PRAEITIES AIDAI

Стасіс KEINYS

НЕЗАБУТНІЙ ЛІКАР ДУШІ Й ТІЛА

Не впускати в голову думки, що вже досягнуто досконалості, якої насправді ще немає. (Із постанов отця Й. Пабрежі)

За минулі 225 років залишилося в минулому те 15 січня 1771 року, коли в родині Йонаса й Розе Пабрежів у селі Вєчю, на узбережжі Латвії, народився син, записаний латинською в книгах Лянкімської парафії ім’ям Georgius (жмудською це буде Юргіс), а через 46 років, вступивши до францисканського (бернардинського) монастиря в Кретинзі, отримав ім’я батька Амброзія. Тому не лише тепер, а іноді й тоді цього вихованця Жмудської духовної семінарії, який перед тим два роки навчався в найдавнішому вищому навчальному закладі Литви, що саме тоді називався Головною литовською школою, коли Велике князівство Литовське розпадалося, називали, і сам він часом підписувався, священником Юргісом Амброзієм Пабрежою. Цій людині, яка вже майже півтора століття спочиває з миром (померла 11 листопада 1849 року), судилося здобути славу Незабутнього.

Ю. А. Пабрежа, без найменшого сумніву, належить до найвидатніших мужів народу, до найславетніших жмудинів. Щойно померлий покійник мав друга — управителя Жмудської єпархії, капітульного вікарія Йонаса Кризостомаса Ґінтілу (1788–1857), який повідомив усю єпархію: «Покійний Амброзій Пабрежа, спершу світський священник, багато років служив Церкві Божій, а згодом, одягнувши в Кретинзькому монастирі габіт Третього ордену святого Франциска, був для інших взірцем усіх чеснот. <...> Залишив безліч рукописів жмудською мовою як духовного, так і світського змісту»¹.

¹ Vaizganto Raštai. K., 1929. T. 11. P. 72. Iš lotynų kalbos šį vyskupystės kurijos pranešimą skelbdamas išvertė pats Vaižgantas. Kalbos dalykai čia netaisyti.

79

Однак Ю. А. Пабрежу цінували ще й за життя. У виданій 1848 року «Жемайчю Віскупістє» отець Мотеюс Валанчюс (1801–1875), ще до того, як став Жмудським єпископом, у розділі «Освічені мужі Литви» після Петра Роїзія, Мотеюса Стрийковського, Міколаюса Дауκши, Францішкаса Шрубаускаса, Константінаса Сирвідаса, Міколаса Олшевскіса, Станісловаса Черскіса вмістив «ще живого богобоязливого письменника, священника Юргіса Ембразіюса Пабрежу» (зазначено, що народився в Скуодській парафії) і відвів йому більше місця, ніж будь-кому іншому. Тут Пабрежу особливо прославлено як проповідника («Люди його проповіді слухають із найбільшою увагою, наче апостола, і отримують неабияку користь від почутого»)² і ботаніка («Священник Пабрежа знає кожну травинку, що росте в нашому краї, знає назву й прізвище кожної, а також розуміє, для чого яка придатна»³), перелічено чималу низку його праць та інших заслуг. А завершується так: «Той монах без кінця працює й ніколи не встигає. Ледве прочитавши молитви й виконавши інші належні справи, день у день пише. Продовж, Боже, його вік і пошли багатого пана, який надрукував би написані ним книжки та сповістив про них людям!»⁴ На жаль, ні тоді, ні впродовж усіх 146 років, що минули після смерті Ю. А. Пабрежі, такого пана не знайшлося. Тож опубліковано було мало — насамперед з ініціативи самого М. Валанчюса видано лише невеличку релігійну книжку «Паракратіма тан саужінес» (1849 рік, контрафактне видання, тож рік несправжній), а в Америці — у журналі «Дирва» 1900 року та окремим відбитком коштом літературного товариства С. Даукантаса — частину ботанічної праці «Ботаніка або опис рослин». Дрібні матеріали друкувалися в різних виданнях.

Gražiai J. A. Pabrėžą apibūdino ir kitas amžininkas Liudvikas Adomas Jucevičius (1813–1846), 1841 m. pažymėtame rankraštyje “Biografinės ir literatūrinės žinios apie mokytus žemaičius <...>” rašydamas: “Tai puikus žemaičių kalbos ir senovės žinovas, be to, talentingas pamokslininkas, tačiau ypatingai jis domisi botanika ir jau yra parašęs lietuvių kalba to dalyko knygą paprastiems žmonėms naudotis”⁵.

²Валанчюс М. Твори. В.: Vaga, 1972. Т. 2. С. 274.

³Там само. С. 275.

⁴Там само.

⁵ Jucevičius L. Mokyti žemaičiai / Reng. M. Lukšienė, V. Raudeliūnas. V.: Vaga, 1975. P. 112.

80

Усі справи, усі обов’язки ксьондз Й. А. Пабрежа виконував сумлінно, самовіддано і, можна не сумніватися, де було потрібно — творчо. Про це свідчить численність рукописів і велика любов та пошана людей. Пабрежа працював серед людей, з людьми і для людей, тож був для них дуже потрібною і дорогою людиною та священнослужителем. Про це, безперечно, свідчать невигадані черги до сповідальні, численні слухачі проповідей, що сходилися навіть із віддаленіших парафій (а й сам він, проповідуючи, широко подорожував від церкви до церкви), не менші черги хворих чи просто недужих, які чекали в його приймальні. Серйозне ставлення до праці й відповідальність переконливо засвідчує те, що до кожної справи він старанно готувався. Кожну проповідь добре обмірковував, записував, а багато чого вивчав напам’ять. Розпочавши вчительську працю в школі Кретингського монастиря, він готував для учнів навчальні матеріали й став, мабуть, першим автором литовського підручника з географії. Дбаючи про тілесне здоров’я людей, вивчав ботанічну й медичну літературу, досліджував рослини. А скільки ще обов’язків парафіяльного священника, а згодом монаха... О, як рідко трапляються такі люди і як їх бракує Литві!

Незабутніх людей минулих століть сучасна людина нерідко уявляє статуями, піднесеними на постаменти чи вівтарі. Наче це люди без повсякденного життя, його обов’язків і турбот, без земних бажань, прагнень і гріхів. І навіть без почуттів та життя. Життя всіх їх схоже: народилися, навчалися, працювали, писали й нарешті відійшли у вічність. А якими вони були людьми? Можливо, бодай крихту цього можна побачити чи принаймні відчути, уважно читаючи й досліджуючи їхні праці. Але досліджувати доводиться кожному самому: таких студій, у яких намагалися б за творами й текстами простежити прояви вдачі та психології автора, майже немає. Зрештою, чи все можна вичитати з тих текстів?

Яким був Юргіс Амбразеюс Пабрежа? «Був невисокого зросту, чорнявий (=juodbruvys), завжди дуже веселий, любив пісні», — так свідчить Вайжгантас⁶. І ще: «У святкові дні виголошував надзвичайно гарні проповіді»⁷. І те, й інше, мабуть, — спогади людей,

⁶ Твори Вайжгантаса. Т. 11. С. 69.

⁷ Там само.

81

адже сам письменник не бачив Пабрежу, не чув його і не міг ні бачити, ні чути. Зрештою, гарна картина: оточений гуртом дітей, він ходить полями, лісами, берегами річок, збираючи рослини. Тут уже бачимо турботи науковця й лікаря для людей. А що свідчить чимала кількість його збережених «рішень»? Чи те, що він уникав парафіян, жив замкнутим життям, заглиблений у роздуми й споглядання (пор.: «Не ходити до парафіян і не гостювати в них»,⁸, «З кожним розмовляти лише стільки, скільки конче потрібно»⁹, «Уникати світу»¹⁰, «Померти для світу, зневажаючи всі його марноти, розваги й непостійність»¹¹ та ін.)? А може, молодий священник, маючи веселу вдачу й люблячи людей, вирішив лише обмежити такі зустрічі, щоб більше часу залишалося на підготовку до важливих справ священницького й наукового покликання та їх виконання? Адже з тих самих рішень видно й постійну турботу про людей, пошану до них: «Не згадуй інших, а надто бідних і слуг <...>»¹², «У проповідях уникати різкостей»¹³, «У сповідальні не бурчати й не докоряти людям»¹⁴, «Священник має бути привітним, завжди з лагідним обличчям, люб’язним у стосунках із людьми. <...> Бути для всіх загалом і кожного зокрема найкращим батьком і братом»¹⁵.

Життя людей Й. А. Пабрежа знав добре. У його проповідях чимало подробиць навіть про поведінку людей і їхній одяг. Звідки він міг їх знати? До того ж того, хто цурався людей, і люди уникають. До Пабрежі й навколо нього вони стікалися юрбами. Очевидно, він їх не розчаровував. Мабуть, любив спілкуватися. Про це свідчать і широкі зв’язки з тогочасною жмудською та не лише жмудською інтелігенцією, дружні стосунки з людьми високого становища. Інакше хіба написав би згаданому Й. К. Ґінтілі приписку в такому жартівливому стилі: «Bõwa pri musõ hoc anno No-

⁸ Розпорядок дня та рішення ксьондза Й. Пабрежі в Рауденай // Gidžiūnas V. Jurgis Ambraziejus Pabrėža (1771 – 1849). Рим – Вільнюс, 1994. С. 233.

⁹ Рішення, ухвалені наприкінці 1800 р. // Там само. С. 237.

¹⁰ Рішення, ухвалені в Твері 1801 р. // Там само. С. 239.

¹¹ Рішення, ухвалені в Картені 1809 р. // Там само. С. 243.

¹² Інші рішення, ухвалені 1800 р. // Там само. С. 236.

¹³ Рішення, ухвалені в Твері 1801 р. // Там само. С. 238.

¹⁴ Рішення, ухвалені в Плунге 1802 р. // Там само. С. 239.

¹⁵ Рішення, ухвалені в Плунге 1806 р. // Там само. С. 242.

82

bilis Juvenis називаючи Jomiiesta Pons Symóns Dawkąts: hic atsytoolindams a nobis ku S. Pieters Burg mnogo spopondit, ut primum hanc urbem advienet, sieyczas pas mus paraszik. – Але, si non laborat aliquo morbo, vel in via kas Jo ne nookawa, arba jec kokio in szwarckamera niezasiad rekollckeyi, o? quam valde hreszny. Бо вже четвертий місяць, а він ані слова не написав про своє перебування. Quid hic de hocce Juvenę dumare? O? per multum mendax? Якби можна було його застукати, ми б просили вас Ullum de crimino hoc pessimo admonere, et bene Jemu nakiware”¹⁶. Напевно, не просто так тут цей суміш трьох мов. Це може бути зануренням у жаргон тогочасних освічених людей, зокрема й духовенства. Але який гарний, грайливий стиль!

Стилістом о. Й. А. Пабрежа був видатним. Його проповіді справді дивовижно читати й сьогодні. У них дихає жива мова приморських жемайтів кінця XVIII і першої половини XIX століття. Не можна більше гратися з долею. Ці проповіді, написані 150–200 років тому й збережені до наших днів (цього року виповнюється рівно 200 років відтоді, як Й. Пабрежу у Варняй висвятили на священника), необхідно нарешті зібрати докупи й видати — як один із найбільших пам’ятників жемайтської мови, як найцінніше джерело відомостей про життя та звичаї людей тієї доби. Тоді Пабрежа стане для нашої культури не менш значущим, ніж автори чи упорядники давніх збірників проповідей (постилій).

Будучи вчителем, лікуючи людей, збираючи, досліджуючи й описуючи рослини, Й. А. Пабрежа водночас виконував і велику мовну працю. Він був палким любителем рідного краю. Тож, ретельно вивчаючи все, до чого тільки міг дістатися, найновіші здобутки, він прагнув викласти це рідною мовою разом зі своїми спостереженнями та висновками досліджень. З цією метою він розробив правопис, що передавав жемайтську прозодію¹⁷. В іншому листі до Й. К. Ґінтіли, захищаючи створені ним назви рослин, свій правопис і право та потребу робити це самостійно (20 березня 1835

¹⁶ J. A. Pabrėžos laiškai kun. J. K. Gintilai // Ten pat. P. 263.

¹⁷ У листі від 19 жовтня 1834 р. Й. К. Ґінтілі Пабрежа писав про це: “<…> ten žmudzkį Pólglowek przyjął do swojej Pisowni podwóywnę samogłoski, a to dla pokazania w wyrazach žmudzkich prozodyi tego języka nie tylko dla człodowiezmów niezbędnie potrzebney, lecz i dla samych rodaków wielce pożytecznej <…>” (Там само. С. 263).

83

(продовж.) вигукнув: “Niech sobie Grecy będą ze swojemi literami i ich brzmieniem Grekami: a Žmudžini Žmudžinami” (Нехай греки зі своїми літерами та їхньою вимовою будуть греками, а жемайти — жемайтами)¹⁸. А через три роки, 9 жовтня 1838 р., він писав тому самому адресатові, що священники деканатів Жемайтського єпископства, близьких до Литви, вважають, що жемайти мають не лише писати й розмовляти литовською, а й дихати нею, і тут же додає: “Niech będzie Litwa Litwą: mieszanyć mieszańcami: a Žmudžini Žmudžinami” (Нехай Литва буде Литвою, мішанці — мішанцями, а жемайти — жемайтами)¹⁹. Усе своє життя Й. А. Пабрежа працював серед жемайтів, з жемайтами й для жемайтів. Це була видатна людина, справжній герой Жемайтії, один із великих патріотів цієї землі.

Й. А. Пабрежа дуже багато й щиро працював як священник, як монах, як науковець. «Жемайтською мовою він написав більше, ніж усі інші письменники першої половини XIX століття разом узяті, — хіба що С. Даукантаса можна вивести за дужки», — ця думка його біографа В. Ґіджуна²⁰, безперечно, перебільшена. Та правда в тому, що й нині, хоч час уже добряче пошарпав і зруйнував її, спадщина рукописів Пабрежі залишається вражаючою. У 1939 р., через дев’яносто років після його смерті, писали: «Наші вчені могли б повчитися в нього планомірності, ретельності й любові до праці; трудівника й літератора привабили б його переживання та турбота про жемайтську мову й правопис, а духовенству, прочитавши бодай одну його проповідь, довелося б червоніти за порожнечу й неактуальність сучасних проповідей»²¹.

У бібліографії Й. А. Пабрежі, укладеній Нійолею Кішунене²², зібрано всі збережені праці цієї людини, про які вдалося довідатися або які хтось згадував. Тут перелічено 107 творів, написаних Пабрежею, з яких 8 були опубліковані (за його життя — лише чотири вірші!). Рукописи охоплюють географію (1), ботаніку (19), медицину (17) та релігію (18). «Ли-

¹⁸Там само. С. 265.

¹⁹Там само. С. 270.

²⁰Там само. С. 214.

²¹ Povilionis J. K. Ambraziejaus Pabrėžos pamokslų stilius // Dienovidis. 1939. Nr. 3. P. 122.

²² Kišūnienė N. J. Pabrėžos bibliografija // Jurgis Pabrėža (1771 – 1849). V.: Mintis, 1972. P. 95 – 107.

84

У «Литовській енциклопедії» зазначено, що Пабрежа залишив 250 текстів проповідей, які становлять 3104 сторінки²³. Решта 44 одиниці рукописної спадщини (107–8–55) — це різні документи, написані з різних приводів, виписки, фрагменти рукописів і листи (чимало з них написано польською). На жаль, значна частина рукописів Пабрежі зникла, можливо, навіть загинула назавжди. Доля й люди були і досі залишаються вельми немилосердними до спадщини цього працьовитого жмудина.

Не кращою була доля й зібраного та впорядкованого гербарію Й. А. Пабрежі, лише шоста частина якого (близько 150 аркушів) дійшла до наших днів у Литві. Про це свідчать дані, опубліковані Р. Янкявічене та Ж. Лаздаускайте²⁴. Найбільшу частину цієї неповторної колекції рослин, створеної в першій половині минулого століття, безвідповідально роздали, перевозили й не повернули — вона загинула.

На двохсот двадцять п'яті роковини від дня народження Й. А. Пабрежі його рідний край нарешті дочекався присвяченої йому монографії — книги Віктора Ґіджюна «Юргіс Амбразеюс Пабрежа (1771–1849)», виданої 1993 року в Римі коштом Литовської католицької академії наук²⁵. Сто сторінок цієї книги присвячено життю Пабрежі (перша частина — «Особа Пабрежі та його апостольська діяльність»), ще сто — аналізу його проповідей (друга частина — «Жмудські парафії в проповідях Пабрежі»). Вельми цінні додатки до книги: там опубліковано одну проповідь, рішення священника, пару віршів, заповіти, добірку листів, список проповідей та ще кілька документів. На жаль, і цього разу нашому великому Незабутньому не пощастило — сам автор книги встиг зробити лише стільки. Кількадесят сторінок третьої частини («Пабрежа — учений, лікар і священник»), написаних І. Вайшвілайте на основі зібраних В. Ґіджюнасом матеріалів, нотаток та начерків, — це лише несміливий погляд на найважливішу для історії литовської науки ділянку діяльності Пабрежі та частину його спадщини. Щоправда, цю ділянку ґрунтовно дослідили значно раніше — у книзі «Юргіс Пабрежа (1771–1849)», виданій 1972 року Інститутом ботаніки.

²³ Литовська енциклопедія. [Бостон, 1960]. Т. 21. С. 303–304.

²⁴ Янкявічене Р., Лаздаускайте Ж. Збережений гербарій вищих рослин Й. Пабрежі // Юргіс Пабрежа (1771–1849). С. 26–27.

²⁵ На жаль, у цій цікавій книзі чимало різноманітних мовних вад.

85

У книзі Й. А. Пабрежу широко показано як людину, а особливо — як священника та ченця. Він був дуже доброчесною, сумлінною та відповідальною людиною. Він дбав не про себе, не про вищі посади чи краще власне життя, а про духовне й тілесне здоров’я мандрівників цієї землі, з якими йому судилося разом іти життєвими шляхами. Усе своє життя, самого себе він віддав іншим. Після такого представлення не дивує вислів автора згаданої книги В. Ґіджюна в «Литовській енциклопедії», що Й. А. Пабрежа «має всі ті чесноти, яких вимагає Церква, проголошуючи блаженних»²⁶.

Дуже, дуже шкода, що й досі не знайшлося людини, яка взялася б ґрунтовно дослідити й описати Й. А. Пабрежу як ученого, творця литовської наукової мови та лікаря. І нині, як і десяток чи кілька десятків років тому, можна сміливо повторити, що його праці досі є важливим джерелом для науки, термінології та мови загалом, адже він першим свідомо й систематично творив терміни литовською і сам це усвідомлював. Він першим сформулював принципи укладання литовської наукової термінології та особливо наголосив на важливості для цього живої мови. Нарешті, він першим почав писати литовські термінологічні словники. Щоправда, сам Пабрежа робив усе це жмудською мовою, чітко усвідомлюючи й підкреслюючи свою жмудську ідентичність. У «Заувагах щодо укладання справжньої флори Жмуді» («Uwagį tyczące się ułożenia doskonałey Flory Żmudzkiey. Miłośnikom Flory Żmudzkiey i znawcom języka żmudzkiego, poświęcone») він докладно пояснював, що справжній жмудський ботанік має сам збирати назви рослин, особливо від старих жінок-травниць; збирати їх не лише у своїй парафії чи околиці, а по всій Жмуді й у всій Литві; з’ясовувати, як називають різні рослини в різних місцевостях, і, спираючись на ґрунтовні дослідження, добирати найвідповідніші назви²⁷.

²⁶ Литовська енциклопедія. Т. 21. С. 304. До речі, за словами В. Біржишки, думка подбати про визнання Пабрежі блаженним виникла ще перед Другою світовою війною (див.: Біржишка В. Александринас. Чикаго, 1963. Т. 2. С. 311). Але, мабуть, вірять або хочуть створити й підтримувати переконання, що й біля ніг Бога місце легше дістається шляхетним і високим духовним особам, ніж звичайним священникам чи тим паче сповідникам.

²⁷ Iš Pabrėžos nespausdintų botanikos raštų // Kosmos. K., 1923. Sąs. 2. P. 183 – 184.

86

Варті ретельного й ґрунтовного вивчення також мова самого Ю. А. Пабрежі, яка досить добре відображає живе мовлення приморських жмудинів кінця XVIII та першої половини XIX століття, але водночас старанно відшліфована, витончена, гармонійно й ритмічно хвилюється, мов неподалік то спокійно шумливе, то шаленим ревом розбурхане Жмудське море. Проповіді Пабрежі — це дивовижний сплав ораторського мистецтва й живої мови, твори справжнього майстра слова. Чудова й мова інших його праць. Пабрежа прагнув передати живий плин мови і своїм правописом. У листах до Ю. К. Ґінтіли він не раз обговорював різні проблеми свого правопису, наголошуючи, що «найкраще писати так, як ми говоримо»²⁸.

Своїм ставленням до писемної мови Ю. А. Пабрежа, мабуть, істотно відрізнявся від свого молодшого приятеля С. Даукантаса. Останній з часом почав пристосовуватися до всіх литовців, можливо, іноді бажаючи, щоб його приморський жмудський діалект було легше утвердити як загальнолітовську мову, але, ймовірніше, поступаючись традиції писемності, сформованій на основі інших діалектів. А Пабрежа у своїх численних працях прагнув зберегти якомога автентичнішу мову тих самих приморських жмудинів (обидва вони з Даукантасом походили з тієї самої парафії Ленкіеми). Як надійна мовна пам’ятка тієї доби, праці Пабрежі надзвичайно цінні, однак, на жаль, досі не шановані й належно не оцінені.

Безперечно, Ю. А. Пабрежа мав значно кращі умови для збереження живого рідного діалекту, ніж С. Даукантас. Адже майже все життя він провів у Жмуді (за винятком кількох навчальних років у Вільнюсі), причому більшу його частину — в середовищі рідного діалекту, за найрізноманітніших обставин постійно спілкуючись із людьми, які інакше й не вміли говорити. Та умови люди зазвичай створюють собі самі. Пабрежа так упорядкував своє життя, щоб постійно бути серед жмудинів — не як якийсь чиновник чи відчужена від людей особа, а як простий, щирий і турботливий лікар їхніх душ і тіл. Він розумів людей, і люди розуміли його.

Люди розуміли Юргіса Амбразієйюса Пабрежу й не забули його. Не в’януть квіткові дари й не заростає стежка до його могили. Люди навіть навколішки обходять ту могилу, благаючи допомоги у своїх хворобах і земних турботах-

²⁸ Листи Ю. А. Пабрежі до священника Ю. К. Ґінтіли // Ґіджюнас В. Зазнач. праця. С. 264.

87

ах, бо «від незапам’ятних часів отця Амбразієйюса народ околиць Кретинги вважає святим»²⁹. Таким він і хотів бути: у розквіті сил, служачи вікарієм у Плунге, 1806 року він постановив бути святим і бездоганним, святим душею і тілом, життям, зразковістю, ученістю та гідними похвали вчинками³⁰. Честь святого Ю. А. Пабрежі надали й уже друге століття визнають серця його улюблених жмудинів, їхніх дітей і нащадків.

Найвиразніше досконалість стала помітною після смерті.

²⁹ Отець Плацідас Барюс, OFM. Пояснення провінціала // Там само. С. XIII.

³⁰ Постанови, ухвалені в Плунге 1806 року // Там само. С. 241.

88