RECENZIJOS

| 121

критичні видання окремих частин KN, хоча це надзвичайно складна й копітка праця. Висловленими тут зауваженнями, часом, можливо, і надто суб’єктивними, насамперед хотілося звернути увагу упорядниці на те, що в майбутніх критичних виданнях слід уточнити, а що — розглянути докладніше. І якщо ці зауваження будуть бодай трохи корисними, отже, їхній автор досяг своєї мети.

ЛІТЕРАТУРА І ДЖЕРЕЛА

BIRŽIŠKA, V. 1990: Aleksandrynas 1, Vilnius: Sietynas.

Clavis Germanico–Lithuana 1997. Rankraštinis XVII amžiaus vokiečių–lietuvių kalbų žodynas. I dalis: A–E, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

KAVALIŪNAITĖ, G. 2003: Samuelio Boguslavo Chylinskio Naujojo Testamento vertimo santykis su originalais. Daktaro disertacija, Vilnius.

KREGŽDĖ, J. 1978: Lietuvos reformatu raštija, Chicago: Devenių kultūrinio fondo leidinys.

Lexicon Lithuanicum 1987. Rankraštinis XVII a. vokiečių–lietuvių kalbų žodynas, Vilnius: Mokslas.

LUKŠAITĖ, I. 1999: Reformacija Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje ir Mažojoje Lietuvoje, Vilnius: Baltos lankos.

LUKŠAITĖ, I. 2001: Knygos nobanžystės (1653) parengimo kultūrinė aplinka. Knyga nobanžystės krikščioniškos (1653), XVII a. Lietuvos kultūros paminklas, Kėdainiai: Kėdainių krašto muziejus, 4–29.

NEPOKUPNAS, A. 1994: M. Mažvydo „Katekizmo“ – bylojančio vadovėlio (knygelių) vaizdas istorijos ir kultūros kontekste. Protestantizmas Lietuvoje: istorija ir dabartis, Vilnius: Apyaušris, 70–77.

RUBŠYS, A. 1995: Raktas į Senąjį Testamentą 1, Vilnius: Katalikų pasaulis.

Juozas Karaciejus Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

Отримано 2004 12 12

БЕРТХОЛЬД ФОРССМАН ЛАТИСЬКА ГРАМАТИКА

Dettelbach: J. H. Röll, 2001, 418 p., ISBN 3-89754-194-7 (Münchener Studien zur Sprachwissenschaft, Beiheft 20)

Граматика Бергольда Форссмана Латиська граматика, як зазначено в її «Передмові», призначена не лише для індоєвропеїстів і балтистів, а й для славістів та інших мовознавців, які цікавляться як сучасною латиською писемною мовою, так і її історичною граматикою. Попри пізню фіксацію в писемних джерелах, балтійські мови через свою фонетику та добре збережену флективну систему вважаються дуже архаїчними. Автор граматики також зазначає, що видана 1923 року «Латиська граматика» Яніса Ендзелінса Латиська граматика була й досі залишається незамінним зразковим підручником, однак для початківця, який вивчає латиську мову, вона надто докладна, її важко використовувати на практиці, і вона не пов’язана із сучасною латиською літературною мовою. Тому рецензована граматика Б. Форссмана є своєрідним мостом між сучасною латиською літературною мовою та її історичним розглядом, а синхронні розділи можуть слугувати початківцям у вивченні латиської. Автор граматики наголошує також, що для індоєвропеїстів необхідно знати литовську мову, тому в діахронічних розділах для зіставлення використано матеріал литовської мови, але,

122 |

RECENZIJOS

на відміну від історичної порівняльної граматики балтійських мов, на перший план висуваються латиська мова та її дані.

У першому розділі «Латиська мова» розглянуто не лише питання латиської, а й балтійської етногенези та історії; охарактеризовано місце балтійських мов у сім’ї індоєвропейських мов — усе це зроблено з глибоким знанням предмета й чудовою орієнтацією в доволі заплутаному історичному розвитку окремих гілок індоєвропейських мов. Автор добре обізнаний із найновішими методами та результатами історико-порівняльного індоєвропейського мовознавства (наприклад, стисло викладає ларингальну теорію) і цілком слушно використовує їх для висвітлення розвитку не лише латиської, а й балтійських мов.

Другий розділ «Фонетика і фонологія» (с. 67–104) починається характеристикою письма й орфографії; описано їхні зміни та перехід від німецької системи письма до сучасної, унормованої Мюленбахом і Ендзелінсом (с. 67–72). Далі йдеться про вимову звуків (голосних і приголосних) літературної латиської мови (с. 72–76), проілюстровану прикладами з німецької, що приблизно відповідають латиським звукам, аби читачеві, який не знає цієї мови, було легше зорієнтуватися (наприклад, лат. ū у слові ūdens слід вимовляти як нім. Uhr [с. 73]). У більшій частині другого розділу історико-порівняльним методом розглядаються зміни й розвиток звуків та фонем латиської мови.

Описуючи морфологічну структуру латиської мови, якій присвячено найбільший розділ «Морфологія» (с. 109–227), автор цілком слушно розрізняє два рівні — синхронічний і діахронічний (с. 109). Розглядаються словотвір основ іменних частин мови, категорії роду, відмінка й числа. Заслуговує на увагу думка автора, що іменники на ė, які цілком обґрунтовано вважаються балтійською інновацією, за походженням можуть бути пов’язані з архаїчною основою іє. -ih₂ / -i̯āh₂, тобто з класом іменників, до якого належить давньоіндійське devī ‘богиня’ (с. 110). Логічно було б виводити балтійську основу на ē з *-(i)jā- через проміжну стадію *-(i)jē- (с. 125). Так само докладно й послідовно описано структуру дієслова та її історію.

Автор стверджує, що кентумні рефлекси в балтійських мовах виникли, зокрема, можливо, і під впливом германських мов. В окремих випадках, звісно, так могло бути. З іншого боку, наявність кентумних елементів у балтійських мовах (наприклад, лит. pekus: д.-інд. paśú) слід було б пояснювати периферійним становищем балтійських діалектів в індоєвропейському мовному ареалі. Власне, це зазначає і сам автор граматики (с. 23). Він вважає, що в давнину балтійські, слов’янські та германські мови утворювали комунікативний континуум із численними ізоглосами й, імовірно, походять від того самого північного діалекту індоєвропейської прамови, слушно наголошуючи, що межа kentum / satəm, яка, по-перше, розмежовує балтійські та слов’янські мови, а по-друге — германські, має другорядне значення (с. 25). Цікава й думка автора про те, що індоєвропейська прамова розрізняла наприкінці слова інтонації (циркумфлекс / акут). Балтійські та слов’янські мови поширили цю опозицію також на середину слова (с. 27). Тут варто додати, що виникнення опозиції інтонацій у балтійських і слов’янських мовах, можливо, було пов’язане зі зникненням опозиції коротких і довгих дифтонгів (наприклад, ai: āi > ai̯: āi̯). Автор дотримується поширеної у славістиці думки, що закон де Соссюра діяв і в слов’янських мовах (с. 28). Звісно, це дискусійне твердження. Наголос у російських формах nom. sing. рука́ (: acc. sing. ру́ку) перейшов на закінчення, найімовірніше, з тієї самої причини, що й у формах gen. sing. руку́, dat. sing. руке́, але навряд чи через акут закінчення у формі nom. sing. рука́.

Б. Форссман досить адекватно змальовує місце балтійських мов у сім’ї індоєвропейських мов. У рецензованій граматиці розглянуто спільні для балтійських і слов’янських мов явища акцентної системи, фонетики, морфології, словотвору, лексики та синтаксису. Не замовчуються навіть досить істотні відмінності, наприклад у сфері морфології дієслова. На думку автора, ці

RECENZIJOS

| 123

відмінності свідчать про те, що ареал балтійських і слов’янських мов не становив однорідного блоку (kein einheitlicher Block); балтійські та слов’янські мови, найімовірніше, походять від того самого праіндоєвропейського діалекту й утворювали континуум, у якому виникали та поширювалися інновації, проте не завжди охоплювали весь ареал; більшість індивідуальних новотворів цих мов виникла протягом тривалої епохи від розпаду мовного союзу (des Sprachverbandes) до перших письмових фіксацій, тобто до IX ст. н. е. (с. 31–32).

У своїй граматиці Б. Форссман повторює тезу К. Бюги про те, що балтійські племена, витіснені слов’янами, які вторглися з півдня, пересунулися з південно-східної частини своєї території до земель біля Балтійського моря. Першими до Балтійського моря близько V ст. до н. е. прийшли предки прусів, значно пізніше (близько V ст. н. е.) — курші. Однак дослідження гідронімів території розселення балтів (W. Schmido та ін.) і археологічні дані дають підстави припускати інше. Гідроніми колишньої Пруссії, Литви й Латвії є частиною давньоєвропейської гідронімії, тому фіно-угорські племена, імовірно, тут не жили (с. 46). В. Топоров і О. Трубачов у своєму відомому дослідженні дійшли висновку, що балтійські племена у Верхньому Подніпров’ї були асимільовані слов’янами, які прийшли сюди з півдня (Toporov, Trubačev 1962). Тому, очевидно, і досі справедливе твердження А. Беззенбергера про те, що східні балти жили тут від бронзової доби. Через згадану думку виникла й інша теза Форссмана, а саме, що досі нібито незрозуміло, чи стосуються Tacito Aestii справді балтів (ob es sich dabei tatsächlich um Balten gehandelt hat) (с. 18). Переважна думка дослідників полягає в тому, що Tacito Aestii були південним прусським племенем (літературу див. Karaliūnas, Bammesberger 1998).

Автор віддає перевагу терміну Prußisch, щоб уникнути плутанини, оскільки вживання Altpreußisch може асоціюватися з терміном, уживаним у німецькій літературі (Ostpreußisch), яким називають діалект німецької мови.

Кілька зауваг щодо тлумачення окремих питань у граматиці. Займенникові форми авестійська mana, старослов’янська mene, давньолитовська mane — gen. sing.! — вважаються такими, що розвинулися шляхом дисиміляції з праіндоєвропейського *meme (с. 33); пор. ведійський gen. sing. mā́ma. Здається, радше було навпаки: формою, що могла постати внаслідок асиміляції, є ведійська форма, яка походить від праіндоєвропейського *mene (Szemerényi 1980: 229, Meiser 1998: 157). Для праіндоєвропейської прамови, цілком імовірно, слід реконструювати лексеми лит. sūnus, старослов. synъ, староіндійськ. sūnuḥ; лит. vyras, латв. vīrs, староіндійськ. vīrāḥ з довгими голосними в корені, тоді як короткі голосні в гот. sunus, лат. vir, давньоірл. fer, давньоверхньонім. wer можуть бути наслідком скорочення за законом Дибо: голосні ū ir ī могли скоротитися, стоячи в складі перед наголосом, тобто в італійському *uiro- < *u̯īró (Meiser 1998: 75). Неточно реконструювати для прабалтійської мови такі форми, як, наприклад, *žeḿia- (с. 38), *ākis (с. 47), *ākmenes, *āvis, *pātis (с. 98), *sākāu (с. 104), *mēdija- (с. 106), оскільки короткі голосні під наголосом, імовірно, тоді ще не подовжилися; тому точніше було б записати *žeḿia, *ākis, *ākmenes, *āvis, *pātis, *sākāu. Гравіс позначає місце наголосу й короткість голосного — так прийнято в литовській мові, пор. kìtas, bùtas, kàsti, nèšti). Натомість наголоси й інтонації реконструйовано правильно, наприклад, у прабалтійському nom. sing. *dei̯uas, 3 p. praes. *eī́ti (с. 98).

Як відповідники латвійських дієслів bāudīt ‘erfahren’ (точніше значення — ‘prüfen, versuchen, wagen’) і baūdīt доречніше було б навести литовські дієслова того самого кореня baūdytis (-osi, -ėsi) ‘готувати’ і baudyti (-o, -ė) ‘спонукати, підбурювати’, а не литовське baudinti (с. 88).

Є помилки: форма gen. plur. лит. medùs — medų̃, а не *medų (с. 51); форма gen. plur. лит. ėžys — ėžių̃, а не *ėžių (с. 96); -st- не може походити від праіндоєвропейського *-sk- (с. 90).

Після огляду кожної частини мови наведено бібліографію — це дуже допомагає читачеві орієнтуватися. Не забуто й про словотвір та синтаксис: їм присвячено четвертий (с. 229–263) і п’ятий (с. 264–340) розділи. У додатку (с. 341–357) подано список дієслів на -o-основу та атематичних дієслів з односкладовою формою інфінітива. Читач знайде список скорочень (с. 357–

124 |

RECENZIJOS

359), предметний покажчик (с. 389–396) і пояснення спеціальних знаків (с. 396). Покажчик слів займає с. 360–388, бібліографія — с. 397–418.

Оглянувши рецензовану граматику, можна констатувати, що Lettische Grammatik Bertholda Forssmana — це не лише сучасно написаний підручник латиської мови та її історії для іноземців, а й наукова праця — цінний внесок у історичну порівняльну граматику балтійських мов.

LITERATŪRA

KARALIŪNAS, S., BAMMESBERGER, A. 1998: Zu Fragen nach der ethnischen Identität der Aisten. Bammesberger, A., Hrsg., Baltistik: Aufgaben und Methoden, Heidelberg: Winter.

MEISER, G. 1998: Historische Laut- und Formenlehre der lateinischen Sprache, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

SZEMERÉNYI [Семереньи], O. 1980: Введение в сравнительное языкознание. Перев. Б. Абрамова, Москва: Прогресс.

ТОПОРОВ, В. Н., ТРУБАЧЕВ, О. Н. 1962: Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва: Наука.

Simas Karaliūnas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

Gauta 2004 12 14