ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVI (2002), 145–172

Стратегія учасників мовленнєвого акту, соціальні ролі та типи в литовській мові

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

Vilniaus universitetas

У статті розглядається теорія учасників мовленнєвого акту. Вона ґрунтується переважно на теорії перформативів Остіна та максимах комунікації Грайса. Теоретичні положення ілюструються головним чином литовськими прикладами типів перформативних мовленнєвих актів. Виділено три аспекти дослідження учасників мовленнєвого акту: (а) комунікативні стратегії, (б) соціальні ролі та (в) типи ролей мовця і слухача, визначені щодо ілокутивних актів. Обидва учасники можуть обирати конструктивну або деструктивну комунікативну стратегію. Перформативи зводять до мінімуму можливість вибору деструктивної стратегії, але не усувають її цілком. Правильне оцінювання соціальних ролей мовця і слухача визначає спосіб, у який мовець експліцитно виражає свій ілокутивний намір, а також спосіб його інтерпретації слухачем. Типи мовців і слухачів (адресатів) визначаються не лише з огляду на ілокутивну силу, а й з огляду на обставини мовленнєвого акту та спосіб його здійснення (в інституційному середовищі чи в повсякденному житті, усно чи письмово тощо).

Теорія мовленнєвих актів (а разом із нею і теорія перформативів) є однією з найважливіших частин лінгвістичної прагматики. Як зазначає сам творець терміна «прагматика» Ч. Морріс, який поділив семіотику на три частини — синтактику, семантику і прагматику, «прагматика — це наука про відношення знаків до ТИХ, ХТО ЇХ ІНТЕРПРЕТУЄ (виділено мною — E. Z.)» (Morris 1938: 30). Інтерпретаторів будь-якого знака чи сукупності знаків (у нашому випадку — мовленнєвого акту) у конкретній ситуації двоє: відправник мовленнєвого акту, мовець, надалі — адресант, і одержувач мовленнєвого акту, слухач, надалі — адресат¹.

Адресант і адресат — одні з найважливіших чинників мовленнєвого акту. Адресант є ініціатором і творцем мовленнєвого акту. За допомогою мовленнєвого акту він реалізує свої комунікативні наміри. Однак, щоб досягти бажаної мети, адресант має зважати й на адресата: його соціальну роль, прагматичну презумпцію — те, що адресатові відомо про ситуацію здійснення мовленнєвого акту, — і, нарешті, здатність адресата належно сприйняти цей мовленнєвий акт — його ілокуцію та пропозицію.

У цій статті розглядаються такі аспекти учасників мовленнєвого акту:

– мовленнєва стратегія співрозмовників,

– соціальні ролі адресанта й адресата,

¹Різні автори також називають адресанта локутором, експедитором, суб’єктом, автором, а адресата — перципієнтом, реципієнтом, декодером тощо (див. Vilkienė 1998: 154).

146 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

– співвідношення ілокуцій мовленнєвих актів із різними типами адресантів і адресатів.

1. МОВНА СТРАТЕГІЯ СПІВРОЗМОВНИКІВ

І адресант мовленнєвого акту, і адресат мають власні комунікативні цілі. Від цих цілей залежать не лише обрані адресантом лексичні й граматичні засоби вираження мовленнєвого акту, стиль, манера його здійснення, а й інтерпретація ілокуції та пропозиції конкретного акту. Я. Гінтікка стверджує, що учасники розмови обирають певну стратегію здійснення мовленнєвого акту (адресант) і прийняття мовленнєвого акту (адресат), яка може визначати інтерпретацію мовленнєвого акту, зокрема розуміння ілокутивної сили (Hintikka 1979: 36).

1.1. Мовна стратегія адресанта

Стратегія адресанта може бути двох типів:

– конструктивна — точно повідомляти про свої наміри;

– деструктивна — маскувати висловлюванням свої справжні наміри або, точніше, залишати в ньому прогалини для інтерпретації, щоб згодом, за потреби, можна було запропонувати іншу — сприятливішу для себе в цій ситуації — інтерпретацію.

Ілокутивна сила в мовленнєвому акті передається різними засобами, і якщо мета адресата — інтерпретувати здійснений адресантом мовленнєвий акт так, як цього прагне адресант (конструктивна стратегія), то найчастіше ці засоби сприймаються адекватно. Однак, щоб ілокуцію мовленнєвого акту не було витлумачено хибно (свідомо чи через певні несприятливі обставини), адресант може обрати експліцитні засоби вказування на ілокутивну силу — перформативи. Для адресанта особливо важливо точно вказувати ілокутивну силу в інституційних (юридичних, адміністративних) мовленнєвих актах, тому перформативи найчастіше вживаються саме в офіційному мовленні. За словами Ch. Peirce (1976: 249–250), «стверджуючи певну пропозицію, мовець бере на себе відповідальність за її істинність і певною мірою підлягає покаранню, якщо ця пропозиція виявиться хибною». Тому мовцеві важливо, щоб його пропозицію інтерпретували так, аби вона не виявилася хибною. А слухачеві важливо з’ясувати, чи не висловив мовець хибної пропозиції, і він шукає таку інтерпретацію, яка б це виявила (Hilpinen 1986: 304).

Інша річ, коли сам адресант прагне, щоб адресат не зрозумів його справжньої мети. Тоді він обирає деструктивну стратегію. За допомогою деструктивної стратегії адресант так чи інакше прагне обманути адресата. Це зовсім не означає, що мовленнєвий акт адресанта має бути неправдивим (не порушується максима якості мовлення Grice — не говори неправди (Grice 1975: 46)), однак мовленнєвий акт завжди є нещирим: він порушує одну із шести умов успішності мовленнєвого акту, визначених J. L. Austin, — умову щирості (Austin 1962: 39–40). Адресант, який обрав деструктивну стратегію, віддає перевагу непрямим мовленнєвим актам, що залишають свободу інтерпретації, наприклад:

Їжачок підходить до рибалок і питає:

– Хлопці, будете їсти чорну ікру?

– Будемо! — зраділі рибалки захоплено прицмокнули губами.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 147

– Це добре. Коли сідатимете їсти, запросіть і мене. (LLA 34)

Адресант ставить запитання, яке адресат інтерпретує як непряму пропозицію. Обрані засоби вираження не експлікують ілокутивної сили, а ситуація, що підтверджується і відповідним мовленнєвим актом адресата, імплікує ілокутивну силу пропозиції. Однак така імплікатура не пов’язує адресанта зобов’язаннями щодо пропозиції. Тому в наступному мовленнєвому акті він, інтерпретуючи свій перший мовленнєвий акт як спеціальне запитання (пор. Labutis 1998: 113), просто глузує з адресата. Отже, адресант обирає деструктивну комунікативну стратегію, створює передумови для подвійної інтерпретації мовленнєвого акту й обирає вигідний для себе варіант (успішна насмішка — моральна перемога), а для адресата — шкідливий.

Хоча перформативи, здавалося б, залишають найменше прогалин для інтерпретації, є й такі, вживання яких дає адресантові змогу згодом змінити інтерпретацію здійсненого мовленнєвого акту. Особливо це стосується асертивів², за допомогою яких можна нейтралізувати брехню пропозиційного змісту, і це навіть може стати юридичним казусом. У юридичній літературі описано випадок із судової справи сенатора США: сенатор у суді викрутився, сказавши Я заперечую, що вчинив цей злочин, хоча згодом було доведено, що саме він його вчинив. Тут заперечення створює факт, і лише цей факт з юридичного погляду можна оцінити як істинний або хибний (щоправда, якщо дивитися прагматично — з позиції звичайних людей — сенатор очевидно брехав).

Однак і перформативи інших типів залишають «прогалини» для інтерпретації. Щоправда, на відміну від асертивів, у таких випадках деструктивна стратегія більше спирається не на ілокуцію, а на пропозицію. Наприклад, у казці про мореплавця Синдбада головний герой, опинившись на острові, куди його корабель прибило бурею, ухильно обіцяє володареві острова одружитися з його донькою, яка в нього закохалася:

– Обіцяю, що зроблю все, на що буду спроможний, аби одружитися з вашою донькою.

Притиснутий володарем до стіни Синдбад стверджує, що зробив усе, на що був спроможний, але одружитися з донькою володаря все одно не може. Адже він не обіцяв ОДРУЖИТИСЯ З ЙОГО ДОНЬКОЮ. Здійснюючи мовленнєвий акт, адресант залишив собі запасний варіант і згодом ним скористався. Насправді, якщо оцінювати формально, мовленнєвий акт не був обіцянкою одружитися. Проте в повсякденному мовленні такі мовленнєві акти оцінюють з огляду на прагматичну ситуацію — без можливості змінити інтерпретацію.

Є перформативи, непридатні для деструктивної стратегії адресанта. Це більшість директивів³, передусім скромні — призначені адресатові з вищим соціальним статусом, як-от із перформативними дієсловами благаю, умоляю, прошу. Мета більшості директивів — домогтися, щоб адресат зробив щось корисне для адресанта. Отже, деструктивною стратегією адресант насамперед зашкодив би власним інтересам.

² Асертиви (твердження позиції адресанта) виражають ставлення мовця до пропозиційного змісту здійснюваного ним мовленнєвого акту, наприклад: стверджувати, сумніватися, заперечувати, повідомляти тощо.

³ Директив — мовленнєвий акт з ілокутивною метою спонукання. За допомогою директива адресант прагне вплинути на слухача, щоб той щось зробив. Директиви можуть бути скромними, наприклад: благати, молити, нейтральними, наприклад: радити, пропонувати, та агресивними, наприклад: наказувати, вимагати.

148 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

Також для цієї стратегії не надто придатні експресиви⁴ — етикетні мовленнєві акти, адже комунікативне очікування адресата (експектацію — того, чого адресат може очікувати від виконавця певної соціальної ролі, пор. Karaliūnas 1997: 87) задовольняє вже саме їх виконання. Щоправда, іронія адресанта є належним засобом перетворення експресивів на вияви деструктивної стратегії. Наприклад, тренер «вітає» найкращого гравця команди, який побився із суперником і був вилучений під час вирішального матчу сезону:

Вітаю. Ти щойно зруйнував увесь наш сезон. (RESP. SP.)

Іронія перетворює акт привітання на докір. До речі, описуючи такий акт письмово, іллокутивну силу зазначають у лапках, наприклад, «вітає». Написання в лапках сигналізує, що стратегія адресанта була деструктивною або що акт був невдалим.

1.2. Мовленнєва стратегія адресата

Стратегія адресата також може бути двоякою: – конструктивна — адресат намагається точно визначити інтенцію адресанта, тобто шукає значення мовця; – деструктивна — адресат намагається виявити у висловлюванні смислову «прогалину», щоб інтерпретувати його по-своєму (тоді він має усвідомлювати й значення мовця). Конструктивна стратегія відповідає загальним вимогам комунікації, наприклад, основному постулату спілкування, зазначеному Grice, — принципу кооперації, тобто співпраці адресанта й адресата (Grice 1975: 45). Якщо адресат дотримується принципу кооперації, мовленнєвий акт може бути невдалим через стратегію адресанта (прагнення замаскувати іллокутивну силу), невідповідні обставини, використання різних мовних кодів (інтерпретацію висловлювання однією мовою за правилами іншої мови), зовнішні перешкоди, скажімо, сторонній шум, порушення слуху адресата тощо, наприклад:

Через глухоту: – Куди йдеш, рибалити? – Ні, рибалити. – А, а я думав, рибалити. (народний анекдот)

Через різні мовні коди: Зустрілися жеме́йт із двома друзями-росіянами. Жемейт не знав російської, а росіяни погано розуміли жеме́йтську. Був вечір п’ятниці. Скинулися по кілька рублів. З’явилися горілка й закуска. Спочатку всі випили по сто грамів. Жемейт почав нарікати: – Так багато. Яка міцна горілка! Можу й здохнути. – Та можна й по двісті, – погодилися приятелі. Налили по двісті грамів. Усі знову випили до дна. – Ой-ой, – скаржиться жемейт. – Тепер можу й обісратися. – Можна й по триста, – сміються друзі. (LLA 253)

⁴ Експресив — етикетний мовленнєвий акт, спрямований на підтримання, наприклад: прощання, привітання, побажання, або відновлення, наприклад, вибачення, «атмосфери ввічливості» — добрих соціальних стосунків з адресатом.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 149

В останньому прикладі адресат, спираючись на одне слово padvesti = po dvies­ti ir pratrysti = po trista, відповідно до прагматичної ситуації (випили по сто, а потім — по двісті) хибно сприймає ілокутивну силу мовленнєвих актів адресанта — скаргу як пропозицію.

Коли стратегія адресата деструктивна, він, безперечно, розуміє значення, яке вкладає мовець, але інтерпретувати мовленнєвий акт відповідно до нього йому невигідно. Якщо адресант залишає адресатові бодай найменшу можливість хибно інтерпретувати здійснений ним мовленнєвий акт, той може саме так і вчинити. «Суть не в тому, що слухач не розуміє справжньої ілокутивної сили висловлювання, а в тому, що він не зобов’язаний її розуміти» (Austin 1962: 33–34). Адресат обирає деструктивну стратегію, прагнучи захистити власні інтереси й поставити їх вище за інтереси адресанта.

Ілокутивну силу висловлювання або пропозиційний зміст можна інтерпретувати по-своєму, коли мовленнєвий акт є непрямим або двозначним, наприклад:

Якось Петрас, зустрівши Казимераса, запитує: — Чи не позичив би ти мені хоча б десять литів? Казимерас відповідає: — Дуже шкода, що я не маю їх при собі. — А вдома? — Дякувати Богові, усі здорові. Бувай. (LLA 188)

Запитання А вдома?, яке за смисловим зв’язком пов’язане з попереднім дискурсом і означає Чи немає вдома грошей, щоб позичити?, адресат удає, що розуміє його як ввічливе запитання про членів своєї родини, і таким чином ухиляється від позики.

Найчастіше адресат обирає деструктивну стратегію, інтерпретуючи директиви, особливо скромні (на відміну від адресанта), і декларативи⁵. Адресатові вигідно інтерпретувати директиви по-своєму, коли він не хоче або не може виконати те, чого прагне адресант за допомогою директива. Інтерпретуючи агресивні директиви — наказ, розпорядження, вимогу, — адресат зазвичай не має змоги обрати деструктивну стратегію через суворе регулювання вживання цих директивів. Адресат інтерпретує декларативи по-своєму, коли вони встановлюють невигідний для нього стан справ. Коли адресант здійснює асертив, експресив або комісив⁶, адресат має мало можливостей обрати деструктивну стратегію. А якщо здійснюється перформативний мовленнєвий акт, особлива інтерпретація адресата фактично неможлива.

Утім, найчастіше ані адресантові, ані адресатові не доводиться шукати «запасний» варіант, оскільки вони дотримуються загального принципу співпраці. Мовленнєвий акт часто вплетений у послідовність інших мовних і немовних дій, є частиною певної мовної гри. Правила мовної гри передбачають, що гравці знають правила гри й дотримуються їх.

Співвідношення мовленнєвих стратегій адресанта й адресата та комунікативного успіху показано в таблиці:

⁵ Декларативи (розпорядження) є засобом створення певного стану справ, тобто за їх допомогою створюються нові (переважно юридичні) факти, наприклад: призначити (заступником), звільнити (з посади), оголосити війну тощо.

⁶ За допомогою комісивів (зобов’язань адресанта) адресант зобов’язується в майбутньому виконати те, що виражено пропозиційним змістом мовленнєвого акта, наприклад: пообіцяти, зобов’язатися, присягнути тощо.

150 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

ТАБЛИЦЯ 1. МОВЛЕННЄВІ СТРАТЕГІЇ АДРЕСАНТА Й АДРЕСАТА

Адресант | Мовленнєва стратегія адресанта | конструктивна | деструктивна; Адресат | конструктивна | співпраця: мовленнєвий акт успішний | співпраця: мовленнєвий акт успішний, але неприйнятний для адресата, тому неефективний; Мовленнєва стратегія адресата | конструктивна | деструктивна | неспівпраця: мовленнєвий акт успішний, але нерезультативний | неспівпраця: мовленнєвий акт неуспішний; деструктивна

Отже, обрана адресантом мовленнєва стратегія визначає локуцію мовленнєвого акту, тобто конкретне вираження, та ілокуцію, а мовленнєва стратегія адресата визначає перлокутивний ефект мовленнєвого акту. Однак окремий мовленнєвий акт часто не виявляє стратегій співрозмовників; для цього потрібен ширший дискурс. Обирати конструктивну стратегію співрозмовників зобов’язують загальні принципи комунікації, насамперед принцип співпраці. Адресант зазвичай обирає деструктивну стратегію, прагнучи уникнути відповідальності за свій нещирий мовленнєвий акт або бажаючи висміяти адресата чи навіть принизити його. Мовленнєва стратегія адресата є деструктивною, коли він свідомо неправильно інтерпретує мовленнєвий акт, передусім його ілокуцію. Зазвичай адресат робить це, щоб ухилитися від невигідних для нього дій. Можливість адресата обрати деструктивну стратегію значно обмежують перформативні мовленнєві акти, а можливість адресанта обрати деструктивну стратегію найчастіше обмежує його роль у соціальній ієрархії, особливо коли адресант є представником установи.

2. СОЦІАЛЬНА СИТУАЦІЯ І СОЦІАЛЬНІ РОЛІ

Обираючи комунікативні стратегії, адресант і адресат не можуть обмежуватися лише власними комунікативними цілями. Щоб досягти мети, необхідно зважати на дії співрозмовника: адресантові — на адресата, адресатові — на адресанта.

Наголошуючи на особливому зв’язку змісту мовного вираження з мовцем, Grice вказує, що існує не лише значення висловлювання, а й значення мовця (Grice 1969: 147). Із цим погоджується й один із творців теорії мовленнєвих актів J. Searle: «Не завжди за значенням речення можна судити про те, що мовець має на увазі, коли його вимовляє» (Searle 1975: 68). Слухач може осягнути значення мовця, інтерпретуючи значення висловлювання в контексті комунікативної ситуації. Інакше кажучи, справжнє значення мовленнєвого акту (значення мовця) осягається як хід у мовній грі (термін L. Wittgenstein) (Vitgenšteinas 1995: 22 §). Не знаючи, у яку мовну гру грають, неможливо правильно інтерпретувати мовленнєвий акт. Отже, необхідно знати контекст, ситуацію. Мовленнєвий акт є інтенційною та міжособистісною дією, а простором його здійснення є

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 151

соціум. Тож одним із найважливіших чинників розпізнавання значення мовця є соціальна ситуація.

Соціальна ситуація — це сукупність зовнішніх обставин, які формують поведінку індивіда в суспільстві. Широко розуміті ситуації відповідають поняттю форм життя Wittgenstein, наприклад: переговори, весілля, війна тощо. Форми життя складаються з мовних ігор, тобто ще вужчих ситуацій: пропозиція, шлюбна присяга, оголошення війни тощо. Такі мовні ігри реалізуються в конкретних мовленнєвих актах. Виконавець мовленнєвого акту, адресант (і, своєю чергою, адресат), розглядається не як конкретна особа з певним набором індивідуальних рис (цей аспект цікавить психологію), а як виконавець певної соціальної ролі, яку репрезентує здійснюваний ним мовленнєвий акт (Arutiunova 1981: 357). У мовному суспільстві існують певні зразки поведінки (зокрема мовленнєвої) виконавця кожної соціальної ролі: «це встановлені способи, як слід поводитися й діяти в тій чи іншій ситуації» (Karaliūnas 1997: 87). У неформальному середовищі, у побутовому спілкуванні, ці зразки можуть бути дуже вільними, а у формальному — правовому, адміністративному, релігійному тощо — дуже суворими. Побутове спілкування ґрунтується на неписаних правилах етикету, тоді як у формальному середовищі дії виконавця конкретної соціальної ролі регламентуються законами й положеннями. «Що конкретніші й суворіші вимоги суспільства до певної ролі — пор. ролі судді, голови зборів, коментатора спортивних змагань, — то суворіші стилістичні вимоги до мовлення» (Krysin 1976: 52). Створюються навіть зразки мовленнєвих актів, призначених для виконання певних соціальних ролей. Наприклад, наведений нижче текст присяги Президента Литовської Республіки є зразком мовленнєвих актів, які фактично здійснили два президенти Литовської Республіки — п. A. Brazauskas і п. V. Adamkus.

Я, (ім’я, прізвище), присягаю бути вірним Народові, Литовській Республіці та Конституції, поважати й виконувати закони, берегти цілісність земель Литви; присягаю чесно виконувати свої обов’язки й бути однаково справедливим до всіх; присягаю всіма силами зміцнювати незалежність Литви, служити Батьківщині, демократично, задля добробуту народу Литви. Нехай допоможе мені Бог! (док.: http://www.lrp.lt/institutiontoday.phtml#HD_NM_20.)

Для адресата адресант цього акту присяги важливий не як конкретна особа, а як соціальний інститут — Президент Литовської Республіки. Під час інтерпретації цього мовленнєвого акту індивідуальні властивості адресанта як людини зовсім не мають значення; неважливі й інші комунікативні ролі, які та сама фізична особа виконує в інших мовленнєвих актах.

Інтерпретація мовленнєвого акту залежить від того, наскільки чітко адресат усвідомлює соціальні ролі адресанта і свою власну роль адресата, а також їхнє співвідношення. Соціальні відносини між учасниками комунікації можуть бути:

– симетричними — між рівнозначними соціальними ролями;

– асиметричними — між нерівнозначними соціальними ролями, які, своєю чергою, можуть бути зумовлені:

152 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

– антропологічних відмінностей,

– соціокультурних відмінностей,

– різного ступеня залученості учасників у розмову (Henne, Rehbock 1995).

Соціальні відносини насправді є не чим іншим, як зіставленням соціальних ролей двох учасників комунікації — адресанта й адресата. Соціальні ролі, які займають учасники мовленнєвого акту, незалежно від того, які відносини — симетричні чи асиметричні — вони відображають, завжди усвідомлюються як пара, наприклад: начальник — підлеглий, батько — син, покупець — продавець, колега — колега. Тому адресант мовленнєвого акту, визначаючи свою соціальну роль, визначає й соціальну роль адресата. І навпаки: визначивши власну соціальну роль, адресат легко встановлює й соціальну роль адресанта, а це допомагає ідентифікувати ілокутивну силу мовленнєвого акту, здійсненого адресантом. Якщо адресант неправильно усвідомлює власну соціальну роль або соціальну роль адресата, імовірно, що він обрав мовленнєвий акт із невідповідною ілокутивною силою, наприклад:

– Не йди, я наказую тобі! — підвищив голос Юліус.

– Командуй своєю бабусею, — [Rima] грюкнула дверима й вийшла. (PB 464)

У цій ситуації не враховується соціальна роль адресата, а адресант безпідставно привласнює собі вищу щодо адресата соціальну роль. Насправді соціальні ролі адресанта й адресата рівноправні — Юліус і Рима друзі. Обраний адресантом агресивний директив доречно вживати адресантові, який посідає вище становище, і зазвичай лише тоді, коли мовленнєвий акт адресовано безпосередньому підлеглому. Через невдало обраний перформатив — наказую замість нейтрального прошу чи покірного благаю — мовленнєвий акт виявляється невдалим: Рима грюкнула дверима й вийшла. Отже, через неправильно обрану адресантом соціальну роль зазнає невдачі комунікація.

Іноді мовець експліцитно вказує на свою соціальну роль у мовленнєвому акті, наприклад:

ШІМКУНАС. […] на мою думку, лікування пана Кліма слід продовжити у стаціонарі.

ЛІКАР. Як лікар, я погоджуюся, що його здоров’я не поліпшується. (NDB 2, 74)

У цьому прикладі другий співрозмовник наголошує на своїй позиційній соціальній ролі (як лікар), реагуючи на мовленнєвий акт-стимул: спонукання висловити свою професійну думку.

Також прийнято вказувати на свою соціальну роль, «перемикаючись» із вищої соціальної ролі на рівноправну, наприклад:

АНДРЕАС. Не як ваш магістр, а як лицар до лицарівпитаю: чи справді ви не знали, що Міндаугас […] служить Христу Господу? (KR 2, 597)

Адресант наголошує на своїй рівноправній соціальній ролі, сподіваючись, що стратегія мовленнєвої поведінки адресата буде конструктивною — що лицарі, не викручуючись, скажуть правду.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 153

У перформативних мовленнєвих актах із деякими іллокутивними силами прийнято експліцитно вказувати на свою соціальну роль. Наприклад, згадаймо:

Р. ОЗОЛАС на пресконференції після програних виборів: – Усю відповідальність за те, що партія не набрала потрібної кількості голосів на виборах, беру на себе я, як голова партії. (TV žinios). Й. КАЗЛАУСКАС після фіаско на «Eurobasket 2001»: – Я, як тренер команди, звісно, беру на себе всю відповідальність за невдачу й підтверджую: так, я йду у відставку з посади тренера. (TV žinios)

Однак набагато частіше в мовленнєвому акті вказують не на соціальну роль адресанта, а на його унікальний ідентифікатор, зазвичай — ім’я та прізвище (також нерідко зазначають посаду, іноді науковий ступінь, місце проживання, родинний зв’язок тощо). Це характерна риса більшості юридичних мовленнєвих актів. Значну частину їх здійснюють перформативними висловленнями. Наприклад, довіреності:

Я, Йонас Петрайтіс, <...> уповноважую Антанаса Петрайтіса <...> розпоряджатися та керувати належним мені легковим автомобілем, <...> дбати про технічний стан автомобіля, бути моїм представником у дорожній поліції, страхових установах, митницях, виїжджати за кордон, передоручати повноваження іншій особі, писати від мого імені заяви, підписувати за мене й виконувати всі інші дії, пов’язані з цим дорученням. (DOK.)

Під час здійснення деяких інституційних мовленнєвих актів прийнято, а іноді й обов’язково, вказувати і на свою соціальну роль, і на унікальний ідентифікатор, наприклад:

Розпорядження <...> Керуючись статтею 32 Закону про Конституційний суд, уповноважую консультантку Юридичного департаменту канцелярії Сейму Аудроне Ожювене представляти Сейм під час розгляду в Конституційному суді клопотання групи депутатів Сейму про перевірку [чи не суперечать закони один одному]. <...> Голова Сейму Литовської Республіки Вітаутас Ландсбергіс (DOK.)

Загалом для всіх юридичних мовленнєвих актів характерно експлікувати адресанта й адресата мовленнєвого акту як членів певної спільноти, а також іллокутивну силу. У повсякденному мовленні адресантові зазвичай не так важливо себе ідентифікувати через порівняно слабкий і невизначений зв’язок між мовленнєвим актом та його наслідками. Набагато важливіше може бути експлікувати свою соціальну роль. До речі, як зазначає Арутіунова, найчастіше адресант експлікує свою роль, коли насправді перебирає на себе роль, яка йому не належить (Arutiunova 1981: 357). Так само до експлікації соціальної ролі схильні вдаватися, коли під час спілкування з тим самим адресатом змінюють регістр соціальної ролі — з рівноправного на вищий, тобто підкреслюють владу, зазвичай прагнучи взяти гору в розмові, або навпаки, наприклад:

154 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

Хто каже, що це несправедливо? — кричав примусник. І війт додав: — Я, війт, стверджую, що справедливо. За опір — п’ятдесят різок! (PS 84–85)

До того часу примусник і війт розмовляли з господарями як із рівними, але, прагнучи взяти гору, війт підкреслив своє вище соціальне становище.

2.1. Типи соціальних ролей

Соціальні ролі поділяються на:

– статусні,

– позиційні,

– ситуаційні (Karaliūnas 1997: 88).

2.1.1. СТАТУСНІ РОЛІ. Деякі ситуаційні ролі успадковуються: стать, раса, національність. Зазвичай вони не змінюються протягом усього життя людини. Успадковані статусні ролі в сучасному світі расової, національної та гендерної рівності порівняно мало впливають на вираження мовленнєвого акту.

Інші статусні ролі набуваються з часом, наприклад, вікові (старший, молодший і ровесники), члена сім’ї (батько, син, брати), стану (у нашому суспільстві зазвичай приблизно визначається майновим становищем) тощо. Соціальні ролі, як і вся соціальна структура, утворюють певну ієрархію, яка вказує на нерівномірний розподіл багатства, влади чи престижу в суспільстві (Dumbliauskas 1999: 26). Вони можуть бути дуже важливими як для ілокуції мовленнєвого акту, так і для конкретного вираження. Однак статусні ролі більшою мірою визначають сам характер мовлення, стиль, а не вираження конкретних ілокуцій. Тому не можна стверджувати, що певні перформативи властиві тій чи іншій статусній соціальній ролі.

2.1.2. ПОЗИЦІЙНІ РОЛІ. Позиційні ролі визначаються становищем, яке індивід посідає в суспільстві. Зазвичай позиційна роль пов’язана або з професією, наприклад, учитель, суддя, офіцер тощо, або з тривалою діяльністю, способом життя, наприклад, учень, солдат, ув’язнений. Позиційні ролі набуваються з часом і є довготривалими. Вони не лише визначають ілокуцію мовленнєвого акту та конкретне вираження, а й деякі з них мають певний «арсенал» мовленнєвих актів із конкретною ілокутивною силою та конкретною моделлю вираження, регламентованих законами й положеннями, наприклад: вердикти судді, команди офіцера, ритуальні фрази священника. Саме виконавцям позиційних соціальних ролей найбільш властиво вживати перформативи.

2.1.3. СИТУАЦІЙНІ РОЛІ. Це більш або менш фіксовані моделі поведінки та діяльності. Їх поділяють на ситуаційні у вузькому значенні та персональні. Перші пов’язані з певними стереотипами поведінки й найчастіше зумовлені зовнішніми обставинами. Індивіда ніби залучають до такої ситуації та надають йому відповідну ситуаційну роль. Такі ролі виконують покупець, пасажир, гість, глядач тощо. Персональні ролі залежать від ціннісної орієнтації індивіда; таку роль індивідові надає його співрозмовник: друг, ворог, коханий тощо, водночас ідентифікуючи себе. Ілокуції та вираження мовленнєвих актів більшості ситуаційних ролей не регламентуються, за винятком пов’язаних з етикетом мовленнєвих актів: подяка, вибачення, співчуття тощо, які часто виражаються перформативами.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 155

Кожному індивідові властива певна сукупність, комплекс конкретних соціальних ролей (Smelser 1984: 36). Щоправда, цей комплекс охоплює лише статусні та позиційні ролі. Ситуативні ролі — це своєрідні можливості, які можуть бути реалізовані, а можуть і ні. Наприклад, кожен пасажир тролейбуса без квитка може стати спійманим «зайцем», але для цього мають скластися відповідні обставини. Найважливішими для комунікації є позиційні ролі, що визначають не лише мовну стратегію, яку конструює адресант, а й нерідко окреслюють ілокуцію та локуцію конкретних мовленнєвих актів, які виконує адресант. Особливо суворо регламентуються мовленнєві акти тих виконавців позиційних ролей, які усвідомлюються як адресанти інституції.

3. АДРЕСАНТ

Адресант — це людина, група людей або інституція, яка створює та виконує мовленнєвий акт⁷. Категорія адресанта мовленнєвого акту вважається центральною категорією сучасної прагматики (пор. Stepanov 1981: 326). Вона посідає надзвичайно важливе місце і в теорії перформативів. Основна функція перформатива — точно передати ставлення адресанта до дії, яку він виконує висловлюванням, тобто ілокуцію — що адресант робить цим висловлюванням, а не те, якою є (була, буде, була б) дійсність (передавання фактів дійсності є основною функцією констативів). Водночас за допомогою перформатива адресант не лише повідомляє, яку дію він виконує цим висловлюванням, а й, найважливіше, виконує цю дію. Отже, щодо адресанта функція перформатива є перетворювальною.

Творцем конкретного мовленнєвого акту завжди є певна особа або особи. Однак у процесі комунікації ця особа нерідко не є актуальною, натомість актуалізується інституція як юридична особа, або адресант мовленнєвого акту взагалі не актуалізується. Від такої актуалізації нерідко залежить і сама ілокуція мовленнєвого акту.

3.1. Типи адресантів

Адресантом перформативного мовленнєвого акту може бути:

1) окрема особа:

– виконує акт із власної ініціативи,

– виконує акт за уповноваженням іншого адресанта (уповноважений адресант);

2) група осіб:

– акт виконує група (говорить хором),

– акт виконує одна особа від імені групи (одна говорить за всіх);

3) інституція;

⁷У теорії комунікації адресанта як творця розрізняють з адресантом як виконавцем (відправником), а адресата як того, хто сприймає, — з адресатом як одержувачем (кінцевою ціллю). Зазвичай адресант є і творцем мовленнєвого акту, і його виконавцем (відправником), а адресат — і тим, хто сприймає, і одержувачем (Cook 1997: 25). Можливі випадки, коли творець не збігається з виконавцем, наприклад, промову президента (творця) читає його прессекретар (виконавець), а також випадки, коли адресат не збігається з одержувачем, наприклад, коли читають чужі листи. У теорії мовленнєвих актів, особливо під час визначення ознак перформативів і окреслення ілокуцій, випадки, коли творець мовленнєвого акту не збігається з виконавцем, не є актуальними: важливі лише адресант і адресат як елементи комунікативної ситуації (див. Kobezova 1986: 13). Мовленнєвий акт, який не дійшов до адресата, наприклад, якщо його перехоплює інша особа, якій цей мовленнєвий акт не призначався, слід вважати невдалим; за його допомогою адресант не реалізує свого комунікативного наміру.

156 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

4) адресант неозначений (неактуальний).

3.1.1. ОКРЕМА ОСОБА І ГРУПА ОСІБ.

Окрема особа й група осіб — близькі типи адресантів. Мовленнєві акти, які вони здійснюють, найбільше зумовлені особистою волею та ситуацією. Основна відмінність між окремою особою та групою осіб полягає в кількості творців мовленнєвого акту, що зазвичай на мовному рівні виражається граматичною категорією числа: однина — окремих осіб, множина — групи осіб. Щоправда, є сфери, у яких окремому адресантові властиво вживати ексклюзивну множину⁸.

Насамперед це «величне» ми (лат. pluralis majestaticus), тобто вираження волі правителя, наприклад:

З Божої ласки ми, Олександр Другий, цісар і володар усієї Росії, король Польщі, великий князь Фінляндії і т. д., і т. д., сповіщаємо всіх наших вірних підданих. (PS 17)

Також множина автора наукової праці, наприклад:

Зауважимо, що другий рядок мелодій цих пісень є лише точним повторенням першого. (авторка статті Аусте Накене — TD₅ 90)

Таке вживання ексклюзивної множинної форми перформативів тісно пов’язане також із називанням адресанта займенником ми. Як стверджує А. Росінас, «величне» ми в сучасній литовській <…> мові вживається лише в художніх творах на історичну тематику та в історичних документах, <…> а «авторське» ми — нове явище в литовській мові: ним послуговуються інтелектуали. <…> Це очевидна синтаксична калька» (Rosinas 1988: 33–34). Отже, ексклюзивна множина перформативів — лише виняток із загального правила.

Окремий адресант може здійснити задуманий ним мовленнєвий акт, тобто бути і творцем, і виконавцем, а може здійснити й мовленнєвий акт іншого творця за його дорученням. В останньому випадку він може обрати конкретні засоби вираження мовленнєвого акту, але не може обрати ілокуцію та пропозиційний зміст. Тому його слід розглядати не як адресанта, а як адресата-посередника (докладніше див. розд. 4.1.4 «Адресат-посередник»).

Якщо адресант здійснює мовленнєвий акт від імені іншої особи, не маючи на це її уповноваження, згодом можуть виникнути комунікативні непорозуміння. Наприклад:

Якось у класі відбувалися збори. Класна керівниця насварила одного сумлінного учня за те, що він почав погано вчитися. Батько учня встав перед присутніми й сказав: — Наступного триместру він добре вчитиметься. Після другого триместру класна керівниця знову сварить учня: — Ти ж обіцяв виправитися. Учень спокійно відповів: — Не я обіцяв, а батько. Нехай він сам і вчиться добре. (LLA 67–68)

⁸ Зазвичай терміном ексклюзив позначають властивість множини особового займенника (лит. ми) виражати лише адресанта, без інших осіб.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 157

Батько дає обіцянку за сина, а згодом син заперечує, мовляв, він не обіцяв. Мовленнєвий акт обіцянки є невдалим, оскільки обіцянка неправомірна: адресант дає обіцянку за іншу особу, не маючи на це її уповноваження. Проте така ситуація справді є радше анекдотичною. У дійсності така обіцянка була б правомірною, оскільки батько, який посідає вищу соціальну роль щодо сина, має владу брати на себе зобов’язання за сина. У такому разі обов’язок адресанта полягає в тому, щоб, використовуючи свою владу, змусити іншу особу діяти відповідно до даної обіцянки.

Мовленнєвий акт, який група осіб виконує хором, трапляється порівняно рідко. Зазвичай це реакція на мовленнєвий акт — стимул, наприклад:

SIERAKAUSKAS. Хто може присягнути, того вважатиму бійцем Литовської народної армії.

VYRAI. Присягаємо! Присягаємо, командире! (GR₁, 153)

Частіше одна особа говорить від імені групи: наприклад, батько — від імені сім’ї, один студент — від імені всього курсу, командир — від імені загону бійців. Вони не уповноважені групою безпосередньо, а самі виявляють ініціативу й представляють колективну думку, наприклад:

SIERAKAUSKAS. Не претендую на роль господарів. І я дякую вам від імені всіх бешкетників.

(GR₁, 145)

Дж. Томас називає такі перформативи груповими (англ. group performatives) (Thomas 1995: 41–42).

Соціальні ролі адресантів обох груп зазвичай є статусними й ситуативними: тоді інтенція мовленнєвого акту залежить від самого адресанта, а успішність не пов’язана з усією процедурою здійснення акту.

За іллокутивною силою для адресантів цих двох типів найхарактернішими є експресиви та асертиви, а найменш характерними — декларативи. Серед директивів такі адресанти зазвичай можуть обирати лише скромні або нейтральні форми, а комісиви можуть виконувати будь-які, за винятком ініціаційних присяг.

3.1.2. УСТАНОВА. Реально будь-який перформативний мовленнєвий акт виконує конкретна людина або люди. Однак іноді особа, здійснюючи мовленнєвий акт, виражає не власну волю, а волю певної установи, яку вона представляє. Можна стверджувати, що конкретна особа (або особи) лише вербалізує акт установи, тому адресантом слід вважати установу. Адресант-установа зазвичай виконує позиційну соціальну роль.

Деякі мовленнєві акти здійснюються не особою — представником установи, а нібито самою установою. Безперечно, їхнім реальним творцем є конкретна особа, однак реального творця мовленнєвого акту, який не вимовлено, а написано, найчастіше неможливо ідентифікувати, а адресантом експліцитно вказано саму установу, наприклад:

Кондитерська фабрика «Рута» пропонує роботу у Вільнюському регіоні. (RESP. SP.)

Найхарактернішими перформативами установ є декларативи й агресивні директиви. Серед комісивів установа є адресантом урочистих присяг. Адресант цього типу рідко здійснює мовленнєві акти з експресивними іллокутивними силами. І це зрозуміло: найважливіша сфера вияву експресивів — взаємини між людьми. Навіть публічні експресиви

158 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

формулюються як перформативи окремої особи або, частіше, групи чи колективу (вживається множина), наприклад:

Колектив Вільнюського окружного суду щиро співчуває судді А. К. у годину тяжкої втрати й скорботи з приводу смерті батька. (RESP. SP.)

або

Щиро співчуваємо членові Сейму А. П. та його рідним у зв’язку зі смертю дорогої Матусі. — Фракція соціал-демократичної коаліції Сейму Литовської Республіки. (RESP. SP.)

Установа зазвичай є адресантом юридичних перформативів. У юридичних перформативах (як і загалом у більшості інституційних мовленнєвих актів), особливо тих, що здійснюються письмово, зазвичай зазначають адресанта, зокрема його вищу позиційну соціальну роль (посаду), наприклад (соціальну роль адресанта позначено малими прописними літерами, інші вказівки на адресанта — напівжирним шрифтом):

Наказ декана ФІЛОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ВІЛЬНЮСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Про дозвіл захищати бакалаврські роботи

Дозволяю захищати підсумкові бакалаврські роботи колишнім студентам IV курсу спеціальності «литовська філологія»

ДЕКАН ФІЛОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ підпис Ім’я Прізвище (DOK.)

Оскільки адресант із вищою соціальною роллю своїми мовленнєвими актами зазвичай покладає на адресата певні зобов’язання, визначає модель його майбутньої поведінки й навіть увесь спосіб життя, адресантові необхідно обґрунтувати, чому він «демонструє владу», тобто вказати на свою соціальну роль.

3.1.3. АДРЕСАНТ НЕВИЗНАЧЕНИЙ. Оскільки перформатив є не інформаційною, а творчою дією, його виконавця (адресанта) адресат сприймає безпосередньо. Однак якщо акт здійснюється не усно, а письмово, адресат може не знати, хто є адресантом перформативу. Існують такі письмові перформативи, адресант яких не має значення для адресата. Тому обирається неособова форма перформативу. Найчастіше це декларативи, оприлюднення яких у письмовій формі є формальним засвідченням юридичного акта. Звичайним способом вираження таких перформативів є безособове речення з інфінітивом або дієприкметником пасивного стану, наприклад:

Зниклу круглу печатку, що належить S. S. PĮ, вважати недійсною. (RESP. SP.)

Втрачений диплом про спеціальну середню освіту I. V. № 999999: виданий Каунаською школою прикладного мистецтва, оголошується недійсним. (РЕСП. СП.)

У цих прикладах адресант і невиражений, і неактуальний. Оскільки акт набуває чинності лише після його опублікування в газеті, можна стверджувати, що адресантом, об’єктивно сприйманим адресатом, могла б бути сама газета. Перформативи цього типу подібні до актів, здійснюваних установами, лише у самому висловлюванні установа формально не зазначається.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 159

Нерідко адресант буває невизначеним у письмових директивах, особливо в заборонах, наприклад:

Смітити заборонено. Штраф 200 Lt. (напис біля яру у Віршулішкес)

Адресант цієї заборони виводиться з пропозиції мовленнєвого акту (хто дбає про чистоту) та обставин, зокрема — місця (Віршулішкес). Можна припустити, що адресантом є, наприклад, староство Віршулішкес. Отже, хоча в цьому акті адресант не експлікований, його можна визначити з обставин мовленнєвого акту.

Іноді адресант письмових експресивів, найчастіше привітань, також буває невизначеним, наприклад:

Вітаємо учасників свята та гостей, які люблять і бережуть унікальну природу Нерінги. (плакат над дорогою до Ніди)

Щоправда, це привітання імплікує заклик любити й берегти унікальну природу Нерінги. Імовірно, саме тому й обрано форму з невизначеним адресантом.

Перформативи інших іллокутивних типів — асертиви та комісиви — не мають невизначеного адресанта.

Отже, найтісніший зв’язок мовленнєвого акту — з адресантом-установою: мовленнєві акти, які установи можуть або повинні здійснювати в певній соціальній ситуації, зазвичай визначаються письмовими правилами — зазначається не лише певна іллокуція, а нерідко й конкретна локуція, передбачаються певні мовні кліше. Більшість інституційних мовленнєвих актів становлять декларативи та агресивні директиви. Розмежування адресанта як установи та окремого адресанта або групи адресантів водночас поділяє мовленнєві акти на два типи: інституційні, уживання яких регулюється письмовими правилами, і побутові, уживання яких визначають інтенція адресанта, загальні принципи комунікації та мовленнєвий етикет.

4. АДРЕСАТ

Адресат — це людина, група людей або установа, для якої призначений мовленнєвий акт. Оскільки мовленнєвий акт орієнтований на конкретного адресата, найчастіше він і пристосовується до адресата. Грайс, крім основного принципу кооперації, призначеного для обох співрозмовників, якомога чіткіше вказує адресантові зважати на інтереси адресата: 1) максима кількості вимагає від адресанта сказати стільки, щоб рівень пропозиційних знань адресата давав змогу належно сприйняти мовленнєвий акт; 2) максима якості вимагає не брехати адресатові й не вводити його в оману; 3) максима стосунку до предмета розмови вимагає не відходити від теми й тим самим не збивати адресата з пантелику; 4) максима способу вимагає обрати такий спосіб вираження, який був би для адресата і найзрозумілішим, і найприйнятнішим, наприклад, з етичних міркувань (Grice 1975: 47).

Майже всім цим вимогам найкраще відповідають перформативи. По-перше, перформатив — чи не найкоротший спосіб виразити багато ілокутивних сил. По-друге, один

160 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

із характерних рис перформатива — його самочинна істинність: перформатив не може бути хибним, а лише невдалим. По-третє, вираження багатьох перформативів дуже просте й чітке, тому адресат легко їх розуміє. Нарешті, чимало перформативів є необхідними в певних юридичних, ритуальних і соціальних ситуаціях; якщо їх не вжити, це може спричинити соціальний або навіть правовий конфлікт. Особливо це стосується етикетних перформативів — експресивів.

З іншого боку, зазвичай сам адресант зацікавлений у тому, щоб адресат правильно інтерпретував його висловлення. Для цього адресант має обрати відповідне адресатові й адекватне в наявній ситуації вираження. Ілокутивну силу висловлення найточніше й зазвичай однозначно передає перформатив.

Стосовно адресата перформативи, як і інші мовленнєві акти, можуть виконувати дві функції:

– дія адресанта залучає адресата (змінює його соціальне становище, зобов’язує щось виконати тощо); такі мовленнєві акти мають виразнішу перформативну функцію (декларативи, директиви);

– дія адресанта не залучає адресата; перформатив важливий для адресата лише як інформація — інформативна функція (усі).

За цими функціями та іншими чинниками щодо мовленнєвого акту можна виокремити кілька типів адресатів.

4.1. Типи адресатів

Адресатом перформативного мовленнєвого акту може бути:

1) справжній адресат (прямий адресат);

2) квазіадресат (непрямий адресат);

3) адресат-свідок;

4) адресат-посередник;

5) адресат-виконавець.

Також можуть бути перформативні мовленнєві акти, не призначені жодному адресатові, а радше такі, що є проявами внутрішнього мовлення. Це безадресатні перформативи. Крім того, є перформативи з однією ілокутивною силою, умовою яких є спільна участь обох співрозмовників у здійсненні цього мовленнєвого акту. Це двоспрямовані перформативи.

4.1.1. СПРАВЖНІЙ АДРЕСАТ (ПРЯМИЙ АДРЕСАТ). Справжній адресат — це особа (особи або установа), яка, на думку мовця, може зрозуміти цей мовленнєвий акт так, як цього прагне адресант. У рідкісних випадках, частіше у духовній сфері та мистецькій творчості, справжнім адресатом може бути й неживий об’єкт, наприклад:

ЗАПИС. Силою литовських богів наказую воді розділитися й відкрити пекла морських глибин.

(FG 611)

Справжній адресат здебільшого так чи інакше пов’язаний також із фактом дійсності, який виражає пропозиційний зміст мовленнєвого акту: адресант прагне, щоб адресат щось зробив (директиви), адресант зобов’язується зробити щось, чого прагне адресат (комісиви), адресант виконує етикетну дію, пов’язану зі становищем адресата (експресиви) тощо.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 161

Щоб мовленнєвий акт отримав і витлумачив належний адресат, його можна, а іноді й необхідно, назвати в самому мовленнєвому акті. У повсякденному мовленні адресата в перформативному мовленнєвому акті експліцитно називають досить рідко, оскільки такий акт найчастіше здійснюється в ситуації безпосереднього спілкування, і адресат зрозумілий із ситуації. Часто це другий учасник діалогу, автор репліки-стимулу, на яку відповідають перформативним мовленнєвим актом. Якщо одночасно спілкуються більш ніж з одним співрозмовником, справжнього адресата можна назвати або лінгвістичними засобами, найчастіше звертанням, або екстралінгвістичними засобами, наприклад, повернутися до справжнього адресата, торкнутися його руки тощо.⁹ У перформативному висловленні адресат найчастіше виражений звертанням, але може бути виражений і додатком, наприклад:

ОФІЦІАНТ. Дуже перепрошую панів... Знаєте — війна... (NDB₂ 74)

Звертанням або додатком-адресатом можна експлікувати ідентифікаційне позначення адресата, його соціальну роль і соціальну дистанцію.

Ідентифікаційне позначення вживається частіше, коли спілкуються з кількома співрозмовниками й потрібно виокремити одного з них.

УЧИТЕЛЬКА В КЛАСІ. Jonaiti, запрошую до дошки. (GYV.)

Щоправда, звертання на ім’я може вживатися і без необхідності ідентифікувати справжнього адресата, наприклад:

VYTURYS. Я забороняю вам, Aušra, говорити про Birutę Vidugirytę. (RV 538) Бажаю тобі щастя, Mirta. (Sk 221)

Соціальну роль адресата зазвичай називають у випадку асиметричних відносин, коли спілкування відбувається офіційно, наприклад:

Рядовий Jonaiti! Ви стоїте на посту й помічаєте, що до вас підповзає людина. Що ви робитимете? (TEKST.: SPEC. PERIODIKA) Петрас смиренно просить: — Пане директоре, кидатиму пити. Більше так не буде. Вибачте... (TEKST.: VIET. LAIKR.)

В офіційному усному мовленні в тих випадках, коли називають соціальну роль адресата, перформативи вживаються дуже рідко. У корпусі литовської мови не було знайдено жодного

⁹ За допомогою тесту на звертання можна визначити адресата мовленнєвого акту: до кого реально можна звернутися, здійснюючи мовленнєвий акт. Наприклад: Пор. / Панове свідки й усі присутні тут,] оголошую Antaną і Oną чоловіком і дружиною. Antanai й Ona, оголошую вас чоловіком і дружиною. [Начальнику відділу кадрів і завідувачу кафедри,] Jonas Petraitis приймається на роботу. Jonai Petraitį, вас приймають на роботу. Шановні гості, називаю цей корабель «Vincu Kudirka». (Неможливе звертання до корабля.)

162 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

одного перформатива, у якому одночасно зверталися б до таких виразно інституційних адресатів: рядовий, капрале, сержанте, лейтенанте, капітане, начальнику, заступнику (-ці), секретарю. Це пояснюється тим, що в офіційному середовищі регламентуються взаємини людей із різними соціальними ролями, зокрема й мовленнєва поведінка. Наприклад, офіцер може звернутися до рядового солдата наказом, але не може звернутися до нього з проханням, обіцянкою, рекомендацією тощо. Інакше комунікативне очікування адресата не було б задоволене. У наведеному далі прикладі якраз і видно комунікативне очікування людини з нижчою соціальною роллю:

Накажете приготувати каву, капітане? (TEKST.: GROŽ. LITER.)

Оскільки звичною ілокуцією мовленнєвих актів капітана, адресованих солдатові, є наказ, солдат очікує саме такого акту. Навіть якщо ілокутивна сила наказу не виражається мовними засобами, солдат сприйматиме всі адресовані йому капітаном директиви як накази, зважаючи на свої соціальні ролі та ролі адресанта.

Adresatas yra būtinas bet kokio dokumento dėmuo (žr. Laurinavičienė ir Rancova 2002: 4, 6). Rašytinėje oficialiojoje kalboje performatyvais reiškiami ir tokie aktai, kuriuose nurodomas adresato socialinis vaidmuo, tiesa, ne kreipiniu, pavyzdžiui:

Вільнюського університету РЕКТОРОВІ ЗАЯВА

лектора кафедри литовської мови Вільнюс

А. С. 2001 05 15

Прошу дозволити мені взяти участь у конкурсі на заміщення посади лектора литовської мови.

Підпис А. С. (DOK.)

Форми звертання розкривають більшу чи меншу соціальну дистанцію у взаєминах з адресатом. Для цього використовуються лексичні та словотвірні засоби:

– лексичні: кошенятко, кохання моє, любий, шановний, панове…

– словотвірні: зменшувальна форма звертання зазвичай указує на меншу дистанцію. Наприклад:

Анайдо, я дуже тебе прошу, будь добрим, любий, врятуй її. (TEKST.: GROŽ. LITER.)

ПЕТКЕВІЧЮС. Панове! Пропоную випити за успішне завершення нашої багаторічної праці. (KS₁ 640)

СКУРВІДАС (Євгенії). Прошу вас, пані, не ображати мене. (KS₁ 542)

КЕСТУТІС. Матусю! Особливо благаю, – не хмурся. (KS₁ 568)

Соціальна дистанція між співрозмовниками визначається також граматичними засобами: до адресата, який має ближчу соціальну роль, звертаються в однині — ти; звертаючись до адресата з віддаленішою соціальною роллю, вживають множину — ви. На вищий соціальний статус адресата також указує вживання «ввічливого» інфінітива замість наказового способу в деяких діалектах, особливо коли звертаються до людей старшого віку, наприклад:

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 163

Бабусю, ходімо їсти. (GYV.)

Такі форми висловлювань зазвичай відповідають нейтральним директивам, таким як прошу, пропоную, запрошую.

4.1.2. КВАЗІАДРЕСАТ (НЕПРЯМИЙ АДРЕСАТ). Іноді адресант прагне передати свої інтенції справжньому адресатові в м’якшій формі, тому обирається не лише імпліцитний мовленнєвий акт, а й звернення спрямовується не до справжнього адресата, а до квазіадресата, однак так, щоб і справжній адресат сприйняв мовленнєвий акт і правильно його інтерпретував. Наприклад, літня жінка, яка стоїть в автобусі, звертається до іншої літньої жінки, що стоїть поруч:

– Ну й молодь нині, ніколи не поступається місцем старшим! (GYV.)

Хто є справжнім адресатом мовленнєвого акту, визначають його ілокуція та ситуація: обурення (асертив) через нинішню невиховану молодь, висловлене квазіадресатові, імплікує прохання або вимогу (директив) до справжнього адресата — юнака, який сидить тут же, — поступитися місцем. Г. Г. Кларк і Т. Б. Карлсон стверджують, що мовленнєві акти такого типу є двоїстими: вони мають двох адресатів, і кожному адресовано відповідну ілокутивну силу, отже, одним мовленнєвим актом здійснюються два ілокутивні акти (Clark, Carlson 1986: 274). Квазіадресатові призначений акт інформування (наприклад, про своє невдоволення) (асертив), а справжньому адресатові — директив.

Квазіадресатом може бути й тварина, нездатна збагнути справжній зміст мовленнєвого акту, і навіть неживий предмет, наприклад: тітка сварить двері за те, що вони впускають холод усередину, а справжнім адресатом є невістка, яка не зачинила дверей; батьки сварять дитину за те, що вона «скривдила» річ, хоча насправді опосередковано втішають дитину. Г. Г. Почепцов називає таке звернення до неживого предмета крайнім випадком адресування квазіадресатові й вважає, що воно майже дорівнює зверненню до прямого адресата, адже прагматична ситуація однозначно вказує на справжнього адресата (Počepcov 1985: 12).

Є квазіадресати, наявність яких є основною умовою здійснення такого мовленнєвого акту, наприклад: голосіння зі зверненням до покійного, клятва помститися біля могили вбитого друга тощо. Квазіадресатами можна вважати й духовних істот, згадуваних у присягах як адресати, наприклад:

Перед Буддами, Бодгісатвами і Вчителями я присягаюся трудитися заради Просвітлення.

(ХУД. ТЕКСТ.)

164 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

Насправді такі присяги або адресуються іншим особам — свідкам акта, або є моральними зобов’язаннями перед собою.

4.1.3. АДРЕСАТ-СВІДОК. Більшість мовленнєвих актів мають конкретного адресата, якого вказують лінгвістичними або екстралінгвістичними засобами, або ж його можна визначити з обставин мовленнєвого акту. Однак конкретний адресат часто не є єдиним, хто сприймає акт і, отже, може його інтерпретувати. Насамперед слід відзначити стороннього слухача, якому адресант не призначає мовленнєвий акт, але якого іноді бере до уваги, добираючи конкретний вислів мовленнєвого акту, наприклад, не вживає вульгаризмів і лайки. Сторонній слухач може бути дуже важливим навіть під час вибору прямого чи непрямого мовленнєвого акту, особливо коли адресант прагне замаскувати пропозиційний зміст мовленнєвого акту і, нерідко, його іллокуцію, зробити їх зрозумілими лише конкретному адресатові.

Деякі юридичні перформативні мовленнєві акти вважалися б недійсними, якби їх здійснювали без свідків, наприклад, одруження, заповіт, надання повноважень (переважно декларативи та деякі директиви). Щодо адресата-свідка, функція цих мовленнєвих актів є інформативною. Такий адресат називається інституційним свідком (Clark, Carlson 1986: 280). Він необхідний, щоб мовленнєвий акт вважався успішним. Інституційний свідок є своєрідним гарантом того, що мовленнєвий акт (а разом із ним і весь юридичний акт) буде здійснено належним чином і законно. Такий гарант особливо важливий, якщо згодом виникнуть якісь сумніви щодо законності акта.

Частіше інституційний свідок потрібен для мовленнєвих актів, які здійснюються усно. Гарантією законності юридичних актів, що здійснюються письмово, є документ, у якому зафіксовано цей мовленнєвий акт. Тому його потрібно засвідчити в певній формі — печатками, підписами тощо. З іншого боку, фактично всі юридичні мовленнєві акти фіксуються і письмово, а свідок зобов’язаний засвідчити свою участь підписом. Такого свідка передбачено правилами здійснення певних мовленнєвих актів. Існує навіть юридична інституція свідка — нотаріус, який має право й обов’язок засвідчити, що дія (мовленнєвий акт) була здійснена законно.

Є й такі мовленнєві акти, які радше не мають справжнього адресата, а здійснюються в присутності свідків, наприклад, урочисті присяги (президента, військового, присяга Гіппократа), надання імені кораблю, оголошення війни (останні, тобто декларативи, мають також адресата-виконавця). Наприклад, присяга поліцейських Литовської Республіки:

Я,..., при свідках: присягаю, не шкодуючи сил і життя, захищати Литовську державу та її незалежність; присягаю сумлінно виконувати закони Литовської Республіки та накази своїх начальників; присягаю свято виконувати свої обов’язки, служити народу Литви та Державі; присягаю утримуватися від дій, які могли б зашкодити доброму імені поліції. Нехай допоможе мені Бог. (P 19)

Адресант цього мовленнєвого акту не називає прямого адресата (наприклад, присягаю вам, товариші по службі), а адресує присягу свідкам. Усі, хто слухає цю присягу, є своєрідною гарантією того, що службовець її дотримуватиметься. Однак у разі порушення присяги свідок не має права застосовувати до порушника будь-які санкції. Із цього факту стає зрозумілішою радше ритуальна, а не правова природа адресата-свідка—

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 165

характер. Можливо, саме тому П. Чьочис, досліджуючи литовські присяги й виокремивши вісім ознак промісорної присяги, не зазначив серед них чинника свідка (Čiočys 1996: 35).

Свідок деяких перформативних мовленнєвих актів водночас є і справжнім адресатом; він має бути пов’язаний із мовленнєвим актом, що здійснюється, і залучатися до нього, наприклад:

Шановні пані, шановні панове, оголошую збори відкритими. (GYV.)

Цей мовленнєвий акт адресовано всім, хто його чує. З одного боку, усі слухачі є свідками акту відкриття зборів, здійснюваного перформативом. З іншого боку, тим самим актом слухачів повідомляють, що збори розпочинаються, отже, вони мають діяти відповідно до встановленого порядку: наприклад, припинити розмовляти, поплескати й почати слухати доповідачів. Отже, виразно виявляється інформаційна функція такого акту.

4.1.4. АДРЕСАТ-ПОСЕРЕДНИК. Адресат-посередник (ретранслятор) — це особа, через яку інформацію передають іншій особі — справжньому адресатові. Наприклад, повідомлення передають телефоном через іншу особу. Часто висловлення має дві частини: одна призначена адресатові, інша — адресатові-посереднику й містить інструкцію, що (як) зробити, наприклад:

Мати каже дитині телефоном:

– Скажи татові, що я на нього чекаю. Попередь його, щоб не запізнювався. І нагадай, щоб узяв інструменти. (GYV.)

У цьому мовленнєвому акті, що має іллокутивну силу спонукання, структурно розмежовано частини, адресовані справжньому адресатові — татові — та адресатові-посереднику — дитині:

Частини, призначені адресатові-посереднику, подано як інструкцію про те, з якою іллокутивною силою слід передати повідомлення справжньому адресатові; інформацію, призначену останньому, подано як пропозицію кожного висловлення.

Зазвичай мовленнєві акти, передані через посередника, не є перформативними або, точніше, не здійснюються як класичні перформативи. Проте перформативне посилання на мовленнєвий акт, адресований справжньому адресатові, у такому мовленнєвому акті трапляється нерідко. Якщо адресант вважає, що справжньому адресатові потрібно експліцитно передати ілокуцію мовленнєвого акту, який він здійснює, показник ілокутивної сили він зазначає у пропозиційному змісті цього мовленнєвого акту, найчастіше вираженому підрядним реченням¹⁰. Наприкла-

10 Сам перформатив не може бути в підрядному реченні.

166

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

дом (частина висловлення, виділена напівжирним шрифтом, призначена посередникові як вказівка, що він має зробити з другою частиною висловлення; інформація, призначена справжньому адресатові, подана малими прописними літерами):

a) без вказівки на ілокуцію:

Скажи Антанасу, що Я ПОВЕРНУ ГРОШІ ЗА ТИЖДЕНЬ.

b) із вказівкою на ілокуцію:

Скажи Антанасу, що Я ОБІЦЯЮ ПОВЕРНУТИ ГРОШІ ЗА ТИЖДЕНЬ.

Частина повідомлення, призначена справжньому адресатові, формулюється як перформативна обіцянка. Передаючи справжньому адресатові зміст мовленнєвого акту, який йому доручили передати, посередник нерідко повідомляє не лише саму пропозицію (тут: повернути гроші за тиждень), а й про ілокуцію цього мовленнєвого акту, наприклад (вказівку на ілокуцію першого адресанта виділено напівжирним шрифтом):

Антанасе, Йонас обіцяв повернути тобі гроші за тиждень.

або

Антанасе, Йонас сказав: «Обіцяю повернути гроші за тиждень».

або

Антанасе, Йонас просив передати, що обіцяє повернути гроші за тиждень.

Навіть якщо адресант у своєму мовленнєвому акті не вказує ілокуцію повідомлення, яке потрібно передати, посередник іноді називає її сам.

Посередника щодо справжнього адресата можна вважати також адресантом, особливо коли він оформлює власну частину мовленнєвого акту як перформатив, наприклад (перформатив посередника як адресанта виділено напівжирним шрифтом):

Я, війт маєтку Багинів, оголошую вам панський наказ: завтра, на світанку, усім, хто має волоку або пів волоки, прибути до маєтку <...>. Також оголошуюпанський наказ: у понеділок, на світанку, тим самим чоловікам прибути до околиць Узбаляй. (PS 84)

Фактично посередниками-адресатами можна вважати всіх представників засобів масової інформації, які доносять до широкої громадськості мовленнєві акти, здійснені політиками та відомими людьми. Представники засобів масової інформації виконують соціальну роль позиційного посередника-адресата.

Адресат-посередник може бути передбачений і інституційно, наприклад, прессекретар, ведучий новин (диктор), секретар керівника. Також це може бути не окрема особа, а навіть організація, як-от ELTA у Литві.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 167

Є й побутові мовленнєві акти, у яких участь адресата-посередника є необхідною. Наприклад, щоб передати побажання, потрібен посередник. У таких висловленнях, як Передай побажання Ліні або Побажання Ліні (останнє можна вважати й перформативом), насправді здійснюється ілокутивний акт НАДСИЛАННЯ ПОБАЖАНЬ, який саме й призначений для передавання через посередника. Оскільки, як і у випадку будь-якого іншого етикетного мовленнєвого акту, для адресанта важливий не конкретний зміст такого мовленнєвого акту, а сам факт його здійснення, зазвичай такому обов’язковому адресатові-посереднику, який передає побажання, довіряють створити і конкретне мовне вираження — пропозицію мовленнєвого акту побажання, — і форму всього мовленнєвого акту. Вказівки щодо пропозиції зазвичай обмежуються інтенсивністю надісланих побажань: передай щирі / найщиріші / найпалкіші побажання. Вказівки щодо конкретного мовного вираження можуть додаватися як інший мовленнєвий акт, який просять передати; зазвичай прохання передати побажання доповнюють фразою «і скажи, що [p]». Вказівки щодо конкретного вираження передаваних побажань можуть вказувати й на особливу ілокуцію побажань. Наприклад:

І ти передай їм [своїм друзям] від мене такі побажання, ну, знаєш, такі, з лайкою, з усім. (діджей радіо M1, розмовляючи телефоном в ефірі зі співрозмовницею)

У цьому мовленнєвому акті додаткові вказівки щодо конкретного вираження побажань свідчать про те, що цей мовленнєвий акт має ілокуцію не побажання, а прокльону. Адресат-посередник характерний лише для мовленнєвих актів із директивною ілокутивною силою.

4.1.5. АДРЕСАТ-ВИКОНАВЕЦЬ. У юридичних мовленнєвих актах можна виокремити два типи адресата:

1) адресат — той, хто зазнає дії; 2) адресат — виконавець дії.

Адресат, який зазнає дії, — це особа, щодо якої (але не обов’язково якій) здійснюється цей мовленнєвий акт або чий правовий статус цей мовленнєвий акт змінює. Наприклад:

Оголошую Антанаса Пятрайтіса та Ону Казлаускайте чоловіком і дружиною.

Цей мовленнєвий акт працівника бюро реєстрації шлюбів здійснюється щодо Антанаса Пятрайтіса та Они Казлаускайте. Він також змінює їхній правовий статус: із неодружених вони стають сім’єю. Той, хто зазнає дії, зазначається в пропозиції такого мовленнєвого акту.

Однак, щоб акт оголошення шлюбу набув чинності, необхідно виконати й інші певні дії: скласти свідоцтво про шлюб, зробити відповідні записи в книзі реєстрації шлюбів тощо. Найчастіше це здійснює особа (особи) або установа (установи), які ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ДІЮ цього мовленнєвого акту, набуття ним чинності, а отже, і його успішність (на перлокутивному рівні). Таких осіб або установ можна назвати адресатами-виконавцями. У мовленнєвому акті їх не експліцитно виражено, оскільки їх визначено іншими мовленнєвими актами (законами, положеннями).

Декларативи й директиви є такими подвійними щодо адресата. За співвідношенням із різними адресатами можна навіть розрізнити дві функції декларативу.

1. Для того, хто зазнає дії, актуальною є декларативна функція — здійснення самої дії, створення юридичного факту. Навіть якщо той, хто зазнає дії, є неживим об’єктом, наприклад,

168 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

у мовленнєвому акті Іменем Вінцаса Кудірки називаю цей корабель адресатом, який зазнає дії, є корабель або жива істота, неспроможна усвідомити акт, наприклад, у мовленнєвому акті Іменем Петра хрещу це немовля адресатом, який зазнає дії, є ще несвідома дитина, проте саме заради неї здійснюється цей мовленнєвий акт, і тому її можна прирівняти до справжнього адресата.

2. Для виконавців дії декларатив насправді має функцію директива — це ВКАЗІВКА виконати передбачені регламентом дії, щоб декларатив набув чинності. Наприклад:

НАКАЗ

А. С. приймається на роботу асистентом кафедри литовської мови з 2000 09 01 до 2001 08 31.

(DOK.)

Цей декларатив ректора університету є водночас і вказівкою дирекції з персоналу оформити необхідні документи та призначити певну заробітну плату, а також завідувачеві кафедри чи діловоду подбати про визначення для А. С. необхідного обсягу роботи, можливо, робочого місця, кабінету. Цю функцію засвідчує і назва декларативу як документа: НАКАЗ — формальний показник ілокутивної сили директива.

4.2. Безадресатні перформативи

Хоча однією з найважливіших функцій мови є комунікативна, далеко не всі висловлювання адресовані конкретному адресатові. Однією з форм мовлення є монолог — мовлення, не зорієнтоване на адресата, наприклад, у щоденнику. Нерідко й монологічні мовленнєві акти спрямовуються до уявного або реально наявного, проте нездатного сприйняти цей мовленнєвий акт адресата — предмета, покійного, особи, яка не бере участі в комунікативній ситуації. Такі мовленнєві акти насправді не адресуються адресатові, згаданому у висловлюванні. Іноді адресантом стає сам адресант: коли відбувається діалог із самим собою. До такого безадресатного мовлення Арутіунова зараховує також мовленнєві акти, адресовані вищим силам, Богові (Arutiunova 1981: 363). Усі випадки монологічного мовлення можна вважати проявами внутрішнього мовлення (термін Вітгенштайна). Із перформативів у внутрішньому мовленні вживаються лише акти моральних зобов’язань, наприклад, присяга біля труни друга помститися вбивці, часті обіцянки курців самим собі кинути палити тощо.

Внутрішнє мовлення не є об’єктом теорії мовленнєвих актів передусім тому, що воно не спрямоване до адресата, тому в цій праці його докладніше не розглядають.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 169

4.3. Двоспрямовані перформативи

Найчастіше комунікація є двоспрямованою¹¹: співрозмовники обмінюються мовленнєвими актами. Це діалог. З кожним мовленнєвим актом адресант і адресат міняються місцями — адресант стає адресатом, — реагуючи на мовленнєвий акт співрозмовника як на стимул:

— Куди їдеш, Йонасе?

(1)

— На ярмарок, панове.

(2)

— Що купиш, Йонасе?

(3)

— Дудку, панове.

(4)

— Пограй на дудці, Йонасе.

(5)

— Не вмію, панове.

(6)

У теорії мовленнєвих актів одиницею розгляду є окремий мовленнєвий акт за конкретних обставин. Отже, адресантом мовленнєвих актів 1, 3 і 5 є пан, а адресатом — Йонас; адресантом мовленнєвих актів 2, 4 і 6 є Йонас, а адресатом — пан.

Отже, звичайна модель мовленнєвого акту така:

адресант ⟶ адресатові

Така модель характерна і для багатьох перформативних мовленнєвих актів. Проте існують перформативи, модель яких інша. Це двоспрямовані перформативи. Їхня модель така:

адреса(н)т ⟷ адреса(н)т

Це акти спільної угоди, наприклад:

Я, Йонас Пятрайтіс, і я, Антанас Казлаускас, домовляємося:...

Учасники такого акту одночасно є і адресантами, і адресатами. Його справжнє призначення — засвідчити (бути доказом), що угоду було укладено. Отже, такі акти зазвичай відбуваються за участю інституційних свідків або оформлюються письмово й становлять юридичні документи.

¹¹ Найчастіше, однак не завжди: комунікація може бути односпрямованою, наприклад, радіо- й телевізійне мовлення, або багатоспрямованою, наприклад, дискусія групи людей.

170 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

4.4. Зв’язок типів адресатів з іллокутивними силами

Адресат є одним із найважливіших чинників мовленнєвого акту. Більшість мовленнєвих актів не могли б відбутися без адресата. Найбільше від адресата залежать директиви, оскільки перлокутивним ефектом, якого адресант очікує від директива, має бути дія, виконана адресатом і зазначена в пропозиції директива. За твердженням Арутюнової, форми висловлень-директивів, позбавлених конкретного адресата, змінюють і свій комунікативний статус: спеціальне запитання стає риторичним запитанням або вигуком, а імператив — настановою, етичною рекомендацією чи сентенцією з невизначеним значенням (Arutiunova 1981: 360–361). Отже, перформативні директиви, позбавлені адресата, перетворюються на констативи. Найчастіше адресат директива є безпосереднім. Для передавання вказівок також може обиратися адресат-посередник, а для непрямого впливу — квазіадресат.

Також усі експресиви суворо орієнтовані на адресата. Оскільки експресиви є етикетними діями, тобто актами спілкування між людьми, адресант спрямовує їх до інших людей. Для адресата важливіший не їхній зміст, а саме виконання акту. За певних обставин невиконаний експресив спричинив би конфлікт між співрозмовниками.

Комісив (за винятком моральних зобов’язань внутрішнього мовлення) зазвичай є певною реакцією на попередній мовленнєвий акт адресата й має для нього значення, тому також тісно пов’язаний з адресатом. Найчастіше адресат комісива є безпосереднім. Адресат інституційних комісивів часто сприймається як свідок.

Декларативи можуть бути пов’язані з адресатом у дуже різних аспектах: адресат може бути безпосереднім учасником декларативу, його інституційним свідком або виконавцем; також декларативи можуть бути взаємними.

Найменше від чинника адресата залежать асертиви. Оскільки асертивом адресант виражає своє ставлення до факту, поданого в пропозиції, важливішим є адресант, а не адресат. Саме тому в асертивних перформативах, за винятком тих, що мають іллокутивну силу інформування (інформую, стверджую, оголошую), зазвичай немає прямого посилання на адресата.

LITERATŪRA

APRESJAN, J. D. 1986: Перформативы в грамматике и словаре. Известия АН СССР. Серия литературы и языка 45 (3), 208–223.

ARUTJUNOVA, N. D. 1981: Фактор адресата. Известия АН СССР, Серия литературы и языка 40 (4), 356–367.

AUSTIN, J. L. 1962/1986: How To Do Things With Words. 2nd ed. by J. O. Urmson and M. Sbisa, Oxford: Oxford University Press.

ČIOČYS, P. 1996: Priesaika: juridinio akto, sukeliančio darbo (tarnybos) teisių santykį, sudedamoji dalis. Teisė 30, 29–41.

CLARK, H. H., CARLSON, T. B. [Кларк, Г. Г., Карлсон, Т. Б.] 1986: Слушающие и речевой акт. Новое в зарубежной лингвистике 17, 270–321.

Cook, G. 1997: Discourse, Oxford: Oxford University Press.

DUMBLIAUSKAS, V. 1999: Sociologija, Vilnius: Vilniaus pedagoginis universitetas.

GRICE, H. P. 1969: Utterer's meaning and intentions. Philosophical Review 78, 147–177.

GRICE, H. P. 1975: Logic and Conversation. Syntax and Semantics 3. Ed. by P. Cole and J. L. Morgan, 41–58.

ŠNEKOS AKTO DALYVIŲ STRATEGIJA IR VAIDMENYS | 171

Henne, H., Rehbock, W. 1995: Einführung in die Gesprächsanalyse, Berlin etc.: De Gruyter.

Hilpinen, R. [Хилпинен] 1986: Семантика императивов и деонтическая логика. Новое в зарубежной лингвистике 18, 300–317.

Hintikka, J. 1979: Quantifiers in logic and quantifiers in natural languages. Saarinen, E., ed., Game-theoretical semantics. Dordrecht–Boston–London: D. Reidel Publishing Company, 27–48.

Karaliūnas, S. 1997: Kalba ir visuomenė (Psichosociologiniai ir komunikaciniai kalbos vartojimo bruožai), Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Kobozeva, I. M. 1986: „Теория речевых актов“ как один из вариантов теории речевой деятельности. Новое в зарубежной лингвистике 17, 7–21.

Krysin, L. P. 1976: Речевое общение и социальные роли говорящих. Крысин, Л. П., Шмелев, Д.Н., ред., Социально-лингвистические исследования. Москва: Наука, 42–52.

Labutis, V. 1998: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Laurinavičienė, A., Rancova, G. 2002: Dokumentų rengimas ir įforminimas (bendrosios nuostatos ir dokumentų pavyzdžiai), Vilnius: Kvalifikacijos kėlimo kursai „Vanata“.

Morris, Ch. W. 1938: Foundations of the Theory of Signs, Chicago: Chicago University Press.

Peirce, Ch. S. 1976: The New Elements of Mathematics. Ed. C. Eisele. Vol. 4: Mathematical Philosophy, The Hague–Paris: Mouton.

Рocepcoв, G. G. 1985: О коммуникативной типологии адресата. Лазарев, В. В., ред., Речевые акты в лингвистике и методике, Пятигорск: Пятигорский государственный педагогический университет иностранных языков, 10–17.

Rosinas, A. 1988: Baltų kalbų įvardžiai, Vilnius: Mokslas.

Searle, J. R. 1975: Indirect speech acts. Cole, P. and Morgan, J. L., eds., Syntax and semantics 3. Speech Acts, 59–82.

Smelser, N. J. 1984: Sociology. Englewood Cliffs: Prentice Hall.

Stepanov, Ju. S. 1981: В поисках прагматики. Известия АН СССР. Серия литературы и языка 40 (4), 333–342.

Thomas, J. 1995: Meaning in interaction. An introduction to pragmatics, London: Longman.

Vilkienė, L. 1998: Dialogo adresantas ir adresatas. Kalbotyra 47 (1), 153–164.

Vitgenšteinas, L. 1995: Filosofiniai tyrinėjimai. Rinktiniai raštai, Vilnius: Mintis.

ŠALTINIAI

DOK. – įvairūs dokumentai: tarnybiniai, administraciniai raštai.

FG – Fromas-Gužutis, A. Baisioji gadynė, Vilnius: Vaga, 1955.

GYV. – gyvoji kalba: pavyzdžiai iš įvairių kasdienio bendravimo situacijų.

GR, – Grušas, J. Raštai 1, Dramos. Vilnius: Vaga, 1980.

KR, – Krėvė, V. Raštai 2, Vilnius: Vaga, 1982.

KS – Saja, K. Rinktiniai raštai 1, Dramos. Vilnius: Vaga, 1990.

LLA – Lietuvių liaudies anekdotai. Parengė B. Kerbelytė, P. Krikščiūnas, Vilnius: LLTI, 1994.

NDB, – Naujosios dramaturgijos biuletenis 2, Vilnius: Teatro ir kino informacijos ir edukacijos centras, 1998.

P – Policijos departamento nuostatai, Vidaus reikalų ministerijos nuostatai, Policijos įstatymas, Tarnybos LR vidaus reikalų sistemoje statutas (http://litlex.lpa.lt).

PB – Pūkelevičiūtė, B. Devintas lapas, Vilnius: Dienovidis, 1997.

PS – Mykolaitis-Putinas, V. Raštai 6, Sukilėliai. Vilnius: Vaga, 1959.

RESP. SP. – respublikinė spauda: Lietuvos rytas, Respublika, Alio reklama ir kt.

RV – Rimkevičius, V. Studentai, Pjesės, Vilnius: Vaga, 1987.

SK – Skablauskaite, J. Žolių kartumas, Vilnius: Vaga, 1990.

172 |

EGIDIJUS ZAIKAUSKAS

TD₅ – Tautosakos darbai 5 (12), Vilnius: LLTI, 1996.

TEKST. – Lietuvių kalbos tekstynas (http://donelaitis.vdu.lt).

GROŽ. LITER. – grožinė literatūra.

SPEC. PERIOD. – specialioji periodika.

VIET. LAIKR. – vietiniai laikraščiai.

TV – įvairios televizijos laidos.

Egidijus Zaikauskas

Vilniaus universitetas

Universiteto g. 5, 2734 Vilnius, Lietuva

Gauta 2002 03 13