ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLII (2000)

Loreta VAICEKAUSKIENĖ

Lietuvių kalbos institutas, Vilnius

ТРАДИЦІЯ ОЧИЩЕННЯ ЛЕКСИКИ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

У цій статті планується дослідити спадщину перших і пізніших нормувальників лексики, їхні зусилля з очищення лексики та ставлення до іншомовних слів. Мета історичного огляду — показати, що запозичення в Lietuvoje мають особливу й давню історію нормування, пов’язану з актуальними питаннями мови сьогодення.

Озираючись у минуле, насамперед бачимо один аспект нормування запозичень — свідоме замінювання їх литовськими словами. Перші автори литовських писемних текстів і перекладачі, не маючи жодних теорій нормування, спираючись, здається, лише на інтуїцію, взялися очищувати лексику за допомогою новотворів або слів живої мови, тобто свідомо обирали складніший шлях, ніж безоглядно приймати кожне іншомовне слово. Важко точно встановити автора новотвору; не завжди зрозуміло, чи слово виникло як заміна запозичення, чи його створили, коли знадобилася назва нового поняття. Хоча дослідникам давньої літератури часто доводиться покладатися на припущення, більшість одностайно вважає найвидатнішим очищувачем лексики XVI–XVII ст. K. Sirvydas.

Sirvydas замінював навіть міжнародні слова, наприклад, філософію — «любов до розуму», педагогіку — «ведення дітей», театр — «дивовижа», меланхолію — «похмурість», фантазію — «знакарство», «видарство», ветеринарію — «лікування коней», архітектуру — «будівництво домів» (Sabaliauskas 1994: 181–182; Pakalka 1979: 65–66; Palionis 1995: 82). Як і в інших авторів, не всі новотвори Sirvydas прижилися, адже литовську мову аж до кінця XIX ст. широко не використовували ні в наукових потребах, ні в суспільному житті. Однак його словник був надзвичайно популярним (за століття — від 1620 до 1713 р. — вийшло п’ять видань), і з кожним новим виданням у ньому більшало замінників запозичень, наприклад: tavoras — товар, pekla — пекло, slūžiju — служу (Pakalka 1979: 72). Словником користувалися багато інших людей — лексикографів, перекладачів, письменників, які допомогли поширити слова, уживані й сьогодні: ištartis, kokybė, kupra-nugaris, mąstytojas, medvilnė, pratarme, pražanga, spaustuvė, svarstyklė, taisyklė, turgavietė, virtuvė (Balašaitis 1984: 59). Те, що деякі новотвори не утвердилися, не повинно дивувати: згодом побачимо, що цього не уникнув жоден творець, навіть найталановитіший.

Хоча всі дослідники давньої писемності наголошують, що у XVIII ст. становище литовської мови змінилося, робота з її плекання по суті не припинилася, а тривала в Малій Литві (шкода лише, що аж до XIX ст. зв’язки з Великою Литвою майже не підтримувалися). Пастор із Gumbinė М. Merlinas висунув ідею мовної реформи й уклав конкретний проєкт її очищення та нормування. У 1706 р. він видав трактат «Principium primarium in lingua Lithvanica». Основними його принципами були

200

говорити з народом чистою мовою, адже литовці не розуміють іншомовних слів; найкраще замінювати запозичення відповідниками, знайденими в діалектах, і лише за їх відсутності запроваджувати власні новотвори; слід відмовитися навіть від усталених чужих слів (Palionis 1995: 125). Книжечка Merlino знайшла прихильників: тих самих принципів дотримувалися J. Šulcas, P. Ruigys та ін. Наприклад, у словнику Ruigio «Littauisch–Deutsches und Deutsch–Littauisches Lexicon» (1747) біля багатьох слов’янських запозичень додано позначку e Polon, e pol., наприклад: arielka, klapčius, gadynė, iškada, nedėle, peitnyčia, šliūbas, žyvatas. До речі, германізми, вочевидь, були настільки звичними, що біля них жодних позначок немає, хоча в словнику їх безліч, наприклад: klučis, plečius, stuba, špykerė, šiupelė (Balašaitis 1984: 65).

Наприкінці того самого століття принцип мовної чистоти знову постав у дискусії між K. Milkus і G. Ostermejeris, які укладали окремі співаники й намагалися перевершити один одного. Обидва виступали за чистоту й ясність мови (негативно оцінювали незрозумілі новотвори), наголошували на шкоді дослівного перекладу. Хоча науковіші дослідження литовської мови довго ще не проводилися, тенденцію уникати чужих слів було чітко сформульовано. По суті, ті самі ідеї розвитку мови переходять у XIX ст.

Так, у написаному німецькою мовою дослідженні «Філологічні критичні зауваги щодо литовської Біблії» (1816–1824) L. Rėza зазначає, що прагнув чистоти, правильності й ясності мови, вимагав у писемних текстах спиратися на розмовну мову народу, писати образно й не вживати варваризмів (Zinkevičius 1990: 286). У Великій Литві завдяки зусиллям уславленого жмудського єпископа J. A. Giedraitis у виданні Нового Завіту (1816) чимало запозичень (переважно поширених на той час полонізмів) було замінено литовськими словами: čėsas — вчасно, zokonas — закон, sūdas — суд тощо.

Одним із найвидатніших очищувачів лексики XIX ст. можна вважати S. Daukantas, який створив навіть більше новотворів, ніж Sirvydas. За підрахунками G. Subačius, у тритомному польсько-литовському словнику Daukanto є близько 3800 нових слів (Subačius 1987: 152–154), серед них, звісно, і замінники запозичень. Так Daukantas замінив dziegorių на laikrodžiu, створив такі граматичні терміни, як būdvardis, daiktavardis (Palionis 1995: 179). Замінюючи чужі слова, Daukantas використовував також діалектні дані, вживав новотвори Sirvydas, утворював семантичні кальки (vietovė, пор. слов’янізм miestas; skersis, пор. слов’янізм kryžius; перекладав і частину своїх граматичних термінів: kalbos dalys (partes orationis), laipsnis (gradus), kalbos mokslas (Sprachlehre)). Хоча значна частина новотворів Daukanto не набула широкого поширення, це аж ніяк не применшує значення його погляду на мову — самої ідеї турботи про мову, протиставлення чужого й власного слова, зусиль із пошуку замінників і принципу очищення мови.

Хоч згадані автори докладали чимало зусиль, наприкінці XIX — на початку XX ст. у литовській мові й далі було багато слов’янізмів. До боротьби з непотрібними запозиченнями закликала «Aušra»: її ентузіастичні співробітники, особливо M. Akelaitis, A. Vištelis, J. Miliauskas-Miglovara, самі творили новотвори й поширювали створені іншими. Щоб було зрозуміліше, новотвір або відоміше читачам чуже слово вживали поруч, одне з них подаючи в дужках, наприклад: byla (prova), dirbtuvė (pa-

201

brika), kariauna (vaiskas), bravoras (degtuvė) (Palionis 1995: 312). Aušrininkai teikė atitikmenų ir tarptautiniams žodžiams, pvz.: apšvietumas „civilizacija“, senrašv ietė „archyvas“, raštliava „literatūra“, juokžaislis „komedija“, šviesūnas „filosofas“, pradėvis „iniciatorius“, oramieris „barometras“, šil tamieris „termometras“, savininkas „egoistas“, pirmokas „atomas“, vilkalbis „filologas“, meilraštis „lyrika“, pameklė „ironija“ (Palionis 1995: 252–253). Kadangi aušrininkams trūko lingvistinio pasirengimo, laikraštyje būta nemažai painiavos, pavyzdžiui, kartais klaidingai aiškinta žodžių etimologija ir kai kurios svetimybės laikytos lietuviškais žodžiais. Šiandien galima įvairiai vertinti „Aušros“ reikšmę skolinių norminimo istorijai, tik būtina atsižvelgti į istorinį to meto kontekstą ir lietuvių kalbos padėtį, į būtinumą kelti lietuvių tautinę savimonę. Atėjus laikui kalbos klausimus spręsti konkrečiau ir aiškiau, „Aušros“ bendradarbių parengtoje kalbos gryninimo dirvoje jau galėjo suskambėti „Varpo“, o vėliau ir Jono Jablonskio balsas.

Хоча варпінінкай були поміркованішими за аушрінінкай, вони не уникли крайнощів, замінюючи іншомовні слова, наприклад: kitavardis «псевдонім», saunory stė «егоїзм», žinpaišys «кореспондент», pastaruolis «консерватор», antnosiai «окуліарії», virtuv as «самовар». Щоб читачеві було легше розібратися, «Varpas», як і «Aušra», іноді подавав у дужках звичне запозичення або новотвір, наприклад: teismas (sūdas), žingūnė (pašta), učitelis (mokytojis). Однак найважливіше, що слід згадати у зв’язку з «Varpas», — це мовна діяльність Йонаса Яблонскіса.

Яблонскіс не залишив сформульованих принципів очищення лексики, але з його мовних статей можна скласти доволі чітке уявлення про ставлення до запозичень. Яблонскіс не рекомендував для літературної мови очевидних чужомовних слів, однак, розглядаючи їхню долю, зважав на те, коли вони з’явилися в мові, у яких значеннях уживаються в діалектах, чи відомі вони і чи є чим їх замінити. Якщо іншомовне слово не порушувало системи литовської лексики, а його збереження підтримували усталеність, поширеність та інші міркування, його не замінювали. Отже, Яблонскіс виправляв лише, на його думку, безсумнівні варваризми, наприклад: abrozdas, anūkas, apieka, biskel is, bujoti, čėsas, darmai, kytras, kukorka, liekarsta, macnas, navatnas, padlagas, pečius, ponas, smertis, sosiedas, šmotas, šposas, veselija, viedras, viera, zabova, zerkolas та ін. (Piročkinas 1977: 102–105; Palionis 1959: 19). На відміну від попередніх пуристів, Яблонскіс не уникав іншомовних слів, а задля ясності обмежував їх уживання лише стилістично — поза науковою літературою; чужомовні слова він замінював новотворами або словами з діалектів і давніх писемних пам’яток (дотримувався принципу, що після зміни чи обмеження значення старі слова можна пристосувати для позначення нових понять; ось кілька запроваджених ним слів народної мови: bičiulis, grindys, gudrus, kamštis, laiptai, mirtis, suolas, šeimininkas, tvarka, vaistas, velionis). Особливу увагу Яблонскіс приділяв правильності словотворення створюваних слів (запозичення цінував вище за невдалий новотвір) — про це свідчить безліч перероблених або відкинутих ним новотворів. «Яблонскіс був справжнім майстром творення слів; деякі з його новотворів згодом

202

buvo rasti kaip esantys tarmėse“ (Salys 1983: 168). Iš tiesų neprigijusių Jablonskio žodžių esama nedaug, pvz.: bendravardis „sinonimas“, pinigynas „iždas“, tikraraštis „originalas“ (Palionis 1959: 25).

Науковий внесок Буґи доповнює спадщину Яблонскіса — практика мовної діяльності. Справжні чужомовні слова Буґа також усував із літературної мови, але збирав їх для словника як історик мови й культури, для якого всі слова рівні, розуміючи, що «у світі немає такої мови, у словнику якої не було б слів чужого походження» (Būga 1922: IV). Нормування чужомовних слів і пропонування замін Буґа ґрунтував на принципах фактичного вжитку, історичного аналізу та функціональної доцільності. Він радив зважати на контекст уживання чужомовного слова й забороняв «осучаснювати» тексти давніх письменників: «У певних випадках ми не лише можемо, а й повинні вживати очевидне чужомовне слово зі словника. [...] Донелайтіс має залишитися зі своїми sopagais і glūpu, а Баранаускас — зі своїми šiškomis, iščinto ir kapčiumi» (Būga 1959: 37). «Засміченням» і «спотворенням» мови Буґа називав заміну очевидних литовських слів «штучними» новотворами. Довівши, що слово, яке замінювали мовні пуристи, зовсім не є запозиченням, Буґа захистив такі слова, як skriauda, sarmata, kreslas, kūdikis, labas, marios, prašyti, vilna та ін. «Уникаючи уявних чужомовних слів, ми лише збіднюємо мову, робимо її неживою, — писав він. — Похідні слова, замінники уявних чужомовних слів, ще не пустивши коріння в розмовній мові, не роблять мову живою й плавною» (Zinkevičius, Kabelka 1958: 99). Крім того, Буґа обурювався новотворами й тоді, коли ними намагалися замінити запозичення, що називали поняття, відсутні в литовській мові.

Багатьом здавалося, що Буґа руйнував розпочату працю з «очищення від чужого» литовської мови, однак загалом він не заперечував пропонування замін — лише не хотів, щоб усе замінювали без розбору, а до новотворів висував особливо суворі вимоги.

У перші десятиліття XX століття нормотворча мовна робота почала впорядковуватися, ставала дедалі систематичнішою і вже не обмежувалася словами, запроваджуваними окремими ентузіастами.

За пропозицією Яблонскіса 1921 року було створено Комісію з термінології, а того ж року — і підкомісії з укладання термінів. Крім Яблонскіса, до неї увійшли К. Буґа, А. Вірелюнас, А. Дамбраускас, П. Довидайтіс, П. Машіотас, А. Варнас та інші, однак її діяльність, що схилилася до радикального пуризму, — безмірне карбування нових слів — швидко обурила декого з членів. Після відмови співпрацювати та виходу Яблонскіса, а також смерті Буґи, комісія вдалася до ще більших крайнощів: намагалася замінити такі давні й усталені слова, як elektra, teatras, direktorius, energija. Можна згадати кілька новотворів активного словотворця С. Дабушіса: buitpieša «біографія», saulobuolys «апельсин», didžiūris «геній», trykšlys «фонтан» та ін. Невдовзі комісію, що викликала невдоволення, розпустили, а 1925 року створили нову, головою якої призначили Я. Яблонскіса; до роботи долучилися Я. Балчиконіс, А. Саліс, П. Скарджюс. Нова комісія розглядала терміни з хірургії, ветеринарії, артилерії, меліорації, землеустрою та багатьох інших галузей; міжнародні терміни повертали замість створених новотворів.

203

Важливим був запроваджений Яблонскісом принцип: терміни, яких немає в розмовній мові, мають створювати фахівці, а мовознавці можуть лише оцінити їх з погляду правильності та живої мови. Ось кілька відкинутих Яблонскісом новотворів старої комісії: agna «енергія», džiūgautė «тріумф», kūnojas «орган», raštuomenė «література», įdarbė «культура», mirčioraša «некролог», reikšlas «символ». Обурений Яблонскіс писав: «Ми матимемо нову роботу, поки навчимося як слід ними користуватися, а призвичаївшись, знову муситимемо вчитися наново, коли десь знайдемо свої нинішні слова» (Jablonskis 1935: 307–308). Коли 1926 року перевантажений роботою Яблонскіс відмовився бути головою, Міністерство освіти ліквідувало комісію, доручивши організувати її роботу Каунаському університету, де 1927 року створили ще одну комісію. До неї увійшли П. Авіжоніс, С. Шалкаускіс і Я. Балчиконіс. Однак нова комісія так і не розпочала діяльності. Лише 1933 року, після початку виходу журналу «Gimtajai kalbai», по тривалій перерві знову взялися розглядати терміни, а 1935 року при Товаристві литовської мови створили постійну Секцію термінології (голова — П. Скарджюс, члени: Я. Балчиконіс, Я. М. Лаурінайтіс, А. Саліс, С. Шалкаускіс, А. Вайчюлайтіс), рішення якої, хоч і не мали юридичної сили, значно сприяли творенню й кодифікації термінів. До війни було виконано величезну роботу з нормування термінів: видано «Литовський ботанічний словник», «Загальну філософську термінологію» С. Шалкаускіса, розглянуто чимало термінів зі спорту, театру та різних галузей науки. Можна згадати спортивні терміни, що почали вживатися в пресі 1936 року: baudinis (замість pendelio), įvartis (замість golo), kampinis (замість kornerio), kėlinys (замість haftaimo), prašanga (замість faulo), saugas (замість hafbeko), vartininkas (замість golkiperio) тощо (Piročkinas 1978: 174–178; Palionis 1995: 283; Sabaliauskas 1994: 295; Piročkinas 1986: 55; Keinys 1967: 27–28; Kusa 1938: 98).

У 1936 році співробітники «Gimtoji kalba» ухвалили такі настанови щодо нормування: не рекомендувати для літературної мови легко замінювані чужомовні слова (тобто залишати їх поза нормою); прагнути, щоб мова була якомога чистішою, залишати лише стільки запозичень, скільки неможливо уникнути (ось принцип нормування: обсяг запозичень — брати лише те, чого не можна замінити!); не уникати іншомовних слів міжнародного походження, але замість деяких частотніших рекомендувати вживати належно утворені питомі слова (відповідники). Питання запозичень було одним із найважливіших для цього журналу. Треба було встановити, які слова чужого походження можна вживати, а які слід замінювати питомими. Це можна було зробити лише після дослідження всіх чужомовних слів, уживаних у литовській мові. Значну роботу в цій царині вже виконав Буґа; його працю продовжив прихильник поміркованого очищення Скарджюс, який пропонував «іти середнім шляхом» і замінювати запозичення лише після ретельного обмірковування, знайшовши заміни з правильним словотворенням, що не вирізняються на тлі живої мови (Skardžius 1997: 79–84). Довоєнна «Gimtoji kalba» успішно замінила безліч чужомовних слів литовськими, без яких нині годі уявити наш словник: abzacą – pastraipa, arkūšą – lakštu, lapu, konvertą – voku та ін. (Jurkynas 1938: 82–83).

204

Балчіконіс також був великим прихильником слів живої мови. «Створюючи термін, насамперед треба подивитися на живу мову, чи не знайдемо там відповідного слова, — писав він. — Словник живої мови може дати багато замінників варваризмів… Ретельно добираючи слова, можна виловити з народної мови чимало гарних термінів» (Balčikonis 1978: 164–165, 195). До новотворів, наслідуючи Бугу, він ставився особливо обережно: волів уживати іншомовне слово, особливо якщо воно було широко поширене в народній мові, наприклад: aptieka, aficierius, materijolas, vakacijos.

З часом усталилося нормування міжнародних слів: в огляді редакції «Gimtoji kalba» за 1937 рік зазначено: «Ми не такі крайні: міжнародних запозичень, які важко замінити цілком відповідними литовськими словами, поки що суворо не уникаємо, бо добре знаємо, що надмірний радикалізм тут не дасть жодних плодів. Але там, де можна, самі вживаємо і радимо іншим уживати більше литовських слів, наприклад: vaidmuo, nesąmonė, pradininkas, lingynės, gaubtas, paplūdimis тощо замість rolė, absurdas, iniciatorius, lisorai, abažūras, pliažas» (GK 1937: 119). Отже, крайній пуризм був властивий далеко не всім борцям за чистоту мови.

Після війни, нормуючи лексику, і надалі дотримувалися критерію чистоти. Намагалися уникати запозичень лише з окремих мов, і надалі шукали їм замінники (для заміни чужомовних слів і запровадження новотворів видавали спеціальні видання). Міжнародні слова допускалися, хоча, звісно, пропонувалися й литовські відповідники.

Діяльність із очищення мови продовжив і Скарджюс, який виїхав із Литви до США. Він написав не одну статтю та рецензію про запозичення й їхні замінники, а 1973 року видав словничок «Литовські відповідники міжнародних слів», присвячений переважно мовній практиці та популяризації замінників (особливо менш уживаних). У словничку укладач подає 900 міжнародних слів і 1200 їхніх відповідників (Skardžius 1998: 427–507).

Поки що важко дивитися збоку на сучасні мовні зміни, адже потрібен час, щоб уживання запозичень усталилося. Ще неясно, що закріпиться як справжнє мовне явище, а що так і залишиться короткочасним свідченням епохи. Однак визначити своє ставлення до чужомовних слів маємо вже тепер: чи будемо дотримуватися столітньої, імовірно, свідомо сформованої та передаваної з покоління в покоління традиції очищення мови й надалі шукатимемо замінники? Якщо шукатимемо, то як і які саме? Які висновки можна зробити з історії нормування запозичень? Досвід минулого свідчить, що приживається далеко не кожен запропонований новотвір, а лише мала їх частина. Очевидно й те, що дилетантський крайній пуризм і примус не дали й не дадуть добрих результатів, особливо в демократичному суспільстві, яким, здається, хотіла б бути Литва. Однак пошук відповідників, створення замінників для нових чужомовних слів (за допомогою словотвірних моделей нашої мови) та їх запровадження (звісно, поступове, а не шляхом одномоментної суворої заборони) безперечно варті зусиль: адже вплив просвітників минулих часів не обмежувався лише добою їхнього життя — запроваджені ними слова, погляд на мову, приклад її плекання й очищення не зникли.

205

Щоб нормувальна робота здійснювалася професійно, насамперед потрібно добре дослідити сучасні запозичення, визначити, які з них (і скільки) прийняти в мову, а для яких можна запропонувати замінники. Тут слід згадати критерій поширеності, або статистичний критерій: певна кількість запозичень у мові неминуча, однак кількісну структуру мови не можна порушувати. Під час нормування чужомовних слів важливий і критерій доцільності: недоцільно вживати іншомовне слово, якщо є литовські замінники. Однак доцільність невіддільна від функціонального розподілу: публічну мову слід оцінювати по-одному, чужомовні слова в побутовому розмовному мовленні — по-іншому, а їх уживання зі стилістичною метою в художній мові — ще інакше. Уживання міжнародних слів, які мають чіткі відповідники, також слід функціонально обмежувати. До речі, поняття міжнародного слова, мабуть, варто переглянути. Що вважати справжнім міжнародним словом, якому традиційно й далі пропонують відповідник, якщо англійська мова впливає на багато сучасних мов і те саме запозичення з неї блискавично поширюється в усіх? Чи запозичуватимемо ми їх усі? (Як міжнародні Jablonskis насамперед залишав слова класичного походження; схоже, і тепер схиляються до дотримання цього принципу.) Визначивши співвідношення між природним розвитком мови та свідомим нормуванням, критерій чистоти мови, традиційний і знову актуалізований сьогодні, слід і надалі застосовувати, звісно, узгоджуючи його з іншими.

Одне з джерел поширення запозичень — переклади (відомо, що у перекладах відсоток запозичень завжди більший). Це не новина, однак сьогодні варто звернути увагу на особливий розквіт перекладацької справи та вплив перекладних текстів (як писемних, так і усних) на нашу мову. Як діяти свідомим сучасним перекладачам, які не хочуть уживати чужомовних слів? Мовознавці часто не встигають охопити все й оперативно запропонувати всі замінники. Чи має перекладач сам створити новотвір і чекати на реакцію читачів? А може, як Jablonskis, додати наприкінці перекладеної книжки словничок для читача? Крім того, навіть якщо мовознавці вже пропонують потрібний замінник, це ще не означає, що він так само добре відомий широкому загалу, як чужомовне слово, яке нерідко вже встигло закріпитися і яке він має замінити. Чи сумісне таке впровадження замінників із критерієм зрозумілості? З іншого боку, не потрібно боятися чужомовних слів, замінника чи самих варіантів замінників: наша мова здатна вибрати найвідповідніший; із karališkojo miesto, miesto pirmutinio, vyriausiojo miesto, sostinės, sostapilio, sostapilės, sostamiesčio, sostavietės, stalčios вона вибрала sostinę, перебірливо відкинула veizdyklės, veido stiklus, žiūryklę, žiūronus, žiūriklį, brilį, nosstiklius, akuliorius і обрала akinius. Важливо вирішити, як залучити суспільство до праці над пропонуванням замінників, як узгодити новотвори, запропоновані різними авторами в різних джерелах, і як швидше їх поширювати та запроваджувати.

Співвідношення між розмовною та писемною мовою сьогодні також уже не таке, як раніше: відмінність між ними починає зникати. Занепокоєння мовознавців напливом нових запозичень, мабуть, спричинило саме їхнє стрімке поширення в публічному писемному мовленні (небачене досі явище!). Увага тих, хто нормує мову, завжди була спрямована переважно лише на писемне мовлення; Jablonskis, можна сказати, навіть не досліджував розмовної літературної мови. А втім, саме в розмовному мовленні чужомовні слова найважче

206

витісняти. Запровадження відповідників також невіддільне від цієї проблеми: одна річ, коли іншомовне слово замінює редактор чи стиліст, і зовсім інша — коли від нього свідомо відмовляється сам користувач. А тут ми знову стикаємося зі свідомістю всього суспільства та його ставленням до рідної мови, невіддільними від авторитету мовознавців і престижу рідної мови.

Завдяки всім згаданим пуристам сьогодні в літературній мові, здається, запозичень залишилося лише кілька відсотків, а чисту мову ми можемо пов’язувати з престижем нації. Однак сьогодні унормування іншомовних слів має залежати не від окремих (хоч і авторитетних) осіб, а від співпраці суспільства, яке їх підтримує. У цій статті свідомо наголошено на престижі рідної мови та настанові на її очищення — в епоху космополітизму для суспільства це вже не є самоочевидним, через що іноді виникають суперечності між мовознавцями та користувачами мови: перші говорять про те, які іншомовні слова і як замінювати, а другі — навіщо їх узагалі замінювати. Ми маємо теоретичні засади унормування іншомовних слів і столітню традицію, але не забуваймо про не менш важливі внутрішні настанови, пам’ятаймо й нагадуймо іншим, що за великого бажання можна багато чого досягти.

Отримано 1998 12 15

LITERATŪRA

B a l a š a i t i s A. 1984: Žodžiai ir žodynai, Vilnius: Mokslas.

B a l č i k o n i s J. 1978: Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslas.

B ū g a K. 1922: Kalba ir senovė 1, Kaunas.

B ū g a K. 1959: Dėl Vaižganto „Pragiedrulių“ kalbos kritikos. – Raštai 2, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 37–77.

GK – Gimtoji kalba 11, 1937.

J a b l o n s k i s J. 1935: Raštai 4, Kaunas.

J u r k y n a s M. 1938: Iš raštinės terminų ir kirčiavimo. – Gimtoji kalba 6, 82–84.

K e i n y s S. 1967: Lietuvių terminologijos apžvalga. – Kalbotyra 18.

K u s a J. 1938: Sporto kalbos reikalu. – Gimtoji kalba 7, 97–99.

P a k a l k a K. 1979: K. Širvydo „Dictionarium trium linguarum“. – Pirmasis lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mokslas.

P a l i o n i s J. 1959: J. Jablonskio kalbiniai taisymai. – J a b l o n s k i s J. Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 5–54.

P a l i o n i s J. 1995: Lietuvių rašomosios kalbos istorija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

P i r o č k i n a s A. 1977: Prie bendrinės kalbos ištakų, Vilnius: Mokslas.

P i r o č k i n a s A. 1978: J. Jablonskis – bendrinės kalbos puoselėtojas, Vilnius: Mokslas.

P i r o č k i n a s A. 1986: J. Jablonskio kalbos taisymai, Kaunas: Šviesa.

S a b a l i a u s k a s A. 1994: Iš kur jie? Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

S a l y s A. 1983: Raštai 1, Roma.

S k a r d ž i u s P. 1997: Bendrinė kalba ir jos vartojimas. – Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 30–85.

S k a r d ž i u s P. 1997a: Kalbos mokslas ir purizmas. – Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 519–523.

207

Skardžius P. 1998: Lietuviški tarptautinių žodžių atitikmenys. – Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 427–509.

Subačius G. 1987: Dėl Daukanto lenkų–lietuvių kalbų žodyno genezės. – Lietuvių kalbotyros klausimai 26, 151–157.

Zinkevičius Z. 1990: Lietuvių kalbos istorija 4, Vilnius: Mokslas.

Zinkevičius Z., Kabelka J. 1958: Kazimieras Būga. – Būga K. Raštai 1, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

TRADITION OF PURIFICATION OF LITHUANIAN LEXIS AND TENDENCIES TODAY

Summary

In Lithuania, borrowings have a special and long tradition of normalisation, and it could be employed in language politics nowadays.

The first the authors and translators of Lithuanian literature consciously tried either to coin Lithuanian words or to find some equivalents in spoken language. Not all of those home-made words have been adopted in our language, however, we still have a remarkable amount of them, and they have survived through the ages and now are widely used. In the fifth decade principles of normalisation of borrowings were formulated. Linguists made efforts to maintain the purity of the Lithuanian language, to try to replace as many loan-words as possible except for the international words, though they also could have equivalents.

Today language politicians carry on the work of their predecessors – a certain amount of old loan-words has been accepted, but newcomers tend to be replaced. Some research has still to be done in this field. We have to find out which of these new loans should be replaced. More attention should be paid to spoken language, in which the home-made words are not always acceptable. The problem is related to the language attitudes and its prestige in general – a field which linguists should promote and remind our society of since it has a tradition of one hundred years.

208