NAGLIS KARDELIS

Вільнюський університет

Ідентифікатор ORCID: orcid.org/0000-0002-2179-3754

Напрями наукових досліджень: філософія мови, філософія Античності, філософія Античності, середньовічна філософія, філософія релігії.

DOI: doi.org/10.35321/all89-13

ФІЛОСОФІЯ І РІДНА МОВА

Питання, якою мовою філософ повинен філософувати, здається, дуже просте, як і відповідь на нього: філософувати слід тією мовою, якою мислять, — адже стихія філософії є стихією мислення, але не будь-якого, а саме озвученого й у-мовленого мислення. Якщо людина не є цілковито денаціоналізованою, вона мислить рідною мовою, а точніше кажучи — мовою матері, тож відповідь на питання, якою мовою найдоречніше філософувати, вже сама собою видається цілком ясною і простою, особливо якщо дивитися з погляду повсякденного та особистого досвіду: філософувати слід рідною мовою, мовою матері.

Однак питання, якою мовою філософ повинен філософувати, попри його справжню чи уявну простоту, є істотним філософським питанням, що потребує осмислення та глибшого теоретичного аналізу. Хоча початкову, нерефлексовану інтуїцію, відповідну повсякденному досвіду й здоровому глузду, про те, що для філософування більше підходить рідна мова, слід вважати правильною вже сама собою, бажано також подати теоретичні аргументи на підтримку цього осяяння — саме це ми й прагнутимемо зробити в цій статті.

Але чому ми взагалі повинні порушувати й розглядати це питання? Чи є воно актуальним — і з яких конкретних причин — для плекальників рідної мови та самих філософів? Можливо, однаково добре філософувати будь-якою іншою, вивченою пізніше мовою, тож, філософуючи чужими мовами, не втрачається ні рідна мова, ні сама філософія?

Звернувшись до світової історії філософії, ми чітко бачимо, що абсолютна більшість великих мислителів — від Античності й до нашого часу — писали свої філософські праці рідною мовою. Чи можна уявити Платона й Арістотеля, які філософували усно та письмово іншою мовою, ніж давньогрецька, а також Сократа (хоча він нічого не писав), який промовляв до громадян Афін — або спілкувався зі своїм власним внутрішнім даймоном — якоюсь мовою чужинців? Або Канта, Гегеля, Ніцше та Гайдеґґера, які філософували не німецькою? І тим більше Сартра чи Дерріду, які творили не французькою? Однак в історії світової філософії є випадки, коли тексти найвищого теоретичного рівня та мовної витонченості

Įžvalgos / Insights

285

NAGLIS KARDELIS

створювалися і не рідною мовою. Найяскравіші, хоча й не єдині, приклади — написані латиною праці представників середньовічної схоластичної філософії, передусім св. Томи Аквінського. Деякі римські мислителі, зокрема Цицерон, так досконало знали давньогрецьку мову, що не лише перекладали з неї рідною латинською мовою діалоги Платона, а й уміли філософувати грецькою та виголошувати риторичні промови, проте навіть Цицерон — творець філософської латини — найкраще розкрив свої мисленнєві та красномовні здібності у стихії рідної латинської мови. Інтелектуальний римський імператор Марк Аврелій під час військового походу грецькою мовою писав щоденник, не призначений для оприлюднення, призначений лише для себе. Після смерті полководця ці записи, у яких не рідною мовою самому собі відкрито найінтимніші таємниці душі, що шукає сенс життя, були видані, можна сказати, всупереч волі самого автора і відтоді відомі всьому світові під промовистою назвою, даною видавцем, — «Наодинці із собою».

Звернувшись до історії філософії Литви, ми бачимо, що за часів LDK давню філософію Литви представники різних народів, які жили в цій державі, серед них і етнічні литовці, створювали переважно латиною — це зумовлювалося тогочасним статусом латини як універсального середовища розвитку й поширення європейської науки. Контури модерної литовської філософії почали вимальовуватися наприкінці XIX століття, із початком руху національного відродження, чиї речники чудово усвідомлювали й постійно наголошували у своїх працях на важливості рідної литовської мови для пробудження та виховання свідомості нації, що відроджувалася. Однак і дисертації на здобуття ступеня доктора філософії найвидатніших мислителів цього періоду, таких як Стасис Шалкаускіс, яких ми могли б уважати батьками-засновниками модерної литовської філософії, були написані не рідною мовою, коли їхні автори навчалися за кордоном. Хоча Стасис Шалкаускіс, Пранас Курайтіс, Антанас Мацейна, Юозас Ґірнюс та інші найвидатніші литовські мислителі міжвоєнної Литви чудово вміли писати філософські тексти чужими мовами, їхній внесок у литовську філософію ми найбільше цінуємо, зважаючи на написані цими мислителями литовською мовою філософські тексти та саму працю зі створення литовської філософської мови, особливо формування литовської філософської термінології. Промовистим є і випадок російського філософа Лева Карсавіна, який творив у міжвоєнній Литві: цей мислитель майже досконало вивчив литовську мову, тож спромігся писати литовською не лише праці з історії філософії та культури, а й авторські філософські тексти, проте, попри це, найцінніші філософські та богословські праці Карсавіна написані його рідною російською мовою.

Неважко помітити певну закономірність, пов’язану з конкретними історичними обставинами, які пояснюють, чому в окремі періоди розвитку філософії мислителям доводилося філософувати не рідною мовою: щоразу, коли в Європі, в якомусь іншому цивілізаційному ареалі чи в масштабі всього світу певна конкретна культура та пов’язана з нею мова як середовище вираження цієї культури ставали основою культури, що претендувала на більший чи менший ступінь універсальності,

286

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

ця культура та мова ставали панівними в певному географічному регіоні та історичному часі. Не лише культурний престиж панівної lingua franca, а й саме полегшення культурної та академічної комунікації зумовлювали утвердження тієї чи іншої мови, яка стала універсальною або навіть формально визнаною такою, у сфері науки й культури. Наприклад, у християнській Європі Середньовіччя та Нового часу мислителі єврейського походження писали свої філософські праці латиною, а в ареалі ісламської цивілізації — арабською. Цікавим і промовистим є приклад геніального єврейського філософа й поета Соломона ібн Ґабіроля (Авіцеброна): релігійну та світську поезію він творив івритом, а філософію надзвичайної витонченості — арабською. У географічному ареалі, де протягом тривалого часу культурно домінувала індійська цивілізація, мислителі різних народів писали свої філософські тексти найчастіше санскритом, який був lingua franca цього ареалу.

Визнаючи, що кожна справжня наука повинна бути універсальною за змістом і формою та універсально чинною, а також вважаючи, що філософія є певним різновидом науки, неважко зрозуміти, чому за певних цивілізаційних обставин від філософії очікували, що вона стане універсальною наукою, якій відповідатиме універсальна мова. Визнання статусу тієї чи іншої універсальної мови ґрунтувалося на припущенні, що сама людська природа, як і весь людський досвід, у своїй найглибшій суті є універсальною, не залежить від відмінностей місцевих культур, а тому може бути виражена універсально чинними філософськими поняттями, які, як вважалося, здатні створити й однаково використовувати всі, хто розмовляє універсальною філософською мовою.

На відміну від семантично пластичної мови художніх текстів, словам якої властива багатозначність і в якій грайливо переплітаються та накладаються пласти слів, ужитих у прямому й переносному значеннях, у науковій мові оперують термінами зі строго визначеним значенням. Значення термінів, уживаних у природничих науках для опису емпіричної дійсності, не залежать від своєрідності конкретних людських культур, переданої в художній літературі, створеній різними мовами, і не відображають цієї своєрідності. Оскільки термінам науки — особливо природознавства — бракує культурної специфіки, яку легко виразити рідною мовою, виплеканою на ґрунті власної культури, але важко передати іншими мовами, що виражають природу інших культур, наукові тексти через однозначність уживаних у них термінів нескладно перекладати іншими мовами. Власне кажучи, немає великої — або взагалі жодної — різниці, якою мовою написано природничо-науковий текст, адже незалежно від мови в ньому все одно передано ту саму наукову інформацію, ніяк не пов’язану зі своєрідністю конкретних людських культур. Коли вважають, що немає жодної різниці, якою мовою писати наукові тексти, природно формується погляд, ніби саме різноманіття мов, якими твориться наука, і зумовлена ним необхідність перекладати наукові тексти з одних мов на інші лише змушують марнувати людські ресурси

Įžvalgos / Insights

287

NAGLIS KARDELIS

на переклад, а самій науці не надають жодної додаткової цінності. Отже, послідовно роблять висновок, що, зважаючи на універсальність і глобальність науки та прагнучи полегшити наукову комунікацію, необхідно закликати науковців різних національностей, які розмовляють різними рідними мовами, у сфері наукового спілкування перейти на якусь одну мову, уже нині широко вживану в науці. Подібно до латини в академічному світі середньовічної Європи, lingua franca глобальної науки нашого часу стала англійська мова.

Однак навіть якщо припустити, що світова наука, створювана якоюсь однією домінантною мовою, сама по собі нічого не втратила б, а можливо, навіть дещо здобула б, ми все одно повинні визнати, що свідоме витіснення місцевих мов із наукової сфери дуже збіднило б національні мови й культури. Наука — це не лише своєрідна форма інтелектуального ставлення людини до дійсності, а й важлива частина високої культури, що, сказати б, становить окремий реєстр людського досвіду; тому, відмовившись від свого права й обов’язку творити науку національними мовами, ми усунули б із них цілий реєстр людського досвіду разом із самою можливістю його мовного вираження. Науки й мистецтва — це вершина духовної діяльності людини, її найпіднесенішого духовного досвіду, і якщо ця найвища духовна діяльність та досвід не озвучуються й не промовляються національною мовою, вона втрачає те, що в переносному значенні можна назвати її верхнім поверхом і дахом, — духовний та соціальний престиж, гідність, привабливість і комунікативну харизму; через це поступово починають кришитися й руйнуватися і нижчі поверхи мовного палацу: спочатку національна мова, що вийшла зі сфери найвищих духовних досвідів у сферу повсякденності, принижена й збіднена, згодом починає відступати й із повсякденності. Мова, якою вже говорять лише про картоплю на кухні, згодом неминуче опиниться у кухонному відрі для сміття разом із картопляним лушпинням.

Навіть якщо писання наукових текстів і створення наукової термінології місцевими мовами не створює жодної додаткової цінності для самої глобальної науки, воно виховує й дозріває національні культури, які самим своїм існуванням і процвітанням вагомо сприяють розвитку світової культури. Також необхідно наголосити, що наука — це щось значно більше, ніж лише природознавство, хоча саме його через точність нерідко вважають еталоном науки. Якщо гуманітарні дисципліни взагалі вважаємо науками, а саме науками про людину, необхідно визнати, що людську дійсність вони аналізують не лише з погляду універсальності людського досвіду, а й з погляду його локальності. На відміну від природознавства, гуманітаристика, яку цікавлять і універсальність людського досвіду, і його різноманіття, що виявляється в географічному місці та історичному часі, не лише зважає на своєрідність культур, а й спеціально звертає на неї увагу як на об’єкт дослідження, гідний найбільшої зацікавленості та поваги. Хоча в гуманітарних науках також прагнуть створити систему строгих наукових термінів, а самі ці науки зробити якомога точнішими, самі об’єкти гуманітарних наук, якими б вони не були, є

288

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

невіддільними від своєрідності культур, тому зовсім не байдуже, якою мовою про них науково говорять. Безперечно, гуманітарні тексти, написані певною мовою, також можна перекласти іншими мовами, однак не уникнувши мінімальної втрати чи викривлення переданого значення. Перекладати праці з гуманітаристики іншими мовами значно важче, ніж праці з природознавства, оскільки певні речі, пов’язані зі своєрідністю культур, одними мовами можна легше назвати й краще пояснити, ніж іншими. Отже, навіть якщо гуманітарні дисципліни вважаємо наукою (а для цього ми маємо підстави), написані різними мовами тексти гуманітарних наук дещо нагадують написані цими мовами художні твори: хоча і ті, й інші можна принаймні задовільно перекласти іншими мовами, ні ті, ні інші неможливо перекласти бездоганно, без більшого чи меншого браку, надлишку або викривлення значення. Як перекладач тексту гуманітаристики, написаного місцевою мовою, на якусь мову глобальної науки, що вважається універсальною, ніколи не буде спроможний перекласти цей текст без утрати важливих відтінків значення, так і науковець-гуманітарій, який від самого початку намагається писати про свою діяльність не рідною, а мовою глобальної науки, не зможе передати свої думки так, як зміг би, пишучи рідною мовою.

Підкорення наполегливим закликам, щоб і гуманітарії, подібно до представників природничих наук, зрештою перейшли на одну універсальну мову науки, завдало б ще більшої шкоди, ніж у галузі природознавства: витіснення місцевих мов із гуманітаристики було б уже не лише — як у випадку природознавства — збідненням тієї чи іншої національної мови та культури, а разом із ними й культури всього світу, що саме по собі не шкодило б глобальній науці, а й знищенням потенціалу самої глобальної науки, а саме світової гуманітаристики. У випадках, коли сам об’єкт дослідження суттєво пов’язаний зі своєрідністю мов і культур, можливість належно зрозуміти та адекватно науково пояснити цей об’єкт частково залежить і від кута зору, який конкретна мова надає дослідникові, і загалом від засобів тонкого мовного вираження.

Але знову повернімося до розгляду співвідношення філософії та рідної мови. Питання про те, що втрачає філософ, відмовляючись мислити, говорити й писати рідною мовою, пов’язане з двома іншими питаннями: чи є філософія взагалі наукою, а якщо так, то до чого — до природознавства чи гуманітаристики — вона ближча за своєю природою.

Зароджена в Античній Греції західна філософія може вважатися матір’ю всіх наук і колискою науки. І філософія, і породжені нею науки виникають із прагнення людини пізнати та зрозуміти навколишній світ, ґрунтуються на критичних силах розуму й культивують раціональне ставлення до дійсності. Однак філософія перевершує конкретні науки абстрактністю: формуючи методологічні підходи окремих наук, вона осмислює та узагальнює результати, досягнуті іншими науковими дисциплінами, і постає як наднаука або наука про науки (метанаука). Але філософія, особливо зрозуміла так, як її розуміли її творці — греки, покликана

Įžvalgos / Insights

289

NAGLIS KARDELIS

осмислювати не лише зовнішню дійсність, а й внутрішній світ людини, духовний досвід того, хто мислить, а також пропонувати сміливі візії перетворення людського буття.

Філософія, навіть якщо в певному аспекті її й вважати наукою, наднаукою або метанаукою, далеко не є лише наукою — вона споріднена і з мистецтвами, бо закликає не лише пізнавати та розуміти світ, а й споглядати його велич, красу та гармонію, відкриваючи незалежну від емпіричних фактів сферу етичних і естетичних цінностей, абстрактною мовою артикулюючи естетичний досвід людини та наслідки її етичних виборів. У класичному розумінні семи вільних мистецтв — septem artes liberales — чітко простежується ідея спорідненості мистецтв і наук, культивованих вільною людиною: адже сім вільних мистецтв можна назвати і сімома вільними науками, оскільки латинське слово ars та його грецький попередник technē, що означають майстерність у певній конкретній галузі, можуть позначати і мистецтво, і науку. Серед семи вільних мистецтв ми зустрічаємо і такі дисципліни, які нині назвали б науками, а саме арифметику, геометрію та астрономію, і такі, які без вагань вважали б мистецтвом, наприклад музику. Класичну ідею спорідненості наук і мистецтв виражають і сфери, що їх опікують дев’ять Муз: частину з них ми нині назвали б науками, а іншу частину називали б мистецтвами.

Обставини зародження та розвитку філософії в Стародавній Греції чудово показують, наскільки недалекоглядно вважати філософію тільки наукою, попри те, що її можна вважати колискою наук, матір’ю наук, наукою всіх наук або певним різновидом наднауки. Про те, що філософія є не лише наукою — або що вона не є просто наукою чи звичайною ще однією наукою, свідчить, зокрема, і відмінна історична доля результатів філософського мислення порівняно з долею наукових досягнень. З одного боку, філософія, на відміну від науки, яка прагне виявити вічно чинні закони природи й за допомогою їхніх строгих математичних виразів відкрити «остаточну істину» про них, ніколи не претендувала на те, щоб давати остаточні відповіді на фундаментальні питання буття, хіба що пропонувала гіпотетичні варіанти таких остаточних відповідей. Однак, попри цю властиву філософії скромність, жодна філософія, створена ще в давнину, не застаріла так безнадійно, як будь-яка наука давніх часів. Наприклад, давньогрецька метафізика залишається цікавою й актуальною не лише для історії філософії, а й для сучасної філософії, тоді як те, що ми назвали б давньогрецькою фізикою (не античним, а саме сучасним значенням слова «фізика»), не актуальне ні для кого, крім істориків науки. Ми могли б обґрунтовано стверджувати, що філософія взагалі не старіє — або не схильна старіти так швидко, як старіє наука.

Сучасна західна культура, на жаль, не зберегла не лише ідеї «музичної» єдності наук і мистецтв, а й концепції класичної філософії, яка прагне теоретичним поглядом охопити та поєднати досвід окремих наук і мистецтв, водночас підносячи його на ще вищий рівень універсальності. Інструментальною раціональністю заснована модерна західна свідомість фатально зумовила те, що ми назвали б відокремленням наук

290

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

від мистецтв, або розколом науки й мистецтва, реєстрів наукового та художнього досвіду дійсності в сучасній західній культурі. Цей розкол ми бачимо не лише — якщо дивитися широким планом — у всій соціальній і культурній практиці сучасного суспільства, де світи науки й мистецтва нагадують два сполучені між собою посудини, а й — у дещо дрібнішому масштабі — у самій сучасній філософії, ніби внаслідок радикального філософського розколу поділеній на так звані аналітичний (що виник і практикується переважно в англосаксонських країнах) та так званий континентальний (сформований у континентальній Європі) напрями.

Цей філософський розкол є основоположним для розмірковування про значення рідної мови для філософії. Аналітична філософія усвідомлює й визначає себе навіть не просто як науку, а майже як природознавство або споріднену з ним своєрідну точну науку. Успадкувавши від давньогрецької філософії прагнення до раціонального дослідження дійсності, вона, на жаль, значною мірою втратила екзистенційний, смисловий вимір філософського мислення. Досягнення фізики, нейронаук, еволюційної психології, теорії інформації, не кажучи вже про найновіші напрями логіки, для неї значно цікавіші й важливіші за те, що відбувається в будь-якій гуманітарній дисципліні. Хоча філософію, взяту як ціле, традиційно й далі зараховують до гуманітарних наук, дуже важлива її частина, сказати б, її більша й впливовіша половина, а саме аналітична філософія, настільки дегуманітаризована й дегуманізована, що назвати її гуманітарною дисципліною було б майже contradictio in adjecto. У мові текстів аналітичної філософії вживані терміни строго визначені й тому однозначні, а звичайні слова часто замінюють формули логіки. У мові цих текстів зазвичай не відображаються ні сингулярний екзистенційний досвід людини, ні своєрідність місцевих культур. Автори праць з аналітичної філософії методично уникають уживання метафор та інших тропів, тому тексти аналітичної філософії, як і праці точних наук, порівняно легко перекладати іншими мовами.

Оскільки під час написання текстів аналітичної філософії — особливо формулювання аргументів — рідна мова не створює жодної додаткової цінності, загалом немає жодної різниці, якою мовою їх писати; а оскільки цей напрям історично сформувався в англосаксонському світі, традиційно тексти аналітичної філософії, незалежно від національності їхніх авторів, найчастіше пишуть саме англійською мовою. Так заощаджуються людські ресурси й полегшується наукова комунікація, тим більше що сама аналітична філософія майже цілком деперсоніфікована й сприймається як колективний проєкт мислення, а не як результат авторської філософської творчості. Подібно до латини в схоластичній філософії Середньовіччя, у сучасній аналітичній філософії, яку ми могли б назвати секуляризованою й деметафізованою схоластикою наших днів, домінує англійська мова. Сліпота аналітичної філософії щодо людського існування, людського прагнення до сенсу, а також своєрідності локальних культур, до речі, не дає жодних підстав применшувати досягнення аналітичної філософії,

Įžvalgos / Insights

291

NAGLIS KARDELIS

які справді вражають і своєю значущістю та фундаментальністю нагадують результати сучасного природознавства.

На відміну від аналітичної філософії, що оперує однозначними поняттями, у континентальній філософії, попри властиву їй також технічність, значно більше спираються на пластичність повсякденної мови, резерви тропічної виразності, а гра слів і різних значень того самого слова використовується для передавання суті філософських інтуїцій. Екзистенціалізм, феноменологія, філософська герменевтика, постструктуралізм і постмодерна філософія також мають свій словник спеціалізованих термінів, але автори, які представляють ці течії філософського мислення, створюючи нові філософські концепти, звертаються і до стихійних сил живої повсякденної мови, а також до власного особистого екзистенційного досвіду, який найкраще здатна озвучити саме їхня рідна мова. Зіткнувшись із працями, що належать до континентальної філософської традиції, ми чітко бачимо, що сама рідна мова їхніх авторів справляє очевидний і значний вплив на філософські інтуїції, виражені цією мовою. Деякі тонкі осяяння Мартіна Гайдеґґера чи Жака Дерріди взагалі неможливо без великої похибки значення перекласти жодною іншою мовою, скажімо, якоюсь «універсальною» мовою науки, такою як англійська. Належно зрозуміти Гайдеґґера ми зможемо лише читаючи німецькі оригінали його праць, а зрозуміти Дерріду — лише гурманськи насолоджуючись грою слів його філософської французької мови в оригінальних текстах цього мислителя.

Щоправда, тексти філософів, які представляють континентальну філософію, також можна перекласти іншими мовами, але лише приблизно, не уникаючи втрати, викривлення чи небажаних додаткових відтінків значення. Наприклад, про тексти Гайдеґґера й Дерріди, як і про праці більшості інших мислителів, що належать до традиції континентальної філософії, на відміну від творів авторів аналітичної філософії, ми аж ніяк не можемо сказати, що не має жодної різниці, якою мовою вони написані. Очевидно, що й самі ці мислителі чудово усвідомлювали згадану відмінність — вони напевно не подумали б, що здатні так само точно висловити свою думку не рідною мовою, а якоюсь філософською lingua franca.

Подібну залежність філософських думок від мови, якою вони виражені, ми бачимо і в класичній філософії, ще до нещасливого розколу західної філософії на аналітичну й континентальну. Хоча давньогрецька філософія, для якої характерні повага до раціональності та прагнення до ясної й прозорої думки, і сучасна аналітична філософія мають чимало точок дотику та спільних рис, у пластичних текстах античних мислителів і досі пульсує життєвість природної мови, тож можемо стверджувати, що антична традиція філософського мислення в деяких аспектах подібна й до сучасної континентальної філософії. Усі, кому доводилося читати грецькі оригінали діалогів Platono, чітко усвідомлюють, що їм ніколи не дорівняються — ні точністю, ні силою вираження — жодні переклади іншими мовами. Відстань

292

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

між грецькими оригіналами та їхніми перекладами новими мовами ще помітніша, коли звертаємося до фрагментів творів досократиків, особливо таких глибоких мислителів і багатозначних мовців, як Herakleitas. Навіть думку Aristotelio, філософські поняття якого вже перетворилися на суворі терміни, легше осягнути, читаючи не переклади, а грецькі оригінали його трактатів — попри те, що давньогрецьку мову ми, можливо, знаємо гірше, ніж свою рідну чи новітні іноземні мови. Тож нам навіть не спала б на думку така абсурдна ідея, ніби для давньогрецьких філософів не мало жодного значення, якою мовою писати свої безсмертні твори, так само як для нас, читачів цих текстів, не має жодного значення, якою мовою їх читати.

Давні греки, створюючи проєкт західної філософії як цілком нового духовного ставлення до дійсності, прагнули досягти такого філософського бачення світу, у якому особистий екзистенційний досвід мислителя узгоджувався б із набагато універсальнішим досвідом усієї етичної чи політичної спільноти. На відміну від того, як іноді вважають, мислення античної людини не було деперсоніфікованим і не пов’язаним із досвідом. Навпаки — саме філософськи осмислений конкретний екзистенційний досвід античної людини дав їй змогу усвідомити те, що перевершує індивідуальний досвід кожної окремої людини й надає йому універсального виміру. Ми повинні звернути увагу на надзвичайно важливий у контексті античного мислення зв’язок досвіду та природи: як досвід конкретної особи може стати актуальним для всієї спільноти, ставши частиною її досвіду, або навіть набути ще універсальнішого космічного виміру, можна зрозуміти лише, побачивши природну спільність окремої особи, спільноти, що перевищує особу, і нелюдської дійсності, яка перевершує саму людську спільноту. Заснована як форма цілком нового ставлення до дійсності, грецька філософія, рефлексуючи над світом і процесами, що в ньому відбуваються, мусила відображати і індивідуальну природу особи, і природні рамки буття конкретної політичної спільноти, і універсальну природу всього космосу, усієї впорядкованої та гармонійної дійсності.

Саме постійне звернення до природи, характерне для античного мислення, дає змогу усвідомити й важливість природної мови — інакше кажучи, рідної мови — для філософського мислення, осмисленого за грецьким прикладом. Фундаментальний зв’язок досвіду та природи, на який ми прагнемо звернути увагу, дає змогу побачити не лише для античної, а й для філософії інших епох надзвичайно важливий зв’язок конкретного й абстрактного, одиничного й універсального, локального й глобального: адже досвід ми природно пов’язуємо з конкретністю та індивідуальністю, а природу — з абстрактністю й універсальністю, тому спосіб, у який через особистий досвід ми відкриваємо природне ядро самих себе і всієї дійсності, встановлює правило загальнішого характеру, що розкриває, як, спираючись на особистий досвід, ми могли б пов’язати свою природну індивідуальність із природною універсальністю та вкоренитися в ній.

Įžvalgos / Insights

293

NAGLIS KARDELIS

Висновки цих міркувань стосуються не лише античної, а й будь-якої іншої натхненної нею філософії, яка, живлячись соками рідної мови, не тільки не втрачає універсальності, а, навпаки, ще легше її відкриває, крокуючи природними мостами, що поєднують різні виміри дійсності. Конкретна природна вихідна точка філософського мислення, озвучена рідною мовою, стає місцем, що вирощує дуб автентичного мислення, крона якого розгалужується у височині універсальності й абстрактності.

Не лише багато хто з нас, сучасних мислителів, а й давні греки були б схильні погодитися з думкою Heideggerio, що філософське мислення має включати й самого мислителя, — адже кожна теоретична рефлексія повинна ґрунтуватися на досвіді, який надає нашому мисленню автентичності та природності. Так увиразнюється ще один істотний зв’язок досвіду й природи: якщо, мислячи, ми спираємося не лише на те, що прочитали чи дізналися від інших, а й на власний особистий досвід, то завдяки властивій йому очевидності робимо своє мислення значно автентичнішим, сказати б, «природнішим», бо позбуваємося штучності, притаманної поверховому мисленню, якому бракує очевидності й безпосередності, а зв’язок природності з природженістю вже сам собою очевидний — адже латинське слово natura саме й означає природу, походження та натуру. Природженість — це просто та сама природність, лише названа власним словом рідної литовської мови, а не чужим словом латинського походження.

Глибоке, неповерхове філософське мислення, яке завжди починається з очевидного, дає змогу осягнути — очевидно осягнути — навіть те, що саме по собі або від самого початку аж ніяк не є очевидним. Мислення, якому бракує природності, ніколи не досягне глибини — воно завжди буде поверховим саме через свою штучність, як протилежність природності, у якій би формі ця штучність не виявлялася. До речі, грецький іменник logos, що означає і слово, і думку, інакше кажучи, і мову, і мислення, дає змогу звернути увагу на зв’язок між природністю мови й природністю мислення. Природність мови та мовлення — це їхня природженість, яку дає нам наша рідна мова, адже саме вона є нашою автентичною природною мовою. Своєю чергою, природність думки й мислення — це їхня природженість, що випливає з природженості мовлення, інакше кажучи, з мовлення рідною мовою. Навіть коли ми не говоримо з іншими вголос, а лише мовчки мислимо всередині себе, ми немовби говоримо у своїй душі самі з собою тією мовою, якою найкраще володіємо, у якій почуваємося найзатишніше і яку сприймаємо як таку, що найавтентичніше виражає нашу сутність, і майже завжди це буває наша рідна мова. Отже, якщо ми мислимо автентично, спираючись на власну, а не чужу мудрість і досвід, ми мислимо рідною мовою, а якщо мислимо нею, то й говорити та писати нею слід тоді, коли своїм мовленням і письмом прагнемо найбільшої автентичності, а також найточнішої відповідності думки й слова.

Для того, хто прагне мислити власним, а не чужим розумом, і автентично філософувати, власний досвід завжди важливіший за досвід інших, але навіть власний досвід відрізняється

294

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

ступенем безпосередності. Чим безпосередніший досвід мислителя, тим автентичніше, прозоріше й глибше його мислення, що на ньому ґрунтується. Безпосередній досвід, сказати б, дає змогу розсунути завісу, яка відділяє філософа від зовнішньої дійсності, а в ідеальному, хоч і важко досяжному, випадку — взагалі уникнути такої завіси. Розглядаючи питання взаємозв’язку філософії та автентичного досвіду, ми бачимо парадоксальність феномену мови. З одного боку, абстрактне філософське мислення неможливе без мови, без мовного середовища мислення, однак з іншого боку, це мовне середовище, як і будь-яке інше середовище, неминуче створює проміжок між мислителем і осмислюваною дійсністю, тим самим самим мовним опосередкуванням мислення знищуючи або послаблюючи безпосередність мислення. Парадоксальну амбівалентність взаємини мови й філософії зумовлює те, що, хоча немовно не опосередковане мислення взагалі неможливе, саме мовне опосередкування мислення, інакше кажучи, медіація, зменшує безпосередність мислення, неминуче перетворюючись на більшу чи меншу перешкоду для мислення, яке прагне якомога більшої безпосередності.

Уявімо, що ми, зовнішні спостерігачі дійсності, з якихось причин не маємо можливості спостерігати її без скла, що відділяє її від нас. Прикладом такого випадку може бути спостереження за океанською фауною у гігантському акваріумі морського музею, де спостерігачів від тварин, за якими вони спостерігають, відділяє товста стіна з прозорого скла: оскільки ми самі не є мешканцями моря, ми аж ніяк не могли б безпосередньо спостерігати за океанськими тваринами без скла, що відділяє нас від них, — скла, яке водночас і уможливлює спостереження, і перешкоджає йому, через що стіна зі скла, яка уможливлює і водночас медіює — опосередковує — це спостереження, мусить бути або цілком непомітною, немов невидимою, або принаймні якомога прозорішою. Скло має бути таким, щоб, дивлячись крізь нього на те, що відкривається по той бік, ми не бачили самого скла через його прозорість. Якби скло було непрозорим, потрісканим чи подряпаним, наше око, замість досліджувати об’єкти, що відкриваються зовні, неминуче звертало б увагу на недосконалості самого середовища спостереження — саме скла — і через це постійно відволікалося б і блукало.

Спираючись на цю аналогію, саму мову — мовне середовище мислення — ми можемо уявити як скло різного ступеня прозорості та гладкості. Наведений приклад дає змогу побачити важливу відмінність між рідною та будь-якою нерідною мовою, надзвичайно важливу для усвідомлення природного зв’язку філософії з рідною мовою. Від самого дитинства ми так зрослися зі своєю рідною мовою, з кожним її словом, що називає предмети зовнішнього світу, що рідна мова й кожне її слово перетворилися наче на частину самої нашої духовної природи: рідна мова настільки близька до нас, що, говорячи нею, ми навіть не помічаємо її, не бачачи її присутності в собі чи поруч із нами. Вона наче чисте повітря без запаху, життєво необхідне нам, хоча, дихаючи ним, ми не звертаємо на нього уваги саме через його чистоту. Якби ми уявили свою душу — свою духовну природу — як таку, що має певне духовне тіло, будь-яку нерідну, вивчену пізніше в житті, мову ми могли б прирівняти до

Įžvalgos / Insights

295

NAGLIS KARDELIS

одягу, який носить це духовне тіло душі, а рідну мову — самому духовному тілу душі, втілена в якому душа його навіть не відчуває.

Називаючи словами рідної мови від самого дитинства предмети повсякденного навколишнього світу, особливо ті, що є нам надзвичайно близькими й дорогими, бо ми щодня живемо з ними, щодня їх бачимо й щодня ними тішимося, ми, вимовляючи ці слова, не спотикаємося об них і, сказати б, одразу вимовляємо самі предмети. Коли словами рідної мови ми озвучуємо об’єкти зовнішнього світу, ці слова мінімально, ненав’язливо й непомітно опосередковують для нас досвід світу, наче прозоре скло, якого ми не бачимо, тому слова рідної мови, які ми вимовляємо природно, спонтанно, без напруження, не стають мовними об’єктами другого рівня або вторинної природи, інакше кажучи, штучними предметами самої мови, що розсіюють нашу увагу й відривають її від справжніх предметів зовнішнього світу — самого сонця, землі чи річки, самого неба, хмари, вітру, птаха, дерева... Рідна мова, слова якої одразу, наче без жодного опосередкування, спрямовують погляд нашої душі до предметів зовнішньої дійсності, відкриває нам світ як затишний — або навіть певною мірою приручає його самим озвученням. Говорячи рідною мовою — і затишно почуваючись у ній, — ми затишно почуваємося й у самому світі, озвученому рідною мовою.

Вивчаючи слова чужих мов, а згодом щоразу їх вимовляючи, ми самі переживаємо їх як об’єкти вторинного рівня, вторинної природи, немов якісь штучні предмети світу мови, які під час нашого мислення й мовлення відвертають нашу увагу від справжніх предметів зовнішнього світу — або навіть узагалі починають спостерігати за ними, перешкоджати їхньому спостереженню, гібридизуватися та амальгамуватися з ними. На слова нерідної мови ми змушені постійно дивитися як на окремі об’єкти, що «конкурують» зі справжніми предметами немовного світу, які ми хотіли б переживати без жодних перешкод. Це відбувається тому, що через невпевненість, брак природності та спонтанності мовлення ми постійно контролюємо своє мовлення, надмірно його перевіряємо й об’єктно рефлексуємо над ним, самим цим рухом рефлексії перетворюючи слова чужої мови на підозріло спостережувані об’єкти — немов на предмети окремого штучного світу мови. Слова чужих мов, замість якомога безпосередніше відкривати об’єкти зовнішньої дійсності, самі перетворюються на вторинні об’єкти, за якими ми прискіпливо спостерігаємо: нерідна мова в досвіді нашого мислення й мовлення стає немов нерівним і сильно подряпаним склом, на недосконалостях, подряпинах та інших вадах якого — немов на нових штучних предметах — постійно спотикається наше око, якому більше хотілося б пастися на луках зовнішнього світу, серед справжніх предметів немовної дійсності. Хай як добре ми володіли будь-якою чужою мовою, ми ніколи не знатимемо її так добре, як рідну. Чітко це усвідомлюючи — і відчуваючи брак упевненості в мовленні, спонтанності та природності мовного вираження, — зрештою ми визнаємо, що і в самих

296

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

чужих мовах, і у відкритому ними зовнішньому світі ми ніколи не почуватимемося так затишно, як у рідній мові та відкритій нею дійсності. Коли Heideggeris назвав мову домом буття, він мав на увазі, що людське буття «оселяється» всередині цього дому, утверджуючись тоді, коли ми обмежуємо невизначене, хаотичне життєве середовище, окреслюючи його певним мовним контуром, наче стінами дому. Але взаємини мови та буття можна уявити й інакше, вдавшись до цілком протилежної — або протилежно витлумаченої — аналогії: мову можна уявити як дім, у самому якому буття не живе, але відкривається тому, хто дивиться, крізь його вікна. Буття, яке насправді живе не всередині дому буття, а зовні, ніколи не відкривається смертному безпосередньо, по той бік простору цього дому, який не можна залишити, а лише опосередковано, через посередництво, живучи в домі буття, точніше кажучи, у домі мови, і дивлячись ізсередини назовні крізь прозоре або позбавлене прозорості скло вікон цього дому. Якщо ми дивимося крізь вікна рідної мови, то бачимо буття так прозоро, наче воно відкривається по той бік прозорого скла, майже безпосередньо, а якщо крізь вікна чужих мов — образи буття постають туманно через непрозорість, нерівності чи подряпини скла.

Якщо ми визнаємо, що авторська філософія, у якій неодмінно має бути відтиснутий своєрідний автентичний слід існування мислителя, повинна вирости з якомога безпосереднішого досвіду, то мусимо дійти висновку, що філософувати в режимі авторського мислення можна лише рідною мовою. У цьому сенсі авторська філософія дуже подібна до поезії, яка за самим своїм визначенням і духом завжди є авторською: насправді глибоких творів авторської філософії, як і добрих віршів, ми ніколи не навчимося писати чужими мовами. Авторська філософія подібна до поезії тим, що обидві прагнуть надати універсального виміру сингулярності та неповторності особистого людського досвіду. Відмінність лише в тому, що поезія перекладає індивідуальний досвід окремої особи у форми універсального, значущого для всіх людей досвіду, використовуючи сили мови, які визначають конкретність вираження, особливо конкретні образи та уявлення, створені мовою, а філософія — спираючись не лише на мовну виразність конкретного, а й на сили абстрактних понять.

Як і добра поезія, автентична авторська філософія не служить ані міражам чистої об’єктивності, ані примхам чистої суб’єктивності, завжди очікуючи дива прозріння лише у творчо відкритих перетинах об’єктивності та суб’єктивності, де відкривається й кожне відчуття та осягнення смислу, який також ніколи не буває ні суто об’єктивним, ні суто суб’єктивним. І поезія, і авторська філософія прагнуть передати досвід світу як цілісної осмисленої (або, навпаки, позбавленої смислу) сукупності, але побаченої не анонімно, а під тим конкретним кутом, під яким вона відкривається лише цьому поетові чи мислителеві. Авторська філософія, як і поезія, також прагне передати цілісність сингулярного особистого людського досвіду, що виявляється не лише просторово, а й часово. Філософ, як і будь-який інший смертний, розмовляє рідною мовою від самого дитинства — значно

Įžvalgos / Insights

297

NAGLIS KARDELIS

довше, ніж будь-якою іншою мовою, вивченою згодом, тому саме рідна мова філософа, у домі якої він живе найдовше, здатна краще передати цілісність його часової екзистенції як особи, що триває в часі, її загальну інтегральність, тим самим зменшуючи розрив між екзистенцією та її автентичним переданням, озвученим мисленням. Це ще один, на нашу думку, вартий уваги аргумент на користь того, чому авторську філософію, як і добру поезію, легше творити рідною мовою, а в деяких випадках лише нею взагалі можливо її творити.

І поезія, і авторська філософія прагнуть не лише розкрити дійсність — таку, якою вона вже є, — а й за допомогою поетичних образів або абстрактних філософських понять створювати видіння альтернативної дійсності, кращого й осмисленішого світу. Здатність думками та мовними образами створювати альтернативи наявній дійсності дуже залежить від спроможності мови, якою творяться поезія чи філософія, відірватися від наявних форм дійсності, а ця спроможність — від пластичності вживаної мови. Якщо поет чи філософ ще не цілковито втратив національну ідентичність і не забув своєї рідної мови, його рідна мова була й залишатиметься найпластичнішим середовищем його мислення, творчості та мовного вираження, у якому найпростіше здійснювати свідомий рух фокусування й дефокусування духовного погляду, наближаючи та віддаляючи образ дійсності, на якому фокусується мовна медія, і тим самим або духовно ототожнюючись і зливаючись із дійсністю, або, навпаки, емоційно та інтелектуально віддаляючись від неї, відчужуючись і створюючи щодо неї більшу духовну дистанцію. Саме рідна мова завдяки своїй прозорості як мовної медії здатна найлегше й найнадійніше приручити наявну дійсність і радіти такому світові, яким він є вже тепер, ще не перетвореному, наближаючи поетичний і філософський погляд до аспектів дійсності, що найбільше тішать, і даючи змогу духовно злитися з дійсністю та емоційно ототожнитися з нею. З іншого боку, рідна мова завдяки своїй винятковій пластичності та пов’язаній із нею здатності поетичного й філософського погляду до дефокусування краще, ніж чужі мови, дає змогу створювати альтернативні варіанти наявної дійсності, надаючи і поетові, і філософові можливість, сказати б, трохи відпочити від ще не перетвореного світу, у якому ми живемо, коли він стає надто суворим і непривітним, віддалитися від цього світу й немовби втекти від нього до досконаліших і гостинніших для душі світів поезії та філософії.

Жодна інша мова не є такою щедрою для філософії, як рідна мова, особливо якщо саму філософію ми вважаємо чимось більшим, ніж просто звичайною наукою. Рідна мова дає нам змогу повернутися до самих витоків філософії, до успадкованого ще від давніх греків автентичного розуміння класичної філософії, відкриваючи в глибині філософії стихію поезії, а в суворій формі науки — киплячу магму мистецтв.

А найважливіше те, що, зростаючи разом, філософія й рідна мова вирощують і виховують одна одну. Автентична авторська філософія, визріваючи на соках рідної мови, дає рідній мові змогу озвучити найвищі духовні досвіди людини — так

298

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIX

Filosofija ir gimtoji kalba

рідна мова промовляє своїм найнасиченішим, найтоншим і найвеличнішим регістром, а, промовивши так, заслуговує на таку повагу з нашого боку, з боку тих, хто нею говорить, і навіть чужинців, що нам навіть не спадає на думку забути її та залишити заради якоїсь іншої, нібито багатшої, гіднішої, шанованішої й престижнішої мови.

Саме філософія, вирощена рідною мовою, згодом дає змогу зазеленіти самій верхівці дуба рідної мови, а водночас дозволяє цьому дубові пустити в землю таке глибоке коріння, що він стає невикорінним, безсмертним...

Надійшла 27 листопада 2023 р.

NAGLIS KARDELIS

Вільнюський університет

Факультет філософії

Universiteto g. 9/1, LT-01513 Vilnius, Lietuva

[email protected]

Įžvalgos / Insights

299