LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987)

JUOZAS PIKČILINGIS

ДЖ. БАЛЬЧИКОНІС ПРО СТИЛЬ

Професор Юозас Бальчиконіс разом зі своїм учителем і співробітником Йонасом Яблонскісом, здається, міг би сказати: у стиль не втручаюся, мене турбує правильність мови. Насправді все не зовсім так. Щоправда, безпосередніх міркувань про стиль у спадщині професора знаходимо лише кілька, але чимала частина його виправлень — не що інше, як стилістика. А що й казати про той шлях, який він пройшов, шукаючи найкращий стилістичний варіант під час перекладу й редагування. Адже остаточну редакцію того чи іншого речення, яке читаємо в перекладах «Тисячі й однієї ночі», казок Гріммів, Гауфа, Андерсена, Перро або «Мандрів Гуллівера» Дж. Свіфта, художніх творів Ж. Верна, обирали з багатьох можливих: можливо, трьох, п’яти чи навіть семи. Та й просто пишучи з питань мовної практики, він нерідко де-не-де висловлюється безпосередньо й про стиль. Скажімо, говорячи про мислення та його зв’язок із такими властивостями мови, як ясність і зрозумілість. У статті «Чому треба добре знати свою мову» читаємо: «Жоден інший предмет не вчить так логічно мислити, як мова, бо без мови немає думки. Тільки через ясність мови досягаємо ясності думки»¹.

Тут, а також ще в кількох місцях, зачіпаються, хоч і не називаються конкретними термінами, інші властивості стилю: жвавість, сугестивність. А ось у спогадах про Й. Яблонскіса наголошується: якщо говориш там, де слово виконує естетичну функцію, не випускай з уваги особливостей конотації слова — його відтінків, відчувай барву слова. Наводиться докір Й. Яблонскіса тим, хто цього не бере до уваги: «як дивився б він, користувач мови, на роботу художника, з якої видно, що цей художник не розуміється і не дбає про те, щоб розумітися на значенні кольорів у живописі, на матеріалі й формі зображення?»²

Однак найвідвертіше про стиль професор, як і Й. Яблонскіс, висловлюється в полеміці з письменниками.

Читаємо відповідь Б. Сруозі: «Письменники помиляються, гадаючи, що тільки вони знають, що таке стиль. Своїми спробами пояснити найбільші мовні помилки особливостями стилю вони лише доводять, що й на стилі зовсім не розуміються. Перша вимога доброго стилю — правильність мови. Де мова неправильна, там вона нежива, а де нежива — там неплавна, то як же стиль може бути добрим? Стиль від мови невіддільний. Стиль може бути різним, але не може виходити за межі, встановлені для нього мовою»³.

¹ Balčikonis J. Rinktiniai raštai. — V., 1978, t. 1, p. 106.

² Balčikonis J. Atsiminimai apie J. Jablonskį. — Kalbotyra, 1962, t. 5, p. 61.

³ Balčikonis J. Atsakymas ponui Baliui Sruogai. — Kn.: Rinktiniai raštai. V., 1978, t. 1, p. 57.

24

Адже є автори, які створюють стиль відхиленням від загальноприйнятих і практикованих словникових та граматичних норм, зухвалим і нічим не обґрунтованим ламанням їх, виправдовуючи це хіба що універсальною «поетичною свободою». Такі натяки траплялися й у полеміці Б. Сруоги — у статті «Про мовознавців і письменників» («Лієтува», 1927). Тут, кажучи словами професора Й. Бальчиконіса, ми схильні виправдовувати «свої (тобто письменницькі) найбільші помилки» «особливостями стилю».

Через деякий час Б. Сруога пише статтю «Письменник і граматика», у якій серед інших тверджень знаходимо: «Якщо граматик, ну, нехай буде мовознавець, — фахівець з моргу, то саме його обов’язок — установлювати необхідні закони підтримання життя, закони порятунку живого організму від небезпек!⁴» Мовознавець — анатом, який ріже трупи, виконує не надто приємну роботу, але скільки добра робить людині: навчає, як підтримувати життя. У цьому разі Б. Сруога має на увазі життя мови. Я вважаю, що ця стаття є хоч і непрямим, але щирим відгуком на те, про що Й. Яблонскіс і Й. Бальчиконіс нагадували письменникам: зважайте на закони розвитку мови, на її правильність. І насамперед, гадаю, це, мабуть, вибачення перед Й. Бальчиконісом, якого зачепили в згаданій статті.

Стиль порушується й у не одній іншій статті та рецензії Й. Бальчиконіса. Скажімо, у «Кількох заувагах щодо мови роману В. Миколайтіса-Путінаса „У тіні вівтарів“» (1935). Порівняймо: «Коли йдеться про нас (= коли йдеться про нас), то міг би відпочивати хоч усю зиму»; «Він відчував, що знайомство відбулося з бажання баронеси (= з волі баронеси)»; адже так — ближче до розмовної мови, а інакше — книжніше. Автор роману вживає підрядні речення без головних: «Бо я тебе все-таки пам’ятатиму». Але ж це приєднувальна конструкція, якою тут стилізовано вислів. Тож навряд чи рецензент мав би тут осуджувати, вимагаючи нормальнішої конструкції. Ще кілька прикладів з інших статей і рецензій: — «Прошу (= просимо) увійти, — сказав Рімукас»; «Вони прагнуть (= хочуть, дбають) підвищити врожай»; «добре відгукнувся про книжки (= добре відгукнувся, похвалив книжки)». Щоправда, можливо, проф. Й. Бальчиконіс виправляє згадані місця радше як неправильності, але, на наш погляд, вони пасували б стилю: виправлений варіант здебільшого ближчий до розмовної мови або принаймні не такий книжний, а також стилістично кращий в інший спосіб. Особливо це стосується випадків, коли подано кілька відповідників. Наприклад, у рецензії «Переклади творів Гоголя литовською мовою» пропонується вислів «чудова баба» замінити на «гарна дівчина», а якщо ні — на «вродлива дівчинонька» чи навіть «гарненька жабка». Або вислів В. Миколайтіса-Путінаса з «Повстанців» «готувалися… до сінокосу» замінити на: «думали про сінокіс», «збиралися косити», «вирушали на луки». Однак, навпаки, бувають випадки, коли не беруться ні виправляти, ні пропонувати заміну, а лише дорікають. Так стається там, де зачіпаються особливіші питання стилю. Ось наприкінці «Сумнівних мовних явищ у „Повстанцях“ В. Миколайтіса-Путінаса» додано: «Місцями автор якось неживо висловлює свої думки». Що мається на увазі? «Уважно вислухавши все читання». Адже це справді не надто вдале, трохи штучне словосполучення! Не надто переконливо створено й образ метафори «глудеті» («гніздитися»): «Уся садиба гніздилася в болісній тиші»; «Палац Багінів»

⁴ Sruoga B. Raštai. — V., 1957, t. 6, p. 333.

25

досі лежить серед сміття, мов якесь занедбане ведмеже барліг». Хіба палаци можуть лежати серед сміття?.. Крім того, ми звикли бачити цю метафору вживаною для позитивної характеристики, у теплих відгуках про когось, пор.: «Коли син матиме хліб, і мати зможе біля нього жити» (Сурвілишкіс). «У мене ще й та пісня жила» (Даугелішкіс). «Революційні сили криються в союзі народу й солдатів». А взагалі рецензентові найбільше заважає дієслово

готувати(ся), уживане справді не надто стильно й таке, що поглинає не один інший відповідник — лагодити(ся), варити, виготовляти, робити, влаштовувати, піднімати, писати тощо, пор.: «наказав готувати (= влаштувати) гостеві ночівлю»; «мати з Ґене приготувала (= налагодила, зварила, виготовила) сніданок»; «весілля готуйте (= робіть, влаштовуйте, справляйте)»; «справжній маніфест уже готується (= пишеться)?», а також уже згадане «готувався… до сінокосу». У заувагах до мови «Проданих літ» (I) Ю. Балюшиса: «усе підготовлено (= виправлено, упорядковано)»; «уроки підготували (= вивчили)?»; «виставка в Каунасі готується (= лагодиться, робиться)»; «Яку там кашу вариш (= ладнаєш, мішаєш) за дверима?»; «Мендель їде! Готуйте (= хапайте, беріть, лагодьте…) батоги!»

Найбільше стилістичних огріхів у формах в обох згаданих творах, за словами професора, допущено вживанням «не знайомої жодному з наших діалектів форми першої особи теперішнього часу prašau; замість неї слід уживати прислівник prašom. «Прошу сідати»; «Прошу вибачити, що запізнився»; «… а тепер прошу всередину…»». «І так по всій книжці», — з прикрістю нарікає рецензент. Те саме сказано у відгуку про мову «Parduotų vasarų» Ю. Балтущіса, де знаходимо виправлення: «Прошу, пане інспекторе»; «То прошу вас до хати». Цю форму професор також вважає неправильною. Ми, стилісти, вважаємо, що тут доречно було б дорікнути авторам за те, що вони не скористалися тими можливими стилістичними нюансами, які давали б синонімічні форми prašom, prašyčiau, prašytume, і звертаються до співрозмовника надто офіційно, холодно.

Цілий абзац у рецензії на «Повстанців» присвячено синтаксичним дієприслівниковим конструкціям — їх виправленню. Ось: «Викупити землю можна лише домовившись із паном і за його згоди (= за його згодою); Скродський, після відмови селян (= через відмову селян), накликав військо; покарання виконає дворовий кат Рубікис, за допомогою драгунів (= за допомогою драгунів; за підтримки драгунів); Після відмови бунтівників видати владі свого ватажка (= проти бунтівників, які відмовилися видати владі свого ватажка)… військо відкрило вогонь». Тут виправлення зроблено без будь-яких пояснень, тож важко сказати, чи вважали ці конструкції неправильними, чи неживими, а може, й тим і тим водночас. Тепер ми вважали б їх такими, що потребують виправлення — хіба що за винятком передостаннього випадку, який неправильний, — бо вони надто книжні, мають газетний відтінок.

Ще кілька прикладів, які, на мою думку, потребують стилістичного виправлення, бо вони так чи інакше художньо непереконливі, штучні й не зовсім точні: «І тепер він (годинник) невпинно (= безперестанку, постійно) вірив; Варшава коштувала (= обійшлася) багато грошей; уже наступного дня (= іншого дня) двадцять чоловіків… мають стати до маєтку. (У Ю. Балюшиса: (бджола) спустилася вниз до наступної (= іншої) квітки.) Та звістка, безперечно, шкідливо позначилася б (= зашкодила б) його здоров’ю; День мав бути по-весняному радісним (= приємним, веселим); Яке величезне (= велике, страшне…) враження справило; Викласти всю неприйнятність поведінки (= неприйнятність); Дарма хліб їдять і виснажують (= зубожують, мучать) самих себе».

26

Цей перелік можна продовжити заувагами до мови «Проданих літ» (I) Ю. Балюшиса: за його словами, серед них теж є такі, що стосуються радше стилю, ніж правильності.

Чи завжди рецензент мав рацію? У деяких випадках, можливо, й ні! Почнімо з дуже простого прикладу. Скажімо, дорікаючи В. Миколайтісу-Путінасу за «каволь», ужите замість «коваль»: «— Каволю (= ковалю), ось стерлося й луснуло одне кільце точила». Адже в околицях Сурвілишкіса люди зазвичай казали «коваль». Це слово виправлено й у «Проданих літах»: «Ковалем (= ковалем) я не буду». Але ж тут письменники стилізують. Адже мова «Повстанців» — це мова, якою говорили в Сурвілишкісі сто років тому, і, можливо, тоді замість коваль казали каволь. Ні, я не захищаю це варварство. Досить нагадати, що не можна все, що було в народній мові, без вибору переносити в художній твір. Та тут уже самого критерію правильності недостатньо — слід зважати на доцільність уживання слова. Отже, такі виправлення не слід ставити в один ряд із, скажімо, неправильними орудним чи місцевим відмінками. Адже це вияв ідейно-художнього задуму письменника. І вже цілком не можна погодитися із заміною слів, що становлять давній традиційний пласт і загальновживані: лелеку — на гуза, повстанців — на бунтівників, мавпу — на малпу тощо.

Значно проблематичніша річ — слова, які письменники вживають метафорично і за які їм дорікають. У статті «Дещо про мову „Проданих літ“» «п’яний від сонця комар», що співає в малиннику під вітром, замінюється на дзижчучого, гудучого комара, а голуб…, який сидить собі завмерши, — на такого, що сидить навпочіпки. Як пам’ятаємо, автор цих образів ні за що не хоче від них відмовлятися⁵. І тут вирішальне слово за ним. Адже він хотів висловитися образно! Комар співає, голуб сидить, наче людина. І тут важко заперечити письменникові, який використовує такий троп. А от навряд чи варто захищати його право називати хмари свинцевими, а не чорними чи темними, а сніжинки — такими, що сідають, а не лягають чи падають.

Чимало близьких до стилістики міркувань і порад, як краще сказати, знаходимо у статті «Треба поліпшувати мову друку». Ось які вони: «Цього року, перед початком періоду стійлового утримання (= перед тим, як зачинити худобу в стайнях), керівники колгоспу обіцяли не повторювати подібних помилок»; «Жоден із комбайнів не використовується для молотьби (= не придатний до молотьби)»; «Ллє холодний осінній (= осені, осінній) дощ». Адже справді в усіх цих випадках думка сама проситься бути висловленою не так, піддаючись моді, — без настирливо вживаних де треба й не треба періодів стійлового утримання, без обставини мети, вираженої конструкцією з давальним відмінком віддієслівного іменника, без узгодженого означення, вираженого похідним прикметником, тоді як жива мова радить уживати родовий відмінок неузгодженого означення.

Ще кілька прикладів: «Керівники зобов’язані (= мають) надіслати (= відіслати) до колгоспу свої жниварки»; «Швидко розвивається (= зростає, розширюється) свинарство»; «Буркун охоче відвідують бджоли (= З буркуну бджоли багато носили)»; «Змагання колгоспників ще більше розширюватиметься, приносячи (= і принесе) нові перемоги сільському господарству»; «Організовують маси колгоспників (= колгоспників) для здійснення рішень сесії ради (= щоб здійснити рішення); «Краще-

⁵ Baltrušis J. Apie kūrybinį darbą. — Kn.: Raštai. V., 1959, t. 3, p. 71–72.

27

…відображає (= зображує, висуває, відбиває...) наявний стан нашої літературної критики»; «Народ Єгипту, який любить свободу (= дорожить свободою, волелюбний), одностайно стає до боротьби»; «Не може бути й мови про те, що Єгипет готовий кинутися (= напасти) в обійми Америки»; «Жінки готуються (= пораються по господарству)»; «Передав землю трудовому селянству (= селянам); «Панують глибока (= велика, цілковита) тиша»; «Розмовляє з майстрами високих (= великих, щедрих) урожаїв».

Жива мова саме так і радить — так ми могли б окреслити мотиви й підґрунтя виправлень проф. Й. Балчіконіса, його розуміння того, де слід шукати опори для доброго стилю. Чи сказано це живою мовою, чи ні — ось у чому, як тут вважають, слід порушити питання. Існує чимало афоризмів про добрий стиль. На думку одних, головна його риса — ясність, на думку інших — точність, для третіх — стислість, для ще інших — образність, милозвучність тощо. Для професора Й. Балчіконіса початок усього й мірило — жвавість: «Те, що суперечить духові живої мови, не може бути добрим»{⁶, — каже він. Звісно, не відкидаються й інші властивості стилю. Наприклад, згадана ясність: «Лише думки, викладені ясною та живою мовою, досягають сердець слухачів і глибоко пускають там коріння, а те, що подається мовою, яку важко зрозуміти, проходить поверхнею, не зачепивши людської душі, і зникає в повітрі, мов мильна бульбашка»⁷. А так, тобто жваво й виразно, буде, якщо триматимемося якнайближче до розмовної мови. Тому краще навіть не «жінка», а «сама», не «підкова», а «підкови», не «хмара», а «хмари» тощо. Тут, у живій людській мові, криються невичерпні джерела сповнених життєвої сили засобів вираження, які щедро живлять речення професора — перекладача казок і подорожніх описів, його лексику, синтаксис: «Перед очима царівни простягалося в усій своїй красі широке море» — ось приклад із тих, яких десятками знаходимо на сторінках перекладів і які показують, де перекладач питає поради, добираючи слово, словосполучення, форму, синтаксичну конструкцію. Тут, у джерелах розмовної мови, він знаходить іще й рідкісніше, але дуже потрібне слово, якого ми вже не могли вжити, бо, можливо, навіть не здогадувалися, що воно взагалі існує. Скажімо, дієслово trukinti: «Господар був веселий на вдачу, своїми розповідями вмів розважати гостя до півночі»; дієслово atsveikinti: «Юнак кивком голови попрощався з ним і сказав…» Подібних прикладів можна виписати чимало, проте пошук і знаходження найкращого слова в перекладах казок професора Й. Балчіконіса — не тема цієї статті.

Тут я хотів би додати невеличку добірку стилістичних виправлень, не врахованих у оприлюдненій кількості, бо їх було вписано від руки (олівцем) між рядками деяких уже надрукованих книжок, перш ніж подарувати їх тому, хто допоміг читати коректуру. Це або сам перекладач помітив те, що вислизнуло від нього під час перекладу чи перегляду перекладу, або відновив те, що змінив редактор.

Отже, у казках «Тисячі й однієї ночі»:

«Марджана не забула, що наказав Алі-Баба. Спершу вона знайшла для нього білизну й віддала одній рабині, щоб та віднесла її, яка ще не лягла (=... рабині, яка ще не лягла)».

⁶ Balčikonis J. Rinktiniai raštai. – V., 1978, t. 1, p. 106.

⁷ Ten pat, p. 106.

28

Не яка … конструкція — не підрядне означальне речення, а дієприкметникова… та, що ще не лягла, бо перша передала б не зовсім ту інформацію, до того ж тут ужито дещо книжний вислів. По-друге, заперечення потрібне не при дієслові бути, а при дієслові лягти.

І, мабуть, загалом не буде зайвим згадати про ту гіпотактичну конструкцію підрядного означального речення, до якої вдавався Й. Балчіко́ніс, а нині, сказали б ми, вона дедалі агресивніше поширюється, можливо, через підозру, що не скрізь відповідає «духові живої мови». З цієї нагоди — ще кілька прикладів. І «Брати Грімм», і Андерсен схильні починати казку реченням із конструкцією «який». «Es war einmal eine Frau, die sich ein ganz kleines Kind wünschte…»; «Vor Zeiten war ein Schneider, der drei Söhne hatte und nur eine einzige Ziege»; «Mit den feinen Händen griff sie in die häßlichen Nesseln, die waren wie Feuer». Перекладач починає таку казку: «Жила-була жінка, вона дуже хотіла мати маленьку дитину…»; «Жив собі кравець, мав трьох синів і лише одну козу»; «Вона почала виривати своїми вродливими руками кропиву, та пекла її, мов вогонь». Підрядне речення тут часто замінюється дієприкметниковою конструкцією, простою частиною речення, проте надзвичайно охоче звертається до читача конструкція з «той, та»… Порівняймо також кінцівку казки братів Грімм «Бременські музиканти»:

Ох, у тому будинку сидить жахлива відьма, вона подряпала мені обличчя своїми довгими пальцями; а перед дверима стоїть чоловік із ножем, він устромив мені ножа в ногу; а на подвір’ї лежить чорне страховисько, воно накинулося на мене з дерев’яною кийкою; а нагорі, на даху, сидить суддя, який крикнув: «Приведіть мені шахрая».

У домі сидить страшна відьма, вона вхопила мене своїми кігтями й роздерла обличчя; а біля дверей стоїть чоловік із ножем, він розрізав мені литку; у дворі лежить чорне страховисько, воно мене як ударило довбнею — і не стало сил чинити опір; а на даху сидить суддя, це він наказав мене схопити й привести до нього.

Але повернімося до обірваної нитки думки — до арабських казок:

«Алі-Баба пішов слідом за Марджаною (= разом із Марджаною)». Очевидно, слід виразити аспект супроводу: адже не одне й те саме — йти слідом за кимось і йти з кимось.

«Уночі підповзла страшна змія, почала повзти звідусіль навколо мого багаття, але крізь (= крізь) гілки й гострі колючки не могла до мене дістатися». Крізь? Чому? Тому що треба сказати не те, крізь що не можна було пролізти, а те, через що не можна було дістатися.

«Ми страшенно стомилися (= виснажилися), вже не могли волочити ноги, полягали й міцно заснули»: виснажилися, а не стомилися; «стомитися» було недостатньо сильним.

«Рибалка бачив, як пливе (= пливе) під водою безліч риб…»; «пливе», бо треба передати, що дія повторювалася.

«Рибалка вів шлях. Незабаром вони підійшли до тієї (= такої) гори…»; Такої, бо перед тим було: «Султан покликав того рибалку й, розпитавши, де він упіймав рибу, сів

29

з усіма чоловіками зі свого двору на коней і наказав їхати до того місця». Та гора — неточна інформація; адже тут треба сказати:... до якоїсь? незнайомої гори, однієї гори.

«— Мене охоплює жах, коли подумаю, яке лихо спіткало б вашу величність (= могутність), якби фея своїми чарами навіяла принцові злий намір скинути вас із трону…»; Не величність, а могутність… Величність, мабуть, не має традиції вживання в народній мові.

«Я віддам свою дочку за твого сина, якщо він надішле мені сорок золотих таць, повних таких самих коштовних каменів, які ти приніс тепер. Ці камені мають принести сорок чорних (= чорних) рабів, кожен із яких нехай веде білого (= білого) раба…»; Навіщо вживати — поруч із коштовними каменями — і як означення до рабів займенникові форми прикметників? Адже тут достатньо простого опису ознак: немає потреби ні виділяти, ні підкреслювати.

«Тим часом Аладдін оговтався від страху й промовив:

— Що ж мені робити? Прошу, скажіть (= сказать)?»; Ужито скорочену форму, бо вона властивіша розмовній мові; до того ж, якби залишити повну форму «сказати», повторювалося б -ти: «робити — сказати», і вийшла б наче якась монофонічна оркестровка.

Далі — ще невеличкий набір виправлень без жодних пояснень:

— Що, моя королево, — промовив принц, — ти кажеш, що той Скайбар — твій брат? Яким би страшним він не був, я шануватиму й любитиму його як найближчого свого (= мого) родича!»

«— Тепер іди, хлопче, і роби, як я сказав, — промовив жрець! — Ми обоє будемо багатими все своє (= наше) життя».

«Одягли його в царське вбрання, посадили на трон і присягнули йому на вірність (= відданість)».

«Місце, куди мене приніс птах, з усіх боків було оточене горами, що підпирали хмари (= хмари)…»

(Пор.: К. Донелайтіса:

«Журавель, дивовижно здіймаючись аж до чорних хмар…»)

«Ідучи, я топтав діаманти під ногами й навіть не подумав підняти хоча б один із них (= із них)».

Цей короткий огляд думок професора Й. Балчиконіса про стиль і прокладеної ним ниви на цій ділянці праці завершую одним повчанням Й. Яблонскіса: «Ми повинні навчати не так граматичних термінів, як живих мовних явищ» (моє підкреслення — Й. П.). Насправді Й. Балчиконіс не написав ані підручника граматики, ані стилістики, ані посібника з перекладу, але і з викладацької кафедри, і рецензіями, перекладами та іншою своєю діяльністю весь час навчав «живих мовних явищ». Серед них чільне місце належить і стилю.

30

Ю. БАЛЬЧИКОНІС ПРО СТИЛЬ

Резюме

Професор Юозас Бальчиконіс не залишив нам спеціальних досліджень з литовської стилістики, проте до стилю та пов’язаних із ним питань він звертався в багатьох своїх працях. Найчіткіше й найповніше свою точку зору на стиль він виклав у полеміці з литовським письменником Б. Сруогою (1927). Як головну передумову доброго стилю він насамперед висуває граматичну й словотвірну правильність мовлення та дотримання закономірностей розвитку мови. Стиль невіддільний від мови. Тому без правильного мовлення немислимий і добрий стиль, який за всієї різноманітності своїх форм і проявів не може виходити за межі, встановлені системою мови. Поряд із цим у мовознавчій спадщині Ю. Бальчиконіса нерідко трапляються судження й зауваги про важливість мовного чуття для сприйняття стилістичного забарвлення й відтінків слова, нюансів його семантики. Істотними якостями стилю, на думку професора, є логічність викладу, ясність висловлювання. Про це йдеться у статті «Чому треба добре знати свою мову». З усіх вимог, які Ю. Бальчиконіс висував до доброго стилю, на перший план у його вченні виходить вимога вміти висловлюватися живо, адже «неживе не може бути добрим». Яке мовлення вважається живим, а яке неживим, — про це найповніше ми дізнаємося з його рецензій на літературні твори литовських письменників і литовські переклади творів світової літератури, а також із виправлених ним литовських текстів інших стилів (особливо періодичної преси). Говорити добрим стилем — це, згідно з Ю. Бальчиконісом, означає триматися якомога ближче до живого народного мовлення, вчитися в нього, наслідувати його найкращі зразки. Цього принципу професор ретельно дотримувався сам як у своїх оригінальних працях, так і в перекладах казок («Тисяча й одна ніч», брати Грімм, Г. Андерсен, Ш. Перро) та художніх творів інших жанрів. Його численні переклади є чудовою школою не лише правильного й живого мовлення, а й доброго стилю.