LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987)

РЕГІНА ВЕНЦКУТЕ

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ А. БАРАНАУСКАСА

На початку 1985 року знаменним чином збіглися дві річниці, важливі для литовського мовознавства і національної культури загалом: відзначаючи 150-річчя від дня народження А. Баранаускаса, який стояв біля витоків професійної науки про нашу мову, та 100-річчя від дня народження заслуженого діяча науки Литовської РСР проф. Й. Бальчіконіса, ми вшанували їхні заслуги перед литуаністикою. Навряд чи потрібно шукати безпосередні зв’язки між цими мовознавцями з різною освітою, які належали до різних епох, — їх поєднує нерозривний зв’язок розвитку науки, — однак певні паралелі у поглядах Баранаускаса й Бальчіконіса на літературну мову, безперечно, могли б розширити загальну картину історії литовського мовознавства.

До Баранаускаса сягають витоки не лише лінії становлення нашого професійного мовознавства (через К. Яунюса і К. Буггу), а й лінії формування та унормування літературної мови (через К. Яунюса і Й. Яблонскіса)¹. Розмірковуючи про місце Бальчіконіса в литовському мовознавстві та беручи до уваги його зв’язки з Буггою і Яблонскісом, а також складну ситуацію перших повоєнних років, маємо визнати, що тоді він був тим авторитетом у науці про нашу мову, на який спиралися; плекані ним ідеї стрімко розгалужувалися й розвивалися в тих самих напрямках².

Внесок А. Баранаускаса в конкретні галузі литовського мовознавства (насамперед у діалектологію, акцентологію, історію літературної писемної мови та ін.) уже ґрунтовно досліджено й належно оцінено³, проте його мовознавчі погляди майже не інтерпретувалися в контексті розвитку лінгвістичної думки⁴. Тим часом загальна теоретична позиція, якої дотримувався цей талановитий лінгвіст-самоучка, і сьогодні заслуговує на увагу як з погляду історії литовського мовознавства, так і з погляду його сучасного стану.

Лінгвістичні погляди Баранаускаса формувалися під впливом трьох напрямів мовознавства XIX століття — натуралізму, младограматизму та Казанської школи; отже, він зазнав значного впливу німецьких компаративістів і російського мовознавства (переважно через Я. Бодуена де Куртене).

Мабуть, найбільший початковий вплив на формування лінгвістичного таланту Баранаускаса та його методологічних принципів справили погляди засновника натуралістичного напряму А. Шлейхера, адже ще у Варняйській семінарії майбутній дослідник рідної мови отримав величезний

¹ Zinkevičius Z. A. Baranauskas kalbininkas. – Kn.: Literatūra ir kalba, V., 1986, t. 19.

² Pupkis A., Mažiulis V. Juozas Balčikonis. – Kn.: Balčikonis J. Rinktiniai raštai, V., 1978, t. 1, p. 23–35.

³ Sabaliauskas A. Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. – V., 1979, p. 166–171; Salys A. A. Baranauskas. – Kn.: Lietuviškoji enciklopedija. K., 1934; Zinkevičius Z. Min. veik.

⁴ Venckutė R. Antano Baranausko kalbinių pažiūrų ištakos. – Kn.: Ženklas ir prasmė. V., 1986.

183

Враження справляла теорія «генеалогічного дерева», яка пояснювала формування сім’ї індоєвропейських мов, а згодом — «Граматика литовської мови» Шлейхера та інші праці цього найвидатнішого індоєвропеїста середини XIX ст. Важливими тут були (хоч і короткі) особисті контакти Баранаускаса зі Шлейхером.

З праць Шлейхера Баранаускас засвоїв ази порівняльно-історичного методу, тобто застосування законів звукових змін для реконструкції архетипів мовних елементів. Від Шлейхера він перейняв також ідею мови як органа людського духу й теоретично обґрунтовував нею свої погляди на причини діалектного розшарування мови, а також міркування про загальний (успадкований) і частковий (тобто специфічний, сформований пізніше) мовний елемент. У своїй найважливішій друкованій студії «Зауваги про литовську мову та словник» Баранаускас писав: «Загальний елемент у мові виникає разом із племенем, на первісному етапі його існування, і зберігається як підґрунтя історично сформованих діалектних відмінностей. Такими в мові є корені, основи, форми, первинні флексії та система словосполучень, однаково вживаних у всіх діалектах і говірках; відмінності певних діалектів і говірок становлять специфічний мовний елемент»⁵. Дотримуючись цього погляду, Баранаускас загалом правильно схарактеризував значення кожного з цих шарів для мовознавчих досліджень і далі писав: «Слова в устах народу з часом обточуються, мов камінці, які перекочує течія чи хвилі <…>, закінчення слів стираються, початок і середина скорочуються й вирівнюються, склади стають коротшими <…>. Оскільки <…> повні форми слів через тривале вживання, що стирає етимологічні елементи, скорочуються, загальний мовний елемент перетворюється на особливості говірок, тому для детального порівняння вимов ціннішими є повні, а не скорочені <…>»⁶. Під впливом погляду Шлейхера на корінь слова як первинну й найважливішу клітину «мовного організму» Баранаускас, пояснюючи відмінності між діалектами литовської мови, приділяв багато уваги закономірностям звукових змін у корені (особливо голосних) і наголошував, що в кінці слова ті самі звуки змінюються швидше або й зовсім можуть зникнути. Ось чому, класифікуючи діалекти литовської мови, він орієнтувався на комплекси вокалічних особливостей, часто навіть не вказуючи конкретної розрізнювальної ознаки⁷, а створюючи литовський правопис, заснований на принципі узгодження діалектів, тобто встановлюючи нормативні форми для літературної писемної мови, послідовно дотримувався погляду, що «повний відмінковий закінч» (тобто закінчення. — R. V.) кращий за скорочений⁸. Пізніше це теоретичне положення Баранаускаса підтвердило детальне дослідження наших діалектів: виявилося, що найархаїчнішу фонетичну систему зберігають саме ті діалекти, у яких вокалізм кореня (відповідно, середини слова) і закінчення (відповідно, кінця слова) збігається. Водночас Баранаускас (за його життя діалекти були майже не досліджені) у «Заувагах про литовську мову та словник» робить проникливий висновок: «Говірки R₂ і R₃ (тобто R₂ — „Mū-

⁵ Перекладені литовською мовою уривки зі студії були опубліковані в журналі „Mūsų kalba“. Тут і далі цитати подано за виданням: Venckutė R. Iš Antano Baranausko lingvistinio palikimo. — Mūsų kalba, 1975, Nr. 1, p. 41.

⁶ Там само, с. 42.

⁷ Girdenis A., Zinkevičius Z. Щодо класифікації литовських діалектів. — Kalbotyra, 1966, т. 14, с. 139.

⁸ Baranausko laiškas H. Vėberiui. Cituojama iš: Baranauskas A. Raštai. — V., 1970, t. 2, p. 186.

184

«šos upynas», R₃ — східна частина паневежиських говірок, «чисті пунтинінкай» — R. V.), які мають у закінченнях багато редукованих <…> звуків і складів, уже є зародками майбутньої фази фонетики литовської мови⁹.

Баранаускас досліджував діалекти литовської мови з практичної потреби, однак, очевидно, не без впливу молодограматиків так скрупульозно фіксував найдрібніші діалектні відмінності й по-своєму сповідував «культ» факту та живої мови¹⁰. Надзвичайно сумлінне ставлення до мовних фактів і тверде переконання, що без їх ретельного дослідження неможливо зробити науково достовірні висновки, зумовлювалися також особистими якостями Баранаускаса-дослідника¹¹. Утім, уміння системно узагальнювати свої спостереження оберігало цього проникливого мовознавця від властивого молодограматикам дріб’язкового описування фактів і давало змогу наблизитися до сучасного структурного погляду на мову, завдяки якому він значно випередив свою епоху — добу загального панування молодограматиків (нерідко називаних атомістами). Безперечно, цьому сприяли й новаторські погляди Бодуена де Куртене (вони досить близько спілкувалися).

Від Бодуена де Куртене Баранаускас перейняв принцип чіткого розмежування фактів писемної та усної мови. Цей принцип, сформульований образно, знаходимо в листі Баранаускаса до Вебера: «Що інше книга, що інше уста: у книзі мова напівмертва, а в устах — цілком жива»¹². Це переконання, очевидно, зумовило досить скептичне ставлення Баранаускаса до несталої мови литовської писемності середини XIX ст., не закріпленої чіткими правилами кодифікації (воно проступає в листах автора «Анікщяйського бору» до J. S. Dovydaitis, J. Jablonskis, H. Vėberis та ін.). Розмежування писемної й усної мови як двох форм існування національної мови, очевидно, також зумовило переконання Баранаускаса, що Литві неодмінно потрібна лише літературна писемна мова, а для повсякденного спілкування (як усна мова) годяться всі діалекти. На перший погляд, таке твердження може видатися нам навіть парадоксальним, але по суті воно не є неправильним ані теоретично, ані практично: сучасна теорія культури мови аж ніяк не заперечує рідного діалекту, вважає його важливим традиційним засобом повсякденного спілкування (у сім’ї та в інших нейтральних, неофіційних ситуаціях); суворіше обмежується лише використання діалектів у суспільному житті та масовій комунікації (художня література, преса, школа, радіо тощо). З усього цього, очевидно, можна зробити обґрунтований висновок, що співвідношення літературної мови й діалектів Баранаускас розумів досить тверезо й сучасно. «Переклавши» його міркування сучасною лінгвістичною термінологією, чітко бачимо, що для Баранаускаса і літературна мова, і діалекти, які зазвичай функціонують лише в усній формі, є відносно самостійними комунікативними системами й чітко відрізняються сферою вживання та фонетичними, лексичними, морфологічними й синтаксичними особливостями, сформованими специфічними законами їхнього внутрішнього розвитку.

⁹ Venckutė R. З лінгвістичної спадщини Антанаса Баранаускаса, с. 44.

¹⁰ Живу мову Баранаускас розумів передусім як усну мову сільських мешканців, тобто «мову села».

¹¹ Venckutė R. Лінгвістичне листування Антанаса Баранаускаса. — У кн.: Literatura ir kalba. В., 1986, т. 19.

¹² Baranauskas A. Min. veik., p. 248.

185.

Викладаючи литовську мову в Каунаській духовній семінарії, Баранаускас гостро відчував потребу в практичній (нормативній) граматиці й сам узявся її написати, сподіваючись скористатися прикладом наукової граматики литовської мови Шлейхера, орієнтованої на діахронію, однак дуже швидко зрозумів, що має «позначити межі й не виходити за них» (про це він кілька разів згадує в листах до Вебера). «Позначити межі» означає не лише описати литовську мову такою, якою вона звучить в устах тих, хто нею послуговується, не вдаючись до реконструкцій далекого минулого, а й знайти спосіб узгодити відмінності численних говірок, тобто створити потрібну всім литовцям писемну літературну мову. Маючи перед собою ці конкретні, чітко усвідомлені завдання, Баранаускас обирає принцип узгодження говірок, обґрунтовує його теоретичним твердженням про спільний і частковий елемент і створює своєрідну теорію літературної мови. Найважливіша мета «мовознавства» (так Баранаускас називав свою граматику) — порівнюючи різні діалектні форми, знайти їхню основу, інакше кажучи, відновити первісний вигляд, з якого вони розвинулися. Етимологічну основу різних діалектних форм Баранаускас називає «словесним стовбуром» і, дотримуючись теорії «генеалогічного дерева» Шлейхера, стверджує: «Словесний стовбур — це пень, із якого виросли гілки говірок»¹³; «щоб добре вивчити всю литовську мову, треба добре вивчити всі її говірки, зіставлення яких дає змогу виявити справжній словесний стовбур»¹⁴. Відновлюючи «стовбурові» форми, Баранаускас не заглиблювався далеко в минуле: нормативними він вважав найменш змінені форми слів, зафіксовані в говірках, наприклад, dirba, galvomis, sėdi, а не dirb, galvom, sėd; форм, що трапляються в давніх писемних пам’ятках, але вже не збереглися в говірках, Баранаускас до своєї писемної літературної мови не включає, тобто не вважає нормативними (Веберу він пояснює, що не хоче «відривати правопис від живої мови»¹⁵). Згідно з цією теорією, тексти Баранаускаса, власне кажучи, були перетворенням східноаукштайтських форм на західноаукштайтські. Він сам визнавав це однозначно: «Моя мова — це говірка R₁ (східноаукштайтська анікщяйська, “ротинська”. — Р. В.), виправлена й доповнена зіставленням з іншими говірками та записана не відповідно до вимови, а відповідно до словесного стовбура»¹⁶.

Створювана Баранаускасом за принципом узгодження говірок літературна писемна мова була близькою до пруссько-литовських (західноаукштайтських) говірок, зафіксованих у граматиці Шлейхера. Залишається лише додати, що до такого зближення своєї унормованої писемної мови із західноаукштайтською говіркою він прийшов суто теоретично, спираючись на регулярність законів діалектної звукової зміни. Досить добре знаючи більшість цих законів і послідовно дотримуючись методики, яку сьогодні назвали б методикою внутрішньої реконструкції, Баранаускас звів фонетичні відмінності говірок до найархаїчнішої фонетичної системи, а таку найкраще зберегла саме південна західноаукштайтська говірка (каунасці). У листі до Вебера про це сказано: «<…> не можу зізнатися, що вигадав нову мову, якою ніде не говорять, але яку розуміють усі литовці <…>. Я не вигадав мови, але вигадав для литовської мови правопис; або, якщо бути точним, не вигадав нового правопису, а виправив уже наявний і відомий»¹⁷; «Моя мова

¹³ Баранаускас А. Зазнач. праця, с. 185.

¹⁴ Цит. за кн.: Archivum Philologicum, 1937, т. 6, с. 50.

¹⁵ Баранаускас А. Зазнач. праця, с. 186.

¹⁶ Зазнач. праця, с. 185.

¹⁷ Зазнач. праця, с. 187.

186

має основу у словах і саме так пишеться, але, вимовлена відповідно до говірок, не може називатися мертвою, а живою мовою “},{¹⁸. Ось чому унормовану писемну мову Баранаускас найчастіше називає просто правописом: читаючи, кожен може вимовляти звуки так, як їх вимовляють у його рідній говірці, адже літери є багатозначними символами звуків, що по-різному змінилися в говірках. Наприклад, ranką, зважаючи на закономірну зміну an та ą у говірках, можна читати [rañką, rañkų, ruñkų, rõnkª] та інакше. Фонетичний правопис, на думку Баранаускаса, був би незручним, адже «довелося б запровадити стільки правописів і стільки граматик, скільки є говірок. А потрібна одна граматика, один правопис і водночас пояснення, як литовці в кожній говірці мають вимовляти ці літери»¹⁹. Сформулювати конкретні правила, за якими можна було б легко перетворювати форми літературної писемної мови на діалектні, виявилося не так просто: у «мовознавстві» Баранаускаса немає чітких вказівок, як діалектно читати «спільні» форми, особливо ті, що в говірках відрізняються не лише вимовою звуків. У практиці творення літературної мови ця доволі складна теорія Баранаускаса не прижилася, однак дослідники історії літературної мови визнають, що вона відіграла певну роль у закріпленні західноаукштайтської говірки, яка від кінця XIX ст. стала основою сучасної усної та писемної літературної мови²⁰.

Визначаючи «спільні» (нормативні) форми писемної мови, Баранаускас зіткнувся з проблемою чистоти мови. Тут він виявив себе обережним нормувальником: не визнавав «чистого пуризму» (у листах він його критикував), але уникав очевидних чужомовних елементів. Свою позицію він пояснював у листі до Вебера так: «Очевидно, я остерігаюся вносити до своєї мови чуже — як слова, так і словотворення: шукаю, як цю думку висловити по-своєму, литовською. Не знаходячи виразнішого словотворення чи якогось слова, не відкидаю й сумнівно питомого»²¹.

Для своїх сучасників Баранаускас був беззаперечним авторитетом у питаннях литовської мови, здобувши це визнання завдяки живій і образній мові «Анікщяйського бору» та чудовому знанню рідної й інших литовських говірок. До нього зверталися з найрізноманітнішими питаннями щодо значення литовських слів, уживання словоформ тощо видатні російські та західноєвропейські індоєвропеїсти, а також більшість діячів литовської національної культури. Про конкретні виправлення Баранаускаса нам відомо не так уже й багато (його консультації переважно мали не практичний, а теоретичний характер), однак із зауваг, що містяться в його лінгвістичному листуванні, можна зробити висновок, що цей мовознавець був не лише чудовим знавцем рідної мови, а й дбайливим її плекальником. Цінним свідченням у цьому плані є такий уривок з одного його листа до Вебера: «Не дуже мені до вподоби й вигадана назва “литовське товариство писемності” <…>. Чи не краще було б назвати його “Товариством любителів литовського письма” або “Товариством литовських письменників”, чи якось інакше, адже членами товариства є не писемні твори, а письменники»²².

¹⁸ Зазнач. праця, с. 185.

¹⁹ Archivum Philologicum, 1930, т. 1, с. 76.

²⁰ Йонікас П. Ідея литовської літературної писемної мови в період перед світанком. — У кн.: Archivum Philologicum, 1937, т. 6, с. 52; Пальоніс Й. Історія литовської літературної мови. — В., 1979, с. 197.

²¹ Баранаускас А. Зазнач. праця, с. 186.

²² Зазнач. праця, с. 207.

187

Баранаускас, подібно до пізніших Яблонскіса й Балчіконіса, дуже цінував добре знання рідної говірки, а, збираючи діалектні факти, орієнтувався на мову простих сільських людей. Ось що він писав про це Бодуену де Куртене: «Литовські вчителі, самі розмовляючи польською, добре не вивчивши литовської, <...> у деяких місцевостях зіпсували литовську мову, найбільше в писемності, а в живому мовленні — у містечках і маєтках. Тож що темніший якийсь куточок Литви, що далі він від містечка й маєтку або від битого шляху, то чистіша й гарніша литовська мова»²³.

У контексті формування професійного литовського мовознавства теорія спільної мови Баранаускаса, окрім уже згаданих аспектів, важлива також із таких причин:

1. Безпосередньо пов’язана з потребою мати практичну граматику, вона окреслила чітку перспективу створення нормативної граматики, висунула на перший план важливість фактів живої (розмовної) мови та по-своєму стимулювала інтенсивніше дослідження говірок і словникового складу (пор. лінію Яунюса — Буґи — Яблонскіса).

2. Утвердивши в литовській діалектології принцип зіставлення комплексів діалектних особливостей, вона наближала дослідників литовської мови до структурного погляду на мову, закладала основи опори на внутрішню реконструкцію. Почало з’ясовуватися, що між історичною та описовою (нормативною) граматиками немає (і не повинно бути) розриву, адже встановити міцніші норми неможливо без елементарного знання історії мовних фактів (науково обґрунтовані норми спільної литовської мови згодом виклав Яблонскіс у «Граматиці литовської мови» 1922 року).

3. Вона сприяла формуванню певних критеріїв кодифікації спільної литовської мови, серед яких насамперед слід назвати системність, географію фактів, чистоту і, можливо, частково доцільність. Ці критерії й сьогодні актуальні в практиці унормування мови; крім того, слід додати, що чітка орієнтація Баранаускаса не на писемні тексти, а на розмовну мову зумовила виразне домінування живої («сільської») мови в наших перших працях з унормування (пор. позицію Яблонскіса й Балчіконіса).

Оцінюючи погляди Баранаускаса в контексті сучасного литовського мовознавства, варто розглянути його принципи класифікації говірок, теорію голосних трьох довжин (так звану «теорію мор»), конкретні міркування про історію деяких явищ литовської мови (часто вони були і дуже проникливими, і явно помилковими), однак через обмежений обсяг статті цього разу розглянуто лише теорію спільної мови. Її цілком досить, щоб пов’язати теоретичні погляди Баранаускаса з мовознавством XIX століття загалом і показати, як через цього талановитого мовознавця-самоучку до литовського мовознавства, що формувалося, проникли й пишно розквітли найпрогресивніші лінгвістичні ідеї того часу.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ А. БАРАНАУСКАСА

Резюме

Прогресивні ідеї натуралістичного напряму та Казанської лінгвістичної школи, що плідно вплинули на розвиток національного литовського мовознавства, проникали передусім через посередництво своєрідної теорії загальнонаціональної (літературної) мови, яку А. Баранаускас розробив у другій половині XIX століття.

²³ Мін. праця, с. 133.

188