VOLKER KOHLHEIM

Байройт

Напрями досліджень: антропоніміка, літературна ономастика, теорія імен.

Номема, алоном і номематика. А також рецензія на книгу Сільвіо Брендлера NOMEMATIK

Номема, алоном і номематика. Примітки до книги Сільвіо Брендлера Nomematik

I

Якщо щось і характеризує сучасну лінгвістику приблизно від початку XX століття, то це відмова від суто історичного розгляду мови, який іще категорично відстоював Герман Пауль. Відмова від суто історико-мовного розгляду супроводжувалася наголошенням на синхронії як пріоритетному об’єкті лінгвістичних досліджень, а отже, і «скороченням кількості елементарних одиниць опису», зокрема «передусім завдяки запровадженню поняття фонеми у фонології [та] поняття морфеми в морфології» (Thümmel 2005: 651). Хоч би як далеко сучасна лінгвістика відійшла від класичного структуралізму, ці терміни, до яких можна додати лексему, а також пов’язані з ними теоретичні припущення, наприклад щодо розрізнювальних ознак і опозицій, та аналітичні процедури, як-от сегментація, стали невід’ємною частиною лінгвістичного інструментарію. Привертає увагу те, що ономастика й досі здебільшого вважає за можливе обходитися без цього поняттєвого інструментарію. Цей брак, або ж методологічне відставання, можливо, пояснюється тим, що топономастика й досі значною мірою орієнтована на історію мови та етимологію, але…

Įžvalgos / Insights

283

VOLKER KOHLHEIM

ger von Bedeutung sein (vgl. aber Kohlheim, Hengst 2004), er macht sich aber vor allem in der Anthroponomastik negativ bemerkbar. Insbesondere bei Untersuchungen, die auch statistische Fragestellungen implizieren, bei denen also immer die Frage eine Rolle spielt, welche Namenformen als zusammengehörig, als „identisch“ anzusehen sind, resultiert das Fehlen eines methodologisch konsequenten und auf der Höhe der allgemeinen Linguistik stehenden Begriffs- und Methoden-inventars oft genug in zumindest terminologischer Unklarheit, wenn nicht sogar in angreifbaren Resultaten.

Водночас від 1977 року існує сформований під впливом структуралізму поняттєвий апарат, який може тут зарадити. За пропозицією Рудольфа Фройденберга (Freudenberg 1967/68), у праці Фолькера Кольгайма про регенсбурзькі прізвиська XIII–XIV століть до пари Phonem і Allophon було поставлено ономастичну пару Nomem і Allonom (Kohlheim 1977: 71). Так було заповнено термінологічну прогалину. Спочатку метою цього нового терміна було впоратися з розмаїттям онімних форм, виявленим під час дослідження пізньосередньовічних регенсбурзьких прізвиськ. Треба було з’ясувати, чи належало в ономастично-статистичному дослідженні розглядати документально засвідчені форми Gumbertus, Cumbertus, Gumprecht, Gumpprecht, Gumplinus як одне чи як кілька імен (Kohlheim 1977: 36). При цьому — і це була вирішальна думка — слід було керуватися не етимологічними критеріями, які, безперечно, уже не мали значення для мовців/писарів XIII–XIV століть, а ідентичність імен мала відповідати свідомості тих, хто їх уживав, відображати їхню онімну компетенцію. Отже, лінгвістичний аналіз пізньосередньовічної системи імен Регенсбурга мав у принципі здійснюватися так само, як і дослідження онімної системи невідомої мови. Теоретичне підґрунтя такого «етнологічного» підходу вже тоді запропонував Кеннет Лі Пайк. За Пайком (1967), метод дослідження, що спирається на критерії, привнесені ззовні до системи, яку вивчають, ми називаємо «етичним». Такий метод правомірно використовувати як початковий етап, але він може бути лише попереднім, адже не обов’язково відповідає дійсному станові речей. Дві форми імені, які через спільне етимологічне походження ми називаємо «ідентичними», мовці минулої — або й сучасної — епохи цілком могли сприймати як два окремі імені. Отже, йдеться про реконструкцію онімної компетенції мовців певного минулого періоду. Якщо це вдається, ми отримуємо, висловлюючись термінами Пайка, «емічні» одиниці. Сучасний приклад: імена Adelheit, Aleida та

284

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleichbesprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

Elke усі походять від adal-heit, але сьогодні їх цілком сприймають як три різні імена. І навпаки, у середньовічному Регенсбурзі форми Matheus і Mathyas, етимологічно пов’язані з двома різними єврейськими етимонами, вважали взаємозамінними, як свідчить ряд засвідчень hern Mathyas dez Wakchers hausfrawe (1341 р.), Matheis der Wacher (1342 р.), Matheus der Wachker (1342 р.), bei Metlein dem Wocher (1345 р.) (Kohlheim 1977: 511), адже в кожному випадку йдеться про одну й ту саму особу. Отже, маємо припустити, що для регенсбурзьких мовців того часу існувала ментальна одиниця, яка давала їм змогу розпізнавати щойно наведені форми імен як тотожні. Цю абстрактну ментальну одиницю називаємо Nomem, а її реалізації в усному мовленні або на письмі — Allonom (Kohlheim 1977: 71). Вирішальним тут є те, що Nomem слід розуміти як абстрактну ментальну одиницю. Тому його позначення є суто умовним. У пізнішій літературі про номему це не завжди розуміли. Так, у Kohlheim (1977) номеми подавалися як давньоверхньонімецькі етимони (тобто «kuon-rāt» як номема для алономів Chunrat, Konrad, Chuntz, Kunz тощо). У пізнішій статті було запропоновано, за аналогією зі звичним позначенням фонем, записувати номему між скісними рисками. Для наведених вище алономів Mathyas, Matheis, Matheus і Metlein як позначення номеми, що лежить в основі всіх цих алономів, пропонується /MATHEIS/ (Kohlheim 2001: 148). Однак і за такого позначення існує небезпека сприйняти /MATHEIS/ як «найрелевантнішу» форму. Ще 1966 року Рудольф Фройденберг запропонував відмовитися в позначенні фонем від літер, що викликають «оманливі асоціації» з фонетичними значеннями, на користь цілком нових, спеціально вибраних символів (Freudenberg 1966: 9). Отже, можна уявити, що для позначення номеми /MATHEIS/ запровадять просто символ /M/ або навіть цифру.

Коли поняття Nomem і Allonom було вперше визначено, у лінгвістиці переважали біхевіористські методи. Тому матеріал імен із Регенсбурга аналізували методами американського дистрибуціоналізму, розробленими Зеллігом С. Гаррісом (Harris 1969; див. Kohlheim 1977: 67–80). «Менталістські-психологічні» погляди вважали застарілими. Натомість сьогодні можна констатувати, що запровадження поняття Nomem певною мірою передбачило когнітивістські позиції. Якщо Фройденберг у 1966 році писав: «Фонеми — це поняття, отримані шляхом мисленнєвого синтезу» (Freudenberg 1966: 13), то те саме стосувалося й поняття Nomems, визначеного невдовзі потому. Із сучасної

Įžvalgos / Insights

285

VOLKER KOHLHEIM

З когнітивістського погляду можна констатувати: Nomeme відповідають концептам, які існують у мозку мовців щодо окремих іменних виразів.¹

Можливо, впало в око, що в наведеному вище ряду аллонімів Gumbertus, Cumbertus, Gumprecht, Gumpprecht і Gumplinus представлені два різні типи, які традиційно називають «повними формами» та «короткими формами». Ще у праці 1977 року Фолькер Кольгайм запропонував називати їх типами реалізації: «Тип реалізації все ще належить до віртуального [тобто емічного] рівня, однак вибір конкретного типу реалізації мовець або автор здійснює лише в конкретній ситуації мовлення чи письма, і цей вибір у кожному разі зумовлений ситуацією або контекстом та залежить від наміру мовця/автора, а також від очікувань комунікативного партнера, які приписує йому мовець/автор» (Kohlheim 1977: 79f.). Отже, мовець/автор, який хоче реалізувати номем /MARGARETE/, має вирішити, чи зробить це за допомогою аллоніма Margarete, що належить до формального рівня (сфери) комунікації, чи використає один з аллонімів Grete, Gretchen, Gretel, Gretelchen, які належать до неформального рівня (сфери) комунікації та мовно належать до типу реалізації «гіпокористикон». Таким чином, до представленої моделі, первісно орієнтованої на системну лінгвістику, долучаються також прагмалінгвістичні аспекти, адже саме конкретна прагматична ситуація визначає, який тип реалізації використовує мовець.

Тема референції, нині така центральна в ономастичній теорії, у праці 1977 року відігравала щонайбільше опосередковану роль. Адже йшлося про аналіз імен із корпусу двох томів «Регенсбурзької книги документів», хронологічно доведеного до 1378 року, та підготовку їх до статистичних досліджень імен. І все це — суто в межах корпусу, усередині системи. Відповідно, дві різні форми імені вважалися «ідентичними», якщо траплялися в однаковому «оточенні». Переважна більшість особових імен — а йшлося лише про них — траплялася в іменній синтагмі, яка зазвичай складалася з трьох елементів: особове ім’я + означений артикль + прізвисько. У жіночих імен до прізвиська додавався словотвірний суфікс жіночого роду -in. Якщо дві форми імені, наприклад Stepfan і Stepfel, виявлялися взаємозамінними в сполученні з прізвиськом der Enichl, то було доведено їхню

¹ Vgl. zu kognitiven Wortkonzepten Rickheit, Weiss, Eikmeyer (2010: 73–76). Silvio Brendler (2008: 75) allerdings gesteht erst der späteren Version des onomastischen Ansatzes, wie sie in Kohlheim, Hengst (2004) vorliegt, ein kognitivistisches Herangehen an die Problematik zu. Wortwörtlich hieß es aber bereits in der Fassung Kohlheim (1977: 71): Diejenige sprachliche Einheit, die es dem kompetenten Sprecher einer Sprachgemeinschaft erlaubt, verschiedene Namensformen als identisch zu erkennen, nennen wir ‚Nomem’ [...]“. „Erkennen“ aber ist eine kognitive Leistung.

286

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleich besprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

«ідентичність»: це означало, що обидва (реалізовані) аллоніми Stepfan і Stepfel належали до одного (віртуального) номема /STEPHAN/. Цей метод суворо дотримувався дистрибуціоналізму в тому вигляді, як його сформулював Harris (1969). Те, що імена, зафіксовані в документах «Книги документів», стосувалися конкретних осіб (того часу), тобто мали референційну функцію, було передумовою аналізу, але відігравало лише опосередковану роль у визначенні номемів. Ще одним наслідком такого суто корпусного підходу було те, що інший аспект, який нині перебуває на передньому плані, взагалі не брався до уваги: оскільки йшлося про аналіз інвентарю імен, а саме особових імен, думка про те, що «одне» ім’я може стосуватися лише однієї особи, просто не могла виникнути. У зв’язку з обговоренням того, як три аллоніми, які значною мірою збігаються за формою, але перебувають у різному «оточенні», тобто трапляються в іменній синтагмі з різними прізвиськами, усе ж можна віднести до одного номема, — тут немає змоги докладніше зупинитися на деталях процедури — зазначалося: «Якби ми керувалися лише критерієм дискурсивного значення [тобто оточенням у реалізації], то три аллоніми [Ruger der Pochner, Ruger der Prunnhofer, Ruger vor der Chappel] не були б ідентичними, а отже, їх слід було б віднести до трьох різних номемів. Однак такий висновок абсурдний: відомо, що кожна мовна спільнота використовує набагато менше імен, ніж називає сутностей» (Kohlheim 1977: 72). Це не означає, що проблематичність цього твердження тоді не усвідомлювали; однак його спростовували, посилаючись на Eugenio Coseriu (1967: 268: „[...] los nombres propios pueden ser multívocos, pero son siempre monovalentes“) і Farhang Zabeeh (1968: 57: „We may use, for example, [...] ‚Joan’ to refer to many women“). По суті, йдеться про й досі актуальну ономастично-теоретичну та ономастично-філософську проблему напруження між онімічною «однозначністю та формуванням класів» (Windberger-Heidenkummer 2011). Сьогодні ми вже не говоримо так беззастережно про «одне ім’я». Тепер у нашому розпорядженні є диференційованіша термінологія: так, Willy Van Langendonck (2007) у наведеному випадку говорив би не про «name», а про «proprial lemma», а Silvio Brendler у книжці, яку буде представлено далі, — про «архіномем». Утім, номеми, які належало встановити, тоді також розглядалися як леми історичного іменного інвентарю.

У розширеній версії теорії було введено ще й поняття архіномема (Kohlheim 2001), до якого ми знову повернемося в частині II цієї статті, але вже в іншому значенні, ніж у Кольгайма. Лише побіжно розглядалося застосування теорії до прізвищ (Kohlheim 2005), тоді як поняття норм і аллонім у галузі топономастики Karlheinz Hengst обговорив, спираючись на

Įžvalgos / Insights

287

VOLKER KOHLHEIM

Кольгайма (Kohlheim, Hengst 2004; Kohlheim, Hengst 2006). Номематичну термінологію час від часу використовували й інші автори, востаннє — Renāte Siliņa-Piņķe (2009); вона також увійшла до довідника Die Personennamen im Deutschen Wilfried Seibicke (2008:101).

II

У 2008 році Brendler представив у своїй книжці Nomematik. Identitätstheoretische Grundlagen der Namenforschung (insbesondere der Namengeschichte, Namenlexikographie, Namengeographie, Namenstatistik und Namenstheorie) ґрунтовно розширену й уточнену теорію встановлення онімічних ідентичностей. Об’ємну працю (448 сторінок, численні ілюстрації, 6 карт) зручно опрацьовувати завдяки покажчику імен і предметному покажчику (421–428; 429–448); частина під назвою «Конкретизації» (321–391) також унаочнює згадані імена. Розлогий список літератури (393–419) свідчить про ґрунтовність автора, від уваги якого, мабуть, не вислизнула жодна праця, дотична до теми книжки в широкому й вузькому сенсі.

На самому початку «Вступу» (25–52) зазначено: «Термін „ідентичність імені“ позначає вживання одного й того самого імені в комунікації, тобто в мовному узусі, у різні моменти часу» (31). Як синоніми до цього вживаються вислови «ізонімія» або «онімічна ідентичність». Умовою того, щоб два (або більше) імені були ідентичними, «ізонімними», є їхнє однакове етимологічне походження і той факт, що вони називають один і той самий об’єкт, тобто є «референційно тотожними», кореферентними. Тут уже окреслено найважливішу відмінність від праць Кольгайма, у яких «ідентичність» означала формальну тотожність. Тотожність уживання, кореферентність, була там лише відправним пунктом для встановлення номемів, які після встановлення цілком могли стосуватися кількох осіб. Для Brendler це вже не онімічна ідентичність, а лише омонімія (33).

Brendler проникливо розрізняє онімічну ідентичність (ізонімію) та однаковість імен і доводить, що існують різні види онімічної подібності (33–38): (1) етимологічні відповідності імен, (2) формальні відповідності (за етимологічної відмінності), наприклад німецькі топоніми Koblenz < лат. Confluentes і Koblenz < давньолужицьке *Kobyl’no/* Kobyl’na «поселення, де є кобили», (3) семантична однаковість імен, наприклад німецьке Schwarza, англійське Blackwater, (4) референційно тотожні відповідності імен, які, своєю чергою, можна поділити на ті, що мають спільну етимологію, наприклад німецькі

288

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleich besprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

Німеччина, данською Tyskland, з однаковою семантикою, наприклад німецькою Schwarzwasser, давньолужицькою *Čornica, а також такі, у яких однаковим є лише об’єкт, на який покликаються за допомогою формально, етимологічно й семантично різних назв, наприклад німецькою Deutschland, англійською Germany, фінською Saksa. Нарешті, існують також (5) «назвототожні називні рівності», у яких одночасно справджуються всі щойно наведені часткові рівності, як-от у прикладах з Австрії XV століття Bertl Menhart = Partl Menhart. Лише останні рівності, за словами Brendler, «релевантні з погляду теорії назвоідентичності» (38). Розглядаючи оніми, Brendler розрізняє «перцептивний рівень» і три «когнітивні рівні» (40f.): на перцептивному рівні розташовані (усні або письмові) конкретизації оніма (у Kohlheim це були реалізовані аллоніми). Рівень когніції поділяється на рівень реалізацій, де різні конкретизації назви розпізнаються як варіанти в межах онімічної системи, рівень систематизацій, де в мозку мовців формується система, і рівень архісистематизацій, що виникає під час «роздумів і висловлювань» про назви. Коли ми чуємо або читаємо назву, спочатку ми ідентифікуємо названий нею об’єкт «як певний, але точніше не специфікований індивід» (44). На відміну від цього акту «ідентифікації», «ототожнення» відбувається під час «встановлення ідентичності індивіда, визначеної певною назвою» (44). У будь-якому разі Brendler відкидає «розгляд назви незалежно від її носія» — «оскільки він не відповідає сутності назви» (50).

Розділ 1 книги (53–80) містить «історико-науковий огляд» і розгляд праць авторів, які до Brendler використовували номематичну термінологію. Як уже зазначалося, підхід Kohlheim, зосереджений на мовній формі, відрізняється від підходу Brendler насамперед тим, що в Kohlheim номем (у реалізації) може стосуватися нескінченної кількості носіїв імен. Для Brendler це «омонімічні номеми» (63). І далі спираючись на Kohlheim (і Kohlheim, Hengst 2004), він пропонує термінологію з більш однорідною мовною формою: на рівні конкретизації замінює «аллонім» на «ном», а «тип реалізації» — на «аллонім» (64). Далі він розглядає праці, опубліковані після Kohlheim (1977) і присвячені номематичній термінології, та підсумовує, що жодна з них не враховує вирішального для нього критерію функціональної ідентичності; «очевидно, просто плутають етимологічну ідентичність з ідентичністю назви (вважають ізогенію ізонімією)» (80).

Įžvalgos / Insights

289

VOLKER KOHLHEIM

Розділ 2 (81–170) має назву «Номематика»². Визначальним для номематичного, тобто емічного, підходу є розгляд імен у системі, причому систему імен, як і в Кольгайма (1998), слід розуміти як підсистему лексичної системи, а її — як підсистему мовної системи (82). «Опис конститутивних мовних властивостей імен [...] як номем», тобто опис їхньої фонематичної/графематичної форми, Брендлер називає «граматикою імен» (85). Далі одиниці ном, алоном і номем визначаються по-новому: «Ном — це конкретизація функціонально й водночас граматично тотожного номема, тоді як алоном забезпечує реалізацію функціонально й водночас граматично тотожного номема» (89). Тут очевидні дві відмінності від моделі Кольгайма: якщо в Кольгайма номем як проста формальна одиниця, як «proprial lemma» у розумінні Van Langendonck (2007), на рівні реалізації міг позначати кількох носіїв імені, то в моделі Брендлера це не так. По-друге, у Брендлера «імена з різним звучанням, які, однак, називають один і той самий об’єкт, [...] є різними номемами, а отже, різними іменами» (103). Безперечно, тим самим не досягається мета підходу Кольгайма (1977). Адже йшлося саме про те, щоб об’єднати різні варіанти, що належать до одного номема, передусім скорочені й пестливі форми повної форми, відповідно до онімної компетенції пізньосередньовічних надавачів і носіїв імен, аби зробити їх придатними для статистичного опрацювання. Натомість Брендлер вважає скорочені й пестливі форми «самостійними» іменами й тому говорить про «скорочені імена та пестливі імена» (103). Однак якщо так робити й застосовувати це на практиці, неможливо належним чином досліджувати, наприклад, поширення імен святих у Середньовіччі в діахронічному й діастратичному аспектах. Тоді статистичну перевагу завжди матиме те ім’я (номем), яке має мало алоформ або не має їх зовсім. Оскільки в Середньовіччі номематизація алоформ (на відміну від сьогодення) траплялася дуже рідко, такий підхід цілковито спотворив би картину.

Коли ми «по-аматорськи чи з мовознавчого погляду розмірковуємо про взаємозв’язки між назвами та/або формами назв» (112), ми переходимо на когнітивний рівень «архісистематизацій». Так ми доходимо до «архіномемів», коли розмірковуємо або говоримо про форми назв, реально чи лише позірно пов’язані між собою, причому ще до встановлення будь-якої референції. Тому висловлювання на кшталт «Я знаю двох людей із

² Цей термін Брендлер запровадив ще 2003 року (81).

290

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleich besprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

ім’ям Ronny» ще не є повноцінними назвами (116). Архіномеми можуть трохи відрізнятися за звучанням або написанням (приклад Brendler — Gerit/Gerrit, с. 116). Коли висловлюються твердження про діахронію форм назв, незалежно від того, чи є вони мовознавчо коректними, Brendler уживає термін «архіаллонім» (118).

Далі йдеться про ментальні процеси, що відбуваються під час абстрагування, тобто переходу від конкретизації до архісистематизації, та його протилежного процесу — специфікації номематичних одиниць (126–128). Розглядаються також зв’язки між номематичними сутностями, зокрема ізонімія й анізонімія (130–140). Увагу можуть привернути наступні сторінки, де Brendler представляє свою концепцію «номематики як динамічного розгляду мови» (140–144). Він намагається подолати підхід Kohlheim, нібито цілком «зосереджений на синхронії» (140), за допомогою «панхронічного» підходу, однак не враховує, що й у Kohlheim (1977) діахронія як послідовність синхронічних зрізів відігравала вирішальну роль.³ За Brendler, «динаміка номематичного системного розгляду» зумовлена «головними рушійними силами мовної динаміки: конкретизацією, реалізацією та систематизацією» (141). Як із цього, тобто з класифікації ментальних процесів, що є передусім синхронічною, можна вивести діахронічну зміну, Brendler докладніше не пояснює. Він слушно наголошує на «проблематичності встановлення ідентичності мовних одиниць у діахронії» (142). Із цією проблемою зіткнувся й Kohlheim (1977), який намагався розв’язати її для часового континууму від 893 до 1378 року за допомогою послідовності синхронічних зрізів; тоді можна було спостерігати такі явища онімічної зміни, як розщеплення одного номема на два різні або контамінація — злиття двох номемів в один (Kohlheim 1977: 100–106). А коли на с. 144 Brendler хоче графічно зобразити розвиток сучасного ойконіма «Chemnitz» від «KAMENIZ» (близько 1100 року) через «KEMENIZ» (близько 1200 року) до «KEM(E)NIZ» (близько 1300 року), він de facto так само звертається до «синхронічних зрізів», як Kohlheim (1977) був змушений робити це щодо регенсбурзьких особових імен. Утім, це ще не «комплексний континуум», як стверджується на с. 143. Тож Brendler слушно пише, «що ономастиці ще належить розробити належні методи для діахронічного дослідження динамічних систем імен» (143). Своїм поняттєвим інструментарієм він уже створив для цього придатне знаряддя, адже онімічна зміна спершу проявлятиметься в поодиноких конкретизаціях

³ Siehe Kohlheim (1977: 100–106): „Diachronischer Wandel des Namensystems“.

Ižvalgos / Insights

291

VOLKER KOHLHEIM

… проявляються, аж поки через реалізації алонімів він не доходить до систематизації. При цьому слід зважати на «різночасність у синхронії», яка, наприклад, у Регенсбурзі XIV століття виявляється в тому, що номеми /MATTHIAS/ і /MATTHÄUS/, коли вони стосувалися сучасників, контамінувалися в один номем /MATHEIS/ (із різними алонімами), тоді як в датуваннях тогочасних документів імена апостола Маттія та апостола й євангеліста Матвія чітко розрізнялися (Kohlheim 1977: 279–281). Саме в таких явищах стає помітною онімічна зміна — тут злиття двох номемів у новий. Тут також відіграє роль соціоономастична категорія різних доменів (соціальних сфер мовного вжитку),⁴ на яку Брендлер не звертає уваги.

У наступному розділі «Ім’я та варіанти імені з погляду номематики» (144–147) Брендлер знову відмежовується від підходу Кольгайма, відмовляючись визнавати алонімами форми /Friederich/, /Friedrich/, /Friedreich/, /Fridel/, /Fritz/, наведені в Kohlheim (1977), і натомість убачаючи в /Fridel/ та /Fritz/ самостійні номеми, оскільки вони нібито не вкладаються в «діапазон толерантності» граматичної тотожності (146). Однак поняття «діапазон толерантності» є вельми проблематичним, на що вказує також Van Langendonck (2010: 206). Хто визначає, наскільки далеко може сягати ця толерантність? Для мешканців Регенсбурга XIV століття Friedrich і Fridel були взаємозамінними, тобто функціонально еквівалентними, і, отже, відповідали кольгаймівському визначенню алонімів одного номема /fridu-rīh/.⁵ Безпідставне й заперечення, ніби запис цього (та інших) номемів у давньоверхньонімецькій формі не відображає мовної свідомості пізньосередньовічних користувачів імен і тому його слід відкинути: як було пояснено на початку цієї статті, такий запис є лише умовністю, яка аж ніяк не мала відображати онімічну компетенцію середньовічних мешканців Регенсбурга.⁶ У розділі «Наслідки номематики для дослідження імен» (147–164) Брендлер, серед іншого, закликає принципово змінити підхід до формулювання…

⁴ Siehe hierzu Kohlheim (2001: 151f.).

⁵ Саме на наведеній Брендлером рівності імен Bertl Menhart = Partl Menhart, яку він вважає прикладом «рівності імен з тотожними іменами» (див. вище), виразно постає проблематичність поняття «межа толерантності». Ця рівність походить з австрійського урбарію 1457 року (див. R. Kohlheim 2006: 53). В іншому контексті й в інший час навряд чи вважали б Bertl і Partl конкретизаціями одного номема; радше їх пов’язали б із Berthold і Bartholomäus. Те, що можна вважати прийнятним як «тотожне», завжди залежить від часу та групи.

⁶ Це Брендлер визнавав і в іншому місці (наприклад, с. 57). Див. також Kohlheim (2001: 148).

292

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleich besprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

Статистика імен та словники (лексикони) імен. Останні він вважає «ще майже цілковито не обізнаними з теорією тотожності» (151). Однак, мабуть, кожен укладач словників особових імен розуміє, що його реєстрові статті — це не повноцінні імена, кожне з яких указує лише на одну особу, а, як і в будь-якому словнику, леми (у термінології Брендлера — архіноми).⁷ Тому звичне слововживання («Ім’я Sophia уже протягом століть дають у німецькомовному просторі»), імовірно, й надалі залишатиметься прийнятним, попри форму, якої Брендлер наполегливо вимагає («Імена Sophia уже протягом століть дають у німецькомовному просторі») (150).

Найновіші неврологічні та когнітивістські здобутки залучено, щоб підкріпити номематичну теорію і з цього боку (164–169). Такий підхід заслуговує на найвище визнання, адже ономастиці в цьому аспекті ще належить виконати піонерську роботу.⁸ Однак рецензентові здається, що когнітивістську обґрунтованість номематики переконливіше підтверджує, ніж наведена Брендлером література, уже, мабуть, загальновизнане розрізнення між семантичною та епізодичною (також: біографічною) пам’яттю, відкрите Енделем Тулвінгом ще 1972 року й відтоді розвинуте далі.⁹ Семантична пам’ять зберігає надособистісні загальні знання, до яких належить і ментальний лексикон, тоді як епізодична пам’ять зберігає автобіографічні переживання та події (Rickheit, Weiss, Eikmeyer 2010: 36). Цілком можна припустити, що архіномеми зберігаються в семантичній пам’яті, тоді як епізодична (біографічна) пам’ять містить інформацію про конкретних носіїв імен, набуту кожним користувачем імені впродовж власної біографії, і таким чином уможливлює відповідну референцію.¹⁰

Наступні розділи 3–7 покликані продемонструвати застосування номематики до кількох типів імен. Розглянуто назви поселень (171–198), мікротопоніми (199–226), гідроніми (227–254), назви рослин (255–281) та особові імена (283–311). Усі ці розділи побудовані за однаковою схемою…

⁷ Vgl. auch Van Langendonck (2010: 196): „However, when, for instance, Goossens [...] speaks about the distribution of the name Müller in Germany [...], I am sure he knows what he is talking about: the name form (or in my view, better: ‘proprial lemma’ [...]) Müller [...]”

⁸ Siehe jedoch Van Langendonck (2007: 106–116).

⁹ Siehe z. B. Tulving (2002), Rickheit, Weiss, Eikmeyer (2010: 36–37).

¹⁰ Брендлер прямо не згадує Тулвінга, проте один раз коротко наводить, посилаючись на інше джерело, «зберігання екземплярів» на противагу «зберіганню епізодів» (с. 169) — два поняття, які, ймовірно, навіяні працями Тулвінга.

Įžvalgos / Insights

293

VOLKER KOHLHEIM

побудовано. Як приклад розгляньмо розділ 3: 1) «Ідентичність ойконімів як проблема» (171–172), 2) «Номематика як розв’язання проблеми» (172), 3) «Ойконіми як номематичні одиниці» (173–185), 4) «Ідентичність ойконімів як відношення між номематичними одиницями» (185–198). Брендлер констатує різною мірою виражені недоліки в теорії ідентичності в усіх галузях дослідження імен, які він розглядає. Найбільше вони проявляються, на його думку, у дослідженні особових імен. У цих розділах він прагне уникнути плутанини між ідентичністю імені та тотожністю імен «або ж етимологічною чи функціональною ідентичністю» (171) імен. У всіх цих розділах застосування номематики демонструється за допомогою докладної формалізації (наприклад, 175–185), і кожен із них завершується висновком, що історія імен є історією ідентичності (наприклад, 198). Перед об’ємною частиною документації та покажчиків, на яку вже вказувалося на початку, подано ще «Підсумок» (313–318) і короткий «Погляд у майбутнє» (319), де, зокрема, сказано: «Зрештою, для майбутнього залишається нагальним завданням представлення систем імен на основі номематики (= номематики як системної теорії)» (319). Рецензент, який вважає, що вже зробив у цьому напрямі значну підготовчу роботу (пор. Kohlheim 1997; 1998), цілком і повністю з цим погоджується.

На завершення слід зазначити: своїм подальшим розвитком і вдосконаленням номематичного методу Kohlheim Брендлер, безсумнівно, запропонував розроблений термінологічний інструментарій для встановлення онімічних ідентичностей і, передусім, загострив усвідомлення проблематики поняття «ідентичність» у галузі дослідження імен. Над слабкими місцями, наприклад над іще недостатньо визначеним поняттям «діапазону толерантності», належить попрацювати; крім того, рецензентові видається, що задуманий «панхронічний» розгляд діахронічних змін у сфері онімів радше проголошено, ніж здійснено. Майбутнє покаже, який варіант номематичного підходу — запропонований Kohlheim від 1977 року чи варіант Брендлера — матиме значення для практичного дослідження імен.

ЛІТЕРАТУРА

Brendler Silvio 2008: Nomematik. Identitätstheoretische Grundlagen der Namenforschung (insbesondere der Namengeschichte, Namenlexikographie, Namengeographie, Namenstatistik und Namenstheorie). Hamburg: Baar.

Coseriu Eugenio 1967: El plural en los nombres propios. – Teoría del lenguaje y lingüística general. Cinco estudios. Segunda edición. Madrid: Gredos.

Freudenberg Rudolf 1966: Das Phonem und seine Struktur. – Zeitschrift für Mundartforschung 33, 1–13.

294

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Das Nomem, das Allonom und die Nomematik. Zugleich besprechung von Silvio Brendlers Buch Nomematik

Freudenberg Rudolf 1967/68: Неопублікована доповідь для групи «Дослідження імен» головного лінгвістичного семінару в зимовому семестрі 1967/68 року в Марбурзькому університеті імені Філіппа, Марбург-на-Лані.

Harris Zellig S. 1969: Structural Linguistics. 8^th impression. – Chicago, London: The University of Chicago Press.

Kohlheim Rosa 2006: Zur ländlichen Rufnamen gebung in Niederösterreich im 15. Jahrhundert (nach dem Urbar des Zisterzienserklosters Zwettl von 1457). Beiträge zur Namenforschung: Neue Folge 41, 49–69. Wieder abgedruckt in Kohlheim Rosa, Kohlheim Volker 2011: Personennamen. Motivation – Diffusion – Integration. Hamburg: Baar, 91–111.

Kohlheim Volker 1977: Regensburger Rufnamen des 13. und 14. Jahrhunderts: Linguistische und sozio-onomastische Untersuchungen zu Struktur und Motivik spätmittelalterlicher Anthroponymie. Wiesbaden: Steiner.

Kohlheim Volker 1997: Der onymische Bereich als autopoietisches System. – Wort und Name im deutsch-slawischen Sprachkontakt: Ernst Eichler von seinen Schülern und Freunden, hrsg. von Karlheinz Hengst et al. Köln: Böhlau 1997, 49–57. Wieder abgedruckt in Kohlheim Rosa, Kohlheim Volker 2011: Eigennamen. Neue Wege ihrer Erforschung. Hamburg: Baar, 103–111.

Kohlheim Volker 1998: Towards a Definition of the Onymic System. – W. F. H. Nicolaisen (ed.): Proceedings of the XIXth International Congress of Onomastic Sciences. Aberdeen, August 4–11, 1996, vol. 1. Aberdeen: Department of English. University of Aberdeen, 173–178.

Kohlheim Volker 2001: Nomem und Allonom. – Österreichische Namenforschung 29, 147–154. Wieder abgedruckt in Kohlheim Rosa, Kohlheim Volker 2011: Eigennamen. Neue Wege ihrer Erforschung. Hamburg: Baar, 85–92.

Kohlheim Volker 2005: Nomem und Allonom. Die Feststellung onymischer Identitäten in Vergangenheit und Gegenwart. – Proceedings of the 21^st International Congress of Onomastic Sciences, Uppsala, 19–24 August 2000, vol. 1, ed. by Eva Brylla, Mats Wahlberg. Uppsala: Institutet för språk och folkminnen, 207–217.

Kohlheim Volker, Hengst Karlheinz 2004: Personennamen, Ortsnamen und linguistische Theorie. – Namenkundliche Informationen 85/86, 17–31.

Kohlheim Volker, Hengst Karlheinz 2006: Nomematics – a new approach to the description of proper name systems. – Onoma 41, 115–129.

Rickheit Gert, Weiss Sabine, Eikmeyer Hans-Jürgen 2010: Kognitive Linguistik. Theorien, Modelle, Methoden. Tübingen, Basel: Francke.

Seibicke Wilfried 2008: Die Personennamen im Deutschen. 2., überarbeitete Aufl., Berlin, New York: de Gruyter.

Įžvalgos / Insights

295

VOLKER KOHLHEIM

Siliņa-Piņķe Renāte 2009: Priekšvārdi Rīgā 15. gadsimtā pēc pilsētas ķemerejas reģistra materiāliem / Rufnamen in Riga im 15. Jahrhundert anhand des Kämmerer-Registers der Stadt. Rīga: Latvijas Universitāte.

Tulving Endel 2002: Episodic Memory: From Mind to Brain. – Annual Reviews in Psychology 53, 1–25.

Thümmel Wolf 2005: Strukturalismus. Metzlers Lexikon Sprache, 3., neubearbeitete Aufl. Stuttgart, Weimar: Metzler, 650–651.

Van Langendonck Willy 2007: Theory and Typology of Proper Names. Berlin, New York: Mouton de Gruyter.

Van Langendonck Willy 2010: Besprechungsaufsatz: Names and identity. On the nomematic approach. – Beiträge zur Namenforschung: Neue Folge 45, 193–220.

Windberger-Heidenkummer Erika 2011: Onymische Monovalenzen und Klassenbildung. Ein onomastisches Problem und seine methodischen Folgen. – Methoden der Namenforschung. Methodologie, Methodik und Praxis, hrsg. von A. Ziegler, E. Windberger-Heidenkummer. Berlin: Akademie-Verlag, 29–46.

Zabeeh Farhang 1968: What is in a Name? An Inquiry into the Semantics and Pragmatics of Proper Names. The Hague: Martinus Nijhoff.

Подано 25 серпня 2013 р.

VOLKER KOHLHEIM

Schlosshof Birken 11, D-95447 Bayreuth, Deutschland

[email protected]

296

Acta Linguistica Lithuanica LXIX