LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXV (1995)

LIETUVIŲ LEKSIKOLOGIJOS TYRINĖJIMAI

Йоланта ЗАБАРСКАЙТЕ

ФОНОСЕМАНТИКА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНИХ СЛІВ (ОДНОЕЛЕМЕНТНІ ПОЧАТКОВІ СПОЛУЧЕННЯ)

На питання у сфері фоносемантики намагаються знайти відповідь у специфічній групі експресивної лексики литовської мови — звуконаслідувальних словах, тобто аналізуються слова, які не називають, а передають враження, спричинене звуком, образом, відчуттям чи переживанням. Основним об’єктом дослідження обрано звуконаслідувальні слова як найменш проблемну сферу експресивної лексики. До інших пластів експресивної лексики звертаються тоді, коли потрібно обґрунтувати отримані висновки. Для обґрунтування фоносемантичних висновків аналізуються ідеофони (звуконаслідувальні слова, що імітують образ, викликаний дією чи переживанням), мімеми (звуконаслідувальні слова, що імітують типову міміку, коли виражається якесь відчуття), зрідка — ономатопеї (звуконаслідувальні слова, що імітують звук).

Проблема фоносемантики пов’язана зі сферами фонетики й фонології, семантики та лексикології. Використовуються їхні терміни й методи. Приклади звуконаслідувальних слів записуються звичною для литовської мови транскрипцією. Речення, якими ілюструються приклади, наводяться такими, як у словниках: із «Литовського словника» — без транскрипції, із DūnŽ — у транскрипції, що використовується в ньому. Скорочення географічних позначок слів — як у «Литовському словнику». Значення подаються так, як у словниках.

Універсальність сприйняття артикуляційних та акустичних ознак звуків обмежується індивідуальністю фонетичних систем мов і синтагматичних відношень між мовними звуками. Коннотація мовних звуків у фоносемантичній системі є сталою й незмінною. Вона має потенційний характер і виявляється в тексті.

Звуконаслідувальні слова, будучи найдинамічнішими за своєю синтаксико-семантичною функцією словами, які не зважають на деякі фонетичні закони литовських діалектів, є частиною лексичної системи литовської мови й підпорядковуються її фонотактичним законам. Вони не мають фонетичної структури, що змінюється під час мовленнєвого акту й наближається до межі паралінгвістичних систем комунікації (жестів, міміки); це означає, що фоносемантика звуків не належить до сфери психоакустики та психофізіології, а є системною властивістю мови, яку можна описати лінгвістично.

Звуконаслідувальні слова можуть починатися з усіх приголосних литовської мови, а також із /ch/, /h/, /f/, які належать до периферії мови. Найчисленніший тип — із приголосними T. Розглянемо його насамперед.

Одноелементні початкові сполучення приголосних типу T. Для артикуляції приголосного /k/ характерно те, що під час вимови струмінь повітря проходить крізь зімкнення. Це і є слухова «чіткість», якою наділена акустична ознака приголосного /k/ — «компакт-

187

«…тиний», створює враження вольової, здійснюваної із силою дії, спрямованої назовні. Звук /k/ починає багато вигуків-ідеофонів, що означають удар, штурхан, тикання, поштовх, рубання, биття: /k’ipšt/ ”тик, цап”, /k’i̇mšt/ ”для позначення легкого поштовху, удару”, /k’ė.lkšt/ ”карк”, /k’ėkšt/ ”такс”, /kàkšt/ ”кекшт”, /kàpšt/ ”цап, ляп”, /kȧr.kšt/ ”каукшт”, /ká.u̇kš/ ”звук удару”, /ku̇m.pt/ ”штурх, бах, кулак”, /ku̇č/ ”цьом, бух”, /ku̇okš/ ”кнап, каукшт”; /ku̇okt/ ”кулак, штурх”. До цієї групи вигуків-ідеофонів належить своєрідна «конверсивна» група, що позначає хапання, схоплювання: /kàpt/ ”позначати схоплювання”; /kùpt/ ”хап”; /ku̇opt/ ”цап”. (Звук /k/ частий і у вигуках-ідеофонах інших мов, що позначають хапання, пор.: осетинське kæpp, турецьке kap, семітське kàpp, чуваське kap). Є вигуки-ідеофони, що створюють образ раптового руху, стрибка: /k’ùkt/ ”стриб, скок, стрибнути”; /kó.st/ ”для позначення стрибка”. Образ підскоку, підняття вгору передається за допомогою приголосного /k/ і низького тону в сполуці або підвищеного тону.

/k/ — бемольний /k’/ — дієзний kù.pt ”підвести” k’ù.kšt ”стрибнути” kù.st ”стриб” k’ù.st ”шасть” kù.pt ”злетіти, рвонути” k’ù.rt ”для позначення стрибка” ku̇st ”стрибнути” k’io.kšt ”скок”

Тремтіння, дрижання, посмикування означає семантична група: /kìr/ ”тремтіти від холоду”; /k’ip/ ”смик”; /k’ėp/ ”для позначення дрижання, ворушіння”; /k’ùs/ ”для опису здригання”; /k’ùst/ ”для опису тремтіння”.

Найбільшу групу становлять вигуки-ідеофони типу CpV, що позначають звук, який виникає від дотику до поверхні (зазвичай твердої).

Г. Корнілов описує вигуки-ідеофони такого типу схемою: вольове спонукання — дія — рух — контакт (Kornilov 1984: 112). За його спостереженням, приголосні типу T у багатьох мовах схильні імітувати цю схему, а приголосний /p/ є «абсолютно придатним для створення дії — руху — контакту» (Kornilov 1984: 113). Із семантичною групою вигуків-ідеофонів типу CkV, що означають підняття, підстрибування тощо, співвідносяться вигуки-ідеофони CpV: /pùrst/ ”для опису злету (про перепілку)”; /pùrp / pùrp/ ”для опису раптового змахування крилами”. Семантично близькі: /pùkst/ ”пух”; /pùkšt/ ”для опису підняття диму, пилу”. Як і у випадку CkV, сполука має низький тон. Парадоксально, що для позначення ідеї підйому вгору використовується низький тон. Очевидно, це пов’язано з враженням «важкого відриву від землі», тим більше, що дієслово pùrptelėti означає «летіти нерівною траєкторією, постійно піднімаючись і падаючи вниз». Лексико-семантична валентність цього дієслова обмежена: не скажеш, що purpsi srelis. У тексті маємо: /pùrst pǫ.tpele ės pùo kùojo / pǝ̇rsegondà.u/ DūnŽ. Сполука /pu/ і виразніше /pù/ у лексиконі литовської мови часто викликає враження важкості: pundzà ”пампля”; pùplinti ”важко йти”; pùžinti ”повільно йти”; pùrslinti ”брести”; pùrsóti ”сидіти ліниво, пихато”; pùžinti ”важко йти”.

Артикуляційні особливості /p/ — раптовий вихід підвищеного тиску повітря в ротовій порожнині під час вимови — можливо, впливають на побічне враження повітряності, пор.: pùršti ”1. ставати м’яким, 2. роздуватися, товстіти, 3. гнити, трухлявіти”; pùžióti

188

”киснути, підійматися (про хліб)”; púrti ”настовбурчуватися”; pùrpti ”1. розпухати, розбухати, пухнути; 2. набрякати, розм’якати”; pùzas ”чуб із настовбурченого волосся”; pùpe ”діал. колиска” тощо. Це пояснило б фонічну семантику значення вигуку-ідеофона /pùrks/ /pùr.ks/ ”позначати розрив” і своєрідного переносного імітатива /pùs/ ”позначати гнів, пихатість”. Пор. pušata ”той, хто пихатий, дратівливий”, putùkšlis ”пихатенький”, pušėti ”сердитися, дутися”.

Із енергією, що виникає під час вимови /p/, пов’язана семантична група, яка означає раптовість, несподіваність дії: /p’ìst/, /pùikšt/, /p’í·st/, /pù·kšt/, /p’íkt/, /púrkt/, /p’í·kt/, /p’èkšt/.

Глухий проривний /p/ низького тону вже самою артикуляційною назвою сигналізує звук контакту з поверхнею, що виникає внаслідок дії сили різної інтенсивності. Артикуляційні й акустичні ознаки звука /p/ найбільше відповідають створенню слухового враження. Найбільшу групу типу CtV становлять вигуки-ідеофони, що створюють образ-звук удару: /tàk/, /tañ/, /tàkst/, /tá·ukšt/, /tàpt/ tàp/, /t’ėi.kšt/, /tèk/. Матеріал текстів свідчить, що звук /t/ має функцію сигналізувати образ дії, але водночас показує, що звук контакту рухомого об’єкта з поверхнею є високим, пор.: Тільки горщик затріщав, упав на землю й розбився, сметана розлилася LKŽ(LT IV 258); Лікар рукою ляснув по крупу — і кінь проковтнув селітру LKŽ(Trk); Трактор загуркотів, гупнув у кабіну й розбив її LKŽ(Slk); Оцей Юргіс — лясь йому по вуху! LKŽ(Slm); Чоловік підійшов, німець — і лопата геп йому по лобі, та й закопали LKŽ (Krn); Я вдарив сокирою по тій сосні — гуп, а мені тріска в лоб — лясь LKŽ (Ob); Вийняв рубля — і дзеньк на тарілку LKŽ(Erž).

Високий /t/ сигналізує слабшу дію, тому тип CtV має численну семантичну підгрупу обговорюваних звуконаслідувань — імітативів, що означають постукування, брязкіт, несильне стукання, плескання тощо. Вигуки-ідеофони зазвичай уживаються повторювано, пор.: Морта ляснула Йонісу по плечу — той і замовк LKŽ(Kal); Тук-тук, постукуючи пальцями по табакерці LKŽ(J); Уночі він уже тарабанить тара тара тара тара тара, тара тара тара, щоб його випустили LKŽ(Varn); Якщо не слухатимеш, буде лясь-лясь по сідничках LKŽ (Vrn); Глухі приголосні типу T протиставляються в таких мінімальних парах: /tàr.kšt/:/kàr.kšt/, /tà·ukšt/:/ká·ukšt/, /k’èkšt/:/t’èkšt/, /kàpšt/:/tàpšt/.

Приголосні однієї класу фонем /k/:/t/ розрізняються лише за ознакою компактності: дифузний, що відповідає умовним аудитивним характеристикам «чіткий» — «нечіткий». Опозиція приголосних відображається також у дієсловах-ідеофонах, пор.: kapšóti:tapšóti. Чіткий /k/ (він, до речі, на слух здається нижчим за /t/), очевидно, сигналізує про більшу енергію, волю, цілеспрямованішу дію. Це підтверджують тексти: Jis man tik kėkšt per nagus LKŽ(Kair): /té·kšt / té·kšt /t/ tuòki· lašā· į ā·ki/ DūnŽ. З палицею kàkš по голові, курка vinks LKŽ(Rm): /lė·nda tà·kšt par smù.ke./ DūnŽ. Kaũkšt нарешті по голові, brinkt — і мертвий LKŽ(Up): /tàrkšt / tàrkšt puo kapė·ika/ DūnŽ.

Для цікавості можна порівняти чуваські звукослова: kop ”ефект удару по футбольному м’ячу” і tup-tupke ”звук биття”.

Маємо пари, у яких протиставляються /p/:/t/, пор.: /p’ìkst/:/t’ìks/, /p’èkšt/

189

/t'ėkš(t)/, /pãkšt/: /tãkšt/, /par./: /tar./, /pùk/:tuk/, /p/:/k/ контрасту є дві не дуже надійні пари: /pùm.pt/:/kùm.pt/ (походження від іменника?), /pú.kšt/:/kùkšt/ (так само?). Маємо тернарну опозицію: /par.kšt/:/tar.kšt/:/kar.kšt/, /pá.ukšt/:/tá.ukšt/:/ká.ukšt/.

Виразно простежується тенденція до контрастування /p/:/t/:/k/. Звуконаслідування схильні утворювати пари /p/:/t/ і /t/:/k/.

Диференційною ознакою опозиції /p/:/t/ є тон, тобто /p/ — звук низького тону, /t/ — високого. Тон — одна з найконнотативніших акустичних ознак — деякими дослідниками вважається найуніверсальнішою, фундаментальною (Jakobson, Waugh 1979: 130). Однак у розглядуваному випадку самостійний вплив має також губна артикуляція /p/, своєрідне копіювання жесту, тобто імітація контакту поверхні з об’єктом губами. Семантичний аналіз тексту не спростовує думки, що губний проривний /p/ низького тону більше імітує звук зіткнення, а /t/ — наближається до імітації руху: Обмила руки, пєкш, пєкш зліпила хлібину LKŽ(Všk): /tė·kšt /tė·kš(t) tūoki· lašā· i ā·ki/ DūnŽ. Пикш — як дасть їй, та й убив LKŽ (Švnč): /tí·kšt/ tá·kšt ir á·udi par dí·na/ DūnŽ. /pá·kšt i ví·na žùnda/pá·kšt i kìta/ DūnŽ: /lí·nda / tá·kšt par snù.ke/ DūnŽ.

Отримані результати дають змогу впорядкувати наявну тріаду за принципом бінарних опозицій:

/paũkšt /pagaliu// qâ·'l ezgóndite/ DūnŽ.

Паршк і побіг імперіол на підлогу LKŽ(Dr).

/taũ.kšt taũ.kšt i sudā.žį bùtel'ika/ DūnŽ.

/taũkšt/ taũkšt / puo kapé.ika/ DūnŽ.

/i kā.kta su súm'cù kaũ.kst/ DūnŽ.

Каркс із косою об камінь LKŽ(Šts).

/p/ контрастує з /t/ і /k/ як ідеофон слухового враження з ідеофонами зорового враження; його функція відповідає третьому складникові узагальненої семантичної схеми. Нижчий /k/ контрастує з /t/ як ідеофон інтенсивнішої, спрямованішої дії з ідеофоном не настільки інтенсивної дії.

Į binarinės opozicijos triadą fonologijoje suvedama tuo pačiu principu (Girdenis 1981: 178).

Основна фоносемантична функція приголосних типу T — імітувати паралінгвістичну ситуацію дії — руху — контакту. Вибір приголосного залежить від його акустичних ознак (тону, компактності), однак можуть впливати й артикуляційні особливості звука (це особливо характерно для приголосного /p/). Приголосні мають і інші, не такі виразні коннотативні значення.

Найбільше фоносемантичне навантаження має приголосний /p/, найменше — /k/.

Група звуконаслідувань типу CgV, що передають удар, легкий удар кулаком, постукування, за чисельністю значно поступається звуконаслідуванням, що починаються з глухого члена опозиції: /gùkt/ «стук, удар кулаком», /gû·kt/ «стук», /gùŋkt / guũ·kt/ «лясь, гуп». Якщо порівняти звуконаслідування типу CgV з глухими варіантами тієї самої семантики, здається, що в звуконаслідуваннях типу CkV імітована дія відбувається тоді, коли її спрямовано на інший об’єкт, а у випадку дзвінкого приголосного імітована дія

190

об’єктом є діяч тексту або суб’єкт тексту, пор.: Gùkt į kuprą su kuloku LKŽ(J). Aš tą pieną sriūbt sriūbt, man močiutė gūkt gūkt LKŽ(Bdr). Gùnkt į kuprą! LKŽ(Sts). Гусці — лише kūkt лозиною, і готово LKŽ(Vj). З палицею kàks по голові — курка vinkts LKŽ(Rm). Курка лише kańkt гусеняті в спину LKŽ(Slm). Лише kūokt kūokt дитині по спині LKŽ(Rd). Káukš — ударив люлькою об стіл LKŽ(rš).

Спрямовану на суб’єкта дію передають також звуконаслідувальні слова, що відображають картину виливання води — звук, другий компонент якого імітує імплозивне скупчення приголосних у сполуці, пор.: Tik gùst kibirą vandens ant galvos LKŽ(J).

Розглядувані звуконаслідувальні слова типу CgV мають семантичний зв’язок із дієсловом gùnkti «згинатися, горбитися» та іменниками gungà, gungrà «горб».

Загалом виявлено дуже багато лексики, що починається з приголосного /g/ і позначає дію, яку діяч спрямовує на самого себе, або слів, що починаються зі звука /g/ і позначають результат такої дії: gòmulti «зминати в грудочки, загортати, скручувати»; gùroti «загортати, закутувати»; gùrmulti «м’яти, зморщувати», gapsnóti «збирати»; góbti «1. в’язати, 2. закутувати, 3. грабувати, м’яти, 4. брати шлюб (про жінку), 5. тули́тися»; gósti «прагнути, домагатися»; gaùbti «збирати, накопичуватися, збирати, брати»; guòbti «грабувати, хапати»; gabinti «зваблювати, спокушати»; gabàzis «прибуток, вигода»; gámbalas «скручений зі соломи сніпок для завершення краю даху»; gargòlas «помпон веретена»; gàbana «жмут сіна, соломи тощо». Варіанти слова «жмут»: gùzulas, gùrgulas, gùrgulė, gùbulas, gùgulas, guñgulas; варіанти слова «крихта»: gurìnys, gurùkas, guruláitis, gùrulas; варіанти слова «шматок»: gòmulas, gomulỹs, gùmulas, gãbūzas, gabūzis, gabižalas, gabulỹs, gamùlžis, gamūžas, gãmaužas, gãmalas, gamãkas тощо. Слова, що виникли внаслідок лексичної дивергенції: garsótis «бруд на тілі, ковтуни, грудки»; gabùrdalas «невелика кулька»; gãbė «голова, дурепа»; gógė «жарт. голова»; gangóžas «велика темна хмара»; gargalnósas «той, хто має великий ніс»; gùngkrãmis «людина з великою головою». Є також чимало назв діячів, що позначають індивіда, зосередженого на собі: gomurà «ненажера»; gãbas «жадібна людина»; góbštas «те саме», gótas «той, хто дуже жадібно їсть». Є прикметники зі схожою семантикою: godùs, gobšùs, gobùs, goslùs. Цю численну лексику наведено як аргумент на користь опозиції дзвінких сполук типу CgV глухим відповідникам, що має ознаку протилежного до імітованої дії напрямку.

Звуконаслідувальні слова зі значенням падіння переважно імітують його картину й утворюють найчисленнішу семантичну підгрупу CbV. Їх більше, ніж глухих відповідників із тією самою семантикою, пор.: /bʹic / bʹiːc / bʹipt / bʹéːmpt / bʹéːnc / báːnc / bàc / bàpt / bãːpt / báːpt / búmpt / búmst / búːpt / búːc / búc / búːp / búrg / buiːc / bóːpt/.

Маємо пари: /bàpt: pàpt/, /báːpt: páːpt/, /búmpt: púmpt/, /búːpt: púːpt/, /búːc: púːc/, /buiːc: puiːc/, /bóːpt: póːpt/.

Pópt ir atsisėda LKŽ(Aps); Tik pūpt tokian patalan kaip pūkuos minkštan LKŽ(Mžš); Kai šoksiu per revą, tik puic ant šono ir parkritau! LKŽ(Kair); Pàpt ir nukrito obuolys nuo obels LKŽ(J); Pàpt bryzas lašinių į skreitą LKŽ(Krš); Maža grūšnelė tik bапt, o didesnė jau bópt LKŽ(Ds); Būpt ir nukrito nuo aukšto LKŽ(Skr). Йонукас buic у воду й поплив LKŽ(Pp); Bапt і

191

ліг LKŽ(Dr). Bapt у Рінгуву машина впала LKŽ(Krš). Цікаві міркування викликає семантична група типу CbV, пов’язана з поняттям води або, лексикологічно кажучи, семою, пор.: /būl./ «для позначення хлюпання»; /būrk/ «клю»; /būrpt/ «для позначення втягування рідини»; /būrkšt/ «для позначення бризку»; /būi.pt/ «для позначення виринання з води». Усі звуконаслідувальні слова поєднуються з низькотональними змішаними дифтонгами /ur/ (найчастіше), /ul/ та дифтонгом /ui/. Сему рідини має також експресивна лексика з низьким вибуховим одночленним початковим скупченням, пор.: būkoti «чалапати»; buzur̃lis «мазун»; būzyti «пити рідину»; burkšlioti «голосно сьорбати»; burbėti «булькотіти»; burgė «болото, багно»; bungė «розмоклий хліб»; búojis «калюжа»; а також експресивні дієслова з низькотональним динамічним імплозивним скупченням bliaūkti «текти безперервно», bliūgžti «хлюпати (про рідке багно)»; одночленні сполуки вищого тону: bauzōti «підніматися, пінитися під час кипіння», baūzaras «плакса», ще вищого тону: belžti «мочити, хлюпати» тощо. Можна припустити, що ідеофон /b/ має конотацію падіння у воду або іншу рідину. Це утворює опозицію до конотації ідеофона /p/, пов’язаної з повітрям. Порівняймо фоносемантичну опозицію: Pūpt ir nuskristo savais keliais LKŽ(Grž) (ідеофон «повітря»): Nosis būrbt būrbt burbsi LKŽ(Š) (ідеофон «вода»).

Звуконаслідувальні слова типу CdV можуть імітувати удар, падіння дрібних предметів: /d’ùkt/, /d’ìmšt/, /duñ.kst/.

Характерна для типу CdV семантична підгрупа зі значенням уколу дає підстави стверджувати, що й високий дзвінкий /d/, як і інші дзвінкі приголосні його фонологічного класу, може позначати напрямок, протилежний тому, що його позначають глухі відповідники. Це звуконаслідувальні слова зі значенням уколу гострим предметом, раптового пронизливого, різкого болю тощо, пор.: Digt ir įkando gyvatė į koją LKŽ(J); Šoko iš lovos, adata dygė į koją įdūrė LKŽ(Plt). Є кілька звуконаслідувальних слів зі значенням внутрішнього поколювання, пор.: Man po krūtine diląsi dilą dila LKŽ(J); /díkt / díkt / digul’į́ka par duñ.t/ DūnŽ; /pamač’ė:u tū šašvū:ka / di·kt par širdi/ DūnŽ; Dingst man par širdį, kad taip bus LKŽ(J). Є своєрідне звуконаслідувальне слово в переносному значенні, що позначає «спадання думки на думку», пор.: Tik man dingt į galvą, kad aš arklių dar nepašėriau LKŽ(Jrb). Усі вони спрямовані на оповідача або діяча тексту. Високий тон початкових сполук у звуконаслідувальних словах зі значенням раптового болю, уколу, гострого болю (дієзний /d’/ поєднується лише з голосними типу i) сигналізує про локалізованість і гостроту відчуття; пор. експресивний іменник середнього роду dímba «дуже висока й тонка істота» або образне дієслово dybsóti «стирчати, випинатися».

Звуконаслідувальні слова на позначення тремтіння, що починаються з дзвінких приголосних, виражають відчуття, пережите оповідачем, тоді як глухі вживаються, коли йдеться про тремтіння когось іншого, пор.: Tiktai dreba rankos dild dild LKŽ(Dsn) (я, мені): Drebėdamas kūr kūr kūr krapenes jis į bebleistantį agniakūrą LKŽ(Vr) Kipsas kūst kūst pagavo kustelėti kaip drebulės lapas (ps.) LKŽ(Mc). (він, йому).

Сполуки типу CgV контрастують зі сполуками типу CdV (пор. опозицію CkV: CtV). Типом CgV імітується сильніша, інтенсивніша дія, а не звук. Звуконаслідувальні слова типу CdV імітують слабшу дію, що потребує меншої сили, і вказу-

192

до досить високого звуку, що виникає як результат, пор.: Я те молоко сьорб, а бабуся мені ґукт ґукт LKŽ(Bdr); Усе серце дукт дукт тріпоче LKŽ(Rd).

Маємо пари /p/: /d/: /dà: bà/, /dūkst: bùkst/, /d’ik: b’ik / b’ikt/, /dú·pt: bú·pt/, /dó·pt: bó·pt/; тріаду /d/: /g/: /b/: /dùkt: gùkt: bùkt/, /dur̄: gūr̄: būr̄/, /dàkt: gàkt: bàkt/. Наприклад: Ґур̄ ґур̄ ґур̄ — поспішає стара, біжить, збирається LKŽ(Š). Дур̄ дур̄ дур̄ — їздить і їздить на коліщатках LKŽ(Arm). Бур̄ бур̄ — і всі чорти загуркотіли в річку LKŽ(Tvr).

Окрім розглянутих коннотативних відмінностей фоносемантики дзвінких приголосних, пов’язаної з дією — рухом — контактом, у типі CgV реалізуються дієслова-ономатопеї, що позначають раптовість і несподіваність дії. У групі глухих приголосних ономатопеї з такою семантикою належали до типів CpV і CtV. Маємо два випадки: /gó·kst/ — «позначати раптову, несподівану дію»; /gàkt/ — «позначати раптову дію». Перша ономатопея має відповідник /bókst/, друга — /bàkt/; проривні приголосні більше позначають контакт, пор.: Ґокст — батько й увійшов до хати LKŽ(Tvr); Бокшт — і зіткнулися LKŽ(Ds); Щойно сонце bàkt (заходить), як він gàkt і приганяє LKŽ(Pg).

Ономатопея /bù/, утворена за допомогою губної артикуляції, означає «тремтіння, вібрацію (про губу)»: /bù bù bù į drė·bincu palū·pį/ DünŽ. Цю ономатопею можна вважати імітацією звуку, що виникає під час посмикування підборіддя й нижньої губи, мімічним звуком, який не належить ні до імітативів, ні до ономатопей. Напрошується термін «мімема», з огляду на його лексичний зв’язок із мімікою. Ця ономатопея доповнює ідеофон /b/ коннотацією губного звуку, очевидною і в розглянутій далі семантичній групі: як і в типі CpV, його дзвінкий відповідник має семантичну групу ономатопей, що означають мовлення або інший звук чи дію, пов’язані з губною артикуляцією, «прицмокуванням», змиканням губ. Повторювана ономатопея /biñ./ позначає звук плачу: Один biñ, другий biñ — і всі діти пустилися в плач LKŽ(Mri). Повторювана ономатопея /b’ik/ — звук заїкання: Той b’ik b’ik, та й не має що сказати LKŽ(Ml). Є ономатопеї-імітативи, що позначають мовлення, однак, порівняно з ономатопеями мовлення типу CpV, не мають коннотативного компонента зневаги або мають його дуже нечітко: /bõ·va sò·tà·rtà / nièks nie bō·rpt/ DünŽ. Для порівняння — ономатопея типу CpV із відтінком зневаги: /pè pė / papepėje· / ir neblika/ DünŽ.

Отже, ідеофон /b/ позначає мовлення або іншу дію, виконувану губами, і має дуже слабкий відтінок зневаги.

Думку про те, що в ономатопеях, які починаються з дзвінких приголосних, є схильність говорити про життєві функції людини, підказує семантична група типу CdV, що означає раптовий погляд. Голосний кореня коригує коннотацію злого погляду й недружелюбності: /d’ìpt / d’ìrst/ — «позначати раптовий погляд», /d’é·lpt / d’é·pt/ — «позначати злий, раптовий погляд».

Такі ономатопеї Г. Kornilovas називає ономатопеями внутрішньої дії. Уже з семантики назви видно імітацію протилежного напрямку порівняно з відповідниками глухих приголосних. Ця семантична група доповнює ідеофон /d/ коннотацією погляду та коннотацією раптовості, поміченою раніше (у семантичній підгрупі зі значенням уколу).

Основна фоносемантична функція дзвінких приголосних типу T, призначена

193

виражати конотації дії — руху — контакту, має властиве лише дзвінким фоноѕемантичне значення протилежного напряму або внутрішньої дії, яке найчастіше відрізняє їхню фоноѕемантику від відповідників із глухими. В опозиції фоноѕемантики глухих: дзвінких дзвінкі також можуть позначати слабшу дію, однак ця конотація не дуже помітна. Іноді вибір дзвінкого: глухого приголосного визначається акустичним враженням від звуку, що імітується. Найменш фоноѕемантично маркований приголосний /g/, найбільш — /b/.

Одноелементні початкові сполуки з приголосними типу R.

Їхній аналіз розпочнемо з пари носових фрикативних (m, n). З водною семою пов’язані вигуки типу CmV, низький початковий сполучник яких, мабуть, ідеофонічний і вказує на темряву глибини, куди, долаючи опір поверхні (універсальна конотація губної артикуляції), потрапляє суб’єкт або об’єкт тексту, пор.: /múˑrkt ir įkrìta į /raisto/ ãˑki/ DūnŽ; Mùrkt ir panėrė viedras į vandenį LKŽ(Krš). Aš tik biški valty krypt, mùlkt į vandenį, ir gatava LKŽ(Skr). Panaši ideofono, reiškiančio žlugto virimą, interpretacija (judanti vandens masė, greičiausiai tamsi). /mùr mùr kã/p/ pėklà vìrs vìrs /žlùgtas/ DūnŽ. Žodynuose užfiksuotas veiksmažodis mùrti ”šlapti, mirkti, težti”, šnekamojoje kalboje dažnas veiksmažodis marmãlyti ”pilstyti, pliurti”. Su skysčiu susiję ir vidinio veiksmo ištiktukai, reiškiantys prarijimą, plg.: /màk/ mùlkt /mùkt / mùˑkt/. Čia /m/ konotacija panaši — ”smukimas į tamsią gelmę”. Ir iš dviejų smūgį reiškiančių imitatyvų, vienas turi vandens semą, plg.: /tãm vaĩk’ǫkùˑ màˑkt/ įˑ šùona/ DūnŽ; Mokst ranką į vandenį LKŽ(Ds).

Один імітатив сигналізує про раптову дію: Mókt nosį ir ana prikìšė LKŽ(Ds).

Є імітатив /m’ĩr/, що означає похитування, миготіння (пор. mirinėti ”нишпорити, снувати”, mickóti ”розмахувати”, micìnti ”виляти”). /m’ĩr/ — найімовірніше, варіант šmĩr.

Окрему групу становлять мімеми, пов’язані з артикуляцією губно-носового /m/: /m’ĩk//”для позначення запинки в мовленні”, /m’ĩkt//”для позначення розгубленості, коли не знаєш, що сказати”, /mùk//”для вираження бурмотіння”. Компонент зневаги, властивий плавному /m/, виявляють також дієслова mekióti ”говорити невиразно”, maménti ”те саме”.

У литовській мові багато слів дитячого мовлення, утворених зі сполук із початковим /m/, однак серед одноелементних вибухових сполук у вигуках таких не виявлено.

Г. Kornilovas цікаво тлумачить конотацію звука /m/ як мімему смоктальної дії (Kornilov 1984: 80). Це дає підстави стверджувати, що слово mammà легко інтерпретується з фоноѕемантичного погляду. Для порівняння — латинська назва ссавців: mammalia.

Є чимало імітативів типу CnV, що означають зовнішній удар: /nùkt / n’úˑkt / n’úˑkst / n’ĩest / n’õˑkt / n’óˑket/. Два імітативи мають значення внутрішнього уколу, удару: /n’ĩkt / n’ĩˑkt/. Є вигук зі значенням занурення у воду /n’ùrkt/ (пор. вигуки типу CmV зі значенням падіння у воду). Бічне відхилення позначає вигук /n’ĩkst/. Усі вони мають конотацію раптовості, що підтверджується раптового

194

значення дії має /ná.ŋkt/: Nankt і перекинувся, помер LKŽ(J). Носова артикуляція коннотує мімему /n'ūr/, що означає приглушене бурмотіння. Брак означає вигук-ідіофон /n'ušt/: Було б добре, якби ти й далі був у Вільнюсі, але роботи — ніушт LKŽ(Žem).

Аналіз сполучень сонорних (l, r) почнемо з вигуків-ідіофонів із низьким /l/. Коннотативне значення руху вперед-назад передає велика група повторюваних вигуків-ідіофонів, пор.: /làks/: Палець відрубаний — лакс, лакс, лакс, тінталі́но LKŽ(Šts); /l'úmpt/: Лю́мпт, лю́мпт, лю́мпиш, лю́лиш над джерелом LKŽ(J); /l'úŋkt/: Лю́нкт, лю́нкт — погойдується LKŽ(Er); /l'ėk/: Як я з коровою помучилася, то серце в мене лєк, лєк, лєк, лєк — і вже нічого не можу LKŽ(Plt); /làp/: Застебни ті рукави — лап, лап, лап, розірвані бовтаються LKŽ(Brb); /làp lap tava kaù·li/ DūnŽ; /lù·p/: Поки Алексис теревенив, люп-люп-люп — строкатий дятел у дерево LKŽ(Vaižg); /lúop/: Лише півник лоб-лоб /крилами/, аж доки проспівав LKŽ(TDrIV 207).

Вигук-ідіофон /lúop/ вказує на іншу коннотацію ідеофона /l/. Вигуки-ідіофони, що означають удар, ляскання, падіння, пов’язані з коннотацією м’якості й частково важкості, пор.: /lúop/: Гарні, маленькі праники — люоп-люоп-люоп, так праник і пере LKŽ(TDr IV 238); /lúmp/: Лисиця тільки лумп у яму LKŽ(Prng); /l'iópt/: Тільки ліопт — і мішок упав згори LKŽ(Grv). Коннотації м’якості й руху передає вигук-ідіофон /lùr/: Лур-лур — кашу, хлопці, відхилившись, якби їх хто пригостив, то залюбки з’їли б LKŽ(Vad). М’якість і важкість, імовірно, зумовлюють також вибір цих вигуків-ідіофонів у нейтральних текстах: /ló·pc/: Він мені коли-не-коли палицею лопц, лопц! LKŽ(rš); /lùt/: Коли йшов, нога ніби послизнулася, то лут — і лежу LKŽ (Grv); /l'ė·pt/: /послизнувся/ — лєпт на долівку DūnŽ. Коннотацію повільного періодичного руху вперед-назад (угору-вниз), погойдування підтверджує лексика: lyliúoti «погойдуватися»; lekúoti «важко дихати, висолопивши язика (про собаку)»; leketúoti «потроху розхитувати»; làzgurti «рухатися, звисаючи»; lapúoti «розмахувати під час бігу»; lapsėti «махати крилами»; langóti «гойдатись у повітрі»; laskióti «мотляти»; lùnginti «виляти»; lùmčioti «погойдуватися»; lùpčioti «бити праником під час прання»; lugsnóti «плескати (про вуха)»; lùzginti «розхитувати»; liupėti «рухатися під ногами (про м’яку землю)»; lop­sėti «пурхати». Ця коннотація пояснює численні рефрени з ідеофоном /l/, пор. lado, laduto, ladu тощо. Коннотацію м’якості мають експресивні слова: lelýs «шмаркля»; l'ė eiva «язик»; lėbeda «розмазня»; lìmti «розкиснути, обм’якнути»; lámža «той, хто в теплий день тепло вдягається»; lerpsóti «сидіти розслаблено»; liuliùkas «язик»; liózga «м’якотілий».

Акустичні властивості /l/, як і у випадку сполучень CmV, пов’язують цей ідеофон із семою води: /lá/ «для позначення звукового текучого струменя рідини»; /lùk/ «для передачі звуку жадібного пиття»; /lùkst/ «для позначення наливання води»; /lú·kst/ «для опису стрибка у воду». Варто звернути увагу на низький тон сполучень. Сему води мають дієслова liùlti «текти»; liùrškoti «полоскати» (пор. mùrti).

З артикуляцією язика пов’язані повторювані вигуки-ідіофони, що означають мовлення, — /là/: /uǯša tuòkė pamilìje/ /là là là gėrklės palė·di/ DūnŽ; /l'ėpt/ «для позначення обмовки». Повторюваний вигук-ідіофон /l'ùr/ «для позначення поганого скрипу» дає підстави припустити, що коннотація мовлення ідеофона /l/ має відтінок зневаги

195

відтінок. Є багато дієслів із сонорним /l/ на початку, що мають значення «патякати дурниці, теревенити»: lilėnti, lepsėti, lėmžgyti, lėpoti, larleti, lalatūoti, laskatyti, lazgėti, làgžti, lařkšti. Ці слова підтверджують компонент зневаги в коннотації мовлення ідеофона /l/.

Ще Платон приписував звукові /r/ у грецькій мові коннотації поривчастості, енергії, руху. У литовській мові цю коннотацію підтверджує велика кількість вигуків-ідіофонів зі значенням руху: /r'ėpt / r àkt/ r àkst/ r àkšt/ r' àpt/ r' àkt/ r'ùpt/ r'ùnt/ rùp/. Семантичне оточення цих вигуків-ідіофонів не вказує на детальніші компоненти коннотації, пор.: Тільки ракш — і засунув у пазуху LKŽ(Žmt); Уся ріунт геть LKŽ(Gs); Я йому тільки ракт у піч LKŽ(Mr); Та сирота всі кишки віддала собаці (ps.) LKŽ(Tvr). Однак є кілька повторюваних вигуків-ідіофонів, семантика яких дає змогу доповнити фонсемантику ідеофона /r/ коннотацією швидкого, поривчастого руху вперед-назад (мерехтіння): Ну, руй-руй почухай, якщо свербить LKŽ(Grš); Ріб-ріб в очах — що це може бути?! LKŽ(Krš). (Пор., /kõːr tos pã gal'os ròbol'į je/ a rămė nègali pastuovóti/ DunŽ.) Наприклад, коннотативне значення мерехтіння, миготіння може бути основою алітерації С. Неріс: Розсипає камінці/ Ширвінта брижиться/ Ромашка журиться/ У осінній ріллі. Створюється враження тремтливого прозорого осіннього повітря. Коннотація поривчастого, енергійного руху вперед-назад зумовлює численні рефрени структури типу CrV. Вона пояснює також повторюваний вигук-ідіофон /râ.i/ «для позначення співу».

Мінлива висота звуку, що виникає під час артикуляції /r/, вібруючий кінчик язика, який модулює амплітуду звуку (то зменшуючи, то збільшуючи її), мабуть, впливають на коннотацію гнівного мовлення, сварки в ідеофона /r/ у вигуках-ідіофонах /râ/: /rărără tecina/ розмовляймо гарно/ DunŽ; /rù/: /rù rù i r'ijės kãːp šunis/ DunŽ. Дієслів на позначення суперечки, сварки, лайки, що починаються зі звука /r/, чимало: ragóruoti, razgáuti, rážikauti, râpoti, rèšintis, reižgėti, remėžytis. Це доповнює ідеофон /r/ коннотацією гнівного мовлення, яка, можливо, виникла з наслідування гарчання.

Найбільшу семантичну групу CvV становлять повторювані вигуки-ідіофони з артикуляцією губно-зубного приголосного /v/. Витягування губ під час вимови цього звука пов’язане з вигуками-ідіофонами /v'ėkšt/ «для позначення того, як дитина починає плакати», /voř/ «для позначення невиразного мовлення», /vàpt/ «для позначення белькотіння», /v'ìpt/ «для позначення легкої гримаси», /v'íːpt/ «для позначення виразної гримаси».

Ці вигуки-ідіофони є випадками мімем, оскільки імітують звук або дію, відтворюючи специфічність міміки. Міміка гримасування є основою вигуків-ідіофонів, що виражають огиду. Ці вигуки-ідіофони дають змогу приписати ідеофону /v/ коннотацію артикуляційної огиди й відрази, підтверджену багатьма словами, позначеними у словниках стилістичними ремарками «зневажливо» або «презирливо»: vėpšlos, vėbros «губи»; vambŕa, vámpla «морда»; varėzgà «базіка»; vėpežoti, vepėti, vãpalioti, vógrauti «теревенити, патякати, говорити дурниці»; vėbrenti, vamplinti «незграбно йти, витріщатися»; vampsóti «витріщатися»; vãdal(u)oti «їсти», valūzuoti «волочити»; vėmpti «багато пити».

Серед сполучень типу CjV знайдено два вигуки-ідіофони — /jèk/ «для позначення звуку собачого скавчання»; /jùst/ «ворухнутися». Фоносемантична інформативність звука /j/ незначна. На

196

матеріалу недостатньо. Не звертатимемо уваги на опозиції тих вигуків, семантика (а часто й походження) яких різна: /'tʲist: rʲist/, /mʲikt: rʲikt/, /lʲap: rʲap/, /mũr: lũr/, /lũk: rũk/, /nʲũr: lʲũr/. Найбільше фонозначущих опозицій (6) маємо з контрастними зубними-альвеолярними /l/: /r/, пор.: /lʲek: rʲek/, /lʲup: rʲup/, /lũkt: rũkt/, /lʲapt: rʲapt/, /lʲakst: rʲakst/, /lã: rã/. Текст підтверджує, що фонозначущі опозиції ідеофонів /l/ передають повільнішу дію, виразну конотацію неквапливого руху вперед-назад, гойдання. Г. Корнілов вважає ідеофон /l/ звуком ковзання (Kornilov 1984: 162). До конотацій ідеофона /r/ на підставі наявних опозицій можемо додати конотацію енергії; крім того, очевидно, створюється враження звуконаслідування тріску й скрипу (До речі, Г. Корнілов називає звук /r/ універсальним звуком ламання (Kornilov 1984: 121)).

На фонозначущі опозиції, що позначають мовлення, можливо, впливає також тон приголосних — сваряться зазвичай вищим тоном, ніж розмовляють. Також маємо контрастні пари носових — губного й негубного: /mʲikt: nʲikt/, /mʲikst: nʲikst: (vʲikst)//mʲíkt: nʲíkt/.

Опозиції найчастіше утворюють вигуки, що становлять мінімальні пари.

Можемо зробити висновок, що всім сонорним властива конотація руху вперед-назад (угору-вниз), яку для зручності, щоб не плутати її з фонозначущістю руху зімкнених приголосних, називатимемо перебігом. Його характер передає артикуляційна особливість сонорного, частково — тон.

Усі сонорні використовуються для імітації мовлення або, як у випадках із мовою жестів, для відтворення типової міміки. Їхня артикуляція також додає власний компонент конотації: /m/ — сумнів, заїкання, /n/ — заперечення, невдоволення, /l/ — зневага, погойдування під час співу, /r/ — гнівне мовлення, жадібне ковтання, /v/ — огида, кривляння.

Низький тон /l/ і /m/ може використовуватися для створення враження води, вологи, мокроти.

Найбільшу фонозначущу інформативність має звук /l/.

Одноелементні сполуки типу C/S/V.

Найбільше вигуків маємо типу CšV. Двомісцевий альвеолярний фрикативний /š/ контрастує із сонорним /v/, пор.: /šʲeptis: vʲeptis/, /šʲũpt: vʲũpt/. /v/ має розглянуту нами конотацію огиди, яка, очевидно, є основою фонозначущої опозиції.

Більшість звуконаслідувань, що мають на початку сполуки звук /š/, пов’язані зі специфічним шелестінням і шарудінням — звуками, які найкраще імітує /š/.

Г. Корнілов зауважив це в таджицькій і чуваській мовах, пор. таджицьке šart «імітація шелесту під час ламання прутиків; хрускоту льоду», чуваське šartlama «тріскучий мороз», чуваське šartala «дитяча брязкальце». Литовські повторювані вигуки мають різну семантику; об’єднати їх в одну групу дає змогу та сама звуконаслідувальна основа: /šdʲ/ — «передає стукання дощових крапель по даху»; /šar/ — «передає звук струменя»; /šũpt / šũp/ — «повторенням передається розсипання»; /šʲũpt/ šʲũp/ — «повторенням передається інтенсивніше розсипання»; /šʲũkšt/ — «повторенням передається шелест»; /šʲurkt/ — «під час косіння косою —»

197

…для позначення звуку, що розсипається»; /š’ūr-/ — «1. для позначення звуку сипання, 2. для позначення шелестіння». Функція приголосного /š/ виражати шепіт, тихе мовлення — універсальна. Поряд із литовськими /š’à/ šàp/ š’è/ š’ėp/ š’ù/ š’ip/ (/p/ — вказівка на губну артикуляцію мовлення) є російське šušù!, таджицьке — šim-š! Маємо вигук для втихомирення /šà/, де /š/ — вказівка на шепітне мовлення.

Г. Корнілов вважає, що притаманні багатьом мовам слова, які починаються з ідеофона /š/ і означають страх, жах (пор. чуваське čerem šarach! «від жаху моє серце розкололося» (Kornilov 1987: 130)), пов’язані з ономатопеями тріскотіння, що починаються з ідеофона /š/. Литовські імітативи /šùst/ «для позначення дрижаків»; /šù·st/ «для позначення скуйовдження волосся»; /šùš/ «дрижання, що позначається повторенням»; /š’ūŕst/ «для позначення легкого дрижання від переляку»; /š’ù·rst/ «для позначення сильного дрижання від переляку»; /š’ūrpt/ «для позначення дрижання від холоду або переляку»; /š’ù·rkš/ «для позначення переляку» безсумнівно пов’язані з виразною конотацією нерівної поверхні, властивою ідеофону /š/. Частково її виявляють вигуки /š’ùpš/ «коливання хвиль, що позначається повторенням»; /š’ip/ «для позначення спалахування вогню»; /š’ìrkšt/ «для позначення потріскування іскор над вогнем», а також дуже численна лексика зі семою нерівної поверхні: šaiža «дрижання»; šarma «іній»; šaršas «булькотіння води, коли вона тече по камінню або коли дме вітер»; šapis «той, у кого волосся росте назад»; šiaurė «бруд на поверхні»; šebežis «шишка»; šėpšė «мох, що росте на стовбурах дерев, дахах, парканах, каменях»; šepdžiūlis «кучерявий (про барана)»; šabadūkas «колючка лопуха»; šekštė «шорстка, погана трава»; šėgžmas «сміття»; šiošis «потріскана кора дерева»; šakšti «тверднути від холоду» (про багно); šerpūti «ставати покритим лусочками»; šepsóti «стирчати, виступати (про траву, волосся)». До речі, назва Я. Яблонскіса «žvarbieji» («шорсткі») ніби призначена для позначення конотації нерівної поверхні.

Про семантику типу CsV можна сказати небагато, оскільки вигуків цього типу мало: /š’ūrpt/ «для позначення сьорбання», /šàkt/ «для позначення прикріплення», /š’é·st/ «для позначення раптового присідання», /š’ì·kt/ «для позначення раптової дії», /š’ù·st/ «при повторенні означає шиття» — не мають жодних виразніших конотативних вказівок. Те, що /s/ — найчастіший приголосний литовської літературної мови (Pakerys 1986: 130), означає, що він найменш маркований, а тому має дуже низьку фоноѕемантичну інформативність. Із застереженням йому можна приписати конотацію рівномірного — раптового руху: Siūst pralekė arklys pro kiemą LKŽ(S1).

Вигуків типу Čv також небагато. Прикладів недостатньо, щоб упевнено судити про їхню фоноѕемантику. Дієслова žėngti, žėrgti мають вигуки з іншим голосним у корені: /ž’ìrkt/, /ž’ìŋkt/.

Вигук /ž’ó·pt/, дієслово žiotis і вигук /ž’ė·ukt/ — очевидно, мають риси мімеми, а також пов’язані з фрикативною артикуляцією. Є ономатопея /žàr/ «для позначення хлюпання крапель», яка явно доповнює текстову інформацію враженням бляшаного даху: /išė·juom /i vakarėli/ pūšplìke· / lį·tù/s/ žàr žàr/ i puo linksmibis/ DūnŽ.

Вигуки раптовості: /ž’ì·kt/ «для позначення раптового уколу», /ž’ì·pt/ «для позначення раптової дії» інтуїтивно хочеться пов’язати з конотацією світла, сяйва —

198

тацією (/ž'ipt/ — має очевидний зв’язок із žiebti). Цю думку підтверджує і численна лексика із семою світла: žarà «займання, світло», žiùžė «вогник (у дитячому мовленні)», žìrti «сяяти, мерехтіти, іскритися», žérplėti «поволі горіти, жевріти», žaižaruoti «сяяти», žaìbti «мерехтіти», žiotúoti «горіти» тощо.

Вигуків типу CzV лише три: /ž'ìˑkt/ «для позначення раптового удару»; /zì/ «для вираження дзижчання»; /ziñˑ/ «для позначення дзвону скла» — їх недостатньо для висновків про фоноѕемантику /z/.

Фоноѕемантика фрикативних звуків має характер епітетів, доповнюючи опис дії додатковою ознакою «рівномірності» (/s/) або «нерівномірності» (/š/). Найбільш коннотований звук — /š/. Фоноѕемантичні значення /š/ так чи інакше пов’язані з нерівномірністю: дрижання — холод — тріск — страх — тиша.

Įdomumo dėlei keletas asociacijų iš Š. Steponavičienės žodyno (Steponavičienė: 1986): tyla jungiama asociacijų ryšiais su — šnibždėti, nelaimė, nelaimingas, ošimas, siaubas, snaigės, šnarėjimas, šiokštimas; šaltis jungiamas su: ledas, speigas, nejaukus, šiurpu, drebėti, krečia, sukrečiantis, žvarbus. Tarp asociacijų, sukeltų baimės — drebėti, šiurpas, lūžo, šalta, tylu, uraganas.

Вигуки, що починаються з чужих приголосних. Окрему групу становлять вигуки, що починаються з чужих приголосних, або — як їх називають фонологи Празької школи — із синхронічних чужомовних елементів, а дескриптивісти — із периферійних членів системи (Girdenis 1981: 122). У «Словнику сучасної литовської мови» таких вигуків не зафіксовано.

Наявні в нас вигуки, що починаються з чужого звука /f/, указують на змістовність висловлювання та бажання оратора вирізнитися високим стилем мовлення. Таке вживання вигуків належить радше до сфери міфопоетичної мови: Fìrp ir išskrìdo LKŽ(Grž): Fìrt ir apsivertė ant kito šono LKŽ(Rod); Fùkt ir atlėkiau, fùkt ir gatava LKŽ(Slv). Це підтверджує і часте вживання вигука на самому початку речення — своєрідна синтаксична актуалізація. Є виразні випадки, у яких /f/ — факультативний варіант /p/, що виконує експресивну функцію та засвідчує незвичайність висловлювання, тобто актуалізує його або самого оратора: Fùr ir ištrūko tas žvirblis jam (ps.) LKŽ(Pin); Bèg fùk fùk traukinys LKŽ(Klk); Lapė fùrt per langelį ir išsinešė kiškutį LKŽ(Vlk). Подібне явище наводить А. Гірденіс, розглядаючи діалектні слова: пн.-зх. жем. afalceina «апельсини», folka «польки», fudra «пудра» (Girdenis 1981: 122). Звуку /f/ можна приписати конотацію претензійності.

Літерою h (очевидно, через її акустичні властивості: низький тембр, неперіодичні коливання, що сприймаються як гул, шелест, задньоязикова-піднебінна артикуляція) позначається грубіший перехід до звука; у цих вигуках h не є фонемою, а її поява також належить до сфери міфопоетичної мови. Цей звук подібний до паралінгвістичного звука приманювання і має виразну конотацію моторошності, пор.: Velnias ėmė vytis šaukdamas ”Huš huš į maišą?” LKŽ(TDr VI 15); Hamt ir suėdė vilkas vieną avį LKŽ(Skr); Pelėda — heu — sako LKŽ(Ps). Фонологічно це: hamt — /amt/, huš — /uš/, heu — /eu/. Із звуком /h/ пов’язані міжнародні ономатопеї сміху /hà/, /hù/ huūˑ/, /hì/. Подібно сміються якути — huk!, турки — hig-h!, японці — ha-ha тощо (Kornilov 1984: 89).

199

Із звуком /ch/ пов’язана також міжнародна ономатопея сміху /chà/ та її варіанти. Глухий відповідник уживають росіяни xo-xo, xuxu, таджики — xu-xu, xa-xa, осетини xuel-x, чуваші — xax-xax-x (Kornilov 1984: 88).

Ці приголосні через своє іншомовне походження, тобто екзотичність, а також через те, що вони рідко трапляються в мові, мають значне фонопоетичне навантаження. Немає сумніву, що їх часте повторення в тексті чи інша актуалізація (скажімо, у першій частині речення) дуже швидко помітні. Їхня фонопоетика поверхова й більше належить до сфери міфопоетичної мови.

Сполуки з африкатами. Аналіз сполук із приголосними-африкатами показує, що з погляду фонопоетики це проміжна ланка між одночленними й двочленними сполуками, оскільки у випадку чистих ономатопей ці сполуки здаються одним звуком, тоді як у групі імітативів це виразні фонопоетичні сполуки.

Ономатопеї, що імітують дзвінке, металеве звучання, дзенькіт, у своєму семантичному полі мають слова зі семою металу або скла, пор.: Džengti kavolis ir nukirto geležį LKŽ(Ds); Džin džin stiklus pakeldami LKŽ(rš); Džinkt pro langą pinigai LKŽ(Jdr); Velnias atnešęs džek pinigus ant stalo per langą LKŽ(Dglš); Tik džur džur jam pinigus ant galvos papylė LKŽ(Rd); Kai dalgiai aštrūs, o arkliai smagiai eina, tai džì džì džì LKŽ(Gr); Džan džan dalgius daužo į tekin ius LKŽ(Vaižg); Džer džekt dusliai džerksejo dalgės LKŽ(J.Balt); Marti džingt raktus gnešusi metė ant žemės LKŽ(J). Африката /ǯ/ у текстах завдяки фонопоетиці розширює семантичний простір речення, вказуючи на металевий об’єкт, пов’язаний зі звуком, пор.: Džė džė džė, kad lyja, nuo stogų LKŽ(Slm). Lytì pradėjo po dvylikos, klausaus, dža dža dža LKŽ(KlvrŽ). Eisiu pamelšiu džy džy džy karvytę LKŽ(Vrn).

Сему металу (у семантичному полі — коса, ножиці, сокира) мають вигуки, що означають «різання, рубання»: /ǯ’ìrkšt/ǯ’ìrkš/ǯ’ìrkt/. У цих випадках африката /ǯ/ протиставлена /ž/ як переривчаста (різкіший перехід від паузи до звуку) плавній, а /d/ — як виразна тьмяній (менш інтенсивному шелесту). Диференційні ознаки звуку металевого дзвону — переривчастість і виразність.

Африкаті /ǯ/, яку фонопоетично інтерпретують як позначення нечутного звуку, приписують конотацію металевого дзвону, яка не є цілком ономатопейною. На це вказують розглянуті нами синтаксично-семантичні випадки з відром і дахом.

Сполуки з африкатою CǯV, що відрізняється ознакою дифузності, також мають конотацію металевого, різкого звучання та семантичне поле слів із семою металу або скла, пор.: Džingt stiklas ir subyrėjo LKŽ(Skrd); Džir rėžia stikliorius stiklą LKŽ (Slm); Pagriebęs lazdą, kaip duos jai in galvą — pinigai tik džer džer LKŽ(BsP I 279); Džinkšt kirviu paukštei galvą nukirto LKŽ (rš). Ką jis, varge, prikapos su tokiu kirvuku — džekt džekt LKŽ (Rs). Є вигуки, що імітують дзвін дзвона: /ǯ’ìn/ ǯań.k/ ǯań.kt/ ǯen/. Тупіт копит імітують вигуки: /ǯ’ìk/ ǯàk/ ǯùk/. На металеве відро вказує вигук ≠ /ǯ’ìː/: /a dziː dziː nuori/ DūnŽ.

Розглядаючи фонопоетичні опозиції /k/: /t/, ми обговорювали фонопоетичну інформативність ознаки компактний: дифузний. Для компактного звуку

200

ми відрізняли інтенсивнішу, енергійнішу, вольову, спрямованішу дію. Цей висновок підтверджують опозиції /ž'ek: ž'ekt/, /ž'in: ž'in'/; /ž'įˑnkt: ž'įˑnkt/, /ž'įˑ: ž'įˑ/. Протиставлення компактного /ž/ і дифузного /z/ диференціює відтворюваний звук.

Те, що сполуками C₃V реалізуються семантично найменш марковані ономатопеї звуку їзди верхи та дзвону дзвона, а також розглянуті нами тексти дають змогу зробити висновок, що обидва ідеофони /ž/ і /z/ мають конотацію металевого дзвону, але /ž/ — має більшу фон семантичну інформативність. Багато фонетичних варіантів, що означають вигук наслідування «дзьобання», пов’язані із запозиченням dziobas (можливо, і самі вигуки є запозиченнями) і не впливають на аналіз, пор. /ž'óˑpt/ ž'áˑp/ ž'úˑpt/ ž'ùpt/ ž'úˑopt/.

Фонсемантичне навантаження африкати /ž/ невелике, вона має конотацію металевого дзвону, її фонсемантична інформативність менша порівняно з фонсемантичною інформативністю /ž/.

За допомогою африкати /č/ реалізується велика група вигуків, що імітують звуки рубання, стриження, розривання. Звукова основа — специфічні акустичні властивості глухої африкати (шелест, перехід від паузи до звуку). На відміну від дзвінких африкат, де акцентується металевість звуку, тут наголошується м’якість контакту з об’єктом (часто об’єктом, від якого походить звук, є дерево, м’ясо, тканина), пор.: Čàk čàk почав рубати дерево LKŽ(Jnšk); Čàkšt, čàkšt — і дерево впало LKŽ(Krkl); Čàkt сокира встромилася в дерево LKŽ(J); Тільки čàkšt у палець — і встромилася LKŽ(Vvr); /č'éˑkšt/ відрізав: хвіст собакиˑ/ DūnŽ; Čáˑrkšt, čárkšt кравець стриже сіре сукно LKŽ(rš); /č'irkšt/ páˑrpliˑša/ lúopiˑg dabāˑr/ DūnŽ; /č'irkšt nuošiniˑs/ labāˑ suplįˑšiz bįva/ DūnŽ. Виразно помітна універсальна фонсемантична диференційна ознака дзвінких: глухих — напрямок. Дзвінкі ономатопеї імітують самостійний звук, який видає предмет, що рухається (гроші, скло, коса, шпори, дзвін, копита тощо); глуха /č/ імітує звук, що виникає внаслідок контакту двох предметів, він не є самостійним. Навіть ономатопеї, що імітують звук дощу, відрізняються від дзвінких варіантів тим, що сигналізують про контакт із м’яким предметом: Čà čà čà — і мене облило LKŽ(Šts); Čè čè čè — дощ такими великими краплями, що аж лило LKŽ(Jnšk); /gīrdu par m'iˑgùs/ čà čà čà/ DūnŽ.

Групу ономатопей — імітативів, що означають ковзання нерівною поверхнею, можна інтерпретувати двояко. Можлива ономатопоетична інтерпретація: /č'ùˑšt/ č'ùˑšt vàˑrnas kāˑp vėštas/ DūnŽ. Можливе сполучення ідеофонів /t/ і /š/: Чіу́кшт — і посунулося по льоду LKŽ(Ds); Чіу́кшт черевичок, чіута, на землю, лилія LTR(Ds); /č'ùˑkšt pavirta į nekeláˑs/ LKŽ.

Імітативи удару /č'íˑŋkt/ і /č'ēŋkt/ мають властиву глухим спрямованість «він, йому, мені»: /mùni pamāˑti/ невістка// dùreš č'íˑŋkt/ DūnŽ; /čáŋkt par nagùs/ kùr graibāˑs/ DūnŽ. Ідеофон /t/ означає рух, /š/ посилює інформативність.

Вживання африкати для втихомирення має більш вольовий, вимогливіший характер порівняно з вигуками, що починаються на /š/. Вольовості додає ідеофон /t/, пор.: /uˑžrįka/ č'ùkt/ кури посідали/ DūnŽ; /šùbar'áˑu gāˑva iškšūsi/

201

діти. č’ūkst/ DūnŽ.

Африката /č/ порівняно з /t/ і /š/ має більшу фонсемантичну інформативність, але її конотативні значення можуть збігатися з конотативними значеннями звуку /t/ (випадок удару) і конотативністю звуку /š/ (вигуки для втихомирення). Єдина конотація, властива лише /č/, — звук м’якого контакту двох предметів.

Ономатопеї, що починаються зі звука /c/, імітують м’якший, не такий різкий, слабший, досить високий звук: Дзигорій на стіні так зрідка ходить чак чак чак LKŽ(Jnšk); Слухаю — тільки цан цан із дзвіночками, і звук розлігся вдалечінь LKŽ(Ds); /ciñ/ ciñ. / у щілину лампочки/ DūnŽ; /či˙nkt/ č˙nkt/ кидає капейку/ DūnŽ.

Конотація африкати /c/ — м’який звук, який видають дрібні предмети. Імовірно, це вплив дифузного /s/, конотація м’якості якого не виявлялася в одноконсонантних сполуках типу CsV.

В ідеофонах ця конотація помітна. Конотація м’якості, замкненості, обіймів відрізняє вигуки /càpt/ cùp/ có˙p/ cū˙pt/ «схопити» від їхніх аналогів без африкати, пор.: /kàpt/ тощо. Це вплив ідеофона /s/, оскільки /t/ має звичайні конотації руху — контакту — раптовості.

М’якість, що реалізується звуком /s/, у поєднанні для вираження втихомирення зумовлює те, що вигуки /c’īt/ c’ic/ зазвичай уживаються, щоб заспокоювати дітей.

Конотація африкати /c/ — м’який звук, який видають малі предмети. У випадку не ономатопей — це поєднання ідеофонів /t/ і /s/, де /s/ має раніше не виявлене фонсемантичне значення м’якості, ніжності, малості. Завершуючи розділ про африкати, слід додати, що апріорі здається, ніби частота та закономірності їх уживання в діалектах можуть бути зовсім іншими, ніж у літературній мові чи узагальненій моделі литовської лексики, яку подає LKŽ. Йдеться не лише про дзукання, яке, без сумніву, змінює фонсемантичний зміст африкат. Здається, що жемайти схильні вживати більше вигуків з африкатами, ніж представники інших діалектів, тому їхня інформативність у діалектах інша. Це, звісно, питання дискусійне й таке, що потребує дослідження.

Основні фонсемантичні відмінності класів приголосних. Усі зімкнені приголосні литовської мови мають конотацію біхевіористської схеми «дія — рух — контакт». Це також може бути відчуття паралінгвістичної ситуації — почуття — результат — вираження. Ця конотація відрізняється від конотації перебігу, властивої класу сонорних (періодичного/неперіодичного руху в різних напрямках). Приголосні типу T означають односпрямовану дію з чітким початком, характер і напрямок якої диференціюють звуки, що конструюють усередині класу. Ознаки перебігу в сонорних також залежать від індивідуальних властивостей звуку. Приголосні класу фрикативних є епітетами дії чи відчуття, що вказують на їхню рівність, цілісність або нерівність, уривчастий характер.

Акустичні ознаки приголосних, значущі для фонсемантики. Усередині класів фонсемантично значущими є такі акустичні ознаки: а) компактність — надає дії чи відчуттю вольовості, енергійності, чіткої спрямованості.

202

b) тон — що вищий тон приголосного, то дрібнішу дію, відчуття, переживання прагнуть імітувати. Ознака тону є підґрунтям конотацій води, повітря, темряви, тьмяності.

c) фонологічна ознака дієзності — побічний, підвищений тон звука зменшує, пом’якшує імітовану дію, але не має вирішального впливу на фоносемантику.

Зімкнені приголосні, що протиставляються за ознакою глухості: дзвінкості, виконують ті самі фоносемантичні функції в ситуації дії — руху — контакту, але глухі зазвичай позначають сильнішу дію.

Дзвінкі можуть також мати додаткову конотацію спрямованої на себе дії або відрізнятися від глухих напрямком дії.

Глухі приголосні S-типу — носії конотації нерівності (дії, відчуття, що переривається паузами), дзвінкі S-типу — виразники конотації рівності (дії без пауз).

Фоносемантично значущі артикуляційні ознаки приголосних. Їх розмежування з акустичними — умовне. На розрізнення конотації дії — руху — контакту впливає вимова зімкнених, коли струмінь повітря проходить крізь зімкнення й енергійно долає перешкоду. Характер її подолання — підґрунтя конотації: наприклад, під час вимови /k/ задня частина язика різко відривається від піднебіння — актуалізується початок дії; під час вимови /t/ язик притискається до передніх зубів, перешкода розташована далі від глотки, видихуване повітря проходить довший шлях, звук найчастіше має конотацію руху. Для вимови /p/ характерна губна перешкода, що надає цьому приголосному конотації контакту, завершення дії.

Губна артикуляція дуже потенційна з фоносемантичного погляду: усі губні звуки пов’язані з імітацією мовленнєвої діяльності людини.

Носова вимова може виражати невдоволення.

Фоносемантично значуща артикуляція за ознакою зімкнутості — відкритості, властива сонантам, — головна причина конотації перебігу.

Постійне проходження струменя повітря крізь щілину у фрикативних — причина безперервності: переривчастості.

Розгляд фоносемантики вигуків-імітативів — перший крок до дуже цікавої сфери конотованої лексики. Питань залишається більше, ніж відповідей. Однак перспективність цієї сфери для лексикології, поетики, психолінгвістики, соціолінгвістики, навіть історії мови — безсумнівна. На дослідження чекають рефрени, магічні слова, історія голосних з погляду фоносемантики, литовська міфопоетична мова та безліч інших дуже цікавих питань.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

DunŽ — Vitkauskas V. Šiaurės rytų dünininkų žodynas, Vilnius, 1976.

Girdenis A. 1981: Fonologija, Vilnius.

Jakobson R., Waugh L. 1979: The Sound Shape of Language, New York.

Kornilov G.I. 1984: Imitatīvų v čuvašskom jazyke, Čeboksary.

LKŽ — Словник литовської мови 3–16, Вільнюс, 1956—1995; 2-ге вид. 1—2, 1968—1969.

Pakerys A. 1986: Lietuvių kalbos fonetika, Vilnius.

203

Steponavičienė S. 1986: Lietuvių kalbos žodinių asociacijų žodynas, Vilnius.

ФОНОСЕМАНТИКА ОДНОЕЛЕМЕНТНИХ ВИБУХОВИХ ПРИГОЛОСНИХ У ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНИХ ВИГУКАХ

Анотація

У цій праці шукають відповіді на питання, що постають у фоносемантичних дослідженнях, аналізуючи одну групу специфічної експресивної лексики литовської мови — звуконаслідувальні вигуки.

Тому об’єктом дослідження було обрано звуконаслідувальні вигуки як найменш проблемну ділянку експресивної лексики.

Ця праця має комплексний характер, оскільки проблема пов’язана з фонетикою, фонологією, семантикою та лексикологією.

У звуконаслідувальних вигуках аналізуються одноелементні вибухові приголосні. Дослідження ґрунтується на загальному теоретичному положенні: коннотативній синестетичній функції мовних звуків, що реалізується через акустичні ознаки за допомогою універсально зрозумілих сигналів.

Основна фоносемантична функція глухих зімкнених приголосних класу T — імітувати паралінгвістичну ситуацію дії — руху — контакту. Вибір приголосного залежить від його акустичних ознак (тональності, компактності), але на нього можуть впливати й артикуляційні особливості звука (це дуже характерно для приголосного /p/). Приголосний /p/ має найбільшу фоносемантичну вагу, а найбільш нейтральним є /k/.

Основна фоносемантична функція дзвінких приголосних класу T — виражати конотації дії — руху — контакту; їм також властиве фоносемантичне значення протилежного напрямку або внутрішньої дії. Приголосний /g/ має найнижчу фоносемантичну маркованість, а /b/ — найвищу.

Сонорні характеризуються конотацією руху вперед — назад (угору — вниз). Звук /l/ має найвищу фоносемантичну інформативність. Фоносемантика фрикативних має епітетний характер і додає вторинні характеристики руху: «рівність» (/s/), «нерівність» (/š/), «легкість» (/ž/). Найбільш конотованим є звук /š/.

Існує окрема група звуконаслідувальних вигуків, що починаються з приголосних периферійного характеру. Звуконаслідувальні вигуки, що починаються з чужого звука, демонструють «витонченість» вислову та бажання оповідача вирізнитися «шляхетним» стилем.

Сполучення з африкатами є проміжною ланкою між одноелементними та двоелементними сполученнями.

Дослідження фоносемантики звуконаслідувальних вигуків — перший крок до найцікавішої царини конотованої лексики.

204