здоровим, а поряд із u часто й у основах місцевих назв, а також після m, v, j, k, s, p²². Наприкінці слова після губних і задньоязикових закономірно маємо ū (лише тут поряд трапляється u: laiku III 37₁₈ ‘šie halten’). В усіх інших випадках на кінці слова іде. *ā відповідає рефлекс o. Отже, тут первісною стадією іде. *ā також було *ā. А *ā змінювалося в напрямку o лише після губних, задньоязикових і в кінці слова (у топонімах ще й після j, v, k, s). В інших випадках воно збереглося незмінним (br-ā-ti). Але ця зміна у зазначених випадках тут, очевидно, знову відрізнялася від південного діалекту. Замість балт. *ā тут маємо ū(u), яке, як правильно зазначив V. Mažiulis²³, безпосередньо фонетично з *ā виникнути не могло. Отже, перехід цього *ā в ū так чи інакше мав відбутися (і відбувся) через ступінь ō²⁴. А саме цей ступінь і засвідчують слова з таким рефлексом. Проте ō тут, найімовірніше, звужувалося сильніше, ставало закритішим. Через це воно могло уподібнитися до ū, перейти в нього або й цілком перетворитися на нього (напр., pōstam, -m-ī-ti, deiv-ū-tai III 115₁₄ ‘selig’, poglab-ū, laik-u). Подібний розвиток ненаголошеного балт. *ā відбувався також у частині литовського велюонського говору та в близьких до нього місцевостях²⁵.

Розглянуті тут рефлекси і.-є. *ā у пам’ятках прусської мови дають змогу зробити такі висновки:

1. і.-є. *ā, мабуть, було відоме всім балтським мовам та їхнім діалектам як широке відкрите *ā.

2. У південному діалекті прусської мови, тобто діалекті, яким написано Ельбінзький словничок, цей балтський *ā (його рефлекс — a) звужувався, лабіалізувався, наближався до нього (oa) або й цілком переходив в o.

У північному прусському діалекті — діалекті катехізисів — балтське *ā (його рефлекс — ā) звужувалося й лабіалізувалося лише після губних, задньоязикових і наприкінці слова (у топонімах — ще й перед v, j, k, s). В інших випадках воно тут збереглося незміненим. Його зміна тут дещо відрізнялася від змін у південному діалекті. Унаслідок сильнішого звуження воно тут ставало дедалі напруженішим і закритішим, а перетворившись на ō, за тембром, мабуть, було ближчим до ū або й повністю переходило в нього. Хвиля звуження й лабіалізації балтського *ā, поширюючись історичною балтською територією з південного заходу на північний схід, спочатку мала досягти литовського мовного ареалу, давши більшості його діалектів рефлекс ō, а в жемайтських говорах перетворивши його на uo (за винятком каркльського говору). Східноаукштайтські й східнодзукійські діалекти вона, мабуть, досягла найпізніше. Тому тут і нині це ā місцями збереглося повсюдно, а місцями — лише частково. Хвиля звуження балтського *ā та його лабіалізації не досягла латиської мови (за винятком латгальців), і тут воно збереглося без змін.

3. Рефлекс o і.-є. *ā у балтських мовах та їхніх діалектах, імовірно, є вторинним.

E. GRINAVECKIENĖ

M. Kondratiuk, Назви місцевостей південно-східної Білостоцької землі, Вроцлав – Варшава – Краків – Гданськ, 1974, 304 с. (з картою).

У 29-му номері серійного видання Польської Народної Республіки «Monografie Slawistyczne», що виходить під егідою Академії наук, надруковано працю наукового співробітника Інституту славістики, д-ра Міхала Кондратюка, «Топоніми південно-східної частини Білостоцького воєводства», яка цікава в багатьох аспектах і для балтистів.

²² Див. K. Būga, RR, III, с. 106.

²³ Див. V. Mažiulis, Baltų sant., с. 12.

²⁴ Пор. Z. Zinkevičius, BV, с. 12.

²⁵ Plg. A. Salys, Kelios pastabos tarmių istorijai, APh IV, Kaunas, 1933, p. 28; Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1965, p. 68 ir žemėl. Nr. 32, 33.

213

Південний схід Білостоцького воєводства — це територія, де в минулому відбувалися інтенсивні контакти балтійських і слов’янських мов. З огляду на висновки багатьох дослідників (К. Бюги, Є. Камінського, Г. Лаумянського, Є. Отрембського, В. Топорова, С. Зайончковського та ін.), є підстави вважати, що вся або майже вся територія, яку оглядає М. Кондратюк, колись була заселена балтами. Щоправда, балти могли жити на цій території в різні часи й неоднаково довго. Але присутність балтів у цих місцях безсумнівна. Тут варто згадати, що одна з лівих приток Бугу (який протікає на крайньому півдні розглядуваної території) має назву, що вважається балтійською, — Krzna < *Krьsna (пор. лит. Kirsna): пр. (ятв.) Kirsnan «чорний».

Тож не дивно, що й М. Кондратюк у своїй монографії констатує контакти балтійських і слов’янських мов, спираючись на топоніми, точніше — на назви населених пунктів, яких автор на досліджуваній території нараховує 1585 (об’єктів дещо менше — 1338). Цікаво, що кількість назв населених пунктів із другої половини XVI ст. зросла більш ніж удвічі — з 725 назв у другій половині XVI ст. до 1585 нині.

Структура рецензованої праці така: 1) вступ (тут окреслено об’єкт дослідження, наведено історичні відомості про досліджувану територію, зазначено джерела, подано зауваги щодо методу дослідження тощо); 2) словник топонімів; 3) аналіз значення та форми топонімів (за значенням автор виокремлює споріднені, топографічні, посесивні, культурні, патронімічні, етнічні та інші назви місць); 4) інтерлінгвістичні відносини (польсько-російські та слов’янсько-балтійські); 5) висновки.

Найбільшим і найважливішим розділом праці є другий (с. 19–233), у якому за абетковим порядком наведено всі назви населених пунктів (а іноді й інших місць) південно-східної частини Білостоцького воєводства. Фактично це етимологічний словник ойконімів цієї території, адже для наведених назв місць указано також їхнє походження. Безсумнівною перевагою цього розділу є й те, що автор наводить давні форми ойконімів, зафіксовані в історичних документах. Історичні варіанти ойконімів дуже допомагають з’ясувати походження сучасних назв місць.

Для балтистів, мабуть, найважливішою є та частина праці, у якій аналізуються слов’янсько-балтійські мовні відносини. Автор зазначає, що литовські (балтійські) топоніми протягом тривалого часу зазнавали слов’янізації. Слов’янізація торкнулася не лише фонетики литовських топонімів, а й досить часто їхньої морфології. Приклади фонетичної слов’янізації: Dojlidy — лит. Dailidės, Liuli — лит. Liūliai, Paceliszki — лит. *Poceliškės тощо. Найпоширеніший спосіб морфологічної слов’янізації такий: до литовської основи додається слов’янський суфікс (пор. Klewinowo — лит. klėvas, klevynas, klevinis).

Загалом автор виявляє близько 45 балтійських топонімів, тобто приблизно 2,8% усіх ойконімів. Це досить значний пласт балтизмів (якщо, звичайно, усі вони справжні), особливо з огляду на вже згаданий факт, що в другій половині XVI ст. існувало лише 725 ойконімів. За даними автора, у документах першої половини XV ст. зафіксовано лише 50 назв населених пунктів. Мабуть, більшість ойконімів сформувалася протягом останніх кількох століть, тобто вже в ті історичні часи, коли давній автохтонний балтійський етнічний елемент у цих краях був незначним або вже занепадав.

За підрахунками автора, найбільше балтизмів трапляється між річками Наревом і Супраслю. Чимало серед них безсумнівних. Це, скажімо, назва частини міста Білостока.

¹ Б. Н. Топоров, Две заметки из области балтийской топонимики, – Rakstu krājums veltījums… Jānim Endzelīnam…, Rīgā, 1959, p. 256 tt.

214

Dojnowo, зв’язок якого з лит. Dainavą (с. Шальчинінкайського та ін. р-нів) очевидний. Інша частина Білостока називається Dojlidy. Цю назву місцевості можна зіставити з лит. Dailidės (с. Шальчинінкайського та ін. р-нів: лит. dailidė «тесля»). Не виникає сумнівів і щодо назви села Білостоцького повіту Dydulė, яке 1577 року записане як Dzi dziule. Це відповідник литовського ойконіма Didžiuliai (с. Шальчинінкайського р-ну). Очевидними балтизмами є також Kiersnowo — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Kirkšnóvė річка, Kirsna річка: прус. kirsnan «чорний»), Kiewtaki — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Kiaulakiai, село в Кельмеському р-ні; прізвище Kiaulakỹs), Kituryki (у 1634 р. Kiethuriki) — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Ketūriai, село в Шальчинінкайському р-ні), Kojrany — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Kairėnai, село у Вільнюському р-ні), Liuli — поле й лука в селі Германуйки, Білостоцький повіт (пор. лит. Liūlynas, болото біля Вейсея; Liūlė, лука — в околиці Куркляй), Narejki — село в Білостоцькому повіті, Narojki — село в Сім’ятицькому повіті, неподалік Дрогичина (пор. лит. Noreikiai, село в Паневезькому р-ні та ін., а також прізвища Noreika, Noreikis), Olmonty — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. прізвище Almantas), Szernie — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Šernai, село у Вільнюському р-ні, та прізвище Šernius), Žegunie — село в Білостоцькому повіті (пор. лит. Žegūniai, село в Купішському р-ні, прізвище Žegūnis) та ін.

Щодо окремих топонімів, які автор вважає балтійськими, можуть виникати певні неясності й сумніви. Наприклад, назву села Opaka у Гайнівському воєводстві можна й не вважати балтійською, оскільки, найімовірніше, вона походить від фізіографічного терміна, властивого слов’янським мовам, зокрема й польській: пор. польськ. opoka «скеля, кам’яна брила», чеськ. opoka, opuka «скеля», словен. opóka «сланцьова порода»², білорус. апока «камінь, скеля; вапняк»³ тощо. Але загалом автор досить добре вміє відрізняти балтійські топоніми від слов’янських, тому його висновкам щодо контактів балтійських і слов’янських мов у південно-східній частині Білостоцького воєводства можна довіряти.

Отже, монографія М. Кондратюка «Топоніми південно-східної частини Білостоцького воєводства» — ґрунтовна праця, значення якої багатогранне. Важливо наголосити, що цією працею зможуть скористатися й на неї зможуть спиратися не лише лінгвісти, а й історики, які досліджують проблеми етногенезу балтів і загалом минуле балтів.

A. VANAGAS

С к о р о ч е н н я

Ad – Адутішкіс, Швенчоніський р-н.¹ Adm – Адомайчяй, Кельмеський р-н, околиця Пакражантіс. Agu – Агуркішке, Капсукаський р-н, околиця Казлу-Руди. ahd. – давньоверхньонімецька (Althochdeutsch). air. – ірландська. Akm – Акмене. Akmn – Акмене, Вільнюський р-н, околиця Глітішкес. Akns – Акнистеле, Утенський р-н, околиця Лелюнай. Aks – Алкас, Плунгеський р-н, околиця Бубенай. AkV – Акмуо, Варенський р-н, околиця Якєнай. Al – Алітус. Alj – Алєяй, Расейняйський р-н. Alk – Алксненай, Вилкавишкіський р-н.

² P. Nitsche, Geographische Terminologie des Polnischen, Köln, 1964, p. 48.

³ І. Я. Яшкин, Беларускія геаграфічныя назвы, Мінск, 1971, p. 13.

¹ Околиця не вказується, коли її назва збігається з назвою населеного пункту, позначеною скороченням.

215