поділити східних аукштайтів (він називав їх східними аукштайтами) на три піддіалекти: 1) пантинінків, які зберігають незмінними висхідно-акцентовані an, am, en, em, а низхідно-акцентовані вимовляють як ɔn, ɔm, ɛn, ɛm, а також низхідно-акцентовані ą, ę перетворюють на ɔˀ; ɛˀ; 2) понтинінків, які зазначені звуки вимовляють як ɔn, ɔm, ɛn, ɛm відповідно ɔˀ; ɛˀ (замість ą, ę) не лише в низхідно-, а й у висхідно-акцентованих складах; і 3) пунтинінків, які замість an, am, en, em, ą, ę мають un, um, in, im, ū, ī. Однак ретельніше дослідження показало, що в ареалах його пантинінків, понтинінків і периферійних пунтинінків усе набагато складніше. Подекуди тут трапляються інші переходи, досі невідомі А. Салісу. Наприклад, у районі Кракенава, Рамігала висхідно-акцентовані an, am, en, em зберігаються незмінними, але низхідно-акцентовані переходять у un, um, in, im; отже, по суті, це пунтинінкський різновид пантинінків, якого А. Саліс не передбачав. У районі Паневежиса ці звуки у висхідно-акцентованих складах вимовляють як понтинінки, а в низхідно-акцентованих — як пунтинінки; отже, тут маємо своєрідний пунтинінкський гібрид понтинінків. У районі Пасваліса, Салочяй, навпаки, висхідно-акцентовані вимовляють як пунтинінки, а низхідно-акцентовані — як понтинінки: це вже понтинінкський гібрид пунтинінків. Крім того, не всюди перехід en, em аналогічний переходу an, am: є такі говірки, де án, ám переходять у ɔn, ɔm, але én, ém зберігаються незмінними (Йонішкеліс, Вашкай...), тобто це напівпонтинінки, напівпантинінки. Ба більше, перехід низхідно-акцентованих ẽn, ẽm у багатьох місцях залежить від наступного складу: перед м’яким приголосним маємо ẽn, ẽm, а перед твердим — ˀɔn, ˀɔm. Різноманітність іще збільшують численні відмінності в ненаголошених складах.

Перехід голосних ą, ę також у багатьох місцях не відповідає положенням А. Саліса. Багато пантинінків і понтинінків наголошене ą вимовляють як o незалежно від акцентної інтонації, а ненаголошене вимовляють як ɔ; лише на периферії, у районі Кракенава, маємо ā (під наголосом) відповідно a (у ненаголошеному складі). У районі Пасваліса вимовляють ū або ɔ залежно від

237

наголосу (а не акцентної інтонації!). Замість ę у середині слова багато хто вимовляє відкритий e (під наголосом — довгий, без наголосу — короткий, незалежно від акцентної інтонації), а в закінченні — звужений ę (у районі Кракенава — e). На сході, у районі Пасваліса, вимовляють ī або ę залежно від наголосу (а не акцентної інтонації).

За такого стану речей неможливо точно сформулювати, хто такі пантинінки і хто такі понтинінки. Відрізнити одних від інших можна було б лише за вимовою наголошених висхідно-акцентованих ān, ām (лише цих двох!), але це мало б теоретичне, а аж ніяк не практичне значення. Адже слів із наголошеними висхідно-акцентованими án, ám, які понтинінки насправді вимовляють як ón, óm, зовсім мало — лише близько десятка (частіше трапляються ántis, lángas, pántis, sámtis...), не рахуючи похідних із суфіксами. Набагато частіше в ареалі понтинінків уживаються незмінені (такі, що не зазнали переходу) висхідно-акцентовані ān, ām, а саме слова вторинного походження (наприклад, támsta, дав. одн. tám, gerám, дав. мн. vaikám, 1-ша ос. мн. dírbam тощо), у запозиченнях і словах, що прийшли з літературної мови (ángelas, bánkas, táŋkas тощо), у словах звуконаслідувального походження (ámtelėti, bámbtelėti...) тощо. Людина може говорити цілий день і не вжити жодного з тих кількох десятків слів, у яких án, ām зазнають переходу. Ба більше, заради послідовності довелося б виділити ще й п у о н т и н і н к і в, пор. вимову púontis «pantis» у Йотайняй. Нарешті, безглуздість такого поділу засвідчує те, що за ним можна класифікувати лише північно-західний кут ареалу східних аукштайтів, тоді як увесь решта ареалу, у кілька разів більший і належний до пунтинінків, у такий спосіб залишається некласифікованим.¹

У 1964 р., уточнюючи разом з Алексасом Ґірденісом класифікацію говірок, ми запропонували поділяти східних аукштайтів за іншою ознакою: у західній частині ареалу східних аукштайтів, розташованій приблизно на захід від лінії Папіліс—Вабалнінкас—Каварскас—Гедрайчяй—Майшіагала, де в ненаголошених складах не розрізняються довгі й короткі голосні (усі вони бувають лише короткими), ми пропонували виділити піддіалекти паневежинків, які зливають усі короткі голосні закінчень в один редукований голосний (задній після твердого приголосного, передній — після м’якого), і ширвінтишків, у яких такого злиття немає; а на схід від цієї лінії, де в ненаголошених складах зберігається розрізнення голосних за довготою, пропонували виділити піддіалекти утенинків, анікштенів, купішкенів і вільнюків за тими самими критеріями, що й у класифікації А. Саліса, але дати їм інші назви — не прізвиськового походження, а за найважливішим містом у відповідному ареалі. Такий поділ східноаукштайтського діалекту, як і вся уточнена класифікація говірок, з часом утвердився і нині, можна сказати, повсюдно застосовується.

Згодом, у ході поглибленого вивчення давності й походження розрізнювальних особливостей говірок, а також дослідження історії діалектів литовської мови загалом, сформувалася думка, що піддіалекти анікштенів і купішкенів, які склалися, з часом розділили навпіл давніший ареал утенинків (найтиповіших східних аукштайтів). Після цього із заходу насунулася інноваційна

¹ Детальна критика класифікації А. Саліса викладена у виданні: Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai, A serija 3(31), 1969, 142–146.

238

хвиля паневежиських і ширвинтішських говірок із часом затопила західну частину «утенішських» говірок, лише на півночі, поблизу купішкенів, залишилася так звана Вабалнінкська говірка, яку відносять до північних паневежиських, але вона все ще порівняно близька до утенішських. Крім того, з’ясувалося, що, окрім Вабалнінкської говірки, є й інший релікт «утенішських» на правому березі Швянтойї, між Каварском і Відішкяєм (села Гелючай та ін.).²

Нещодавно Жанета Урбанавічюте-Маркявічене опублікувала дуже цікаву статтю³, у якій стверджується, що згаданий релікт «утенішських» поблизу Гелючая охоплював більшу територію, а саме всі села парафій Каварска й Відішкяй (дуже важливе спостереження!), проте цю територію, на її думку, слід відносити не до південних паневежиських, а до ширвинтішських. Вона порушила питання, чи взагалі варто було відокремлювати ширвинтішських від південних паневежиських, адже ці два східноаукштайтські піддіалекти дуже близькі. Натомість, мовляв, є більше підстав відокремити північних паневежиських від південних і вважати їх окремим східноаукштайтським піддіалектом. Однак тепер, мовляв, уже не варто руйнувати усталену класифікацію.

Щодо висловлених сумнівів і міркувань слід сказати таке.

Насамперед — про зарахування парафій Каварска—Відішкяй до ширвинтішських. Як і околиці Вабалнінка, ці парафії становлять окраїнні паневежиські говірки (околиці Вабалнінка — північних, ці парафії — південних паневежиських), у яких змішалися риси реліктових утенішських (в околицях Вабалнінка) або їхнього продовження — сучасних ширвинтішських (у парафіях Каварска й Відішкяй). Перехідний характер говірки Каварска—Відішкяй очевидний. Так, у Відішкяї кажуть dárbus ‘робота’, знах. мн. šakùs ‘гілки’, як і на всій території південних паневежиських (пор. у ширвинтішських dárbas, šakàs), але šakà (пор. у ширвинтішських šaką, у південних паневежиських šakų), dirba (ширв. dírba, півд. пан. dírbu), kója (ширв. kóje, півд. пан. kóji), зі збереженим «утенішським» рефлексом -a (у випадку šakà — також у ширвинтішських). За такого стану справ цю перехідну говірку можна було б віднести як до південних паневежиських, так і до ширвинтішських. Однак, оскільки напрям розвитку закінчення a був a → α → u (ų), ця говірка, що має кінцевий результат u (хоча й не в усіх формах), належить радше до південних паневежиських, ніж до ширвинтішських, у яких такого u немає (там є лише ступінь α). Зрозуміло, тут потрібна домовленість діалектологів, як і в інших випадках, коли йдеться про перехідні говірки.

Щодо питання, чи варто було відокремлювати ширвинтішських від південних паневежиських: і в цьому випадку сумнів висловлено небезпідставно. Справді, південні паневежиські, особливо їхні перехідні говірки, ближчі до ширвинтішських, досить близькі до них. Однак їх чітко розрізняє доля коротких голосних у закінченнях: південні паневежиські злили ці голосні в один звук (після твердих приголосних

² Z i n k e v i č i u s Z. Dėl rytų aukštaičių patarmių istorijos. – Baltistica 16(2), 1980, 138–139.

³ U r b a n a v i č i ū t ė - M a r k e v i č i e n ė Ž. Dar kartą apie rytų aukštaičių tarmių ribas. – Kalbotyra 43 (1), 1994, 85–87.

239

задній υ, після м’яких — передній ę), а ширвинтішські такого злиття не мають. Це зумовлено різним ступенем розвитку a → α → υ у закінченнях: у паневежиських є υ, а у ширвинтішських — лише α. У перехідній говірці Каварска—Відішкяй, як ми бачили, процес злиття ще не завершився: у деяких формах збереглося розрізнення a ir u, а після м’яких приголосних — e (ia) ir i. Об’єднавши ширвинтішських і південних паневежиських в один піддіалект, було б важко сформулювати його розрізнювальний критерій. Усі паневежиські — південні й північні — об’єднує в один піддіалект дуже важлива з погляду фонології риса: злиття коротких голосних у закінченнях.

Виокремлення північних паневежиських в окремий східноаукштайтський піддіалект, попри їхню досить значну відмінність від південних паневежиських, створило б чимало практичних труднощів. Розгляньмо найвиразнішу відмінність між північними й південними паневежиськими — перетворення коротких голосних у закінченнях на редуковані голосні та їхнє зникнення. Дуже важко, просто неможливо визначити, де звук уже є редукованим, а де він лише сильно редукований. Досі сперечаються навіть про те, де його зовсім немає, а де ще є певні залишки. Очевидно, що така риса, яка не утворює чіткої ізофони, не може бути розрізнювальним критерієм піддіалекту; її можна вважати лише відмінністю між частинами цього піддіалекту. Те саме можна сказати й про інші важливі відмінності, багато з яких також не утворюють виразних ізофон (хіба що, можливо, загальне відтягнення наголосу, але воно властиве не всім північним паневежиським; виняток становить Біржайський кут), як-от зазначені авторкою статті виразніша в північному паневежиському ареалі (порівняно з південними паневежиськими) вимова голосних у наголошених складах, виразніша інтонація голосних тощо. Крім того, всі розрізнювальні ізофони дуже розсіяні й не утворюють чіткої межі.

З іншого боку, з діахронічного погляду південні паневежиські, можна сказати, ще не цілком справжні паневежиські, якщо типовими вважати північних паневежиських. Пор. розвиток коротких голосних у закінченнях на території паневежиських: a, u, e, i → υ, ę →. Тому сумніви авторки статті цілком зрозумілі, особливо якщо розглядати ці діалекти із синхронічного погляду. Але, класифікуючи діалекти, не можна не зважати й на діахронію (історію діалекту), ігнорувати її.

З усього сказаного стає зрозуміло, що, змінивши усталений поділ східноаукштайтського діалекту, ми нічого не виграли б, а лише спричинили б плутанину. До речі, авторка статті також пише, що не варто руйнувати вже усталену класифікацію. І надалі розглядатимемо говірки Каварска—Відішкяй і Вабалнінка як перехідні говірки паневежиського піддіалекту. На стику діалектних одиниць ізофони не завжди утворюють чіткі пучки, часто вони дуже розсіяні (сягають навіть середини діалекту), тому вибрати найважливіші ізофони, що визначають класифікацію діалектів, нелегко; нерідко допомагає домовленість між дослідниками.

У згаданій статті (як і в інших моїх працях останнього часу) я зазвичай говорю про розвиток діалектних рис, а не про класифікацію діалектів, як іноді схильний розуміти читач. Звідси й виникло неточне твердження Ж. Урбанавічюте-Маркявічене, нібито я відніс говірку Гелючая до утенішських (с. 85). Цього я не робив. Я вважаю її лише близькою до утенішських (як і околиці Вабалнінка)

240

говірку, що нагадує ширвінтішську (с. 139). До речі, слово uteniškiai я й написав у лапках, маючи на увазі давню територію цього діалекту до його поділу навпіл.

У статті Жанети Урбанавічюте-Маркевичене висловлено й інші думки, актуальні для діалектологів, з якими не можна не погодитися. Цікаві її міркування щодо діалектної належності міста Укмерге: вона вважає його об’єктом зіткнення ширвінтішців і південних паневежишців. І я завжди дотримувався такого погляду⁴, ніколи беззастережно не зараховував Укмерге ані до паневежишців, ані до ширвінтішців (авторка, схоже, схиляється до зарахування його до ширвінтішців). Місто розташоване на стику трьох піддіалектів східноаукштайтського діалекту (з північного сходу наблизилися анікштяни), але не належить до жодного з них. Мова мешканців міста змішана, у ній можна помітити елементи всіх трьох піддіалектів. Як і в усіх містах, на неї дуже впливає літературна мова. Через розташування на перетині діалектів я не міг використати назву Укмерге для найменування піддіалекту (за це укмержці іноді дорікають мені), хоча це місто — моя батьківщина.

Цікаві міркування авторки про так званих «руотінінків», у яких вимовляють rōtas, навіть ruōtas ‘колесо’. Про таку вимову вона пише: «Причиною, імовірно, є система двох голосних за довготою. Адже тут вокалізм по суті такий, як у ширвінтішців, за винятком „ротінінкування“. Якби збереглися r̄tas, ǵēras, як в інших анікштян, ɔ, ę мали б подовжитися, а a, e збіглися б з o, ė. І замість lapas, і замість lopas у наголошеній позиції ми мали б lōpas, а в ненаголошеній — lapėlis. Збіг голосних o та ė з a та e був би дуже незручним, система голосних стала б дуже недиференційованою. Треба мати на увазі, що в цих говірках у ненаголошеній позиції й так уже збігаються a, o та uo, e, ė та ie. Збігу ще двох пар голосних було б уже справді забагато. Тому ɔ, ę дифтонгізувалися» (с. 86). Із цим висновком можна було б погодитися. Однак варто зазначити, що в самому південному куті анікштян — у південно-західній частині парафії Лидувенай, у напрямку Укмерге (села Нуотекай, Юодаусіай, Йогвілай та ін.) — «не руотінінкують» (тут вимовляють rōtas), хоча вокалізм тут ще ближчий до ширвінтішського, ніж у тих, хто «руотінінкує» (там є схильність до «жадінінкування»). Варто згадати також «пуонтінінкування» (Йотайняй). Потрібно добре дослідити вокалізм усіх говірок з погляду фонології.

Варті уваги думки авторки про дивну монофтонгізацію au, ai, ei у говірках анікштян і ширвінтішців цього краю в складових інтонаціях та ненаголошених складах, особливо в кінці відкритого слова (вимовляють matū ‘бачу’, miškī ‘ліси’, gáudi ‘ловив’), яку вона пов’язує з повним перенесенням наголосу на другий компонент дифтонга.

Не можна не погодитися з авторкою, яка наголошує на значенні меж парафій для усталення ізофон. Це помітили давно. Межі парафій давні й вирізняються сталістю. Інша річ — межі районів чи округів, які порівняно нові й до того ж постійно змінюються. Діалектологи можуть не зважати на останні, але ігнорувати межі парафій не можна.

Zigmas Zinkevičius

⁴ Див. Z i n k e v i č i u s Z. Ukmergės rajono tarmė. – Mūsų kalba 4, 1978, 28–31.

241