LIETUVIŲ KALBOS SINTAKSĖS TYRINĖJIMAI

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXV (1986)

VYTAUTAS AMBRAZAS

СИНТАКСИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ОДИНИЦІ СТРУКТУРИ РЕЧЕННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

0.1. Дослідження структури речення литовської мови останнім часом стають інтенсивнішими, змінюються й урізноманітнюються також методи, що застосовуються в цій галузі. Вони прямо чи опосередковано зумовлені загальними теоретичними принципами, поглядами та моделями, які переважають у всьому сучасному мовознавстві. Коли інтенсивні спроби описати структуру мови, оминаючи значення її одиниць, не дали очікуваних результатів, на перший план вийшла проблема взаємовідношень синтаксичної структури мови й семантики. Вона так чи інакше відображена і в працях дослідників синтаксису литовської мови. Одні з них насамперед спираються на граматичну форму речення та його компонентів, визначають відповідно до неї одиниці дослідження, а потім намагаються семантично їх інтерпретувати, тобто пов’язати з концептами семантичного рівня. Цим шляхом ішли, наприклад, у «Граматиці литовської мови» (1965, 1971, 1976), ним мають намір іти й у цій статті. Інші шукають синтаксичні відповідники семантичним або безпосередньо пов’язаним із семантикою категоріям внутрішньої структури речення (Валейка 1980, частково Paulauskienė 1979). Пропонується йти також третім шляхом: досліджуючи речення з одного (синтаксичної форми або значення) погляду, водночас постійно зважати й на другий (Sirtautas 1978; 1980; Labutis 1981). На кожному з цих шляхів, більшою чи меншою мірою проторених, є і вершини, і вибоїни; вибір зрештою залежить від мети, призначення та завдань роботи. Однак, щоб результати, досягнуті тим чи іншим способом, можна було порівнювати між собою та використовувати для подальших досліджень, слід прагнути якомога чіткіше визначити й на єдиній основі розмежувати принаймні найважливіші категорії рівнів форми та семантики. Це елементарна вимога до кожної наукової теорії, але вона важлива й для шкільного синтаксису, який дедалі більше відстає від рівня сучасного мовознавства. На жаль, саме в працях дослідників синтаксису, особливо так званого «семантичного синтаксису», постійно помічаємо змішування або двозначне вживання логічних, прагматичних, семантичних і синтаксичних понять, яке іноді намагаються прикрити подвійними термінами: говорять про логіко-граматичні, синтаксично-семантичні, логіко-синтаксичні тощо категорії. Через це виникають непорозуміння й безплідні дискусії. Невизначеність категорій синтаксису й семантики не можна виправдати специфікою мовних явищ, їхніми зв’язками з мисленням чи суспільним характером. Синтаксична структура мови надто складна, щоб її можна було успішно досліджувати, користуючись нечіткими або двозначними поняттями. Прагнучи зробити внесок у вдосконалення методики дослідження синтаксису литовської мови, спробуємо окремо розглянути кілька найважливіших одиниць синтаксичної та семантичної структури речення.

4

0.2. Хоча дослідників синтаксису цікавить структура як більших, так і менших за речення одиниць тексту, майже загальновизнано, що основним об’єктом синтаксису є речення. Досі нікому не вдалося сформулювати вичерпне визначення речення, яке задовольнило б вимоги різних напрямів синтаксису. Це зрозуміло: первинні концепти всіх галузей науки важко визначити. Іноді речення намагаються визначити, перераховуючи його ознаки, які вважають найважливішими (пор. Русская грамматика 1980, 85–90), але кількість і характер цих ознак зумовлені обраною системою. Для конкретних синтаксичних досліджень важливіше не стільки вичерпне визначення речення, скільки його відмежування від інших об’єктів. Найважливіші розрізнювальні ознаки речення пов’язані і з граматичним, і з комунікативним рівнями: речення є найменшою граматично оформленою одиницею комунікації (спілкування). Цим речення відрізняється від морфеми чи слова, які також мають граматичну форму й використовуються для спілкування, але не можуть вважатися його одиницями; словом така одиниця стає лише тоді, коли виступає окремим реченням. Однак недостатньо вказати, що речення має граматичну форму. Форми мови (у найширшому розумінні) бувають двох видів: залежні й незалежні. Залежними називаємо форми, включені граматичними засобами до складу інших форм, а незалежними — не включені. Виходячи з цього, наведене визначення можна уточнити так: речення — це найменша інтонаційно відокремлена одиниця комунікації (спілкування), що має граматично незалежну форму.

Tokia sakinio samprata yra artima tai, kurią randame suformuluotą A. Meillet (1934, 355) ir L. Bloomfieldo (1935, 170) darbuose. Ji leidžia atskirti sakinį nuo kitų, platesnių komunikacijos vienetų (sakinių grupių, pastraipų ir pan.), kuriuos tyrinėja teksto lingvistika. Norint aiškiau diferencijuoti kalbos (langue) ir šnekos (parole) lygmenis, šnekos komunikaciniu vienetu derėtų laikyti pasakymą (énoncé, utterance), o kalbos vienetu — sakiniu vadinti pačią gramatiškai nepriklausomą pasakymo formą.

Тут залишилося не згадано багато ознак речення, які включають у різні його визначення: вираження завершеної думки, структурна схема (модель), функціонування як одиниці предикації (або просто — предикативність) тощо. Однак ці ознаки речення не є розрізнювальними. Думки виражаються не лише реченнями, а й словосполученнями, частинами речень і групами речень (поняття «завершеної думки», яким часто оперують, узагалі нечітке). За структурними схемами, або моделями, утворюються не лише речення, а й словосполучення. З усіх ознак, за якими намагаються визначити речення, найнеяснішою є предикація (або «предикативність»). Сучасна логіка називає предикацією приписування об’єктові ознаки (предиката); саме так і слід уживати цей термін. Таку предикацію виявляємо також у багатьох словосполученнях (наприклад, атрибутивних). Дехто намагається надати термінові предикативність особливого, нібито лінгвістичного значення «відношення до дійсності» (так часто роблять у русистиці, пор. Виноградов 1975, 267; Русская грамматика 1980, 86). Однак відношення до дійсності виражають не лише речення, а й їхні частини (пор. Ломтев 1979, 65). Ще важче зрозуміти предикативність як якусь особливу силу або невизначене відношення, що перетворює словосполучення чи конструкцію на речення (Мухин 1968, 77). Невипадково М. Стеблін-Каменський порівнював цю «предикативність» із флогістоном, колись вигаданим хіміками (Стеблин-Каменский

5

1974, 136—140). Такі ознаки, безперечно, не допомагають відмежувати речення від інших одиниць синтаксису.

0.3. Граматично незалежну форму мають як прості, так і складні речення. Тому до останніх, які деякі автори вважають сполуками речень, також застосовують термін речення. Частини складного речення за своєю структурою можуть відповідати реченням, проте інтонацією, а найчастіше й сполучними словами (тобто певними граматичними засобами) вони включені до більшої одиниці, а отже, не є граматично незалежними. Найважливіша структурна ознака складного речення, що відрізняє його від простого, — це біцентричність або поліцентричність. Простим називаємо таке речення, частини якого групуються навколо одного синтаксичного центру, а складним — речення, що має два або кілька таких центрів. Оскільки далі йтиметься переважно про просте речення як основний і найпростіший тип речень, для зручності його називатимемо просто реченням.

0.4. У сучасному мовознавстві речення досліджують у різних аспектах: як форму реалізації думки, вираженої судженням (логічний аспект), як засіб вираження певних значень і відношень між ними (семантичний і семіологічний аспекти), як сукупність граматичних зв’язків словоформ (синтаксичний аспект). З погляду комунікації важливо з’ясувати, які компоненти речення мають найбільше інформаційне навантаження, як у реченні відображаються взаємини між учасниками мовленнєвої ситуації та їхні відносини зі змістом висловлення (прагматичний аспект). Під час розгляду речення в кожному аспекті виокремлюються інші його одиниці, інші «члени речення». Через складність речення та його різнобічну природу важко сподіватися знайти такий спосіб поділу й аналізу, який розкривав би його властивості з усіх згаданих поглядів або принаймні з кількох одночасно. Тривалий досвід граматики свідчить, що такі спроби зазвичай породжують безліч неясностей, суперечностей і двозначностей. Отже, досліджуючи зв’язок синтаксичної форми речення із семантикою, важливо чітко розмежовувати згадані погляди. Лише виокремивши основні одиниці дослідження на кожному рівні аналізу, можна сподіватися точніше встановити їхні взаємні відношення.

1. СИНТАКСИЧНІ СТРУКТУРНІ ОДИНИЦІ РЕЧЕННЯ

1.0. Синтаксичну структуру речення утворює сукупність взаємозв’язків між словоформами. Зв’язки між словоформами спостерігаються в усіх реченнях, за винятком однослівних (наприклад, Aušta; Dėmesio!), структуру яких становить одна словоформа. Словоформа — це лексема, ужита в одній із властивих їй морфологічних форм і визначувана термінами морфології (родовий відмінок іменника, теперішній час дійсного способу дієслова, 1-ша чи 3-тя особа тощо). Якщо лексема незмінювана, словоформа і слово мають однаковий обсяг; в інших випадках словом називають сукупність його парадигматичних форм. Словоформи — найменші синтаксичні одиниці, між якими встановлюються синтаксичні зв’язки; вони поєднують морфологію із синтаксисом так само, як фонеми поєднують фонологію з морфологією.

Під час дослідження будови речення найважливіше встановити зв’язки між повнозначними словоформами, оскільки службові слова (наприклад, сполучники чи прийменники) в реченні вживаються як засоби вираження синтаксичних зв’язків і в цьому відношенні близькі до флексійних морфем (Kurylowicz 1964, 21). Тому далі про синтаксичні зв’язки говоритимемо як

6

про зв’язки між повнозначними словоформами (free forms), а службові слова (bound forms) вважатимемо лише показниками чи модифікаторами цих зв’язків.

1.1.0. Синтаксичні зв’язки між словоформами бувають безпосередніми (тобто прямими) і опосередкованими (між віддаленими словоформами — через інші словоформи). Завдяки безпосередньому синтаксичному зв’язку словоформа включається до речення; усі інші її зв’язки є опосередкованими. Наприклад, у реченні Ant aukšto kalno pasirodė stebuklingas žiburys (J. Biliūnas) словоформа aukšto включена до речення через зв’язок зі словоформою kalno, а словоформа žiburys — через зв’язок зі словоформою pasirodė. Л. Барчхударов називає такі зв’язки синтаксичними функціями (Бархударов 1966, 32). Далі безпосередні синтаксичні зв’язки називатимемо власне синтаксичними зв’язками. Опосередковані зв’язки між словоформами не є якимось особливим типом синтаксичних зв’язків — це віддаленіші зв’язки між словоформами, безпосередньо пов’язаними на іншому рівні членування. Речення, у якому є безпосередні й опосередковані синтаксичні зв’язки, утворює ієрархічно організовану структуру з двох або кількох рівнів (рангів).

Розрізняють такі основні типи синтаксичних зв’язків: підрядні, взаємозалежні (корелятивні) та сурядні зв’язки¹.

1.1.1. Підрядні зв’язки існують між такими словоформами, одна з яких — залежна — включається до речення через іншу — головну, але не навпаки. У типових випадках залежна форма² має певний формальний показник залежності (маркер). Цим показником може бути флексія, службове слово, певна позиція щодо головної словоформи, інтонація. У литовській мові найважливішими показниками є флексії та службові слова (прийменники); позиція залежного слова зазвичай відіграє другорядну роль. Підрядні зв’язки спрямовані в один бік; це позначають стрілкою, спрямованою від головної (детермінованої) форми до залежної (детермінувальної)³.

Підрядні зв’язки бувають сильними (обов’язковими) і слабкими (необов’язковими). Сильні підрядні зв’язки спостерігаємо в тих випадках, коли залежна форма неодмінно потрібна, щоб збереглася граматична структура речення, наприклад: Motina baigė valgyti, Kareivis pranešė naujieną. За слабкого підрядного зв’язку залежна форма факультативна: її можна опустити, не порушуючи граматичної структури речення, хоча його комунікативний зміст при цьому зміниться, наприклад: Saugokis blogų žmonių. Grįžome vėlai.

За формальним вираженням підрядного зв’язку в литовській мові (як і в багатьох інших флективних мовах) можна виокремити три способи підрядного зв’язку: узгодження, керування та прилягання.

¹ Plg. jau L. Hjelmslevo (1953) išskirtus determinacijos, interdependencijos bei konstelacijos santykius ir Trubetzkojaus (1939) žodžių junginių-sintagmų klasifikaciją į determinatyvines, predikatyvines ir sociatyvines (panašiai Pauliny 1981, 24–26).

² У нетипових випадках форму з характерним показником замінює інша форма без нього, що має такий самий розподіл. Наприклад, у реченні Motina atnešė gerti форма інфінітива вжита в синтаксичній позиції знахідного або родового відмінка; хоча вона не має флексії цих відмінків, зв’язок між нею та детермінувальним словом atnešė вважається підрядним.

³ Žodžių sintaksiniai ryšiai žymimi pagal Martinet (1973) siūlomus principus, plg. dar Мухин 1964, 42 tt.; 1968, 68 tt., tik prijungiamųjų santykių rodyklės kryptis atitinka priklausomybių gramatiką.

7

Узгодженням називають пристосування форми залежного слова до головного слова за морфологічною категорією. Форма залежного слова при узгодженні отримує показники категорій відмінка, числа й роду, властиві головній формі (пор. Sirtautas 1978, 50—54 з літ.): мідна ручка, усі друзі, дев’ять братів, птах, що летить. Особливим випадком узгодження є координація з іншими іменниками іменників, що мають самостійні категорії роду, числа й відмінка та виступають прикладками: король Міндаугас, покійний батько, мати-вдова. Дехто пропонує вважати координацію окремим способом підрядного зв’язку через самостійність морфологічних категорій іменника (Скобликова 1971, 206—225; Labutis 1976, 30—32). Однак це не має бути перешкодою для трактування координації як певного різновиду узгодження, оскільки і в таких випадках ми бачимо пристосування залежної форми до головної. Подібним чином форми прикметників і дієприкметників узгоджуються з неозначеними займенниками: хтось сердитий, хтось невидимий, ніхто сторонній. Узгодженням зазвичай виражається слабкий підрядний зв’язок.

Керуванням називають вибір відмінкової форми залежного слова (зазвичай певної), що залежить від сполучуваності й граматичних властивостей головного слова. Форма керованого слова — різні відмінки без прийменників (безприйменникове керування) або з прийменниками (прийменникове керування). Головними словами особливо часто бувають дієслова та похідні від дієслів (пише листа, коли я пишу, написання листа…), але ними можуть бути також іменники, прикметники, числівники, займенники, деякі прислівники, зрідка — вигуки та звуконаслідувальні слова, наприклад: загін солдатів, польове дерево, золота каблучка, милий усім, повний зерна, сотня солдатів, трійка коней, кілька дітей, хтось (із) сусідів, багато води, далеко від дому, ось гроші, грюк по голові.

За сильного підрядного зв’язку маємо сильне керування, наприклад: закінчую роботу, бракує води, представляли робітників, цікавлюся мистецтвом, жили в місті, став жебраком, перестрибнули рів. У таких випадках форму керованого слова найчастіше визначає валентність головного слова, іноді вона залежить і від словотвірних особливостей (наприклад, префікса, пор. плив за річкою і переплив річку). Рідше форма керованого слова залежить від граматичних особливостей головного слова, наприклад: більший за гору, найвищий за всіх, мені стало шкода, коли заходило сонце, або від смислового відношення керованого слова до головного, пор.: привіз товари і привіз товарів.

За слабкого підрядного зв’язку маємо слабке керування, наприклад: прийшов по сокиру, працюємо для себе, подорожували лісами, посивів від турбот, сидів із друзями. Форма керованого слова тут особливо залежить від його смислового відношення до головного слова.

Приляганням називають підрядний зв’язок, не виражений словозмінними флексіями. У цьому аспекті прилягання протиставляється узгодженню й керуванню, взятим разом. Найчастіше прилягають незмінювані форми слів: інфінітиви, прислівники, прикметники-

8

ники. Їхніми головними словами бувають дієслова, похідні від них слова, прикметники, деякі іменники, займенники, прислівники. До дієслів можуть прилягати всі згадані незмінювані форми слів. До прикметників прилягають прислівники, обмеженою мірою — інфінітиви, наприклад: приємний на вигляд, порівняно невеликий. До віддієслівних та деяких інших іменників можуть прилягати інфінітиви (надія повернутися, нагода відвідати), а лише в окремих випадках — прислівники (крок назад, життя на чужині). До прислівників можуть прилягати лише прислівники, наприклад: зовсім непогано, дуже багато.

Відсутність відмінюваної форми — ознака більшості форм, що прилягають, особливо виразна у флективних мовах. Разом зі словотвірними формантами форм, що прилягають, і місцем у реченні вона допомагає ідентифікувати характер підрядного зв’язку. Поширену думку, що зв’язок прилягання виявляється лише значенням слів, слід скоригувати.

Іноді прилягання помічаємо й між відмінюваними формами, пов’язаними з іншими формами подвійними синтаксичними зв’язками. Однак у таких випадках словозмінні флексії слів, що прилягають, указують не на прилягання, а на синтаксичний зв’язок іншого типу з іншим словом. Наприклад, у реченнях Пасажир заснув, їдучи; Хлопчик повернувся веселий словозмінні флексії форм слів їдучи, веселий є показниками узгодження з формами пасажир, хлопчик, не зумовленими зв’язком прилягання з дієсловами заснув, повернувся.

Прилягання найчастіше є слабким зв’язком. Сильне прилягання бачимо між деякими неповнозначними (модальними, фазовими тощо) дієсловами та інфінітивом, наприклад: перестав працювати, намагався повернутися, можу їсти. До певних дієслів сильним підрядним зв’язком прилягають і прислівники, наприклад: був тут, ми виглядали гарно, поводься по-чоловічому.

1.1.2. Відношення взаємозалежності (узгодження) є взаємними: та форма слова (головна), через яку іншу форму включено до речення, формально залежить від останньої. У типових випадках відношення взаємозалежності означає узгодження форм. Його позначають стрілкою, спрямованою в обидва боки.

Найяскравіший приклад відношення взаємозалежності — зв’язок дієслова з іменником або займенником у називному відмінку (підметом). Від дієслова залежить форма іменника або займенника в називному відмінку, але остання, своєю чергою, визначає форму числа дієслова. Особова форма дієслова також пов’язана з вираженням іменного члена займенниками 1-ї, 2-ї або 3-ї особи (пор. aš grįžau, mes grįžome, jie grįžo); їхнє узгодження також є взаємним, оскільки немає підстав вважати категорію особи дієслова залежною від займенників. Особова форма дієслова būti, виступаючи зв’язкою, також визначає форму називного відмінка (наприклад: Brolis buvo piktas); якщо особову форму замінити дієприкметником або інфінітивом, називний відмінок також обов’язково треба замінити іншим відмінком, пор. Brolio būta pikto, (Kaip) broliui būti piktam. Натомість форми іменників (займенників), пов’язані зі зв’язкою, узгоджуються між собою у відмінку, числі, а іноді й роді (докладніше про це див. Sirtautas 1978, 57 tt.).

У позиції іменника в називному відмінку, пов’язаного взаємним зв’язком із дієсловом, можуть виступати й форми, що не мають словозмінних флексій, наприклад інфінітив дієслова або напівдієприкметник, пор.: Gyventi (gyvenimas) pakyrėjo; Buvo girdėti griudžiant

9

(griaustinis). У таких випадках взаємозалежність не має чітких флексійних показників, але на неї вказують субституція та взаємно дуже обмежений вибір пов’язаних форм (пор. Sirtautas 1978, 56–57 su lit.).

Питання про відношення взаємозалежності між формами слів іноді розв’язують інакше. Дехто вважає цей зв’язок підрядним, а форму дієслова, узгоджену за числом (у російській мові — частково й за родом) з іменником або займенником у називному відмінку, — залежною, підрядною (так уже Шахматов 1941, 31; Карцевский 1948, 33; останнім часом Елизаренкова, Топоров 1965; Цивьян 1979; Ломтев 1979, 52–53). Залежність форми називного відмінка від дієслова вважають не синтаксичною, а семантичною або змістовою (Ломтев 1979, 67); для її пояснення поряд з об’єктними, суб’єктними, локативними тощо відношеннями виокремлюють предикативні відношення (Цивьян 1979, 239–241). Інші дослідники вважають, що дієслово залежить від іменної форми на синтаксичному рівні, а іменник у називному відмінку — від дієслова на комунікативному (Попов 1974, 42–55 su lit.; Щубик 1982, 132). Однак численні обставини не дають змоги заперечити синтаксичний характер залежності називного відмінка. Форма називного відмінка в реченні зумовлена синтаксичною валентністю дієслів: вона можлива лише з дієсловами, що відкривають позицію називного відмінка, і неможлива в реченнях із такими дієсловами, як reikėti, užtekti, norėtis тощо. На синтаксичну залежність форми називного відмінка вказують також такі пари словосполучень, як subėgo vanduo – prიბėgo vandens, mes norime – mums norisi, liko pelenų – neliko pelenų, а також зміна відмінка зі зміною форми дієслова, наприклад: mes einame – mums einant, tėvas atėjo – tėvo ateita тощо. Дехто порівнює цю залежність з керуванням (Мразек 1964, 60; Белошапкова 1981, 389–390). З іншого боку, залежність дієслова від форми називного відмінка значно обмеженіша: за числом у литовській мові узгоджуються лише форми дієслова 1-ї та 2-ї особи, що вживаються з особовими займенниками, а сама категорія числа для дієслова явно вторинна (пор. Lyons 1968, 281; Скобликова 1971, 201). Отже, синтаксичний характер взаємного зв’язку членів досить очевидний.

1.1.3. Сурядні зв’язки існують між двома або кількома незалежними одна від одної формами слів, кожна з яких включається до речення через однаковий зв’язок з іншою формою слова.

Цей зв’язок може бути як взаємозалежним (Pušys siūravo, braškėjo), так і підрядним (Atėjo ilgas ir lietingas ruduo). Через таку специфічну природу сурядні зв’язки протиставляються підрядним зв’язкам і зв’язкам взаємозалежності, узятим разом. Кожна форма слова, поєднана сурядним зв’язком, може функціонувати без іншої (або інших); цей зв’язок не має напрямку.

Сурядні зв’язки виражаються не флексіями слів, а сурядними сполучниками, порядком слів та інтонацією. Вони можуть бути замкнутими й відкритими.

Замкнутий сурядний зв’язок поєднує лише дві форми слів, зазвичай сполучені сурядним сполучником, що стоїть перед другою формою, наприклад: Žiemos saulė šviečia, bet nešildo; Kieme mergaitės žaidė ir dainavo.

Відкритий сурядний зв’язок поєднує невизначену кількість форм слів і зазвичай виражається або повторюваними сполучниками, або лише порядком слів (контактним

10

розташуванням форм та інтонацією, наприклад: Таких дахів не пробивають ні камені, ні мечі, ні сокири, ні списи; Вона говорила несміливо, мирно, тихо.

Словосполучення, поєднані закритим і відкритим сурядним зв’язком, часто поєднуються між собою, наприклад: Він уміє бути суворим і сердитим, добрим і поблажливим.

1.2. Форми самостійних слів, пов’язані на тому самому рівні синтаксичного розгортання речення підрядними, взаємозалежними або сурядними зв’язками, утворюють словосполучення. За типами синтаксичних зв’язків можна виокремити три найбільші групи словосполучень: підрядні, взаємозалежні (співвідносні) та сурядні словосполучення.

Хоча всі мовознавці погоджуються, що словосполучення є одиницями рівня синтаксичних зв’язків, проте їх розрізняють і тлумачать неоднаково. Часто словосполученнями вважають лише підрядні словосполучення. Цей погляд був, а частково й досі залишається досить поширеним у русистиці, особливо після того, як його було втілено в першій академічній граматиці російської мови (Грамматика русского языка 1952—1954). Він ґрунтується на гіпотезі розрізнення так званих «словесних» і «реченнєвих» зв’язків (Виноградов 1947, 12, 78; 1954, 10 tt.; 1975, 231). За цією гіпотезою словосполучення — це напівлексична, номінативна одиниця, яку формують «словесні» підрядні зв’язки — узгодження, керування та прилягання. Його вважають не компонентом структури речення, а лише «будівельним матеріалом» речення, подібним до слова. Тому й самі словосполучення класифікують та описують за лексичними й морфологічними ознаками головного та залежного члена. «Словесні» зв’язки, на основі яких утворюється словосполучення, суворо відмежовують від «реченнєвих» — предикації (яку визначають як відношення висловлення до дійсності) та відношень між другорядними членами речення. Таким чином синтаксис поділяється на дві частини: синтаксис словосполучень, що досліджує зв’язки слів як лексичних одиниць з іншими словами, і синтаксис речення, що досліджує будову речення та його складові частини. Цей погляд, який намагалися застосувати й до литовської мови (Balkevičius 1963; Labutis 1976, 42—50), важко обґрунтувати теоретично, а його практичне втілення спричиняє багато плутанини, повторів і суперечностей. Виокремити «словесні» та «реченнєві» зв’язки не дозволяє насамперед та обставина, що лексичне значення слів, особливо дієслова, визначає не лише словосполучення, а й, безперечно, структуру речення, його модель (пор. Шмелев, 1976, 43 tt.). Синтаксичні процеси, насамперед пасивна трансформація, виразно показують, що зв’язки керування між дієсловом і залежними формами слів, які вважають «словесними», відіграють у структурі речення не меншу роль, ніж «реченнєві» зв’язки взаємозалежності, а іноді навіть більшу (пор. усунення форми називного відмінка в пасивній або номіналізованій конструкції: батько пише листа, але лист пишеться, написання листа (див. також Apytūfonova, 1976, 125—126, 134 з літ.). Валентність дієслова щодо залежних слів відображається і в моделях речення. Зовсім неможливо довести, що такі словосполучення, як пишу листа, іду до лісу, є складеними найменуваннями. Номінативними одиницями можна вважати хіба що деякі лексикалізовані підрядні словосполучення, особливо двослівні назви предметів та осіб. З іншого боку, аналіз дієслівної валентності показує, що зв’язки взаємозалежності, які вважають «реченнєвими», також залежать від лексичного значення дієслова; це зв’язки між певними формами слів, виражені узгодженням і формально марковані. Щоправда, на основі цих зв’язків може утворюватися речення.

11

однак це також не є їхньою розрізнювальною ознакою, адже речення можуть утворювати й підрядні словосполучення (Бачу небезпеку; Мені холодно; Бракує грошей; Тримайте злодія!), а багато словосполучень взаємозалежності самі по собі речення не утворюють (*Я подумав; *Дитина перестрибнула тощо.). Навіть у тих граматиках, де декларується протиставлення підрядних словосполучень і структури речення, так звані другорядні члени речення характеризуються на основі тих самих зв’язків, що поєднують форми слів у словосполученнях. Тож цілком зрозуміло, що згадана гіпотеза про два типи зв’язків не мала помітного впливу на дослідження синтаксичної будови інших мов (за винятком російської). Майже всі синтаксичні теорії, що нині переважають у світовому мовознавстві, вважають словосполучення одиницями синтаксичної структури речення. Останнім часом цього напряму дотримуються й у деяких працях з литовського мовознавства (Lietuvių kalbos gramatika 1976; Sirtautas 1978).

Словосполучення виокремлюються на різних рівнях членування речення. Вони входять до складу речення і в певних випадках за будовою можуть відповідати реченню, але самі реченнями не є. Словосполучення або ієрархічно організовані групи словосполучень (як і окремі форми слів) стають реченнями лише тоді, коли оформлюються за певними моделями, співвідносяться з мовленнєвою ситуацією та набувають характерної для речення інтонації. Отже, опис словосполучень ще не розкриває всієї будови простого речення. Для цього потрібно також визначити моделі, за якими з форм слів та їхніх сполучень утворюється ядро речення, а також правила розширення цих моделей.

1.3. До моделі входять ті форми слів, які необхідні для структури речення як граматичної одиниці. Модель речення може складатися з однієї форми слова (Сніжить), двох (Приїхала мати), трьох (Дядько лисицю застрелив), а іноді й більшої кількості (Дідусь попросив у сирітки хліба). Двочленні або багаточленні моделі утворюються на основі зв’язків взаємозалежності та/або підрядних зв’язків. Зв’язки взаємозалежності (окремо або разом із підрядними) зазвичай спостерігаємо в моделях особових речень, а лише підрядні — у моделях безособових речень (Сусідові щастить; Назбиралося людей тощо). Мовознавці, які дотримуються вже згаданої гіпотези розрізнення «словесних» і «реченнєвих» зв’язків, не включають до моделі речення багато обов’язкових членів, пов’язаних підрядними зв’язками (пор. Шведова 1966; Белошапкова 1977; 1981; Русская грамматика 1980), проте таке обмеження не є ані необхідним, ані достатньо обґрунтованим з теоретичного погляду (пор. Кржижкова 1967, 76; Helbig, Schenkel 1973, 34; Москальская 1974, 27; Распопов 1976; Золотова 1982, 83 tt.; Ломтев 1979, 178 tt.).

Члени моделі речення зазвичай позначають або за граматичними ознаками форм слів (напрями, що спираються на теорію валентності), або термінами членів речення (реляційна граматика, так звана універсальна граматика, деякі напрями функціональної граматики). Так ми підходимо до проблеми членів речення, яку багаторазово обговорювали, але яка й досі залишається дуже актуальною.

1.4.1. Традиційне розуміння членів речення, запозичене із системи К. Ф. Беккера (1827), давно й обґрунтовано піддається критиці (пор. вже Steinthal 1855; останнім часом Glinz 1962; Бархударов 1966; Helbig 1982, 45–54; Золотова 1979 та ін.). Найважливіший його недолік — змішування граматичних і семантичних критеріїв, що спричиняє суперечності

12

у кожному описі структури речення, побудованому на їхній основі⁴. Їх не вдалося уникнути й у найґрунтовніших описах структури речення литовської мови, де члени речення або визначаються за значенням, але практично виокремлюються за синтаксичною позицією (Balkevičius, 1963), або одні визначаються за синтаксичною позицією та формою (підмет), а інші — за значенням і відношенням до інших слів (Lietuvių kalbos gramatika 1976). Насправді поняття членів речення не є необхідними для опису структури простого речення. Одиниці, які в шкільних граматиках і багатьох мовознавчих працях називають підметом, додатком, означенням або обставиною, можна описати як залежні компоненти словосполучень, що мають певне значення (про значення синтаксичних одиниць, або семантичні відношення, див. 2). Інформацію, яку знаходимо в розділах про члени речення, можна несуперечливо викласти під час розгляду словосполучень (за синтаксичними зв’язками й семантичними відношеннями), моделей речень, їхніх модифікацій і розширення. Тому в синтаксичних працях, де прагнуть методичної точності, від членів речення (особливо так званих другорядних) або цілком відмовляються, або намагаються виокремлювати їх за іншими критеріями. Першого шляху переважно дотримуються дослідники, які представляють деякі напрями граматики залежностей і теорії валентності, рольову та референційну граматики (пор. Van Valin, Foley 1980). Серед дослідників, які йдуть другим шляхом, насамперед можна назвати представників так званої стандартної трансформаційної теорії. Згідно з цією теорією членами речення (підметом, присудком, додатком) вважаються відношення між елементами базової структури речення: підмет визначається як відношення іменної фрази (NP) до всього речення, додаток — як відношення NP до дієслівної фрази (VP) вищого рангу тощо (Chomsky 1965, 10 і наст., 13). Таке розуміння членів речення ґрунтується на гіпотезі про глибинну синтаксичну структуру речення, що має форму NP∧Aux∩VP; теоретичні дослідження останнього десятиліття істотно похитнули цю гіпотезу. Застосовувати терміни членів речення до одиниць безпосереднього поділу речення незручно вже тому, що в такому разі їм довелося б надати зовсім іншого змісту: наприклад, підметом називати всю групу підмета, присудком — групу присудка тощо.

Нині терміни членів речення дедалі частіше застосовують до структурних одиниць речення, залежних від присудка або безпосередньо від дієслова. Такого погляду дотримуються напрями, близькі за своїми принципами до граматики залежностей; подібно розглядають члени речення й дослідники, які аналізують речення як «систему з відношеннями» (Ломтев 1979). Для ідентифікації окремих членів речення використовують техніку дистрибутивного аналізу, запроваджену Ch. C. Fries (1952) (Erben 1964, Flämig 1970). У типологічному зіставленні мов різних систем шукають універсальні ознаки членів речення (Comrie 1974; 1981; Johnson-Postal 1980; Perlmutter 1980).

Особливо багато зусиль було докладено, щоб знайти універсальне визначення підмета, придатне для мов різної будови. J. Keenan (1976) пропонував для цього насамперед відокремити базові (первинні) речення від вторинних (307) і шукати підмет лише в базових реченнях за шкалою з 30 ознак (312—331). Жодна з цих ознак не вважається обов’язковою, але той член речення, який має найбільше таких ознак, вважається найближчим до підмета, «найбільш підметним» (333). Зрозуміло, що таке апроксима-

₄Недоліки традиційної класифікації членів речення чітко бачив і J. Jablonskis, який особливо наголошував на її умовності (1957, 406, 450 і наст.).

13

ційна концепція підмета важко застосовна до опису й дослідження граматичної структури конкретних мов і зазнала обґрунтованої критики (Johnson 1977 a; Schmalstieg 1980, 166). У пошуках універсальних ознак підмета спираються також на порядок слів; пор. запропоноване J. Stepanov визначення підмета (і суб’єкта): «перша за порядком іменна група або перше ім’я в реченні з нейтральним порядком слів» (Степанов 1981, 173). У мовах, де порядок слів значною мірою залежить від актуального членування речення (такою є литовська мова), речення з однаковим лексичним складом і граматичною структурою може мати кілька моделей нейтрального порядку; у такому разі виокремлення підмета / суб’єкта за наведеним визначенням залежить від того, що вважають темою речення. Варто зазначити, що й інші дослідники, які шукають універсальні ознаки підмета та інших членів речення, нині намагаються спиратися не стільки на синтаксичні, скільки на прагматичні й семантичні критерії. Підметом / суб’єктом вважають «топік» (близький до теми), поєднаний із семантичною роллю агенса (Bechert 1978, 19; Comrie 1980, 101), комбінацію агенса й «топіка» з називним відмінком (Abraham 1978, 716), «початковий ідентифікований пункт, до якого додаються відомості» (Chafe 1976, 44) тощо. Представники реляційної граматики цілком відмовляються визначати члени речення («граматичні відношення»), вважаючи їх первинними поняттями (примітивами), що виявляються в конкретних синтаксичних операціях (Johnson 1977, 153; Perlmutter 1980, 197; критику цього погляду див. у Schachter 1977, 301 і наст.; Abraham 1978; Van Valin, Foley 1980, 348; Кибрик 1982, 27–28).

Чи можливо взагалі сформулювати синтаксичні й водночас універсальні визначення членів речення, за якими можна було б ідентифікувати структурні одиниці речення в мовах різної будови? На це запитання важко відповісти ствердно. Через надзвичайно велику різноманітність синтаксичної структури природних мов члени речення, виокремлені за синтаксичними критеріями в одній мові, матимуть чіткі відповідники в іншій лише в окремих випадках, причому відмінності будуть тим більшими, чим типологічно віддаленіші зіставлювані мови. Для типологічного зіставлення мов потрібна система семантичних координат, визначена незалежно від синтаксичних ознак. Положення синтаксичних одиниць відносно цієї системи в кожній мові буде більшою чи меншою мірою різним. Щоб не потрапити в хибне коло, члени речення як синтаксичні одиниці також слід визначати незалежно від категорій семантичного й комунікативного рівнів.

1.4.2. Намагаючись виокремити члени речення із синтаксичного погляду, насамперед стикаємося із запитанням, що вважати центром простого речення. Модель двох основних членів речення, яка досі переважає в багатьох граматиках, теоретично важко обґрунтувати, і вона створює чимало труднощів, особливо під час опису мов ергативної будови, де відношенням взаємної залежності з дієсловом часто пов’язані не лише підмет, а й додаток, тож синтаксична відмінність між цими двома членами речення стирається (Чикобава 1967, 19 і наст.; Tschekhoff 1978, 28–30; Генадзе-Гайдарова 1982, 174 і наст.). Однак і в мовах з акузативною (відповідно номінативною) будовою є безліч прикладів, які показують, що відмінність між підметом і додатком у багатьох випадках не є фундаментальною; пор. хоча б такі речення, як Skauda galvą і Skauda galva. Про те, що підмет не є необхідним для структури речення, свідчать безособові речення та в багатьох мовах

14

(серед них і литовській мові) властиві особові речення без вираженого виконавця дії (Живу в селі тощо.). Натомість присудок, навпаки, є необхідним у кожному реченні (пор. Danės 1978, 8). З огляду на організувальну роль у реченні підмет по суті не відрізняється від додатка: крім присудка, інші компоненти структурного ядра речення безпосередньо з ним не пов’язані; крім того, підмет може мати лише ті самі залежні слова, що й додаток. Підметові не можна приписати роль репрезентації речення вже хоча б тому, що він не має властивих реченню модальних категорій. До центру речення підмет притягують переважно не синтаксичні аргументи, а традиція, заснована на аристотелівській логіці (поділ речення на суб’єкт і предикат), актуальне членування та мотиви семантичного характеру (зв’язок із темою, основний засіб вираження діяча тощо). Спроби трансформаційної граматики відродити принцип біполярного членування речення були значною мірою зумовлені орієнтацією на структуру англійської та інших сучасних європейських мов (пор. Lehmann 1973, 47 і далі; 1974, 14–15). З іншого боку, організувальна роль присудка як центру синтаксичних зв’язків у реченні будь-якої мови безсумнівна. Присудок автономний у реченні в тому сенсі, що його функція виявляється з нього самого (пор. Martinet 1966, 56); маючи модальні категорії, пов’язані з мовленнєвим актом, він репрезентує просте речення в ширшому контексті (Kurylowicz 1960, 38). Вирішальне значення присудка в реченні виявляється також під час дослідження варіацій порядку слів з погляду синтаксичної типології (пор. Steele 1978, 604). Отже, цілком зрозуміло, що більшість сучасних синтаксичних теорій моделюють структуру простого речення, керуючись принципом моноцентричності: головною частиною речення вважається присудок, з яким ті чи ті зв’язки поєднують інші члени речення. Відповідно до цього принципу, найбільш виразно формалізованого в так званій граматиці залежностей (наприклад: Hays 1964; Падучева 1964; Robinson 1970; Гладкий 1973; Hudson 1980), розвивається теорія валентності: на нього спираються в типологічному дослідженні мов на основі діатез (у працях A. Cholodovičiaus, V. Chrakovskio, G. Silnickio та ін.). Останнім часом моноцентрична модель речення дедалі більше утверджується і в литовському мовознавстві (Balkevičius 1983; Генюшене 1983; Slizienė 1978, 1980). Вона має перевагу й у тому, що її можна семантично інтерпретувати, спираючись на сучасну логіку предикатів, яка розрізняє в реченні предикат і пов’язані з ним аргументи. Натомість характерна для аристотелівської логіки дихотомія суб’єкта й предиката більше відповідає не синтаксичному, а комунікативному поділу речення на тему й рему.

1.4.3. Дослідники, які розглядають члени речення як синтаксичні одиниці, намагаються визначити їх за синтаксичною позицією, для встановлення якої використовують дистрибутивний аналіз і тест на субституцію (класичні приклади — Fries 1952; Hockett 1958). Спрощеним випадком використання субституції можна вважати й запитання, поставлені на основі дієслова; цей спосіб розпізнавання членів речення особливо поширений у шкільній практиці. Займенники та займенникові прислівники, які використовують для утворення запитань, через своє дуже узагальнене значення часто є непоганими показниками синтаксичної позиції (пор. Ревзин 1977, 186–190).

У литовському мовознавстві члени речення за синтаксичними ознаками найпослідовніше розрізняє V. Sirtautas (1978, 1981), тому його міркування з цього питання заслуговують на особливу увагу.

15

V. Sirtautas зазначає, що властива члену речення синтаксична позиція, яка виявляється в його відношеннях з іншими членами речення, залежить від різних чинників: валентності, синтаксичного оточення, морфологічної природи слова, лексичного значення й семантики слова, характеру граматичних зв’язків, порядку слів та інтонації (1981, 25 — 27). Хоча не всі ці чинники вважаються однаково важливими, пропонується враховувати їх усі. Члени речення характеризуються за сукупностями синтаксичних ознак (1981, 33). Варто зазначити, що одні з цих ознак приписуються щонайменше двом членам речення, інші є специфічними для певного члена. Наприклад, спільними ознаками підмета й присудка вважаються організувальна роль у реченні, незалежність і зв’язок одного з одним (для підмета — «правий», для присудка — «лівий»); відмінними ознаками вважаються морфологічна основа (для підмета — називний відмінок, для присудка — дієслово), а також те, що підмет факультативно вимагає означення, а присудок — додатка й обставин. Із трьох ознак додатка й обставини, наведених далі, дві є спільними (залежність від присудка, факультативна вимога означення), а специфічною є лише одна — морфологічна основа (для додатка — непрямий відмінок, для обставини — прислівник). Отже, критерії розрізнення членів речення досить різноманітні й застосовуються до них неоднаково. Не всі вони однаково чіткі й беззаперечні. Уже зазначалося, що важко приписати підметові організувальну роль. Ознака незалежності, приписана підметові й присудкові, також може викликати сумніви, оскільки ці два члени речення пов’язані взаємною залежністю, яка не дозволяє вважати жоден із них цілком незалежним. З іншого боку, автономним у тому сенсі, що сам може утворити речення, є лише присудок. Отже, запропоновані критерії розрізнення членів речення можна уточнювати.

Члени речення як синтаксичні одиниці структури речення найкраще було б визначати за одним основним критерієм — а саме за синтаксичними зв’язками, що визначають їхню позицію. Присудок є синтаксичним центром простого речення, вершиною всіх його синтаксичних зв’язків. Через таке особливе становище він не утворює протиставлення іншим членам речення на тому самому рівні, а тому детальніше визначення тут не потрібне. Підмет слід визначити як член речення, типово (пор. 1.1.1.) пов’язаний із присудком взаємною залежністю (корелятивним зв’язком). У литовській мові (і в багатьох інших) виокремити підмет допомагає також властива йому позиція називного відмінка, хоча далеко не кожну форму називного відмінка в реченні слід вважати підметом. Додаток — це член речення, пов’язаний із присудком підрядним зв’язком. Члени речення, пов’язані між собою сурядним зв’язком і однаково співвіднесені з іншими членами речення, можна називати однорідними. Оскільки синтаксичні зв’язки бувають одноплановими й двоплановими, крім згаданих членів речення, пов’язаних із присудком одноплановими зв’язками, слід виокремити ще член речення, пов’язаний одночасно і з присудком, і з підметом або додатком, тобто предикативне означення (наприклад: Дитина прокинулася веселою; Я впізнав її молодшою, пор. Valec­kienė 1967). Усі інші означення не мають безпосереднього зв’язку із синтаксичним центром речення — присудком; їх виокремлюють на нижчих рівнях членування речення і вважають не членами речення, а певними модифікаторами членів речення. Не є членами речення й словоформи, що виражають об’єктні та адвербіальні відношення і залежать від підмета, додатка, присудків або інших означень.

16

Визначені в описаний спосіб члени речення зумовлені певними специфічними особливостями синтаксичної будови мови, отже, не є універсальними. Таке розуміння цих членів зручно застосовувати до флективних мов з акузативним (відповідно, номінативним) типом будови, до яких належить і литовська мова. У багатьох мовах з ергативним типом будови розрізняти підмет і додаток за відношенням взаємної залежності від дієслівного присудка недоцільно вже хоча б тому, що цим відношенням пов’язані й іменникові форми, які позначають об’єкт і відповідають додатку в акузативних мовах (пор. так зване об’єктне узгодження в кавказьких та інших мовах, див. Чикобава 1967, 19–20; 1968, 243; Moravcsik 1978, 364 та наст.).

1.4.4. Модифікатори членів речення, які називаємо означеннями⁵, пов’язані з означуваними словами підрядним зв’язком. Означення, своєю чергою, можуть мати інші означення і т. д. Тому в багатьох реченнях бачимо кілька рівнів — рангів — ієрархічної структури синтаксичних зв’язків. На першому рівні виокремлюються члени речення, безпосередньо пов’язані з присудком, — підмет і додатки, на нижчих — означення різних рангів. Візьмімо, наприклад, речення: У неділю ввечері біля зовсім сухого колодязя зупинився віз, повний старої збруї. Його структуру синтаксичних зв’язків можна зобразити так:

З підметом тут пов’язані означення трьох, а з додатком — двох рангів, що утворюють певні групи (пор. Sirtautas 1981, 31). З членами речення та одне з одним означення поєднуються різними способами підрядного зв’язку: узгодженням (повний віз, старої збруї, сухого колодязя), керуванням (повний збруї, у неділю ввечері), приляганням (зовсім сухого).

Проблематичнішими є синтаксичні зв’язки в тих випадках, коли позиції членів речення займають сполуки неособових форм дієслова, значення яких близьке до значення підрядних частин складнопідрядних речень і які можна вважати трансформами включених речень, наприклад: Коли я черпав водицю, піднявся сильний вітер; Кастіс думав, що вона спить. Залежні слова при неособових формах дієслова сполучаються так само, як і при особових, але відношення взаємної залежності відповідають підрядним зв’язкам, пор.: я черпаю — коли я черпав, вона спить — що вона спить (пор. авт. 1979, 168 і наст.). Очевидно, слова, безпосередньо пов’язані з неособовими формами,

⁵ Їх називають також компонентами членів речення (Balkevičius 1963).

17

у таких випадках усе ж слід вважати додатками, а під час графічного моделювання синтаксичних зв’язків саму конструкцію позначати символом включеного речення, наприклад:

1.4.5. Під час моделювання структури простого речення за його членами постає питання: чи слід вважати синтаксичним центром речення — присудком — лише дієслово (виражене або функціонуюче у нульовій формі), чи включати до складу присудка інші форми слів, тісно пов’язані з дієсловом? Це проблема складеного присудка, розв’язання якої залежить від обраних критеріїв аналізу речення та послідовності їх застосування. У граматиках литовської мови та багатьох граматичних дослідженнях розрізняють два типи складеного присудка: дієслівний (або складний) та іменний (або складений). До складеного присудка зараховують досить різноманітні конструкції. Спробуємо коротко розглянути їхні основні групи, спираючись на синтаксичні ознаки.

а) Дієслівні конструкції з так званим об’єктним інфінітивом (наказав повернутися, просив змилуватися, приніс поїсти тощо, див. Lietuvių kalbos gramatika 1976, 341—342) не викликають сумнівів. Синтаксично вони розкладаються на дієслово-присудок і залежний від нього додаток. Неоднорідність цих конструкцій наочно показує заміна підрядними частинами складнопідрядного речення або відмінковими формами, пор. наказав, щоб повернувся; просив, щоб змилувався; приніс поїсти, просив милосердя. Проблематичнішими є конструкції з так званим суб’єктним інфінітивом, особливо утворені з модальними й фазовими дієсловами (наприклад: хочемо їсти, можу працювати, мусить уміти, треба вірити; почав/закінчив співати). Питання їх розкладання докладно розглядалося в литовському мовознавстві (Sirtautas 1968, 346 та наст.; 1978, 41—42). Хоча є аргументи як на користь, так і проти, суворе дотримання синтаксичних критеріїв цілком дозволяє розкласти багато таких конструкцій на присудок і залежний від нього додаток (пор. хочемо хліба, треба віри; почав/закінчив пісню); лише з дієсловами мати, могти тощо назви дій зазвичай не вживаються (але пор. усе можу, нічого не можу). Те, що конструкції з фазовими дієсловами почати, взятися можна замінити одним інхоативним дієсловом (заграти, заспівати, заплакати), не має вирішального значення, оскільки дієслово часто замінює словосполучення і в інших випадках, пор. вийти надвір — вийти, обійти навколо — обійти. Інфінітив іноді включають до складу присудка, бо в згаданих конструкціях він несе основне інформаційне навантаження, а дієслово семантично несамостійне. Однак на рівні синтаксичного аналізу речення необхідно відмежуватися від семантики словоформ і питань логічної структури речення. Цілком чітко розкладаються на присудок і додаток такі конструкції, як надумав відповісти, вирішив поїхати тощо.

18

b) У конструкціях дієслів із дієприкметниками (почувався приреченим, казав, що поїв, вірив, що одужає, думав, що знає, удає невидимого тощо) також розрізняємо два компоненти: присудок і пов’язаний із ним предикативний атрибут або додаток. Про те, що дієприкметник тут займає позицію окремого члена речення, свідчить його заміна підрядною частиною складнопідрядного речення, пор.: почувався так, ніби приречений, казав, що їв, вірив (ся), що одужає тощо. Згадані дієслова без дієприкметників або підрядних частин складнопідрядного речення найчастіше не вживаються, але це свідчить не про синтаксичну монолітність конструкції, а лише про сильний зв’язок підрядності (пор. 1.1.1.), що поєднує дієслово з дієприкметником так само, як із додатком у певному відмінку, пор. знаю, що повернувся, і знаю дорогу, але не *знаю. (Докладніше про синтаксичну структуру цих конструкцій див. авт. 1978, 7 і далі.)

c) Конструкції з інфінітивом і формами прикметників середнього роду (приємно писати, важко працювати, добре їхати, нудно відпочивати...) синтаксично дослідив V. Sirt auto (1978, 37—41); можна лише погодитися з переконливо доведеним висновком автора, що їх також слід поділяти на присудок і підмет. Тут варто лише додати, що в конструкціях шкода розлучатися, мало вірити відповідно виражені присудок і додаток (пор. шкода розлуки, мало віри).

d) У конструкціях дієслова būti з іменниками та прикметниками деякі дослідники вважають присудком лише саме дієслово-зв’язку (Glinz 1965; Erben 1964; Grebe 1959; Flämig 1970; Рожновская 1979 та ін.). Цей погляд можна обґрунтувати характером синтаксичних зв’язків: дієслово būti у литовській мові, як і в багатьох інших мовах, з іменними словами утворює конструкції тієї самої форми, що й самостійні дієслова, які всі вважають присудками, пор. він ходив веселий і він був веселий. Однак у реченні дієслово būti, виконуючи функцію зв’язки, функціонує як синтаксично порожня морфема, що надає ознаці, вираженій іменним словом, лише значення часу й модальності (пор. Lyons 1968, 322—323; Babby 1975, 76 і далі, 89). У багатьох реченнях воно має нульову форму, а в реченнях деяких типів (наприклад, у безособових реченнях, згаданих у 1.4.5 c) нульова форма зв’язки теперішнього часу є переважною або навіть єдиною. Таке слово, позбавлене самостійної синтаксичної функції, важко вважати єдиною головною частиною речення, особливо з огляду на те, що в багатьох мовах зв’язкою виступають не дієслова, а словоформи або морфеми займенникового походження. Проти погляду на зв’язку як на головну частину речення свідчить структура тих речень, які ніколи не мали зв’язки й за своєю природою є іменними, або номінальними (авт. 1979, 184 з літ.). Отже, дієслово būti, що виконує функцію зв’язки в особових або безособових реченнях (наприклад: було добре, буде приємно), найкраще вважати не самостійним присудком, а частиною присудка, як це робиться в наявних граматиках литовської мови та в більшості синтаксичних досліджень, зокрема й у моделі L. Tesnière’a (1959, 47, 72), заснованій на синтаксичних зв’язках. Подібно слід розглядати й дієслова pasidaryti, tapti, virsti, які відрізняються від «чистої зв’язки» būti лише значенням зміни стану. Інші дієслова, які досі в граматиках литовської мови відносять до «нечистих зв’язок», значно самостійніші й, виступаючи присудками, часто мають приєднані словоформи та конструкції, наприклад: здавалося некрасиво, залишився в лісі, почувався погано, називався дивно, удавав, що не бачить. Сполучення цих дієслів із називним або орудним відмінком іменних слів (наприклад: здавався некрасивим, залишився самотнім, почу-

19

вався ображеним, називався дубом/дубами, удавав п’яного) також можна синтаксично поділити на присудок і пов’язаний із ним предикативний атрибут, як і конструкції з іншими дієсловами (пор.: жив самотнім, встав веселим, ходив ображеним).

Якщо вважати конструкцію зв’язки būti з іменними словами складеним присудком, усе ж необхідно мати на увазі, що кожен компонент цього присудка має власні синтаксичні зв’язки з іншими словоформами (пор. Бурлакова 1975, 62—63; Шмелев 1976, 60—63). Наприклад, у реченні Старий був сильний дієслово buvo пов’язане з іменником senis зв’язком взаємної залежності, тоді як прикметник stiprus має двобічні синтаксичні зв’язки: і з buvo, і з senis. Подібні зв’язки спостерігаємо й у відповідній пасивній конструкції Старого було сильного, лише форму būta тут пов’язує з senio не зв’язок взаємної залежності, а зв’язок підрядності (пор. також 3.3).

Дієслово būti виступає не лише зв’язкою, що позначає час і модальність, а й уживається у значенні «існувати» (про співвідношення цих значень див. Benveniste 1960; Kahn 1966; Babby 1975, 79—80). Дієслово būti в екзистенційному значенні в литовській мові можна вважати таким самим присудком, як і дієслова egzistuoti, gyventi, augti, atsirasti, dingti тощо. Екзистенційне значення органічно пов’язане з координатами місця й часу (пор. Селиверстова 1977, 11 і далі), які в реченні часто виражаються прислівниками, відмінковими формами іменників або прийменниковими конструкціями, наприклад: Сторож є в школі; Дерево було біля дороги; Збори будуть завтра. У таких реченнях дієслово būti виконує подібну роль до інших дієслів стану в реченнях Сторож живе в школі; Дерево росло біля дороги; Збори відбудуться завтра; отже, тут його також найкраще вважати присудком. Звичайно, такий синтаксичний поділ розглядуваного типу речень не зобов’язує відповідно ділити їх з логічного й семантичного погляду (про тісний зв’язок між значеннями місця й ознаки див. Lyons 1977, 473).

1.4.6. Усередині членів речення можлива й подальша субкласифікація. Вона особливо актуальна для члена речення, названого додатком і виокремленого на основі вельми різноманітних підрядних зв’язків. Насамперед тут постає питання про обставини. Визначити обставини як окремий член речення за синтаксичними критеріями й чітко відмежувати їх від додатка досі нікому не вдалося, хоча таких спроб було чимало. Традиційне розуміння обставин, притаманне й шкільній граматиці, ґрунтується на значенні, а тому належить до цілком іншого — семантичного рівня аналізу. На рівні синтаксичних зв’язків обставини слід розглядати як певну підгрупу додатків. Тут можливі такі способи виокремлення обставин:

a) Вважати обставинами вільні додатки й відрізняти їх від інших — керованих додатків. Проте цей спосіб сумнівний через дуже формальну, «поверхову» відмінність між керуванням і приляганням (пор. 1.1.1.), зумовлену морфологічними особливостями пов’язаних форм. Обставини, виокремлені за цим критерієм, дуже відрізнялися б від тих, які зазвичай виділяють нині; наприклад, обставинами довелося б вважати інфінітиви в сполученнях треба йти, почав їхати, хочу жити тощо, а від обставин відмежувати форми знахідного відмінка в сполученнях приїжджаємо вночі, важив три кілограми. Така зміна обсягу терміна принесла б мало користі, оскільки форми, приєднані способом прилягання, можна просто називати вільними додатками.

20

b) Вважати обставинами додатки, необов’язкові для синтаксичної структури речення (тобто такі, що не входять до ядра речення). Цей погляд можна обґрунтувати теорією валентності, яка розрізняє обов’язкові й факультативні члени (актантів) та так звані вільні члени (сірконстанти або ситуанти). Лише члени, зумовлені валентністю дієслів, вважаються додатками в працях представників Ленінградської типологічної школи, присвячених теорії діатез (наприклад, Храковский 1974; 1981); у литовському мовознавстві цей принцип реалізовано в працях Е. Генюшене (пор. Генюшене 1983, 16). Розмежування обставин і додатків за належністю або неналежністю до ядра структури речення, безперечно, має сенс із синтаксичного погляду. Однак, застосовуючи цей критерій, термін «обставина» теж довелося б уживати в зовсім іншому значенні, ніж досі. Наприклад, у реченнях Брат поводиться добре; Ми живемо в місті словоформи добре, у місті не можна було б вважати обставинами, оскільки вони необхідні для структури згаданих речень і зумовлені валентністю дієслів; натомість ті самі словоформи в реченнях Брат добре вчиться; Ми переночували в місті уже слід було б вважати обставинами. Оскільки термін «обставина» бажають зберегти насамперед через його звичність, таке його перенесення на позначення зовсім інших явищ навряд чи було б прийнятним, тим паче що різницю між обов’язковими й необов’язковими членами можна описати іншими термінами, уживаними для цієї мети (актантів — сірконстантів, обов’язкових і факультативних — вільних членів тощо).

c) Вважати обставинами додатки, що займають позицію, властиву прислівникам. Цей підхід ґрунтується на теорії первинних і вторинних функцій словоформ (Slotty 1932; Kurylowicz 1936), яку застосовують і до аналізу речень литовської мови. Порівняння ознак членів речення, виокремлених В. Сіртаутою (1981, 33), показує, що єдиною розрізнювальною рисою додатків і обставин є відмінність морфологічної бази. Отже, обставинами можна вважати такі додатки, які або самі мають форму прислівника, або можуть бути замінені в реченні прислівниками без порушення структури речення. Досить добрими показниками позиції обставини були б прислівники узагальненого значення тоді (відповідно відтоді, дотоді…), там (звідти, туди…), так, тому, стільки тощо. Якщо вважати прислівникову субституцію розрізнювальною ознакою обставини, словоформи або прийменникові конструкції, які можна замінити і прислівниками, і відмінковими формами (самостійними або з прийменниками), слід було б відносити до обставин, а ті, які не можна замінити прислівниками узагальненого значення, — до прямих або непрямих додатків. Наприклад, до обставин належали б такі прийменникові конструкції: повернулися з вечірки; краще з глечика; витягнув руку з кишені (звідки/з чого); вирушав до матері (куди/до кого); посідали навколо озерця (де/навколо чого); вийшли в поля (куди/у що); читав листа під столом (де/під чим); сміявся крізь сльози (як/крізь що); будував будівлі за планом (як/за чим) тощо. Натомість непрямі додатки слід було б виокремлювати у висловах: сміявся з батька, зліпив сніговика зі снігу (з кого/чого), бився з ворогами (з ким), ховався від дудри (від чого), їде без свата (без кого), пахло дьогтем (чим) тощо. Таке розуміння обставин було б найменш віддаленим від традиційного й водночас ґрунтувалося б на граматичному критерії. Крім того, у цьому разі можна скористатися тестом запитань, застосовуваним у шкільній практиці, який, як уже зазначалося, є спрощеним варіантом тесту субституції. Лише ті обставини, які не мають прислівникових корелятів (наприклад: покликав на обід; відклав

21

засідання на завтра), довелося б виокремлювати за допомогою інших узагальнених запитань. Проте чітко розмежувати обставини й непрямі додатки зазначеним способом можна не всюди, і в периферійних випадках уживання траплятимуться конструкції, які можна буде інтерпретувати двояко. З огляду на властиву класам граматичних одиниць польову структуру (пор. Адмони 1964, 47–51), такі коливання межі можна теоретично виправдати.

1.4.7. За традицією додатки також поділяють на прямі й непрямі.

Дослідження в межах реляційної граматики показують, що такий поділ у багатьох випадках є синтаксично значущим (Johnson 1979; Johnson, Postal 1980, Perlmutter, Postal 1977; Perlmutter 1980; пор. також Gary, Keenan 1977; Comrie 1981, 60–67). Однак визначити різницю між прямими й непрямими додатками за граматичними ознаками нелегко. Зовнішніх морфологічних показників для цього далеко не досить, пор. повернулися вночі (обставина), але чекаємо ночі (прямий додаток). Очевидно, тут передусім слід спиратися на синтаксичні процеси, серед яких найважливішу роль відіграє пасивна трансформація. При перетворенні активної конструкції на пасивну прямий додаток у литовській мові стає підметом у називному відмінку, тоді як непрямий додаток, як і обставина, зазвичай зберігає підрядний зв’язок, відмінкову форму та синтаксичну позицію (пор. батько купив дитині шапку — шапку було куплено дитині батьком). За цим критерієм до прямих додатків слід було б відносити: a) форми знахідного відмінка, пов’язані з дієсловами сильним підрядним зв’язком, які в пасивній конструкції змінюють тип зв’язку й стають формами називного відмінка; b) відповідні форми родового відмінка в конструкціях із запереченням (не купив фруктів, не побачив дороги); c) форми родового відмінка, залежні від дієслів хотіти, просити, бажати, (по)-зажадати, скучити за, уникати, прагнути, шукати, чекати тощо (пор.: бажана страва, запитувана книжка, досягнута мета, очікувана звістка). Очевидно, до цієї групи слід віднести й давальний відмінок, пов’язаний із дієсловом представляти (пор. підприємство, представлене директором). Проте є кілька дієслів, із якими пов’язані додатки в пасивній конструкції (особливо в Жемайтії) в певних випадках замінюються формами називного відмінка, але їх не слід вважати прямими додатками, тим паче що поруч із ними вживається інший, безсумнівно прямий додаток; пор.: даю дитині яблуко — дитині дано яблуко; подарував бабі ложку — бабі ложку подаровано, пор. також: я не спав усю ніч — усю ніч мною не спано. Проблематичними в цьому відношенні є також додатки в давальному відмінку в таких конструкціях, як допомагати учневі (пор. учень, якому допомагає вчитель), наказати/велети солдатові (пор. солдат, якому наказано/велено тобою), а також додатки в родовому відмінку поруч із формами знахідного, наприклад: просити в батька ножа.

Окрім непрямого додатка, у реляційній граматиці розрізняють також так званий побічний додаток (oblique object), приблизно відповідний більшості синтаксично необов’язкових обставин і додаткам зі значенням інструмента та бенефактива. Хоча критерій виокремлення побічного додатка чітко не сформульовано, він, по суті, семантичний: цим терміном позначають відношення, що мають «незалежний семантичний зміст» (Johnson 1977, 153). Тож немає потреби виокремлювати поряд з обставинами ще й побічний додаток.

Отже, видається можливою така субкласифікація додатків: на першому рівні поділу — за різною участю в синтаксичних процесах (передусім — паси-

22

У трансформації) розрізняти прямий і непрямий додатки; на другому етапі класифікації — виокремити з непрямих додатків обставини за синтаксичною позицією, характерною для прислівників.

1.4.8. Розглянуті члени речення визначено за тим самим критерієм, що й словосполучення, — тобто за синтаксичними зв’язками між самостійними словоформами. Одиниці, які тут називаються членами речення, можна описати й у термінах словоформ із зазначенням відповідних синтаксичних зв’язків. Наприклад, підмет — це певна словоформа, що займає позицію називного відмінка, пов’язану з дієсловом зв’язком взаємної залежності; додаток — словоформа, пов’язана з дієсловом підрядним зв’язком. Однак терміни членів речення, хоч і значною мірою скомпрометовані властивим традиційній граматиці змішуванням синтаксичних і семантичних критеріїв, не лише коротші, а й у багатьох випадках зручніші. Звісно, їх необхідно уточнити й надати їм чіткого синтаксичного змісту. Виокремлені за визначеними синтаксичними ознаками одиниці синтаксичної структури речення можна й надалі називати членами речення як у мовознавчих працях, так і в шкільній практиці.

2. СЕМАНТИЧНІ ОДИНИЦІ СТРУКТУРИ РЕЧЕННЯ

2.0. Семантичну структуру речення становить сукупність значень і їхніх відношень, виражених словоформами, пов’язаними між собою. Відношення між значеннями слів у реченні реалізуються не безпосередньо, а через специфічну для кожної мови мережу синтаксичних одиниць та їхніх зв’язків. Тому прямої відповідності між семантичною і синтаксичною структурами речення немає. Намагаючись визначити семантичні відношення в термінах синтаксичних зв’язків, ми неминуче потрапили б у таке саме хибне коло, як і при виокремленні синтаксичних одиниць за значенням.

Найзагальніші одиниці семантичної структури речення виокремлюють з огляду на універсальний логічний поділ речення та узагальнені значення його компонентів.

2.1. Смисловий центр речення (S) у сучасній логіці зображують як пропозиційну функцію (P), що поєднує предикат, або ознаку (F), з одним чи кількома аргументами, тобто предметами мислення: P ~ F(x...). Поєднання предмета (об’єкта) з ознакою називається предикацією. Комунікативна спрямованість речення (K) і пов’язані з мовленнєвим актом категорії модальності, які утворюють так звану модальну рамку речення (M), зазвичай виносяться за межі пропозиційної функції, тобто S ~ K(M)P)). Залежно від кількості аргументів розрізняють пропозиційні функції з одномісними предикатами — властивостями, що мають форму F(x), та пропозиційні функції з багатомісними предикатами — відношеннями (R), що мають форму F(xy...) або xRy... Визначаючи один аргумент через інший, багатомісні функції можна перетворити на одномісні (Kappu 1969, 62; McCawley 1981, 395–396), однак для семантичного аналізу мови таке перетворення функції не є корисним, бо спрощує вихідну схему. Аргументи — це змінні величини («порожні позиції»), кількість яких залежить від характеру предиката; коли їх замінюють сталими величинами (константами), пропозиційна функція перетворюється на твердження й набуває форми речення. Аргументи, виражені лексемами, у мовознавстві з часів L. Tesnière називають актантами.

23

Актантами можуть бути не лише назви конкретних чи абстрактних предметів, а й інші пропозиційні функції (так звані включені предикати).

Семантичні відношення між вербалізованим предикатом та актантами становлять основу семантичної структури речення. У сучасному мовознавстві дослідженню цих відношень приділяють дуже багато уваги.

2.2. Багато мовознавців описують семантичні відношення предиката й актантів традиційними термінами суб’єктних, об’єктних та адвербіальних відношень, поширеними й у литовському мовознавстві. Останнім часом цей напрям виразно представляє академічна граматика російської мови. У ній виокремлено такі найважливіші семантичні категорії, названі елементарними: предикативна ознака (категорія, яку в інших працях називають просто предикатом), суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт визначено як носія предикативної ознаки (Русская грамматика 1980, 127). Об’єктом називають живий або неживий предмет, на який безпосередньо спрямована дія чи відношення; сюди належать об’єкти фізичної дії, думки, перцепції, наближення та віддалення, адресат, об’єкт емоційного відношення (ib. 129). Неелементарними семантичними категоріями вважають кваліфікатори атрибутивних і обставинних значень, які розширюють елементарну семантичну структуру. Так зрозуміла елементарна семантична структура приблизно відповідає синтаксичному ядру речення, зумовленому властивостями присудка, а неелементарні категорії — вільним членам і компонентам, залежним від членів речення. Однак співвідношення категорії об’єкта з «неелементарними» категоріями лишається неясним. Наприклад, ознака безпосередньої спрямованості дії не підходить до інструментів, а компоненти адвербіальних значень, зумовлені значенням предиката (наприклад, Живемо в місті), не належать до жодної категорії. У багатьох інших працях поняття суб’єкта й об’єкта взагалі не визначено і чітко не відмежовано від понять синтаксичного підмета й додатка.

Відношення предиката з актантами конкретніше описують у термінах семантичних функцій (або семантичних ролей, глибинних відмінків). Значення позицій, залежних від предиката — дієслова, Ch. Fillmore назвав глибинними відмінками, які мали позначати універсальні типи семантичних відношень; останнім часом їх найчастіше називають семантичними функціями або ролями. Кількість і характер семантичних функцій різняться; у працях різних (а іноді й тих самих) дослідників виокремлюють від 5–9 (Fillmore 1968; 1977; Cook 1978; Anderson 1971; Abraham 1978; Starosta 1978; Dik 1980, 1980 a) до 25 (Апресян 1974, 125–126). Частково це пояснюється тим, що дуже широкий спектр значень актантів поділяють залежно від напряму дослідження та конкретних завдань. Скажімо, описуючи валентність дієслівних лексем, доцільно розподіляти семантичні функції докладніше, ніж під час вивчення загальних особливостей структури речення. Набагато важливіші розбіжності зумовлені неоднаковим поглядом на той рівень аналізу, який репрезентують семантичні функції.

І Ch. Fillmore, і багато інших дослідників цього напряму намагалися виокремити й охарактеризувати семантичні функції відповідно до ситуації, позначеної реченням, — «стану речей» у дійсності поза мовою (пор. Pleines 1978, 367–368). На предикат (передусім дієслово) дивилися як на назву екстралінгвістичної ситуації, а на семантичні функції (ролі) — як на відношення, відображені у свідомості мовця

24

між учасниками цієї ситуації. Спираючись на погляд на ситуацію як на денотат або референт речення (Гак 1969, 78–80; 1973, 358; Москальская 1981, 9–10 зі списком літератури), семантичні функції намагалися розрізняти й диференціювати залежно від того, яким чином і в якому відношенні ознака, виражена предикатом, стосується учасників цієї ситуації. Якщо з’ясовувалося, що два або кілька речень із різними предикатами можна пов’язати з тією самою ситуацією, вважалося, що вони мають однакову семантичну, але різну синтаксичну структуру (Апресян 1974, 258 і далі). Такий погляд змушував моделювати термінами семантичних функцій не стільки значення предикатів, скільки самі зовнішні ситуації, доступні, своєю чергою, лише через значення одиниць речення. Застосувати його до аналізу конкретних речень (особливо так званих конверсивів) було складно.

Уважніше дослідивши семантику предикатів, з’ясували, що вважати зовнішню ситуацію безпосереднім денотатом або референтом речення немає й теоретичних підстав, оскільки предикат, або ознака, є одиницею сигніфікативного плану, а отже, не може бути одиницею номінації — назвою ситуації. «Предикати не називають» (Степанов 1980, 321). На відміну від актантів, що мають і денотативне, і сигніфікативне значення, предикат у реченні реалізує лише свій сигніфікативний (абстрактний, поняттєвий) зміст (Арутюнова 1976, 11). Значення речення — це не сама ситуація, а те, що стверджується про ситуацію, які ознаки в ній виокремлюються за допомогою тих чи тих мовних засобів. Тому ту саму ситуацію можна описати реченнями з різною семантичною структурою (пор. Starosta 1978, 512; Lyons 1981, 491 і далі; Běličová 1982, 26; Hlavsa 1982, 30 і далі). Наприклад, цілком ту саму зовнішню ситуацію можна описати реченнями: (1) Батько продав коня сусідові; (2) Сусід купив коня у батька. Актанти, позначені іменниками батько і сусід, в обох випадках мають ті самі сигніфікати й денотати, однак їхні семантичні функції (тобто відношення до предиката) аж ніяк не однакові: у першому реченні батько позначає виконавця дії (агента), а сусід — адресата дії (бенефіціанта); у другому реченні функцію агента вже виконує сусід, а форма слова батько позначає джерело дії, яке в реченні може бути й не назване. Отже, семантична структура обох речень різна; важко знайти для неї спільний знаменник, залучивши оператор каузації, оскільки продавати ≠ CAUS + купувати.

Логічну й семантичну структуру речення насамперед визначає вибір предиката, оскільки від значення слів, що виступають предикатами, залежать і кількість, і характер актантів. Кожна мова має своєрідну систему семантичних полів дієслів і специфічні схильності описувати певні явища як активні дії, стани предметів, що їх переживають, або як амбієнтні процеси (пор.: Випав сніг і Быпал снег поруч із Змусив сніг). Тим часом семантичні функції відомі нам лише зі значення предиката, і «іншого шляху до них немає» (Potts 1978, 399). Мабуть, тому одиниці семантичної структури речення почали шукати на сигніфікативному рівні мови, орієнтуючись на значення форм слів, що виступають предикатами й актантами, у різних мовах. Саме таким способом нині намагаються виокремити найзагальніші семантичні функції (ролі), які відображали б відношення між предикатом і актантами та були б релевантними для аналізу будови речення в багатьох мовах (Abraham, 1978; Яхонтов 1978; Храковский 1978; 1981).

Найзагальнішими семантичними функціями, спільними для багатьох із наведених класифікацій, можна вважати такі: агент — A (ініціатор і виконавець дії, включно з силами природи), пацієнт — P (одержувач дії або носій стану), разом із перципієнтом — Pcp (носієм психічного стану, або експірієнцером), дескриптив — Descr (носій властивості або назви), бенефіціант — B (адресат дії чи стану), результат — R, контентив — Con (зміст дії чи стану), інструмент — I (засіб). Семантичні відношення актантів, віддаленіших від предиката (але зумовлених ним у певних випадках), позначають функції каузатива (Caus), фінитиву (F), локатива (L, сюди можна віднести також вказівки на напрямок і час) та модуса (M); їх можна вважати й окремими предикатами.

25

пацієнта — P (одержувача дії або носія стану), разом із перципієнтом — Pcp (носієм психічного стану, або експірієнцером), дескриптива — Descr (носієм властивості чи назви), бенефіціанта — B (адресата дії або стану), результату — R, контентива — Con (змісту дії чи стану), інструмента — I (засобу). Семантичні відношення актантів, віддаленіших від предиката (але зумовлених ним у певних випадках), позначають функції каузатива (Caus), фінитиву (F), локатива (L, сюди можна віднести також вказівки на напрямок і час) та модуса (M); їх можна вважати й окремими предикатами.

Оскільки згадані тут семантичні функції позначають відношення між предикатом і актантами на сигніфікативному рівні, їх не можна визначати за референційними властивостями актантів: живий/неживий, цілий/частковий тощо. Ці властивості належать не до структури речення, а до референційної структури актантів і можуть лише опосередковано впливати на семантичні функції. Унаслідок цієї взаємодії та з інших причин між деякими семантичними функціями трапляються граничні, перехідні випадки, наприклад між каузативною та контентивною функціями в таких реченнях, як Небо мерехтить зорями.

2.3. Отже, маємо дві моделі семантичних відношень: у першій ці відношення описано в термінах суб’єкта, об’єкта й адвербіальних членів, у другій — у термінах семантичних функцій (відповідно, ролей, глибинних відмінків). Що спільного між цими моделями і чи можна їх узгодити?

Якщо розглядати предикат речення як семантично неподільну одиницю, обидві класифікації здаватимуться несумісними: те, що називають суб’єктом, в одних випадках буде агентом (Дитина пише), в інших — пацієнтом (Дитина лежить), а ще в інших випадках пацієнт відповідатиме об’єкту (Дитина несе яблуко). Однак предикати також поділяють на класи. Поряд зі звичним у логіці поділом предикатів на одномісні й багатомісні нині активно обговорюють способи та критерії класифікації семантичних предикатів. Автори, які досліджують компонентну структуру предикатів, намагаються виокремити в ній елементарніші одиниці — компоненти значення або семантичні ознаки (пор. Bendix 1966; Jackendoff 1972; 1975; Апресян 1974; Wierzbicka 1972; 1976), які могли б слугувати основою для поділу предикатів на окремі класи. Ці класи розрізняють неоднаково, і ступінь їхнього узагальнення також різний. Наприклад, Л. Щерба виокремлював предикати дії, стану та якості (Щерба 1974, 90). W. Chafe (1971), J. Pleines (1976), R. Zimek (1980) розрізняють предикати дії, стану й процесу (подібно Grenda 1982, 33 і далі); J. Stepanov вважає основними три типи предикатів, що відповідають виокремленим Арістотелем категоріям сутності, стану й відношення (Степанов 1981, 131–132), тоді як V. Bogdanov подає як загальновизнані класи предикатів дії, стану, властивості та відношення (Богданов 1977, 51; огляд різних класифікацій — Селиверстова 1982, 88 і далі). Нещодавно T. Bulygina уклала послідовну класифікацію предикатів за кількома диференційними ознаками. У цій класифікації насамперед за ознакою темпоральності розрізняють властивості та явища (подібно Rosengren 1978, 379–380); останні далі за ознакою динамічності поділяють на дії (динамічні явища) і стани та ситуації (статичні явища), а дії за ознакою тривалості поділяють на процеси й події (Булыгина 1982). Якщо відволіктися від ознаки темпоральності, яку можна пов’язати з дієсловом та іменником як граматичними класами слів, ді-

26

chotomija (plg. Benveniste 1950, 21 tt.) ir predikatinėje sakinio struktūroje apskritai užima ypatingą vietą, ypatybes ir būsenas bei situacijas būtų galima jungti į vieną sinkretinį tipą (plg. Vendler 1967, 103) ir supriešinti su veiksmais. Jeigu būsenos kaitą reiškiančius predikatus, L. Chafe’o vadinamus procesais, priskirtume irgi prie būsenų, turėtume dvi didžiausias predikatų grupes – veiksmo ir būsenos (plačiausia prasme) predikatus. Net ir tokio bendriausio predikatų suskirstymo pakanka tam, kad subjekto ir objekto sąvokas būtų galima susieti su semantinėmis funkcijomis (aut. 1982). Atskirai paimtų veiksmo ir būsenos predikatų semantinės funkcijos nesiskyrinėdamos įeina į bendresnes subjektinių, objektinių bei adverbialinių santykių kategorijas:

Семантичні відношення та функції (ролі)

Семантичні відношення | Семантичні функції, пов’язані з предикатами дії | Семантичні функції, пов’язані з предикатами стануСуб’єктні | A (Приїхали гості; Дощ побив жито) | P (Склянка розбилася); Pep (Усі почули шум); B (Батьки мали землю); Descr (Дочка була гарною; Батько був учителем)Об’єктні | P (Дівчинка розбила склянку); R (Сусід викопав рів); B (Я надіслав листа батькам); I (Заграй на скрипці) | Con (Я не знаю дороги; Бракує грошей); R (Гроші перетворилися на вугілля)Адвербіальні | Caus (Люди померли з голоду); F (Я прийшов по сокиру); M (Житимемо інакше; Сир важив кілограм); L (Я жив у місті; Ми йшли до міста; Увечері потеплішало)

З огляду на цю кореляцію суб’єктні, об’єктні та адвербіальні відношення можна виражати термінами семантичних функцій (ролей). Суб’єкт можна визначити як агента предикатів дії та пацієнта, перципієнта, бенефіціанта й дескриптива предикатів стану. Таке розуміння суб’єкта по суті відповідає й уже згаданому визначенню: «виконавець дії або носій стану». Актанти, безпосередньо зумовлені семантикою предиката й виконувані інші семантичні функції, слід вважати об’єктами. Терміном адвербіальних відношень позначають функції (ролі) причини, мети, місця, напрямку, часу та характеру дії, властиві актантам, більш віддаленим від предиката, які в багатьох випадках можна вважати окремими включеними предикатами (пор. Helbig 1982, 28). Досить проблематичною є функція інструмента, оскільки позначення засобу дії в одних реченнях зумовлені семантикою предиката (наприклад, із дієсловами «грати», «дзвонити», «гриміти», «махати»), а в інших є факультативними (наприклад, із дієсловами руху). Багато з них також можна розуміти як включені предикати.

27

Деякі дослідники намагаються відокремити їх від об’єктів і зарахувати до тієї самої групи, що й позначення часу, місця чи причини (пор. Cook 1978, 299; Dik 1978, 39 і далі, 1980, 9; у литовському мовознавстві — Drukteinis 1982, 16–17 з літ.). Проте, зважаючи на семантичний зв’язок інструмента з агентом, часто помітну залежність від значення предиката, іменну форму вираження та значення предметності (Арбат 1976, 6), наразі видається доцільнішим залишити функцію інструмента в групі об’єктних відношень.

Поняття суб’єктних, об’єктних та адвербіальних членів, корельовані зазначеним способом із семантичними функціями (ролями), набувають конкретнішого змісту, по суті не суперечного звичайному вживанню; вони відповідають групам семантичних функцій, пов’язаних із предикатами дії та стану, як одиниці вищого ступеня абстракції. Узгодити між собою найпоширеніші нині моделі семантичної структури речення важливо також тому, що сфери їх застосування не збігаються. У тих випадках, коли потрібно описати синтаксичні процеси, доцільнішими є шари семантичних відношень, узагальнені поняттями суб’єкта чи об’єкта; з іншого боку, щоб конкретніше описати ці відношення (наприклад, у словниках валентності), зручнішою є модель семантичних функцій.

На актуальність групування семантичних функцій для опису структури речення та типології звертали увагу й інші дослідники. Для цього А. Кібрик уживає термін гіперролі, яким позначає шари семантичних функцій (ролей), властиві певним типам мовної будови й по-різному реалізовані у зовнішній структурі: Фактив ергативних мов, Актор акузативних мов; функції експериментера (відповідно, перципієнта), реципієнта й мети він об’єднує в гіперроль Адресата (Кибрик 1979, 314–315; 1980, 328 і далі). Терміни гіперролей (відповідно, гіперфункцій) суб’єкта й об’єкта застосовує Е. Генюшене для класифікації зворотних дієслів балтійських мов (Генюшене 1983, 15). Однак без розрізнення предикатів дії та стану зміст цих гіперфункцій неможливо було чітко визначити із семантичного погляду; їх вважали напівсинтаксичними, а описували також з урахуванням комунікативних особливостей (пор. такі визначення, як «головний учасник ситуації»; «безпосередній, найближчий, найбільш залучений учасник ситуації» Кибрик 1979, 314).

Групи суб’єктних, об’єктних та адвербіальних відношень потрібні тому, що в литовській мові, як і в інших мовах акузативного типу будови, семантичні функції не кодуються безпосередньо. Пацієнт у конструкціях із двомісними предикатами не лише виражається інакше, ніж у конструкціях з одномісними предикатами (пор. Дівчинка розбила склянку і Склянка розбилася), а й по-іншому бере участь у синтаксичних процесах, які було б складно описати семантично термінами функцій (ролей). Наприклад, у пасивній трансформації найважливішу роль відіграє не зміна агента, пацієнта чи інших функцій, а зміна відношення суб’єкта до присудка. У мовах, у граматичній будові яких семантичні функції кодуються безпосередньо (Van Valin, Foley 1980, 348–350); Кибрик 1980, 328 і далі. Нунэн 1982, 363), поняття суб’єкта й об’єкта (як і відповідні їм синтаксичні поняття підмета та додатка) можуть бути непотрібними.

Окрім згаданих семантичних відношень, для аналізу речення важливі компонентна структура значення самого предиката та референційні особливості актантів; також тут потрібно врахувати

28

розглядати також категорії комунікативного й прагматичного рівнів. Аналіз цих питань — завдання окремої праці. Тут лише хотілося в найзагальніших рисах розглянути ті одиниці семантичної структури речення, які необхідні для моделювання відношень між предикатом та актантами.

3. ВІДНОШЕННЯ МІЖ ОДИНИЦЯМИ СИНТАКСИЧНОЇ ТА СЕМАНТИЧНОЇ СТРУКТУРИ

3.0. Синтаксична й семантична структури речення не є автономними. У мові значення речення реалізується лише через синтаксичні зв’язки між словоформами. Усе, що можна сказати про семантичну структуру речення, випливає зі спостереження за складом конкретних речень; навіть логіка, у якій ми шукаємо принципи моделювання значення речення, зрештою спирається на узагальнену й формалізовану природну мову. Розрізняти синтаксичний і семантичний рівні на першому етапі аналізу потрібно не для того, щоб окремо розглядати форму й зміст речення, а для того, щоб точніше визначити їхні відношення, тобто ту мережу взаємних кореляцій між синтаксичними й семантичними одиницями, яка в кожній мові має свої особливості й зумовлює специфіку будови окремих мов.

Ситуації, які сприймає людина, по-різному кодуються не лише в різних мовах, а й у межах тієї самої мови. Ці відмінності найлегше помітити в граматичній будові речень, але вони сягають і значно глибших рівнів. Уже згадувалося, що ту саму зовнішню ситуацію можна описати, обравши предикати з неоднаковою кількістю аргументів, які мають неоднакові семантичні функції (див. 2.2.). Будова речення залежить від того, що саме хочуть сказати про ситуацію, стосовно якого її учасника її оцінюють, які відомості про неї вважають заздалегідь відомими, а які хочуть подати як нові; нарешті, певною мірою вона залежить і від відносин між учасниками мовленнєвого акту, що виявляються під час його здійснення. Відмінності зовнішньої форми речень майже завжди відображають певні відмінності їхнього змісту. Однак у граматичній будові природних мов окремі одиниці семантичного, комунікативного й прагматичного рівнів не мають кожна власних засобів вираження: їх кодують фізично. Це найважливіша причина, через яку спроби безпосередньо пов’язати синтаксичні структури з категоріями думки й мислення можуть бути мало результативними. Ідучи цим шляхом, або визначають класи синтаксичних конструкцій термінами семантики, або проектують у площину мислення особливості семантичної та синтаксичної будови речень, властиві певній мові. Очевидно, щось достовірне про універсальні для природних мов тенденції пов’язувати категорії мислення з певними синтаксичними структурами можна буде сказати лише після дослідження взаємних відношень між синтаксичними, семантичними, комунікативними й прагматичними одиницями, окремо визначеними на кожному рівні аналізу, у якнайбільшій кількості мов. Поки що абстрагуючись від комунікативного й прагматичного рівнів, спробуємо на кількох прикладах проілюструвати, як синтаксичні й семантичні одиниці структури речення взаємодіють у литовських реченнях.

3.1. Звичний для сучасної логіки погляд на внутрішню структуру висловлення як на пропозиційну функцію, що пов’язує предикат (ознаку) з одним або кількома аргументами

29

певними семантичними відношеннями, по суті відповідає розглянутій у 1.4.2 моноцентричній моделі синтаксичної структури простого речення. У багатьох реченнях присудком виражено предикат висловлення, а пов’язаними з присудком членами речення — аргументи (актантів). Це дає змогу інтерпретувати синтаксичні зв’язки підмета й додатків із присудком у термінах семантичних функцій і виокремлених за найзагальнішими значеннями предиката груп цих функцій — семантичних відношень (суб’єктних — Sb, об’єктних — Ob та адвербіальних — Ad). Наприклад, логічну й семантичну структуру речення Мати подала дитині іграшку можна зобразити так:

У цьому разі присудок (T) речення відповідає предикатові, підмет (V) — першому актантові, що має семантичну функцію агенса, прямий додаток (Ppₜ) — другому актантові, що має функцію пацієнса, непрямий додаток (Ppₙ) — третьому актантові, що має функцію бенефіціанта. Відношення взаємної залежності між T і V відображає суб’єктне відношення (Sb), підрядний зв’язок між T і Ppₜ та Ppₙ — об’єктне відношення (Ob). Отже, хоча синтаксичні й семантичні одиниці структури речення визначаються на різних рівнях аналізу й незалежно одна від одної, між ними помітна безсумнівна кореляція. Спираючись на базові речення (абстрагуючись від синтаксичних процесів), можна було б навіть стверджувати, що для підмета типовим є суб’єктне відношення, а для додатка — об’єктне. Якби члени речення були лише назвами формальних відношень, які не мають нічого спільного з планом змісту мови, важко було б зрозуміти їхню значну роль у багатьох мовах. Однак тими самими синтаксичними зв’язками й виокремленими на їхній основі членами речення описують не лише категорії семантичного рівня, а й категорії інших рівнів. Наприклад, пасивні конструкції мають таку саму структуру семантичних функцій, як і відповідні активні, але їхнє значення аж ніяк не тотожне: перебудова синтаксичної структури (пасивна трансформація) пов’язана з іншим поглядом на ситуацію (пор. усунення актанта-діяча), іншим актуальним членуванням, зумовлена зв’язком із контекстом тощо.

Відповідність синтаксичної та семантичної структур речення спостерігається далеко не завжди. Саме у випадках невідповідності найчастіше й виникають різні сумніви та труднощі. Наприклад, у реченні Дитина почала гратися присудком почала виражено не основний предикат, а лише його фазовий оператор (щодо терміна пор. Черч 1960, 42 і далі), який позначає певний аспект ознаки (такі оператори називають також квазіпредикатами, пор. Кацевич, Храковский 1981, 14—16; Бирюлин 1981, 74). Основний предикат тут виражено інфінітивом, що займає позицію прямого додатка, як і в реченнях із модальними операторами, наприклад: Дитина може гратися. Саме через такий зв’язок предиката з оператором інфінітивні конструкції з фазовими та модаль-

30

Фінітні дієслова зазвичай вважають складеними присудками, хоча в синтаксичній структурі речень можна виокремити простий присудок і пов’язаний із ним додаток (пор. Vaikas pradėjo žaidimą; Vaikas gali viską, див. 1.4.4); у безособових реченнях із фазовими операторами інфінітив, що виражає предикат, може виступати й підметом, наприклад: Man galima eiti (пор. Man galima viskas).

Інше співвідношення між семантичною та синтаксичною структурами бачимо в реченнях із номіналізованими словоформами. Наприклад, у реченні Baigėsi krepšininkų varžybos присудок відповідає фазовому оператору предиката (Op), підмет — предикату, а означення підмета (Pž) — актанту, який має семантичну функцію агенса й пов’язаний із предикатом суб’єктним відношенням:

Отже, предикація є властивою, але не розрізнювальною ознакою речення; вона виражається також членами речення. Не кожен предикат відповідає присудкові й не кожен присудок — предикату.

3.2. Спираючись на співвідношення синтаксичних і семантичних одиниць, визначених на окремих рівнях аналізу, нескладно пояснити й деякі конструкції литовської мови, природа яких досі є предметом дискусій. Наприклад, у таких реченнях, як Studentų jau dirbama; Žmogaus eita ir sustota, одні автори вбачають активне значення й вважають форму родового відмінка підметом (Balkevičius 1963, 78; Paulauskienė 1979, 111), інші заперечують активне значення та вважають родовий відмінок додатком (Sirtautas 1970; 1978, 35; Geniušienė 1972). Аргументи на користь першої думки (родовий відмінок позначає діяча, стоїть перед присудком, не може бути пропущений) відображають недиференційований підхід до синтаксичних і семантичних категорій. У цих випадках форма родового відмінка займає таку синтаксичну позицію, у якій словоформа не може бути пов’язана з присудком відношенням взаємної залежності, а отже, не може вважатися підметом. Вона залежить від присудка так само, як родові відмінки, що виступають додатками в інших пасивних конструкціях (пор. Darbas jau studentų dirbamas). Обов’язковість родового відмінка є показником сильного синтаксичного зв’язку, а не функції; переважне розташування щодо присудка в литовській мові також не є розрізнювальною ознакою підмета чи додатка. Так само очевидно, що форма родового відмінка в згаданих реченнях має семантичну функцію агенса, позначає суб’єкта дії (в інших випадках — стану), а самі речення за значенням близькі (хоч і не тотожні) до відповідних речень із присудками активної форми (Studentai jau dirba; Žmogus ėjo ir sustojo). Мабуть, саме це суб’єктне відношення та значення, близьке до активних конструкцій, спонукають дослідників переносити семантику на рівень синтаксису й шукати в згаданих випадках позицію підмета, абсолютно неможливу для форми родового відмінка. Підметом, що позначає об’єкт дії, тут може бути лише форма називного відмінка іменника або займенника, наприклад: Senų miškai mylėta.

31

Відмінності між синтаксичною та семантичною структурами виразні в багатьох безособових реченнях, ядро яких становлять підрядні словосполучення. У них суб’єкт стану часто виражається непрямими відмінками (особливо давальним), наприклад: Šeimynai pritrūko duonos; Vaikui norisi miego. За значенням ці речення близькі до особових, пор.: Šeimyna pritrūko duonos; Vaikas nori miego. Однак їхній синтаксичний склад зовсім інший: у першому випадку суб’єктні відношення виражені підрядними зв’язками, і суб’єкт відповідає додаткові; у другому — зв’язками взаємної залежності, і суб’єкт відповідає підметові. Проте й в особових реченнях суб’єкт може відповідати не підметові, а додаткові (пор. Katkuvienė 1980). Наприклад, в особовому реченні Mergaitė išbėrė spuogai, як і в безособовому реченні з тією самою семантичною структурою Mergaitę išbėrė spuogais, суб’єкт стану виражений прямим додатком, але синтаксичне вираження змісту стану різниться, пор.:

Безособові та особові речення з відповідним лексичним складом можуть різнитися не лише вираженням семантичних відношень на синтаксичному рівні, а й семантичною структурою. Відмінності семантичної структури видно, якщо порівняти хоча б такі речення: (1) Kambaryje (į kambarį) pribėgo vandens і (2) Kambarys pribėgo vandens. Зовнішня ситуація, про яку йдеться в обох випадках, мабуть, однакова, але інтерпретується по-різному. У першому реченні присудок позначає процес, що відбувся в певному місці (у кімнаті), а родовий відмінок додатка виражає його пацієнс. Дієслово pribėgo тут є синонімом prisirinko; його можна замінити й близьким за значенням дієсловом atsirado. Пор.:

⁶ Щоб співвідношення семантичної та синтаксичної структур було зрозумілішим, позицію підмета в схемі не переміщено праворуч.

⁷ Актант із локативною функцією тут можна вважати також включеним предикатом: Pribėgo vandens (tai buvo kambaryje).

32

У другому реченні описано стан самої кімнати (пацієнта) та її вміст. Дієслово pribėgo тут є синонімічним до prisipildė (пор. Vanduo pripildė kambarį); ужити тут дієслово atsirado тощо неможливо. Пор.:

Пояснити різницю у значенні цих речень за допомогою комунікативного членування речення складно, оскільки в обох випадках, залежно від порядку слів та інтонації, темою і ремою можуть бути різні компоненти, пор.: Vandens pribėgo į kambarį; Vandens pribėgo (pilnas) kambarys. Відмінності у значенні особових і відповідних безособових речень, можливо, дещо більше пов’язані з тенденцією виражати певні значення за допомогою синтаксичних структур, переважних у мові.

Литовській мові, як і іншим мовам з акузативним типом структури, властива тенденція виражати «гіперфункцію» суб’єкта відношеннями взаємної залежності й водночас пов’язувати її з темою речення; це вирізняє позицію підмета серед інших і робить її в цьому сенсі «привілейованою». Зв’язок із темою відображає також переважне розташування підмета перед присудком. Тому частину речення, виражену формою називного відмінка, розташовану перед присудком і пов’язану з ним відношенням взаємної залежності, зазвичай схильні розуміти як тему, а часто й як суб’єкт дії або стану. Через уже згадане фізичне кодування комунікативних, прагматичних і семантичних функцій це впливає також на загальне значення речення, надаючи описуваним явищам ту чи іншу перспективу.

3.3. Ті самі семантичні відношення, які ми спостерігаємо між присудком і пов’язаними з ним частинами речення, виявляються і на нижчих рівнях членування речення — між означеннями та означуваними словами. Семантична структура означуваних (атрибутивних) словосполучень дуже різноманітна. Частина означень разом з означуваними словами утворює лексикалізовані словосполучення, що функціонують як складені назви (Didžioji Lietuvos Kunigaikštystė, Grįžulo Ratai). Багато займенників, що виступають означеннями, виражають квантори, пов’язані з аргументами предиката (visi draugai, kiekvienas keleivis, kai kurie mokiniai), або мають дейктичну та підсилювальну функцію (tas vyras, toks medis). У словосполученнях зі словоформами, утвореними від дієслів, означеннями можуть називатися аргументи включених предикатів (laiško rašymas, žemės trauka). Проте більшість означень самі є включеними, «деградованими» предикатами (graži diena, aukšta pušis). Означувальні (атрибутивні) відношення — це відношення ознаки та її носія, які не пов’язані з модальними категоріями мовленнєвого акту й не становлять основи речення.

Відповідно до семантичних функцій та їхніх сукупностей — семантичних відношень і значень окремих компонентів — означувальні словосполучення (як і компоненти ядра речення) докладніше розглядаються в новій «Граматиці литовської мови» (Gramatika 1985). Тут ми хотіли б лише зазначити, що диференційований підхід до критеріїв аналізу

2. 120

33

допомагає пояснити деякі словосполучення, що допускають різні тлумачення й викликають сумніви. Наприклад, такі іменникові словосполучення з родовим відмінком, як aukso žiedas, tėvo gyvenimas, paukščio giesmė, brolio kepurė, drobių audėja, одні вважають утвореними способом керування (Balkevičius 1963, 33–34; Lietuvių kalbos gramatika 1976, 16; Белошапкова (ред.) 1981, 393), інші — способом прилягання (Русская грамматика 1980, 42), а ще інші — проблематичними (Labutis 1976, 36). Залежні компоненти цих словосполучень по-різному трактують і з погляду членів речення: ті, що мають об’єктне значення (drobių audėja, eilėraščių rašymas), дехто відносить до додатків, а ті, що його не мають, — до означень (Balkevičius 1963, 186, 170–171); інші вважають усі означеннями (Lietuvių kalbos gramatika 1976, 417–419; Sirtautas 1981, 58); треті вбачають тут особливу синкретичну групу — означальний додаток (Адмони 1955, 75–76). Причиною цих коливань є синкретизм не стільки мовного явища, скільки критеріїв його аналізу. За послідовного застосування понять одиниць семантичного та синтаксичного рівнів стає зрозуміло, що всі згадані словосполучення утворені способом керування, оскільки приєднане слово має відмінну від головного й змінювану форму (тобто форму непрямого відмінка), зумовлену сполучуваністю головного слова — іменника — з родовим відмінком (пор. 1.1.1). Оскільки форма приєднаного слова безпосередньо не пов’язана з присудком, вона виступає означенням. Лише на рівні трансформаційного (відп. дериваційного) аналізу речення родові відмінки, залежні від віддієслівних іменників (saulės laida, rato sukimas), можна вважати підметами або додатками вторинних предикатів, включених у речення. За семантичними відношеннями означувальні словосполучення з родовим відмінком можуть бути суб’єктними (rugių žydėjimas), об’єктними (tėvynės ilgesys), адвербіальними (pavasario šventė); у докладнішому аналізі тут можна виявити також семантичні функції мети та призначення (darbo laikas, batų tepalas), часу (ryto saulė), місця (miško garsai) та інші. Об’єктні й адвербіальні відношення можуть виражатися також словосполученнями з іншими відмінками, наприклад: dovana svečiui, kelionė dviračiu (об’єктні відношення); namai kaime, kelionė jūra (адвербіальні відношення). Звісно, словосполучення з різними відмінками та різними прийменниковими конструкціями мають кожне власний набір семантичних функцій.

3.4. Розглянутий тут спосіб пов’язування синтаксичної структури речення із семантичною не є єдиним. Генеративна граматика тривалий час використовувала для цього концепцію глибинної синтаксичної структури; вважалося, що семантичну інтерпретацію можна застосовувати лише до глибинної синтаксичної структури, яка має універсальний характер. Дослідження останнього десятиліття показали, що ця глибинна структура речення в одних аспектах відповідає його логічній і семантичній структурі (а отже, є зайвою), а в інших (бінарність, лінійність) типологічно недостатньо вмотивована (а отже, сумнівна). Тому в новіших моделях речення намагаються обходитися без неї (пор. Stockwell 1980, 380), а трансформації переважно використовують як засіб синтаксичного аналізу для встановлення зв’язку складніших речень із базовими реченнями простішої структури та співвіднесення їх із семантичною структурою (пор. McCawley 1980, 177 tt.).

Відношення між синтаксичними й семантичними одиницями, виокремленими на різних рівнях, останнім часом покладено в основу багатьох граматичних досліджень (Abraham 1978, 709 tt. su lit., Běličová 1982, 45 tt.; Lamprecht 1983). Шукають кореляцію між цими одиницями.

34

закономірностей — певної ієрархії, відповідно до якої синтаксичні функції підмета й додатка можуть приписуватися актантам, що мають ті чи інші семантичні функції (Dik 1980, 14—15; 1980 a, 63—64). Послідовно спираючись на співвідношення синтаксичних і семантичних одиниць, А. Холодович, В. Храковський, С. Яхонтов, Г. Сильницький та інші автори створили модель діатез, яку застосовують у типологічному дослідженні багатьох мов. Однією з перешкод у дослідженнях цього напряму є невизначеність термінів суб’єкт і об’єкт та їх недиференційоване вживання, особливо характерне для лінгвістичних праць з мов, у яких немає відповідників, що паралельно вживаються для синтаксичних понять підмета й додатка. Наявність у литовській мові (як і в багатьох слов’янських мовах) двох рядів термінів створює надзвичайно сприятливі умови для опису одиниць різних рівнів аналізу та їхніх взаємних відношень.

Висновки

1. Одиниці синтаксичної та семантичної структури речення визначаються окремо на кожному рівні аналізу: синтаксичні одиниці — за синтаксичними зв’язками словоформ у реченні, семантичні одиниці — за семантичними функціями та загальнішими семантичними відношеннями.

2. Розрізняють три основні типи синтаксичних зв’язків: підрядні, взаємозалежності (кореляції) та сурядні зв’язки. За підрядного зв’язку словоформа вводиться до речення через іншу словоформу, від неї незалежну; за зв’язку взаємозалежності — через словоформу, взаємопов’язану з нею. За сурядного зв’язку словоформи вводяться до речення через однаковий зв’язок з іншою словоформою. Синтаксичні зв’язки формально реалізуються узгодженням і координацією, керуванням та приляганням.

3. Словоформи, пов’язані безпосередніми зв’язками, утворюють словосполучення. Словосполучення (за винятком лексикалізованих) є не номінативними одиницями, а компонентами синтаксичної структури речення, що виокремлюються на різних етапах його членування. За характером синтаксичних зв’язків розрізняють підрядні, взаємозалежні та сурядні словосполучення.

4. Для характеристики синтаксичних одиниць структури речення можна вживати терміни на позначення членів речення. У такому разі член речення також пропонується визначати за синтаксичними зв’язками словоформ із центром структури речення — присудком. Член речення, типово пов’язаний із присудком зв’язком взаємозалежності, вважається підметом, а пов’язаний підрядним зв’язком — додатком. Додатки, своєю чергою, можна поділяти на прямі додатки, непрямі додатки та обставини. Члени речення, пов’язані між собою сурядним зв’язком, є однорідними. Член речення, пов’язаний водночас із присудком та підметом або додатком двома підрядними зв’язками, вважається предикативним означенням. Інші означення, що не мають безпосереднього зв’язку з присудком, є не членами речення, а лише їхніми модифікаторами. Керуючись синтаксичними критеріями, так званий складений присудок у багатьох випадках можна розкласти на присудок і залежний від нього підмет або додаток, однак конструкції зі зв’язкою та іменними частинами слід вважати складеним присудком.

2*

35

5. Семантичні одиниці структури речення визначаються за значеннєвими відношеннями предиката до аргументів (актантів), виражених лексемами. Семантичні функції актантів (агента, пацієнса, бенефіціанта тощо) визначаються на сигніфікативному рівні з огляду на значення предиката, що відображає погляд мовця на ситуацію.

6. Розрізняють дві найзагальніші семантичні групи предикатів: предикати дії та стану (до предикатів стану зараховують також предикати, що позначають класи предметів, властивості та процеси). Спираючись на таку субкатегоризацію предикатів, семантичні функції (ролі) можна об’єднати у ширші пучки (гіперфункції), що відповідають суб’єктним, об’єктним та адвербіальним відношенням. Суб’єктним відношенням відповідають семантичні функції агента предикатів дії та пацієнса, перципієнта, бенефіціанта й дескриптива предикатів стану; об’єктним відношенням — функції пацієнса, результату, бенефіціанта, інструмента предикатів дії та контенсива й результату предикатів стану. Адвербіальним відношенням відповідають функції причини, мети, місця, напрямку, часу та способу дії, властиві актантам, віддаленішим від предиката; самі вони можуть вважатися включеними предикатами. Таким чином, суб’єктні, об’єктні й адвербіальні відношення визначаються в термінах найзагальніших груп предикатів і семантичних функцій (ролей).

7. Моноцентрична модель синтаксичних зв’язків корелює з логічною схемою ядра речення. Хоча між синтаксичною та семантичною структурою багатьох речень немає безпосередньої відповідності, кожен член речення або компонент словосполучення можна охарактеризувати через відношення диференційованих синтаксичних і семантичних одиниць.

LITERATŪRA

Abraham W. (Ed.) Valence, Semantic Case and Grammatical Relations. – Amsterdam, 1978.

Abraham W. Valence and Case: Remarks on their Contribution to the Identification of Grammatical Relations. – In: Abraham (ed.) 1978, p. 695–723.

Ambrazas V. Lietuvių kalbos vardininko su dalyviu (nominativus cum participio) struktūra ir raida. – Kn.: Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1978, t. 18, p. 7–68.

Ambrazas V. Lietuvių kalbos dalyvių istorinė sintaksė. – V., 1979.

Ambrazas V. Dėl sintaksinių ir semantinių terminų santykio. – Kn.: Sintaksės ir semantikos klausimai. Šiauliai, 1982, p. 6–7.

Anderson J. M. The Grammar of Case: Towards a Localistic Theory. – Cambridge, 1971.

Babby L. H. A Transformational Grammar of Russian Adjectives. – The Hague, Paris, 1975.

Balkevičius J. Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė. – V., 1963.

Balkevičius J. Sakinio pamatas veiksmažodis. – Mūsų kalba, 1983, Nr. 3, p. 3–6.

Bechert J. Ergativity and the Constitution of Grammatical Relations. – In: Plank (ed.) 1980.

Becker K. F. Organism der Sprache als Einleitung zur deutschen Grammatik. – Frankfurt am Main, 1827.

Beličová H. Sémantická struktura věty a kategorie pádu. – Praha, 1982.

Bendix E. H. Componential Analysis of General Vocabulary. – Bloomington, 1966.

Benveniste E. La phrase nominale. – Bulletin de la Société de linguistique, 1950, t. 46, p. 19–36.

36

Benveniste E. „Être“ et „avoir“ dans leurs fonctions linguistiques. — Bulletin de la Société de linguistique, 1960, vol. 55.

Bloomfield L. Language. — New York, 1933.

Chafe W. L. Meaning and the Structure of Language. — Chicago, London, 1971.

Chafe W. L. Giveness, Contrastiveness, Definiteness, Subjects, Topics, and Point of View. — In: Li (ed.) 1976, p. 27—55.

Chomsky N. Aspects of the Theory of Syntax. — Cambridge (Mass.), 1965.

Chomsky N. Topics in the Theory of Generative Grammar. — In: Sebeok (ed.) 1966.

Cole P., Sadock J. M. (Ed.) Syntax and Semantics. Vol. 8. Grammatical Relations. — New York, San Francisco, London, 1977.

Comrie B. Causatives and Universal Grammar. — In: Transactions of the Philological Society, 1974, p. 1—32.

Comrie B. Language Universals and Linguistic Typology. — Oxford, 1981.

Cook W. A. A Case Grammar Matrix Model. — In: Abraham (ed.) 1978, p. 295—309.

Daneš F. Satzglieder und Satzmuster. — In: Beiträge zu Problemen der Satzglieder. Leipzig, 1978.

Dik S. C. Functional Grammar. — Amsterdam, 1978.

Dik S. C. Studies in Functional Grammar. — London, 1980.

Dik S. C. Seventeen Sentences: Basic Principles and Application of Functional Grammar. — In: Moravcsik, Wirth (ed.) 1980 (a), p. 45—75.

Drukteinis A. Objekto sakovo ir kai kurie požymiai. — Kalbotyra, 1982, t. 23(1), p. 15—20.

Erben J. Abrib der deutschen Grammatik. — Berlin, 1964.

Fillmore Ch. J. The Case for Case. — In: Universals in Linguistic Theory. New York, 1968, p. 1—88.

Fillmore Ch. J. The Case for Case Reopened. — In: Cole, Sadock (ed.) 1977, p. 59—82.

Flämig W. Der Satzbau (die Syntax). — In: Die deutsche Sprache (Kleine Enzyklopädie), Leipzig, 1970, Bd. 2, S. 908—978.

Fries C. The Structure of English. — New York, 1952.

Gary J. O., Keenan E. L. On Collapsing Grammatical Relations in Universal Grammar. — In: Cole, Sadock (ed.) 1977, p. 83—120.

Geniušienė E. Dėl pasyvinės intranzityvinių veiksmažodžių formos. — Kalbotyra, 1972, t. 24(1), p. 27—31.

Glinz H. Grammatik und Sprache. — In: Moser (Hrsg.) 1962, p. 42—60.

Glinz H. Der deutsche Satz. — Düsseldorf, 1965.

Gołąb Z. Próba klasyfikacji syntaktycznej czasowników polskich (na zasadzie konotacji). — Biuletyn Polskiego Towarzystwa Językoznawczego, 1967, t. 25, p. 3—43.

Grebe P. Der Große Duden. Grammatik der deutschen Gegenwartssprache. — Mannheim, 1959.

Greenberg J. H. (Ed.) Universals of Human Language. Vol. 4. Syntax. — Stanford, 1978.

Grenda Č. Veiksmažodžio semantika ir žodžių junginio struktūra. — Kn.: Vientisinio sakinio semantika. V., 1982, p. 31—56.

Hays D. G. Dependency Theory. A Formalism and some Observations. — Language, 1964, N 4, p. 511—525.

Helbig G. Valenz—Satzglieder—Semantische Kasus—Satzmodelle. — Leipzig, 1982.

Helbig G., Schenkel W. Wörterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Verben. — Leipzig, 1973.

Heringer H. J. Theorie der deutschen Syntax. — München, 1970.

Hjelmslev L. Prolegomena to a Theory of Language. — Indiana, 1953.

Hockett C. F. A Course in Modern Linguistics. — New York, 1958.

Hudson R. A. Constituency and Dependency. — Linguistics, 1980, vol. 18, p. 179—198.

Jablonskis J. Rinktiniai raštai. T. 1 / red. Palionis J. / — V., 1957.

Jackendoff R. S. Semantic Interpretation in Generative Grammar. — Cambridge (Mass.), 1972.

37

Jackendoff R. S. Morphological and Semantic Regularities in the Lexicon. — Language, 1975, vol. 51, N 3, p. 639—671.

Johnson D. E. On Relational Constraints on Grammars. — In: Cole, Sadock. (ed.) 1977, p. 151—178.

Johnson D. E. On Keenan’s Definition of „Subject of“. — Linguistic Inquiry, 1977 (a), N 8, p. 673—692.

Johnson D. E. Toward a Theory of Relationally Based Grammar. — New York, London, 1979.

Johnson D. E., Postal P. M. Arc Pair Grammar. — Princeton, 1980.

Kahn Ch. H. The Greek Verb „to be“ and the Concept of Being. — Foundations of Language, 1966, vol. 2, N 3.

Karcevskij S. Sur la parataxe et la syntaxe en russe. — Cahiers F. de Saussure, 1948, N 7.

Katkuvienė L. Dabartinės lietuvių kalbos beasmeniai veiksmažodiniai sakiniai su įnagininku. — LTSR MA darbai. Serija A, 1980, t. 1 (70), p. 107—116.

Keenan E. L. Towards a Universal Definition of „Subject“. — In: Li (ed.) 1976, p. 303—333.

Kurylowicz J. Esquisses linguistiques. — Wrocław-Kraków, 1960.

Kurylowicz J. The Inflectional Categories of Indo-European. — Heidelberg, 1964.

Labutis V. Žodžių junginių problemos. — V., 1976.

Labutis V. Sintaksės aprašymo galimybės ir uždaviniai. — Kalbotyra, 1981, t. 32 (1), p. 54—59.

Lamprecht A. Relationale Satzanalyse. — München, 1983.

Lehmann W. P. A Structural Principle of Language and Its Implications. — Language, 1973, vol. 49, p. 47—66.

Lehmann W. P. Proto-Indo-European Syntax. — Austin, London, 1974.

Li Ch. (Ed.) Subject and Topic. — New York, 1976.

Lietuvių kalbos gramatika. — V., 1965, t. 1; 1971, t. 2; 1976, t. 3.

Lyons J. Introduction to Theoretical Linguistics. — Cambridge, 1968.

Lyons J. Semantics. — Cambridge, 1977, vol. 1—2.

Martinet A. L’Autonomie syntaxique. — In: Méthodes de la grammaire. Paris, 1966.

Martinet A. Conventions pour une visualisation des rapports syntaxiques. — Linguistique, 1973, vol. 9, f. 1, p. 5—16.

McCawley J. D. An Un-Syntax. — In: Moravcsik, Wirth (ed.) 1980, p. 167—194.

McCawley J. D. Everything that Linguists Have Always Wanted to Know about Logic (but were ashamed to ask). — Chicago, 1981.

Meillet A. Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes. — Paris, 1934.

Moravcsik E. A. Agreement. — In: Greenberg (ed.), 1978, p. 331—374.

Moravcsik E. A., Wirth J. R. (Ed.) Syntax and Semantics. Vol. 13. Current Approaches to Syntax. — New York, London, etc., 1980.

Moser H. (Hrsg.) Das Ringen um eine neue deutsche Grammatik. — Darmstadt, 1962.

Paulauskienė A. Gramatinės lietuvių kalbos veiksmažodžio kategorijos. — V., 1979.

Pauliny E. Slovenská gramatika (Opis jazykového systému). — Bratislava, 1981.

Perlmutter D. M. Relational Grammar. — In: Moravcsik, Wirth (ed.) 1980, p. 195—229.

Perlmutter D. M., Postal P. M. Toward a Universal Characterization of Passivization. — In: Proceedings of the Third Annual Meeting of the Berkeley Linguistic Society. Berkeley, 1977.

Plank F. (Ed.) Ergativity. Towards a Theory of Grammatical Relations. — New York, 1980.

Pleines J. Handlung, Kausalität, Intention: Probleme der Beschreibung semantischer Relationen. — Tübingen, 1976.

Potts T. C. Case-Grammar as Componential Analysis. — In: Abraham (ed.) 1978, p. 399—458.

Robinson J. J. Dependency Structures and Transformational Rules. — Language, 1970, vol. 46, N 2, p. 259—285.

Rosengren I. Die Beziehung zwischen semantischen Kasusrelationen und syntaktischen Satzgliedfunktionen: der freie Dativ. — In: Abraham (Hrsg.). 1978, p. 377—398.

38

Schachter P. Reference-Related and Role-Related Properties of Subjects. – In: Cole, Sadock (ed.) 1977, p. 279–306.

Schmalstieg W. R. Indo-European Linguistics. A New Synthesis. – University Park and London, 1980.

Schmitt Jensen J. Les syntagmemes. – In: Méthodes de la grammaire. Paris, 1966, p. 161–164.

Sebeok T. A. (Ed.) Current Trends in Linguistics. Vol. 3. Linguistic Theory. – The Hague, 1966.

Sirtautas V. Veiksmažodinis tarinys dabartinėje lietuvių literatūrinėje kalboje. Filol. kand. dis. (rankr.) – V., 1968.

Sirtautas V. Dėl pasyvinių formų aktyvinės reikšmės. – Kalbotyra, 1970, t. 21(1), p. 71–74.

Sirtautas V. Pagrindinių sakinio dalių derinimas. – V., 1978.

Sirtautas V. Sakinio dalys. – K., 1981.

Sližienė N. Veiksmažodžių valentingumo klausimu. – Lietuvių kalbotyros klausimai, 1978, t. 18, p. 107–124.

Sližienė N. Subjektinimo ir objektinimo vaidmenų nustatant lietuvių kalbos veiksmažodžių sintaksinį valentingumą. – LTSR MA darbai. Serija A, 1980, t. 1 (70), p. 93–105.

Starosta S. The One Per Cent Solution. – In: Abraham (ed.) 1978, p. 459–575.

Steele S. Word Order Variation. A Typological Study. – In: Greenberg (ed.) 1978, p. 585–624.

Steinthal H. Grammatik, Logik und Psychologie. – Berlin, 1855.

Stockwell R. P. Summation and Assessment of Theories. – In: Moravcsik, Wirth (ed.) 1980, p. 353–381.

Tchekhoff C. Aux fondaments de la syntaxe: l’ergatif. – Paris, 1978.

Tesnière L. Éléments de syntaxe structurale. – Paris, 1959.

Trubetzkoy N. Le rapport entre le déterminé, le déterminant et le défini. – In: Mélanges de linguistique offerts à Ch. Bally. Genève, 1939, p. 75–82.

Valeckienė A. Predikatyvinis pažyminys kaip atskira sakinio dalis. – Kn.: Lietuvių kalbotyros klausimai, 1967, t. 9, p. 97–114.

Van Valin R. D., Foley W. A. Role and Reference Grammar. – In: Moravcsik, Wirth (ed.) 1980, p. 329–352.

Van Valin R. Grammatical Relations in Ergative Languages. – Studies in Language. Amsterdam, 1981, vol. 5, p. 361–394.

Vendler Z. Verbs and Times. – In: Z. Vendler, Linguistics in Philosophy. Ithaca, 1967.

Wierzbicka A. Semantic Primitives. – Frankfurt am Main, 1972.

Wierzbicka A. Dociekania semantyczne. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1976.

Zimek R. Sémantická výstavba věty: Obecnělingvistické problémy metodologie syntaktické sémantiky ruštinu. – Praha, 1980.

Адмони В. Г. Введение в синтаксис современного немецкого языка. – М., 1955.

Адмони В. Г. Основы теории грамматики. – М. – Л., 1964.

Александров Н. М. Проблема второстепенных членов предложения в русском языке. – Уч. зап. ЛГПИ им. А. И. Герцена. Л., 1963, т. 236.

Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. – М., 1974.

Арват Н. Н. Компонентный анализ семантической структуры простого предложения. – Черновцы, 1976.

Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл. – М., 1976.

Бархударов Л. С. Структура простого предложения в английском языке. – М., 1966.

Белошапкова В. А. Современный русский язык. Синтаксис. – М., 1977.

Белошапкова В. А. Синтаксис. – В кн.: Современный русский язык / Под ред. Белошапковой В. А. М., 1981, с. 363–552.

Бирюлин Л. А. Конструкции с фазовыми, модальными и каузативными глаголами. – В кн.: Семантика и синтаксис конструкций с предикативными актантами. Л., 1981, с. 71–88.

Булыгина Т. В. К построению типологии предикатов в русском языке. – В кн.: Семантические типы предикатов. М., 1982, с. 7–85.

39

Богданов В. В. Семантико-синтаксическая организация предложения. — Л., 1977.

Валейка Л. Транспозиция в литовском и английском языках. — Вильнюс, 1980.

Вардуль И. Ф. Основы описательной лингвистики. — М., 1977.

Виноградов В. В. Русский язык. — М.—Л., 1947.

Виноградов В. В. Введение. — В кн.: Грамматика русского языка. М., 1954, т. 2, ч. 1, с. 5—111.

Виноградов В. В. Избр. тр. Исследования по русской грамматике. — М., 1975.

Гак В. Г. К проблеме синтаксической семантики (семантическая интерпретация „глубинных“ и „поверхностных“ структур). — В кн.: Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М., 1969, с. 77—85.

Гак В. Г. Высказывание и ситуация. — В кн.: Проблемы структурной лингвистики — 1972. М., 1973, с. 349—372.

Генадзе И. О., Гайдарова Ф. А. О выражении субъектно-объектных отношений в иберийско-кавказских языках. — В кн.: Категория субъекта и объекта в языках различных типов. Л., 1982, с. 154—188.

Генюшене Э. Рефлексивные глаголы в балтийских языках и типология рефлексивов. — Вильнюс, 1983.

Гладкий А. В. Формальные грамматики и языки. — М., 1973.

Грамматика литовского языка. — Вильнюс, 1985.

Грамматика русского языка. — М., 1952, т. 1; 1954, т. 2.

Гухман М. И. Позиция подлежащего в языках различных типов. — В кн.: Члены предложения в языках различных типов. Л., 1972, с. 5—27.

Елизаренкова Т. Я., Топоров В. Н. Язык пали. — М., 1965.

Золотова Г. А. К вопросу об объекте синтаксических исследований. — Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз., 1979, № 1.

Золотова Г. А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. — М., 1982.

Карри X. Основания математической логики (Пер. с англ.). — М., 1969.

Касевич В. Б., Храковский В. С. Общие вопросы семантики конструкций с предикатными актантами. — В кн.: Семантика и синтаксис конструкций с предикатными актантами. Л., 1981, с. 7—23.

Кибрик А. Е. Подлежащее и проблема универсальной модели языка. — Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз., 1979, т. 38, № 4, с. 309—317.

Кибрик А. Е. Предикатно-аргументные отношения в семантически эргативных языках. — Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз., 1980, т. 39, № 4, с. 324—335.

Кибрик А. Е. Проблема синтаксических отношений в универсальной грамматике. — В кн.: Новое в зарубежной лингвистике. М., 1982, вып. 11, с. 5—36.

Кржижкова Е. Проблема простого предложения. — Československá rusistika, 1967, N 2.

Ломтев Т. П. Структура предложения в современном русском языке. — М., 1979.

Лопашов Ю. А. О грамматических средствах выражения субъекта и объектов в албанском языке. — В кн.: Категория субъекта и объекта в языках различных типов. Л., 1982, с. 101—124.

Москальская О. И. Проблемы системного описания синтаксиса. — М., 1974.

Мразек Р. Синтаксическая дистрибуция глаголов и их классы. — ВЯ, 1964, № 3.

Мухин А. М. Функциональный анализ синтаксических элементов. — М.—Л., 1964.

Мухин А. М. Структура предложений и их модели. — Л., 1968.

Нунь М. О подлежащих и топиках. — В кн.: Новое в зарубежной лингвистике. М., 1982, вып. 11, с. 356—375.

Падучева Е. В. О способах представления синтаксической структуры предложения. — ВЯ, 1964, № 2.

Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. — М., 1956.

Рожновская М. Г. Очерки по синтаксису болгарского литературного языка. Предложения с предикативным определением. — М., 1979.

40

Русская грамматика. Т. 2: Синтаксис. – М., 1980.

Попов А. С. Подлежащее и сказуемое в структуре простого предложения современного русского литературного языка. – Пермь, 1974.

Распопов И. П. Что такое структурная схема предложения. – ВЯ, 1976, № 2.

Распопов И. П. Сказуемое как конструктивный центр предложения. – В кн.: Теоретические проблемы синтаксиса современных индоевропейских языков. Л., 1975, с. 162–168.

Ревзин И. И. Современная структурная лингвистика. – М., 1977.

Селиверстова О. Н. Семантический анализ экзистенциальных и посессивных конструкций в английском языке. – В кн.: Категории бытия и обладания в языке. М., 1977, с. 5–67.

Селиверстова О. Н. Второй вариант классификационной сетки и описание некоторых предикатных типов русского языка. – В кн.: Семантические типы предикатов. М., 1982, с. 86–157.

Скобликова Е. С. Согласование и управление в русском языке. – М., 1971.

Скобликова Е. С. Современный русский язык. Синтаксис простого предложения. – М., 1973.

Смирницкий А. И. Синтаксис английского языка. – М., 1957.

Стеблин-Каменский М. М. Спорное в языкознании. – Л., 1974.

Степанов Ю. С. К универсальной классификации предикатов. – Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз., 1980, т. 39, № 4, с. 311–323.

Степанов Ю. С. Имена. Предикаты. Предложения. – М., 1981.

Сусов И. П. Семантическая структура предложения. – Тула, 1973.

Фитялов С. Я. О моделировании синтаксиса в структурной лингвистике. – В кн.: Проблемы структурной лингвистики. М., 1962, с. 100–113.

Холодович А. А. Проблемы грамматической теории. – Л., 1979.

Храковский В. С. Пассивные конструкции. – В кн.: Типология пассивных конструкций. Диатемы и залоги. Л., 1974, с. 5–45.

Храковский В. С. Проблемы классификации синтаксических актантов. – В кн.: Диате-зы и залоги. Л., 1975, с. 274–280.

Храковский В. С. Залог и рефлексив. – В кн.: Проблемы теории грамматического залога. Л., 1978.

Храковский В. С. Диатеза и референтность. – В кн.: Залоговые конструкции в разноструктурных языках. Л., 1981, с. 5–38.

Черч А. Введение в математическую логику. – М., 1960, т. 1.

Чикобава А. С. Проблема эргативной конструкции в иберийско-кавказских языках. – В кн.: Эргативная конструкция предложения в языках различных типов. Л., 1967, с. 10–32.

Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. – М.—Л., 1941.

Шведова Н. Ю. Построение раздела „Синтаксис словосочетания и простого предложения“. – В кн.: Основы построения описательной грамматики современного русского литературного языка. Л., 1966, с. 167–205.

Шмелев Д. Н. Синтаксическая членимость высказывания в современном русском языке. – М., 1976.

Шубик С. А. Иерархия членов предложения в индоевропейских языках. – В кн.: Категория субъекта и объекта в языках различных типов. Л., 1982, с. 125–134.

Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. – М.—Л., 1974.

Яхонтов С. Е. Классы глаголов и падежное оформление актантов. – В кн.: Проблемы теории грамматического залога. Л., 1978.

В. АМБРАЗАС

ЕДИНИЦЫ СИНТАКСИЧЕСКОЙ И СЕМАНТИЧЕСКОЙ СТРУКТУРЫ ПРЕДЛОЖЕНИЯ В ЛИТОВСКОМ ЯЗЫКЕ

Резюме

Единицы синтаксической и семантической структуры предложения определяются отдельно на каждом уровне анализа: единицы синтаксической структуры — на основании синтаксических связей словоформ в предложении, единицы семантической структуры — на основании семантических функций (ролей) и их более общих групп — семантических отношений.

В синтаксической структуре предложения различаются три основных типа синтаксических связей: подчинение, взаимозависимость и сочинение. Словоформа с подчинительной связью включается в предложение при посредстве независимой от нее другой словоформы, словоформа со связью взаимозависимости — при посредстве взаимосвязанной с ней словоформы. Словоформы с сочинительной связью включаются в предложение при посредстве одинаковой связи с другой словоформой. Согласование (включающее координацию), управление и примыкание представляют собой формальные способы выражения синтаксических связей.

Словоформы, связанные в предложении непосредственной синтаксической связью, образуют словосочетания. Словосочетания (за исключением лексикализированных оборотов) являются не номинативными единицами, а компонентами синтаксической структуры предложения, выделяемыми на разных ступенях его членения. По характеру синтаксической связи различаются подчинительные, взаимозависимые и сочинительные словосочетания.

Структура подчинительных и взаимозависимых словосочетаний обусловлена грамматическими и семантическими особенностями их компонентов. Подчинительные словосочетания в литовском языке играют первостепенную роль при построении многих типов предложений, входят в их структурное ядро и чередуются с взаимозависимыми словосочетаниями в синтаксических процессах. Это не оправдывает деления синтаксических связей на „присловные“ и „предложенческие“. Предложения отличаются от словосочетаний не характером синтаксической связи, а оформлением по определенным моделям, соотнесением с речевой ситуацией, модальностью и интонационным контуром.

Для характеристики синтаксических единиц при описании структуры предложения могут быть использованы термины членов предложения, определенные на основании синтаксических связей словоформ с синтаксическим центром предложения — сказуемым. Член предложения, в типовых случаях связанный со сказуемым связью взаимозависимости, определяется как подлежащее, связанный подчинительной связью — как дополнение. (Типовыми считаются случаи, в которых словоформа выступает в характерной для данной позиции грамматической форме.) По разному участию в синтаксических процессах дополнения в свою очередь подразделяются на прямые (преобразующие синтаксическую связь в пассивной трансформации) и непрямые; разновидностью непрямых дополнений можно считать обстоятельства, выделяемые на основании характерной для наречий синтаксической позиции (на нее указывает возможность субституции наречием с обобщенным значением). Член предложения, обладающий двойной синтаксической связью (со сказуемым и подлежащим или дополнением), характеризуется как сказуемостное определение. Другие определения, не имеющие прямой связи со сказуемым, являются не членами предложения, а их модификаторами.

Единицы семантической структуры предложения определяются на основании отношений предиката к выраженным лексемами аргументам (актантам). Семантические функции актантов (агенс, пациенс, бенефициент, результат и др.) устанавливаются на сигнификативном уровне с учетом значения предиката, отражающего оценку ситуации с точки зрения говорящего.

42

Различаются следующие наиболее крупные семантические типы предикатов: предикаты действия и предикаты состояния (к последним относятся также предикаты, обозначающие включение в определенный класс, признаки и процессы). Такая субкатегоризация предикатов позволяет группировать семантические функции (роли) актантов в более общие пучки (гиперроли), соответствующие субъектным, объектным и адвербиальным отношениям. Субъектные отношения объединяют функцию агенса при предикатах действия и функции пациенса, перципиента, бенефициента и дескриптива при предикатах состояния; объектные отношения — функции пациенса, результата, бенефициента, инструмента при предикатах действия и функции контентива, результата при предикатах состояния. Адвербиальные отношения объединяют функции причины, цели, места, направления, времени и способа действия, характерные для более отдаленных от предиката актантов, которые сами могут рассматриваться в качестве включенных предикатов. Таким образом, субъектные, объектные и адвербиальные отношения определяются терминами типов предиката и семантических функций (ролей).

Моноцентрическая модель синтаксических связей в принципе соответствует логической и семантической структуре предложения. Однако единицы синтаксической структуры не могут быть прямо соотнесены с категориями мышления. Предикат может выражаться не только сказуемым, но и другими членами предложения, субъект — дополнением, объект — подлежащим. Различия между семантической и синтаксической структурой предложений обусловлены разными в каждом языке особенностями грамматического и лексического строя, а также фузионным характером кодирования семантических и коммуникативно-прагматических категорий. Каждый компонент предложения характеризуется определенным набором синтаксических, семантических и коммуникативно-прагматических признаков, возможные комбинации которых определяют специфику языка. Последовательный учет этих сложных отношений между единицами разных уровней позволяет уточнить интерпретацию многих дискуссионных конструкций.

V. AMBRAZAS

THE UNITS OF SYNTACTIC AND SEMANTIC SENTENCE STRUCTURE IN LITHUANIAN

Summary

The article deals with the definition and relations of the main units of sentence structure distinguished on each level of analysis. A differentiation of the syntactic concepts of surface subject, object and adverbial from the corresponding semantic concepts is proposed.

The units of the syntactic structure are defined on the basis of the syntactic relations of subordination, interdependency and coordination. The syntactic centre of a sentence (the apex of all syntactic relations) is the grammatical predicate. The word form in the relation of interdependency with the predicate is defined as the grammatical (surface) subject, the word form subordinated to the predicate is termed a grammatical (surface) object. The direct object is distinguished from indirect by participation in syntactic processes such as passivization. Adverbial modifiers are regarded as a subcategory of indirect objects characterized by distribution typical of adverbs.

The units of the semantic structure are defined on the basis of semantic relations between the predicate and verbalized arguments (actants). These relations are distinguished on the level of signification and conditioned by the meaning of predicate reflecting the evaluation of a cognitive situation by the speaker. Predicates are subcategorized into two main groups: predicates of action and predicates of state (including the indications of qualities, classes and processes). This subcategorization of predicates permits the roles of actants (“deep cases”) to be related to the concepts of semantic subject, object and adverbial. The subject relation covers the agent of the predicate of action and the patient, recipient, benefactive and descriptive of the predicates of state. The object

43

relation covers the roles of patient, result, benefactive, instrument of the predicate of action and content, result of the predicates of state. The adverbial relation covers the indications of cause, purpose, direction, time, and manner characteristic of participants which may be interpreted as incorporated (secondary) predicates.

The notions of semantic subject, object and adverbial defined in terms of role groups and type of predicate are not universal but they are relevant to the description of sentence components and syntactic processes in Lithuanian and other languages of the accusative sentence type. Each component of a sentence can be characterized as the point of intersection of syntactic, semantic and pragmatic relations forming a specific network of possible combinations in the sentence structure of each language.

The approach suggested helps to solve a number of questions concerning the interpretation of ambiguous constructions.