W. Mańczako «Критика ларингальної теорії» («Critique de la théorie des laryngales», с. 237—247), St. Stachowskio «Роль грецької мови в історії османсько-турецької мови» («Die Rolle des Griechischen in der Geschichte des Osmanisch-Türkischen», с. 377—385), W. Stefańskio «Кілька зауважень щодо займенникових закінчень індоєвропейських мов» («Quelques remarques concernant la flexion pronominale en indo-européen», с. 393—400), K. T. Witczako «Протетичні голосні в хетській та інших анатолійських мовах» («’Prothetic vowels’ in Hittite and other Anatolian languages», с. 495—502) та ін.

Ця збірка статей є не лише прекрасним вшануванням пам’яті видатного польського мовознавця, ученого з надзвичайно широким колом інтересів, людини світлої пам’яті, а й вагомим внеском у ті галузі філології, з якими Ян Сафревич був тісно пов’язаний; упорядник цієї збірки Войцех Смочинський заслужив найщирішу подяку своїх колег.

Алґірдас Сабаляускас

ПРО ЛАТГАЛЬЦІВ ТА ЇХНЮ МОВУ

Можливо, багатьох це здивує, але навіть посол Латвії в Литві Альберт Шарканіс якось сказав, що латгальцям¹ литовську мову вивчити легше, ніж літературну латиську². Про цих латгальців, які іноді схильні вважати навіть свою мову окремою балтійською мовою, а не діалектом латиської, ми знаємо дуже мало. А це своєрідні брати не лише спільного походження, а й спільної долі. Адже, як і більшість литовців, вони — католики. У їхньому краї працювало чимало священників литовського походження. Понад два століття цей край був частиною держави Литви й Польщі. Разом ми стали частиною Російської імперії. Разом утратили друк латинськими літерами. Литовській «школі нужди» точно відповідає латгальське «moates skola pi ratina» («материнська школа за прялкою»). А в їхніх державних школах висів напис: «По латышски говорить строго воспрещается».

По суті, проблемі латгальців присвячене видання кафедр балтійських мов і латиської літератури Латвійського університету «Baltu filoloģija. V. Rakstu krājums» (відп. ред. Дз. Паегле. Рига, 1995). Частина опублікованих тут статей — це доповіді, виголошені 18 березня 1994 року на традиційній конференції, присвяченій пам’яті видатного латиського мовознавця Артура Уозуола (Ozols, 1912—1964); цього разу її темою була «Латгала і мова латгальських латишів».

Окремо опубліковані у збірнику статті цікаві також дослідникам литовської мови та історії Литви. Історикам, безперечно, цікава стаття Е. Муґуревича «Писемні джерела й археологічні матеріали про давню історію латгалів» («Rakstītie avoti un archeoloģijas materiāli par latgaļu senāko vēsturi», с. 7—12). Тут розглянуто згадки в руських літописах Норови (Нероми,

¹ Латвії спеціально вживає термін latgalietsi «латгальці», оскільки термін latgali «латгали» у науковій літературі позначає давнє балтійське плем’я, яке жило як у Латгалі, так і у Відземе та дало назву латиському народові й державі.

² N o r k ū n a s Z. Друзі, а не вороги. Інтерв’ю з послом Латвії в Литві паном Альбертсом Шарканісом. Литва у світі, 1995, 3, 18.

218

Morava), яку намагалися пов’язати з неврами античних авторів, — нашою Нерис, тоді як інші вважають її помилкою переписувачів замість Lotowa. Генріх Латвійський (XIII ст.) у своїй «Хроніці Лівонії» вживає назви латишів і латгальців як синоніми: «Lethos, qui proprie dicuntur Lethigalli» («лети, яких власне називають латгальцями»). Вважається, що від XVII ст. латгальців уже називають латишами.

Особливої уваги істориків мови заслуговує стаття А. Стафецки «Перебіг нормування писемної мови латгальців і її сучасний стан» («Latgaliešu rakstu valodas normēšanas gaita un stāvoklis mūsdienās», с. 18—23). Авторка констатує, що поряд із латиською літературною мовою, яка сформувалася на основі нижньолатиського (lejaslatviešu) діалекту, вже майже три століття існує друга традиція латиської писемності, що спирається на латгальські говірки верхньолатиського діалекту. Це писемна мова латгальців, яка, «переживши другу заборону друку³, знову відроджується». С. Стафецка пропонує конкретні способи реформування сучасної латгальської мови: збагатити її діалектною лексикою, «відродити» деякі морфологічні форми, закріпити фонетичні особливості, ширше вживані в діалектах, тощо.

Зі статті І. Крістовски «Погляд на граматики латгальців XIX ст.» («Ieskats 19. gs. latgaliešu gramatikās», с. 13—17) дізнаємося, що першу граматику латгальців було видано у Вільнюсі 1817 року накладом 400 примірників. На думку одних, її автором був Й. Акелевичюс, на думку інших — Й. Рімкевичюс. Одна з двох відомих рукописних граматик латгальців XIX ст. зберігається у Вільнюсі, у бібліотеці Мартінаса Мажвідаса. Її написано 1817 року. Автор невідомий⁴.

Багато цікавих фактів наведено у статті Л. Лейкуми «Латиська мова Латгалії у школі» («Latgales latviešu voloda skolā», с. 24—33). Близько 1625 року (не пізніше 1628 року) єзуїти заснували у Даугавпілсі першу школу Латгалії. У 1757—1844 роках у Краславі діяла Духовна семінарія, яка була головним культурним осередком Латгалії того часу. 1907 року в Резекне відкрили першу парафіяльну школу, де латгальською викладали не лише релігію, а й інші предмети. За розпорядженням Департаменту шкіл Міністерства освіти 1923 року в школах Латгалії протягом перших двох років усі предмети викладали латгальською, а «літературний діалект державної мови вивчають із третього року навчання». Від 1989 року на факультеті філології Латвійського університету викладають спеціальний курс «Писемна мова латгальців» (від 1994 року цей курс читають латгальською). Латгальська преса відроджується. Однак рідна мова (або діалект) цього краю ще дуже несміливо входить до шкіл Латгалії. Цікавою подробицею цієї статті є те, що Ф. Трасун, заохочений литовськими семінаристами, разом із Й. Вішневським у 1884 році почав викладати латгальську мову семінаристам із Латгалії в Петербурзькій духовній семінарії.

Теми Латгалії стосується також стаття О. Буша «Топоніми Латгалії в латиській літературній мові. Проблеми» («Latgales vietvārdi latviešu literārajā valodā. Problēmas», с. 34—37), стаття В. Й. Зепа «Про топоніми Латгалії у вибраних працях Ендзеліна» («Par Latgales vietvārdiem

³ Тут авторка має на увазі, що від 1934 року в школах Латгалії запроваджують майже винятково літературну латиську мову. 1938 року припиняє існування газета «Latgolas Škola», а Друга світова війна й радянська влада приносять латгальцям другу, хоча й неофіційну, заборону друку.

⁴ B r e i d a k s A. Anonims latgalīšu gramatikas manuskripts. — Katōļu Dzēive, 1990, Nr. 8, 34.

219

Вибрані праці Ендзеліна», с. 38—39).

Серед статей на іншу тематику, опублікованих у виданні, насамперед хотілося б звернути увагу на статтю П. Ванага «Походження тексту латиського катехізису 1586 року» («1586. gada latviešu katehisma teksta izcelsme», с. 52—62), у якій ретельно проаналізовано джерела цієї пам’ятки латиської мови.

Дослідникам литовської мови можуть бути цікаві й інші опубліковані тут статті: М. Рудзите «Про лексику браславців» («Par braslaviešu leksiku», с. 40—43), В. Рукес-Дравіні «Давні паркани в Північній Відземе поблизу Валмієри» («Senie žogi Ziemeļvidzemē ap Valmieru», с. 44—51), А. Рекени «Особливості дієслівних форм у перекладі “Фауста” Й. В. Ґете» («Verba formu īpatnības J. V. Gētes “Fausta” atdzejojumā», с. 63—71), А. Калначі «Категорія часу в латиських граматиках» («Laika kategorija latviešu gramatikās», с. 72—80), Й. Григор’єва «Акустична характеристика голосних літературної латиської мови» («Latviešu literārās valodas patskaņu akustisks raksturojums», с. 81—83).

П. Ванаг рецензує нове видання латиської граматики Адольфія (1685 року), підготовлене австралійським мовознавцем Т. Ґ. Феннеллом. Він також подає дуже докладний огляд литовської мовознавчої літератури за 1993—1994 роки. Л. Балуоде пише про міжнародний семінар «Литуаністика в університетах світу», що відбувся у Вільнюському університеті 1994 року, та про конференцію «Литва—Латвія: минуле, сучасність, майбутнє», проведену того ж року в Каунасі, у Вітовтовому університеті. А. Стикане інформує про діяльність Латвійського товариства філологів, Т. Карма — про конференцію з проблем писемних мов народів Балтійського ареалу, що відбулася в Тартуському університеті, С. Клявиня — про семінар «Мова й технології в Європі після 2000 року. Балтійська перспектива», який відбувся в Ризі.

Вшановується пам’ять видатної латиської мовознавиці Аліси Лауни (1914—1994).

Algirdas Sabaliauskas

СИНТАКСИС ЛАТИСЬКИХ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ

Нарешті ми дочекалися монографії «Lettische Syntax: die Dainas»¹ («Латиський синтаксис: (народні) пісні»), написаної ще кілька десятиліть тому видатним латиським мовознавцем Альфредом Гатерсом. Спираючись на надзвичайно багатий матеріал народних пісень, у ній ґрунтовно проаналізовано морфосинтаксис мови латиських народних пісень. А. Гатерс — єдиний дослідник, який присвятив синтаксису латиських народних пісень окрему велику працю (аналітична й синтетична частини книжки разом налічують 648 сторінок).

Кілька слів про автора цієї праці. А. Гатерс народився 24 квітня 1921 року на північному сході Латвії, у волості Калнціємпс, у Співулах. У 1941 році, закінчивши Мадонську гімназію, у 1942 році він почав вивчати германську філологію та індоєвропейське мовознавство-

¹Гатерс А. Lettische Syntax: die Dainas. Herausgegeben von Hildegard Radtke. Frankfurt am Main; Berlin; Bern; New York; Paris; Wien: Lang, 1993. 679 с.

220