ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLII (2000)

Rasუolė VLADARSKIENĖ

Vytauto Didžiojo universitetas, Kaunas

ПРО ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ ТА РЕГІСТРИ

Виникнення функціональної стилістики — галузі лінгвістичної стилістики — зумовили думки представників Празької лінгвістичної школи про дослідження функцій мови та їхній зв’язок із нелінгвістичними чинниками. Для цієї теорії важливими були міркування Б. Гавранека про те, що літературну мову можна поділити на функціональні мови, які відрізняються не лише засобами вираження, а й структурною організацією (Gavranek 1967: 435). Ці ідеї та функціональна стилістика розвивалися в Центральній і Східній Європі (мовознавцями російської, словацької, чеської, німецької, польської та болгарської мов). Російські лінгвісти досліджували функціональні стилі особливо докладно.

Функціональна стилістика визначає стилі за ознаками, на підставі яких ці мовні варіанти вирізняються із сукупності літературної мови. Найчастіше, визначаючи функціональний стиль, наголошують на сфері комунікативної діяльності (іноді її пов’язують із формами суспільної свідомості) або мовленнєвій ситуації (пов’язаній зі стереотипною соціальною ситуацією), цілі й завдання яких зумовлюють добір мовних засобів.

Інші мовознавці, визначаючи функціональні стилі, вважають найважливішими не сферу спілкування чи мовленнєву ситуацію, а основні функції мови. Принципу функцій дотримувалися й лінгвісти Празької школи (Gavranek 1967: 436), звідси й виник термін функціональний стиль. Російська лінгвістка І. Арнольд вважає, що цей термін дуже вдалий, оскільки специфіку кожного стилю визначають особливості функцій мови в певній сфері спілкування (Arnold 1990: 247). А К. Жуперка вважає комунікативними основні критерії, за якими визначають і класифікують функціональні стилі (Župerka 1985: 57).

Литовські мовознавці, визначаючи функціональні стилі, поєднали ці два погляди, які загалом не суперечать один одному. У литовській стилістиці перше визначення функціонального стилю сформулював Й. Пікчілінгіс: «Стиль — це історично сформований відгалужений різновид загальнонаціональної мови, особливості та специфіку якого визначають сфера використання мови й виконувана функція» (Pikčilingis 1971: 6). Подібне визначення функціонального стилю дав і К. Жуперка, але до двох основних чинників, що визначають функціональний стиль, — сфери використання мови та функцій — він додав також зміст мови (Župerka 1997: 78–79). Коротке визначення, у якому виокремлено одну основну ознаку, подано у «Словнику термінів мовознавства»: «Функціональний стиль — різновид мови, що використовується у певній сфері діяльності людей» (Gaivenis, Keinys 1990: 67).

Чимало й палко дискутували про те, до чого належить функціональний стиль — до мови чи мовлення (докладніше див. Bitinienė 1983: 5–7). Деякі лінгвісти намагалися побачити в мові функ-

132

…чну диференціацію, спираючись на праці Ch. Bally, який стверджував, що в мові є нейтральні елементи та елементи, які мають додаткове стилістичне забарвлення, що називається соціальним забарвленням (Bally 1921: 9). Наприклад, M. Kožina обґрунтовувала виокремлення функціональних стилів стилістично маркованими мовними одиницями (Kožina 1973: 194). Цей підхід критикували, оскільки в мові порівняно мало стилістично маркованих одиниць; крім того, «тексти, віднесені до того чи іншого функціонального стилю, здебільшого складаються з одиниць, які широко вживаються в інших функціональних стилях і не є специфічною ознакою якогось одного стилю» (Dolinin 1987: 77). Інші мовознавці стверджують, що функціональні стилі формуються в процесі мовлення шляхом добору засобів вираження, і наполягають, що їх слід відносити лише до мовлення. Робилися спроби зблизити ці погляди й розглядати стиль мови як науково осмислену категорію системи, а стиль мовлення — як конкретну реалізацію цієї категорії в процесі комунікації (Gal'perin 1980: 13).

Найважливішими ознаками, що характеризують функціональний стиль, є екстралінгвістичні чинники, конкретна спрямованість комунікації, стилістичні особливості, лінгвістичні ознаки (докладніше див. Bitinienė 1983: 8–13).

Сукупність екстралінгвістичних чинників є досить складною; узгодженість існує лише щодо основних екстралінгвістичних чинників. M. Kožina поділила їх на основні, що визначають розрізнювальні особливості функціональних стилів, і другорядні, від яких залежить диференціація функціонального стилю (Kožina 1983: 68). Сукупність чинників, що визначають стиль, намагалася окреслити A. Vasiljeva. За розробленою нею схемою мовознавиця розглянула п’ять функціональних стилів, характеризуючи кожен із них за дванадцятьма екстралінгвістичними чинниками: сферою використання мови, видами діяльності, типом мислення, комунікативними завданнями, статусом адресанта, статусом адресата, способами контакту, ступенем підготовленості змісту й форми мовлення, основною формою вираження мовлення, формою організації спілкування, типом атмосфери спілкування, характером і значенням змісту стандартних ситуацій (Vasil'eva 1986: 4–5).

Подібні екстралінгвістичні чинники називають і інші мовознавці (Fleischer, Michel 1975: 238; Kožina 1983: 68). Те, які чинники вважаються найважливішими, визначає тлумачення явища функціонального стилю. Найчастіше йдеться про те саме: називаються ті самі чинники, лише дещо в іншому аспекті. Зазвичай виокремлюють два підходи до екстралінгвістичних чинників та їхнього впливу на функціональний стиль.

Перший підхід, що спирається на праці G. Vinokuro та V. Vinogradovo, умовно називають комунікативно-пізнавальним. Представники цього підходу вважають, що найважливішим чинником, який визначає функціональний стиль, є форма суспільної свідомості та її призначення в суспільстві (Kožina 1982: 29). Форма суспільної свідомості пов’язана з відповідною сферою спілкування та видом діяльності. Їхні завдання й цілі визначають специфіку функціонального стилю, оскільки від них залежать принципи добору й використання мовних засобів (Möller 1980: 14). Завдання й цілі сфери спілкування визначаються не лише формою суспільної свідомості, а й властивим їй типом мислення, типом передаваного змісту та мовленнєвою ситуацією. Усі ці екстралінгвістичні чинники тісно пов’язані й залежать один від одного. Вони становлять екстралінгвістичне підґрунтя функціонального стилю. Які одиниці вживаються в певній сфе-

133

рі спілкування, залежить від принципу комунікативної доцільності: з мовної системи добираються ті мовні одиниці, які найкраще відповідають передаванню специфіки спілкування в цій сфері (Kožina 1983: 48). Наприклад, найважливіше завдання наукового стилю — точно й аргументовано передати інтелектуальний зміст; це враховується під час вибору мовних засобів.

Прихильники іншого підходу розуміють функціональний стиль як соціально-психологічне явище. Їхнє тлумачення функціонального стилю ґрунтується на соціології та соціальній психології. Тут важливим є поняття соціальна роль, тобто усталені способи поведінки й дій у тій чи іншій ситуації. Оскільки соціальні ролі можливі лише у спілкуванні, вони є також мовленнєвими ролями (Karaliūnas 1997: 89). Функціональний стиль розглядають як узагальнені мовленнєві жанри, пов’язані з узагальненими соціальними ролями, такими як науковець, політик, адміністратор, журналіст (Dolinin 1987: 74). Отже, функціональні стилі — це мовні норми, які суспільство добре усвідомило, а сам суб’єкт мовлення знає, якої мовної поведінки від нього очікують. Він мусить поводитися (і говорити) так, як вимагає суспільство чи конкретна соціальна група, якщо хоче, щоб його мовлення досягло мети, тобто справило потрібний вплив на адресата. Щоб детальніше дослідити взаємодію соціальних ролей, слід звернутися до теорії передавання інформації, на принципах якої побудовано модель мовної комунікації (докладніше див. Karaliūnas 1997: 99–107). Схем комунікативних актів існує чимало. Їхні найважливіші елементи: адресант, канал, повідомлення, код зв’язку, адресат (Sanders 1973: 69–70). Ці характеристики є основними чинниками, що визначають вираження повідомлення (тобто мовні засоби), а отже, і основними чинниками, що визначають стиль. Особливо важливою є соціальна роль комунікантів, оскільки вона охоплює й інші зовнішні координати комунікації (тобто екстралінгвістичні чинники): сферу спілкування, її домінантну функцію, спосіб спілкування, стосунки між комунікантами (Dolinin 1982: 72–74). Отже, представники обох підходів фактично виокремлюють ті самі екстралінгвістичні чинники. Традиційні функціональні стилі відрізняються від мовленнєвих жанрів лише ступенем узагальнення й трактуються як класи мовленнєвих жанрів, об’єднані спільністю сфери та характеру діяльності (Dolinin 1982: 75).

Зазвичай стверджують, що специфіку функціонального стилю визначають комунікативні завдання: текст створюється за допомогою таких мовних засобів, які найкраще відповідають інформації, яку потрібно передати. Функціональні стилі відображають не лише специфіку комунікативної діяльності, а й традиційне уявлення про цей вид діяльності, що склалося в конкретному суспільстві (Dolinin 1987: 75). Зі зміною суспільного ставлення до певної сфери діяльності змінюються й засоби, обрані для створення текстів цієї сфери. Наприклад, зародження литовського адміністративного стилю в Малій Литві свідчить про необхідність тогочасного суспільства вшановувати правителя: для наказів було характерне «перелічення всіх титулів правителя, до яких додавали різноманітні пишномовні епітети» (Palionis 1995: 96). Тексти однієї й тієї самої сфери в різних культурах можуть відрізнятися деякими стилістичними особливостями. Наприклад, науковий стиль французької мови є емоційнішим і більш особистісним-

134

ніж литовська чи російська. Цей факт К. Долінін пояснює не лише традицією. Він вважає, що сама традиція зберігається доти, доки відповідає певній суспільній потребі (Dolin in 1982: 73).

Ще одне дискусійне питання функціональної стилістики — номенклатура та класифікація стилів. Дискусії нерідко виникають через те, що ті самі явища трактують по-різному. Існували різні класифікації стилів (див. Župerka 1985: 55–60; Fleischer, Michel 1975: 61).

Термін «функціональний стиль» вказував би на те, що класифікацію слід ґрунтувати на функціях мови. Так і вчинив Б. Гавранек, виокремивши відповідно до чотирьох функцій чотири мови (стилі): комунікативна функція — розмовна мова; практична спеціальна функція — ділова мова; теоретична спеціальна функція — наукова мова; естетична функція — мова художньої літератури. Й. Містрік розглядає перші три функції як аспекти однієї функції — передавання інформації (Mistrik 1985: 25). Критикували й класифікацію В. Виноградова, який виокремлював п’ять функціональних стилів (побутовий, діловий, науковий, публіцистичний і художній) за трьома функціями мови (спілкування, повідомлення та впливу), оскільки функціональних стилів було виокремлено більше, ніж функцій мови. На функції мовленнєвого акту спиралися мовознавці, застосовуючи теорії К. Бюлера та Р. Якобсона (див. Bitinienė 1983: 13–14). Функціональний принцип класифікації критикували через те, що одному стилю може бути властива не одна функція (Kožina 1982: 28; Solganik 1982: 43).

Інший напрям класифікацій ґрунтується на чинниках, що визначають стилі. Можна виокремити дві групи класифікацій за екстралінгвістичними чинниками. Перша група — класифікація функціональних стилів за формами суспільної свідомості. М. Кожина, обґрунтувавши цю класифікацію, стверджувала, що логічно виокремлювати функціональні стилі з огляду на форми суспільної свідомості (науку, політику, право, мистецтво), яким відповідають певні види діяльності та сфери спілкування (Kožina 1983: 67–68). На жаль, побутовому стилю не відповідає жодна форма суспільної свідомості. Існують класифікації, побудовані за видами діяльності або сферами спілкування, без наголошення на їхньому зв’язку з формами суспільної свідомості (Vasil'eva 1986: 4). Друга група — виокремлення різновидів мови за соціальними ролями мовців і соціокультурним контекстом (Dolin in 1987: 74). На думку К. Долініна, функціональні стилі — це узагальнені мовленнєві жанри, що відображають соціальні ролі; їхню кількість точно не визначено: їх може бути і п’ять, і сім (як у традиційних класифікаціях), і більше.

Послідовники Празької лінгвістичної школи вважають, що функціональні стилі можна класифікувати з огляду на об’єктивні й суб’єктивні чинники, які на них впливають. До стилів, на які впливають об’єктивні чинники, належать науковий та адміністративний; до тих, на які впливають суб’єктивні, — побутовий і художній; до тих, на які впливають і об’єктивні, і суб’єктивні чинники, — публіцистичний, риторичний та есеїстичний стилі (Mistrik 1985: 423).

У литовській стилістиці немає власної класифікації стилів. Дослідники литовської стилістики спиралися на досвід мовознавців інших країн. Й. Пікчілінгіс виокремлював функціональні стилі за сферами суспільної діяльності, як і російські лінгвісти (Pikčilingis 1971: 276–277). К. Жуперка класифікував функціональні стилі за принципом дихотомії, спираючись на слов’ян-

135

kų stilistika ir atsižvelgdamas į visuomeninės veiklos rūšis (Župerka 1983: 99; 1997: 79).

Цікаво, що за різними критеріями виокремлюють, можна сказати, ті самі функціональні стилі. Їх виокремлюють інтуїтивно, а потім кожен науковець по-своєму пояснює їхнє екстралінгвістичне підґрунтя (Vasiljeva 1986: 4).

Усі класифікації функціональних стилів розкритикував Й. Скребнєв, стверджуючи, що «традиційних стилів» насправді не існує: є лише індивідуальні класифікації стилів — стилі, виокремлені В. Виноградовим, постульовані І. Р. Гальперіним, Е. С. Різель, Й. С. Степановим тощо (Skrebnev 1975: 48–49). Дослідник литовської стилістики К. Жуперка не вважає ситуацію, що склалася, хибною: «класифікація за однією підставою не дає змоги всебічно розглянути складне явище стилю, потрібні різні класифікації стилів» (Župerka 1987: 195).

З функціональною стилістикою пов’язана теорія регістрів, що виникла в англійській лінгвістиці тексту й має чимало спільного із соціально-психологічним трактуванням функціональних стилів. На думку К. Жуперки, щоб описати стилістичне розмаїття функціонування мови з огляду на численні чинники мовленнєвого акту, необхідно детальніше поділити ці стилі (Župerka 1995: 8).

Термін регістр часто вживають на позначення будь-якого різновиду мови, тому іноді його критикують. Д. Кристал пропонує називати цим терміном лише ті різновиди мови (мовлення), які розрізняють за соціальними ситуаціями (наприклад, науковий і релігійний регістри) (Crystal 1990: 260). Отже, англійські мовознавці вживають термін регістр, говорячи про мовлення в різних сферах спілкування, а термін стиль залишають лише для художньої літератури, яку не вважають окремим регістром.

У різних ситуаціях уживають різне мовлення. Вибір мовлення зумовлює не сам обговорюваний факт і не бажання його описати, а те, що в певному конкретному випадку вживають певне мовлення, тобто різновид мови, який визначають як регістр (Halliday ir kt. 1964: 87). У мовленнєвій ситуації поводяться так, як того вимагають соціальні ролі, що також впливають на вибір потрібного регістру (часто це відбувається несвідомо). Якщо обраний регістр не відповідає мовленнєвій ситуації, виникають стилістичні помилки, особливо часті під час спілкування нерідною мовою (Sanders 1977: 139).

Регістри відрізняються один від одного різними засобами вираження — синтаксичними, лексичними, фонологічними (наприклад, англійська церковна мова відрізняється від інших регістрів лише властивою їй якістю голосу). Належність до певного регістру засвідчує не окрема мовна одиниця, а поєднання кількох одиниць; у мові є й такі одиниці, які, будучи універсальними, вживаються в різних регістрах (Halliday ir kt. 1964: 88). Подібні твердження східно- й центральноєвропейських мовознавців стосуються функціональних стилів: ті самі мовні одиниці можуть уживатися в різних функціональних стилях, але їхні поєднання властиві лише окремим стилям. Класифікації функціональних стилів і регістрів відрізняються: останні поділяють набагато детальніше.

Існують дві основні класифікації регістрів, які відрізняються кількістю чинників, але по суті не суперечать одна одній: друга класифікація розширює першу.

136

Однією з них є класифікація за трьома чинниками, що впливають на вибір регістру:

1) сфера мовлення — сфера суспільної діяльності, у якій використовується мовлення; за цим чинником розрізняють регістри політики, технічних наук, особистих стосунків;

2) форма мовлення — спосіб мовленнєвої діяльності, насамперед відмінність між усним і писемним мовленням; наприклад, можуть бути усний і писемний регістри політики;

3) якість мовлення — стосунки між учасниками мовленнєвого акту, найчастіше визначені через протиставлення фамільярності й офіційності; за цим чинником регістр особистих стосунків можна поділити на дружній, шанобливий або фамільярний (Halliday ir kt. 1964: 87; Crystal 1990: 187, 196, 260–261).

Другу класифікацію розробила R. Hasan, спираючись на дослідження M. A. K. Halliday та інших мовознавців (J. Ellis, J. Ure). Вона виокремила п’ять чинників, за якими класифікують регістри:

1) предмет мовлення,

2) тип мовленнєвої ситуації,

3) ролі учасників мовлення,

4) характер мовлення,

5) форма мовлення (Hasan 1975: 215–221).

Предмет мовлення визначається як те, про що говорять. Він становить зміст мовлення. Предмет мовлення частково зумовлює вибір лексики — наприклад, характерна лексика буде іншою, коли йдеться про вулкани, ніж коли говорять про музичну композицію.

Тип мовленнєвої ситуації характеризує мета взаємодії учасників мовлення, заради якої використовується мовлення. З предметом мовлення пов’язані можливі типи ситуацій. Ось два приклади: предмет мовлення той самий — ювелірні прикраси, а типи ситуацій різні — оцінювання експертом (1) і продаж (2). Відповідно, використовуються різні регістри:

1. Перстень виготовлений із золота 585⁰ проби, вага золота — 2 г, камінь — дорогоцінний камінь III класу. Вартість персня — 300 Lt.

2. Ось чудова прикраса. Дуже гарно зроблений перстень. Камінь чудово виблискує вдень, а при електричному світлі — ще яскравіше. Чудово пасуватиме до вечірньої сукні. Приміряйте. Бачите, якраз для Вашої руки.

Ролі учасників мовлення — це соціальні ролі людей, які спілкуються й користуються мовою: батько, син, учитель, продавець тощо. У кожному конкретному випадку мовець поводитиметься відповідно до ролі, яку він виконує, і добиратиме такі мовні засоби, що відповідають цій ролі. Ролі учасників мовленнєвого акту значною мірою залежать також від типу ситуації. Наприклад, у педагогічній ситуації соціальними ролями є вчитель і учень. Якщо вчителька спілкується в класі з ученицею, яка водночас є її донькою, їхні рольові стосунки будуть стосунками вчительки й учениці, а не матері й доньки. Важливою є також дистанція у взаєминах між учасниками мовлення, яку виражає атмосфера спілкування. Вона оцінює

137

за співвідношенням офіційності та фамільярності. Ця властивість особливо виразна в регістрах особистих стосунків. Ролі учасників мовлення та дистанція їхніх стосунків впливають на вибір лексичних і синтаксичних засобів регістру.

Характер мовлення може бути пов’язаний із трьома вже розглянутими чинниками. Наприклад, у ситуації продажу, де тема розмови — покупка, а ролі учасників — продавець і покупець, мовлення матиме характер умовляння, тоді як наказовий характер буде неможливим. Продавець улесливий, але не наказує. У ситуації пояснення гіпотези мовлення матиме пояснювальний, а не благальний характер. Можна передбачити типові структурні характеристики текстів із різними характерами мовлення: наприклад, у переконувальному тексті чітко виражені причинно-наслідкові зв’язки.

Форма мовлення пов’язана з каналом комунікації й може бути писемною або усною. Однак вона безпосередньо не залежить від матеріальної форми передавання повідомлення. Наприклад, стенограми засідань Сейму, що видаються окремими виданнями, хоч і подані в писемній формі, не є її прикладом. А до усної форми не належать новини, які читають по телебаченню чи радіо. Отже, важливіше не те, яким способом передається повідомлення, а особливості мовних засобів у ньому — саме вони є розрізнювальною ознакою регістрів. Наприклад, заговоривши на вулиці з іноземцем, який гарно розмовляє литовською, ми відчуваємо, що він говорить не так — правильно, але вживає особливості писемного мовлення, бо ще недостатньо добре володіє мовою, щоб відчувати відмінності між регістрами. Форма мовлення впливає на вибір синтаксичних засобів: в усному мовленні багато еліпсисів і неповних речень, адже інформація передається не лише словесно, а поряд із нею використовуються невербальні форми комунікації — жести, міміка; значення мають і обставини мовлення.

Кожен із зазначених п’яти чинників впливає на відбір мовних засобів у процесі мовлення (так обирається потрібний регістр), тому зміна будь-якого з них спричиняє зміну регістру. Кількість регістрів не встановлена, оскільки точно не підраховано варіанти кожного окремого чинника, за винятком форм мовлення, яких є дві. До речі, хоча теоретично можливі найрізноманітніші поєднання чинників, не можна стверджувати, що вони не пов’язані між собою: наприклад, якщо предметом мовлення є мовознавство, малоймовірно, що його характер буде улесливим або провокаційним. Отже, найважливішими чинниками є предмет мовлення та тип ситуації; вони частково визначають вплив інших чинників.

З наведених описів функціональних стилів і регістрів видно, що ці лінгвістичні теорії подібно оцінюють деякі явища мовлення; подібні й чинники, за якими розрізняють функціональні стилі та регістри. Функціональні стилі, визначені K. Dolinino, особливо близькі до регістрів. Щоправда, теорія регістрів спирається на семантику тексту, тому її не можна ототожнювати з функціональною стилістикою; її дослідницький характер ширший. Однак ці теорії можна успішно поєднувати, досліджуючи неофіційні стилі (особливо побутові), що дало б змогу повніше розкрити закономірності мовлення в певних сферах спілкування.

Отримано 1999 02 24

138

LITERATŪRA

Arnol'd I. 1990: Stilistika sovremennogo anglijskogo jazyka, Moskva: Prosveščenie.

Bally Ch. 1921: Traité de stylistique française 1, Heidelberg: Carl Winters Universitätsbuchhandlung.

Bitinienė A. 1983: Mokslinis stilius, Vilnius: LTSR aukšt. ir spec. vid. mokslo m-ja.

Crystal D. 1990: A dictionary of linguistics and phonetics, Oxford and Cambridge: Blackwell.

Dolinin K. 1982: Stil’ v obščesemotičeskoj perspektive. – Osnovnye ponjatija i kategorii lingvostilistiki, Perm’, 71–79.

Dolinin K. 1987: Stilistika francuzskogo jazyka, Leningrad: Prosveščenie.

Fleischer W., Michel G. 1975: Stilistik der deutschen Gegenwartssprache, Leipzig: Bibliogr. Inst.

Gaivenis K., Keinys S. 1990: Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas: Šviesa.

Gal’perin I. 1980: Problemy lingvostilistiki. – Novoe v zarubežnoj lingvistike 9: Lingvostilistika, Moskva, 5–34.

Gavranek B. 1967: O funkcional’nom rassloenii literaturnogo jazyka. – Pražskij lingvističeskij kružok, Moskva, 433–443.

Halliday M. A. K. ir kt. 1964: Halliday M. A. K., Mc Intosh A., Strevens D. D. The Linguistic Sciences and Language Teaching, London: Longmans.

Hasan R. 1975: Code, Register und sozialer Dialekt. – Sprachliche Kode und soziale Kontrolle, Düsseldorf: Pädagogischer Verlag Schwann, 191–235.

Karaliūnas S. 1997: Kalba ir visuomenė, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Kožina M. 1973: O rečevoj sistemnosti funkcional’nogo stilja. – Sbornik naučnych trudov Moskovskogo pedagogičeskogo instituta inostrannych jazykov 73, Moskva, 192–196.

Kožina M. 1982: Jazyk i stil’ v funkcional’nom aspekte. – Osnovnye ponjatija i kategorii lingvostilistiki, Perm’, 15–34.

Kožina M. 1983: Stilistika russkogo jazyka, Moskva: Prosveščenie.

Mistrik J. 1985: Štylistika, Bratislava.

Möller G. 1980: Praktische Stillehre, Leipzig: Bibliogr. Inst.

Palionis J. 1995: Lietuvių rašomosios kalbos istorija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Pikčilingis J. 1971¹: Kas yra stilius, Vilnius: Vaga.

Pikčilingis J. 1971²: Lietuvių kalbos stilistika 1, Vilnius: Mintis.

Sanders W. 1973: Linguistische Stiltheorie, Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht.

Sanders W. 1977: Linguistische Stilistik, Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht.

Skrebnev J. 1975: Očerki teorii stilistiki, Gor’kij.

Slovar’ 1990: Lingvističeskij ènciklopedičeskij slovar’, Moskva: Sovetskaja ènciklopedija.

Solganik G. 1982: K probleme klassifikacii funkcional’nych stilej na intralingvističeskoj osnove. – Osnovnye ponjatija i kategorii lingvostilistiki, Perm’, 43–52.

Vasil’jeva A. 1986: O celostnom komplekse stileopredeljajuščich faktorov na urovne makrostilej. – Funkcional’naja stilistika: teorija stilej i ich jazykovaja realizacija, Perm’, 4–11.

Vinogradov V. 1963: Stilistika. Teorija poètičeskoj reči. Poètika, Moskva: Izdatel’stvo AN SSSR.

Župerka K. 1983: Lietuvių kalbos stilistika, Vilnius: Mokslas.

Župerka K. 1985: Kiek stilių lietuvių kalboje. – Mokymo ir auklėjimo klausimai 17, 55–60.

Župerka K. 1987: Stilių normų atspindys metakalbiniuose komentaruose. – Lietuvių kalbotyros klausimai 26, 194–199.

Župerka K. 1995: Kalbos priemonių konkurencija kaip lietuvių kalbos stilistikos objektas, Šiauliai: Šiaulių pedagoginis institutas.

Župerka K. 1997: Stilistika, Šiauliai: Šiaulių universitetas.

139

ON FUNCTIONAL STYLES AND REGISTERS

Summary

The paper reviews the main theories of functional styles and registers. On the basis of the extralinguistic factors defining a functional style, a distinction is made between two of its treatments. Following the first one, the main factor deciding the type of functional style is the form of social consciousness and its role in a society; it is related to the type of activities or area of communication. Adherents of the second treatment take a functional style as a social and psychological phenomenon.

There is a variety of classifications of functional styles. Some of them are motivated on the basis of the language functions, whereas the others are based on the decisive factors of the style. Therefore, different criteria lead to the distinction of the same functional styles – scientific, administrative, publicistic, colloquial (everyday), artistic (belles-lettres). The variety of styles is important for us in order to be able to exhaustively define the complicated phenomenon of style. The register theory, which evolved in English text linguistics, like the theory of functional styles, dwells on the usage of different language varieties in different social situations. The theories of functional styles and registers could be combined when studying non-artistic styles, especially everyday, or colloquial, style.

140