ERIKA RIMKUTĖ

Університет Вітаутаса Великого

Ідентифікатор ORCID: orcid.org/0000–0003–0858–8593

Напрями наукових досліджень: корпусна лінгвістика, комп’ютерна лінгвістика, автоматичний морфологічний аналіз, автоматичний синтаксичний аналіз, культура мови, морфеміка, стійкі словосполучення.

DOI: doi.org/10.35321/all88–16

Rita Miliūnaitė

ВАРІАТИВНІ Й НОВІ ЯВИЩА ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ НА ПОЧАТКУ XXI СТ.: СИСТЕМАТИКА ТА НАПРЯМИ ЗМІН

Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2022, 721 с. DOI doi.org/10.35321/e-pub.42.lietuvių-kalbos-pokyčiai ISBN 978-609-411-322–2

Наприкінці 2022 року Інститут литовської мови видав монографію Рити Miliūnaitė Варіативні й нові явища литовської мови на початку XXI ст.: систематика та напрями змін. У цій рецензії буде розглянуто цю книгу.

Авторка монографії систематично продовжує дослідження варіативності мови. За словами R. Miliūnaitė, «[д]ослідження варіативності мови охоплюють багато теоретичних і практичних аспектів: тотожність варіантів, їхню класифікацію, функціонування у вживанні, взаємну конкуренцію, мовні зміни, співвідношення з мовними нормами, а також мовне планування та інші подібні питання» (с. 9). Такий напрям досліджень заслуговує схвалення, оскільки зберігається думка, наголошувана в різноманітних працях R. Miliūnaitė, що мову потрібно змінювати (кодифікувати) через варіанти, а теоретичних і практичних (або напівтеоретичних, напівпрактичних) досліджень варіативності, крім праць самої R. Miliūnaitė, небагато, тому ця монографія є дуже потрібним виданням як для теоретиків, так і для практиків, зацікавлених нормуванням мови.

Recenzijos / Reviews

309

ERIKA RIMKUTĖ

Як зазначено в передмові (с. 9), «[ч]итачам у цій книзі запропоновано системний погляд на змінний шар сучасного вживання публічної литовської мови». Це водночас і «спроба поглянути на неосяжні простори вживання литовської мови та намацати найважливіші орієнтири, які дали б змогу зрозуміти, як на початку XXI ст. функціонує та змінюється публічно вживана стандартна литовська мова і її норми» (с. 9). На 11-й сторінці R. Miliūnaitė чітко представляє суть своєї монографії, а водночас її теоретичну й практичну цінність: «запропонована класифікація може стати основою для того, щоб зробити кодифікацію стандартної литовської мови системнішою та цілеспрямованішою, оцінити схильності до вживання не окремих мовних явищ, а більших системних їхніх груп. Це дає змогу з перспективи часу послідовніше переосмислити зміст мовних рекомендацій та оцінити їхню дієвість для розвитку норм стандартної литовської мови, а якщо поглянути ще ширше — поміркувати про значення й цінність самої стандартної мови як різновиду в мінливому сьогоднішньому світі».

Далі — кілька слів про структуру монографії. Структура книги чітка й логічна. Краще зрозуміти структуру допомагають подані на початку книги списки ілюстрацій і таблиць (у монографії багато схем і таблиць, укладених авторкою, реклами, знімків екрана тощо, взятих із публічного вжитку; щоправда, якість деяких із них не дуже добра, зображення розмите, наприклад на с. 179, 181, 185, 190, 387 та в багатьох інших місцях), а також чітко укладений інформативний зміст. У передмові (с. 10) сама авторка представляє структуру й суть книги так: «[м]онографію задумано так, щоб, досліджуючи феномен сучасної стандартної мови, яка змінюється, рухатися від найконкретніших явищ уживання та їхніх змін до загальніших речей — особливостей динаміки стандартної мови як одного з різновидів національної мови, прагнучи розкрити зв’язок і напрями цих мікро- та макрозмін».

Як і заведено в наукових працях, монографія починається Вступом, у якому представлено необхідні елементи: мету, об’єкт, актуальність, новизну тощо. У цій частині також розглянуто найважливіші терміни: стандартна мова, субстандарт, варіативність, мовна норма, кодифікація; представлено методологію дослідження. Далі в першій частині монографії «Створення систематики варіативних і нових мовних явищ» представлені всі нормувальні видання, створені для литовської мови, та різноманітні ресурси (щоправда, не всі вони доступні публічно). Це можна вважати однією з переваг монографії, оскільки її можна розглядати і як посібник із сучасної (а також і дещо давнішої) роботи з нормування литовської мови: у ній докладно пояснено, що і де можна знайти, чим відрізняється те чи те видання. У цій частині значну увагу далі приділено Зводу варіативних і нових мовних явищ (далі — Звід): пояснено, які дані й як класифіковано, дуже докладно представлено структуру Зводу; цю частину монографії завершено наголошенням на теоретичній цінності Зводу та можливостях його практичного застосування.

310

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVIII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

Друга частина монографії досить традиційна (це не означає, що вона нецікава чи нецінна): тут відповідно до звичних мовних рівнів (лексики, словотвірної будови, морфології та синтаксису) і звичної для нормувальних видань класифікації розглянуто мовні норми, їхні зміни, варіативність, тенденції вживання. У відповідних підрозділах цієї частини пояснено, чому і як варіюють мовні одиниці; одні приклади представлено дуже докладно, інші подано як ілюстративні приклади відповідної підтеми, але слід похвалити те, що в цій книзі не бракує добре дібраних прикладів, з яких можна зрозуміти, як змінюється мова, що викликає невизначеність і чекає на подальші дослідження.

Найцікавішою (і, мабуть, можна стверджувати, найціннішою) видалася третя частина книги «Динаміка стандартної мови та її явищ». Тут можна знайти пояснення, куди рухається стандартна литовська мова, що це зумовлює, чим ці тенденції подібні до розвитку інших стандартних мов. Треба визнати, що в працях литовського мовознавства бракує науково обґрунтованого аналізу змін стандартної мови та перспективи, заснованої на досвіді інших мов. Цій частині далі буде приділено значну увагу й наведено багато цитат, щоб ті, хто, можливо, не знайде часу прочитати всю розглядувану тут монографію, склали якомога повніше уявлення.

Монографію завершують узагальнювальні висновки, списки джерел і літератури, докладне резюме англійською мовою. І в самій праці, і в списку літератури видно, що авторка спиралася на численні праці зарубіжних і литовських авторів. Можна стверджувати, що авторка добре обізнана зі своєю дослідницькою галуззю, тому в контексті інших європейських мов може подати досить об’єктивну картину стандартної литовської мови.

Як і можна було очікувати, мова монографії ясна, логічна, правильна. Текст плавний, легко читається. Прослизнуло лише кілька коректурних помилок, наприклад на с. 139 у такому реченні: «Наприклад, серед усіх нових слів у ND зафіксовано близько 30 відсотків неологізмів із запозиченими з англійської мови коренями; значно менше (у порядку спадання) — із французької, італійської, японської, російської, іспанської та арабської мов (частина з них також, безсумнівно, потрапила через англійську (виділено авторкою — E. R.) мову […]»

Далі про найважливіші особливості монографії; водночас буде розглянуто кілька місць монографії, які потребують уточнення або є дискусійними. Як важливу перевагу цієї монографії наголошено прагнення системно описати мовні варіанти (невипадково слово системність згадується і в назві книги), адже нерідко доводиться стикатися з ситуаціями, коли певні мовні норми не цілком відповідають принципу системності, через що їх важко практично застосовувати й пояснювати іншим, як і чому їх слід застосовувати.

Узагальнено перевагу монографії можна представити, спираючись на сформульовану самою авторкою у Вступі (с. 22) мету: «Мета дослідження — створити методологічне підґрунтя для кількісного та якісного аналізу найхарактерніших змінних явищ уживання стандартної литовської мови, подати системний звід цих явищ,

Recenzijos / Reviews

311

ERIKA RIMKUTĖ

визначити найважливіші тенденції та напрями змін у вживанні стандартної мови». Треба підкреслити, що авторці вдалося досягти поставленої мети. Отже, у виданні наголошено на методології та системності. У монографії багато уваги приділено поясненню структури Зводу та класифікації представлених у ньому явищ.

Цінність Зводу, розглянутого в монографії, найкраще ілюструє цей уривок із с. 129 розглядуваної книги: «Укладання та поповнення Зводу по суті є систематичною фіксацією типів ВНМЯ¹ і конкретного їхнього вираження, що функціонують у сучасному вживанні. Це необхідна умова й відправна точка для подальших досліджень варіативності стандартної мови. Інакше кажучи, Звід потрібен для дослідження змін і тенденцій уживання. Без точки відліку, не знаючи стану вживання та кодифікації, неможливо встановити й самі зміни, важче розпізнати нові явища. Отже, Звід ВНМЯ — методологічний інструмент для вимірювання змін уживання, який дає змогу краще побачити їхній характер: чи це нова зміна, чи трансформація вже наявного явища, чи поодинока, чи системна зміна».

Треба підкреслити, що в монографії «обрано лінгвістичний, а не соціолінгвістичний підхід до варіативності мови» (с. 24). З одного боку, це традиційний підхід до мовних норм, з іншого — як далі пише сама авторка (с. 24): «соціолінгвістичний аспект у монографії також не зовсім оминено: він важливий для усвідомлення загального контексту суспільних і мовних відносин, який визначає динаміку стандартних мов». Із цим твердженням можна погодитися, оскільки особливо в третій частині монографії можна знайти і соціолінгвістичний аспект аналізу мови, тобто те, як відбувається розвиток стандартної мови в постстандартизаційний період.

Хоча авторка, мабуть, не мала такої мети, можна стверджувати, що ця книга може використовуватися і як навчальний матеріал, оскільки в ній подано найважливіші систематизовані визначення, представлено джерела, актуальні для нормування мови, розглянуто численні випадки нормування різних мовних рівнів, наведено актуальні приклади.

З історичної перспективи може стати в пригоді поданий R. Miliūnaitė огляд нормувальних видань. Особливо багато уваги приділено розгляду Порад із мовної практики (обох видань), але це можна зрозуміти, оскільки це видання — книга, присвячена нормам сучасної (від сімдесятих–вісімдесятих років минулого століття) литовської мови; на її основі підготовлено також багато інших видань або рекомендацій; значна частина чинних нині мовних норм походить із цього видання (звісно, є й багато норм, затверджених раніше, які актуальні й тепер). Видання представлено об’єктивно, не оминаючи й непослідовностей, але з огляду на обставини його укладання такі недоліки зрозумілі.

Як ще один аргумент на користь того, що Звід може використовуватися і з навчальною метою, можна навести таку думку R. Miliūnaitė: «Уклавши Звід ВНМЯ, яскраво постають найваріативніші сфери мовних явищ і видно, де стандартної

^¹ У монографії цією абревіатурою позначено варіативні й нові мовні явища.

312

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

мовна норма не є сильною. Ці дані можна використати для навчання стандартної мови, посилюючи саме впровадження норм і розкриваючи відтінки варіантів норми, а не застосовуючи застарілий метод виправлення помилок» (с. 27).

Навряд чи варто було подавати застаріле мовне явище, наприклад iš kalno у значенні «заздалегідь», або в сучасній мові дуже нетипові діалектні випадки, наприклад prie з орудним відмінком (prie vokiečiais). Звичайно, можна заперечити таку думку авторки рецензії й стверджувати, що у Зводі потрібно подати всі досі встановлені ненормативні, варіативні випадки (треба підкреслити, що в тексті під час докладнішого розгляду деяких випадків не приділено уваги таким рідкісним, нетиповим випадкам). Але постає питання: як довго в сучасних різноманітних зводах і нормувальних виданнях згадуватиметься те, що в сучасній мові вже неактуальне? Адже такі випадки зафіксовано в раніше виданих працях, за потреби їх можна знайти там, тому в нових роботах не варто їх повторювати.

У непростій ситуації авторка опиняється, коли хоче розглянути явище, що викликає багато дискусій, наприклад слово sekantis, розглянуте на с. 187–190. Інформації подано справді багато: зіставлено кілька словників литовської мови, нормувальні видання, словник російської мови. З усієї цієї інформації читачам чітко показано, що «очевидно, що ці значення дієслова sekti і дієприкметника sekantis, –i, які відповідають російським значенням „наступающий, появляющийся непосредственно вслед за кем, чем–л., ближайший по очереди“ і „вот такой, именно такой, который следует далее“, не є результатом природного розвитку литовської мови» (с. 190). Також описано, що значення sekantis досить непослідовно було подано в Словнику сучасної литовської мови та Порадах із мовної практики. І всю цю дискусію завершено таким висновком: «Щоб чіткіше визначити норми варіантів значення слів цього типу, необхідний надзвичайно докладний аналіз даних уживання, який дав би змогу значно уточнити словникові дефініції значень слів» (с. 190), але, здається, дискусій із цього питання не бракує; сама авторка на с. 187 перелічує такі праці, присвячені цій темі: «Vosylytė 1978: 48–50; Jakaitienė 1986: 104; Adomėnas 1995: 3–4; Kniūkšta 2008: 236–244; Razauskas 2008: 224–235». Отже, можливо, просто бракує рішення мовних нормувальників (хоча час для цього давно настав), що робити зі значенням sekantis «наступний, прийдешній, майбутній»? Це не докір R. Miliūnaitė, оскільки, зрозуміло, авторка не повинна розв’язувати в цій монографії дискусійний випадок; це лише ілюстрація мовного явища, яке протягом багатьох років чітко не описували в нормувальних виданнях, адже ті користувачі мови, які аналізуватимуть лише нормувальні видання — скажімо, DLKŽ, мовні поради на порталі https://ekalba.lt/ (а не цю монографію й не статті, присвячені цій темі), — не мають чіткої інформації, чи можна в сучасній мові вживати sekantis у значенні «наступний, прийдешній, майбутній», чи не можна.

Можна похвалити авторку за те, що підрозділ про семантичні кальки вона завершує таким узагальнювальним абзацом: «[к]ритерій семантичної мотивації є виявом одного з

Recenzijos / Reviews

313

ERIKA RIMKUTĖ

принципів кодифікації — системності. Щоб застосовувати його під час розв’язання питань норми, слід спиратися на ретельно досліджені й зіставлені семантичні структури членів, що утворюють варіації. Однак, як видно з деяких прикладів, джерела литовської лексикографії в цьому аспекті не завжди надійні. Крім того, сам по собі цей критерій недостатній, оскільки може вступати в суперечність з іншими принципами й критеріями (чистоти, дистинктивності, традиції нормування тощо). Тому взаємодію цих критеріїв кожен нормувальник може розуміти по-різному, і тут виникає суб’єктивність (через віковий чинник, мовний досвід, фахову підготовку, ставлення до інновацій тощо)» (с. 198). Отже, зрозуміло, що мовних нормувальників чекала й надалі чекатиме дедалі більша робота: як трактувати значення сучасних литовських слів, які давно вживаються й нещодавно поширюються, найчастіше виникаючи під впливом інших мов.

У монографії наведено приклади нових фразеологізмів, риторичних фраз (наприклад, ir taip; ir ne; ir taškas; ne, negirdėjau). Звичайно, хотілося б, щоб їх було ще більше, оскільки в нормувальних джерелах (байдуже, що оцифрованих) майже неможливо знайти інформацію про нові, особливо стійкі мовні одиниці. Залишається намагатися знайти такі дані в якійсь статті, рецензії тощо. Отже, як уже не раз зазначалося, ця монографія дуже корисна і як практичне джерело для тих, хто працює з литовською мовою.

Для мовних практиків цінним є розділ «Явища словотвірної будови», оскільки, як відомо, досі не підготовлено Книгу мовних порад, присвячену словотвірній будові. Ненормативні явища словотвірної будови в одному місці наведено лише у Списку мовних помилок; їх можна знайти і у Зводі, а також авторка подає нові мовні факти, виявлені в Базі даних неологізмів або інших джерелах, наприклад досить докладно розглядає тенденції вживання похідних із суфіксом -ietis; тенденції утворювати нові деривати з незмінним закінченням другого компонента тощо.

У цьому розділі дещо здивувало те, що досі актуальними є переважно жаргонні слова, які прийшли з російської мови, із суфіксами -(i)akas (наприклад: mobiliakas, nauj akas), -ovas (наприклад, stiliovas), -kė (наприклад: labdarkė) та ін. З іншого боку, дуже дивуватися не варто, оскільки, як стверджує R. Miliūnaitė, у публічному вжитку мова «розмовнішає», тому вживаються такі слова, які раніше траплялися лише в приватному розмовному мовленні. Отже, можна зробити висновок, що «[з]агалом подальше творення нових похідних із жаргонними формантами свідчить про те, що вплив російської мови, який існував у радянський період, у литовській мові все ще відчутний» (с. 272).

У розділі про словотвірну будову розглянуто й інші досить нові або нетипові засоби словотвору: префіксоїди, суфіксоїди, несправжні морфеми

314

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVIII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

(відсікання — проміжні частини слова між афіксами й коренями)^² тощо. У книзі подано не всі знайдені деривати, але з їхньої великої кількості (переважно з Бази даних неологізмів) можна зробити певні узагальнення про нові тенденції словотвору. Цей розділ завершується важливими узагальненнями, поданими в підрозділі 2.2.7 «Загальні напрями змін, пов’язаних зі словотвірною будовою».

Трохи більше інформації очікувалося знайти в підрозділі 2.3, присвяченому морфології. Звичайно, тут подано більше даних, ніж у досі виданих нормувальних виданнях, чимало прикладів із засобів масової інформації та інших джерел, але підрозділи, присвячені конкретним граматичним категоріям, нерідко завершуються такими реченнями:

«Отже, у випадку абстрактних іменників у вжитку стерлася межа між нормою та її порушеннями. Доцільність уживання форм множини свідчить про потребу переглянути й уточнити кодифікацію, яка відстає від цих змін, оскільки сама абстрактність іменника вже не є надійним критерієм розмежування норми й ненорми» (с. 343, про число).

«Докладний порівняльний аналіз вираження речень, у яких передається минула дія, актуальна в момент мовлення, мав би показати, чи відходять складені форми з ужитку, чи конкуренція з простими формами є сильною. Однак зібрати кількісно репрезентативну сукупність прикладів, як і в інших випадках уживання нелексикалізованих граматичних форм, було б складно» (с. 352, про часи).

Підрозділ 2.3.1.1.3 «Різні морфологічні форми» (с. 374–375) надзвичайно лаконічний. Як стверджує R. Miliūnaitė, це нечисленна група, утворена з поодиноких варіацій різних частин мови. До неї належить уживання збірних числівників для позначення не збірної кількості, каузативні дієслова (наприклад: pasuti: pasi-siūdinti, apgyvendinti: apgyventi). Увесь цей підрозділ завершується таким реченням: «У вжитку ці варіації функціонують, але через їхню рідкісність якихось помітніших змін не виявлено» (с. 375). Залишається незрозумілим, чи це нормативне, чи ненормативне вживання, які рекомендації можна було б подати щодо вибору тієї чи тієї форми.

Треба погодитися з R. Miliūnaitė, що випадки морфології зібрати набагато важче, ніж лексичні, словотвірні чи лексикалізовані форми, але складається враження,

² Є дискусійні, не зовсім точні випадки інтерпретації дериватів, наприклад у таблиці 30 на с. 324 слово atostogos подано як запозичення — джерело несправжніх морфем. Можна погодитися, що це слово є основою словотвору неологізмів darbotogos, ornitoslogos тощо, але саме слово навряд чи можна вважати запозиченням. Щоправда, на с. 325 авторка пише так: «Не було б дивно, якби зі збільшенням кількості гібридних утворень у литовській мові поступово почали виникати й питомі несправжні морфеми. Наприклад, поширилося кальковане (гібридне) darbotogos, за його зразком почали створювати або перекладати нові слова. У ND зафіксовано ще три (вже згадані): autostogos, ornitos togos, sportostogos [переглянуто 2022–07–13]. Отже, можна сказати, що в литовській мові формується відсікання -stogos». Отже, тут atostogos не вважається запозиченням.

Recenzijos / Reviews

315

ERIKA RIMKUTĖ

що за 20–30 років майже не виявилося нових змін морфологічних норм. Звичайно, можна порадіти, що основа литовської мови — морфологічна система — залишається незмінною, не надто зазнаючи впливу інших мов. З іншого боку, не полишає думка, що, можливо, зрушень у цій галузі не зафіксовано й не помічено.

У всіх підрозділах, присвячених розгляду норм певного мовного рівня, на початку подано узагальнювальну таблицю Зводу. У ній зазначено джерело норми, можливі варіації, основу варіювання, конкретні приклади. Інакше кажучи, спочатку читачам подано повну розкладку того, що і як може варіювати, а потім під такими таблицями наведено більше прикладів, деякі з них докладніше прокоментовано. Так само структуровано текст і в частині про синтаксис. Тим, хто знається на нормах відмінків і прийменників, мабуть, навіть не потрібно нагадувати, скільки існує правил, у яких розглянуто це вживання. Навряд чи вдалим був вибір авторки одразу подати всю систематизовану інформацію Зводу про відмінки й прийменники, а не розподілити її за синтаксичною функцією або конкретним відмінком / прийменником, оскільки таблиця норм відмінків триває зі сторінки 393 до 454, а звід прийменників — зі сторінки 477 до 549. Безсумнівно, у таких таблицях подано важливу інформацію^³, але в монографії хочеться більше інтерпретацій, пояснень, коментування варіативних норм, а не повної можливої розкладки. Мабуть, такі таблиці варто було подати наприкінці монографії як додатки або інакше структурувати текст.

У частині монографії, присвяченій синтаксичним нормам, подекуди впадає в око велика кількість прикладів (їх можна було б навести й менше, адже все одно неможливо подати всі зібрані випадки), але розгляду деяких складніших випадків присвячено лише невеликий абзац, наприклад на с. 474–475 про граматикалізацію, точніше, про постпозиціоналізацію орудного та місцевого відмінків; не наведено жодного прикладу з ширшим контекстом. Ці випадки в нормувальних виданнях розглянуто менше, ніж, скажімо, подвійні відмінки, тому їх слід було б докладніше проаналізувати. З іншого боку, треба погодитися, що подана для деяких випадків велика кількість прикладів допомагає краще зрозуміти кодифіковану й реальну норму, ілюструє зміщення норми. Як і в інших розділах, і тут дуже цінними є коментарі R. Miliūnaitė

^³ Іноді така інформація досить технічна — це зрозуміло, адже потрібна послідовна система класифікації, але для читача вона частково надлишкова; пор. с. 402: тут як два окремі записи (оскільки один належить до класифікації «S kilm. 5.1.1», а інший — до «S kilm. 5.1.2») подано випадки вираження мети: vykti vizito, lankytis vizito, хоча їхнє вживання дуже подібне, тому їх можна було узагальнити як один випадок, навівши два приклади (як зроблено в інших місцях, де відрізняються слова; пор. на цій самій сторінці правило «S kilm. 4.2 žr. S gal. 5.1» для позначення місця з деякими прислівниками способу дії: наведено такий основний приклад: [Prasmego] kiaurai žemę: žemės. Нижче ще зазначено кілька подібно вживаних слів: įkypai, įstrižai, išilgai тощо).

316

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

коментарі під час розгляду випадків, які часто потрапляють до сірої зони і про які в нормувальних виданнях небагато інформації.

У монографії враховано найновіші мовні виклики, зокрема обговорено аспекти чутливої до гендеру мови. На 337-й сторінці стверджується, що «Збільшення кількості форм жіночого роду (надмірне вживання) стимулює помилково сприйнята ще наприкінці XX ст. у публічному вжитку через поширення ідеологій фемінізму та гендеризму категорія роду литовської мови, коли намагаються звузити вживання форм чоловічого роду й не визнавати узагальнювальної функції, яку виконують ці форми». Далі (с. 338) пишеться, що часто такі форми здаються неприродними, оскільки пов’язані «не з розвитком мовної системи, а з пропагованою ідеологічною позицією».

Згадується також, що на мовні зміни впливають результати роботи програм автоматичного перекладу або автоматичної генерації мови. Також у розділі про будову слів описано тенденції нетипового творення іменників жіночого або чоловічого роду (див. підрозділ 2.2.3). На 474-й сторінці йдеться про вплив соціальних мереж на вживання називного відмінка замість кличного, тобто коли звертаються до особи, яка має обліковий запис у соціальних мережах, її ім’я та (або) прізвище автоматично відображається в називному відмінку.

Широкий спектр явищ, охоплений Р. Мілюнайте під час обговорення мовних норм і варіативних явищ, ілюструє, наприклад, aštuonkoralo. Це приклад складного слова, утвореного не зовсім типовим способом; за словами авторки, воно могло виникнути як результат автоматичного перекладу. Отже, обговорюючи тенденції творення неологізмів литовської мови, іноді потрібно (і надалі ще більше доведеться) враховувати навіть такі технологічні чинники. Як стверджує науковиця, «[у]загалі вплив машинного перекладу на литовську мову майже не досліджений, тому переклад нетипових композитів був би цікавою сферою досліджень. Даних багато на різноманітних (кулінарних, спортивних, модних, науково-популярних тощо) інтернет-порталах, які автоматично перекладаються багатьма мовами (зазвичай без зазначення дати публікації)» (с. 306).

У частині, присвяченій синтаксису, обговорено випадки, що виявилися у вжитку досить недавно, а іноді навіть не включені до нормативних видань. Наприклад, у підрозділі 2.4.8 «Порядок слів» багато уваги приділено заголовкам засобів масової інформації та іншим прикладам, у яких порядок слів спричиняє двозначності. Речення / заголовок начебто правильні, тож не порушують мовних норм, але через вплив інших мов, через погано усвідомлювані синтаксичні зв’язки, через порушену актуальну членованість речення ускладнюють розуміння тексту. Ще більше випадків, недостатньо докладно розглянутих у нормативних виданнях, можна знайти, наприклад, у сполученні слів modelis, sopranas, žvaigždė з прикметниками (усі ці слова означають відомих осіб, якими можуть бути як чоловіки, так і жінки); ідеться також про поширення форм дієприкметника як легших у вживанні (оскільки їх не потрібно узгоджувати із суб’єктом), ніж дієприкметникові форми, про вживання особових речень замість безособових тощо. Ці явища, безперечно, потребують докладніших досліджень, але

Recenzijos / Reviews

317

ERIKA RIMKUTĖ

У монографії Р. Мілюнайте можна знайти орієнтири щодо тих мовних одиниць, яким у майбутньому потрібно буде приділяти більше уваги.

Як уже зазначалося, найцікавішою видалася третя частина монографії «Динаміка літературної мови та її явищ», у якій аналізується, у якому напрямі рухається літовська літературна мова і що зумовлює ці зміни. У цій частині монографії «розглянуто найхарактерніші зміни та інновації двох рівнів публічного вжитку – мікрорівня і макрорівня» (с. 614). Тут пишеться, що «процеси розвитку мов, які раніше розділялися кількома століттями, коли в різних країнах формувалися літературні мови, тепер, стимульовані демократизацією суспільств і розвитком інтернету, починають синхронізуватися»; що на публічний вжиток значно впливають зовнішні чинники (інтернетизація, ідеології тощо). Через це «[з]мінюється традиційна лексика: робляться спроби свідомо обмежити вживання деяких слів, упроваджується нова ідеологічно маркована лексика. Робляться також цілеспрямовані спроби змінити граматику (наприклад, уживання слів, що мають граматичний рід), створюються нові начебто «чутливі до гендеру» граматичні форми тощо» (с. 614–615).

Особливої уваги заслуговує підрозділ 3.2 «Напрями змін у структурі літовської літературної мови». У ньому авторка монографії шукає відповіді на такі питання: як змінюються межі варіювання літературної мови, які мовні явища створюють труднощі для користувачів, як обґрунтовується оцінювання мовних явищ і як воно змінюється, як змінюються пропоновані відповідники, якими прикладами ілюструються рекомендації (див. с. 618–619).

Кілька важливих висновків цього розділу, які дають змогу зрозуміти сучасний стан мови, ставлення до літературної мови та передбачити, як може розвиватися літературна мова надалі (с. 619–641):

• відбувається виразна зміна кодифікації – лібералізація кодифікованих норм літературної мови;

• зміни у вжитку не виникають самі собою, їх стимулюють користувачі мови та сама мінлива соціальна дійсність;

• публічний ужиток литовської мови поповнюється мовними одиницями різних рівнів, що надходять з інших мов; збільшується кількість запозичених кореневих і словотвірних морфем (інтернаціональних префіксів, суфіксоїдів, префіксоїдів), а також уявних морфем, що відокремилися від запозичених або перекладних гібридів;

• у литовський текст вставляється дедалі більше англійських цитат – як окремих морфологічно неадаптованих слів, так і цілих висловів;

• почали виникати нові значення слів і зміни в граматиці (особливо в керуванні словами), яким значною мірою сприяють переклади адміністративних текстів (законодавчих актів тощо) з англійської мови;

• варіація, яка певний час інтенсивно функціонувала, послаблюється (або сама собою, або через свідоме регулювання норм літературної мови), а через деякий час

318

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVIII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

знову оживає, наприклад, перекладна конструкція на позначення часової межі šiai dienai (і її варіації);

• на початку XXI ст. мовні зміни частково втрачають локалізацію. Розвиток інтернету, соціальні мережі створюють велике, досить синхронно функціонуюче мовне середовище, у якому інновації, незважаючи на мовні кордони, поширюються незрівнянно швидше й ширше, ніж у доінтернетну епоху;

• у лексиці відображаються слова, що позначають теми зміни клімату та екології; ще один шар нової лексики XXI ст. пов’язаний з ідеологіями політичної коректності, фемінізму та гендеризму;

• активізувалася конкуренція варіативних явищ граматики (морфології, синтаксису);

• і міжнародні, і питомі слова через переклади набувають нових, часто властивих англійській мові значень, які (рідше) не мають жодних спільних сем або (частіше) мають принаймні одну спільну сему, але не мають спільних семем;

• поряд і далі живуть варіації значень слів, що виникли під впливом російської мови, і все це різноманіття робить семантичний шар літовської літературної мови нестабільним, а слова з універсальнішим семантичним обсягом, займаючи місце конкретніших слів, нівелюють засоби лексичної виразності, знищують семантичні відтінки;

• універсалізація засобів вираження (а отже, і нівелювання значень, функцій, відтінків) помітна також у словотворі;

• на синтаксичному рівні й далі існують різні варіації вживання відмінків і прийменників, що виникли під впливом російської мови, а також нівелюються властиві литовським реченням відмінності у вираженні частини й цілого; особливо нестабільні норми вживання напівдієприкметника; підрядні частини замінюють дієприкметникові, дієприслівникові та напівдієприкметникові обставини; не береться до уваги актуальне членування, і порядок слів у реченні набуває рис, властивих порядку слів в англійському реченні;

• публічний ужиток стає простонароднішим і відбувається його жаргонізація: до публічного вжитку потрапляють елементи субстандарту, і літературна мова, її вільні стилі втрачають однорідність. Частково це відбувається через гібридизацію різних жанрів, оскільки засоби масової інформації часто цитують або передруковують зміст авторів соціальних мереж, написаний у вільному стилі;

• елементи нелітературних різновидів поширюються як реальна норма і претендують стати частиною норм літературної мови, що мають стилістичну (наприклад, розмовну) конотацію; особливо помітне проникнення сленгу у вільний стиль літературної мови, з якого витісняються традиційні засоби вираження літературної мови;

• уживання в нейтральних текстах явищ, властивих вільнішим стилям (особливо розмовній мові).

Recenzijos / Reviews

319

ERIKA RIMKUTĖ

Мабуть, на питання, яке хвилює всіх, куди рухаються літературні мови, Р. Мілюнайте відповідає досить оптимістично: літературні мови не зникають, змінюється лише їхній вигляд. Важливо, що «літературна мова змінюється під впливом таких мовних (ужиткових) стандартів, утвердження яких уже більше залежить не від вибору влади та еліти, а від думок і рішень неофіційних соціальних груп» (с. 642).

У монографії стверджується, що XXI ст. — це період постстандартизації. Риси цього періоду можна проілюструвати такими думками з розглядуваної книги: важливими особливостями цього періоду є повалення старих авторитетів і піднесення нових впливових осіб. Також для цього періоду характерні фрагментарність, стирання меж усього; особливо актуальними стають потреби індивіда, права людини. «У період пізньої модерності, коли суспільство індивідуалізується, соціальні сили, які визначали, що є мовним стандартом, повністю змінилися. Від представників панівного класу, політики, науки та релігії — авторитетів — ці повноваження переходять до індивідів. Демократизація знищує владу верхівки й сприяє виявленню соціальних сил „знизу“, тому на публічну арену виходить мова „низів“. Починають сумніватися у важливості літературних мов, природа яких є ідеологічною (відображає панування економічної, соціальної та політичної еліти мовної спільноти): у сучасному демократичному суспільстві, що складається з різних мовних спільнот, більше немає місця уніфікованій (однорідній) літературній мові, вона більше не є ідеалом […]. З іншого боку, хоча глобалізація нівелює народи, їхні культури та мови, водночас вона спричиняє й протилежні процеси, які стимулюють мовне різноманіття та збереження індивідуальності, мовної (як і загалом культурної) ідентичності. Інтернетизація змінює звичні середовища функціонування мов, трансформує мови й створює нові їхні форми» (с. 643–644).

Отже, як видно з попередніх тверджень, літературні мови змінюються. Наступне питання, на яке знаходимо відповідь у монографії Р. Мілюнайте, таке: чи всі літературні мови змінюються однаково. Можна, мабуть, здогадатися, що зміни є різними. За словами науковиці, «традиційні європейські літературні мови втрачають стабільність — на рівні форми, функцій і мовних настанов. […] Однак існують і відмінності, які значною мірою залежать від історичного контексту. Наприклад, в Ісландії, Франції та Данії ідеологія літературної мови є сильною, тому зміни відбуваються не в напрямі послаблення цієї ідеології, а на рівні вжитку літературної мови (зростання варіативності) […]. Процеси постстандартизації літературних мов країн Східної Європи досягли їх із певним запізненням і відбуваються не в такому великому масштабі. Причина цього — тривала політична залежність цих країн, через яку було придушено розвиток демократизації […]» (с. 644).

Про зміни литовської мови пишеться і далі; на с. 647–648 стверджується, що «у міру поширення літературної мови через систему освіти та засоби масової інформації вже сформувався новий проміжний шар — субстандарт литовської мови, або загальна литовська мова. Яке її співвідношення з літературною мовою? Сьогодні можна сказати, що писемна

320

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVIII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

літовська літературна мова функціонує там, де її створюють і впорядковують (редагують) спеціально підготовлені люди. Якщо публічно оприлюднюється невідредагований текст у вільному стилі (у засобах масової інформації, соціальних мережах тощо), імовірність того, що це субстандарт, не зменшується [...]». «Марковані явища нижчого різновиду в нейтральній публічній мові втрачають маркованість, і варіативність стає засобом створення такої властивості. За таких обставин норми літовської літературної мови також стають нестабільними, їхня варіативність зростає, і це є наслідком тиску реального вжитку (по суті можна сказати — субстандарту), а інколи й стратегії кодифікації».

У підрозділі 3.3.3.3 «Динаміка кодифікації» важливою видається така думка (с. 649): «Можливі два типи кодифікації, що залежать від історії розвитку літературної мови та характеру регулювання літературної мови (конкретніше — від (не)наявності державної мовної політики). Один тип кодифікації найбільше ґрунтується на реальному вжитку, і норми літературної мови встановлюються лише відповідно до того, що в ній функціонує. Другий тип кодифікації орієнтується не лише на вжиток, а й на мовну систему та традицію нормування. Останній тип особливо властивий молодшим літературним мовам, отже, і літовській літературній мові. [...] У теорії та практиці кодифікації літовської літературної мови помірна варіативність і стилістичне та функціональне розгалуження варіантів (тільки не однаково на всіх мовних рівнях) визнаються можливістю зміни норми, щоб кодифікація не відривалася від ужитку та потреб користувачів літературної мови».

Як стверджує авторка, у кодифікації литовської мови XXI ст. намагалися враховувати функціональні ознаки, послідовніше позначати їх у мовних нормах, щоб норми були більш варіативними, а отже, прийнятнішими для більшої частини суспільства. Попри такі добрі наміри, у публічному вжитку збільшується кількість ненормативних варіантів, тому зроблено висновок, «що в литовській мові вплив кодифікації на публічний ужиток зменшується. Користувачі публічної мови дедалі менше зважають на неї й дедалі більше схиляються до другого типу кодифікації, коли деякі мовні фахівці намагаються висунути критерій ужитку майже як єдиний. Варіативний ужиток XXI ст. не може не впливати на саму систему літературної мови та кодифікацію норм. У літературній мові легалізуються явища, які раніше були за її межами (наприклад, словотвірні моделі, символічно представлені похідними klasiokas, -ė; ansambl ietis, -ė тощо)» (с. 649). Отже, «зростання варіативності та відрив кодифікації від мови, якою послуговується більшість користувачів, — характерна ознака дестандартизації сучасної літовської літературної мови» (с. 649).

Слід погодитися з думками, викладеними на 651-й сторінці, про вплив ідеологій на престиж і розвиток мови. Р. Мілюнайте стверджує, що «разом із демократизацією суспільства ліберальна мовна ідеологія, що постала, розглядає традиційний різновид літературної мови як нав’язаний більшій частині суспільства, тобто такий, що дискримінує мовні меншини та маргіналізовані групи, створює загрозу свободі особи

Recenzijos / Reviews

321

ERIKA RIMKUTĖ

та індивідуальності [...].» У Литві ця модель діє з 2010 р. і прагне закріпити стихійно сформований субстандарт, який не формує реальної норми, а переймає її з усіма хаотично функціонуючими проявами. «Звинувачуючи ідеологію літературної мови в авторитаризмі, сама ліберальна мовна ідеологія шукає опори для своєї влади серед політиків, працівників засобів масової інформації, нових формувачів громадської думки (впливових осіб), а також у системі освіти, тобто прагне вплинути на ті ланки суспільства, від яких найбільше залежать престиж і функціонування літературної мови, та запровадити критичне ставлення до літературного різновиду. У Литві як престижний різновид мови намагаються нав’язати вже не традиційну літературну мову, а субстандартну столичну — вільнюську — мову [...], однак спираються на досить суперечливі дослідження мовних настанов [...]; робляться спроби перебудувати мову, вважаючи, що вона змінить дійсність, і не усвідомлюється, що реальні соціальні та психологічні проблеми життя (насильство, нерівність тощо) неможливо розв’язати, не змінивши самого мислення людей, їхньої поведінки та взаємин» (с. 651–652).

У підрозділі 3.3.4.1 обговорюється демотизація. Це опростонароднення, огрубіння літературної мови. На етапі демотизації визнається, що престижний різновид мови — літературна мова — потрібен, але змінюється оцінювання того, якою має бути ця літературна мова. «Зазвичай підвищується статус колишнього непрестижного різновиду» (с. 656), звужуються функції літературної мови. «Через демотизацію виникає суперечність між традиційними нормами, установленими авторитетами, яких мають дотримуватися освітні установи, і реальним ужитком [...]. Литва — не виняток. Дослідження мовних настанов показують, що вчителі, особливо фахівці з литовської мови, стикаються з подвійними нормами: кодифікованими, яких вони мають навчати, і реальними, що впливають на учнів переважно за межами школи. Зростання розриву між кодифікованими та реальними нормами зменшує мотивацію до навчання й ускладнює навчальний процес. Те саме можна сказати й про професійних ведучих новин та мовних редакторів, які працюють у мовленні й балансують між кодифікованими та реальними («простонародними», тобто такими, що належать до субстандарту) нормами» (с. 657).

Один із проявів демотизації — рестандартизація, тобто стандартизація, що відбувається заново й нагадує процес формування літературної мови, але в цьому випадку літературна мова вже існує, а до обігу вводиться новий набір норм або функцій. «У разі рестандартизації мовні норми не спускаються „згори“, а ґрунтуються на дослідженні реального вжитку та мовної поведінки користувачів мови» (с. 657). Іноді рестандартизацію називають проміжним, перехідним станом від одного етапу розвитку літературної мови до іншого, тобто тимчасовим варіюванням, коли варіанти «знизу» проникають у вжиток літературної мови, або етапом мовного планування (тобто не стихійного розвитку, а свідомого регулювання мови), коли створюється новий різновид літературної мови, покликаний трансформувати

322

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

суспільні потреби, яким традиційна літературна мова вже не відповідає, і свідомими зусиллями змінити форми мови, її функції та мовну поведінку (с. 658).

Далі в монографії обговорюється, чи закріпився в публічному вжитку Литви якийсь субстандарт. Як стверджує авторка, якщо субстандарт не кодифікований (або кодифікований негативно), немає підстав вважати його замінником літературної мови, але там, де тексти не редагуються, субстандарт поширюється, його ознак стає дедалі більше і в публічному вжитку (с. 662). Через новизну литовської літературної мови ті суспільні верстви, які мали б бути поширювачами її норм і розповсюджувати еталон літературної мови, часто самі не опановують його належним чином, тому не розуміють кодифікованих норм і мови як системи. Можна стверджувати, що деякі носії мови по суті вивчають не літературну мову, а субстандарт (с. 663); користувачі мови не приймають частини кодифікованих норм, не розуміють їх, а іноді навіть глузують із них, називаючи штучною мовою, вигаданою мовознавцями (с. 665).

У підсумкових висновках на 671-й сторінці про зміни літературної мови та утвердження субстандарту написано так: «[у] публічному просторі починає лунати й „голос народу“ — користувачі мови, які доінтернетної епохи не мали багато нагод досягати широкої аудиторії, — умовно їх можна назвати публічними коментаторами життя. Від початку XXI ст. вони заполонили інтернет-форуми, розділи коментарів до статей, соціальні мережі та канали відеоконтенту. Обидві ці суспільні групи об’єднують незрілість, неосвіченість, поверховість, вульгарність, непристойність, публічна демонстрація інтимності. Водночас у публічний простір виходить простонародна, „низова“ мова, що виражає ці складові, зникає соціальне обмеження публічної лексики». Проте сумнівно, чи можна так узагальнювати мовні та особисті риси всіх осіб, які виявляють себе в публічному просторі (що таких осіб багато, із цим слід погодитися), наприклад, досить часто публічно висловлює свою думку Андріус Тапінас, він чітко виражає свою позицію, але, мабуть, йому не властива жодна з перелічених у попередній цитаті рис.

На питання, що було б, якби в Литві якийсь субстандарт усе ж прирівняли до стандартної мови, можна відповісти таким уривком із монографії Р. Мілюнайте: «якби субстандарт (разом із „вільнюською мовою“) почали ототожнювати з престижною літературною мовою й спробували легалізувати його як новий літературний різновид, який замінив би традиційну літературну мову (випадок рестандартизації). Така субстандартизована (рестандартизована) літературна мова втратила б системність, її неможливо було б послідовно викладати й вивчати. З іншого боку, очевидно, що літературна мова може існувати й уживатися лише тоді, коли змінювану частину її норм (на відміну від ядра норм) не консервуватимуть десятиліттями» (с. 664).

Варто згадати, що характерно для змін литовської літературної мови та що вирізняє її серед деяких інших європейських літературних мов (докладніше див. с. 666–667). На початку XXI ст. литовська літературна мова вже перебуває в періоді постстандартизації, але

Recenzijos / Reviews

323

ERIKA RIMKUTĖ

вступила до нього ще досить молодою, будучи кодифікованою Йонасом Яблонскісом на самому початку XX ст. «Трохи більше ніж сто років її кодифікації та поширення норм ще не були достатнім часом, щоб ці норми стабільно закріпилися на всіх рівнях в освічених верствах суспільства, тому динаміка ще не набула чіткого напряму». «На відміну від частини європейських мов, литовська мова протягом багатьох століть існувала в умовах сильного тиску інших мов, постійно зазнаючи впливу мовних контактів. Норми літовської літературної мови протягом 50 років радянської окупації також не могли розвиватися природно, оскільки зазнали значного впливу російської мови. Тому варіативність ужитку літературної мови також неоднорідна: існують і чужі елементи, що випадають із системи та норми литовської мови як цілого. Наприкінці XX — на початку XXI ст. літовська літературна мова ще не позбулася наслідків русифікації, водночас зазнає конвергенції з новими мовними системами (у багатьох випадках з англійською мовою) та з іншими різновидами самої литовської мови (регіолектами й субстандартом)».

Авторка стверджує, що через дослідження розвитку літовської літературної мови та мовних настанов, які в Литві розпочалися досить недавно й є нечисленними, наразі було б необережно без застережень категоризувати характер динаміки літовської літературної мови, хоча спостереження за вжитком і дослідження мовних настанов свідчать про наявність змін на структурному рівні, на рівні регулювання мови та на рівні мовних ідеологій. «На сучасному етапі розвитку літовської літературної мови дедалі більший розрив між кодифікованою та реальною нормою можна пояснити формуванням субстандарту — проміжного шару між регіолектами та літературною мовою». У Литві прагнуть неприродно прискорити зміни мовних ідеологій: у публічному просторі формуються негативні настанови як щодо ідеології літературної мови та традиційних норм літературної мови, так і щодо установ, які здійснюють її нагляд, та мовної політики держави.

Останній підрозділ третьої частини книги завершується досить оптимістичним твердженням: «Дослідники змін європейських літературних мов зазначають, що в багатьох випадках мовні настанови суспільства свідчать про безсумнівну потребу в самих літературних різновидах. Загальна тенденція змін частіше помітна не на рівні ідеології літературної мови, а на рівні структури мови (вжитку). Для литовської літературної мови особливо важливою є думка, що в глобальній світовій спільноті шанси мов із невеликою кількістю мовців вижити, розвиватися та відроджуватися є більшими, якщо така мова має літературний різновид [...]. Тому навіть у період постстандартизації функціонування та зміни літовської літературної мови не можна залишати на самоплив» (с. 668).

У післямові до монографії (с. 680) Р. Мілюнайте стверджує, що не потрібно порушувати питання, чи потрібна літературна мова (якої ми маємо спеціально навчатися), а потрібно запитувати, яку літературну мову ми маємо створювати, щоб вона була зручним і привабливим інструментом спілкування, що об’єднує суспільство. Відповідь на це питання авторка монографії та авторка цієї рецензії залишають самим читачам.

324

Acta Linguistica Lithuanica LXXXVIII

Rita Miliūnaitė. Įvairuojantys ir nauji lietuvių kalbos reiškiniai XXI a. pradžioje: sistematika ir pokyčių kryptys

Підсумовуючи, можна сказати, що ця монографія — чудова, цінна наукова праця, потрібна користувачам мови: і теоретикам, і практикам. Хоча в кількох місцях рецензії зазначено, що хотілося б більше інформації, чіткіше представлених мовних норм і кращого пояснення варіативних мовних явищ, усе ж ці зауваження по суті адресовані укладачам нормативних видань (серед них, звичайно, є й авторка обговорюваної монографії), і, ймовірно, призначені для майбутніх дискусій про те, як слід подавати мовні норми, щоб користувачам було зручно й зрозуміло. Зрозуміло, що в одному виданні — хоч і такого великого обсягу (721 с.!), — не можна сподіватися отримати всі бажані відповіді. Тим більше, що для одних більше запитань можуть викликати одні мовні норми, а для інших — інші. Висловлені тут дискусійні зауваження, можливо, спонукатимуть до певних досліджень, привернуть увагу нормувальників до того, якої інформації бракує користувачам литовської мови, чи достатньо чітко її описано та чи легко її знайти.

Подано 17 лютого 2023 р.

Е Р І К А Р І М К У Т Е

Університет Вітаутаса Великого

вул. Влада Путвінскіо, 23–216, LT-44243 Каунас, Литва

[email protected]

Recenzijos / Reviews

325