приблизна дата іранських контактів. З методологічного погляду це дуже важливо, оскільки топоніміка й археологія, діючи разом, можуть дати дуже важливі відомості про найдавніший період історії народів. У цьому випадку цікаво те, що топоніміка відіграла роль розвідника: дослідники інших галузей, ідучи її слідами, не лише не помилилися, а й підтвердили попередні висновки топоніміки.

A. Vanagas

РИСИ ІСТОРІЇ МОРФОЛОГІЇ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

П. С. Кузнецов, Очерки по морфологии праславянского языка, Москва, 1961, 144 р.

П. Кузнецов, видатний фахівець зі слов’янських мов, у своїй книзі розглядає питання формування праслов’янських систем відмінювання іменників та дієвідмінювання, торкається деяких моментів розвитку цих систем у період існування праслов’янської мови. Автор аналізує мовні явища, пов’язуючи їх одне з одним. Це дає йому змогу досить вдало простежити причини, що спричинили аналізовані явища.

Формування й розвиток праслов’янської морфологічної системи неможливо зрозуміти без балтійських мов. У книзі П. Кузнецова аналіз даних балтійських мов посідає дуже важливе місце. Прабалтійська морфологічна система з-поміж усіх індоєвропейських мов найближча до слов’янської морфологічної системи. З цієї причини П. Кузнецов, можливо, дещо перебільшуючи цю близькість, уживає термін «спільна балто-слов’янська мова» (общеславянобалтийский язык). «Спільну балто-слов’янську мову» (або прамову) не реконструйовано ані у фонетиці, ані в морфології. Не вдалося її реконструювати й авторові розглядуваної книги. Морфологічні системи балтійських і слов’янських мов подібні, але не тотожні. Так, у системах відмінювання іменників є чимало закінчень, які П. Кузнецов не вважає такими, що походять з одного джерела: одн. род. лит. rank-os (де -os з *-as) і давньослов. žen-y (де -y П. Кузнецов виводить з *-om+-s); одн. оруд. лит. sūnu-mi (де -mi, найімовірніше, походить від *-mī; на це вказувало б жемайтське -mi) і давньослов. rabo-mъ (де -mъ з *-mi); мн. род. лит. vilk-ų (де -ų з *-ōn) і давньослов. rab-ъ (де -ъ з *-on, оскільки *-ōn у слов’янській дало б -ą), мн. оруд. лит. vilk-ais (де -ais з *-ōis) і давньослов. rab-y (-y з *-ōis фонетично не могло виникнути). Наведені тут відмінності флексій можуть бути дуже давніми, успадкованими від індоєвропейської мовної спільності. Загалом флексія іменників у балтійських і слов’янських мовах дуже подібна, але ця подібність виникла не внаслідок спільних інноваційних змін балтійських і слов’янських мов, а тому, що балтійські та слов’янські мови успадкували її від індоєвропейської мовної спільності. З огляду на це термін «спільна балто-слов’янська мова» видається необґрунтованим.

Читаючи книгу, бачимо, що автор прагне знайти спільну основу для багатьох фактів і явищ морфології балтійських і слов’янських мов, навіть якщо вони відрізняються. Так, П. Кузнецов стверджує (щоправда, дуже обережно), що «спільна

¹ K. Būga, Rinktiniai raštai, I, Vilnius, 1958, p. 566 (išnaša).

16. Lietuvių kalbos gramatinė sandara

241

балто-слов’янська мова» успадкувала формант -s- не лише для творення аориста, а й майбутнього часу (с. 132). Виходить, що балтійські мови колись мали сигматичний аорист, якого згодом утратили. Однак такому твердженню суперечить той факт, що в балтійських мовах не виявлено жодних слідів сигматичного аориста. Балтійські мови, як і германські, найімовірніше, ніколи його не мали. У балтійських мовах формант -s- використовується для творення майбутнього часу, а в слов’янських — аориста, а згодом також імперфекта. Оскільки формант -s- у слов’янських мовах став ознакою минулих часів, то, слід гадати, його вже не могли вживати для творення форм майбутнього часу.

П. Кузнецов — один із тих дослідників, які дотримуються гіпотези, що слов’янські мови, як і балтійські, мали сигматичний майбутній час. З цієї причини проблемі сигматичного майбутнього часу в слов’янських мовах він присвячує цілий розділ (с. 127—132). Однак форми з -s- у значенні майбутнього часу ніде в слов’янських мовах не засвідчені. Єдиний сигматичний утвір, на підставі якого роблять висновок, що слов’янські мови мали майбутній час із формантом -s-, — це дієприкметники byšę (чол. р.), byšęšti (а також byšąšti; жін. р.), byšę (спільного роду). Проте вони трапляються лише в церковнослов’янських писемних пам’ятках східних слов’ян. Їхня фонетична структура свідчить, що вони, найімовірніше, походять зі старослов’янської мови (болгарсько-македонських діалектів). Але в пам’ятках старослов’янської мови їх не виявлено. Найдоцільніше було б вважати ці дієприкметники формами дезідеративів теперішнього часу².

Теза автора про те, що колись існувала балто-слов’янська мова, іноді зумовлює таке трактування мовних явищ, яке викликає сумнів. Так, спираючись на те, що лит. esù витіснило давню атематичну форму, автор стверджує, що тематична флексія узагальнилася ще у «спільній балто-слов’янській мові» (с. 89). Однак її узагальнення в литовській мові, здається, почалося досить пізно, оскільки атематична флексія ще досить добре збереглася в давніх литовських писемних пам’ятках³.

Ще хотілося б зупинитися на одному невеликому питанні флексії іменників. Питання походження закінчень родового відмінка однини іменників о-основ у балтійських і слов’янських мовах (лит. vilk-o, давньослов. rab-a)⁴ — одне з тих, яким присвячено найбільше праць і щодо яких висунуто найрізноманітніші гіпотези (див. с. 35—43). Цікаво, що П. Кузнецов вважає найпереконливішою думку К. Капауса: родовий відмінок однини іменників о-основ у балто-слов’янській мові сформувався заново — до іменної основи приєдналася постпозиція, яка пізніше функціонувала в балтійських і слов’янських мовах як прийменник і префікс, пор. лит. at-, давньослов. ot(ъ)⁵. Появу голосних лит. -o та слов’янського -a в родовому відмінку однини П. Кузнецов пояснює так (с. 35): кінцеве голосне основи o та постпозиція o (думку автора про те, що в ранній період балтійських і

² A. Мейе, Общеславянский язык, Москва, 1951, p. 193.

³ Chr. S. Stang, Das slavische und baltische Verbum, Oslo, 1942, p. 99—104: A. Sabaliauskas, Atematiniai lietuvių kalbos veiksmažodžiai, kn.: Kai kurie lietuvių kalbos gramatikos klausimai, Vilnius, 1957, p. 77—114.

⁴ Це закінчення не є спільнобалтійським, оскільки прусська мова, здається, зберегла давню флексію -s, пор. прус. deiwas «бога» і гет. antuhšas «людини».

⁵ C. Kappus, Der indogermanische Ablativ, Marburg, 1903, p. 14.

242

У певні періоди розвитку слов’янських мов існувала фонема o, слід погодитися), яка шляхом контракції дала ō; будучи досить відкритим, воно збіглося з ā. Таке фонетичне пояснення викликає чимало сумнівів: незрозуміло, чому довгий голосний, що виник шляхом контракції (нехай навіть із відкритих o), мав бути відкритим. Схоже, що якість новоутвореного довгого голосного не залежить від якості голосних, які зазнали контракції: у старих литовських текстах два відкриті голосні e і a дають довге ō (пор. noteit iš ne-ateit).

Форми лит. vīlko і цсл. raba зазвичай пов’язують з іншими аблативами індоєвропейських мов (пор. д.-інд. vṛkāt, vṛkād), а тому вважають давніми формами однини аблатива (з фонетично занепалим -d), які в балтійських і слов’янських мовах набули значення родового відмінка однини. Однак цьому зіставленню, як видається на перший погляд, суперечить фонетика: адже в інших індоєвропейських мовах тут маємо ō (пор. д.-лат. Gnaivōd і гр. Foíkō «від дому», тому й д.-інд. -āt, -ād походить від *-ōd), тоді як у литовській мові тут є -o, що, як вважають, походить від *-ā. Ця фонетична невідповідність і дає підстави для найрізноманітніших пояснень і припущень.

Однак ця фонетична невідповідність, схоже, є уявною. Останніми роками було висловлено цілком раціональну думку, яку досить легко підтвердити фактами: індоєвропейське ō у литовській мові в наголошеній позиції перейшло в uo, а в ненаголошеній збіглося з індоєвропейським ā⁶. Форми родового відмінка однини іменників на o у балтійських і слов’янських мовах були баритонними не лише в парадигмі з постійним наголосом на корені, а й у парадигмі з рухомим наголосом (пор. форму vīlko, що належить до парадигми з рухомим наголосом). Тому лит. -o (латв. -a), найімовірніше, походить від індоєвропейського ō.

Якщо це твердження виявиться правильним, то не залишиться підстав сумніватися, що родовий відмінок однини іменників на o у балтійських і слов’янських мовах генетично пов’язаний із давнім аблативом.

Висловлені тут зауваження виникли внаслідок іншого погляду на розглядувані явища, і тому вони, зрозуміло, аж ніяк не свідчать про хибність інтерпретації П. Кузнецова. У книжці П. Кузнецова можна знайти чимало раціональних міркувань. Автор книжки досить переконливо пояснює багато явищ, що розглядаються, наприклад, чому слов’янські мови втратили давній імперфект і утворили новий.

Загалом книжка П. Кузнецова — дуже цінний нарис з історії слов’янської, а значною мірою й балтійської морфології.

S. Karaliūnas

⁶ И. Казлаускас, К развитию общебалтийской системы гласных, ВЯ, 1962, № 4, р. 24; В. Мажюлис, Заметки по прусскому вокализму, кн.: Вопросы теории и истории языка (Сборник в честь Б. А. Ларина), Ленинград, 1965, р. 195—196; Remarques sur le vocalisme du vieux prussien, „Acta Baltico-Slavica“ t. 2, Białystok, 1965, p. 53—59.

16*

243