етимологізувати, спираючись на матеріал балтійських мов; пор. лит. talė «стежка через зарослу луку». Щодо семантики пор. лат. taluot «біліти, бліднути», tals: audeklus liek uz tala (pļavas, nuoras) talāt, balināt¹¹.

Згадані тут неточності чи недогляди, зрозуміло, незначні й зовсім не зачіпають суті праці.

На завершення додамо, що обрана тема (досліджується не лінгвоетнічна, а географічна територія) була пов’язана з цілком реальною небезпекою, що й висновки праці не вийдуть за межі регіонального дослідження. За винятком окремих випадків, коли остаточне розв’язання питання було неможливим через регіональний профіль теми (наприклад, східна межа поширення балтійської гідронімії, проблема походження суфіксів -анка, -янка, -ейка, -ня, -на тощо), автори загалом уникнули цієї небезпеки, обґрунтовуючи свої висновки аналізом гідронімів не лише басейну Дніпра, а й сусідніх територій, або дослідженнями інших авторів.

Монографія «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я» має справді велике значення для науки. Це цікава й вагома лінгвістична праця, що може слугувати прикладом того, як аналіз мовних фактів дає змогу отримати висновки, важливі для багатьох інших галузей науки. Багато цікавих відомостей про прабатьківщину балтів, тривалий період балто-слов’янської «симбіозу», колишніх сусідів балтів тощо знайдуть тут не лише мовознавці, а й історики, археологи, етнографи, фольклористи та науковці інших галузей. Ця праця проллє багато світла на проблему балто-слов’янських мовних зв’язків.

A. Vanagas

ПИТАННЯ БАЛТІЙСЬКОЇ ТА СЛОВ’ЯНСЬКОЇ АКЦЕНТУАЦІЇ

В. М. Ілліч-Світич, Іменна акцентуація в балтійській і слов’янській мовах (доля акцентуаційних парадигм), Москва, 1963, 178 с.

Походження інтонаційних і наголосових систем балтійських і слов’янських мов є важливою проблемою індоєвропеїстики. Від її розв’язання частково залежить те чи інше пояснення найдавніших зв’язків цих мов. Тому зрозуміло, що під час дослідження балтійських і слов’янських мовних відносин значну увагу приділяють акцентуації цих мов. Останніми роками дослідження акцентуації балтійських і слов’янських мов особливо активізувалися. З’явилося кілька студій і різних статей¹, де чимало місця відведено самій балтійській акцентуації

¹¹ K. Mūlenbacha Latviešu valodas vārdnīca, Redigējis, papildinājis, nobeidzis J. Endzelīns, IV sējums, Rīgā, 1929—1932, p. 128.

¹ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, 1950, Paris; Le problème des intonations balto-slaves, BSL, 37, 1936, p. 114 tt.; J. Kuryłowicz, L’accentuation des langues indo-européennes, Wrocław—Kraków, 1952, II leid. 1958; Chr. S. Stang, Slavonic accentuation, Oslo, 1957; L. Sadnik, Slavische Akzentuation. I. Die vorhistorische Zeit, Wiesbaden, 1959; E. Nonnenmacher-Pribić, Die baltoslavischen Akzent und Intonationsverhältnisse und ihr quantitativer Reflex im slovakischen, Wiesbaden, 1961; J. Kazlauskas, Dėl lietuvių kalbos vardžodžio kirčiavimo sistemos raidos, „Kalbotyra“, VII, Vilnius, 1963, p. 171—181.

231

системі, а також її співвідношенням із відповідними системами слов’янських та інших індоєвропейських мов.

Щодо походження акцентуаційних систем балтійських і слов’янських мов наразі висунуто дві протилежні теорії.

Засновником першої теорії є Ф. де Соссюр. Проаналізувавши систему інтонацій і наголосу литовської мови та шляхом внутрішньої реконструкції встановивши її найдавніший стан, він 1896 року дійшов висновку, що протиставлення в литовській мові «баритонічна акцентуаційна парадигма — акцентуаційна парадигма з рухомим наголосом» розвинулося з індоєвропейського протиставлення «баритонічна акцентуаційна парадигма — окситонічна акцентуаційна парадигма»^². Отже, Ф. де Соссюр припустив, що індоєвропейська колонічна окситонічна парадигма в литовській мові трансформувалася в парадигму з рухомим наголосом. Таким чином, ця теорія стверджує прямий зв’язок між інтонаційними системами балтійських і слов’янських мов, з одного боку, та грецької мови, з другого, а також між парадигматичними системами балтійських і слов’янських мов, з одного боку, та грецької і давньоіндійсько-германських мов, з другого. На думку А. Ваяна, балти й слов’яни мають акут там, де випав ларингал. Цієї теорії дотримуються А. Ваян, Л. Саднік, Х. Станг та інші.

Зовсім інакше на співвідношення індоєвропейських і балтійських та слов’янських акцентуаційних систем подивився Є. Курилович. Він дійшов висновку, що акцентуаційні системи балтійських і слов’янських мов є новотвором цих мов і тому не мають нічого спільного з відповідними системами грецької, давньоіндійської та частково германських мов. На думку Є. Куриловича, балтійський і слов’янський акут виник унаслідок перенесення наголосу з короткого складу на довгий. Крім того, властиве індоєвропейській мовній спільності протиставлення «баритонічна акцентуаційна парадигма — окситонічна акцентуаційна парадигма з рухомим наголосом» у цих мовах було змішане^³.

Зрозуміло, що за такого стану речей перед дослідниками акцентології постало завдання, спираючись на нові методологічні засади та багатший, критично опрацьований матеріал, порівняльним шляхом перевірити правильність обох теорій.

За розв’язання цього завдання взявся В. Ілліч-Світич у своїй книзі «Акцентуація іменників у балтійських і слов’янських мовах»^⁴. У передмові автор пише: «Навряд чи знайдеться інша така галузь балтійського й слов’янського мовознавства, де розбіжності між окремими дослідниками були б такими великими, як в акцентології. Причина зрозуміла: хоча прабалтійська і праслов’янська акцентуаційні системи вже реконструйовані в загальних рисах, хоча деякі подробиці їхньої структури вже з’ясовані, головне питання — походження цих систем — досі не розв’язане» (с. 3). І далі: «Ця книга є спробою знайти іменни-

^² F. de Saussure, Accentuation lituanienne, IF, 6 (Anzeiger) 1896, p. 157—166.

^³ Докладніше про це див.: R. Aitzetmüller, Das baltoslavische Akzent- und Intonationssystem. Grundzüge und Grundprobleme, dargestellt nach dem heutigen Stand der Forschung, „Die Sprache“, 8, 1962, p. 46—58.

^⁴ В. М. Иллич-Свитыч, Именная акцентуация в балтийском и славянском (Судьба акцентуационных парадигм), Москва, 1963, 178. р.

232

«спільноіндоєвропейську основу системи акцентуаційних парадигм» (с. 3).

Поставлене завдання автор книги, на нашу думку, виконав блискуче. Дані його досліджень дають підстави вважати, що системи акцентуації балтійських і слов’янських мов є продовженням системи акцентуації праіндоєвропейської мови. Ретельно зібраний, проаналізований і перевірений матеріал переконливо свідчить, що всі іменники литовської мови баритонної парадигми (за винятком групи з довгим неапофонічним голосним у корені) відповідають іменникам тієї самої парадигми грецької, давньоіндійської та германських мов. Так само й іменники литовської мови з рухомою акцентуацією відповідають іменникам окситонної парадигми з рухомим наголосом у зазначених мовах (с. 83). Праіндоєвропейське протиставлення «баритонна акцентуаційна парадигма — окситонна парадигма з рухомим наголосом» по суті збереглося і в слов’янських мовах.

В. Іліч-Світич — один із тих, хто вважає системи акцентуації балтійських і слов’янських мов, з одного боку, та давньоіндійської і грецької мов, з другого, рівноцінними. Натомість представники традиційного погляду вважали системи акцентуації балтійських і слов’янських мов похідними від систем акцентуації індійської та грецької мов. Із погляду В. Іліча-Світича випливає інше принципове твердження: рухомість наголосу в балтійських мовах є давньою, успадкованою з епохи праіндоєвропейської мовної спільності. Тому для праіндоєвропейської мовної спільності реконструюється не окситонна парадигма (як це робили представники класичного мовознавства, які спиралися переважно на дані давньоіндійської та грецької мов), а парадигма з рухомим наголосом (с. 12). Ба більше, помічено, що давньоіндійська та грецька мови мали виразну тенденцію закріплювати парадигматичний наголос на корені або закінченні, тому рухомість наголосу в цих мовах має реліктовий характер. Наприклад, давньоінд. vṛkas «вовк» і гр. λύκος «вовк» — баритони, тоді як лит. vilkas (с. 40—41, 85, 115, але не 11, 44) належить до парадигми з рухомим наголосом (4-а акцентна парадигма). Згідно з теорією апофонії, голосний міг редукуватися лише в ненаголошеному положенні, тому слід вважати, що ці слова давньоіндійської та грецької мов також колись належали до парадигми з рухомим наголосом. У цьому сенсі литовська мова архаїчніша за давньоіндійську та грецьку. З огляду на все це автор рецензованої праці пише: «Отже, рухомість наголосу в балтійських і слов’янських мовах може відображати не балто-слов’янську інновацію, а архаїзм, утрачений у давньоіндійській та грецькій мовах» (с. 162).

Прихильники балто-слов’янської мовної єдності вважають інновацією в цих мовах відтягнення наголосу на акутовий корінь у деяких давніх окситонах⁵.

Тепер це явище можна тлумачити по-новому. Значна кількість баритонів балтійських і слов’янських мов, що відповідають окситонам давньоіндійської та грецької мов, свідчить, що відтягнення наголосу в балтійських і слов’янських мовах є закономірним явищем: давні окситони з довгим неапофонічним голосним у корені перетворилися в бал-

⁵ Пор. Я. Отрембский, Славяно-балтийское языковое единство, ВЯ, № 5, 1954, p. 42.

233

тійських і слов’янських мовах на баритони (закон Гірта). В. Дибо помітив подібне явище також в італійських і кельтських мовах, де довгі наголошені голосні кореня збереглися, а ненаголошені скоротилися, пор. лат. fūmus, лит. dūmai, латис. dūmi, сербохорв. дим і гр. θυμός «сміливість», давньоінд. dhūmaḥ. Отже, в італійських і кельтських (як і в балтійських та слов’янських) мовах наголос було відтягнуто із закінчення на корінь. І в найдавніших частинах «Ріґведи» в згаданих окситонах, які виступають другими компонентами складних слів, наголос відтягується на корінь, тобто вони стають баритонами, наприклад: śakad(h)āmas⁷. У зв’язку з цим автор рецензованої праці пише: «Отже, відтягнення наголосу на склад із неапофонічною довготою, очевидно, було не специфічно балто-слов’янським, а діалектним праіндоєвропейським процесом, можливо, безпосередньо пов’язаним з ослабленням (і випадінням) ларингалів та з відповідним тонічним посиленням новопосталих (неапофонічних) довгот» (с. 164).

Дані, наведені в рецензованій праці, суперечать твердженню Є. Куриловича, що праіндоєвропейські іменники на *-o-, які утворюють баритонну й окситонну парадигми з рухомим наголосом, у балтійських і слов’янських мовах злилися в одну парадигму з рухомим наголосом. В. Іліч-Світич наводить дев’ятнадцять прикладів литовських іменників із постійним наголосом, що відповідають баритонам інших праіндоєвропейських мов, і цим виразно показує, що таке злиття було суто слов’янським процесом (с. 119). Отже, це злиття не можна вважати спільною інновацією балтійських і слов’янських мов.

Підтвердити зв’язок між системами акцентуації балтійських і слов’янських мов та праіндоєвропейської мовної спільності й по-новому витлумачити деякі явища акцентуації авторові дали змогу численні автентичні матеріали, зібрані зі старих литовських писемних пам’яток, граматик і словників, а також із литовських діалектів⁸.

Далі згадаємо одну чи дві неточності або, на нашу думку, дискусійні твердження.

Неточним є твердження автора, що в деяких північно-західних жемайтських говірках у первинних акутових складах протиставлено дві інтонації (одна виникла внаслідок відтягнення наголосу, друга властива давнім наголошеним складам), тоді як у первинних циркумфлексних складах вони мають лише одну інтонацію (с. 66). Автор спирається на статтю Й. Александравічюса «Наголос і інтонація в кретингській говірці» (LKK, I, 1957, с. 97 і далі). Однак у цій статті зазначено, що первинні циркумфлексні склади також мають дві інтонації: середню, що виникла внаслідок відтягнення наголосу на корінь (пор. láikã~laikai і žẽimã~žiemà), і циркумфлексну, властиву давнім наголошеним складам (пор. láiks~laikas, žẽimà~žiemà). Крім того, середню інтонацію в статті охарактеризовано так: «Середня інтонація значно коротша за спадну інтонацію, вимовляється без протягування. Її

⁶ В. А. Дибо, Скорочення довгот у кельто-італійських мовах та його значення для балто-слов’янської й індоєвропейської акцентології, ВСЯ, № 5, 1961, с. 18.

⁷ H. Sköld, Zur Akzentzurückziehung auf Akutsilben, ZslPh, IV, 1927, p. 143.

⁸ У списку літератури бракує праці К. Бюги «Наука про наголос та інтонацію», «Словник литовської мови», вип. I, Каунас, 1924, с. XIX—LIII (=K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 19—84) і праці А. Лайгонайте «Наголошування літературної литовської мови», Вільнюс, 1959.

234

акцентована фонема менш напружена, ніж фонема з циркумфлексною інтонацією. Від циркумфлексної інтонації вона відрізняється також підвищенням і зміною голосу» (LKK, I, 1957, p. 105). Отже, середня інтонація є окремою інтонацією, відмінною від циркумфлексної. Відповідно, і циркумфлексні склади, як і акутові, розрізняють дві інтонації.

Не можна погодитися з думкою автора щодо наголошування лит. pūrai, лат. pûri⁹ (с. 77—78). Авторові залишився невідомим той факт, що в жемайтських говорах поряд із pūrai 2-го і 4-го акцентних типу трапляється також pūrai (1-ша акцентуаційна парадигма; пор. сербохорв. pȕr, pȕra). Так наголошують у Бабрунге̇наї, Дарбе̇наї, Клайпеді (поряд із pūrai), Кретинзі, Паланзі, Пікелях, Седа̄, Скуодасі (поряд із pūrai 2-го і 4-го акцентних типу). Якби ми погодилися з автором, що слово pūrai нібито є давнім баритоном, то в латиській мові мало б бути *pūri (= лит. pūrai) з висхідною інтонацією. У такому разі важко було б пояснити латиську ламану інтонацію, яка вказує, що це слово належало до парадигми рухомого наголосу.

Найімовірніше, тут маємо іменник середнього роду з основою на o (пор. давньорус. pyро «Spelt», можливо, прус. pure «Trespe» поряд із давніми іменниками чоловічого роду з основою на o, пор. гр. πυρός, санскр. pūraḥ). У такому разі однина латиської парадигми рухомого наголосу (pūri з балт. одн. *pūrōn, пор. гр. πυρός) за місцем наголосу могла б протиставлятися множині литовської парадигми з нерухомим наголосом (pūrai з балт. мн. *pūrā; пор. також linai 4-го акцентного типу з балт. linā поряд з одн. *linon, пор. гр. λίνον). Литовський циркумфлекс може мати подвійне походження: він міг виникнути внаслідок пізнішого узагальнення форм однини парадигми рухомого наголосу на множину (замість давніших баритонних форм) або ж під час запозичення цього слова, уживаного на невеликій території, з інших балтійських діалектів (найімовірніше, куршських). З огляду на те, що і литовські, і латиські форми цього слова вживаються в західних областях, переважно на території проживання куршів, така можливість не виключена.

Порівняння лит. rankà з германським *wərnhō «кут» (с. 24) сумнівне і з фонетичного, і з семантичного погляду; крім того, це зіставлення не дає нічого певного на підтвердження думки автора (пор. споріднену германську окситонну форму). Германське *armaz «рука, верхня частина руки» (пор. гот. arms) і лит. armai (поряд із ārmos ж. р.) «частина воза, куди вставляють голоблю» — паралель, яка мала б проілюструвати можливість семантичного розвитку «те, що зігнуте» > «рука», неприйнятна, бо лит. armai/ārmos¹⁰ вважається германізмом. Значно переконливіша етимологія rankà: riñkti.

Балтійський матеріал навряд чи допомагає встановити давню інтонацію сербохорватських слів tȕk, tȕka (с. 151). Метатонії могло не бути ні в сербохорв. tȕk, tȕka «Fett», ні в лат. tàuki «Fett», tàuks «fett, feist»; пор. лит.

⁹ Давніша форма pūri (з -r-); pūri могло виникнути за аналогією до kuieš = лит. kviečiai «Weizen», див. E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg-Göttingen, 1955 tt., p. 671.

¹⁰ K. Būga, Rinktiniai raštai, II, Vilnius, 1959, p. 531; K. Alminauskis, Die Germanismen des Litauischen, Teil I: Die deutschen Lehnwörter im Litauischen, Leipzig, 1934, p. 27; Lietuvių kalbos žodynas, Vilnius, 1941, p. 251; E. Fraenkel, LEW, p. 16.

235

taũkus (зн. одн. taũkų) «fett(ig), üppig»: tūkti «гладшати» (як daũbą: dúbti, sausą: sùsti, raũkti: rùkti тощо); сюди належить і taũkti, -ia, -ė «добре рости (про зернові, худобу)». З іншого боку, балтійські мови мають і акутовий корінь, пор. лит. taukai (зн. мн. táukus) «Fett»: лат. tūkstu «гладшаю» (як láužti: lùžti: traukti: trūkti тощо), пор. також tū-las, давньослов. ty-ti.

Замість орудного відмінка однини galvà мало б бути gálva (с. 9), оскільки іменники з акутовим коренем у цьому відмінку не переносять наголос на закінчення (за винятком орудних форм із закінченням -mi); пор. lángų, vēlniu, žálčiu, giesme, mėnesiu, vándeniu, juosmeniu).

Слов. *męso (мн. męsą) балтійською паралеллю є жемайтське mensà (Калтіне̇наї, Вайнутас¹¹, Лаукува, Сауґос). Це слово, як і його слов'янський відповідник, має циркумфлекс і належить до парадигми рухомого наголосу. Походження суміжної жемайтської форми meisa неясне (пор. прус. mensā|menso), хоча в деяких жемайтських говорах en може переходити в ei; пор. жем. lẽšis, skēisk¹² (від *lenšis «Linsenkorn, Linse», *skeńsk «пірнаю, тону»). Автор помилково вважає латиську форму mièsa запозиченою зі слов'янських мов. Латиська mièsa також походить від балт. *mensā (пор. лат. pièci= лит. penki).

Ці кілька критичних зауваг не применшують великої цінності праці В. Ілича-Світича. Для подальшого розвитку балтійської та слов'янської акцентології була потрібна така праця, і її автор, аргументовано обґрунтувавши зв'язок балтійської та слов'янської систем акцентуації з індоєвропейською, зробив вагомий внесок у балтійську та слов'янську акцентологію.

S. Karaliūnas

ПРО ПОХОДЖЕННЯ ТА ТВОРЕННЯ ДЕЯКИХ ГІДРОНІМІВ

Alfred Senn, Zur Bildung litauischer Gewässernamen, „Annali dell’ Instituto Universitario Orientale, Sezione Slava“, II, Napoli, 1959, p. 41—47.

В останній час у зарубіжній лінгвістичній і спеціальній топонімічній літературі дедалі частіше з’являються статті та дослідження про литовські топоніми. Лише іноді, користуючись неповним або ненадійним топонімічним матеріалом, доходять необґрунтованих висновків. Це можна сказати і про розглядувану тут статтю А. Зена.

Спираючись на власні назви, наведені в «Словнику правопису литовської мови» (1948 р.), і примітки вступної частини про литовські топоніми, А. Зен намагається окреслити виразніші випадки творення литовських гідронімів. На жаль, чимало його тверджень не мають обґрунтування, а творення й етимологію деяких литовських гідронімів він пояснює навіть неправильно.

Автор стверджує, що власні назви литовської та латиської мов досі ще зовсім не досліджувалися по-справжньому науково, що й нині задовольняються лише —

¹¹ K. Būga, RR, I, p. 113.

¹² P. Skardžius, ZslPh, XXVI, 1958, 375 tt.; E. Grinaveckienė, LKK, III, 1960, p. 196.

236