Go to originalLocalized version was produced by AI. It may contain inaccuracies.
Preparing document pages…
Page 1
LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXVII (1988)
LIETUVIŲ KALBA IR BILINGVIZMAS
KAZIMIERAS GARŠVA, RITA JACKUTĖ, EUGENIJA VENSKAUSKAITĖ
ФОНЕТИКА, МОРФОЛОГІЯ ТА ЛЕКСИКА УОДЕГЕНСЬКОЇ ГОВІРКИ В УМОВАХ ДВОМОВНОСТІ
Уодегенай (офіц. Viuodigėni) — село в Латвійській РСР, Краславський р-н, Удрська сільрада, за 60 км на північний схід від кордону Литовської РСР і за 40 км від Даугавпілса, за 7 км на північ від Даугави. Говірка поки що відсутня на найважливіших діалектних картах; її описують уперше. У 1877 р. в Уодегенах було 23 садиби, у 1900 р. — 43, у 1925 р. — 33, у 1986 р. — 20 (40 жителів).
Литовською мовою (віленським діалектом) у тих околицях розмовляють із XII–XVIII ст. До середини XIX ст. Уодегенай сполучалися з основним литовськомовним ареалом. У 1925 р. в околиці литовською могли розмовляти 300 осіб, у 1986 р. — 5 (ще 4 жили в інших місцях). Литовською поступово перестали розмовляти приблизно в 1929–1935 рр., коли село розпорошилося на окремі хутори. Тепер між собою литовською розмовляють рідко.
У першій половині XX ст. південні литовські села Краславської околиці (Аугустінішкяй, Місюнай та ін.) білорусизувалися, а північні (Уодегенай та ін.) — загалом завершили латвізацію. У 1984 р. в Уодегенах занепала остання сім’я, що розмовляла литовською вдома. Одна й та сама людина користується двома, іноді й трьома мовами: крім місцевої латгальської говірки, час від часу — також латиською та російською літературною мовою (здобутою переважно в школі); дехто зі старших жителів іще знає литовську, білоруську та польську. Мета статті — описати традиційну литовську говірку в середовищі активної двомовності й багатомовності, намагаючись виокремити важливіші елементи латиської та білоруської мов.
Уодегенай — найцікавіша литовська говірка Латвії, останнє віленське село в Латгалії. Говірку досліджують із 1977 р.; використано записи на магнітофонну стрічку загальною тривалістю 2200 м. Найважливіші інформантки говірки — Геновефа Місюнієне (1891–1984), її донька Гелена (Геля) Місюнайте (нар. 1922 р.) і Регіна Савіцкене (1889–1978).
Слова, записані в Уодегенах для «Словника литовської мови», позначаються скороченням Kr (найближча околиця Краслави). Краслава розташована за 10 км на схід від Уодегенів, і термін «литовці Краславської околиці» тепер уживаємо як історичний, що охоплює, крім Уодегенів, також інші зниклі литовські села тієї околиці.
У науковій літературі литовці Краславської околиці (7 більших литовськомовних сіл) уперше, мабуть, згадуються 1883 р. (Manteuffel, 1883, p. 619). У 1892 р. ці самі відомості, скоротивши, повторив A. Bylenszteinas (Bielenstein, 1892, p. 13), а в 1924 р. — K. Būga (Būga, 1961, p. 570). Про те, що в 1925 р. у Мулкі й Уодегенах розмовляли литовською (te dzivo leisi), зазначив J. Endzelynas (Endzelīns, 1981, p. 279–280). У 1925 р. у 12 населених пунктах околиці були литовськомовні жителі, але більшість литовці становили лише в Уодегенах, Місюнах і Навіках (пор. Garšva, 1984 a, p. 88).
73
Page 2
Одна з найзагадковіших проблем литовців околиць Краслави — час заселення литовцями. Це могло статися ще в XII—XV ст.; тоді ці жителі були б ровесниками литовців багатьох північних і південно-західних околиць Литви та посідали б дуже важливе місце в нашому мовознавстві й історії (пор. Garšva, 1984 a, с. 85—90).
Kol kas seniausioje rašto žinutėje (Manteuffel, 1883, p. 619) nurodyta, kad XIX a. pradžioje minėti kaimai šnekėjo lietuviškai, įmaišydami latviškų ir baltarusiškų žodžių. Šie lietuviški kaimai ir jų kalbos skoliniai staigiai susiformuoti negalėjo. Nėra nė mažiausios abejonės, jog Kraslavos apylinkėje lietuviai gyvena bent nuo XVIII a. Pirmajame smulkesniame Latgalos žemių apraše (Brėžgo, 1943, p. 105, 108, 109 ir t. t.; dar plg. Zeps, 1984, p. 27, 323, 560 ir t. t.) 1784 m. minimi Augustišniai, Misiūnai, Uodegėnai ir kiti (Аузецманишки, Мисани, Аудегани), kuriems vardus galėjo duoti tik lietuviai. 1731 m. užrašytos Uodegėnų pievos Lūkštai (Lukszty), Andzuliški.
Литовці могли жити в Уодегєнах і протягом усього XVII ст. В Іжвалті мешкали принаймні на початку XVII ст. (тоді збудували церкву), а її давніша назва Užvalda, зафіксована в джерелах 1643, 1649, 1690 рр. (Zeps, 1984, с. 430), «може бути тільки литовською, тобто Užvalda» (Būga, 1961, с. 99—100). Ще 1906 р. у тій волості було 18 топонімів литовського походження; донині збереглося прізвище Šveizda тощо. Латвізми Уодегєнів gyvė «життя», šūkstas «щедрий» могли бути запозичені до 1478—1519 рр., оскільки пізніше звук i· перейшов у ei (пор. запозичення veiskupas < vyskupas).
Поширення литовських власних назв значно виходить за межі литовської мови. В останні два століття у списках населених пунктів J. Endzelynas (1981, с. 277, 279—280) щонайменше по 7 таких топонімів було лише у волостях Іжвалти (Žmuidzinį тощо) та Краслави (Gintauti, Žuri, Misiūniškė біля Mulkių). На краславському цвинтарі записані прізвища Girdo, Гражуль, Ilgins, Lawžel, Pietkun, Surwilo, Szakels, Шакаль, Truśelis. Литовці околиць Краслави, а також Цискоду найбільше допомагають розкрити етногенез латгальських литовців та їхню говірку.
Немає жодної говірки, яка б цілком збігалася з мовою Уодегєнів. Загалом фонетика Уодегєнів найближча до говірки Цискоду та північної говірки Адутишкіса, де вимовляють дзадзявкою і де кожному голосному e частково може відповідати ie¹; за дзеканням говірка Уодегєнів займає проміжне місце між ними. За ствердінням приголосних š, ž, d, t, m тощо, а також за закінченнями слів (bagā·tu's тощо), лексикою тощо ця говірка дещо ближча до говірки Цискоду, а перехід ненаголошеного e в a відрізняє її, мабуть, від усіх сусідніх литовських говірок.
Синтаксис говірки та деякі інші її особливості вже стисло описано (Garšva, 1986, с. 219—231). Тепер спробуємо розглянути найважливіші, найцікавіші для литуаніста фонетичні, морфологічні та лексичні риси цієї говірки, що поступово зникає. Значна їх частина залишилася в рукописах (Jackutė, 1985; Venskauskaitė, 1986; Tamulytaitė, 1987).
Літературною мовою в тексті перекладено лише ті приклади, які можуть викликати певні непорозуміння.
¹ Prof. Z. Zinkevičius (1978, p. 77) teigia, kad Adūtiškio miestelio apylinkėse po visų priebalsių e atitinka ie, bet senasis a verčiamas uo. Pagal „Lietuvių kalbos atlasą“ (1982, žemėl. 27, dar plg. žemėl. 35, 80, 87) ir „Lietuvių kalbos tarmes“ (1970, p. 351—352) čia šiuos garsus atitinka e· ir ā·.
74
Page 3
I. ФОНЕТИКА
1. Голосні
Систему голосних говірки можна подати так (фонеми виділено напівжирним шрифтом):
Якщо вважати кількісну характеристику диференційною ознакою сегментного рівня, можна виокремити три пари довгих і коротких фонем: iː: i (пор. lĩs: lis), uː: u (pũs: pùs) і aː: a (lá·bas «lóbas»: lábas «làbas»). Голосні нижнього підняття aː, a відрізняються від голосних верхнього підняття iː, i, uː, u тим, що перші представлені лише однією парою і трапляються тільки в коренях різних слів.
Звук ie має зовсім іншу природу: як і uo, ми загалом схильні вважати його сполукою двох голосних. Довгі й короткі варіанти цього звука (niẽka «ніщо», baltèsnie «біліша», dziedas, isvies «освітить», pierauga «переросла», senieĩ «давно», vierk'a «плаче») не утворюють мінімальних пар слів. Голосний e частіше переходить у ie в закритих складах: seniesnis «старший», seniesni, mažesnis, але також ã·bieles «яблуні», rūkštielis «кисленькі». Дифтонги ie, що походять від ie, e, e, між собою не розрізняються.
Звуки bɪ, bɪ, bɪe, e є варіантами iː, i, ie, a(e) після твердих приголосних, пор.: ž'ìd'a «цвіте», šù·tus «цей», ž'ì·edas «квітка», kalb'ėsi «говорити», nivėrksiu «не плакатиму» (а також viergdama «плачучи»), Gėl'a «Gelià < Helena», Juzėpka, Šaveras, Tėkl'a тощо. Позиція звука e у фонетичній системі говірки виняткова: йому відповідають не один, а два самостійні звуки (a та ae) і аж чотири їхні варіанти (a, e, ɪe, ie), наприклад: nigãl'u/nigẽl'u «не можу», šakà/šakė «гілка», reikie/reikė ~ reikė «треба було» (тут a та e можуть вимовлятися також одночасно), pẽnsija «пенсія», šìetu «сіяли» — сіяти, сіють», apẽdie «об’їла» — «об’їсть».
У кінцевому складі дієслів майбутнього часу після твердих приголосних і голосних вимовляється наголошений короткий e: galės «зможеш», galės «зможе», kalbės «говоритиме», milės «любитиме», narės «хотітиме», sės «сяде», suės «з’їсть»; після голосних переднього ряду та м’яких приголосних трапляється навіть короткий ė, пор. atvės «охолоне», pridės «почне». Цей короткий звук важливий для просодичної інтерпретації голосних: бракує саме такого звука, щоб пояснити, з яких коротких звуків складається довгий литовський ė: (якого в говірці немає, тому й згадана інтерпретація не надто підходить). Якщо виходити з нейтральної позиції — абсолютного початку слова та якості звука після голосних (пор.: (su) bėda «з’їдає», (su)ės «з’їсть» — основними сегментами доводиться вважати ɪe, e, а ie, e були б лише позиційними варіантами перших.
Звукова система говірки складна й своєрідна. Не враховуючи дифтонгів ie, ɪe, uo, довгих голосних і їхніх варіантів є чотири (iː, bɪ, uː, aː), а коротких голосних — аж вісім (i, bɪ, u, e, ɛ, ɔ, e, a), і всі вони розташовані досить несиметрично. Немає довгих голосних середнього підняття ė, а також голосного нижнього підняття e, який «переходить» у ie/ie та короткий a. Короткий e часто (але не завжди) розширюється до a (æ) не лише перед твердими, а й перед м’якими приголосними; теоретично його можна було б вважати варіантом a, пор.: n'ã·ša «несе», lung'ãlis «віконце», trupin'ãlei «крихти», žman'ãl'us «людоньки». Короткий ɔ трапляється лише в небагатьох запозичених словах: stògas «скирта», Ivanòvas тощо.
На відміну від ie, що відповідає ie, ė та e літературної мови, дифтонг uo здебільшого відповідає літературному uo. У невластивій говірці вимові новий uo може стимулюватися лат-
75
Page 4
діалекту Галії (Kruõslauka = Krìēslauka, stùostijg = stá·stija «розповідав/ла» або літературної литовської мови (muoki·túojis «учитель», žmùona = bà·ba «дружина», пор. також brùolanas «племінник», pámotė «мачуха»).
Усі голосні a, e в Уодегенській говірці, на місці яких у літературній мові виступають a·, a, e·, e, як під наголосом, так і без наголосу є лише короткими, наприклад: ădatu «голка», ăki·s «очі», ătăina «приходить», ăvinas, ăvi·s, gàlas, kàtinas, pàdivie, pràšam, ràgis, sàka, išàjis, nìdarbis, nìgali, nuvarìe, pavàsaris, d’iàšaras «ковбаси», k’âli, k’âpiem, kėvel’iem, mè-dzis, augana «виросла», gi·v’ana тощо. Як видно, наголошені короткі a, e найчастіше бувають у першому й другому складі слова. У третьому складі слова ці голосні частіше трапляються у суфіксі -elis, -ė (голосний e в ньому завжди короткий), пор.: lapelėi «листочки», sùrnel’a, debesėlei «хмаринки», garbinel’la, kaumeràlis тощо.
Короткі або напівдовгі голосні a, e є першим компонентом акутових дифтонгічних сполук, наприклад: dàrbas, kàrvie, gàlvas, kàlnas, vàlgie, k’âlmas, kà.rštas, šà.ltas, g’â.rt. Довгий a· вимовляється замість голосного літературної мови o·: g’âltã·nas «жовтий», nibi-já·k «не бійся» тощо.
Ненаголошений голосний e часто переходить в i, наприклад: dàugi «daugė», iškėpie «iškepė», nùdigie «nudegė», nùvidie, pardàvie ~ pàrdeve «pardavė», sin’âu «seniau», smagi-nai «smegenys», ùndin’a «vandenio», (v)uodiga «uodega», (V)uodigienai «Uode-gėnai», su biti·ti «bityte». Імовірно, під впливом слов’янських мов ненаголошений префікс ne- у мовленні старших людей часто вимовлявся як nie-, у молодших — як ni-: niedùok / nidùok «neduok», niemàkam / nimàkam «nemokame(e)», niesupruntu / nisùpruntu «nesuprantu», niežinau / nižinau «nežinau». Ненаголошений голосний e може також зберігатися, але дещо частіше це трапляється перед голосними заднього ряду (g’âltanas «gel-tonas», išv’âlėji «išvelėji», nigerai «negerai», nùperka, m’argèitie «mergaitė», su-melùoti, s’ùst’albėjami «sūstėlėjam») і рідше — перед голосними переднього ряду або пом’якшеними голосними: di.d’alis «didelis», nùp’arki, sù.dedi, visel’iuot «veseliuoti».
Замість голосних літературної мови i·, i у говірці після твердих приголосних виступають y·, y: r’b·lta «ранку», skrìbsu «полечу». Подібно вимовляються також e у відкритому закінченні та будь-яке ę: p’âlb «миша» (але p’âlas «миші»), di.d’albi «велика», puolb’s «падіння». У зазначених позиціях e та ę спочатку мали перейти в i (i·), а згодом, після ствердіння l, — у y (y·). Тим часом перший компонент дифтонгічної сполуки en звузився вже після ствердіння l у відкритих складах, пор.: lintà «дошка», але g’alužbinis «залізний». До ствердіння приголосних замість ė, мабуть, уже було ie, тому ie (< ie, ė) перейшло в b·e: šbėnu «сіно», l bėkie «полетіла», sàulb «сонце» (у короткому кінцевому складі дієслів замість ė вимовляється також e, пор. prisėsk «присядь»).
На відміну від e у відкритому закінченні та дифтонгічній сполуці en, в інших випадках замість e виступає a (ei > ai): là-das, láides «спускається», varblai, racei «рідко», kràivas, sànes «старий», maišàlis «мішечок», šaimìna «сім’я», žàmie «земля». Голосні заднього ряду u·, u, a·, a після стверділих приголосних уже не зазнають переходу до переднього ряду, пор.: žu·riet «дивитися», bùsu «буду», gra·v’ùs «рови», àpara «орати».
Короткий голосний a зберігається в закінченні називного відмінка однини іменників (piẽva, baltàja ~ baltoja «біла», à.na «та, вона», vienà, visà, pinktà «п’ята»), а також у закінченнях дієслів (kalbà, miegàuna «спить»). Голосний a у говірці більшою чи меншою мірою редукується. Наголошений a може вимовлятися зі значною домішкою звука e
В абсолютному кінці слова короткому голосному a у певних формах відповідає u (як під наголосом, так і без нього): одн. орудн. su rùŋku «рукою», dienu «день», sálu «островом», прислівникові форми tadù «тоді», kadù «коли», niekadù «ніколи» тощо. Після м’яких приголосних замість голосного a може виступати i (а також į, i̇): kāji «ногу», kėli «піднімає», kùči «вечерю напередодні Різдва», su dùkteri ~ dùkteria «з донькою», juókis «сміється», kraũčis, riẽčis, svẽčis, viẽjis (але v’ark’a тощо). Нерівномірні відповідники тих самих звуків засвідчують кілька шарів еволюції говірки.
У корені та закінченні літературної мови a закономірно відповідає u’, а ė — i’ (b’): nù-šù-la «відмерзаю» (але nušà.l b’is «відмерзлий»), raskù’st «відкусити, надкусити», trù-ša’s «добриво, гній», ù-žuolas «дуб», bù-bu «бабу, дружину», tvàrtu «хлів», ùntru «другий», kì-sk «кусай», švì’st «святкувати», atãjì’s «прийшовши», izdž’ù-vi’s «висохлий», ma-ni’s «мене», savi’s «себе», gerẽsni «кращу», piòbl’s «впавши», did’al b’i «велику».
Наголошені й ненаголошені, з висхідною та спадною інтонацією змішані дифтонги am, an, em, en у говірці зазвичай переходять у um, un, im, in, наприклад: tùŋkas «tankus», sutrùmdie «sutrámde», tùmsas «tamsus», ùntru «antrą», duŋks’ù’ «dangčių», kum-pañ «kampan», pri.prunta «pripranta», u(n) naktìes «ant nakties», gi-vinkit «gyvenkit», tìñ «ten» (а також tì, ti), iŋstìmpta’s ~ įtemptos «įtemptos», sù.tìmsta «sutemsta» тощо.
Зберігаються вторинні дифтонгічні сполуки am, an:
1) наголошені й ненаголошені — a) у давальному відмінку однини іменників та займенників, давальному відмінку множини іменників (жіночого роду — також в орудному відмінку): gerám, jám, mám, tám, visám|vi.sui, platìeja’m ~ platìejams «широким», rù-ka·m «рукам, руками», stalám «столам»; b) в орудному відмінку однини чоловічого роду: kumpañ «кутом», peil’an «ножем», ri-tañ, tvàrtan
2) ненаголошені — у першій особі множини теперішнього часу: kalbam, šù-lam «мерзнемо», v’ā’p’am «віємо», mè.tam «кидаємо», mi-l’am «любимо» (тобто у дифтонгічній сполуці am вторинного походження).
Перший компонент циркумфлексних дифтонгів ai, ei і особливо au може звужуватися: maiša «мішає», kapū’stai «капуста», beikt ~ beígti «закінчити», mažòu «менше», susirgòu «захворів» тощо. Подібно до Цискоде, в абсолютному кінці слова дифтонг ai часто замінюється на -ei. Таке явище трапляється в називному відмінку однини прикметників чоловічого роду займенникових форм (із формантом -asai «той»), у прислівниках способу дії та в інших випадках, пор.: mà.žasei «найменший», nàujasei «новий», lietu.viškei «литовською», blagei «погано». Ця особливість належить до морфології.
Сегмент багатоскладових слів -ájau(i), -ajàu після м’якого приголосного стягується до -áu(i), -aũ. Наприклад, закінчення першої та другої особи дієслів минулого одноразового часу може скорочуватися на один склад (пор. nunè-š’á:jau|nunèš’á.žu «я поносив», nunèš’á:jai|nunèš’á.i «ти поносив»), залишаючи лише останній голосний — найважливішу ознаку цієї особи, яка відрізняє її від другої особи
77
Page 6
(пор. також третю особу Апсо dáu «дав», atvaĩž’au «приїхав»). Як і в усьому сусідньому східноаукштайтському ареалі, слово nežãugi вимовляється n’ãugi.
За відтягування наголосу можуть випадати короткі голосні i, u дієслів теперішнього часу, пор.: nigal’ u|nigál’u|nigál’ «не можу», niegál’ «не може». Без закінчення вимовляються також інфінітив, теперішній і одноразовий минулий час, наприклад: giedãt «співати», giedam «співаємо», giedai «співаєте», giedãjam «співали», giedãjat «співали» тощо.
У двох приголосних певних слів говірки перед сонантом вставляються голосні a, i: d’asara «ковбаса», žagurė «рало», šapãnas «сон», divi·lika «дванадцять», driginė «дрігне».
2. Приголосні
Найхарактерніші риси консонантизму говірки Уодегяни — дзукання та твердіння приголосних. У певних позиціях обидві ці риси виявляються нерегулярно.
У говірці перед вокалізмом типу i не лише звуки č, dž переходять у c, dz, а й замість č, dž трапляються c, dz. Ця остання риса відрізняє говірку від говірок Цискода, Римше, Дукшта, Палуше, Ігналіни та інших (пор. Zinkevičius, 1978, p. 76).
Уодегяни — найпівнічніша збережена говірка східної частини віленського ареалу. У ній приголосні t’, d’ перед i, ie, ė переходять у č, dz’ значно частіше, ніж у південних околицях Даугавпілса.
Приголосні t’, d’ перетворилися на африкати c’, dz’ у таких позиціях: a) перед коротким i, пор.: m’ãdzis|m’ãdis «дерево», žãdzis «слово», dzidzieji «великі», але gardi, insiedinau «посадив», šalcis «холод», paci|pati, aviecines «малинові», žmagučis «чоловічок», bãlcinkas «зовсім білий», але tik, kãrtis, apatn’u, valgí·t тощо; b) перед довгим (або скороченим) i· (= y, į): gaidzi·s «півень», dzi·vas «божий», ci·kas «тихий», gáusci·t «гострити», але aižmigdi·c, nimati·k; žãdzi· «слово» (знахідний відмінок), púnci· «пант» (знахідний відмінок), dúnci· «зуб» (знахідний відмінок), але širdi· «серце» (знахідний відмінок), pírti· «лазню» (знахідний відмінок).
Перед дифтонгом ie приголосні t, d переважно зберігаються: dievas, dienà, diedienė, didiesnie, tiesã·ja «пряма», tieji, naktiẽs, але dzidzieji «великі», ciẽs’aja «прямої». Сполуки приголосних tv, dv не переходять у cv, dzv: dvi·likie «дванадцятка», k’atvirtas «четвертий».
Перед голосним i змінюються 78% приголосних t’ і 56% d’, перед ė· — 75% t’ і 43% d’, перед ie — 14 і 29%. Отже, порівняно з d’, у двох перших позиціях (перед i та ė·) t’ змінюється у 1,4 і 1,7 раза частіше, а перед ie — лише вдвічі рідше. У всіх трьох зазначених позиціях змінюються 67% t’ і 50% d’.
У наголошених складах приголосні t’, d’ переходять у c’, dz’ рідше (у 51% слів, у 63% із t’ і 68% із d’), ніж у післянаголошених складах (у 72% слів: 75% із t’ і 68% із d’). Дзукання не завжди відбувається систематично навіть у мовленні того самого інформанта.
Перед ã, ũ замість c, dz також час від часу трапляються c, dz (переважно за аналогією з основними словами, у запозиченнях тощо): pri.dz’ada «починає», dun·c’alėi «зубчики», dz’ãdz’a «дядько», c’urmãj ~ tiurmoi «у в’язниці».
Перед голосними ã, ũ, що зазнали переднього ряду, замість африкат č’, dz’ виступають c’, dz’, наприклад: pla·cei «широко», gardzei «смачно», gardzeũ «смачніше», graic’oũ «швидше», svie-
Замість č, dž найчастіше вимовляються м’які t’, d’ у таких випадках: 1) у родовому відмінку множини основ на ē, ia, i, наприклад: bit’ų «бджіл», karvīt’ų «коровичок», paukšt’ų «птахів», nakt’ų «ночей», šird’ų «сердець»; 2) у давальному відмінку однини основи на i, наприклад: naktei «ночі», pirtei «лазні», širdei «серцю»; 3) у називному відмінку множини основи на (i)ia, пор. briedėi «олені» тощо; 4) у третій та першій особі однини дієслів теперішнього часу, наприклад: pur’ù ~ pučiu «дихаю», gird’ù «чую», išlaid’ù «випускаю», uod’a «чує запах», žyd’da ~ žydžia «цвіте»; 5) у закінченні першої особи однини простого минулого часу, наприклад: aud’au «ткала», maud’aus «купалася», ved’au «вів», skait’āu «читав», mat’ōu «бачив».
У говірці можуть ствердіти майже всі приголосні, крім j, який не має твердого відповідника. За частотністю та позиціями ствердіння розрізняються три групи приголосних:
1) r, s, š, ž часто твердіють перед усіма голосними переднього ряду (i, į, ie, e) або голосними, що зазнали переднього зсуву (ū, u, ą, a), пор.: darb’əsi «робитимеш», k’atūrų «чотири», šėlenas «сіно», ragėja «бачив», k’atūrų «чотирьох», nig’arsu «не питиму», gražas «гарні», šaša.s «шість», sasariēs ~ seserės «сестер», mažau «менше» тощо (найбільше прикладів ствердіння r, š, ž перед i, e, ū тощо);
2) l у давніх словах говірки завжди твердий перед e, ē: laidz’a «дозволяє», galbēja «міг», p’albė «миша» тощо, але kaliedas «Різдво» (за аналогією до pripi·lai «налив», тощо, кажуть також pripi·lau «налив», prisikėlau «підвівся»);
3) c, č, d, dž, p, t, v, z, а також b, g, k, m, n час від часу твердіють перед i, e, ė, іноді й ū, пор.: Vincantas, kurčā «глуха» (але c’ā «тут», Kōsc’a, ū’lic’as), čiūscin̄kas, pečūn, ačū «дякую», pečūkas, grīncāi ~ gričioj «у хаті», piētnīča «п’ятниця», dūslis «дішліс», sā·dzās «соджіос», apbēdie «об’їв», apēs «об’їсть», pēnsija.s, stūklai, stūprā «сильна», daiktālis, tāšla·s «тіста», Tēkl’a, nivērksu «не плакатиму» (але viergdama), Savėras «Ксаверас», Juzēpka «Юзепа», kalbēt «говорити», Gėl’a «Gelia < Helena», kėlau «підняв», vīkūs «вики», mīsliju, mīnēsis «місяць».
Іноді приголосні тверді, а голосні ще помітно не змінилися, пор.: pasižina, ragiejau. Нерідко зберігаються також м’які приголосні c’, č’, r’, s’ та ін., пор.: g’erei, traci, pāc’ūs «самі», dunc’ūs ~ dančius «зуби», minkščinkas, čiēsu, tūočės, bažnī’č’ādji, trīs dūkter’i·s, durīm, pridieja «почав», ritūni «велосипед», griebēt «хапати», nūmirie, riēķie|rēķie «різав, кричав», susimaiša, pākasie, s’āsās d’āsbm «шістдесят», siediekit «сідайте», s’and, sen’ōu «давніше», s’ābi «шість» тощо (s найчастіше твердіє лише перед ū). Згадані особливості свідчать, що ствердіння приголосних (крім l) — явище не дуже давнє, яке й досі епізодично формується під впливом інших мов.
Приголосні r, s, š, z, ž та ін. можуть бути твердими також у групах приголосних перед м’яким приголосним, пор.: miščiē, marškin’ālei «сорочки», geriesn’ū, pjāustie, šn’ūrai, trī·zd’āsbm «тридцять», bažnī·č’as тощо. Як і в інших верхньолитовських говірках-
79
Page 8
у тих, перед приголосним l може бути й навпаки, пор.: nenupūl'tu, pakėl'k, pil'k (перед випадним i).
У частині слів приголосний s замінюється на š: (a)elkšnis „вільха“, meš „ми“, mišl's „загадка“, mušmirie „мухомор“, pakriešlis „підсушений сир“, paškui|paskui, pūšdien'u „півдня“, pūšl's „півпальта“, pūšnakt'u|pušnakt'u „півночі“, pūšnie „заметіль“, (su)škald'i „(роз)колоти“, (su)škelt „розколоти“, suškinda „потонуло“, „пішло на дно“, skied'inas „тріски“, skietas „кросна“, skint „зривати“, škist „тонути“, škest'i „рідшати“, ski'stumas „рідкість“, šlinkst'i's „поріг“, tū kštantis „тисяча“ та ін.
Може бути й навпаки, тобто замість приголосного š — приголосний s (у тому самому слові він послідовно зберігається і не змішується з š): eistaūzie „виправила“, krūša „груша“, lakštinguolbė, numirsta „помирає“, šarmukšnis „горобина“, šaukštas „ложка“, šeškas „тхір“, šešbi, šeša's „шість, шестеро“, šviesou „світліше“, šviešus „світлий“, pasišvietie „освітилася“, šviežas, -a „свіжий, -а“, vešt „везти“.
У частині слів приголосні š, s збігаються з місцевою латгальською говіркою (mušmirie, pūšl's, škietas; lakštinguolbė, numirsta, šeškas, vešt тощо), а в інших — не збігаються: meš, pūšnaktis, škist, šlinkst'i's; šviesou, šarmukšnis тощо. На заміну приголосних у цих останніх словах (тут латгальці мають протилежний приголосний — s, š або інший корінь) міг вплинути селонський субстрат або опосередковано — також латгальська говірка.
Значно рідше змішуються приголосні ž і z, пор.: mėkšt ~megžti „в’язати“, žū-sis „гуска“.
У говірці іноді вимовляються подвоєні приголосні: imneša, pànna's, àppili „обливаєш“, issieja „висіває“, issukei „викрутив“, rassviedi „викинув“, iššukuot. Пара дієслів у всіх формах зберігає інфінітивне сполучення -gž-: blåkšt ~blogžti „кидати“ — blågža ~ blogžia „кидає“ тощо, mėkšt ~megžti „в’язати“ — mėgža „в’яже“, megžau „в’язав“ тощо (але mezgluoja).
3. Місце наголосу в слові
Наголошування більшості слів говірки збігається з літературною мовою. Відмінності в місці наголосу здебільшого виникають через те, що в говірці наголос може відтягуватися або переноситися.
З закінчення наголос відтягується в певних морфемах парадигми іменних частин мови, вирівнюючи місце наголосу й не дотримуючись правила другого складу від кінця слова: найчастіше так буває у знахідному відмінку множини (abrùsus, kaˈpùstus, kaˈritus, lit-rus, mˈātus, paklatùvis „підстилки“, paˈšus, pūˈpas, šakùtes, žādzˈus, apatiˈn'us, kraujines), в орудному відмінку однини (su gàlyvu „з головою“, svaˈgūnu, mašīnu „машиною“, peilˈūku, šaukštelˈu); пор. також ausis „вухо“, smagéi „весело“, liˈp'ai „липко“ тощо. Перехідний етап відтягування наголосу — вторинний наголос перед основним (gàrdį, gīˈv'ana, miẽsˈtie, piˈrštalei, viẽrgdama, pàstavi) або вже замість основного, пор.: Àmut'ėlis (назва струмка), ūodigà „хвіст“.
Специфічна особливість говірки — відтягування наголосу на префікси деяких похідних слів (переважно дієслів), пор.: àteina „приходить“, àtriekia, àtrunda, išèina, ištrìpsta, nègird'u „не чую“, nègird'a „не чує“, n'àtinka, sàtinku, sùklumpàm, pàkurcis (але einù, gird'ù тощо). Через відтягування наголосу міг випасти й голосний i
80
Page 9
у префіксах api-, ati- тощо: àppili, àtdìvie. Коли на початку слова є кілька таких морфем (такою може бути й зворотна частка si-), наголос, на відміну від місцевої латгальської говірки (пор. nàpateik «не подобається»), переноситься не на перший, а на другий склад, тобто залишається в морфемі ближче до кореня, пор.: pàtinka «подобається» — nipàtinka, виходить — не виходить, sùpruntù — nisùpruntù, але sùtinku — susìtinku, sùtinka — susìtinka.
Як видно, наголос слова частіше переноситься з циркумфлексних кореневих дифтонгів на префікси àt-, iš-, nè-, sù- (винятки — nupìrka тощо), а також із короткого e: nùdigie «спалив», nùvidie «відвів». Наголос зазвичай не переноситься з циркумфлексного кореня та коротких голосних a, i: išàuga, nidùoda, nigirdieta, nubìega, nukàša «проціджує», nupjàvus, pakàrie, pakietès «затвердіє» (винятки — pàtievìs «вітчим», pàsta-rùs «товстіший»), pal.kà, niežbùna.
Чимало іменників другої та третьої акцентних парадигм у говірці наголошуються за четвертою акцентною парадигмою: lapai, lapàs, medž’ų, spal’ų; darbùs, jaunùs, katinùs, lakatùs, marškìn’ùs, p’alanùs. У закінченні наголошуються навіть деякі іменники та дієслова першої акцентної парадигми, пор.: rykštès, numirai «ти помер».
І перенесення наголосу назад, і його зсув можуть бути недавніми, адже деякі слова наголошуються по-різному: одн. наз. vištà та vìšta, мн. знах. kàlnin’ùs «kàilinius» і kalnin’ùs.
На відміну від багатьох східнолитовських говірок, у слові mergàitė суфікс -àitė в Уодегєнах має циркумфлексний акцент (mergaitie). Наказовий спосіб дієслів може мати наголос у закінченні, пор. patraukit «потягніть».
4. Методика дослідження кількості та акцентних інтонацій
a. Мета дослідження. Досі периферійні литовські говірки (за винятком Малої Литви) досліджували на слух, найчастіше порівнюючи з літературною мовою, і об’єктивніших даних про їхні характеристики не було. Найбільше бракує таких даних щодо мовних явищ, які важко або неможливо визначити на слух. Наприклад, ще 1924 року К. Буга писав про довгі голосні в Цискодській говірці, подібній до Уодегєнської: «… довгі, не маючи наголосу, здається, стали напівдовгими. Але моє вухо не завжди й не скрізь вловлювало напівдовготу голосних» (Būga, 1961, p. 571).
В Уодегєнській говірці замість ненаголошених довгих голосних також трапляються три факультативні варіанти (довгі, напівдовгі й короткі), наприклад, bù.va / bù.va / bù.va «був». Довгі голосні можуть особливо розтягуватися (проспівуватися), особливо ті, що мають побічний (вторинний, давній відтягнений) наголос. У північно-східних литовських говірках (приблизно між Струнайтісом, Цискодом і Уодегєнами) такий наголос трапляється в передостанніх складах, що складаються з будь-якого довгого голосного чи дифтонга. Останній наголошений склад таких слів короткий (Grinaveckienė, 1960, p. 175—176), а наголос принаймні у знахідному відмінку однини переноситься на основу, наприклад: sùnùs (пор. sùnų), pùnìs (Cs) тощо. В Уодегєнах наявністю побічного наголосу можна пояснити й часто виняткове розтягування післянаголошеного дифтонга ie. Наприклад, слово «bìtýtė» транскрибуємо як bitì·tie (можна було б написати й bitì·tie).
Не було зрозуміло, наскільки в говірці (і загалом у віленському діалекті) подовжуються наголошені короткі голосні, якою є різниця між довгими та короткими голосними тощо.
6. 1880
81
Page 10
Найскладніше явище в говірках північних вільнюківців — акцентні інтонації. В Уодегєнах, Цискоді наголошені циркумфлексні голосні (особливо a) під впливом латиської мови нерідко дуже розтягуються (пор. káaáájas «ноги»); як у корені, так і в суфіксах їх часто вимовляють із висхідною інтонацією. У фонетичній транскрипції такі звуки позначаються циркумфлексною акцентною інтонацією, наприклад: brãlis «брат», geltãnas «жовтий», žinãja «знав» тощо (пор. Garšva, 1986, с. 221—231). Інформанти зазначили, що не розрізняють і мінімальної пари rū́gsta—rū́ksta; у циркумфлексних дифтонгах сильніше наголошений перший компонент.
Мета дослідження — точно встановити відмінності тривалості довгих і коротких, а також акутових і циркумфлексних голосних і дифтонгів у говірці Уодегєнів. На нашу думку, для цього достатньо було виміряти лише частину звуків різної якості. Статистично обробляти дані (обчислюючи стандартне відхилення, коефіцієнт варіації, довірчий інтервал, критерій Стьюдента) у нашому стислому дослідженні не було потреби, адже значення результатів здебільшого зрозуміле й без того. Дослідження все одно не може дати остаточної відповіді щодо сили й значущості опозиції акцентних інтонацій у говірці: доки немає цілком надійної відповіді щодо головної диференційної ознаки акцентних інтонацій у східноаукштайтській і загалом литовській мові, доти незрозуміло, яку саме фонетичну ознаку необхідно вимірювати.
b. Матеріал, диктори, метод дослідження. Було дібрано пари подібних слів, які здебільшого відрізнялися досліджуваною ознакою. Щоб з’ясувати значення слів (позначки акцентних інтонацій не писали), з цими словами склали короткі речення (2—3 слова) з однаковим ритмом. Досліджувані слова стояли наприкінці речення й були наголошеними.
Щоб отримати об’єктивніші дані, було укладено три списки речень. У списку I (19 досліджуваних слів) і списку II (21 досліджуване слово) речення з обома словами досліджуваної пари ніде не записували поруч, і їх належало читати з однаковою (перелічувальною) інтонацією. У списку III 18 досліджуваних слів стояли поруч, і їх читали не стовпчиком, а рядками (одне за одним).
У списку III можна було порівнювати й навіть свідомо підкреслювати досліджувані ознаки. Тут залишили лише найважливіші досліджувані слова: 4 пари слів (8 слів), що різняться кількістю голосних, і 5 пар слів із різними акцентними інтонаціями. У попередніх експериментах помітили, що друге слово пари перед паузою часто вимовляють довше, тому серед слів, що різняться кількістю звуків, наприкінці стояло слово з довшим звуком, а серед слів із різними акцентними інтонаціями — двічі слово з циркумфлексом і тричі — з акутом. Через це відмінність між акутовими й циркумфлексними звуками могла бути меншою, зате об’єктивною.
Список слів читали два диктори: Гелія (Гелена) Місюнайте, нар. 1922 р. (далі позначається G.), і Юзупас Місюнас, нар. 1924 р. (J.) (сестра й брат, представники найлитовськішої родини в с. Уодегєни). Спочатку прочитали всі слова речень, згодом (для експерименту) — лише підкреслені, з урахуванням контексту всього речення. Перша дикторка прочитала список I загалом 8 разів (для осцилографічного дослідження відібрано 3 останні читання), список II — 5 разів, список III — 9 разів (в обох випадках відібрано 2 перші читання). Другому дикторові дали прочитати лише список III.
Дані для експерименту записали 17—18 липня 1985 р. на магнітофон «Romantik — 304» (швидкість руху стрічки — 9,53 см/с), використовуючи спрямований мікрофон. У лабораторії експериментальної фонетики ВВУ осцилографом типу C-33 зробили 177 осцилограм (швидкість руху стрічки — 107 мм/с, часові позначки — 0,01 с). Для більшої точності тривалість звуків вимірювали, підраховуючи вершини часових позначок.
Порівнявши тривалість слів обох дикторів, бачимо, що слова дикторки G. довші (мабуть, темп мовлення дещо повільніший). Із 13 її слів у 12 арифметичне середнє тривалості більше, ніж у диктора J. Із 32 виміряних голосних тієї самої дикторки довшими є також 24 (три чверті).
Якщо судити за 5 парами слів, у диктора J. більша різниця між словами (таких пар 3; приголосні довші), а в дикторки G. більша різниця між голосними (таких пар також 3). Відмінності голосних найвиразніші в третьому читанні дикторки G., тому дані цього читання в таблицях подано окремо (крім того, їх можна порівняти з даними диктора J., отриманими під час читання того самого списку слів).
Осцилограми показують, що ненаголошені довгі голосні в говірці, порівняно з наголошеними, скорочуються у 1,60—1,27 раза. Найбільше скорочуються голосні високого підняття (особливо i·), менше — голосні низького підняття. Наприклад, у слові bit·i· «бджілочка» ненаголошений голосний i· коротший за наголошений аж на 108 мс, або у 1,60 раза: тривалість наголошеного i· становить 289 мс, післянаголошеного — 181 мс. У словах sú·nu· і su·nùs ненаголошений голосний коротший за наголошений у першому складі на 95 мс, або у 1,56 раза (264 мс і 169 мс), а в другому складі — на 62 мс, або у 1,19 раза; у слові vagã·ja «крала» — на 71 мс, або у 1,27 раза (337 мс і 226 мс, див. табл. 1).
Що далі склад від початку слова, то довший голосний у ньому. Порівняно з першим складом слова, у другому складі голосний u· довший у 1,19 раза (su·nùs — sú·nu·), а в третьому складі голосний a довший у 1,80 раза (vagã·ja «крала»). Імовірно, саме через цю тенденцію тривалість довгого наголошеного голосного a у першому складі слова становить 291 мс (ná·sis), 310 мс (kã·šle), а в другому складі — 331 мс (vagã·ja) тощо. Післянаголошений короткий a у подібному відкритому складі в другому складі становить 143 мс (rù·ksta), а в третьому — 182 мс (vagã·ja). Винятком був довгий a· у словах sù·da (343 мс) і vagã·ja (266 мс): через повільніший темп мовлення у двоскладових словах голосні й мають бути дещо довшими, ніж у багатоскладових.
У першому складі слова голосні низького підняття кількісно редукуються сильніше, ніж голосні високого підняття, тобто що більша абсолютна тривалість голосного (наприклад, á·=334 мс, i·=247 мс), то більше він може редукуватися. Короткий a першого складу у 3,37—3,28 раза коротший за довгий наголошений голосний другого складу і у 2,66 раза — за післянаголошений a третього складу (vagã·ja), тоді як голосний i коротший відповідно лише у 2,95 і 1,85 раза.
Опозиції 28 звуків основних пар свідчать, що перед довшим звуком довшими є 20 звуків (72%). Серед них дев’ять опозицій голосних (виняток становлять 3 їхні опозиції, або 25%) та 11 опозицій приголосних (винятків — 5, або 31%).
Ще точніше причину цієї закономірності можна зрозуміти, якщо порівняти тривалість наголошеного голосного і всього слова. Із 8 пар довшими є 6 слів (su·nùs, bit·i·, ná·si·s, rù·ksta, kã·šle, diévas); винятки — 2 слова (lãukas, частково також vagã·ja). Отже, голосні й приголосні найчастіше довші перед довшим звуком, або, точніше, перед і після довшого наголошеного голосного слова. Цей фонетичний закон, очевидно, властивий багатьом верхньолитовським говіркам.
Довгі голосні високого підняття i·, u в Уодегенській говірці фонетично можна було б вважати довгими, а голосний низького підняття a· — напівдовгим. У мінімальній парі ná·si·s — ná·sis довгий голосний i (182 мс) загалом у 2,09 раза довший за короткий i (87 мс). Голосний i у 1,99 раза довший у мовленні диктора J. і у 2,19 раза (якщо вимовляти поспіль — навіть у 3,27 раза) — у мовленні дикторки G.
Читаючи слово ná·si·s після слова ná·sis (так було 5 разів із 10), диктори часто підкреслювали відмінність довгого голосного. Але можна не сумніватися, що принаймні в післянаголошеному складі тривалість голосного i· коливається від тривалості короткого голосного до понад
У таблицях 1 і 2 n — кількість повторень того самого слова, C — приголосний, V — голосний або голосні слова (чи його частин), а також кінцеві (табл. 1) або наголошені (табл. 2) голосні й дифтонги, утричі довші за нього. По-перше, неможливого в говірці не можна й підкреслити. По-друге, навіть під час читання не поруч тривалість довгого голосного становила 90, 80, 100, 100 і 320 мс (середнє — 132 мс), а короткого голосного — 70, 80, 90, 70 мс (середнє — 78 мс, тобто він коротший у 1,77 раза).
У парі vagáˈja – vagáˈja тривалість довгого післянаголошеного голосного лише в 1,46 раза перевищує короткий голосний (у 1,50 раза в мовленні дикторки G. та в 1,44 раза в мовленні диктора J.). Як і тривалість голосного i, тривалість довгого aˈ дуже коливається й іноді буває навіть меншою за тривалість відповідного короткого голосного. Але те, що довгий aˈ здебільшого трохи довший
дифтонг (його якість показує слово), L — загальна тривалість виміряних звуків (CVCVCV). Різницю тривалості двох звуків указано біля того слова або звука в парі, який є довшим.
ніж короткий, свідчить і співвідношення післянаголошених голосних згаданих раніше слів із наголошеними. Воно відрізняється в 1,43 раза.
Довгий післянаголошений i у двоскладових і трискладових словах збігається: у слові ná-sis i становить 182 мс, bitì-ti — 181 мс. Голосний a у двоскладових словах перевищує короткий a щонайменше у 2,5 раза: якщо в закінченні закритого складу (-as) тривалість a коливається від 93 до 159 мс, а у відкритому закінченні (-a) — від 143 до 165 мс (rù-ksta — rù-ksta), то довгий a відкритого складу відповідає 343—426 мс (sù-da — sù-da). Ця особливість чітко показує, що фонологічно не лише голосний вищого, а й голосний нижчого піднесення ненаголошений-
85
Page 14
Таблиця 2. Тривалість звуків у словах, що утворюють опозицію
№ пари Слово Диктор n C
1 sū'da G. 8 —
J. 3 —
G., J. 11 —
sū'da G. 11 —
J. 3 —
G., J. 14 —
2 rūksta G. 2 95
” 4 93
J. 3 100
G., J. 7 95
rūksta G. 3 93
J. 3 77
G., J. 6 85
3 káːšie G. 5 —
J. 3 —
G., J. 8 —
káːšie G. 6
J. 3 —
G., J. 9 —
4 батько G. 2 —
” 7 —
J. 3 —
G., J. 10 —
бог G. 2 180
” 7 —
J. 3 —
G., J. 10 —
5 волос G. 2 95
” 4 115
J. 3 95
G., J. 7 108
поле G. 2 130
G. 4 113
J. 3 65
Р., Р. 7 97
86
Page 15
за твердим висхідним і твердим спадним наголосом (мс)
ці голосні в усіх позиціях доцільно вважати довгими й короткими. Ненаголошені напівдовгі або короткі голосні можуть бути варіантами довгих.
Наголошені короткі голосні в говірці можуть значно подовжуватися і навіть перевищувати ненаголошені довгі голосні. У слові padarà (n=5) наголошений a (218 мс) утричі перевищує переднаголошений a (70 мс) і майже дорівнює післянаголошеному a′ (228 мс), який довший лише в 1,04 раза. Наголошений короткий ù (sūnùs–sū′nù) перевищив післянаголошений довгий u′ в 1,13 раза, а переднаголошений — навіть у 1,35 раза.
Обидва диктори недостатньо скорочували післянаголошений a′. Подовженням наголошеного короткого ù та кількісною редукцією ненаголошених u′ відзначався диктор J. Balsis: у мовленні цього диктора ù був лише в 1,02 раза коротший за наголошений довгий ù′ (у дикторки G. — в 1,26 раза); u був довший за післянаголошений «довгий» u′ (193 мс) у 1,32 раза (у G. — у 1,08), а переднаголошений u′ — навіть у 2,06 раза (у G. — у 1,16).
Ознаки динамічного наголосу в мовленні диктора J. могли виявлятися сильніше через те, що J. говорить литовською рідше, ніж G., отже, більше призабув говірку й, можливо, зазнав більшого впливу інших мов.
Ознаки побічного наголосу нечіткі. У парі sūnùs–sū′nù найдовший переднаголошений голосний (280 мс) дорівнює найдовшому післянаголошеному голосному. Ці ознаки виразніше виявилися у читанні III дикторки G., де тривалість переднаголошеного u′ становила 245 мс, післянаголошеного — 215 мс, наголошеного короткого — 170 мс, довгого — 275 мс.
Дикторка G., вимовивши слово sūnùs загалом 7 разів, у 4 випадках вимовила довгий голосний хоча б трохи довше за короткий. Порівнюючи слова bitì·tie, bitì·ti та vagá·ja, післянаголошений ie був на 97 мс (у 1,54 раза) довший за i· і на 12 мс (у 1,05 раза) — за a·.
У словах nùr′ašu–nun′aššu подвоєне šš (350 мс) перевищило š (280 мс) у 1,25 раза. На слух воно чітко сприймається як подвоєне, але фактично коротше за напівдовге.
6. Інтонаційні акценти
Відмінності тривалості між парами слів, протиставленими за інтонаційним акцентом, між наголошеними голосними та між усім словом (без приголосних s, k, p, t) були такими: 1) sú·da–sū·da — 37 мс і 68 мс, 2) rù·ksta–rū·ksta — 24 і 306 мс, 3) kà·šǔe–kā·šǔe — 11 і 57 мс, 4) tiè·vas–diè·vas — 27 і 56 мс, 5) pláukas–laūkas — 28 і 29 мс. Відмінність тривалості слів була відповідно у 1,84, 12,75, 5,18, 2,07 і 1,03 раза більшою за відмінність тривалості наголошених голосних. Це переконливо свідчить про те, що під час розрізнення інтонаційних акцентів диференційною ознакою може бути не тривалість голосного (найбільша різниця — 37 мс, яку на слух навряд чи можна розпізнати), а тривалість усього слова. Вона зумовлена тривалістю наголошених голосних із різними інтонаційними акцентами. Просодична ознака якраз може охоплювати звуковий відрізок, довший за одну фонему.
Як і в багатьох східноавкштайтських говорах, голосні та слова з спадним інтонаційним акцентом дещо довші за слова з висхідним. Винятком із цього правила була пара rù·ksta–rū·ksta. Ці відмінності між словами дикторка G. відтворила навпаки, іноді намагаючись «прочитати» приголосний g замість k; через це слово з g вийшло довшим. Відомо, що перший компонент гостроакутного дифтонга — «наголошений» голосний низького піднесення — може найбільше подовжуватися (пор. Garšva, 1984 b, с. 75—77). Тому в парі pláu-kas–laūkas гостроакутні дифтонги були довшими за циркумфлексні.
88
Page 17
Відмінності інтонаційних акцентів навіть у межах слова невеликі й непостійні, тому зрозуміло, чому на слух і за самоспостереженням акценти цього говору розрізняють недостатньо чітко. Як і всі інші кількісні відмінності, відмінності тривалості інтонаційних акцентів були виразнішими в мовленні дикторки G. (за винятком тривалості наголошеного голосного в парі káːšbɛ—kàːšbɛ та тривалості слів у парі tiėvas—diėvas). Якщо судити про тривалість циркумфлексного голосного ãː за словом káːšbɛ (321 мс), то в 4 словах тривалість гостроакутного áː перевищувала тривалість ãː (láːjam, vagáːja, kãːjam, vagãːja) відповідно на 360, 338, 333 і 331 мс, а в 4 словах (geltãːnas, nãːsis, nãːsis, káːšbɛ) вона не була більшою (260, 288, 291, 310 мс). Тому зрозуміло, чому гостроакутні áː часто транскрибують як циркумфлексні.
Пари súːda—sùːda і sùːdai—sūːdai «посуд»: загальна тривалість ūː — 289 мс, ǖ — 312 мс (n=14 і 17) — розрізнялися непогано. У слові daugiau «більше» кінцевий дифтонг (360 мс) був аж на 60 мс коротший за такий самий звук у слові daužãũ «б’ю» (420 мс). Вимірювання слова tìevas «батько» показують, що дифтонгізований ē не відрізняється від справжнього ie.
У частині слів виміряли відстань від початку наголошеного звука до піка інтенсивності; серед п’яти пар лише слова súːda і tìevas виявилися «більш висхідноакцентованими», ніж слова з циркумфлексом. Отже, навряд чи й ця ознака була б виразнішою диференційною ознакою інтонаційних акцентів. Виміряні складники деяких післянаголошених дифтонгів свідчать, що ці звуки, як і в багатьох литовських говорах, мають спадний акцент: тривалість компонентів кінцевого дифтонга у слові láːjam становить 70 і 190 мс, у vagáːjam — 143 і 170 мс (виняток — kãːjam: 177 і 87 мс), у káːšbɛ — 85 і 135 мс, у kàːšbɛ — 90 і 175 мс.
II. МОРФОЛОГІЯ
Для говору Уодегена характерні форми однини ілативу іменників, які вживаються не лише для вираження напрямку, а й місця. Отже, значення ілативу й локативу змішалися, пор.: aik grįnčaj į grįnčan тощо. У парадигмах іменників жіночого роду дещо частіше трапляються форми однини локативу.
Ілатив дуже часто вживається замість локативу: pàcis pìrmasei àina riːtañ da Krieslaukai; ragėjau sapanañ tìevuː; par dùkterį daržàlin miegàuna; kitu miškàn prirbùša par pùːšį; gulbėjaː žàmien, kai kurʼanou pʼàčūkuː; čikoluː „plaukus“ išmazgàːjaː pìrtin.
Іноді ілатив уживається замість знахідного: duntʼàlin skàudzʼa. Локатив також уживається замість ілативу або прийменникових конструкцій, наприклад: indietas tamàːj skrìbnʼaːj; na būrnʼas burnàj kalbuː pierdavie; ašai alìːvuos tamuõs ir nenlìstumai „не відпочивав би“.
Не лише іменники, а й інші іменні частини мови чоловічого роду (прикметники, числівники, займенники тощо) у давальному відмінку однини мають іменникове закінчення -ui, наприклад: gilui «глибокому», gìliam», žàlʼui «зеленому», gerìesnʼui «кращому», gʼaràjui «доброму», jàunajui «молодому», àːnui «тому», kìtui «іншому», šìtui «цьому», vìsui «всьому» тощо. Виняток — займенники jám, tám, mán, táu, sáu. Через вплив місцевого латгальського говору ця особливість говору Уодегена не могла виникнути, оскільки латгальці тут скрізь мають закінчення -am, пор.: vienui lúngui «одному вікну» — латг. vìːnam lùːgam, pačʼui «самому» — pòšam тощо.
89
Page 18
Закінчення -im у знахідному відмінку однини особових і присвійних займенників (manim «мене», tavim «тебе», savim «себе») збігається із закінченням орудного відмінка однини. Латгальська говірка також не могла вплинути на цю особливість (пор. manim «мене» — латг. mani). Закінчення -ui, -im у згаданих формах, найімовірніше, виникли за аналогією і досить давно (можливо, до їх появи закінчень -am, -e ще не було).
Порядкові числівники від «одинадцятого» до «дев’ятнадцятого» в говірці вживаються із суфіксом -likis, -likie: vienuolikis, vienuolikie,..., devi'n'a'likis, devi'n'a'likie.
Поширені займенникові форми прикметників і порядкових числівників, наприклад: kālnas, kur didž'a's'a's pūš's; ek tū, māžasei, aik gryničan; pirmasei mi.rie vi-riesniesei brā-lis тощо.
Знахідний та орудний відмінки однини чоловічого й жіночого роду займенникових прикметників збігаються з давальним відмінком жіночого роду й мають закінчення -(i)ajei: g'ārajei ma'mūti «добру маму», pirmajei vaiku «першу дитину», su g'ārajei brā-li «з добрим братом», su g'ārajei sāsari «з доброю сестрою».
Закінчення давального відмінка множини чоловічого роду займенникових форм прикметників — -(ie)jam, -(ie)jiem: didiejam ~ didiejams «великим», platiejam ~ platie-jams «широким», jauniejim ~ jauniejems «молодим». Ця форма утворюється додаванням закінчення давального відмінка однини -am, -iem до основи називного відмінка множини цього роду (didie-ji, platie-ji, jaunie-je).
Як і в сусідніх північно-східних говірках (у районі Дауґпілса, Індриці), в Уодеганах немає простої форми найвищого ступеня прикметників. Замість неї вживаються аналітичні форми, утворені із займенників pāts, pati та прикметників звичайного або вищого ступеня (найчастіше займенникових), наприклад: pācis mažasei, pats geriesni-sei, pats seniesmsei, paci didz'ā'ja. Трапляються також синонімічні конструкції: balties-nie par visām, viel mažūsenis, viel pati baltā'ja.
Називний відмінок однини чоловічого роду прикметників, а також дієприкметник минулого часу часто вживаються замість прикметників середнього роду: Pli'tā kur'inas, šūltas, a vakarān — šāltā/šāltas. Bū.va 'svar'us gryniči, iššļūotas. Māžas bū.va duonas. Žma'n'ū pilnas. C'a sunk'ūs gi'vin't, tūmsas. Kiek cā strāka ragie-tas, ak, dievulis.
Прикметники u-основи в називному відмінку однини мають закінчення -as, -a (āštras, āštrā, gi.las, -a, riebas, stingras, sunkas, tūmsas тощо), а в однині відмінюються за парадигмою a-основи. У середньому роді збереглися наголошені давні закінчення, пор.: lingvū «легко», giļu, tumšu.
У називному відмінку множини прикметники чоловічого роду a-, ia- (іноді також ija-) основ і дієприкметники минулого часу пасивного стану замість закінчення -i зазвичай мають закінчення u-основи, наприклад: g'āru's «добрі», mū.štu's «биті», s'ānu's «старі», svēti-mu's «чужі», nujāiktu's «повалені». Закінчення -ūs у цих формах, найімовірніше, походить від повнішого закінчення -uos, а дієслівне закінчення (див. далі) -is — від повнішого -ies. Нестягнене закінчення -uos (частково й -ies) найстарші носії говірки ще досить часто вживали (але вже рідше, ніж стягнені закінчення -us, -is), пор.: gi'vuos «живі», jānuos, smūlkuos, supjāusti'tuos «нарізані», na'rb ietuos «хотілося б», ais mazgātuos, važbimietuos тощо. Місцева латгальська говірка замість литовського закінчення -ūs/-uos має -i: ilg'ūs «довгі» — латг. gāri, sū.ktu's — sālikti тощо.
90
Page 19
Замість закінчень означених прикметників, прислівників, дієслів (особливо зворотних) -i може зберігатися повніше закінчення -ie, пор.: senieje «старі», jauniejiems «молодим», artie «близько» (але ta|li), unkscie, klausi'ties тощо.
Знахідний відмінок множини особових займенників — mum̃, jum̃. Такими самими є й закінчення орудного відмінка множини (mum̃, jum̃). Отже, закінчення давального, знахідного й орудного відмінків множини займенників aš, tu, як і в інших східнолитовських говірках, однакові.
Фонетично збігаються закінчення знахідного й орудного відмінків однини всіх іменників (лише у знахідному відмінку вони можуть бути довшими), наприклад:
Також збігаються закінчення давального й орудного відмінків множини іменників жіночого роду на основи ā, iā, ē, наприклад:
мн. дав.: ruñka'm, marc'ā'm, bitī'tiem, naḱtīm;
мн. ор.: ruñka'm, marc'ā'm, bitī'tiem, naḱtīm.
У говірці трапляються залишки атематичного дієвідмінювання дієслів, наприклад: aci (pri-, sū-) gulsta, miršta, pakl'ušta, pūšta, sā psta, skaišta, (ap)siešta тощо.
Дієвідмінювання таке:
(я) gāustau «ловлю», s ḅirkštu «хворію»,
(ти) gāustai «ловиш», s ḅirkšti «хворієш»,
(він, вона) gāusta «ловить», s ḅirksta «хворіє»,
(ми) gāustam «ловимо», s ḅirkstam «хворіємо»,
(ви) gāustat «ловите», s ḅirkstat «хворієте».
У говірці невідома частка «tegu» («нехай»). Бажальний спосіб утворюється за допомогою lei|lai (пор. латиське) та третьої особи теперішнього або майбутнього часу: lei gāusta, lei pājima, lai pāšbils.
У говірці й досі живий інфінітив мети (він може замінювати й інфінітив), пор.: Raik'a nait padabā:tu'. Brā'lis ais mazgā:tu's | mazgā:tuos. Aik da miškui ūogu·r bùnktu. Aik s ietu·|siet mā'rkvu. Aisu siedintu·|siedint būlvu. Місцева латгальська говірка в цьому випадку має лише інфінітив, пор.: aja duōna's prašī:tu' — gūoja māizeites prāseit.
Двоскладові дієслова, інфінітиви яких закінчуються сполукою -sti, -šti (mėsti, dūsti, nešti та ін.), у майбутньому часі мають подвоєний формант -ss-, -šš-: m'ā.ssu, v'ā.ssu, ā.ussu, n'ā.ššu, m'ā.ssi тощо. Таким чином, говірка Уодегенів принаймні формально зберігає давній спосіб творення дієслів майбутнього часу: кінцеву частину основи інфінітива та суфікс -s-: mes-ti + si-u → nessiu, neš-ti + si-u → neššiu тощо.
Перша особа однини умовного способу має закінчення -um, а друга — -im:
я svieštum, siedintum, māudi·tmuos
ти svieštim, siedintim, māudi·timies.
91
Page 20
Ці закінчення, очевидно, виникли за аналогією з латгальським діалектом, наприклад: es satum, tu sietim.
У першій особі множини умовного способу вживається формант, властивий північно-східним говіркам, — (m)ėme, у другій особі — (m)ėte, наприклад: nisuvālgitumiem, sviestumiem, k’āltumiet. Це закінчення може бути й зворотним: māudi·tumimies, māudi·-tumities.
Цей формант зберігається також у закінченнях першої та другої особи множини зворотних дієслів: -simies / -siamies, -sit ies / -siaties, наприклад: māudi·simies imāudi·s’amies.
Дієслова майбутнього часу й умовного способу можуть мати постпозитивне закінчення -ai: indiesimadi «вкладемо», miegāusimati «спатимемо», ma’kietim/makietimai «я б учив», (латг. muñocietim), nemīrrumati «я б не помер», nenli’stumati «я б не лизав», pakalbietimai «ти б поговорив», siedietumdi «я б сидів».
У говірці невідомий давноминулий частотний час дієслів — таких прикладів не виявлено; інформантка Г. Місюнайте також не може пояснити значення суфікса -dav-. Давноминулому частотному часу відповідають синонімічні форми: «ходив» — kasdien vaikščioja, «плакав» — daūk viērkie тощо.
Найбільше відмінностей у дієсловах говірки спостерігається під час творення складніших форм, складених часів. До зворотних дієслів, додаючи префікс, скорочену зворотну частку s (< si) залишають у кінці слова, а другу, нескорочену зворотну частку можуть як додавати (як у латгальській говірці), так і не додавати, пор.: nāras ~ noris «хочеться» — nisinārās ~ nesinoris «не хочеться», rāgis ~ rēgis «бачиться» — nisiragis ~ nesiregis «не бачиться», bijāja’s «боявся» — pabijāja’s ~ pabijos «злякався».
Замість «не було б» кажуть «було б не» (bū’t nibū.vis). Перший компонент складених перфектних форм дієслова (форми būti) в теперішньому часі дійсного способу нівельований і не змінюється в різних особах: кажуть, наприклад, не лише він yra kasęs, а й я yra «є» копав і т. д. (пор. я māžas būdamas ir kasis tu kālnu ir atrādis pinigū“, kažin kāks tu ir «є»). У цих формах у простому минулому часі дієслово būti уже відмінюється, але жіночий рід однини має закінчення -ia, наприклад: я buvau nupirkusi «купила», ти buvai nupirkusia тощо. В умовному способі замість очікуваного першого компонента я bū’tum «я був би», tu būtum «ти був би», anas bū’tu тощо, є лише одна форма bū’t «бути»: bū’t nipataisīs «не виправив би», bū’t išvirus «я б зварив», bū’t pašildīs «я б підігрів», bū’t apsprāgē ~ būti apsprōgē «були б обгорілими».
Інфінітиви дієслів зазвичай скорочені й закінчуються формантом -t (miegāut «спати», pū·st), але іноді вимовляється й повне закінчення -tie: mir’tie, vālgī-tie. Інфінітиви зворотних дієслів систематично закінчуються формантом -ties: bāvi-ties ~ bovytis «гратися», grī-šties «повертатися, крутитися», kū-sties. На відміну від форманта -tuos (пор. mazgātuos), формант -ties (пор. mazgāties) зберігається частіше; інакше він збігався б із формою в латгальській говірці, пор.: kēlties – celti·s, klausī·ties – klāuseiti·s, vanāties – piērtī·s. Іноді формант -kies має також друга особа однини наказового способу, пор. klausī·kies «слухайся».
92
Page 21
У третій особі теперішнього часу замість закінчення -i дієслів другої дієвідміни частіше вживається закінчення -(i)a першої дієвідміни, пор.: gùl’a|gùli, mì’l’a|mìli, nãra|nãr’a|nãri, ràg’a|ràgi, sied’a|siedi, ti’l’a|tì’li, tūra|tūri, žūd’a|žūdi, nãras|nãr’us тощо. У першій і другій особах множини того самого часу вживаються нові закінчення: mì’l’am, ràg’am, mì’l’at, ràg’at. Приголосний перед закінченням може бути пом’якшеним: skaũzd’a «болить», pìl’a (пор. також šakn’ù, žùv’ù).
У минулому одноразовому часі дієслова першої дієвідміни можуть мати закінчення третьої дієвідміни, пор.: dirbie ~ dirbė «працював», rìnkie ~ rinkė «зібрав».
Дієприкметники теперішнього часу трапляються лише поодинокі: gùl’uncìs ~ gūliantìs «той, що лежить», miegaununcìs ~ miegaunantìs «той, що спить», drà.buncìs ~ drebančìs «той, що тремтить», snaũduncìs ~ snaũdančìs «той, що дрімає» (людина), žì’duncì ~ žydančià «квітуча» (липа); gyvenimas nãmas, à.rama’s’as žãmies, vãlgi’masėi, vãlgi’mã’ja «та, що їсть» (ці приклади навела оповідачка, коли її попросили перекласти відповідні дієприкметники з латиської чи російської мов).
З прикладів видно своєрідне творення дієприкметників активного стану теперішнього часу за допомогою суфікса -ančis, -ančia (> unčis, -unčia). Суфікс -ančis замість -intis могли почати вживати за аналогією з іншими основами (пор. dirb-antis), наприклад: žì’d’a+antis — žì’d(i)antis > žì’duncìs. Оскільки у 8 відмінкових формах (із 12) був приголосний č, його перенесли й на решту 4 форм.
Поширені дієприкметники активного й пасивного стану минулого часу. За винятком поодиноких випадків, вони творяться аналогічно до дієприкметників минулого часу літературної мови (є лише східноаукштайтське закінчення -asei та закономірні фонетичні зміни), наприклад: pavãlgi’s «поївши», sušìlbUs «зігрівшись», prìjUnkus «привчена», suãgi’ «дорослі», pakarìn-tas «підвішений», atjUnktasei «відучений», nipradieta «не розпочата», mùštur’s «мучити», palãid’a’ti «поховати», insiedìntas «посаджені».
Дієприкметників майбутнього часу (як літературномовні «зможе», «майбутній») у говірці не зафіксовано.
III. ЛЕКСИКА
1. Характеристика лексики говірки
а. Словотвір
У розділі лексики подано частину цікавіших слів Уодегенської говірки, переважно литовського походження, які відрізняються від літературної мови (лм). Транскрипцію тут дещо спрощено. За зразком «Словника литовської мови» у диференційному словнику говірки слова з префіксами подано разом зі словами без префіксів.
У говірці частіше, ніж у літературній мові, префікс po- замінює суфікс прикметників і прислівників -okas, -a, який маловідомий: pakietùs «трохи тверді, твердуваті», pàsta’rūs «трохи товсті, товстуваті», pàšunkìs «трохи важкі, важкуваті», pàkurcìs «трохи глухі, глухуваті», pàgìlei «досить глибоко, глибоченько», pàšenei «досить давно, давненько». Замість префікса-
93
Page 22
а ін- повсюди вживається його давніший східнолитовський відповідник in- (уживаний між Цискодом і Апсо): įmėti, indėsi, indūoda, inkūrsu, insiedenā ~ išėdenā «висадив», insipils.
Приголосний n у префіксах і прийменниках (проклітиках) перед p найчастіше переходить у m: impil «налий», impil’k «наливай», im pensija’s ~ ant pensijos «пенсіонер», але inplyša, inpūola. Прийменника į у говірці немає: замість нього вживається прийменник da з давальним відмінком, іллятив і інші синонімічні форми. Рідкісний префікс už- (až-): užkūrsu «запалю», aždarytūs «зачинити». Найчастіше воно відповідає префіксу už-. У похідних інших частин мови вживається префікс ažu-: ažūpkaliniu «задніх», ažūdaras «закритий, загорода», ažūperniai «позаторік».
Серед східноаукштайтських говірок периферійна Уодегенська говірка є винятком: у ній приголосний n зберігається і в суфіксі -ininkas, -ė, пор. lietū.vninkie (у Цискоді — lietuv-nykas). Суфікс -inis у прикметниках трапляється і там, де в інших говірках його взагалі немає або частіше вживається родовий відмінок іменника: vilnānin is «вовняний», dienāvidi-his (viejis) «полуденний». Замість дієслівного суфікса -inti вживається суфікс -ėnti (-ėna, -ėno), а замість литовських суфіксів -uoti, -ūtis, -ė — слов’янські -ūiti, -inkas, -a: arpūit, pakaštūik, mažinka.
in-(i-): inkūnda «вкусив», indiet «покласти», inplyša «розірвалося» (систематично зберігається давня форма префікса į- — in-);
nu-: (вживається і в літературній мові, однак у говірці дієслова з цим префіксом набувають своєрідного, специфічного значення): nupjūvien «ми порізали», njūaukie «перемішав, розібрав»;
94
Page 23
ras- (префікс слов’янського походження, частий у говірці): rassv(a)idyti ~ розігнати «роздати», raskándu «прогризаю», razimudau ~ rassimudau «прокинувся»; pri-: pridiet «почати» (хоча в говірці є префікс pra-, однак у значенні «почати» вживається дієслово pri-diet); pritėks уживається у значенні «вистачить».
1) до лексичних діалектизмів належать слова, яких немає в літературній мові: lób as «западина, долина», driginė «веселка», grýžė «куріпка», kánduolas «ядро горіха», tūlė «безрога корова», karpinýkas «павук», gývė «життя», alsinėti «літати», pakentúolis «непитущий», mindiklinė «кошик для соломи».
2) морфологічні діалектизми відрізняються від літературної мови основою, афіксами, родом тощо: ilginis «поздовжній», ariaminis «орний», paklotūvė «простирадло», inkstys «нирка», ašarauti «сльозитися», kalbingas «балакучий», virtas «варений», kąsnys «шматок», lašūoti «мрячити», pirītė «лазня», pavardýš «прізвище».
3) фонетичні діалектизми відрізняються від літературної мови звуками: ankstýmas «ранній», ėžgýs «їжак», šapanas «сон», paskutinis «останній», žulvitis «щиглик», mėgžti «в’язати», dėsara «ковбаса», skieda «тріска», morkva «морква», keirióji (рука) «ліва», skregždė «ластівка», pabeigà «кінець», žagarė «борона», pinegas «гроші», kalniniai «кожухи», skruidelė «мураха».
4) акцентуаційні діалектизми: piliakalnis, brólėnas, pintinė, rytinis, paukštis, brauktuvė, vėdinti.
c. Класифікація запозичень
Географічне оточення говірки та тісні контакти зі слов’янськими й латиською мовами зумовлюють те, що значну частину лексики становлять запозичення та гібриди. Порівняння давніших латизмів і слов’янізмів, які входять до основного фонду говірки, показало б, що говірка на правому березі Даугави існує давно й підтримувала тісніші контакти з латгальцями: слов’янізмів менше (до того ж приблизно половина з них відома й в інших литовських говорах, пор. adynà «годину», čėsas «час» тощо), і це переважно назви предметів, що прийшли разом із запозиченими реаліями (частина прийшла також через латишів); у литовській говірці трапляються й такі запозичення з білоруської мови (наприклад, ridlià «лопата»), яких немає в місцевій латгальській говірці. Натомість серед давніх латизмів чимало прикметників, дієслів і прислівників, а іменники позначають також частини тіла (mūgara «спина», žándas «підборіддя»), спорідненість (znītas «зять») тощо.
іржати, -ить, -ав іржати: Не подобається, коли та кобила ірже.
103
Page 32
Висновки
1. Уодегенай — останнє село в околицях Краслави та загалом у Латгалії, де найдовше розмовляли литовською; воно виникло приблизно у XII—XVIII ст. У 1925 р. литовською розмовляли приблизно 300 мешканців 12 населених пунктів околиці, а в 1986 р. — 5 мешканців старшого віку.
2. У говірці є 6 голосних фонем: i˙, i, u˙, u, a˙, a. Литовському літературному ė у говірці відповідає ie, o — a˙, довгим e˙, a˙ — короткі e, a (голосний e можна вважати варіантом a після м’якого приголосного). Наголошені e, a бувають лише короткими: v˙ada «веде», ž˙amie «земля».
3. Довгих голосних та їхніх варіантів є 4 (i˙, y˙, u˙, a˙), а коротких голосних — аж 8: i, y, u, e, ę, ǝ, e, a. Звуки y˙, y, yę, ę є варіантами i˙, i, ie, a (e) після твердих приголосних.
4. Осцилограми показують, що голосні верхнього підняття i˙, u˙ у фонетичному сенсі можна вважати довгими, а голосний нижнього підняття a˙ — напівдовгим. Наголошені короткі голосні можуть значно подовжуватися й навіть перевищувати за тривалістю ненаголошені довгі голосні.
5. У говірці відбувається дзукжування: перед вокалізмом типу i ч˙, dž˙ найчастіше переходять у c˙, dz˙, а понад половині (57%) приголосних d˙ і особливо t˙ відповідають dz˙, c˙.
6. У говірці можуть ствердіти майже всі приголосні, крім j. За частотністю та позиціями ствердіння є три групи приголосних: a) r, s, š, ž часто твердіють перед усіма голосними переднього ряду або пом’якшеними; b) l у давніх словах твердий перед e, ę; c) b, c, č, d, dž, g, k, m, n, p, t, v зрідка твердіють перед i, e, a˙, u˙.
7. Правила наголошення на другому складі від кінця слова дотримуються не завжди; наголос часто відтягується з кореневих двозвуків із циркумфлексом (і e) на префікси àt-, iš-, nè-, sù-.
8. Відмінності між інтонаціями за тривалістю невеликі й непостійні. Вони виразніше проявляються на відрізку цілого слова, у 1,03—12,75 раза перевищуючи відмінності в тривалості наголошених голосних. Голосні й приголосні зазвичай довші поруч із довшими наголошеними голосними слова.
9. У говірці вживається ілатив однини іменних частин мови (не лише для вираження напрямку, а й місця), цільовий інфінітив дієслів; збереглися залишки атематичного дієвідмінювання.
10. Прикметники, числівники та займенники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають іменникове закінчення -ui (gilui «глибокому» тощо). Закінчення знахідного відмінка однини особових і присвійних займенників — -im: tavim «тебе» тощо. У називному відмінку множини прикметники чоловічого роду основ на a, ia, i˙a та дієприкметники пасивного стану минулого одноразового часу замість закінчення -i мають закінчення основи на u, пор.: gi˙vuos/gi˙vus «живі», supjausti˙tuos/supjausti˙turs «нарізані» тощо.
11. Двоскладові дієслова зі сполуками -sti, -šti у майбутньому часі мають подвоєний формант -ss-, -šš-: m˙aššu «кину», n˙aššu «нестиму» тощо. Закінчення однини умовного способу (першої особи -um, другої особи -im) запозичені з місцевої латгальської говірки.
12. Префікс po- у говірці замінює суфікс -ōkas, -a, пор. pāsunkurs «важкувато, досить важко», pāgil˙ai «глибоченько, досить глибоко». Поширені східнолитовські суфікси -ėlis, -ė «-енький, -енька», -ėnti «-ити», -uiti «-ити» тощо.
13. Латвізмів більше, ніж слов’янізмів; латвізми охоплюють не лише іменники (серед них терміни спорідненості), а й прикметники, дієслова тощо. Це
104
Page 33
свідчить, що найбільше контактів було з місцевою латгальською говіркою. Слова gyvė «життя», kiaūmalas «шкаралупа», šykštas «тесаний» та ін. найімовірніше запозичені вже після того, як латгали мали приголосні dz, č, s.
14. Цікаві діалектизми говірки: ankstymas «ранній», kosuolys «кашель», lipynės «драбина», maiglis «пристрій для пресування сирів», mindiklinė «кошик для перенесення соломи», plaukti «мити», plautas «пологий», riestūvis «вал», pri-tulžti «набрякнути», vėžėlis «кістка, що виступає з гомілковостопного суглоба» тощо. Деякі з них (наприклад, kėltava «велика рогата худоба», traša «гній») відомі також у сусідніх говірках Цискоде й Апсе.
К. ГАРШВА, Р. ЯЦКУТЕ, Э. ВЯНСКАУСКАЙТЕ
ФОНЕТИКА, МОРФОЛОГІЯ І ЛЕКСИКА ГОВІРКИ УОДЯГЕНАЙ В УМОВАХ ДВОМОВНОСТІ
Резюме
У литовському периферійному діалекті села Уодягёнай (Краславський р-н ЛатвССР) існує 6 голосних фонем: iː, i, uː, u, aː, a; 4 їхні варіанти є довгими (ī, ū, ū, ā), короткими — i, ы, u, ẹ, e, э, e, a.
Перед голосними типу i приголосні c′, dz′ у говірці перетворюються на c′, dz′, а більш ніж половина звуків d′ і особливо t′ — на dz′, c′. За частотністю та позиціями депалаталізації виділяють 3 групи приголосних: а) r, s, ś, ž, š, ž, б) l і в) b, c, ć, d, dz, g, k, m, n, p, t, v. Наголос часто переноситься з циркумфлексного кореня на суфікси āt-, iš-, nē-, sū-. Осцилографічний аналіз мовлення показує, що, порівняно з наголошеними голосними, кількісні відмінності за складовими акцентами значною мірою виявляються на відрізку слова.
У говірці вживаються ілатив, супін, деякі форми атематичного дієвідмінювання, дієслівні форманти -ss-, -šš- (майбутній час), суфікси -ėlis, -ė „ėlis, -ė“, -énti „inti“, -ūiti „yti“, багато діалектних слів. На відміну від слов’янізмів, запозичення з місцевої латгальської говірки охоплюють не лише іменники, а й прикметники, дієслова тощо.
K. GARŠVA, R. JACKUTĖ, E. VENSKAUSKAITĖ
ФОНЕТИКА, МОРФОЛОГІЯ ТА ЛЕКСИКА ЛИТОВСЬКОЇ ГОВІРКИ УОДЕГЕНАЙ У СЕРЕДОВИЩІ ДВОМОВНОСТІ
Резюме
Говірка Уодегенай (латиською Vodigēni) існує у Краславському районі Латвійської РСР, за 60 кілометрів від основної території литовської мови.
У говірці є 6 голосних фонем (iː, i, uː, u, aː, a). Три групи приголосних, а саме (a) r, s, ś, ž, (b) l і (c) b, c, ć, d, dz, g, k, m, n, p, t, v, можуть ставати твердими. Порівняно з наголошеними голосними кількісні відмінності мінімальних пар із гострим і циркумфлексним наголосом складу помітніші в слові.
У статті описано ілатив, супін, форми атематичного відмінювання, форманти майбутнього часу дієслова -ss-, -šš-, суфікси -ėlis, -ė „ėlis, -ė“, -énti „inti“, -ūiti „yti“, а також багато діалектних слів.
105
Page 34
LITERATŪRA
Brězgo B. Latgolas inventari un generalmēreišonas zem’u aproksti 1695.—1784. Daugavpils, 1943.
Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1961. T. 3.
Edzelins J. Darbų izlase. Rīga, 1981. T. 4. D. 1.
Garšva K. Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje (1. Lietuvių kalbos tarmių Latvijoje istorija) // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A. serija. 1984 a. T. 2(87). P. 83—91.
Garšva K. Šiaurės vakarų panevėžiškių akutinių ir cirkumfleksinių garsų trukmė ir intensyvumo viršūnė // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A serija. 1984 b. T. 2 (87). P. 74—82.
Garšva K. Latvijos lietuvių tarmių sintaksės ypatybės ir tekstai // Lietuvių kalbotyros klausimai (Lietuvių kalbos sintaksės tyrinėjimai). 1986. T. 25. P. 218—241.
Grinaveckienė E. Kai kurios Apso tarmės būdingesnės ypatybės // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A serija. 1960. T. 2(9). P. 173—191.
Jackutė R. Uodegėnų šnektos leksika: VU dipl. darb. V., 1985.
Lietuvių kalbos atlasas. Fonetika. V., 1982. T. 2.
Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija. V., 1970.
Manteuffel G. Krasław // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1983. T. 4. S. 619.
Tamulytė I. Uodegėnų šnekta ir jos kontaktai: VU dipl. darb. // K., 1987.
Venskauskaitė E. Uodegėnų šnektos fonetika ir morfologija: VU dipl. darb. // V., 1986.
Zeps V. J. The Placenames of Latgola (Wisconsin Baltic Studies, 1). Madison; Wisconsin, 1984.
Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos dialektologija. V., 1978.
