ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LIII (2005), 33–37

Зауваги щодо правила Вінтера

Witold Mańczak

Cracovie

Автор наводить кілька спостережень щодо правила Вінтера, найважливіші з яких такі: (1) авторові невідома жодна мова, у якій відбулася б фонетична зміна, подібна до тієї, яку Вінтер приписує балто-слов’янській прамові; і (2) деякі винятки з правила Вінтера можна пояснити тим, що автор називає нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю.

1. Між констатацією того, що Наполеон помер 1821 року на острові Святої Єлени, і констатацією того, що людина (або, ширше, будь-яка жива істота) смертна, є фундаментальна різниця. Перша констатація, обмежена в часі й просторі, стосується історичної події, тоді як остання, чинна завжди й усюди, є біологічним законом. Mutatis mutandis, у лінгвістиці існують подібні відмінності. Римські граматики знали лише одне правило історичної фонетики: vocalis ante vocalem corripitur (наприклад, habēre, habēm̄us, habētis, habēbat але habeō, audīre, audīmus, audītis, audītum але audiō, audiunt, audiēbat). Це правило стосується лише однієї мови (латини), тоді як закон Ципфа поширюється на всі мови й усі періоди їхньої історії. Оскільки у світі є щонайменше 3000 мов, різниця між правилом vocalis ante vocalem corripitur і законом Ципфа величезна, її можна порівняти з різницею між 1 і 3000. З огляду на те, що «закон Вінтера» стосується лише однієї мови (балто-слов’янської) і тому подібний до правила vocalis ante vocalem corripitur, а не до закону Ципфа, точніше називати його «правилом». Те, що переважна більшість лінгвістів плутає закони з правилами, пояснюється тим, що їх зовсім не цікавить кількісний аспект мовних фактів і вони не бачать різниці між 1 і 3000.

2. Вінтер (1978: 444–445) написав таке:

«Чи є розвиток типу VD > V:D природним? Чи є те, що, здається, спостерігаємо в балтійських і слов’янських мовах, незвичайним явищем?

Замість того щоб наводити довгий перелік паралелей з інших мов, я обмежуся коротким розглядом добре відомого розвитку в польській мові.

У дуже великій кількості польських слів спостерігаємо чергування типу dwór, dworu... Ця зміна, яку, виходячи із сучасного стану, довелося б назвати підвищенням голосного, інтерпретується як подовження голосного... Умови появи довготи, очевидно, були такими: короткий o, незалежно від того, чи походив він від давнішого o, чи від давнішого e, був

34 |

W I T O L D M A Ń C Z A K

подовжувався в позиції перед дзвінким неносовим приголосним за умови, що цей приголосний, якщо судити за сучасною польською мовою, стояв перед межею слова або морфемною межею плюс проривним приголосним. Цікаво відзначити як подібність, так і відмінності між умовами подовження в середньовічній польській і балто-слов’янській мовах: у польській вирішальним, здається, є те, що приголосний має ознаку [+ дзвінкий], а в балто-слов’янській — що ця ознака є розрізнювальною; отже, подовження відбувалося б перед r у середньовічній польській, але не в ранній балто-слов’янській. Таким чином, у польській явище охоплює ширше коло безпосередньо наступних фонем; з іншого боку, у балто-слов’янській немає вимоги, щоб фонема, яка запускає процес подовження, траплялася в певному оточенні. Отже, подовження в середньовічній польській і ранній балто-слов’янській — подібні, але аж ніяк не тотожні процеси; у середньовічній польській не відбулося, так би мовити, відновлення давнього правила, а лише подібні умови привели до подібних результатів.

Існує істотна відмінність між подовженням голосних у давньопольській і балто-слов’янській мовах. У старопольській це була зміна, подібна до того, що нині відбувається у фр. ruse порівняно з russe або в англ. dog порівняно з dock, тобто голосні подовжуються перед кінцевим дзвінким приголосним, тоді як у балто-слов’янській подовження мало відбуватися перед некінцевим дзвінким приголосним, пор. лит. úoga або давньослов. vinjaga. Особисто ми не знаємо жодної мови, у якій відбулася б зміна, тотожна тій, яку Winter постулює для балто-слов’янської. І це ставить проблему: чи можливо, щоб у балто-слов’янській відбулася фонетична зміна, якої не сталося в жодній іншій мові?

3. Є випадки, тлумачення яких видається сумнівним.

Parmi les mots que cite J. H. Holst (2003: 164) pour étayer sa thèse, on trouve “lit. stógas; pbsl. *stágos < *stágos”. Il ne se rend pas compte qu’il existe une contradiction entre le lituanien et les langues slaves, où il y a des mots comme pol. stóg, tchèque stoh ou russe et slovène stog, qui proviennent de *stogъ. Un allongement, qui a eu lieu en lituanien, ne s’est pas produit dans les langues slaves.

Ailleurs, le même auteur (2003: 149) a écrit:

«Werner Winter висловив твердження, що короткий голосний подовжується перед дзвінким проривним у балто-слов’янській... однак його правильність викликає великі суперечки. У цій статті показано, що модифікацією це твердження можна зробити правильним: згадане подовження відбувалося лише під словесним наголосом. Те, що словесний наголос відіграє певну роль в історії звуків, трапляється часто. Найвідомішим прикладом, мабуть, є закон Verner».

Слід наголосити, що переважна більшість германістів розуміє правило Verner так, як Jespersen, який звернувся до двох вигаданих слів: ásasa > ásaz(a) і asása > azás(a), тобто фрикативні приголосні озвучуються в серединній і кінцевій позиціях, крім випадків, коли перед ними стоїть наголошений голосний (Mańczak 1990: 92). Відповідно до цього всі германісти реконструюють прагерманські слова типу

REMARQUES SUR LA RÈGLE DE WINTER

35

*wulfaz. Отже, існує відмінність між правилом Winter, яке, згідно із запропонованою Holst модифікацією, стосується позиції «під словесним наголосом», і правилом Verner, яке діє після протонаголошеного складу та після посттонічного складу.

4. Уже багато років ми стверджуємо, що в усіх мовах форма слів залежить від трьох головних чинників: не лише від регулярного фонетичного розвитку й аналогічного розвитку, а й від того, що ми називаємо нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю. У всіх мовах часто вживані морфеми, слова й словосполучення зазнають нерегулярного скорочення. Цій темі ми присвятили три монографії (Mańczak 1969, 1977 і 1987), а також численні статті.

Що стосується правила Winter, воно має винятки, через що думки про нього розходяться і було зроблено кілька спроб його модифікувати. Ми не маємо наміру обговорювати тут питання, чи є це правило правильним, а чи ні, а лише хотіли б звернути увагу на те, що деякі винятки з правила Winter можна було б пояснити нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю.

Давньослов. bogb. Поряд із нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю, існує й інший тип нерегулярної еволюції, що полягає у фонетичних випадковостях, давно відомих під назвами асиміляцій, дисиміляцій або метатез, у гіперкоректних формах чи експресивних формах. Уся ця нерегулярна еволюція характеризується тим, що в різних мовах вона відбувається в різних словах. Наприклад, у латинському слові caeruleus є дисиміляція, однак у будь-якій індоєвропейській мові було б важко знайти слово зі значенням «caeruleus», у якому відбулася б дисиміляція. На відміну від асиміляцій, дисиміляцій тощо, нерегулярний фонетичний розвиток, зумовлений частотністю, відбувається в різних мовах більш-менш паралельно; це пояснюється тим, що найчастотніші слова всюди більш-менш однакові. Назва Бога постає у скороченій формі в різних часто вживаних виразах: польськ., рос., словац. bodaj, польськ. діал. bdaj, рос. spasibo «дякую» < sъpasi Bogъ, укр. spasybi, чеськ. bohdá (< Bůh dá), bodejt, bopomozi, чеськ. діал. pánbiček (походить від кличного pánbičku < pane na nebičku). Словацький прикметник bohovitý є похідним від boh ho vie, за винятком того, що в прикметнику відбулося нерегулярне скорочення. Крім того, можна навести словацьке pomajbo «допоможи, Боже», pomodaj šťastia, чеське zdarbu < zďar Bůh, nazdar < nazdarďbůh, польськ. діал. dalbo < dalibóg, польськ. діал. pomagabóg, нижньолужицьке pomgaj Bog, нижньолужицьке lěč Bog da > zbogda > zboda, укр. probi (= польськ. przebóg) або bozna < *Bogъ znajett. Фрикативна вимова g у російському Bog також пояснюється нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю (Mańczak 1997). Скорочені форми є й у литовській: dieváž < dievaž(i) < Dievas žino(gi), sudie < sudieu < su Dievu, padėk < padėk Dieve, лит. діал. žegno(k) die < *žegno(k) Dieve. У латині є тисячі слів, що починаються на d, але, наскільки нам відомо, Iuppiter — єдине слово, яке втратило початкове d. Очевидно, це слово, що позначало найважливішого бога римського пантеону, вживалося дуже часто. На нашу думку, divus є регулярною формою, тоді як

36 |

WITOLD MAŃCZAK

що deus пояснюється нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю (наша доповідь про divus і deus буде опублікована в матеріалах конференції, що відбулася 2004 року в Лодзі). Англійське God be with you перетворилося на good-bye. В американській вимові слово God має дві вимови — не лише з [ɑ], а й з [ɔ], тоді як усі інші слова на -od (nod, rod, trod тощо), які вживаються рідше, ніж God, мають лише [ɑ]. Тут маємо справу зі зменшенням ступеня підняття голосного, характерним для нерегулярного фонетичного розвитку, зумовленого частотністю (Mańczak 1995). У німецькій мові adieu скоротилося до ade, тоді як tschüs — це скорочена форма валлонського adjuus, порівнянного з ісп. adiós < ad + Deus.

Малоймовірно, що слов’янське bogъ «бог» є запозиченням, якщо зважити на значення похідних форм, пор. пол. bogaty «багатий», ubogi «бідний», nieboga «нещасна», zboże «пшениця» або укр. bahato «багато».

Прасл. chodь. Дієслово зі значенням «іти» повсюдно зазнає нерегулярних скорочень, оскільки дуже часто вживається. Достатньо згадати, що проблемою номер один романської етимології є походження таких дієслів, як фр. aller, іт. andare, ісп. andar, прованс. ana, ретором. la, ma, na тощо. Від XVI століття запропоновано близько шістдесяти етимологій, щоб пояснити ці форми, які насправді є не чим іншим, як скороченими формами ambulare (Mańczak 1974 і 1975). Германські дієслова, як-от англ. go або нім. gehen, також зазнали нерегулярного фонетичного розвитку, зумовленого частотністю (Mańczak 1987a). Що стосується польського дієслова chodzić, цікаво зауважити, що наказовий спосіб має форму chodź, тоді як очікуваною мала б бути форма *chódź (пор. наказову форму wódź від wodzić «вести»). Наказову форму chodź замість *chódź пояснює те, що в середньовіччі, коли в польській мові ще були довгі голосні, o у chodź зазнало нерегулярного скорочення.

Прасл. voda. Це дуже часто вживане слово також зазнало нерегулярного скорочення. У старофранцузькій лат. aqua закономірно розвинулося у aive, тоді як сучасна форма eau пояснюється нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю.

Лит. aš. Різниця між лит. aš і прасл. jazъ також пояснюється розвитком, зумовленим частотністю.

V. sl. nevěsta. Au sujet de ce mot, Winter (1978: 444) a écrit ce qui suit:

«ПІЄ *wedh-... імовірно, означало просто “вести”. Якщо шлюбний обряд передбачав не лише передачу весільних дарів, а й відведення нареченої до дому чоловіка (пор. лат. in matrimonium ducere), змішання двох коренів могло статися досить легко: частіше вживане *wedh- було введено в ті форми, де мало зберегтися *(E)wed, і внаслідок цього могли виникнути такі форми, як давньоінд. vadhūs “наречена”, лит. vědinti “видати заміж” тощо.»

На нашу думку, найпереконливішою етимологією nevěsta є *newo-wedh-tā «та, яку щойно привели додому», а скорочення *owe до ě пояснюється нерегулярним фонетичним розвитком, зумовленим частотністю.

REMARQUES SUR LA RÈGLE DE WINTER

| 37

RÉFÉRENCES

HOLST, J. H. 2003. Eine Ausnahme des Winterschen Gesetzes. Historische Sprachforschung 116, 149–173

MAŃCZAK, W. 1969: Le développement phonétique des langues romanes et la fréquence. Kraków: Uniwersytet Jagielloński.

MAŃCZAK, W. 1974: Une étymologie romane controversée: aller, andar, etc. Revue roumaine de linguistique 19, 89–101.

MAŃCZAK, W. 1975: Étymologie de fr. aller, esp. andar, etc. et calcul des probabilités. Revue roumaine de linguistique 20, 735–739.

MAŃCZAK, W. 1977: Słowiańska fonetyka historyczna a frekwencja. Kraków Uniwersytet Jagielloński.

MAŃCZAK, W. 1987: Frequenzbedingter unregelmässiger Lautwandel in den germanischen Sprachen. Wrocław: Ossolineum.

MAŃCZAK, W. 1987a: Etymologie von gehen und stehen. Kwartalnik Neofilologiczny 34, 3–10.

MAŃCZAK, W. 1990: La restriction de la règle de Verner à la position médiane et le sort du s final en germanique. Historische Sprachforschung 103, 92–101.

MAŃCZAK, W. 1995: La prononciation américaine de God. Kwartalnik Neofilologiczny 42, 231–237.

MAŃCZAK, W. 1997: Frykatywne g w rosyjskim – rzekomy cerkiewizm. Słowianie Wschodni. Między językiem a kulturą, Kraków: Grell, 85–89.

WINTER, W. 1978 The distribution of short and long vowels in stems of the type Lith. ēsti: vēsti: mēsti and OCS jasti: vesti: mesti in Baltic and Slavic languages. Recent Developments in Historical Phonology, The Hague: Mouton, 431–446.

Witold Mańczak

Zakątek 13/59

PL–30–076 Kraków, Pologne