LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, I LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

НАГОЛОС У ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ДУНІНІНКСЬКИХ ГОВІРКАХ

V. GRINAVECKIS

I. Типи наголосу

У литовських говірках послаблення або зникнення наголосу в закінченнях і поява його на початку слова або в складах, розташованих ближче до початку слова (наприклад: pagaléis ~ pagalais (Шакіна), lauku,ū ~ laukų (Лаукува), malū-nus ~ malūnus (Людуокяй)), зазвичай називають відтягненням наголосу. У північно-західних дунінінкських говірках (швдг)¹ наголос у певних випадках також відтягнуто із закінчення на початок слова. Тут важливо зазначити, що в швдг, як і в інших жмудських говірках із відтягненням наголосу, наголос не зосереджений повністю в одному складі, а розподілений між кількома або всіма складами слова. У словах швдг із відтягнутим наголосом наголошені всі склади, наприклад: aš,ės ~ ašis, dárb,ū ~ darbų, lá-u.k,ọ ~ laukų, lėd,ū ~ ledų, blėz-d,į-n.g,ą ~ blezdingą, par,ėn,õ.n.t,ę ~ pareinanti. Із прикладів видно, що ті склади, які наголошені в літературній мові (лм), мають наголос і в говірці. Цей наголос у кінці слова, що відповідає наголосу лм, можна назвати давнім, оскільки, як побачимо далі, він давніший за інші наголоси того самого слова. Отже, давнім тут називається такий наголос, яким він був до відтягнення. Усі інші наголоси в наведених вище прикладах зазвичай називаємо відтягнутими, оскільки, з’явившись у нових складах на початку слова, вони ніби відтягнуті із закінчення. Отже, вже самі терміни (давній і відтягнутий наголос) указують на різне походження наголосів у словах із відтягнутим наголосом. Не всі наголоси в тому самому слові вимовляються з однаковою силою голосу: одні з них вимовляються слабше, інші — сильніше. У словах із відтягнутим наголосом перший склад завжди вимовляється сильніше за інші склади того самого слова, тому в цьому разі перший склад має головний наголос. Оскільки цей головний наголос, як уже зазначалося, є

¹ Північно-західні дунінінкські говірки (швдг) займають південно-східну частину середньожмудського ареалу, до якої входять Шилальський і Варняйський райони (за винятком кількох сіл), північно-східні околиці Шилутського району, південна частина Прекульського району, південно-східна частина Рєтавського району, околиці Паєзериса й Кошю в Скаудвілецькому районі. На окраїнах ареалу швдг розташовані такі поселення: Швекшна, Павандене, Варседжяй, Ж. Науместіс. Найважливіша фонетична особливість, що відрізняє швдг від інших дунінінкських говірок, — відсутність африкат (ч, дж < tj, dj) у ненаголошеному кінці слова перед балтійським ā, наприклад: jãute ~ jaučio, mė'dė ~ medžio, pã'tes ~ pačios, stã'tes ~ stačios, але pãč,ūos ~ pačios.

109

відтягнутим, тому він називатиметься головним-відтягнутим наголосом. Решта наголосів у словах із відтягнутим наголосом вимовляються слабше, тому їх зазвичай називають побічними. Однак і побічні наголоси між собою нерівнозначні: наприклад, у слові blėzd,ĩːng,ã ~ blezdingą наголос кінцевого складу, як уже зазначалося вище, є давнім, а другого складу від кінця слова — відтягнутим. Крім того, ці два побічні наголоси (як з’ясується далі) мають неоднакову силу, під ними неоднаково подовжуються голосні, вони мають різні інтонації, тому для них слід запровадити окремі назви. Оскільки побічний наголос, віддаленіший від кінця слова, є відтягнутим, для нього найкраще підходить термін побічно-відтягнутий наголос. Побічний наголос у кінці слова є давнім, але назвати його побічно-давнім наголосом не можна, оскільки в давнину він не був побічним. Найкраще для нього підходить термін побічно-кінцевий наголос, адже цей побічний наголос завжди буває в кінці слова.

У швдг є також такі слова, в яких наголос стоїть на тому самому місці, що й у лм, наприклад: bùte ~ būti, pavàde ~ pavādė. Вище зазначалося, що наголос, який за місцем збігається з наголосом лм, називатиметься давнім; оскільки в цьому випадку давній наголос є також головним, його можна назвати головним-давнім наголосом. У словах із головним-давнім наголосом у певних випадках також буває побічний наголос, наприклад: dẽrb,ãu ~ dirbau, vỹr,ã ~ vyrai, vãl,ĩːte ~ valyti (valyti). У цьому разі, як видно з прикладів, новий наголос з’явився не в переднаголошених, а в післянаголошених складах. Наголос у говірці, що з’явився в післянаголошених складах, завжди вимовляється слабше за головний-давній наголос, тому він є побічним. Щоб відрізнити його від інших згаданих вище побічних наголосів, його можна назвати побічно-зсунутим наголосом, оскільки він ніби зміщений із початку слова до кінцевих складів або складів, розташованих ближче до кінця слова.

Отже, у швдг є п’ять типів наголосу: два головні наголоси — головний-відтягнутий і головний-давній — та три побічні наголоси — побічно-відтягнутий, побічно-кінцевий і побічно-зсунутий.

II. Походження та давність відтягування наголосу

1. Причиною відтягування наголосу з кінцевого складу на початок слова в північнолитовських говірках (зокрема й у жемайтських) найчастіше вважають вплив інших мов — латиської або куршської та земгальської². Перша думка одразу видається привабливою своєю простотою, але їй суперечить той факт, що литовці Зарасайського краю, які живуть поруч із латишами, наголосу не відтягують. Друга думка має один досить вагомий аргумент: ареал відтягування наголосу в литовських говірках майже збігається з ареалом куршських і земгальських племен, які жили на території Литви³. Однак асимільовані жемайтами курші самі здавна не мали наголосу на початку слова⁴, тому навіть якщо визнати тут вплив куршів, питання залишається нерозв’язаним: ще треба довести, яка причина спонукала куршів переносити наголос на початок слова. Вважають, що таке наголошування могло прийти до куршської мови з мови

² Archívum Philologicum (toliau APh), 4, 33, Kaunas, 1933.

³ APh, 4, 33; Die Žemaitische Mundarten (toliau ŽM), 204, Kaunas, 1930.

⁴ J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, 32, Rīgā, 1951.

110

угро-фінського племені — лівів. Можливо, курші передали жемайтам успадковане від лівів відтягування наголосу на початок слова. Однак сам процес відтягування наголосу, очевидно, відбувався поступово, за певними закономірностями. Вплив куршів тут можна вважати хіба що першим імпульсом до виникнення тенденції відтягувати наголос.

К. Яунюс вважає, що наголос у литовських говірках був відтягнутий незалежно від впливу інших мов. Він міркує так: «зазвичай ми говоримо, що … наголос „перейшов“ або „перенесений“ із закінчення на склад кореня. Але насправді наголос зовсім не ходить і ніколи не переноситься, а лише відбувається такий процес: унаслідок послаблення давнього основного наголосу посилюється наголос попереднього складу, що має… висхідну інтонацію, яка, поступово посилюючись, не змінює своєї акустичної будови, через що вторинний-відтягнутий (передневоричное) наголос завжди має циркумфлексну інтонацію. Поступовість послаблення давнього основного наголосу та посилення вторинного доводить той факт, що якщо давній наголос припадає на довгий голосний, то після виникнення основного-вторинного (наголосу) в попередньому складі він у дарбенайській говірці не опускається до рівня слабко наголошених складів, а зберігає частину свого попереднього значення, стаючи вторинним наголосом: пор., наприклад, дарбенайські gė.i.sm,iė, žmūon,ūos⁵.»

У своїй теорії К. Яунюс доводить, що наголос відтягувався з кінцевого складу на початок слова поступово, спочатку залишаючи частину наголосу на старому місці, у кінці слова. Твердження К. Яунюса підтверджують багато литовських говірок, у яких наголос відтягується. Насамперед майже всі жемайтські говірки, що відтягують наголос (за винятком деяких місцевостей уздовж латвійського кордону: Акмене, Вегеряй, Клікхолай), і сьогодні зберегли частину наголосу в кінці слова. Західні аукштайти, які живуть поруч із жемайтами й відтягують наголос, також іще зберігають частину наголосу в кінці слова, наприклад: dienà ~ dienà (Кракес), šàka ~ šakà, vàikai ~ vaikai (Шяуляй). Ці факти виразно свідчать, що переміщення наголосу з кінцевого складу на початок слова в розглядуваних говірках ще не завершилося.

Теорія відтягування наголосу К. Яунюса стає цілком переконливою, коли пов’язати відтягування наголосу зі скороченням акутових закінчень.

Проф. Я. Ендзелін про ці міркування К. Яунюса відгукнувся так: «Як такий наголос першого складу може виникнути також цілком незалежно від чужих впливів, доводив Яунюс». Тут же проф. Я. Ендзелін від себе додає: «Це (наголос) у пралатиській мові могло виникнути цілком спонтанно, і в такий спосіб наголос спочатку було відтягнуто — зовсім як у деяких литовських говірках — із коротких кінцевих складів у двоскладових і багатоскладових окситонах на перший склад, а згодом наголос першого складу міг узагальнитися під впливом чужих мов»⁶.

Теорію відтягування наголосу Яунюса й Ендзеліна коротко можна сформулювати так: а) спочатку наголос було відтягнуто з короткого закінчення на довгий перший склад; б) згодом наголос першого складу міг узагальнитися (найімовірніше, під впливом інших мов).

^⁵ К. Явнисъ, Памятная книжка Ковенской губернии на 1898 годъ, 183, Ковна, 1897.

^⁶ J. Endzelins, min. veik., 32.

111

2. Перший викладений тут теоретичний постулат підтверджують дані північно-західних дунінінкських говірок:

a) Основний-відтягнений наголос у двоскладових словах, у яких перший склад довгий, а другий короткий, вимовляється виразніше, ніж у всіх інших двоскладових словах (наприклад: bã.u.g,õs ~ baugus, rỹn,į ~ rynį (ryji).

b) У трискладових словах, у яких перший склад довгий, а решта короткі, у певних випадках наголос відтягнуто, не залишаючи жодного сліду наголосу в інших складах (наприклад: klýgdama ~ klykdama).

В обох цих випадках голосні та дифтонги, наголошені основним-відтягненим наголосом, подовжилися (зокрема й a, e, коли вони є першими компонентами дифтонгів) і мають вторинну-тривалу інтонацію. З цього можна зробити висновок, що тут наголос, імовірно, було відтягнуто ще до подовження наголошених a, e.

c) У багатоскладових словах, у яких кінцевий склад короткий, а другий від кінця довгий, наголос на другий від кінця склад було відтягнуто одночасно з першими двома випадками (a, b). Про це свідчить така сама довгота другого від кінця складу, що має побічний-відтягнений наголос (наприклад: kẽrmv,ãːr,p,à ~ kirmvarpà).

3. Перше положення теорії відтягнення наголосу Яуніса й Ендзелінса є ключем до визначення подальшого розвитку відтягнення наголосу.

Історію відтягнення наголосу в північно-західних дунінінкських говірках не можна розглядати окремо від інших жмудських, а також східнолитовських говірок, тому тут розглянемо й деякі ширші питання відтягнення наголосу в литовських говірках.

Зазвичай у литовській мові, якщо наголос опиняється у складі перед давнім наголошеним складом, то новий наголос у довгому складі завжди має висхідну або середню (яка за рухом голосу є висхідною) інтонацію. Так відбувається в північно-західних дунінінкських говірках і північних аукштайтських говірках, де наголос відтягується, наприклад: bãltą ~ baltà, bãltos ~ baltõs, lãuku ~ laukù (Шакіна), gýva ~ gyvà, jaũna ~ jaunà (Обеляй). Однак у приморській жмудській говірці тут інакше: якщо наголос відтягнуто на корінь із висхідною інтонацією, то він отримує тривалу (~ литовську висхідну) інтонацію, наприклад: ũːž,ė ~ užį (теп. ч., одн., 2-га особа, užti), žõːs,ės ~ žąsis (Кретинга), або середню (яка є лише коротшою тривалою), наприклад: lãuk,ã ~ laukai, naũj,ũos ~ naujõs (Саланти); якщо наголос відтягнуто на корінь із спадною інтонацією, то він отримує спадну (~ литовську спадно-висхідну) інтонацію, наприклад: bãːlt,à ~ baltà, bãːlt,ũos ~ baltõs (род. в. одн., baltà) (Кретинга); pẽːrm,ũos ~ pirmõs (род. в. одн., pirmà), vėžːž,ĩːs ~ vėžỹs (Саланти).

Така подвійність інтонації відтягненого наголосу в приморських жмудів свідчить про те, що вони, ймовірно, відтягнули наголос ще тоді, коли вимовляли в переднаголошених складах дві різні інтонації: висхідну та спадну. Отже, доходимо висновку, що приморські жмуди відтягнули наголос ще до вирівнювання інтонацій ненаголошених переднаголошених складів, а інші жмуди — уже після нього. Отже, приморські жмуди відтягнули наголос раніше, а всі інші — пізніше. Коли настав час перетворення спадної інтонації переднаголошених складів приморських жмудів на висхідну, довгі переднаголошені склади вже були наголошені відтягненим наголосом, а тому не могли змінити інтонацію, адже інтонації змінюються лише в ненаголошених складах

112

вирівнялися: у переднаголошених складах узагальнено циркумфлексну інтонацію, а в післянаголошених — циркумфлексну, наприклад: kalnai, але kalnus, vėgėlė, але vėgėlės⁷.

Про те, що в приморських жемайтських говорах наголос було відтягнуто раніше, ніж в інших донінінках і дунінінках, свідчить також більше подовження голосних і дифтонгів під наголосом, відтягнутим на попередній склад. Наприклад, у двоскладових словах дунінінків, обидва склади яких довгі, інтонація відтягнутого наголосу є середньою, а тривалість голосних і дифтонгів не відрізняється від тривалості ненаголошених, як-от у словах lãuk,ū̃ ~ laukų, dọn-t,ũ̃ ~ dantų: тривалість дифтонгів au, on у перших складах нічим не відрізняється від тривалості тих самих дифтонгів у ненаголошених складах, наприклад: laukā·ms ~ laukāms, donti·ms ~ dantims, тоді як у приморських жемайтських говорах перший компонент дифтонгів у цьому випадку є напівдовгим: lᵃ·uk,ũ̃m ~ laukų, dọ·nt,ũ̃m ~ dantų, але laukā·ms ~ laukāms, donti·ms ~ dantims (Salantai).

На підставі викладених вище тверджень можна зробити висновок, що відтягування наголосу почалося на північному заході жемайтських говорів, а потім поширювалося на південь. Цей висновок підтверджують також такі дані жемайтських говорів: а) у донінінків відтягнутий наголос вимовляється сильніше, ніж у дунінінків; б) на території дунінінських говорів відтягнутий наголос, якщо рухатися з півночі на південь, слабшає, доки на південній окраїні говорів зовсім не зливається; в) кінцеві голосні в донінінків, особливо північних, наголошені давнім наголосом, вимовляються слабше, ніж у швдт, і давній (побічний кінцевий) наголос чути гірше, наприклад: gràž,õs ~ gražūs, tǭr,ǭ ~ turiu (Salantai).

Оскільки сила відтягнутого наголосу та подовження голосних і дифтонгів під ним свідчать про давність відтягування наголосу, на підставі цих даних можна припустити, що в жемайтській мові наголос відтягувався не відразу, а поступово, відповідно до викладеної вище теорії К. Яунюса та Ендзелінса.

Насамперед наголос буде відтягнуто з короткого закінчення на попередній довгий склад, потім — із довгого закінчення на довгий корінь і з короткого закінчення на короткий корінь, і нарешті — з довгого закінчення на короткий корінь.

Такі дві стадії відтягування наголосу знаходимо й у сучасних говорах литовської мови:

а) з короткого закінчення на попередній довгий склад, наприклад: malū·nus ~ malūnus, vilkus ~ vilkus (Lyduokiai), laukus ~ laukus, але laukų ~ laukų (Obeliai), dienà ~ dieną, але dienõs ~ dienos (Krakės), gᶦ·va ~ gyvà, merga ~ mergà, ā̇mu ~ einù, але miškū· ~ miškų, rā·n,k,à ~ rankà, vā·i-k,ùs ~ vaikus, але šakà ~ šaką, vaikā· ~ vaikai (Kražiai);

б) із довгого циркумфлексного та короткого закінчення на попередній довгий і короткий склад, наприклад: lᶦ·g,uos ~ lygios, áukšt,uos ~ aukštos, šāk,uos ~ šakos (Darbėnai), ośn̄s ~ usnīs, šāk ~ šakà (Šeduva).

4. Про давність відтягування наголосу в швдт свідчить не лише континуальна або середня інтонація в довгому складі з відтягнутим наголосом, а й інші дані говірки. Насамперед — скорочення закінчення. Як уже зазначалося, наголос не відтягується з другого та наступних від кінця слова складів, але в тих випадках,

⁷ Plg. K. Būga, Lietuvių kalbos žodynas, XIX, Kaunas, 1924.

8. Kalbotyros klausimai

113

коли кінцевий і другий від кінця слова склади через скорочення закінчення злилися в один, наголос відтягнуто також із другого за походженням від кінця слова складу, наприклад: grįb,əks ~ grybukas, kėrt,ęks ~ kirtikas, viėž,əks ~ vėžiukas. Тут важлива не стільки сама ретракція наголосу, скільки довгота й інтонація голосних і дифтонгів, наголошених ретракційним наголосом. Якщо наголос відтягнуто з нескороченого в діалекті закінчення слова, у якому давній наголос падав на короткий голосний, то наголос, відтягнутий на довгий склад, завжди має рівну інтонацію, а голосні й дифтонги, наголошені цим ретракційним наголосом, подовжені, наприклад: grīb,əš ~ grybus, lā.u.k,əš ~ laukus, але у згаданому вище випадку, де маємо цілком таке саме співвідношення довготи складів (— ∪), ретракційний наголос має середню інтонацію, а наголошені ним голосні й дифтонги мають таку саму довготу, як і в ненаголошеному складі (наприклад: grībō.ka ~ grybuką, kėrtē.ka ~ kirtiką, viėžčē.ms ~ vėžiams). Що свідчить про ця неоднаковість інтонації ретракційного наголосу та подовження голосних і дифтонгів у словах з однаковим співвідношенням довготи складів (— ∪)? Взявши приклади з обома довгими складами, бачимо, що тут довгота й інтонація складів, наголошених ретракційним наголосом, цілком такі самі, як і в розглянутих прикладах зі скороченим закінченням (наприклад: lāuk,ū ~ laukų і lāuk,ōks ~ laukiukas; kīm,ū ~ kiemų і kīm,ōks ~ kiemūkas). Сила як основного-ретракційного, так і побічного-кінцевого (давнього) наголосу в цих прикладах цілком однакова, попри неоднакове співвідношення довготи складів. З усього сказаного тут з’ясовується, що в той час, коли наголос пересувався з короткого кінцевого складу на довгий попередній склад, кінцевий склад ще не злився в один склад із попереднім (інакше кажучи, laukiukas ще не перетворилося на laukus). Якби під час пересування наголосу з короткого кінцевого складу на довгий попередній склад уже існувало laukus, то сьогодні воно вимовлялося б lā.u.k,ōks, зовсім так само, як і lā.u.k,əš ~ laukus. Отже, закінчення скоротилося вже після першого етапу пересування наголосу із закінчення на початок слова. Коли настав другий етап пересування наголосу на початок слова, закінчення вже мало бути скороченим; отже, наголос було відтягнуто одночасно у словах laukų і laukiuks. Водночас наголос було відтягнуто і з короткого кінцевого складу на короткий попередній склад — як із нескороченого в діалекті кінцевого складу, так і з новоутвореного з двох кінцевих складів слова внаслідок скорочення закінчення (наприклад: šāk,à ~ šaką, klāb,āts ~ klebatas). На це вказує ступінь сили ретракційного й побічного-кінцевого (давнього) наголосів, а також дані інших діалектів.

5. К. Буга про давність ретракції наголосу пише: «Голосні a, e, i, u, які, перебуваючи під наголосом у жмудських і східно-литовських (північних) говірках, переходять у напівдовгі голосні, після відтягнутого наголосу литовці вимовляють коротко: a. šàkō, šnėkō, l’ęgō (Pnv.), l’og Dvd., gòdù || жм. šàkà, šnėkō „šneku“, lėgà, gòdù Skd. gudīn Mžk.

Короткість голосного свідчить, що наголос тут було відтягнуто зовсім недавно⁶⁸.

Однак у жмудських діалектах під час подовження коротких голосних під наголосом ретракційний наголос (тоді, звісно, слабший, ніж тепер) уже міг існувати, але через свою слабкість міг і не подовжувати коротких голосних. На це вказує

⁸ K. Būga, min. veik., LI.

114

той факт, що й під основним давнім наголосом короткі голосні (у більшості дунінінків, які відтягують наголос, лише e, o, а в північних діалектах дунінінків a, e, ẹ, o) не подовжуються в тих випадках, коли виник побічний-відтягнутий наголос, який послабив основний давній. Короткість голосного лише свідчить, що ретракційний наголос перейшов на нього пізніше, ніж із короткого закінчення на довгий склад, де короткі голосні, що утворюють компоненти дифтонгів, подовжилися. Отже, у довгих складах, на які наголос відтягнуто з короткого складу, під час подовження коротких голосних ретракційний наголос уже став основним. У коротких складах під час подовження коротких голосних ретракційний наголос міг існувати (як слабкий), а міг і не існувати. Довгота голосного цього не виявляє.

Довести найпізніше переміщення наголосу з довгого кінцевого складу на короткий другий склад від кінця слова можна, спираючись лише на найслабше вимовляння цього ретракційного наголосу та на дані інших вимов.

У багатоскладових словах ретракційний наголос, можна гадати, виник у третьому й дальших від кінця слова складах пізніше, ніж під час першого етапу ретракції наголосу. На це вказують середня інтонація в довгих складах і неподовжені голосні та дифтонги.

6. Відтягування наголосу з кінця слова, найімовірніше, нерозривно пов’язане з ослабленням, зникненням і скороченням закінчення. На це насамперед указує той факт, що діалекти, у яких наголос відтягується, скорочують і закінчення; крім того, ті діалекти, у яких наголос відтягується далі до початку слова, сильніше скорочують закінчення (наприклад, Mūsų upynas), а в тих, у яких наголос відтягується менше, закінчення також скорочені менше (наприклад, Шяуляй, Кракес).

Це частково пояснює, чому наголос насамперед зникає з короткого закінчення. Адже саме короткі закінчення в діалектах передусім слабшають, зникають і вже зникли. Про зв’язок переміщення наголосу із закінчення на початок слова зі зникненням закінчення свідчить і те, що наголос перемістився на початок слова лише із закінчення. Із некінцевого, хоч би й короткого, складу наголос не перемістився на попередній довгий склад, наприклад: druobó.le ~ drobùle, augė.na ~ augino.

У наведеному вище міркуванні К. Яунюса про ретракцію наголосу висловлено таку думку: «залежно від послаблення давнього основного наголосу посилюється наголос попереднього складу». Ослаблення наголосу в кінці слова виразно показує скорочення акутових закінчень. Як відомо, одні закінчення з гострою інтонацією скоротилися, а інші змінили свою гостру інтонацію на циркумфлексну. Не в усіх діалектах литовської мови закінчення з гострою інтонацією скоротилися однаковою мірою. Західні й середні аукштайти, дзукі, значна частина східних аукштайтів і південно-східні жмудські діалекти мають короткі голосні замість довгих закінчень із гострою інтонацією, як у літературній мові, наприклад: baltà (<*baltā, пор. baltóji), sausà (<*sausā), visà (<*visā). Більшість жмудських дунінінків, а також північні дунінінки вимовляють кінцеві голосні, що походять від довгих голосних із гострою інтонацією, слабше, дещо редуковано, наприклад: bá.lt,á ~ baltà, rõ.n.kã ~ rankà, sã.u.s,á ~ sausà (Кретинга). У жмудських донінінків ці голосні майже зовсім не чути, наприклад: sã.us ~ sausà, rãs ~ rasà, ʒẽs ~ visà (Прекуле). Східні понтинінки поблизу Шедуви вже зовсім не мають кінцевих голосних із гострою інтонацією, наприклад: bált ~ baltà, rãs ~ rasà, šák ~ šakà.

115

Таким чином, скорочення довгих кінцевих складів із наголосом на першій частині (наголошених і ненаголошених) є спільним для всієї литовської мови. Довгий кінцевий голосний із наголосом на першій частині, перетворившись на короткий, у деяких литовських діалектах не перестав скорочуватися, надалі занепадав, тому baltà > bá·l̥t,a (Кретинга). Тут, за словами К. Яунюса, послаблення давнього кінцевого наголосу посилило наголос попереднього складу. Залишившись без наголосу, голосний мав занепасти ще швидше, і так із baltà залишилося лише balt (Шедува). Отже, скорочення кінцевих складів із наголосом на першій частині сприяло занепаду наголосу в кінці слова; інакше кажучи, під час скорочення наголошені кінцеві склади з таким наголосом змушували наголос відступати до початку слова.

Довгі склади вимовляються напруженішим голосом, а склад, вимовлений напруженішим голосом, у слові й називається наголошеним складом. Оскільки довгий склад вимовляється напруженіше, наголос міг легше перейти з короткого складу на довгий (наприклад: baltà > bā·l̥t,ā, ніж із короткого на короткий (наприклад: šakà > šàk,à). Зважаючи на це, можна легко зрозуміти, чому спершу наголос було відтягнуто з короткого кінцевого складу на довгий попередній склад, а вже потім — із короткого кінцевого складу на короткий і з довгого кінцевого складу на довгий попередній склад, а найпізніше — з довгого кінцевого складу на короткий попередній склад.

Говорячи про пізніше відтягнення наголосу (з короткого кінцевого складу на короткий і з довгого на довгий попередній склад, а також із довгого кінцевого складу на короткий попередній склад), слід мати на увазі й аналогію давнішого відтягнення наголосу (з короткого кінцевого складу на довгий попередній склад), яка, без сумніву, також сприяла узагальненню наголосу на першому складі⁹.

Тут слід також відзначити вплив скорочення й занепаду ненаголошених кінцевих складів на наголошені. Адже, без сумніву, ненаголошені кінцеві склади скорочувалися швидше, а наголошені — повільніше. Про це свідчать і діалектні дані: наприклад, у дунінінків Кретинги голосні в ненаголошених кінцевих складах із наголосом на першій частині занепали більше, ніж у наголошених (наприклад: bá·l̥t,a ~ baltà ir šārk,a ~ šárka). Швидший занепад ненаголошених кінцевих складів міг також прискорити скорочення наголошених і тим самим сприяти відтягненню наголосу.

Отже, скорочення кінцевих складів із наголосом на першій частині було одним із найважливіших чинників, що зумовили відтягнення наголосу. Курші залишили жемайтам лише саму тенденцію до відтягнення наголосу.

Переконливо свідчать про те, як посилювалася вимова довгого другого складу від кінця слова (якщо кінцевий склад короткий), деякі литовські діалекти, у яких наголос не відтягується. Наприклад, поблизу Ігналіни вимовляють vienà, але ve.nõ˙s, dienà, але de.nõ˙s. Що свідчить про те, що дифтонг не скорочується, якщо кінцевий склад короткий? Очевидно, і тут діє закон К. Яунюса. Коли скоротився голосний наголошеного кінцевого складу, а через це послабився наголос на ньому, посилилася вимова попереднього довгого складу, тому ie перестав вимовлятися як один голосний. В усіх інших випадках ie, будучи ненаголошеним, у розглядуваному діалекті злився в один голосний і скоротився.

III. Давність перенесення наголосу

Побічний-відтягнутий наголос у швдт, як і в інших жемайтських діалектах, буває лише в довгих складах (якщо він виник на короткому голосному, то останній здебільшого подовжився). Для пояснення виникнення цього різновиду наголосу підходить уже

⁹ Пор. J. Endzelīns, min. veik., 32.

116

Згадана теорія Яунюса про виникнення відтягненого наголосу стосується й цього випадку, але процес переміщення наголосу з його місця відбувався у протилежному напрямку — як перенесення. Відтягнений наголос, як відомо, виник у переднаголошених складах (отже, наголос переміщувався з кінця слова на його початок: ←—), а перенесений, навпаки, — у післянаголошених (тут наголос переміщувався з початку слова до кінця: —→). Можна вважати, що перенесений наголос, як і відтягнений, спершу виник у тих словах, де основний давній наголос припадає на короткі склади. Про це свідчить той факт, що в цьому разі побічний перенесений наголос сильніший, а голосні й дифтонги під ним більше подовжені, ніж у словах, де давній наголос припадає на довгі склади, наприклад: (1) lėp̄ām ~ lipama (lipame), d̄ė̄sės ~ didžiasis, rė̄zd̄āms ~ risdamas, але (2) nē̄š̄t̄ī ~ nešant, auḡām ~ augama (augame), d̄ūb̄ēls ~ dōbilas. У першому випадку (1) довгота голосних і дифтонгів, наголошених побічним перенесеним наголосом, така сама, як у наголошених відтягненим наголосом, де наголос перенесено з короткого складу на довгий, а в другому (2) голосні мають таку саму довготу, як і ненаголошені, а перший компонент дифтонгів трохи коротший, ніж у дифтонгах, наголошених основним давнім наголосом і таких, що мають ламану інтонацію, але довший за напівдовгі.

Визначити давність виникнення побічного перенесеного наголосу допомагають інші жмудські діалекти. Дунінінки слова з побічним перенесеним наголосом, у яких давній наголос припадає на a, e, вимовляють так: nākt̄ė̄i ~ naktie (nakčiai), vėst̄ė̄s ~ vesties (Кретинга), тоді як у швдт ті самі слова вимовляються nākt̄į̄ ~ naktie, vēst̄į̄s ~ vesties. Отже, вимовлювані тут дунінінками a, e з основним давнім наголосом є короткими, а у швдт — довгими. З огляду на це можна вважати, що побічний перенесений наголос у дунінінків виник ще до подовження коротких a, e під наголосом. Після виникнення побічного перенесеного наголосу основний давній наголос, ослаблений унаслідок цього, вже не міг подовжити ці голосні. У швдт побічний перенесений наголос виник уже після подовження a, e.

Голосні ę, ǫ (~ į, u) і в дунінінків, і у швдт з основним давнім наголосом подовжені (наприклад: kė̄ta ~ kitą, s̄ōva ~ siūvo), але в словах із побічним перенесеним наголосом ці голосні залишилися короткими (наприклад, швдт: stė̄pr̄ē ~ stipriai, sōkr̄ē ~ šūkriai, Кретинга: lėp̄ām ~ lipama (lipame), b̄ūv̄uom ~ būvoma (buvome). Отже, і в дунінінків, і у швдт побічний перенесений наголос виник до подовження ę, ǫ.

Подовження голосних a, e з давнім основним наголосом у словах із побічним перенесеним наголосом і неоднакове співвідношення сили цих наголосів на території швдт (а також у діалектах дунінінків) свідчать, що перенесений наголос, як і відтягнений, спочатку виник у північних жмудських діалектах, а згодом поширився й у південних.

НАГОЛОС У ГОВІРКАХ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ДУНІНІНКІВ

В. З. ГРИНАВЯЦКИС

Резюме

Говірки північно-західних дунінінків (гсдн) відрізняються від говірок інших дунінінків тим, що в них немає африкат у ненаголошеному закінченні перед давнім довгим ā.

У гсдн, як і в інших жмудських говірках, у яких наголос переноситься із закінчення слова на його початок, є п’ять різних типів наголосу: основний давній (vėsims ~ visiems), основний відтягнений (ā.u.kst,à ~ aukštà), побічний відтягнений (blėzd,įn.g,à ~ blezdingà), побічний перенесений (vīr,ā ~ výrai) і побічний кінцевий (àc,ā.r.g,à ~ atsargà). Типи наголосу визначаються залежно від походження наголосу та сили голосу, з якою вимовляється наголошений склад.

Можна простежити два етапи відтягнення наголосу. Спочатку наголос відтягувався лише у словах із коротким або історично довгим закінченням із сильним початком, у яких попередній склад є довгим; пізніше — у всіх інших випадках.

Одним із найважливіших чинників, що зумовлювали зникнення наголосу в кінці слова, є редукція закінчень (особливо із сильним початком).

Відтягнення наголосу розпочалося на північному заході ареалу поширення жмудських говірок і звідти поширилося на південь та схід. На це вказує той факт, що в приморських жмудів відтягнений наголос зберіг давній наголос із сильним початком (bál.t,à ~ baltà, Кретинга). Це означає, що приморські жмуди перенесли наголос на початок слова в той час, коли в переднаголошених довгих складах ще вимовлялися інтонації із сильним початком і сильним кінцем. Решта жмудів перенесли наголос на початок слова вже після поширення інтонації із сильним кінцем на переднаголошені довгі склади (bā.l.t,à ~ baltà, Лаукува).

Перенесення наголосу на післянаголошені склади також почалося в північно-західних жмудських говірках. Про це свідчить довгота голосних a, e під основним давнім наголосом у словах із побічним перенесеним наголосом (vā.k,ā.rs ~ vākaras, Кретинга і vā.k,ā.rs ~ vākaras, Лаукува).