СІМОНАС НОРЕЙКІС

Гельсінський університет

Ідентифікатор ORCID: orcid.org/0000-0003-2895-5880

Напрями наукових досліджень: історичне та порівняльне мовознавство фіно-угорських мов, ономастика.

DOI: doi.org/10.35321/all90-06

ГІДРОНІМИ ЛИТВИ, ЯКИМ ПРИПИСУЮТЬ ФІНО-УГОРСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ

Литовські гідроніми нібито фіно-угорського походження

АНОТАЦІЯ

Мета дослідження — перевірити встановлене під час досліджень гідронімів Литви, здійснених Александрасом Ванагасом та іншими мовознавцями, їхнє фіно-угорське походження шляхом порівняння назв водойм із сучасними фіно-угорськими апелятивами та власними словами, що подібно звучать. Вважається, що таке порівняння ненадійне, оскільки йдеться про можливі мовні контакти, які відбувалися 4000 років тому, коли балтійські та фіно-угорські мови мали іншу фонологічну структуру. З цієї причини було здійснено історико-фонологічну реконструкцію порівнюваних форм і встановлено, чи могла з реконструйованої фіно-угорської форми розвинутися литовська форма. У разі негативної відповіді можливість фіно-угорського походження відкидалася. Також перевірялося, чи вживається апелятив, з яким порівнюється литовський гідронім, у творенні фіно-угорських топонімів (семантичний критерій). У разі негативної відповіді можливість фіно-угорського походження також відкидалася. Нарешті перевірялося походження порівнюваного фіно-угорського апелятива, і в деяких випадках з’ясувалося, що загальновживане слово у фіно-угорських мовах є запозиченням з інших мов і виникло пізніше, ніж відбувалися передбачувані контакти балтійських та фіно-угорських мов на сучасній території Литви.

Застосувавши перелічені методи, дослідивши наведені гідроніми та заново встановивши їхні етимології, з’ясувалося, що всі попередні етимології були ненадійними. На підставі найновіших археологічних досліджень можна стверджувати, що в Литві взагалі не може бути фіно-угорського субстрату кам’яної доби.

Однак не можна виключати, що в Литві можуть існувати власні назви фіно-угрів новітнього часу (воді (крієвінів)), які автор цієї статті шукатиме, продовжуючи навчання в докторантурі.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фіно-угри, субстрат, гідроніми, ономастика, мовні контакти.

136

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

АНОТАЦІЯ

Метою дослідження є перевірка фіно-угорської етимології 40 литовських гідронімів, запропонованої Александрасом Ванагасом та іншими мовознавцями шляхом порівняння їх із фіно-угорськими апелятивами та власними назвами, які подібно звучать. Однак таке порівняння непридатне, оскільки передбачувані контакти відбулися 4000 років тому, коли балтійські та фіно-угорські мови мали іншу фонологічну структуру.

Тому було здійснено історико-фонологічну реконструкцію порівнюваних форм і досліджено, чи могла литовська форма розвинутися з реконструйованої фіно-угорської форми. Якщо відповідь була негативною, фіно-угорську етимологію відкидали. Також перевіряли, чи використовувався фіно-угорський апелятив, з яким порівнювали литовський гідронім, у творенні фіно-угорських топонімів. У разі негативної відповіді фіно-угорську етимологію відкидали. Нарешті, було перевірено етимологію порівнюваного фіно-угорського апелятива, і в деяких випадках виявилося, що це були запозичення з інших мов, запозичені пізніше, ніж відбулися передбачувані контакти між балтами та фіно-уграми на території Литви.

Після дослідження запропонованих етимологій виявилося, що всі вони були помилковими. Згідно з новими археологічними даними можна стверджувати, що в Литві не могло існувати фіно-угорського субстрату кам’яного віку.

Проте не можна виключати, що в Литві могли існувати фіно-угорські (водсько-кревінські) власні назви, які автор статті досліджує у своїй докторській роботі.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фіно-угри, субстрат, гідроніми, ономастика, мовні контакти.

1. ВСТУП

Стаття присвячена критичному аналізу гідронімів Литви, які вважають фіно-угорськими, і опублікована на основі магістерської роботи, написаної та захищеної фінською мовою 2018 року в Гельсінкському університеті, з метою ознайомити литовських читачів із результатами цієї роботи (Noreikis 2018).

У Литві й досі поширене переконання, що у 2000 р. до н. е., до приходу балтів на сучасну територію Литви, тут жили фіно-угри — предки сучасних фінів, естонців та інших народів, а гідроніми фіно-угорського походження є доказом цього факту. Концепція, запропонована цією теорією, вважається настільки безсумнівною, що про це навіть пишуть у підручниках з історії, наприклад у підручнику Laikas 7, у якому наведено конкретні приклади таких гідронімів Jarą, Kidę, Tilkę (Laikas 7 2004: 37).

Переконання щодо фіно-угрів, які жили на сучасній території Литви, ґрунтується на теорії безперервності, згідно з якою люди, що жили до культури шнурової кераміки, тобто представники культури гребінцевої кераміки, які жили там до індоєвропейців-балтів,

Straipsniai / Articles

137

SIMONAS NOREIKIS

говорили фінно-угорськими мовами. Спираючись на цю теорію, Aleksandras Vanagas навів близько 40 гідронімів, яким запропонував фінно-угорське походження.

Останнім часом теорія безперервності втрачає актуальність, і вже не вважається, що фінно-угри жили на території сучасної Литви. На думку археолога Вальтера Ланга, контакти балтійських і фінно-угорських мов розпочалися на території сучасної Росії (на захід від Москви), а згодом мовна взаємодія відбувалася на території сучасних Латвії та Естонії (Lang 2016). Тому, якщо дивитися винятково крізь призму археологічної науки, можна сумніватися, що в Литві могли б існувати водні назви фінно-угорського походження.

Мета цього дослідження — перевірити фінно-угорські етимології водних назв Литви з погляду мовознавства. Етимології, запропоновані Vanagas, мають недоліки, оскільки вибрані литовські водні назви він порівнював із фінськими, естонськими, карельськими та іншими фінськими апелятивами й власними назвами. Дослідження було недостатнім, оскільки йдеться про можливі дуже давні мовні контакти. Важливо знати історію розвитку порівнюваних мов і здійснити реконструкцію порівнюваних форм.

Тому в дослідженні, що проводиться, порушуються такі питання:

1. Чи є точними порівняння литовських водних назв, наведені Vanagas, із фінно-угорськими апелятивами та власними назвами? 2. Чи належать водні назви фінно-угорського походження, представлені Vanagas, до кам’яного віку? 3. Чи можуть у Литві взагалі існувати фінно-угорські топоніми?

Джерела, у яких Vanagas представляє гідроніми, що, ймовірно, є фінно-угорськими, подано в розділі статті «Аналіз».

Деякі водні назви, які Vanagas вважав фінно-угорськими, коротко розглядали Vytautas Rimša (1995) та Karis Arvas Liukonenas (Liukkonen 2003); вони також запропонували пояснення балтійського походження, що було зроблено без детальніших коментарів у тезах доповідей на конференціях. Тому мета цієї роботи — ґрунтовно дослідити кожен випадок пояснення фінно-угорського походження, запропонований Vanagas.

2. МЕТОДИ

Як уже зазначалося у Вступі, Vanagas пропонував пояснення фінно-угорського походження литовських водних назв, порівнюючи їх із сучасними фінно-угорськими апелятивами, однак цього недостатньо, коли йдеться про можливі контакти 4000-річної давності, оскільки в той час фонетичне вираження як балтійських, так і фінно-угорських мов було іншим.

Тому перший крок, який потрібно зробити під час аналізу порівнянь, наведених Vanagas, — реконструювати прабалтійську форму литовської водної назви та

138

Acta Linguistica Lithuanica XC

Гідроніми Литви, які нібито мають фінно-угорське походження

форму фінно-угорського апелятива або власної назви у фінно-угорській прамові, застосовуючи метод історико-порівняльної фонології. Результат може бути таким: подібні за вимовою форми слів у прамовах виявилися б дуже різними, і в разі можливого запозичення вони розвинулися б у зовсім інші форми. Цей метод спонукав застосовувати Антті Айкіо у дослідженнях саамських топонімів Фінляндії, коли було популярно оцінювати топоніми нез’ясованого походження як саамські, порівнюючи їх зі словами сучасних саамських мов або навіть не наводячи порівняння (Aikio 2007: 160). Він звернув увагу на те, що фонологічна структура прасаамської та сучасних саамських мов істотно відрізняється, тому необхідно здійснювати історико-фонологічну реконструкцію (там само: 164), після якої саамську етимологію можна було б спростувати. За аналогією цей метод можна було б застосовувати й до аналізу гідронімів Литви, які вважаються фінно-угорськими.

Перевіряючи обґрунтованість фінно-угорської етимології, не слід також випускати з уваги семантичний аспект. Якщо походження є переконливим з фонологічного погляду, це не обов’язково означає його переконливість із семантичного погляду. Наприклад, топонім порівнюють із фінно-угорським апелятивом, який у фінно-угорській топонімії не вживається для творення топонімів.

Зрештою, потрібно перевірити походження та час виникнення фінно-угорського апелятива, з яким порівнюють гідронім Литви. Цей апелятив може виявитися запозиченням у самих фінно-угорських мовах, що виникло пізніше, ніж фінно-угорські народи, можливо, проживали на сучасній території Литви. Тоді фінно-угорську етимологію гідроніма Литви слід відкинути з хронологічного погляду.

3. АНАЛІЗ

У цій частині буде проаналізовано гідроніми, які Vanagas та інші науковці подають як такі, що мають фінно-угорське походження. Vanagas згадував їх у різних своїх працях, на основі яких Zigmas Zinkevičius (2005: 29) уклав список, на його думку, найімовірніших гідронімів фінського походження, і стверджував, що фінське походження більшості цих гідронімів не викликає сумнівів, однак не обґрунтував чому.

У цій статті буде подано список гідронімів, більша частина якого ґрунтується на згаданому вище списку Zinkevičius, однак до нього буде включено й більше гідронімів, які згадуються в інших джерелах. Наприклад, назву річки Tilkà було згадано в підручнику з історії Laikas 7 (2004: 37). Список Zinkevičius також буде доповнено іншими гідронімами, згаданими Vanagas (1975: 406–407).

У заголовках статті подано наголошені гідроніми, як у етимологічному словнику Vanagas (1981) (якщо в цьому джерелі гідроніми не мають наголосів, у статті вони також не матимуть наголосів).

Straipsniai / Articles

139

SIMONAS NOREIKIS

РИС. Найімовірніші гідроніми фінського походження за Зінкявічюсом (2005: 30)

3.1. Ілме̇дас (озеро)

Ванаґас (1970: 106) не подає пояснення фінно-угорського походження, а лише порівнює гідронім з іншими литовськими назвами водойм, такими як Ілма Діджойі, Елміс, і зараховує його до певного типу, що утворюється за допомогою суфікса –ėd–.

Однак у своєму етимологічному словнику Ванаґас (1981: 129) уже порівнює цей гідронім із латвійськими топонімами Ілма̄де, Ілмеде (річка), Ілмат (село), Ілма̄тес (луг), Ілмете (село), які Яніс Ендзелінс, зі свого боку, порівнює з естонськими топонімами Ілмат-салу, Ілм-соо, Ілма-соо (Endzelīns 1956: 359).

З фонологічного погляду порівняння Ілме̇даса із зазначеними раніше латвійськими та естонськими топонімами неприйнятне, оскільки в литовській формі назви є довгий голосний ė, який за законами історичної фонології не міг розвинутися з коротких e чи a та довгого ā. З іншого боку, не можна відкидати, що латвійські назви водойм можуть мати той самий корінь, але інші суфікси. Також слід звернути увагу на те, що у фінно-угорській прамові наголос був фіксованим на першому складі, тоді як у назві озера Ілме̇даса наголошується другий склад.

140

Acta Linguistica Lithuanica XC

Гідроніми Литви, які нібито мають фінно-угорське походження

У ареалі фінських мов є топоніми, коренем яких є Ілма, і їхня назва означає, що місце є найвищим порівняно з навколишніми об’єктами (Aikio 2007: 176). Навколо Ілме̇даса є й інші озера, однак топографічно вони розташовані на тому самому рівні. Тому думку, що Ілме̇дас може належати до цього типу фінських топонімів, слід відкинути.

З фонологічного погляду та погляду типології топонімів Ілме̇дас радше має балтійське походження і пов’язаний із назвами Ілма Діджойі, Елміс, Елме та Алме (пор. литовське elmėti / almėti ‘повільно текти’). У ньому виявляється апофонічна a ~ e альтернація, успадкована з індоєвропейської прамови (Rudzīte 1993: 135); чимало індоєвропейських гідронімів утворено з коренями *el- / *ol-. Крім того, у литовській мові відома e ~ i альтернація (наприклад, kelti ~ kilti).

3.2. Імаста (річка)

Ванаґас (1981: 129–130): Імаста ~ естонський топонім Імасту вал. В Естонському словнику топонімів (EKNRe s. v.¹ Імасту, Імавере) пояснюється, що топонім може бути пов’язаний з іменами *Іма, *Іммо(й) та фінським особовим ім’ям Himanen: Himas(t)en.

Порівняння з естонськими топонімами є проблематичним з фонологічного погляду, оскільки у формі литовського річкового імені Імаста є довгий голосний y, а в естонському Імасту — короткий i. Імаста також не можна пов’язувати з фінським Himanen, оскільки фінське *h (в естонській мові часто зникле) походить із фінно-угорського *š, тому до балтійських мов потрапила б форма **Шімайр, а литовське ім’я було б **Шімаста.

3.3. Яра (річка та озеро), Ярілка (річка)

Ванаґас (1981: 134) наводить річку та озеро Ярос, а також річку Ярілкос як гідроніми фінно-угорського походження і пов’язує їх із фінським järvi ‘озеро’. Ванаґас (1971: 149) обґрунтовує цей зв’язок тим, що в Латвії існують складні топоніми, другим компонентом яких є –(j)eris, –(j)ēris, що походить із фінської прамови *järvi. Однак це порівняння неприйнятне. Згадані латвійські топоніми мають лівське походження, а самі об’єкти розташовані на історичній території, заселеній лівами, на узбережжі Ризької затоки. У топонімах виявляється фонологічна особливість лівської мови — зникнення приголосного v після приголосного r (фінська прамова *järvi > *järro > курземські ліви jōra, салаські ліви järу) (Kallio 2016: 46–47). Ці

¹ Тут і далі в статті s. v. — sub verbum (заголовне слово у словнику).

Straipsniai / Articles

141

SIMONAS NOREIKIS

зміни відбулися пізно, приблизно у XV ст., а до того вживання лівської мови мало відрізнялося від естонської (там само: 60–61). Тому порівняння є непридатним із хронологічного погляду, оскільки можливі фінно-угорські гідроніми в Литві виникли 2000 р. до н. е., а лівські форми — на 3500 років пізніше. Крім того, Jarõs — річка й озеро — розташовані далеко від ареалу проживання лівів, тому порівняння з ареально-типологічного погляду ономастики є непридатним.

Варто зазначити, що походження фінського *järvi не є цілком ясним. Навіть припускали, що це слово балтійського походження (Nuutinen 1989); його пов’язували з балтійським *jaurā (литовським jáura), яке у прафінській мові перетворилося на *jāwǝ̄ (EVE s. v. järvi), а згодом через метатезу — на *järvi. Важко уявити, як у разі можливого зворотного запозичення з нього могла розвинутися Jarą. Зрештою, гідронім Jarà наголошений на останньому складі, що суперечить законам фінських мов.

Натомість Jarílka, найімовірніше, є гідронімом слов’янського походження, який пов’язаний з ім’ям слов’янського язичницького бога Jaril(k)o. Село Jērila у Латвії пов’язують з ім’ям цього бога (Būga III 639), тому можливість слов’янського походження є значно вірогіднішою.

На завершення слід додати, що Vanagas (1981: 134) звертає увагу на наведені Ґуставом Лайдинґом пруссько-ятвезькі топоніми Jarcke, Jarą, Arke, Jarke Fliess (Leyding 1959: 43), але детальніше не коментує їхній зв’язок із Jarà. Тому в подальших дослідженнях варто перевірити, чи не пов’язана Jarà із цими топонімами.

3.4. Kėvė (річка)

Vanagas (1975: 405): Kėvė ~ естонське käwe «швидкий, діяльний» (Wiedemann 1869: 278, 425), оскільки Казимірас Буга (III 615) пов’язував низку латвійських топонімів із цим естонським словом. Наведені Бугою латвійські топоніми тут не розглядатимуться, оскільки вони не пов’язані з темою статті. Натомість Kėvė з погляду історичної фонології не може бути пов’язана з естонським käwe. Фердинандом Й. Відеманом наведена форма käwe є формою слабкого ступеня, тоді як у сучасній естонській мові вживається форма käbe (родовий відмінок käbeda) (ESE s. v. käbe). Формою цього слова у прафінській мові була *käpedä, з якої навряд чи могла розвинутися *Kēwijā у прабалтійській мові. Vanagas (1981: 154) подав уже не фінно-угорське, а латвійське пояснення, яке видається переконливішим.

3.5. Kīdė, Kidėlė (річка)

Vanagas (1981: 156): Kīdė ~ латвійські апелятиви kīdas, kīdes, kīdi < лівське kid(ūd) «риб’ячі нутрощі, кишки; щось мале, незначне»; ~ естонський топонім

142

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

Kide-maa (Endzelīns 1961: 378); ~ назва річки Kidurga ~ лівське kid(ūd) (Rudzīte 1961: 185).

Насамперед слід звернути увагу на власні назви, наведені Vanagas. Kidurga має варіант Kidurga із довгим ī (LGIA VD). В естонській базі даних топонімів (KNAB) немає власної назви Kidemaa, там можна знайти лише Kiidemaa із довгим ii. Тому сумнівно, що назву річки Kidė правильно пов’язано з раніше наведеними в статті топонімами Латвії та Естонії з фонологічного погляду.

З ономастичного погляду фінно-угорське походження також сумнівне, оскільки у фінській топонімії немає назв місцевостей, детермінантом яких було б лівське kid(ūd) та його відповідники в інших фінських мовах, наприклад фінське kita ‘зябра, горло, рот’, естонське kida, kidu id. ‘зябра’ та фінське kidukset ‘зябра’.

Wolfgang P. Schmid звернув увагу на те, що латиське kidas, kīdes, kīdi є пізнім запозиченням; якби воно потрапило до балтійської прамови, латиським відповідником було б *cid-, і пояснив, чому Kidė може мати литовське походження (Schmid 1988: 165–166). В етимологічному словнику Vanagas також наведено назви Skidėlė, Skidupys ir Skidulys ~ skisti ‘розходитися в боки; розпадатися; розпушуватися, рідшати, розтріпуватися; поширюватися, розтікатися’, яке має синонім kisti ‘почати розпушуватися, розтріпуватися, рватися, розходитися’ (LKŽe). Schmid порівнює ці слова з іншим литовським словом (s)kerdžius. Тому Kidė за аналогією можна пов’язати з kisti. Крім того, Rimša (1995: 97) вважає, що Kidė могло походити від дієслова kidénti ‘розпушувати’. Питання, чи могли литовські назви водойм виникнути від слів (s)kisti, kidénti, залишається відкритим для дослідників литовської ономастики. Однак можна стверджувати, що Kidė не є назвою водойми, що походить від фінно-угорського субстрату кам’яної доби.

3.6. Kīrgus, Kīrgas (річка)

Vanagas (1981: 157): Kīrgus ~ Kerg-ozero (~ фінське kärki ‘дятел’, естонське kärk ‘чорний дятел’ (Vasmer 1934: 380)); ~ Kyrgus’ (річка в Архангельській області (Čašev 2010); ~ естонське kõrge ‘високий’ (Šliavas 1996: 50).

Порівняння з фінським kärki, можливо, доречне, оскільки апелятив має відповідники в інших фінно-угорських мовах (SES; UEW), однак у разі можливого запозичення більш імовірним литовським відповідником було б **Ker̃gus. Šliavas (1996: 50) також навів такий варіант назви річки, який, найімовірніше, є вторинною жемайтською формою.

Порівняння з Kyrgus’ є сумнівним, оскільки його фінно-угорське походження обґрунтовується шляхом зіставлення цієї назви річки з різними фінно-угорськими апелятивами, без урахування специфіки їхнього творення як топонімів, семантики та історичних закономірностей фонології.

Straipsniai / Articles

143

SIMONAS NOREIKIS

Порівняння зі Шлявою, можливо, було б прийнятним із фонологічного погляду, однак його слід відкинути із семантичного, оскільки річка протікає рівнинами.

Шмід звернув увагу на те, що назва річки може бути пов’язана зі звуконаслідувальним словом kirgu («звук, який видають гуси») та утвореним від нього дієсловом kirgauti (Schmid 1988: 166). Питання про прийнятність цього порівняння залишається відкритим для литовських ономастів.

3.7. Kivė, латиською Kive (річка)

Річка Kivė протікає територією Литви та Латвії. Буга (III 229) пропонував вважати цю назву річки фінською за походженням (пор. лівське kiv, фінське kivi «камінь»).

Латиський відповідник Kīve вказує на пізнє походження цієї назви. Якби назва потрапила до балтійської прамови, латиською формою була б **Cive.

Також необхідно звернути увагу на те, що як у Литві, так і в Латвії ця назва річки має інший варіант, у якому голосний кореня y / ī є довгим: литовське Kyvė і латиське Kīve. Останню форму в базі даних латвійських топонімів (LGIA VD) зазначено як основну, інші форми назви річки — Kīves strauts, Kīvīte. Довгий голосний кореня не дає змоги пов’язати цю назву з фінським *kivi, оскільки під час запозичення голосний кореня не подовжується. Лаймуте Балуоде пов’язує латиську форму Kīvīte з апелятивом kīvīte «чайка», який через естонську мову є запозиченням із нижньонімецької (kiwit) (Balode 2015: 58). Тому це, можливо, непрямий фінізм, але це лише припущення.

Однак Ванагас (1981: 158) не відкидає й балтійського походження та пов’язує назву з апелятивами kývis, kyvōnas «черв’ячок або якийсь жук», kyvōnas «дрібна водяна тваринка, інфузорія». Якщо форма назви з довгим голосним є первинною, то, можливо, цей зв’язок є прийнятним. У будь-якому разі це видається переконливішим, ніж фінно-угорське походження.

3.8. Kōķe (річка)

Ванагас (1975: 405) стверджує, що фінно-угорське походження цієї назви річки є досить сумнівним. У своєму етимологічному словнику (Vanagas 1981: 161–162) він порівнює цю назву водойми з кількома латиськими топонімами з коренем Kāk-, частину яких Буга (III 623) пов’язував із фінським kõyķķy «зігнутий, горбатий». З погляду історичної фонології порівняння з цим фінським апелятивом є цілком невдалим, оскільки його форма у фінській прамові була *keükkü, з якої навряд чи могла розвинутися форма *Kāk-. Крім того, довгий приголосний після довгого складу виник пізніше, ніж відбувалися контакти балтійських і фінських мов

144

Acta Linguistica Lithuanica XC

Імовірно фіно-угорського походження гідроніми Литви

контакти (Juntila 2019: 35–36). З цієї причини фіно-угорське походження слід однозначно відкинути.

3.9. Kōrubis, Kōrbis, Kōrbē (річка)

Vanagas (1981: 162) вважає цей гідронім таким, що має нез’ясоване походження, оскільки незрозуміло, яка форма була первинною Kōrubis чи Kōrbis / Kōrbē. Якщо Kōrubis є пізнішою формою, що виникла з протетичним u, тоді форма Korbis / Korbē може бути фіно-угризмом і може бути пов’язана з назвою річки Волзького басейну Korba (Serebrennikov 1970: 46), а також із карельськими топонімами Korba, Korbozero, Korbi-salma і карельськими апелятивами kor’b, фінським korpi, вепським kor’b, естонським kõrɓ ‘пуща, ліс’ (у прафінській мові *korpi). Річку Волзького басейну Korba пов’язують із цими апелятивами фінських мов (Matveev 2001: 112).

На перший погляд, виведення варіантів назви Kōrbis / Kōrbē з фіно-угорських мов може видатися переконливим. Однак литовське довге o походить від довгого a (пор. литовське brolis ~ brālis), тому реконструйованими формами гідроніма були б *Kārubijas, *Kārbijas, *Kārbijā, які навряд чи могли розвинутися з фінського *korpi.

Крім того, походження слова *korpi у фінських мовах не є цілком зрозумілим, оскільки воно не має чітких відповідників в інших мовах фіно-угорської мовної сім’ї (SES s. v. korpi). Aikio навів аргументи на користь його фіно-угорського походження з прафіно-угорської мови та зазначив відповідники в інших фіно-угорських мовах (Aikio 2014: 9–10), а 2023 року в студіях з етимології (SIUE) доповнив свої аргументи й запропоновані відповідники. Однак незалежно від того, до якого шару фіно-угорських мов належало б *korpi, з нього не могла розвинутися балтійська *Kārb-.

3.10. Kūrā (річка)

Vanagas (1981: 173): Kūrā ~ топоніми Kūra (річка), Kūrītis (озеро), Kūra-plava (луг) і Kūr-lejas (луг) ~ слово латиського походження kūre ‘карась’ (Endzelīns 1961: 189; Rudzīte 1968: 184). Vanagas вважає, що Kūrā може мати те саме походження. Він також зазначає, що Georgas R. Frēlichas пов’язує назву потічка у Східній Пруссії Kurat(graben) з естонським kurat ‘чорт’ та фінськими kurata ‘забруднюватися, бруднитися’, kura ‘бруд, нечистоти, екскременти’ (Froelich 1930: 80).

Kūrā не можна пов’язувати з латиським kūre ‘карась’, оскільки це запозичення з південноестонської мови (kogōr ~ kokr) (Zeps 1962: 128), поширене на обмеженій території — у східній Латвії (Laumane 1973: 109–110), де жили південні естонці. Отже, латиське слово було запозичене не з прафінської мови, а з уже сформованої окремої фінської

Straipsniai / Articles

145

SIMONAS NOREIKIS

мовах і поширений лише в тих діалектах латиської мови, які межують з ареалом південноестонської мови. Тому литовську Kūra не можна пов’язувати з цим запозиченням.

Kūra також не можна пов’язувати з естонським kurat та фінськими kurata, kura (щодо значень цих апелятивів див. розд. 3.9), оскільки в литовському варіанті назви голосний кореня ū є довгим, на відміну від естонських і фінських слів. Тому пов’язування гідроніма Kūrā з фінно-угорськими мовами не є точним.

Rimša (1995: 98) вважає гідронім Kūrā балтійським і пов’язує його зі словом kūrti. Це пояснення походження гідроніма в статті не оцінюватиметься, оскільки воно не відповідає темі проведеного дослідження.

3.11. Kvištė (річка)

Vanagas (1981: 177) вважає назву річки такою, що має невідоме походження, оскільки в балтійській топонімії немає інших назв із kvist-. Далі, спираючись на думку Лаурі Кеттунена, він стверджує, що «можна лише припускати, що Kvištė походить від *Kivištė, пор. естонське Kivištiku ‘кам’янисте місце’, Kivištu» (Kettunen 1955: 222). Це пояснення також можна доповнити фінським варіантом назви Kivištö.

Однак у прафінно-угорській мові наголос падав на перший склад, тому, якби назва річки походила з фінно-угорського субстрату, вона мала б наголос *Kivištė і радше не була б редукована до Kvištę.

3.12. Lámbis (річка)

Vanagas (1981: 179): Lámbis ~ фінські Lambas-Kurja, Lomb-ozero, Lambas, фінське lampi ‘ставок, озеро в лісі’ і стверджує, що підтвердженням зв’язку назви річки з фінським lampi є назва лісу Leṁpiai. Vanagas також наводить приклади латиських топонімів, які Ендзелінс пов’язує з естонськими Lamba або Lambi (Endzelīns 1961: 254).

Однак основним значенням фінського lampi та його відповідників в інших фінських мовах є не ‘лісове озеро’, а просто ‘невелика водойма’ (менша за озеро), тому наявність назви лісу Leṁpiai нічого не доводить.

Походження фінського слова lampi не є цілком ясним. Aikio (2014a: 86) вважає його успадкованим із прафінно-угорської мови, однак Liukonen (Liuk­konen 1999: 78–79) і Лотар Кіліан (Kilian 1986: 494) вважають його балтійським запозиченням (пор. литовське klampá). Цієї думки дотримується Петріс Калліо (Kallio 2015: 88), однак на особисте запитання автора цієї статті він зазначив, що також не відкидає запропонованого Aikio походження. Тому назву річки Lámbis не можна пов’язувати зі словом, походження якого

146

Acta Linguistica Lithuanica XC

Гідроніми Литви, яким приписують фінно-угорське походження

етимологія не з’ясована до кінця, а пояснення його можливого балтійського походження не відкинуто.

3.13. Lángas (озеро)

Vanagas (1975: 405): Lángas ~ карельські Lango, Langozero та Lango-ozero, однак згодом Vanagas (1981: 180) сумнівається у фінно-угорському походженні гідроніма й пропонує литовську етимологію, пов’язуючи назву озера з апелятивом lángas ‘око болота’. Литовська етимологія видається значно переконливішою, ніж фінно-угорська.

3.14. Lõjus (озеро)

Vanagas (1975: 404–405): Lõjus ~ естонське Loju. Литовська назва озера Lõjus не може бути пов’язана з естонським Loju, оскільки литовська назва походить від форми *Lãjus, де довгий ā не міг розвинутися з короткого o. В етимологічному словнику Vanagas (1981: 193) навіть не згадується про можливе фінно-угорське походження назви Lõjus, однак її пов’язано з іншим гідронімом Lauja (там само: 182–183), для якого запропоновано індоєвропейське походження.

3.15. Lõnas (річка)

Vanagas (1981: 196): Lõnas ~ пояснення ґрунтується на вказаних Endzelīns зв’язках: латиське Lans (ліс) < латиські lanis, lans ‘зарості; волога лука; великий, непрохідний ліс’ < естонських діалектів laan (у літературній мові laas, пор. фінське lansi ‘низьке, вологе місце’) (Endzelīns 1961: 286).

З погляду історичної фонології фінська форма є архаїчнішою, а естонська форма є результатом фонологічних змін (*lansi > *laas / *laane (родовий відмінок)). Діалектна естонська форма laan є результатом уподібнення називного й родового відмінків, тому вона є новішою. Отже, Lõnas не може бути фінно-угорським гідронімом кам’яної доби.

Латиське lānis, lāns поширене на півночі Латвії, на кордоні з Естонією (Zeps 1962: 144), і досить далеко від Литви. Тому з погляду ареалу поширення фінно-угорське походження також слід відкинути.

Straipsniai / Articles

147

SIMONAS NOREIKIS

3.16. Liūdis (озеро)

Vanagas (1981: 199): Liūdis латиське Luod~ ~ luodis ‘північно-західний вітер’ < лівське luod ‘північний захід’ (Endzelīns 1961: 355); ~ luode ‘куля’ < естонське lood ‘куля’ < середньонижньонімецьке lōt (Rudzīte 1968: 187).

Латиські діалектні слова lodis, lods, lode і lodus ‘північно-західний вітер’ та lodāt ‘дути з північного заходу’ вживаються лише в діалектах узбережжя Ризької затоки (Zeps 1962: 149). Озеро Luodis розташоване неподалік латвійського кордону, однак по той бік кордону знаходиться регіон Латгале, у якому немає запозичень фінського походження зі значенням ‘північний захід’. Литовська мова має фінські запозичення, що прийшли через латиську мову, однак запозичення зі значенням ‘північний захід’ у литовській мові немає. Тому пов’язування назви озера Liūdis з латиськими діалектними словами через віддаленість від ареалу їх поширення є неприйнятним.

Крім того, походження слова luode у фінських мовах не цілком ясне. Слово має два значення: ‘напрям між заходом і північчю’ та ‘повінь’. За даними SES, с. в. luode пояснюється так: первинним значенням могло бути ‘напрямок заходу сонця’ або слово могло бути похідним від дієслова *luotaa ‘падати, кидати, метатися тощо’. Luode ‘напрям між заходом і північчю’ може бути пов’язане зі словом luode ‘повінь, затоплення’, для якого запропоновано германську етимологію (*flōdi-z ‘струмок’) (SES). У словнику також припускається, що ці два слова мають спільне походження, якщо їхнім первинним значенням було ‘вітер, що спричиняє підняття води’. Однак не можна виключити їхнього зв’язку з дієсловом luoda ‘черпати’ (там само).

Якщо фінське luode має германське походження, назва озера Luodis не може бути з ним пов’язана. З фінських мов воно було б запозичене значно пізніше, ніж на території Литви, де, згідно з гіпотезою, жили фіно-угри.

Якщо слово має фінське походження, його значення видається недавнім. У EESe (с. в. loe) стверджується: «На південний захід або захід від території проживання фінів піднялося море, що спричиняє повені, і від нього виводиться значення напрямку світу». Схоже, що значення ‘напрям між заходом і північчю’ є вторинним. Якщо припустити, що форма слова luode виникла в західноуральській мові вже 2000 р. до н. е. (коли, згідно з припущеннями, на території Литви жили фіно-угри), у литовській мові вона сформувалася б інакше. На цьому етапі розвитку мови довгих голосних ще не було (форма основи, імовірно, була б *loŋ; пор. саамське låkņōt ‘піднімати’ з Люлео (SES с. в. luoda)). Отже, можна вважати, що це не гідронім фіно-угорського субстрату кам’яного віку.

Також назву озера Liūdis не слід пов’язувати з фінським словом luoti, естонським lood, оскільки вони походять із середньонижньонімецької мови (SES с. в. luoti), тобто належать до шару пізніх запозичень, тому з хронологічного погляду наведене порівняння є неприйнятним.

148

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

3.17. Naidų ežeras

Naidų ežeras прирівняно до назви села Naidai (Vanagas 1981: 223). У своєму словнику Vanagas (1981) більше не ототожнює цю назву з естонською назвою Noida (Vanagas 1975: 404–405). Це, найімовірніше, означає, що від пояснення фіно-угорського походження відмовилися.

3.18. Negaščius, Nigėštis (озеро)

Vanagas (1981: 226) пише, що незрозуміло, яка форма є новішою. На його думку, форма Nigėštis є давнішою, оскільки в історичному джерелі згадується форма Nigiest. Vanagas припускає, що гідроніми пов’язані з латиськими топонімами Nigaste, Nigastes, Nigasti. Ці місцевості розташовані неподалік естонського кордону, тому їхня «естонськість» не є безпідставною. Назви мають суфікс –ste (*–nen родовий відмінок множини), тому вони безсумнівно є топонімами латисько-естонського адстрату. Однак литовські назви не можна ототожнювати з латиськими, оскільки Nigėštis розташований на півдні Литви. Отже, з ареально-типологічного погляду таке порівняння є неприйнятним. Nigėštis не може бути похідним із суфіксом *–nen. 2000 р. до н. е. форми інших відмінків суфікса –nen не були такими, як тепер (наприклад, фінське punainen < *punańčen ‘червоного’) (Lehtinen 2007: 95). Тому з погляду історичної фонології назву Nigėštis не можна пов’язувати з фінськими топонімами, утвореними за допомогою суфікса –nen ~ –sen.

3.19. Nevėlis (річка)

Vanagas (1981: 229): Nevėlis ~ фінські Neva, Nevajóki, Nevanjoki (> російське Neva, пор. також російське Nevo ‘Ладога’, SES с. в. neva) і фінським апелятивом neva ‘тип болота’ (KS с. в. neva). В інших фінських мовах відповідники цього апелятива пов’язані за значенням із болотами або річками. Saarikivi (2006: 276) вважає фінське *neva і саамське *neve ‘невеликий швидкоплинний струмок’ запозиченнями з невідомої мови². З іншого боку, за словами Vanagas, проти пояснення фіно-угорського походження назви річки Nevėlio свідчать назва річки Nevljica у Словенії та топонім Nevel. Натомість назва річки Nevelj у басейні Прип’яті, за Būga (III 508, 887), є фіно-угорською

² Керівник магістерської роботи автора цієї статті Santeris Junttila під час особистого спілкування повідомив інформацію про давні слова, у яких після e в першому складі в наступному складі стоїть a балтійського походження. Тоді можна вважати, що в словах давнішого походження констатувалася б єдність голосних, а передбачувана форма була б *nevā.

Straipsniai / Articles

149

SIMONAS NOREIKIS

походження, пов’язаний із фінським neva. Оскільки аналіз цієї назви не пов’язаний із темою статті, припущення Буґи докладніше розглядатися не буде.

Повертаючись до порівняння з річкою Невою, слід звернути увагу на те, що назва річки сформувалася пізніше, ніж 1350 року до н. е. (Saarnisto 2003: 66), тобто значно пізніше, ніж передбачуване зближення та злиття фінських і балтійських мов на території сучасної Литви у 2000 році до н. е., що робить порівняння необґрунтованим. Крім того, у самих фінських мовах не до кінця зрозуміле походження апелятива *neva також робить порівняння сумнівним.

Набагато переконливішим видається литовське походження. Nevēlis може бути утворений за допомогою зменшувального суфікса –el–, який є продуктивним формантом литовських особових імен. Від апелятива naujas походять прізвища, наприклад, Naujēlis, Naujūlis. Вважається, що від останнього походить прізвище Navūlis, можливо, також Nevūlis (Vanagas 1989: 312, 324). Аналогічно могли розвинутися й Naujēlis > Navēlis ar Nevēlis, а назва річки, що розглядається, могла утворитися від цього особового імені. Тому фінно-угорське походження відкидається, а прийнятним є литовське походження від особового імені.

3.20. Pernaũa (річка, луг), Pérnokė (озеро)

Походження обох назв Vanagas (1981: 254–255) вважає нез’ясованим. Він намагається шукати відповідники назви Pernaũos у литовських і білоруських топонімах. Однак, на його думку, фінно-угорське походження є більш імовірним. До паралелей він зараховує назву річки Pērnava, що протікає в Латвії, яку Marta Rudzītė вважає фінно-угорською та пов’язує з естонським апелятивом pärn ‘липа’ (Rudzīte 1968: 189). Назву Pernaũos вона порівнює з назвою Pérnokės.

Vanagas стверджує, що Pérnokė розвинулося з фінської назви *Pern-joki. У литовських гідронімах суфікс –okė є продуктивним, однак у випадку Pérnokės значення основи Pern неясне. У будь-якому разі Pérnokė не могло розвинутися з форми *Pärn(V)-joki, оскільки фінське прамовне o не могло перейти в балтійське прамовне ā (у балтійській прамові було б *Pärnākē). Балтійському прамовному ā у першому складі в запозиченнях із фінських мов спочатку відповідає *a або *ō, за винятком фінського vōh la ← балтійське *ażlja–, оскільки *ō перед рядом приголосних неможливе.

У литовських гідронімах також продуктивним є префікс per–, однак назву Pérnokė не можна розглядати як його похідне, оскільки в балтійських гідронімах не трапляється корінь із nok– (балтійське *nāk– ‘приходити’) (Vanagas 1970: 187). Назва Pérnokė відрізняється від інших похідних із суфіксом –okė тим, що наголос падає на перший склад (в інших випадках — на передостанній, наприклад, Rudokė). У похідних із префіксом Per– наголос зазвичай падає на перший склад, тому основа цієї назви могла фонетично змінитися так, що її значення вже неможливо визначити.

150

Acta Linguistica Lithuanica XC

Гідроніми Литви, яким приписують фінно-угорське походження

Назва Pernavà має суфікс –ava, який часто трапляється в лексиці балтійських гідронімів (у литовській мові його часто замінює новіша форма –uva). Vanagas (1970: 101) пише, що значення основи багатьох назв, які закінчуються на –ava / –uva, нині незрозуміле. Pernavà є однією з них.

Paulius Aristė писав, що естонські та фінські топоніми Pärn і Pern можуть бути субстратами зниклої невідомої мови (Ariste 1981: 17). Апелятив pärnä трапляється лише у фінських мовах (SES s. v. pärnä), тому можливо, що це субстратне слово. Отже, можна припустити, що Pernavà і Pērnokė не мають фінно-угорського походження, а можуть походити із субстрату зниклої мови.

3.21. Pīladis (річка)

Vanagas в етимологічному словнику пропонує два пояснення фінно-угорського походження. По-перше, Vanagas спирається на пропозицію Rudzīte (Rudzīte 1968: 189) та Antuons Breidaks (Breidaks 1973: 100), пояснюючи, що назва річки в Латгалії Pyldys ups (латиська форма Pilda) може бути пов’язана з естонським põld ‘поле’³. Pyldys подається як родовий відмінок однини жіночого роду латгальської мови (див. Leikuma 2003: 13). Однак запропоноване Vanagas порівняння назви Piladis з латгальським Pylda є неприйнятним, оскільки остання назва виникла лише після переселення естонців до Латгалії на початку XIX століття (Mela 2001).

Так само неправильним було б і прирівнювання назви Pīladis до естонської форми põld. У фінській прамові існувала форма *pëlto, а саме слово є запозиченням із германської прамови (< *felba) ‘поле, рілля’ (EVE s. v. pelto). Важко знайти обґрунтоване пояснення, як із pelto / põld < *pëlto могла розвинутися форма Pīladis.

Vanagas в етимологічному словнику також висунув гіпотезу, що Pīladis пов’язане з латиськими назвами місцевостей Pīlags, Pīladzis та ін. Вони утворені від подібних фінських запозичених апелятивів, первісною формою яких є лівський pīlõg ‘горобина’. Ці запозичення широко поширені й переважно трапляються в куршській, земгальській і відземській говірках (Zeps 1962: 165–166). Однак у латгальських говірках вони не трапляються (за винятком кількох говірок на кордоні Відземе). Потік Pīladzis розташований у місцевості Pašvitinis, яка також належить до історичної території Земгале. На жаль, немає інформації про гідроніми на території Земгале, утворені від слова pīlõg.

^³ Попри вагомі аргументи на користь зв’язку між Pīlda і põld, ніхто не звернув уваги на те, що в південноестонських говірках замість германського запозичення põld ‘поле’ значно частіше вживається фінське утворення nurm ‘поле, луг’, через що зв’язок між латгальським власним іменем та естонським апелятивом може бути заперечений. Автор статті розглядає це питання під час подальших докторських студій, пов’язаних із топонімією фінського походження Латвії.

Straipsniai / Articles

151

SIMONAS NOREIKIS

З погляду фонетичної структури важко знайти зв’язок між назвою Pīladis і варіантами основ апелятивів pīlūdz-, pīlāg-, pīlag-, pīlāg. Голосний основи ī в мові оригіналу (лівонській) та в усіх формах латиських слів завжди довгий. Натомість у литовській мові цей голосний короткий. У лівонському pīlōg i став довгим унаслідок фонологічної зміни *š > *h > Ø (пор. фінське pihlaja, естонське pihlakas). У ранній прафінській мові корінь мав форму *pišla-, однак у формі литовської назви немає слідів š. Тому назву Pīladis не можна пов’язувати з жодною формою фінської мови.

З іншого боку, Pīladis може бути інфіксальним утворенням, оскільки інфікс –ad– продуктивний у литовських гідронімах. Основа pil може бути похідною від іменника pilis або дієслова pilti. Від обох легко утворити гідроніми, наприклад, Pil–ėlė < від литовського pilis, Pil–ašius < pilti (Vanagas 1981: 258). У своїй попередній праці Vanagas (1970: 71) порівнює назву Pīladis з останніми назвами. Про можливе фінно-угорське походження він згадує лише в примітці. Vanagas визнає, що з фонетичного погляду лівонські форми та утворені від них латиські форми навряд чи можуть бути пов’язані з Pīladis. Однак він припускає, що Pīladis може бути пов’язаний із латиською назвою Piladzis (за його словами, це литуанізована форма Pīladzis). На жаль, він не пояснює, що це за місцевість і де вона розташована, а також чому звук i став коротким. Натомість Vanagas (1981: 258) в етимологічному словнику пише лише про можливе фінно-угорське походження, а паралелі з назвами Pilėlė і Pilāšius не наведені, хоча їх пояснено докладніше. Тому в цьому випадку схиляються до балтійської етимології.

3.22. Puožas (озеро)

Vanagas (1981: 268): Puožas ~ назва маєтку в Латгалії Puožų–maja. На думку дослідника, форма puož– розвинулася з форм pāž-, pāž-. Своє твердження він обґрунтовує тим, що в латгальській мові балтійське ā переходить в uo. Згадану назву озера він порівнює з іншими латиськими топонімами, наприклад, Pāze (луг), Pāzis (3 різні об’єкти) та Pāžs, Pāžupe (річка), утвореними від латиського слова pāzis < pāž ‘скеля’ (Vanagas позначив слово pāž як фінське, хоча насправді це форма pāž, записана у Відемановому естонсько-німецькому словнику; у фінській мові правильною формою є paasi (Wiedemann 1869: 858). Поширення слова pāzis у латиських діалектах невелике: воно вживається лише в ліфляндських (відземських) діалектах (Zeps 1962: 160). Згадані Vanagas’ом місцевості Pāz-, Pāž розташовані в Курляндії (LGIA VD).

Puožas і Puožų–maja розташовані в різних історичних місцевостях. На території озера Puožo немає скель, тому пов’язування його з фінським *paasi семантично необґрунтоване. Крім того, фінське paasi та його відповідники в інших фінських мовах вважаються словами германського походження (< *spāda, EESe s. v. paas). Якщо припустити, що фінно-угри жили в Литві до приходу балтів, то, ймовірно, вони не мали слова *paasi, яке

152

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

було запозичене порівняно недавно й потрапило на територію Фінляндії після того, як фінно-угри, за припущенням, оселилися в Литві. У литовській мові фонетичний розвиток *paasi > *puož– неможливий (особливо *s > *ž). Vanagas пов’язував назву Puožas із недавніми формами фінських мов, які є результатом самостійного фонетичного розвитку. Aikio зазначає, що назви слід порівнювати не із сучасними формами, а з реконструйованими (Aikio 2007: 164). Порівняння слова paasi з давнішою формою *spāda показує, що Puožas з ними не пов’язаний. Тому можна зробити висновок, що Puožas не є топонімом фінно-угорського субстрату кам’яного віку.

3.23. Robatà, Robãtė (річка)

Vanagas (1981: 279) стверджує, що цей гідронім, найімовірніше, є фінно-угризмом, і порівнює його з гідронімом Латвії Rabbat–Esser, який пов’язують із лівонським та естонським raba ‘болото’, лівонським rabat-suo ‘болото’, rapa-suo ‘трясовина’.

Естонське raba є запозиченням із давньоскандинавських мов (EESe s. v. raba). Запозичення зі скандинавських мов потрапили до фінських мов лише в III–VIII ст. (Kallio 2015: 26), тому з хронологічного погляду не можна стверджувати, що Robatà є гідронімом фінно-угорського субстрату кам’яного віку.

Vanagas згадує, що Vladimir N. Toporov пропонує інше пояснення походження, але детально його не описує (Toporov 1977: 84). У першоджерелі видно, що цей учений пропонує індоєвропейське походження. Перевірка припущення Toporov’а не стосується теми цієї статті, тому іншим дослідникам пропонується звернути на нього увагу в майбутньому.

3.24. Rujà (річка)

Vanagas (1981: 283): Rujà ~ латиські топоніми Rūja, Rūjupe, Rūjas, які Būga (III 617) вважає фінно-угризмами. За Vanagas’ом, фінно-угорське походження також підтверджують латиський гідронім Ruoja, прусські Rogys, Royenn, Roigen < *Rōjis (*Rōja-), латиське rāja ‘гнила, позбавлена рудного води’ та кашубське raja ‘калюжа, бруд, болото’. Два останні апелятиви вважалися фінно-угорського походження, пор. фінське ruoja ‘трясовина, калюжа’, естонське roe ‘трясовини, багнисті місця, мулиста течія’ (Bednarczuk 1976: 51), однак Santeris Juntila, спираючись на закони історичної фонології, відкидає це припущення (Juntila 2015: 20). Пізніше й сам Vanagas (1981: 283) висловлював сумніви щодо зв’язку гідроніма Rujà із латиськими топонімами ruj-, оскільки форма литовської назви річки має короткий кореневий голосний u. Якщо вважати його спостереження правильним, фінно-угорське походження гідроніма Rujà відхиляється.

Straipsniai / Articles

153

SIMONAS NOREIKIS

Фінська ruoja форма у пра-фінській мові була *rooja, а довгий голосний кореня є пізнім явищем. У пра-фіно-угорській мові форма цього слова могла бути *rowaja / *ronaja / *royaja (за даними особистої розмови автора статті з A. Aikio), тому також раніше згадані латиські, прусські та кашубські апелятиви й власні назви навряд чи можуть мати фіно-угорське походження.

3.25. Sikià (річка)

Vanagas стверджує, що назву річки Sikià (Sýkė) слід пов’язувати з литовськими апелятивами sýkas, sýkis, які вважалися фінськими запозиченнями, пор. фінське siika (Vanagas 1975: 404–405). Однак у самих фінських мовах siika вважається германським запозиченням, а зв’язок литовських апелятивів sýkas, sýkis із фінськими та германськими словами неясний (LÄGLOS III 231), тому Sikià не може бути гідронімом фіно-угорського субстрату кам’яної доби.

3.26. Suosà (річка)

Vanagas (1981: 320): Suosà ~ карельське Suasjärvi. У Північній Фінляндії (Enontekiö) є три озера, названі Suasjärvi. Vanagas не відкидає і балтійської етимології та наводить, наприклад, порівняння зі словом saũsas та іншими литовськими апелятивами, що видається переконливішим. Озера, названі Suasjärvi, розташовані далеко від Литви, тому з ареально-типологічного погляду їх не можна пов’язувати з Suosa. Крім того, Suasjärvi, імовірно, є слабким ступенем *Sukàs- / *Sùtas.

3.27. Šakšỹs (озеро), Šakšėlė (річка)

Vanagas (1981: 324–325) вважає походження цих гідронімів неясним. Він не згадує, що частішою формою назви Šakšỹs є Šekšỹs (TLE IV 167). Būga (III 627) відносить цю назву до групи литовських і латиських гідронімів šakš(t)- / šekš(t)-. Їх пов’язують з апелятивами литовськими šėkštis «дерев’яні вила із загнутими кігтеподібними зубцями та задньою частиною для набирання полови» і šiekšta «стовбур поваленого дерева з пнем, що довго пролежав у землі або вимокав у воді» (LKŽe). Vanagas також припускає, що назва озера Šakšỹs має фіно-угорське походження. Він порівнює гідронім із назвами водойм, наведеними Evgenijus M. Pospelovas: озером Šokšos у басейні річки Mokšos і дев’ятьма річками Šokšos, басейн яких простягається від Онезького озера до Мезені в Архангельській області (Pospelov 1970:

154

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

99–100). Pospelovas також згадує такі географічні назви водних об’єктів, як марійське šokš «відгалуження річки» та мансійське šoš «мала річка, струмок». Далі у статті перевіряється, чи правильними є описані Vanagas паралелі з прийменниковими конструкціями та апелятивами, наведеними Pospelovas.

Марійське šokš походить від прауральського *soja, а -kš є суфіксом. В інших мовах уральської сім’ї ця форма подібна до прауральської форми й уживається без суфікса. Її відповідника у фінській мові немає. Мансійське šoš не є відповідником *soja. Правильним відповідником, наприклад, у північномансійській мові є tajt. Початковою формою слова šoš є *čoč, оскільки мансійське *š розвинулося з *č (Sammallahti 1988: 511–512). Тому згадані тут мансійський і марійський апелятиви через фонетичні причини не можуть бути пов’язані з прабалтійською формою *šakš- / *šekš-.

З погляду історичної фонології можна відкинути зв’язок Šakšys ~ Šekšys із наведеними фіно-угорськими апелятивами. Насамкінець слід додати, що a ~ e чергування в балтійських словах є поширеним явищем. З цих причин назву можна вважати балтійською.

3.28. Šiladis (річка)

Vanagas (1981: 331) спирається на гіпотезу Juozo Šliavas (1970: 263), що *šilad- походить від форми *šild- через популярний у місцевій говірці анаптиксис і що джерелом його походження є лівське слово silda «міст». Vanagas також урахував назву річки Šilda у Kare­lija (Vasmer 1934: 36). Він звернув увагу й на те, що лівське silda є балтійським словом у фінських мовах: балтійське *tiltas > — фінське silta «міст» (Thomsen 1890: 98).

Šilda у цьому випадку не є відповідним прикладом, оскільки це карельський гідронім, утворений від апелятива šilda «міст», у якому виявляється чергування s > š, властиве карельській мові, однак воно репрезентує не таке вже давнє явище. Отже, порівняння з цією формою не є належним прикладом із хронологічного погляду фонологічного розвитку.

Лівське silda, як і згадане раніше карельське šilda, походить від фінського *silta і є балтійським запозиченням. Навіть якби відбулося зворотне запозичення, малоймовірно, що могло відбутися чергування s > š. Тому порівняння з похідними від фінського *silta є непридатним.

Гідронім Piladis вимовляється дуже подібно до Šiladis і має суфікс -ad-, продуктивний у литовських гідронімах. У книзі Vanagas (1970: 72), присвяченій структурі литовських гідронімів, Šiladis згадується як один із прикладів назви, утвореної з цим суфіксом. У своєму етимологічному словнику (1981: 331) Vanagas наводить лише можливі відповідники у фіно-угорських мовах. Однак назва може бути утворена від слова šilas (Rimša 1995: 98). Від нього утворилося багато різних інших назв (наприклад, назва річки Šil-upis, назви озер Šil-ežeris або Šilas), тому Šiladis може належати до тієї самої групи, отже, балтійська етимологія видається переконливішою.

Straipsniai / Articles

155

SIMONAS NOREIKIS

3.29. Šuoja (річка), Suoja (річка) і Suojÿs (озеро)

За словами Vanagas (1981: 320, 336), це слово може мати фіно-угорське походження, а його відповідниками в сучасних фінських мовах також могли б бути Šuo, Šuo-jarvi, Šuo-ozero, Šuoju (останній Vanagas пропонує вважати фінським). Наведені Vanagas назви насправді є формами слів карельської мови, у яких фінське s змінилося на š.

Згадані назви пов’язані з карельським šuo або фінським suo. Однак назва Šuoja залишається незрозумілою, оскільки звучить нефінськи. Припускають, що це форма слова карельської мови, у якій також відбулися зміни s > š і a > u. Фінська форма була б *Suoja. Під час розмови автора статті з дослідником фіно-угорської топонімії Паулі Rahkonen для цієї назви водойми було запропоновано пояснення саамського походження. Порівняння Vanagas ненадійні тому, що в запропонованих ним фінських відповідниках š є вторинним звуком. Отже, з фонетико-історичного погляду неможливо, щоб назва Šuoja була пов’язана з карельськими назвами. Фонетична структура слова suo також змінювалася: фінське suo < пізня фінська прамова *soo < рання фінська прамова *soyi / *toyi (Saarikivi 2006: 269–270). Важко уявити, як балтійські форми могли розвинутися з ранніх фінських форм. З іншого боку, Ariste зазначає, що фінське *soo може бути словом палеоєвропейського субстрату (Ariste 1971: 256). Залишається незрозумілим, чи пов’язані з ним литовські назви.

Vanagas (1981: 320) пов’язує назву озера Suojÿs і назву річки Šuoja з карельським Suo-järvi і фінським suo ‘болото’. Етимологічний аналіз цих назв можна здійснити так само, як і у випадку згаданої раніше в статті назви Šuoja.

Vanagas (1981: 320) спирається на Būga (I 523), який пояснює етимологію латиської назви Suoja. Її литовським відповідником була б Šuoja. За Būga, латиська Suoja і литовська Šuoja можуть бути пов’язані з ятвязьким словом *sōja (значення не вказано), від якого, ймовірно, розвинулося польське озерне ім’я Sajno < слов’янське *Sajbno < ятвязьке *Sōjįnan (*Sōja + -in- + -an).

Vanagas (1988: 47) звернув увагу на те, що деякі назви водойм північної Литви можна пояснити назвами, які трапляються в ареалі західних балтів (наприклад, Dabikinė у північній Литві, ймовірно, пов’язана зі словом давньопрусської мови debican ‘великий’). З цієї причини пояснення Būga видається переконливим.

Балтійське етимологічне пояснення назви Šuoja видається обґрунтованим з огляду на наведені раніше причини. Натомість етимологія назви Suoja залишається нез’ясованою, однак пов’язування назви з фінськими апелятивами та власними назвами з фонетичного погляду видається неприйнятним.

156

Acta Linguistica Lithuanica XC

Нібито фіно-угорського походження гідроніми Литви

3.30. Tarañdė (річка)

Vanagas (1981: 340) порівнює її з латвійською річкою, лівською назвою якої є Terand (Rudzīte 1968: 192). Valentinas Kiparskis вважає цю назву фіно-угорською і ототожнює її з фінським Tyrväntö, лівським tõõra ‘смола’ та естонським Tõr̃vandi küla (Kiparsky 1939: 236). Порівняння литовського Tarañdė ~ лівського Tēr̀and з хронологічного погляду є неприйнятним. Якщо порівняння Kiparsky правильне, то фонетична форма лівської назви є справді зовсім недавньою. У лівській мові v після приголосного, за словами Petris Kallio, почало зникати лише наприкінці XV ст. (Kallio 2016: 46–47, 60–61). Tarañdė розташована далеко від ареалу контактів балтійських і лівської мов, тому цю назву річки не можна розглядати як назву фіно-угорського субстрату.

Vanagas (1975: 405) також пов’язував назву Tarañdė з назвою річки на північному заході Росії Taranda. Точне розташування річки не встановлено (Maradudina 1965: 11). Він також спирається на наведені Būga (III 621) латиські топоніми з афіксом –nd– (пор. фінське *-ntA, *-ntO). Būga подає їх як фінські назви.

Vanagas пропонує й інший варіант. За його словами, Tarañdė може бути пов’язана з особовим ім’ям Taranda, білоруським Taranda (див. використане Vanagas джерело особових імен Biryla 1969: 409). Однак він не наводить таких апелятивів, як tarañdžius, tarañdė ‘базіка’, taránda ‘дурень’ (LKŽe). Mikalojus V. Biryla також наводить слово ярославського діалекту російської мови taranta ‘балакуча людина’ (щодо останнього апелятива див. Mel’nicenko 1961). Усі ці слова можуть бути звуконаслідувальними, оскільки в литовській мові є чимало слів зі звуконаслідувальною формою tara, що означають, наприклад, балакучість, стукіт, хитання (LKŽe). Tarañdė — це назва не лише річки, а й села, через яке протікає річка. Можливо, спочатку селу дали назву люди, яких називали Taranda, а вже потім це слово почали вживати як назву річки. Назва Tarañdė має наголос на другому складі, і цей аргумент свідчить проти фіно-угорського походження. Поширення суфікса –ntA обмежується балтійсько-фінськими та пермськими мовами (Hakulinen 1979: 200), однак суфікс –and– також не чужий балтійським мовам (Būga III 847). Аргументи на користь балтійського походження назви Tarañdė є достатньо сильними. Крім того, річка протікає значно далі від відомого історичного ареалу проживання фіно-угорських народів. Отже, балтійське походження є набагато вірогіднішим.

3.31. Tėrvetė, латиською Tērvete (річка)

Tėrvetė (латиська Tērvete) розташована в Латвії, але невелика її ділянка протікає вздовж литовсько-латвійського кордону. Vanagas (1981: 344) в етимологічному словнику порівнює назву річки з латиською назвою лісу Tarvastes mežs. За його словами, ця назва має фінське походження, і її слід порівнювати з естонськими назвами Tarwest, Tarvest, Tervest і Tarvastu kihelkond. Він припускає, що таку саму ознаку мають і карельські назви Terva-lambi та Terva-järvi.

Straipsniai / Articles

157

SIMONAS NOREIKIS

Останні два назви, ймовірно, утворені від апелятива terva «смола», який у фінських мовах може бути балтійським запозиченням (Kalima 1936: 168). Terva також може мати скандинавське походження, але в будь-якому разі це пізніше запозичення у фінських мовах (тобто запозичене пізніше, ніж 2000 р. до н. е.). Vanagas спирається на думку Лаурі Кеттунена, що terv походить від слова tarvas «тур» (Kettunen 1955: 223). Vanagas, імовірно, помилився, наводячи це посилання, оскільки Кеттунен аналізував лише назви з tarv-

Слово tarvas у фінських мовах вважається балтійським запозиченням (< балтійське *tauras (Kalima 1936: 166)), а форма tarvas є результатом метатези. Tarvas був продуктивним прикметником у топонімах, принаймні у Фінляндії (наприклад, Tarvas-joki, Tarvas-järvi).

Tėrvete пов’язували з пізніми запозиченнями у фінських мовах, тому цю назву річки не можна розглядати як гідронім фінно-угорського субстрату кам’яного віку.

Немає підстав заперечувати балтійське походження назви Tērvete. Būga (III 847) зазначає, що це може бути суфіксальне утворення Terv-et-ė і порівнює його з латвійським топонімом Tervende, який має куршське походження.

3.32. Tilkā (річка)

Vanagas (1981: 345): Tilkà ~ latvių kaimų vardai Tilk(u)sāti, Tilkainis, Tilkas < lyvių tilk, suomių tilkka ‘lašas’ (Būga III 618). Vanagas taip pat palyginimui pateikia karelų ežero vardą Tilkus.

Фінське *tilkka — слово звукоподражального походження (SES s. v. tilkka), від якого походять також дієслова, наприклад естонське tilkuda «капати, стікати краплями». Однак *tilkka — слово пізнішого походження, оскільки в ранній фінській прамові не могло бути довгого приголосного (у цьому випадку kk) після довгого складу (Junttila 2015a: 195). Крім того, у ньому не відбулася зміна *ti- > si. Тому з погляду історичної фонетики цю назву річки не можна розглядати як фінно-угорський субстрат кам’яного віку.

Натомість назва карельського озера Tilkus утворена не від tilkka «крапля», а від tilkku «ділянка землі» (пор. salmi «протока» > salmes) (особиста розмова автора статті з Денисом Кузьміним). Через наведені раніше у статті причини порівняння з tilkku також неприйнятне.

Vanagas (1981: 345) зрештою стверджує, що «найпереконливіше було б пов’язати з литовським tilkti «містити, ставати серйозним»».

158

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

3.33. Ugra (річка)

Ugra бере початок у Латвії, а в Литві впадає в Кряну. У Латвії також уживається назва Ugra, однак у Литві поширеніша назва Kriaunėnų upelė, назва її притоки Kriaunėlė. Згадані назви річок є похідними від назви Kriaunà.

За Vanagas (1981: 352), Ugra може мати фінно-угорське походження. Він порівнює назву річки з назвою річки Ugra у Росії. Місце розташування цієї річки не встановлено, проте Vanagas згадує її як фінно-угорську. В одному з джерел назва річки Ugra не згадується, однак згадуються інші назви з –gr– (детальніше див. Serebrennikov 1970: 58).

У Смоленській і Калузькій областях протікає річка, що називається Ugra. За Max Vasmer, Ugra має балтійське походження (Vasmer 1987: 147). Учений ототожнює її з латвійською Uogre, литовською Ungurupe. Порівняння Vasmer у цій статті не розглядатимуться, оскільки вони безпосередньо не пов’язані з темою роботи. Однак варто звернути увагу на зауваження Vasmer, що Ugra не можна пов’язувати з руським ugry ‘угорці’, оскільки в місцевості, де розташована згадана річка, угорці ніколи не жили.

Цілком можливо, що між назвами Ugra, зафіксованими в Латвії та Литві, і назвою річки Ugra, що протікає в Росії, жодного зв’язку немає, і вони є омонімами. Походження назви нашої річки залишається нез’ясованим, тому стверджувати, що вона є фінно-угорською, не можна.

3.34. Ūrka, Ūrkis (річка)

Vanagas (1975: 405; 1981: 355): Ūrka ~ естонське urg ‘струмок’ > латвійське urga (Zeps 1962: 199), від якого були утворені також латвійські топоніми (Balode 2015: 64), однак такі назви трапляються лише на колишній території проживання лівів. Ūrkis розташований у центральній Литві, тобто далеко від згаданої території.

3.35. Uvēda (річка)

Žodynė Vanagas (1981: 256) teigia, kad Uvēda „greičiausiai sietina su Aujēda upe.“ Jis taip pat lygina upėvardį ir su estų Ueda, Uueda (Vanagas 1975: 405). Tačiau Uueda – fonetiškai redukuota asmenvardžio Uuetoa forma, kuri yra sudurtinis žodis uue ‘naujo’ + toa ‘kambario’. Šį Vanago palyginimą su estišku vietovardžiu komentavo En n’as Ernits’as ir atmetė tokią galimybę, kad lietuvių Uvēda gali turėti ką nors bendra su estų Uueda (Ernits 1979: 132). Atkreiptinas dėmesys į tai, kad antras dėmuo estų vietovardyje / asmenvardyje Uuetoa yra apeliatyvo tuba ‘kambarys’ kilmininko linksnio forma, o pats apeliatyvas yra

Straipsniai / Articles

159

SIMONAS NOREIKIS

германського походження (SES s. v. tupa), тому не можна говорити про субстрат кам’яного віку. Балтійське походження видається переконливішим.

3.36. Vygala (річка)

Vanagas (1975: 405): литовське Vygala ~ естонське Vigala. Хоча ці гідроніми звучать дуже подібно, вони утворені різними способами. Естонське Vigala утворене за допомогою форманта –la, що означає місце. Слово vigā ‘довга волога улоговина між двома пагорбами, видовжена заболочена долина’ є в лівській мові; це слово, ймовірно, мало відповідник і в естонській мові (EKNR e s. v. Vigala). Литовське Vygala могло бути утворене за допомогою продуктивного литовського форманта –gala (пор. Ariógala, Baisógala, Gimbógala та ін.). Однак походження форманта Vy– залишається нез’ясованим. Можливо, це еліпсис від Vijogala.

3.37. Virčiuvis, Virčiuivė, латиське Vircaua (річка)

Vanagas (1981: 387) стверджує, що Virčiuvis є ланізованою формою латиського або земгальського походження (суфікс –av– у топонімах часто змінюється на –uv–) (Vanagas 1970: 238; 1981: 387). У етимологічному словнику Vanagas пише: «у латиській формі vircau– перед задньорядним голосним a не може бути c, скажімо, з [м’якого] k. Отже, етимологізований корінь мав би бути virc–». Із цим твердженням не можна погодитися, оскільки в латиській мові c перед задньорядним голосним може походити від м’якого k (наприклад, kiauras ~ caurs).

Далі Vanagas пропонує фінно-угорське походження, спираючись на неопублікований на той час рукопис Šliavas 1977 року (виданий після смерті Šliavas 1996 року в збірнику його статей (див. Šliavas 1996: 50) – прим. авт.). Vanagas порівнює назву Virčiuvo з естонськими топонімами Virtsa küla, Virts-järv, Virtsu vald, які пов’язують з естонським апелятивом virts ‘струмінь, яма від струменя’ (Kettunen 1955: 238). Також у латиській мові є слово virca ‘струмені’, яке вважають фінським запозиченням (Zeps 1962: 206–207). На перший погляд назва Virčiuvo може мати щось спільне з фінськими мовами, однак це може бути не топонім субстратного походження, а непрямий фінізм, тобто топонім, утворений від фінського запозичення (Balode 2015). Із семантичного погляду цей гідронім також не викликає сумнівів, оскільки і в балтійському, і у фінському ареалі можна знайти семантично подібні гідроніми: Myžupis, Šikupis, а також фінське Paskajoki (paska ‘лайно’, joki ‘річка’).

Однак слід зважати на той факт, що Virčiuvis є однією з паралельних приток Lielupė, які мають литовську та латиську назви, наприклад литовське Švetė ~ латиське Svēte, литовське Šešėvė ~ латиське Seseve, литовське Vegerė ~ латиське

160

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

Vedzere, литовське Ýslikis ~ латиське Īslīcis. За словами Būga (III 581), литовці переселилися в цей край ще тоді, коли фонетика земгальської мови не відрізнялася від литовської. Якби литовці переселилися після фонологічних змін у земгальській мові, литовськими варіантами назв цих річок були б **Svetė, **Vedžerė / **Vedzerė, **Yslĭcis / **Yslicis. Фонетичні відповідники латиських і литовських варіантів гідронімів, які порівнює Būga, є регулярними, чого не можна сказати про Virčiuvį ~ Vircava, оскільки литовським варіантом назви все ж мало б бути, наприклад, **Virkjava. Можливо, у литовській мові гідронім був запозичений разом із латиською формою; пор. у Земгалії тече річка Čeriaukštė, латиська форма якої Ceraukste, а реконструйована балтійська форма — *Keraukštė / *Keraukste, тому литовською мало б бути **Keriaukštė, однак була запозичена латиська форма.

Отже, можливо, що гідронім є балтійським, точніше — земгальським; відповідним доказом цього є форма гідроніма Virči-uvė із типовим земгальським формантом (Būga III 748). Крім того, Šliavas (1970: 271) у своїй попередній публікації зарахував Virčiuvį до земгальських назв і подав латиський варіант його форми Vircuve. Тому цей гідронім доцільно вважати балтійським і з’ясувати походження його кореня.

3.38. Vokša (річка), Vokšelis (озеро)

Vokša протікає територією сучасної Білорусі неподалік від литовського кордону, а Vokšelis — у Віленському краї. За словами Vanagas (1981: 391), ці назви можуть мати фінно-угорське походження. Vanagas порівнює їх із назвами озер: карельськими Vokša, Vokš-ezero, Vokš-ozero та фінським апелятивом vuoksi ‘повінь, течія, потік’, який є похідним від апелятива vuo ‘течія, потік, струмок’.

Фінським відповідником карельських назв є Vuoksjärvi (Kuzmin 2014: 135). Порівняння з vuoksi непридатне, оскільки це похідне від vuo ‘течія, потік, струмок’. За даними EVE (s. v. vuo), у фінно-угорській прамові форма кореня vuo була *uwe. В інших сучасних фінно-угорських мовах форми цього слова, наприклад, такі: у шведських саамів uwe, uvwe ‘потік, течія’, у ханти ow ‘течія’, ow- ‘текти’, у східних мансі oy (SES s. v. vuo).

Порівняння з карельськими назвами не має сенсу. Карельські назви мають вторинний š (< s). Також слід зазначити, що литовське o, яке завжди є довгим, розвинулося з довгого a. Хоча карельські та литовські назви звучать подібно, їхні первісні форми були цілком різними, тому не можна говорити про фінно-угорський субстрат кам’яного віку.

Schmid порівнює гідронім Vokša із гідронімом Vokė і звертає увагу на те, що перший міг бути похідним від другого (Schmid 1988: 173). Як приклад він наводить Gilis ~ Gilšė. Можливо, таким самим способом могли утворитися гідроніми Vokša і Vokšelis.

Straipsniai / Articles

161

SIMONAS NOREIKIS

4. РЕЗУЛЬТАТИ ТА ВИСНОВКИ

Мету дослідження — вивчити представлені Ванагасом фіно-угорські етимології гідронімів Литви — було реалізовано. З’ясувалося, що вони навряд чи можуть бути фіно-угорськими, оскільки порівняння з фіно-угорськими апелятивами та власними назвами, запропоновані Ванагасом та іншими мовознавцями, виявилися непридатними.

Основні причини, через які досліджувані гідроніми не можуть бути фіно-угорськими, такі:

1) історико-фонологічна. Із реконструйованої фіно-угорської форми не могла розвинутися сучасна литовська форма. Це найчастіша причина, через яку порівняння є непридатними;

2) семантична. Гідронім порівнюється з апелятивом, який не підходить для характеристики гідроніма, або ж у фіно-угорських мовах гідроніми з такого апелятива не утворюються;

3) хронологічна. Слово у фіно-угорських мовах з’явилося пізніше, ніж фіно-угри, за припущенням, жили на сучасній території Литви.

Перед переселенням одного народу на певну територію, де жив інший народ, залишені останнім субстратні топоніми зазвичай подібні між собою; їх можна класифікувати за певними типами, наприклад за словотвором, семантикою тощо. Досліджені у статті назви дуже різні й мало пов’язані між собою (за винятком Piladis та Šiladis).

Також деяким гідронімам, наведеним Ванагасом, можна аргументовано приписати балтійське або слов’янське походження.

Тому можна стверджувати, що в Литві немає гідронімів фіно-угорського походження, які сягають кам’яного віку, і що фіно-угри, найімовірніше, не жили там до переселення балтів у ці краї.

Однак не можна виключати, що в Литві можуть бути власні назви фіно-угорського походження, тільки їхній вік сягає не давніх кам’яних часів, а найновішого періоду. У середині XV століття хрестоносці пригнали до литовсько-латвійського прикордоння водь (кревінів) з Інгрії (сучасна Ленінградська область, Росія); вони могли вплинути на топонімію новозаселеного місця^⁴. Через невелику відстань від Бауська до кордону з Литвою та зміни кордону кревіни справді могли переселитися на литовський бік. Про це, наприклад, свідчить прізвище Krievinis у Пасвалісі.

^⁴ Автор статті, докторант Гельсінського університету, нині досліджує власні назви кревінів у Латвії та ставить собі за мету шукати їх також і на литовському боці.

162

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

ŠALTINIAI

E E S e – Eesti Etümoloogiasõnaraamat, eds. I. Metsmägi, S. Meeli, S.-E. Soosaar, Tallinn: Eesti keele sihtasutus 2012. Prieiga internete: https://www.eki.ee/dict/ety/.

E K N R e – Eesti kohanime raamat, Tallinn: Eesti Keele Sihtasutus 2016. Prieiga internete: https://www.eki.ee/dict/knr/.

E V E – Suomen vanhimman sanaston etymologinen verkkosanakirja. Prieiga internete: https://sanat.csc.fi/wiki/EVE-etusivu.

K N A B – Eesti Keele Instituudi kohanimeandmebaas. Prieiga internete: https://www.eki.ee/knab/knab.htm.

K S – Kielitoimiston sanakirja. Prieiga internete: https://www.kielitoimistonsanakirja.fi/.

L G I A V D – Latvijas Ģeotelpiskās Informācijas Aģentūra – Vietvārdu Databāze. Prieiga internete: https://www.eki.ee/knab/knab.htm.

L K Ž e – Lietuvių kalbos žodynas 1–20 (1941–2002), red. kolegija G. Naktinėnė, J. Paulauskas, R. Petrokienė, V. Vitkauskas, J. Zabarskaitė, vyr. red. G. Naktinėnė, e. variantas, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2008 (atnaujinta versija, 2018). Prieiga internete: https://ekalba.lt/lietuviu-kalbos-zodynas/.

S E S – Suomen etymologinen sanakirja. Prieiga internete: https://kaino.kotus.fi/ses/.

S I U E – Studies in Uralic Etymology. Prieiga internete: https://siue.hcommons.org/2023/12/04/some-etymological-notes-on-words-for-invertebrates/.

U E W – Uralisches Etymologisches Wörterbuch. Prieiga internete: http://www.uralonet.nytud.hu/search.cgi?resetform=1&collapse=1.

L I T E R A T Ū R A

A i k i o A n t e 2007: The Study of Saami Substrate in Finland. – Onomastica Uralica 4, 159–197.

A i k i o A n t e 2014: Studies in Uralic Etymology II: Finnic etymologies. – Linguistica Uralica L 1/2014, 1–19.

A i k i o A n t e 2014a: Studies in Uralic Etymology III: Mari etymologies. – Linguistica Uralica L 2/2014, 81–93.

A r i s t e P a u l 1971: Die ältesten Substrate in den ostseefinnischen Sprachen. – Советское финно-угроведение [Sovetskoe finno-ugrovedenie] 7, Tallinn: Академия Наук Эстонской ССР [Tallinn: Akademija Nauk Estonskoj SSR], 251–258.

Straipsniai / Articles

163

SIMONAS NOREIKIS

Balode Laimute 2015: Criteria for Identifying Possible Finnicisms in Latvian Toponymy. – Contacts between the Baltic and Finnic languages, ed. S. Junttila, Ser. Uralica Helsingiensia, 7, Helsinki: Suomalais–Ugrilainen Seura, 49–70.

Bednarczuk Leszek 1976: Zapożyczenia ugrofińskie w językach bałtosłowiańskich. – Acta Baltico–Slavica 9, 39–64.

B i r y l a M i k a l a j V. 1969: Бiрыла, Мiкалай В. Беларуская антрапанiмiя [Belaruskaja antrapanimija] 2: Прозвiшчы, утварэньня ад апэлятыўнай лексiкi [Prozviščу, utvora-nуja ad apelіatyŭnaj leksіkі], Мiнск: Навука i Тэхнiка [Minsk: Navuka i Tehnika].

B r e i d a k s A n t o n s 1973: Прибалтийско-финские названия рек в Латгалии [Pribaltijsko-fинskie nazvanija rek v Latgalii]. – Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas Vēstis 2(307), Rīga: Latvijas PSR Zinātņu akadēmijas izdevniecība, 97–102.

Būga I – Būga Kazimieras. Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1958.

Būga III – Būga Kazimieras. Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1961.

Čašev Aleksandr 2010: Чашев, Александр. Тайны земли холмогорской [Tajny zemli cholmogorskoj], Архангельск: ОАО Издательско-полиграфическое предприятие «Правда Севера» [Archangel’sk: OAO Izdatel’sko-poligrafičeskoe predprijatie „Pravda Severa“]. Prieiga internete: http://www.emezk.ru/catalog/Secrets-Of-Language-Of-The-Earth-Holmogorsky/doc/630/.

Endzelīns Jānis 1961: Latvijas PSR vietvārdi 1(2), Rīga: Latvijas PSR Zinātņu akadēmijas izdevniecība.

Ernits Enn 1979: К выявлению субстрата в прибалтийско-финских языках [K vyjavleniju substrata v pribalтijsko-fинskich jazykach]. – Советское финно-угроведение [Sovetskoe finno-ugrovedenie] 15, Таллинн: Академия Наук Эстонской ССР [Tallinn: Akadeemija Nauk Èstonskoj SSR], 129–135.

Froelich Georg 1930: Flußnamen in Ostpreußen. Ein Beitrag zur Namenforschung und Siedlungsgeschichte des preußischen Ostens. – Zeitschrift der Altertumsgesellschaft Insterburg 19, 1–84.

Hakulinen Lauri 1979: Suomen kielen rakenne ja kehitys, Helsinki: Otava.

Junttila Santeri 2015: Proto–Finnic loanwords in the Baltic languages? An old hypothesis revisited. – Contacts between the Baltic and Finnic languages, ed. by S. Junttila, Ser. Uralica Helsingiensia, 7, Helsinki: Suomalais–Ugrilainen Seura, 12–37.

Junttila Santeri 2015a: Tiedon kumuloituminen ja trendit lainasanatutkimuksessa. Kantas uomen balttilaislainojen tutkimushistoria, Helsinki: Helsingin yliopisto.

164

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariamai finougriskos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

Junt tila Santeri 2019: Lähtökielten sanansisäisten soinnittomien klusiilien edustus kantasuomen balttilaislainoissa: Osa II. Edustus kohdekielen pitkän tavuaineksen jäljessä. – Suomalais-Ugrilaisen Seuran Aikakauskirja 97, 35–73.

Kalima Jalo 1936: Itämerensuomalaisten kielten balttilaiset lainasanat, Helsinki: Suomalaisen Kirjallisuuden Seura.

Kallio Petri 2015: The Stratigraphy of the Germanic Loanwords in Finnic. – Early Germanic Languages in Contact, ed. J. O. Askeldal, H. F. Nielsen, E. W. Hansen, A. Holsting, F. T. Stubjær, Ser. NOWELE Supplement Series, 27, Amsterdam: Philadelphia, PA, 23–38.

Kallio Petri 2016: Historical Phonology from Proto-Finnic to Proto-Livonian. – Eesti ja soome-ugri keeleteaduse ajakiri. Journal of Estonian and Finno-Ugric linguistics 7(1), Tartu: Tartu Ülikool, 39–65.

Kettunen Lauri 1960: Suomen lähisukukielten luonteenomaiset piirteet, sar. Suomalais-Ugrilaisen Seuran Toimituksia, Helsinki: Suomalais-Ugrilainen Seura.

Kilian Lothar 1986: Zur Frage eines westfinnischen Substrats in Litauen aus der Sicht von Archeologie und Hydronymie. Sprachlige Beziehungen zwischen Balten und Westfinnen. – Zeitschrift für Ostforschung. Länder und Völker im östlichen Mitteleuropa 35, Marburg: Herder-Institut, 481–502.

Kiparsky Valentin 1939: Die Kurenfrage, Helsinki: Suomalainen Tiedeakatemia.

Kuzmin Denis 2014: Vienan Karjalan asutushistorian nimistön valossa, Helsinki: Helsingin yliopisto.

Laikas 7 – Kapleris Ignas, Meištas Antanas, Mickevičius Karolis, Šalna Rytas, Tamkutonytė-Mikailienė Živilė. Laikas 7: istorijos vadovėlis 7 kl., d. 1, Vilnius: Briedis, 2004.

Lang Walter 2016: Early Baltic-Finnic Contacts as Evidenced by Archaeological and Linguistic Data. – Eesti ja soome-ugri keeleteaduse ajakiri. Journal of Estonian and Finno-Ugric linguistics 7(1), 11–38.

Laumane Benita 1973: Zivju nosaukumi latviešu valodā, Rīga: Zinātne.

Lehtinen Tapani 2007: Kielen vuosituhannet. Suomen kielen kehitys kantauralista varhaissuomeen, Helsinki: Suomalaisen Kirjallisuuden Seura.

Leyding Gustaw 1959: Słownik nazw miejscowych okręgu Mazurskiego: Nazwy fizjograficzne (zlokalizowane) 2, Poznań: Państwowe Wydawnictwo Naukowe.

Leikuma Lidija 2003: Latgalīšu volūda: intensīvā mācību kursa materiāli 1, Sanktpēterburga: Sanktpēterburgas Valsts universitāte.

Straipsniai / Articles

165

SIMONAS NOREIKIS

Liukkonen Kari 1999: Baltisches im Finnischen, Helsinki: Finnisch-Ugrische Gesellschaft.

Liukkonen Kari 2003: Dėl kai kurių lietuvių ir suomių onomastikos klausimų. – Tarptautinė Kazimiero Būgos konferencija: etimologija ir onomastika, 2003 m. spalio 24 d., red. R. Buivydienė, B. Kabašinskaitė, Vilnius: Vilniaus universitetas, Baltistikos ir bendrosios kalbotyros katedra, 31.

LÄGLOS III – Kylstra Andries Dirk, Hahmo Sirkka-Liisa, Hofstra Tette, Nikkilä Osmo. Lexikon der älteren germanischen Lehnwörter in den ostseefinnischen Sprachen 3 (P–Ä), Amsterdam, New York: Rodopi, 2012.

Maradudina T. V. 1965: Марадутина, Т. В. Рефлексы сингармонизма в севернорусской субстратной топонимике [Refleksy singarmonizma v severnorusskoj substratnoj toponimike]. – Вопросы топономастики [Voprosy toponomastiki], вып. 2 [vyp. 2], ред. А. К. Матвеев [red. A. K. Matveev], Свердловск: Уральский государственный университет им. А. М. Горького [Sverdlovsk: Ural’skij gosudarstvennyj universitet im. A. M. Gor’kogo], 7–14.

Matveev Aleksandr K. 2001: Матвеев, Александр К. Субстратная топонимия Русского севера [Substratnaja toponimija Russkogo Severa] 1, Екатеринбург: Издательство Уральского университета [Ekaterinburg: Izdatel’stvo Ural’skogo universiteta].

Mela Marjo 2001: Latvian virolaiset: historia, kieli ja kulttuuri, ser. Bibliotheca historica, 69, Helsinki: Suomalaisen kirjallisuuden Seura.

Mel’ničenko Grigorij G. 1961: Мельниченко, Григорий Г. Краткий ярославский областной словарь [Kratkij jaroslavskij oblastnoj slovar’] 1, ред. коллегия Г. Г. Мельниченко, А. И. Никеров, М. Л. Сурпин, отв. ред. А. И. Никеров [red. kollegija G. G. Mel’ničenko, A. I. Nikerov, M. L. Surpin, otv. red. A. I. Nikerov], Ярославль: ЯГПИ имени К. Д. Ушинского [Jaroslavl’: JaGPI imeni K. D. Ushinskogo].

Noreikis Simonas 2018: Suomalais-ugrilaiseksi esitetty Liettuan vesistö nimistö, University of Helsinki: magistro darbas. Prieiga internete: http://urn.fi/URN:NBN:fi:hulib-201806132562.

Nuutinen Olli 1989: Järvi – balttilainen laina. – Virittäjä 93, 497–503.

Pospelov Evgenij M. 1970: Поспелов, Евгений М. Метод географических терминов в анализе субстратной топонимии севера [Metod geografičeskich terminov v analize substratnoj toponimii Severa]. – Местные географические термины. Вопросы географии [Mestnye geografičeskie terminy. Voprosy geografii] 81, Москва: Мысль [Moskva: Mysl’], 96–105.

166

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariam ai finougriškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

Rimša Vytautas 1995: Pseudos10mugriški baltų vietovardžiai. – Baltistica VII: Baltistica VII Starptautiskais baltistu kongress 1995. g. 13.–15. jūnijā: referātu tēzes, Rīga: Latviešu valodas institūts, 97–98.

Rudzīte, Marta 1968: Somugriskie hidronīmi Latvijas PSR teritorijā. – Latviešu leksikas attīstība. Zinātniskie raksti 86, Rīga: Zinātne, 175–198.

Saarikivi Janne 2006: Substrata Uralica. Studies on Finno-Ugrian Substrate in Northern Russian Dialects, Helsinki: Helsingin yliopisto.

Saarnisto Matti 2003: Karjalan geologia. Karjalan luonnonmaiseman synty. – Karjalan synty. Viipurin läänin historia 1, ed. by M. Saarnisto, Karjalaisen Kulttuurin Edistämissäätiö, Karjalan Kirjapaino Oy/Karjala-lehti, 21–80.

Sammallahti Pekka 1988: Historical phonology of the Uralic languages. – The Uralic languages: Description, History and Foreign Influences, ed. D. Sinor, Ser. Handbuch der Orientalistik, Sec. 8: Handbook of Uralic and Central Asian Studies, 1, Leiden: E. J. Brill, 478–554.

Schmid Wolfgang P. 1988: Noch einmal zur Frage eines westfinnischen Substrats in Litauen. – Zeitschrift für Ostforschung. Länder und Völker im östlichen Mitteleuropa 37, Marburg: Herder-Institut, 161–174.

Serebrennikov Boris A. 1970: Серебренников, Борис А. Почему трудно разрешить проблему происхождения верхних слоёв севернорусской гидронимии [Почему трудно разрешить проблему происхождения верхних слоёв севернорусской гидронимии]. – Вопросы языкознания [Voprosy jazykoznanija] 1, 44–59.

Šliavas Juozas 1970: Substratas Žeimelio apylinkės vardyne ir tarmėje. – Kraštotyra, red. B. Vaitkevičius, 263–270.

Šliavas Juozas 1996: Žiemgalių pėdsakais, Vilnius: „Žiemgalos“ draugija.

Thomsen Vilhelm 1890: Berøringer mellem de finske og de baltiske (litauisk–lettiske) sprog: en sproghistorisk undersøgelse, København: Blanco Lunos.

TLE IV – Tarybų Lietuvos Enciklopedija 4 (Simno–Žuvorūnė), Vilnius: Vyriausioji enciklopedijų redakcija, 1988.

Toporov Vladimir N. 1977: Топоров, Владимир Н. К фракийско балтийским языковым параллелям [K frakijsko baltijskim jazykovym paralleliam]. – Балканский лингвистический сборник [Balkanskij lingvističeskij sbornik], отв. ред. Т. В. Цивьян [otv. red. T. V. Civ’jan], Москва: Наука [Moskva: Nauka], 59–116.

Vanagas Aleksandras 1970: Lietuvos TSR hidronimų daryba, Vilnius: Mintis.

Straipsniai / Articles

167

SIMONAS NOREIKIS

Vanagas Aleksandras 1975: К проблеме финно-угорского субстрата в литовской топонимии [K probleme finno-ugorskogo substrata v litovskoj toponimike]. Congressus Tertius Internationalis Fenno-Ugristarum. Tallinnae habitus 17.–23. VIII. 1970. Pars I. Acta Linguistica, Tallinn: Valgus, 404–405.

Vanagas Aleksandras 1981: Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, Vilnius: Mokslas.

Vanagas Aleksandras 1988: Lietuvių vandenvardžiai, ser. Kalba ir žmonės, Vilnius: Mokslas.

Vasmer Max 1934: Beiträge zur historischen Völkerkunde Osteuropas. 2. Die ehemalige Ausbreitung der Westfinnen in den heutigen slavischen Ländern, Berlin: Akademie der Wissenschaften.

Vasmer Max 1987: Фасмер, Макс. Этимологический словарь русского языка 4 (T–Ящур) [Etimologičeskij slovar’ russkogo jazyka 4 (T–Jaščur)], перевод с немецкого и дополнения О. Н. Трубачева, ред. М. А. Оборина [perevod s nemeckogo i dopolnenija O. N. Trubačeva, red. M. A. Oborina], Москва: Прогресс [Moskva: Progress].

Wiedemann Ferdinand J. 1869: Ehstnisch-deutsches Wörterbuch, St. Petersburg.

Zeps Valdis J. 1962: Latvian and Finnic Linguistic Convergences, Bloomington: Indiana University; The Hague: Mouton and Co.

Zinkevičius Zigmas 2005: Lietuvių tautos kilmė, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Lithuanian Hydronyms of Allegedly Finno-Ugric Origin

SUMMARY

This article is based on the author’s Master Thesis written in Finnish and submitted at the University of Helsinki in 2018. The topic is “Lithuanian hydronyms supposed to be Finno-Ugric” and the aim was a critical analysis of such hydronyms, and the result was that in Lithuania there are no Finno-Ugric hydronyms. This topic is important to Lithuanian onomastics. However, in Lithuania, there are not many people with knowledge of Finnish. Thus, this article makes it possible for Lithuanian readers to see the results of the Master Thesis by the author.

In Lithuania, it is still believed that before the arrival of the Balts to the nowadays territory of Lithuania there lived Finno-Ugrians and they must have left their traces in the toponyms. The supposed time of this event is 2000 BC. Thus, Aleksandras Vanagas proposed

168

Acta Linguistica Lithuanica XC

Tariamai finougr iškos kilmės Lietuvos vandenvardžiai

Finno-Ugric etymologies for various Lithuanian hydronyms which in his opinion sound similar to modern Finnic appellatives and proper names. If the investigated hydronyms are a result of 4000 years old language contacts, then the Baltic and Finnic languages of those times sounded different. Thus, the historical-phonological method will be applied in this work as well as semantical and onomastic methods comparing Baltic and Finnic toponyms. Such methods were applied by Aikio in investigating supposed Samic toponyms in Finland where there was a trend to propose Samic etymology for toponyms with unclear etymology sometimes even without comparing them to a Samic appellative or a proper name. He paid attention to the fact that proto-Samic was phonologically different than modern Samic languages and he invited to reconstruct proto-Samic forms first and only then compare them to Finnish toponyms. A reconstructed form may indicate that Samic etymology is wrong. This method is suitable also in the case of supposed Finno-Ugric hydronyms in Lithuania.

In the Master Thesis and this article, there were revised over 40 Lithuanian hydronyms for which Vanagas suggested Finno-Ugric etymologies. All the etymologies by Vanagas were rejected for the following reasons:

Historical-phonological. The reconstructed forms of the compared hydronyms to Finno-Ugric appellatives and proper names are so different that the development from one form to another would be possible.

Semantical. A Lithuanian hydronym is compared to an appellative which is not used in the formation of Finno-Ugric toponyms.

Chronological. A Finno-Ugric appellative, which a Lithuanian hydronym is compared to, is a borrowing from other languages (later than the Stone Age).

In addition, all the hydronyms presented by Vanagas are very different and it is impossible to classify them in any way (by construction, semantics etc.).

In conclusion, in Lithuania, there are no Finno-Ugric hydronyms of the Stone Age.

Nevertheless, the presence of Finnic proper names is possible on the Lithuanian–Latvian borderland, brought by Kreevins (Votic) who lived in Bauska region from the 15^th century. Bauska is situated not far away from the border, which during the centuries was not very precise and there were small changes in it. It means that Kreevin could have transferred their proper names to the territories of present-day Lithuania. Thus, further research should be concentrated on seeking Kreevin names in Northern Lithuania.

Įteikta 2024 m. gegužės 2 d.

SIMONAS NOREIKIS

Helsinkio universiteto

Suomių kalbos, finų-ugrų ir skandinavų kalbų ir literatūrų institutas

PL25 (Unioninkatu 40)

00014 University of Helsinki

[email protected]

Straipsniai / Articles

169