138 |

RECENZIJOS

Мовознавчі та філологічні дари, присвячені Міхалу Гасюку.

УПОРЯДКУВАЛИ ЮЗЕФ МАРЦИНКЕВИЧ І НОРБЕРТ ОСТРОВСЬКИЙ

Poznań: Uniwersytet im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, Katedra Skandynawistyki i Baltologii, 2001, 273 p., ISBN 83-232-1198-1.

(Poznańskie Studia Bałtystyczne, 1.)

Символічно, що в останні роки відразу кілька ювілейних збірників статей, присвячених зарубіжним балтистам, започатковують нові серії книжок з балтистики. Так, 2000 року вийшло видання на честь видатного німецького славіста й балтиста Райнера Екерта Aspekte baltistischer Forschung — перша книжка серії «Schriften des Instituts für Baltistik der Ernst-Moritz-Arndt-Universität Greifswald». Цю традицію підтримує і збірник статей, присвячений професору Міхалу Гасюку, який плекає польську балтистику: він знаменує початок серії «Poznańskie Studia Bałtystyczne». З іншого боку, як видно з передмови упорядників видання Юзефа Марцинкевича та Норберта Островського, це також своєрідне продовження давньої серії Познанського університету імені Адама Міцкевича «Seria Filologii Bałtyckiej», до якої належали три важливі для балтистів книжки, що вийшли ще в другій половині 1970-х років¹.

Окрім списку тих, хто привітав проф. Гасюка з нагоди його 70-річчя, та докладної бібліографії його праць, у згаданому збірнику статей стисло представлено найважливіші епізоди життя ювіляра, особливо його наукової діяльності (с. XV–XVII, Еугеніуш Райник). У цьому нарисі окреслено кілька найважливіших напрямів наукових зацікавлень Гасюка — литовська діалектологія, фонологія та фонетика, історія балтійських мов. Зрозуміло, упорядники прагнули, щоб і більшість статей збірника розглядала питання саме таких, близьких ювілярові галузей. Уміщено також літературознавчі праці — адже Міхал Гасюк, який доклав значних зусиль до розвитку литуаністики в Польщі, особливо в Познані (з 1987 року він очолював кафедру балтійських мов Познанського університету), активно підтримував і її літературний напрям.

Заглибившись у опубліковані у виданні праці, легко помітити, що найбільше місця тут посідають діахронічні дослідження балтійських мов. Чимало статей присвячено історії слів — етимології, історичному словотвору, історичній морфології.

Частина етимологічних праць розвиває дослідження запозичень. У статті з лаконічною назвою «Лит. (жм.) ābrinas» (с. 73–79) Вінцас Урбутіс доповнює історію слів литовської мови ще кількома з’ясованими запозиченнями. Цього разу переконливо показано, що жемайтське ābrinas ‘невелика посудина з вертикальними стінками й кришкою для масла тощо’, включене до DŽ₁₋₄ як питомо литовське слово, насправді є пізнім летицизмом, запозиченим із латиських говірок південно-західного куточка Курляндії. До речі, побіжно розглянуто й інші назви старовинної дерев’яної маснички, зокрема гаданий полонізм vogōnas. Цікавою є семантична еволюція ābrinas і vogōnas. Значення обох слів помітно віддалилося від значень слів у мовах-джерелах — латиській і слов’янських; звичайне значення лат. abra — ‘діжа, корито для замішування тіста’, воно властиве також частині слов’янських відповідників. Дослідник обґрунтовано стверджує, що значення литовських запозичень могло перейти від ‘діжі, корита для замішування тіста’ до ‘старовинної дерев’яної маснички, абрина’ або через проміжне значення ‘(дерев’яна) миска (з кришкою)’, або шляхом безпосередньої спеціалізації; пор. лит. dežė ‘скриня, скринька’ і ‘абрина’, що походить від біл. дзяжа та пол. dzieża ‘діжа для замішування тіста’.

¹ Kolbuszewski (1977), Kudzinowski (1977), Hasiuk (1978).

RECENZIJOS

139

Спираючись на певні орфографічні особливості прусських текстів, П’єтро У. Діні визначив один германізм у прусській мові: «Linguistics and Baltic Philology: On EV 469 Scrundus, EV 558 Scrundos» (с. 131–136). За його словами, прус. scrundus, scrundos ‘ножиці’, первісне значення ‘*відщеплення, відривання’, відображає прус. [[rund-] і пов’язане з середньоверхньонімецьким schrunde ‘тріщина, розрив шкіри’, schründic ‘той, що має тріщини на шкірі’ (пор. середньоверхньонімецьке schrinden ‘тріскатися, розриватися, розколюватися, лущитися’). Оскільки в німецьких похідних із так званим нульовим суфіксом значення об’єкта дії, результату зазвичай тісно пов’язане зі значенням nomina actionis, таке запозичення видається цілком імовірним. Можливо, з огляду на інструментальне значення, набуте германізмом у прусській мові, варто було б навести й інші паралелі.

Цікаві зв’язки з історією литовських слів розкриває стаття Лембіта Ваби «Is the Finnic lanko a Germanic or a Baltic loan?» (с. 157–160). Хоча розглядається слово з фінських мов, запропонована етимологія назви свояцтва lanko ‘родичі по шлюбу [та ін.]’ безпосередньо залежить від з’ясування походження слова-джерела запозичення — литовського слова. Спроби Карі Лійукконена пов’язати фін. lanko з лит. (жм.) nuolanka, lankà ‘покірність, смирення; невістки вклоняються родичам чоловіка’ Ваба вважає семантично необґрунтованими. Щоправда, у статті відхилену етимологію переказано не зовсім коректно: біля nuolanka не наведено значення ‘покірність, смирення, пошана’; отже, етимологічний зв’язок видається цілком незрозумілим, тоді як насправді його слід було б критикувати передусім через новизну й обмежене поширення обраного жмудського похідного слова. Джерело запозичення у фінські мови, обране самим естонським ученим, — лит. laigonas — видається семантично й щодо поширення та давності принаймні більш відповідним. Але, як визнає і автор праці, у такому разі постають фонетичні труднощі й доводиться розв’язувати вже проблеми етимології литовського слова та історичної фонології. Прикро, що Ваба не скористався монографією Рути Буйвідене Lietuvių kalbos vedybų giminystės pavadinimai (1997), у якій докладно викладено історію дослідження laigono та оцінено запропоновані етимології. Буйвідене обґрунтовано віддає перевагу пов’язанню зі словами від кореня індоєвропейського *leik- ‘зв’язувати, прив’язувати’, ‘досягати, зобов’язуватися’. Отже, мовознавець, імовірно, міг би не приділяти стільки місця іншим, менш обґрунтованим альтернативам. Прототипом слова у фінських мовах у статті вважається лит. *langonas, яке, як припускають, могло існувати поряд із laigonas, подібно до варіантів aldra // audra; bengti // baigti; tvankas // tvaikas; strungas // strugas. Однак саме чергування сонанта й голосного, точніше, можливо, дифтонга та голосного сполучення, у корені чи суфіксі є досить проблематичним і не цілком зрозумілим мовним явищем. Не до кінця зрозумілий і зв’язок між наведеними прикладами; принаймні частина з них відображає різні мовні закономірності: aldra // audra та інші подібні варіанти є наслідком чергування al // au, характерного для деяких діалектів (див. докладніше Zinkevičius 1966: 164); у bengti, що сформувалося пізніше поряд із baigti, beigti, кореневий n має вставне походження (див. Urbutis 1981: 100–104); щодо зв’язку між tvaikas і tvankas єдиної думки немає (Urbutis 1981: 102, примітка 26) тощо.² Отже, запропоноване пояснення фін. lanko залишається надто гіпотетичним.

Дослідження Маріоли Вальчак-Міколайчакови («Балтизмы в болгарском языке», с. 167–173) — це подальше уточнення словника балтизмів, укладеного Юрате Лауцюти, Словарь балтизмов в славянских языках (1982). Подібну роботу вже виконували інші вчені; пор. рецензію Вінцаса Урбутіса (Urbutis 1984: 184–191), зауваження Александра Анікіна (Anikin 2001: 8–10). У розглянутій статті обґрунтовано ставиться під сумнів можливість дев’яти болгарських слів, згаданих у словнику Лауцюти, бути

² Постульованому фонетичному розвиткові слова не відповідає й явище заміни носових голосних дифтонгами чи голосними сполученнями внаслідок епентези, докладно досліджене Вітаутасом Віткаускасом (Vitkauskas 2001: 120–126).

140 |

RECENZIJOS

балтизмами. Лише одне з них — вепер — має безсумнівне балтійське походження, проте з погляду болгарської мови це русизм. Так само частина інших слів, наведених у словнику, потрапила до болгарської через ближчі слов’янські мови, а решта — ймовірно, просто споріднені слова, що сягають спільної балто-слов’янської доби.

Із досліджень походження власне балтійських слів насамперед варто згадати працю Войцеха Смоцинського. У статті «Литовське stógas поряд з іншими рефлексами праіндоєвропейських коренів на *h₂T_e» (с. 15–27) він розвиває думку щодо походження лит. stógas, точніше балт. *stág-a-, висловлену в його попередніх працях «Indoeuropėjiškie podstawy słownictwa litewskiego», «Komentar laryngalistyczny do wybranych formacji litewskich» (Smoczyński 2001: 131 і наст., 252). На його думку, це ізольоване слово є похідним від зниклого дієслова лит. *stógti, stóga, stógo «стікати краплями, просочуватися, капати» (яке має відповідники в грецькій мові)³. Первісним значенням stógas тоді було б «водостічний жолоб (даху), звис даху для стікання дощової води», а сучасне значення розвинулося метонімічно. Семантичний аспект висунутої гіпотези викликає певні сумніви. Бракує очевидніших паралелей в інших мовах. Адже мотивація основних слів на позначення даху у значній частині індоєвропейських мов усе ж пов’язана з покриттям: нім. Dach, герм. *þaka-, лат. toga, рос., біл. крыша та ін.; пор. також лит. діал. dangtis «дах» (LKŽ_II 259). Тому переконливішою видається не згадана у статті етимологія Вітаутаса Мажюліса у Етимологічному словнику прусської мови, яка повертається до попередніх спроб пов’язати слово з індоєвропейським *(s)teg- «покривати»: балт. (діал.) *stágas — флексійний похідний від дієслова балт. *stīg- / stag- «покривати» ← *stag-, що існувало поряд із дієсловом балт. *steg- «покривати»; пор. споріднене прус. steege «клуння»< та прус. *stēgē «покриття»<, прус. stēg- «покривати»<, балт. *steg- «те саме» тощо (Mažiulis 1997: 157 і наст.). Окрім етимології stogas, у статті Смоцинського розглянуто кілька десятків литовських слів, фонологічна структура яких відповідає реконструйованому *stág- <*stéh₁g-, тобто *C(C)eh₂T. Про частину пояснень походження розглянутих тут слів уже згадувалося в попередніх працях автора. Однак є й цілком нові етимологічні зв’язки, які доповнюють новим матеріалом працю видатних німецьких мовознавців Lexikon der indogermanischen Verben (див. Rix 1998).

Досить проблематичні дослідження походження слів, представлені Пйотром Сталмашчиком і Кшиштофом Т. Вітчаком («On two Baltic-Celtic terms for ‘stallion’», с. 29–32). Як можна зрозуміти зі статті, вони тісно пов’язані з проєктом нового порівняльного етимологічного словника індоєвропейських мов, який готують в Лодзькому університеті. Мовознавці запропонували дві нові етимології балтійських слів на позначення жеребця, коня. Стверджується, що джерелом запозичення для прус. sveriapis ‘турнірний кінь’ і давньослов. *swerjepъ є слово зі зниклого східнокельтського діалекту *swerihāpos ‘жеребець’; пор. давньоірл. serrach ‘молодий кінь, лоша’ та ін. Однак не виключено, що пруси запозичили це гадане кельтське слово безпосередньо й навіть мали спільне балто-слов’янське слово *sweriapas. Імовірно, як вважає більшість провідних сучасних прусистів, це полонізм у прусській мові. Крім того, ні у слов’янських, а тим більше у балтійських мовах не встановлено жодного надійного випадку запозичення з кельтських мов, ані жодної цілком переконливої виняткової балто-кельтської ізоглоси (пор. Dini 2000: 53 і наст., 152 і наст.). Тож замість створеної складної й заплутаної етимології значно прийнятнішим видається запропонований ще Траутманном і Васмером зв’язок пол. świerzepa ‘кобила’, чеськ. sveřep(ec) ‘польовий бур’ян; племінний жеребець’ та ін. зі слов’янським прикметником, не збереженим у польській, але засвідченим в інших слов’янських мовах; пор. давньорус. swerěpъ ‘дикий’, словен. srěp ‘гнівний, суворий’ та ін. Нова гадана балтійська, кельтська, індоіранська етимологічна відповідність: східнобалт. *kumelias ‘жеребець’ (*ku-

³До речі, незрозуміло, чому розкрита словотвірна історія сягає лише пралитовського періоду, адже stogas — спільнобалтійське слово.

RECENZIJOS | 141

melias), д.-ірл. meile ‘кінь’ < кельт. *melyos, д.-інд. máryaḥ ‘жеребець’ — також видається сумнівним. Слово д.-інд. márva- у значенні ‘жеребець’, нібито зафіксоване в «Рігведі», згадується лише в старих санскритських словниках кінця XIX століття. У нових наукових працях цього значення взагалі не подано (пор. Mayrhofer 1996: 326; Geldner 1951 a: 191.13; 1951 b: IX 97.18). Отже, у давньоіндійській мові слова з таким значенням, найімовірніше, немає. А надійному встановленню генетичних зв’язків гаданого спорідненого д.-ірл. meile заважає не цілком ясне значення.

Написана латинською мовою стаття Ігнаца Р. Даньки «De Balticis ciconiae nominibus» (с. 1–4), якою упорядники відкрили видання й ніби представили його, є яскравим прикладом ідеологізації індоєвропеїстичних досліджень і нехтування етимологічною літературою. У праці подано огляд досліджень походження деяких балтійських назв лелеки. Здебільшого автор обмежується лише працями класиків давньої індоєвропеїстики, а доробком балтистів другої половини XX століття не цікавиться. Так, лит.gužas, gužutis, яке нібито не аналізували від часів Покорного, вважається індоєвропейським спадковим словом, хоча насправді, як установив Вінцас Урбутіс, це утворення литовської мовної доби (пор. gūžinti ‘ходити зігнувшись, згорбившись’, gūžinėti ‘ходити зіщулившись, тинятися’, gūžtis ‘згортатися докупи, скручуватися’, gaužtis ‘горбитися, втягувати шию, присідати’ та ін.; див. Urbutis 1981: 33 і прим. 43). Не згадано й інші етимології, докладно проаналізовані в дослідженні Урбутіса Baltų kalbų garrnio pavadinimai: лит. garnys, genė тощо, лат. діал. guoris (Urbutis 1981: 18, 24т., 32т.), хоча вони значно обґрунтованіші за ті, що переказані у статті. Ще дивніше, що германське походження слова gandras подається ніби як єдине можливе, а інші варіанти не розглядаються; проте заглиблення в літературу, наведену у примітці (с. 2, прим. 4), яка, здавалося б, підтверджує цей єдиний шлях, показує, що там перевагу віддають зовсім іншим поясненням походження. Крім того, у статті неодноразово посилаються на польський ятвязький словничок, свого часу оприлюднений З. Зінкявічюсом, звідки цитуються нібито ятвязькі відповідники (sterkas, gerwe), хоча Вольфганг Шмід досить переконливо встановив, що в цьому невеликому творі зафіксовано зовсім не ятвязьку мову⁴. Навіть висловлена дещо пізніше думка Зінкявічюса, що тут зафіксовано слова ятвягів (як певного союзу балтійських племен) і литовців, які жили в басейні річки Нарви (Zinkevičius 1992: 99–133), не дає підстав так довірливо й некритично ставитися до цього джерела. Усі слушно наголошують, що до цих даних слід ставитися з великою обережністю.

У виданні є кілька праць з ономастики. Юзеф Марцінкевич обговорює походження суфікса -ukas у сувацьких особових іменах («The -uk- affix in Lithuanian personal names of the Suwałki region», с. 55–62). Спираючись на так звані дані реєстрів гринінкських [опублікованих] Фальком (XVII–XVIII ст.), він стверджує, що згаданий суфікс у сувацьких особових іменах є литовським, а не білоруським (останнє тут вбачає чимало дослідників). Проте наведені факти не дають остаточної відповіді: частина церковних латинських імен потрапила до литовської мови саме через білоруську або польську, а за тісних польсько-литовсько-білоруських зв’язків дуже складно робити висновки про типове злитовщення певних їхніх варіантів. Інколи бракує й точності. Так, стверджується, що згадувані іншими лінгвістами білорусизми польських діалектів мають «справді литовське походження (sic)» (с. 56, прим. 4), хоча литовські відповідники деяких із них, наприклад: pacuki (пор. paciūkas), kańcuk (пор. kańčukas), kindžuk (пор. kindžiūkas), є запозиченнями.

Адаптацію балтійських топонімів та антропонімів у польсько-білорусько-литовському прикордонні розглянуто у статті Міхала Кондратюка «О славянизации балтийских топонимов и антропонимов на

⁴ У словничку справді зафіксовано суміш литовської, латиської та німецької мов, якою міг розмовляти переселений єврей, що погано знав литовську й латиську (див. Schmid 1986: 273–286).

142 |

RECENZIJOS

polsko-belorussko-litovskom pogranič’e» (с. 161–166). Ці дослідження стали продовженням попередніх праць ученого (пор. особливо Kondratiuk 1985 і 2000). Зібрана база назв із польського Білостока та околиць білоруського Гродна дала змогу розглянути способи слов’янізації встановлених литовських топонімів та антропонімів: фонетичну, фонетично-словотвірну, кілька різновидів гібридної адаптації (корінь слова балтійський, а інша частина — слов’янська), трансляційну та адаптацію за народною етимологією.

Цікавою, хоча й дискусійною, є праця Миколаса Летаса Пальмайтіса, у якій аналізується походження деяких пруссько-руських топонімів та особових імен («Old Prussian Share in Creating the First Russian State», с. 141–153). Спираючись на історичні й протоп історичні (літописні, легендарні), археологічні та ономастичні дані, лінгвіст реконструює (створює?) фрагмент історії прусів IX–XIII століть, тісно пов’язаний зі становленням Київської Русі. Так розвивається норманська теорія походження держави. Пруси тут — своєрідні союзники й посередники норманів, або вікінгів, варягів. У зв’язку з цим запропоновано оригінальне пояснення походження назви Russia та етноніма русів: це узагальнення назви вікінгів Rūs < Rōs, пор. давньоісл. róþs-menn ‘веслярі’, за назвою прусів, що жили в басейні річки Русне (Russ / *Rusā), — *Rus(ai), Russes. Загалом матеріали літописів і легенд зазвичай багатошарові, багатозначні й неперевірні, тож тут дуже важко (а може, й неможливо) уникнути спекулятивності. «Прусоцентризм» гіпотез Пальмайтіса одразу викликає значні сумніви. Оперування фактами й мовним матеріалом, здається, надмірно підпорядковане одній ідеї: слово vitjaz’, яке потрапило в російську через прусську (← прус. *vītingis ← давньогерм. vikingr), виводиться з основи прусського слова jō, тоді як ім’я князя-варяга Oleg, яке вважають прусського походження (← прус. *Algis; такий пруський антропонім, щоправда, не зафіксований), узагальнює гіпотетичну основу на *Algas у родовому відмінку та в інших відмінках — основу на ō. Етимологічно пов’язано також деякі давні двоосновні особові імена північногерманського, балтійського та слов’янського походження.

До галузі ономастики належить і стаття Генрика Янковського «The names of habitation places of Polish-Lithuanian Tatars» (с. 189–200). У ній докладно розглядається походження топонімів татарських поселень у Тракаї, Вільнюсі та деяких районах Білорусі й Польщі, яке, як припускають, є тюркським. Окрім назв місцевостей із тюркським суфіксом -Lar, обговорюються також топоніми, що походять від татарських особових імен із доданими слов’янськими або литовськими суфіксами. До речі, литовський суфікс -išk- (слов’янізована форма -iški) чомусь неточно вважається слов’янським або навіть литовсько-слов’янським. Цікавою є також спроба пов’язати назву річки Воке з тюркським власним словом Waq, що ще чекає на оцінку литовських ономастів.

Своєрідно поєднує дослідження синхронії та діахронії слів і форм праця Вітольда Маньчака «Coup d’oeil sur le dictionnaire de fréquence du lituanien» (с. 47–53). У ній автор далі розвиває й обґрунтовує думку, що нерегулярні звукові зміни можуть бути зумовлені частим уживанням слова. На основі Dažniniu dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodynu Лайми Грумадене та Віди Жилінскене (1997) наведено перелік особливо часто вживаних слів, походження яких не пояснюється фонетичними законами чи дією аналогії. Як видно, більшість таких слів або форм є скороченими, інші утворилися злиттям кількох довших слів, ще в інших змінилися звуки. Дивно, що у статті зовсім немає посилань на літературу, використану для встановлення походження слів. Незрозуміло, чи враховано, окрім кількаразово згаданого Френкеля (мабуть, його працю Litauisches etymologisches Wörterbuch?), інші дослідження. Найімовірніше, цього не зроблено. Тож коментарі до деяких слів потребують уточнення: щодо походження namō, žemyn існують досить суперечливі й різні погляди — вони не обов’язково є скороченими (див. Zinkevičius 1981: 170, 182т. з літ.). Щодо скорочення германізму pinigas також немає цілковитої ясності. За Казимірасом Бугою, довший варіант piningas (від давньоверхньонімецького penning) запозичили лише жмудські діалекти, а pinigas дещо пізніше (близько 1200 р.) — із середньоверхньонімецького pennig

RECENZIJOS

| 143

buvo perimtas aukštaĩčiu (Būga 1959: 91). Vadinasi, čia susiduriame ne su vienos formos trumpėjimu, o su kelių formų konkurencijos išdava. Tikslumo kartais trūksta pateikiant Fraenkelio žodyno duomenis. Teigiama, jog dalelytė gi yra sutrumpėjusi veiksmažodžio girdi forma. O iš tiesų ta dažniausiai vartojama pabrėžiamoji dalelytė gi laikoma archajiška ir siejama su senuosiuose tekstuose paplitusiomis -ge, -ga, -gu, taip pat su slavų ir kitų kalbų atitikmenimis (Fraenkel 1962: 126; Zinkevičius 1981: 197). Dėl pakartotos kitos Fraenkelio (remiantis Endzelynu 1939: 74, 188) hipotezės apie homonimišką gi, pasitaikančią sakinio pradžioje ir neva kilusią iš girdi, galima ir paabejoti⁵. Kad ir kaip ten būtų, į dažninį žodyną veikiausiai buvo įtraukta tik įprastinė archajiškoji dalelytė gi. Taip pat svarstytina, ar verta nedėsningu trumpinimu laikyti dūrinio pirmojo sando galūnės (arba istorinio kamiengalio su galūne) numetimą, plg. šimtmetis, viešbutis komentarus⁶. Dūrinių formavimasis iš dviejų žodžių junginio vyksta ne chaotiškai, o pagal tam tikrus dėsningumus. Autoriaus hipotezę atitinkančiu trumpėjimu nebent būtų galima laikyti dūrinio jungiamojo balsio išmetimą, tačiau naujadaras viešbutis, neturįs ilgesnių variantų, čia taip pat netiktų. Turbūt korektūros klaida laikytinas nors kildinimas iš noris, o ne iš noris.

Подібну працю В. Маньчака, присвячену прусській мові, коментує й уточнює інша стаття рецензованого видання з витонченою та тонко дотепною назвою «A note on Old Prussian dewas, Marx and engels» (p. 155–156). Її автор Вільямс Шмальштіг виправляє кілька прусських мовних прикладів, які неналежно ілюструють зв’язок між частотністю згаданого слова та нерегулярними фонетичними змінами. Скороченими формами слова dewas та інших слів основи на *ǭ не можна вважати форми nom. sg. на -is (dewis тощо), адже саме вони (і поруч немає варіанта dewas) уживаються в найдавнішому пруському тексті — Ельбінгському словничку. Не є скороченою й форма gen. sg. sīras ‘серця’: порівнюване Маньчаком староцерковнослов’янське česo насправді відображає основу на *ǭ, тоді як пруська форма належить до приголосної основи, пор. гр. χῆρος.

Дослідження литовського дієслова, пов’язані з історичною морфологією, виконав Норберт Островський («Zu den litauischen nasalinfigierenden Verben des Typs ved. punāti», p. 69–71). На думку автора, у литовській мові можна знайти кілька дієслів із давнім носовим інфіксом n: trinti, skinti і minti; визначені попередніми дослідниками представники цього типу žinoti і gauti (gauna) слід відкинути.

Питання історичного словотвору розглядає Фредерік Кортландт («OPr. -snā, Lith. -sena, Latv. -šana», p. 137–139). Це ще одна спроба встановити генетичний зв’язок між лит. -sena, лат. -šana та прус. -snā (про інші спроби див. Ambrazas 1993: 60tt.). Кортландт реконструює таку балто-слов’янську парадигму: nom. sg. -sin, acc. sg. -senin, інші відмінки — з -snā-.

Карл Г. Шмідт розглядає архаїчні балтійські рефлексивні форми, які вважають індоєвропейськими реліктами («Zum baltischen Reflexivum», p. 5–14). Позицію енклітичного займенника s(i) у словах і реченнях давніх балтійських текстів, а також уживання присвійного родового відмінка зворотного займенника savo у реченні порівняно з відповідниками давніх індоєвропейських мов (індійських, іранських, тохарських, грецької та ін.), а типологічно — також із тенденціями ергативного речення в неіндоєвропейських картвельських мовах.

⁵ Френкель зазначає, що її значення — ‘однак, а, але’. Утім, у LKŽ такого значення не подано, а схоже вживання gi, що трапляється в усному мовленні (й виправляється у працях із культури мови) у порівняльних або протиставних складносурядних реченнях, зумовлене російським сполучником і часткою же. З іншого боку, не варто цілком відкидати думку Ендзелінса. На відміну від Френкеля, латвійський мовознавець не вказав виразного другого значення частки gi. Можливо, пізніше згадане ним значення jaugi ‘правда, так, до речі’ (його внесено і до LKŽ) справді походить від форми дієслова girdi.

⁶ До речі, основою (прототипом) слова viešbutis міг бути складний іменник viešpilas, утворений не від viešas і pilis, а від viešas і pilti.

144 |

RECENZIJOS

Наведені семантичні паралелі з кавказьких і баскської мов щодо етимології емфатичного займенника *patis підкріплюють тлумачення, якого дотримується значна частина мовознавців, зокрема Дельбрюк, Гамкрелідзе, Іванов, а останнім часом особливо переконливо — Росін: первісним значенням індоєвропейського *pot було ‘володар, господар’ (див. Rosinas 2000: 129–140).

Єдина стаття, присвячена складній темі балтійської історичної акцентології, — праця Ріка Дерксена «Tonal oppositions on non-initial syllables in Latvian» (p. 81–87). У ній перевіряється твердження Стівена Янга, що вторинний переривчастий наголос у середньолатвійських говірках у ненаголошених на початку слова складах майже регулярно заступає первинний циркумфлекс. Проведений аналіз показує, що виявлена закономірність не є регулярною: частину прикладів Янга можна інтерпретувати й зовсім інакше — у латвійських і литовських говірках є чимало варіантів із суперечливим наголошенням, до того ж дію закону Соссюра—Фортунатова в ненаголошених на початку слова складах безпідставно абсолютизовано. Тим, хто надалі досліджуватиме походження переривчастого наголосу в ненаголошених на початку слова складах, Дерксен пропонує певну послідовність етапів: спершу врахувати наявні варіанти латвійських говірок, потім зіставити їх із даними литовських говірок, а насамкінець спиратися на етимологію морфеми. До речі, ці дослідження могли б своєрідно скоригувати й дані запозичень, пор. згадані у статті германізми sī-puōls, maguōne, слов’янізм čilvēks (cilvēks).

У виданні вміщено дві праці з історії давніх текстів, присвячені латиській мові. Гвідо Мікеліні досліджує джерела першої друкованої латиської книги — перекладу католицького катехізису Петра Канізія 1585 року («1585 m. latviško katekizmo šaltiniai», p. 121–129). На численних цитатах показано, що чіткого джерела катехізису знайти не вдалося. Латиський текст більше схожий на німецькі малі катехізиси Канізія; найближчі до нього — Der kleine Katechismus 1584 року та Catechismus In Kurtze Frag. 1581 року. Проте, за словами автора, залишилося чимало місць тексту, що не мають чітких відповідників. Висунуто дві гіпотези: або латиський твір укладено з перекладів кількох різних, раніше підготовлених катехізисів Канізія, або використано якийсь скомпільований рукописний (німецький) текст. Варто додати, що додаткові матеріали щодо цього питання, можливо, міг би надати не згаданий у статті з незрозумілої причини фактчек версії про авторство перекладача: припускають, що перекладачем катехізису міг бути німець Ерман Толгсдорф. До речі, неточно вказано прізвище упорядника факсимільного видання катехізису — має бути Günther, а не Günter.

У статті Тосікадзо Іноуе «Некоторые заметки к изданному Бецценбергером тексту латышского Катехизиса 1586 года» (p. 113–119) розглянуто інший давній латиський катехізис — переклад «Енхіридіона» Enchiridiono Мартіна Лютера 1586 року. Фактично тут наведено перелік розбіжностей і помилок, виявлених у критичному латиському виданні «Енхіридіона» Enchiridiono Адальберта Беззенбергера (1875). Запропонований автором варіант прочитання повного тексту з коментарями японською мовою було опубліковано в Японії. Ці текстологічні зауваги — лише початок запланованої великої праці (зіставлення всіх трьох балтійських текстів «Енхіридіона» Enchiridiono). Такий задум зумовлений також тим, що джерела прусських і латиських текстів дослідники вивчили досить ретельно (див. Trautmann 1909: 217–479; Mažiulis 1966: 33–40; Vanags 1995: 52–62). Щоправда, співвідношення литовського перекладу Балрамея Вілента ENCHIRIDION Catechijmas maþas з його джерелами, здається, після студії Траутманна ніхто повторно не досліджував; твір Вілента включено також як одну розширену частину катехізису 1547 року, перекладеного з польської мови (мабуть, це робота самого Мартінаса Мажвідаса).

У рецензованому виданні є кілька статей, присвячених діалектологічним дослідженням. Їх могло б бути й більше, адже дослідження говірок — мабуть, головна сфера наукових інтересів Міхала Гасюка. Майже всі діалектологічні праці присвячені аналізу литовських говірок Польщі. Казимерас Гаршва

RECENZIJOS

| 145

У статті розглянуто й представлено фонологію цих говірок, а також деякі особливості акцентології («The Lithuanian dialects of the Seinai region», p. 33–38). Особливо наголошено на проблемах фонологічної інтерпретації варіантів голосного i:, a та e, визначення кількості голосних у кінці слова й після наголосу, а також ідеться про нівеляцію інтонацій довгих голосних. Щодо згаданого ствердіння приголосних l, r, s можливі й протилежні оцінки: див. Kardelis (2001: 141–150 su lit.).

Дослідження говірок Пйотра Граблуна та Йовіти Невуліс мають доволі студентський характер. У праці Граблуна «Деякі (sic!) питання вживання місцевого відмінка в польській дзукійській говірці» (p. 39–46) впадає в око дуже незграбне й заплутане використання термінів на позначення місцевого відмінка. Зі вступу до статті та англійського резюме зрозуміло, що назви «локатив» / «інесив», «ілатив» / «директив» уживаються як синоніми, тобто замість внутрішнього місцевого та, відповідно, внутрішнього місцевого відмінка руху. Однак приклади свідчать про інше: «Інесив може вживатися а) у значенні локатива та б) у значенні інесива» (p. 40); «Ілатив також може вживатися а) у значенні інесива та б) у значенні локатива» (p. 40), «Також ілатив за значенням наближається до директива, а не локатива» (p. 44)⁷. Загалом, якщо переглянути огляд термінологічного вживання місцевого відмінка, укладений на основі класифікації значень відмінків Йонаса Шукіса, видно, що чимало описаних конструкцій із місцевим відмінком є синтаксичними кальками зі слов’янських мов (у статті йдеться лише про запозичення деяких конструкцій із польської мови). У статті Йовіти Невуліс «Особливості займенників Пункської говірки» (p. 62–67) розглянуто особливі форми окремих займенників Пункської говірки. Тут також трапляються певні неточності. Так, форми jisai, jinai, tasai вважаються означеними формами займенників, хоча насправді це форми, розширені постпозиційною часткою -ai, -nai, які в деяких говірках лише трактують як означену форму (пор. Zinkevičius 1966: 430tt.).

Статтю-публікацію Фрідгельма Гінце «Mehrsprachigkeit rund um das Kurische Haff im Bewusstsein meines Gewährsmannes Fritz Peleikis (1904–1984) aus Preil» (p. 98–111) присвячено дослідженню зовсім іншої самобутньої говірки, а може, й мови. Тут опубліковано пізній текст куршської мови, написаний Фріцом Пелейкісом, колишнім рибалкою з Нерінги. Важливо, що в тексті додатково позначено висхідну інтонацію, яку інформант вимовив у коментарі. Також подано докладні коментарі до топонімів і певних словоформ із зіставленнями з німецькою та балтійськими мовами. Автор наголошує, що, як і інші пізні тексти XX століття, «Панорама» Пелейкіса виразно засвідчує ознаки занепаду говірки.

Цікава стаття Райнера Екерта «Satzgliedwertige und satzwertige Phraseologismen aus der Sprache der lettischen Folklore» (p. 89–98), пов’язана з латвійською лексикологією та фольклором. Лінгвіст дослідив одне фразеологічне гніздо, основу якого становлять слова siets і sijāt. Порівняння різних фольклорних фразем і прислів’їв переконливо розкрило значення висловів caur sietu sijāt kādu та подібних — «зневажати, лаяти, кривдити» — і спростувало думку Артура Озолса, що в латвійському пісенному фольклорі є лише нерозвинені «паростки» фразеологізмів.

Стаття Йоанни Остащевської та Томаша Віхеркевича «Žemaitisch und Latgalisch als europäische Regionalsprachen» (p. 175–188) представляє соціолінгвістику — порівняно молоду галузь мовознавства в Литві та Латвії. Автори встановили, що за характерними ознаками до регіональних мов належать також жемайтська та латгальська. У викладі історичних фактів про Жемайтію допущено деякі неточності. Край жемайтів (говірки) переплутано з історичною XV–

7

У перших двох випадках могла закрастися коректорська помилка: адже з речень говірки видається, що замість «інесива» мало б бути «ілатив», пор. ind’e:j’p’uodi p’inigus; nuv’3:jo: lauk’uosna darb’u: dzi:rpcie.

146 |

RECENZIJOS

XVII ст. Жемайтське князівство (і єпископство, дата заснування та засновник якого також указано неправильно), що охоплювало переважно місцевості у центральній Литві, де говорили верхньолитовськими говірками, та утвердило верхньолитовський варіант писемної мови. Через це Міколай Даукша, який писав середньоавкштайтською говіркою, помилково згадується як жемайтський автор, а поряд зі справді жемайтським Скуодасом названо верхньолитовські Юрбаркас і Кедайняй. Священники та ченці плекали ідею жемайтської літературної мови не у XVIII, а в XIX столітті. Можна було б сказати бодай кілька слів і про XVIII століття — саме тоді (а не у XX ст.) почала формуватися самобутня жемайтська орфографія. Крім того, навряд чи можна погодитися з твердженням, що жемайти й досі зовні відрізняються від верхньолитовців (очевидно, їх переплутали з латгалами, які справді мають типову зовнішність).

Окрім цієї праці із зовнішньої лінгвістики, варто згадати ще кілька статей, що виходять за межі традиційного мовознавства: студію Альфреда Маєвича «Bronisław Piłsudski and Lithuania» (p. 201–214) про зв’язки видатного етнографа Пілсудського з Литвою та дослідження Бернарда Пйотровського «W oczekiwaniu na niepodległość. Litwini amerykańscy i z Prus Wschodnich wobec spraw narodowych (1914–1915)» (p. 215–227) про політичні сподівання литовців Східної Пруссії та Америки у 1914–1915 роках.

Як уже зазначалося, у виданні є й літературознавчі праці. Усі вони так чи інакше пов’язані з литовською літературою. Однак литовських авторів та їхню творчість аналізують лише стаття Юозаса Гірдзяускаса «Liudvikas Adomas Jucevičius kultūrų kryžkelėje» (p. 241–249) і доволі студентський огляд Моніки Покорської-Іванюк «Maironis – didysis lietuvių poetas» (p. 251–263). Дві інші цікаві праці належать уже до історії польської літератури: експресивно написана стаття Єжи Боровчика та Радослава Окуліча-Козарына «Розваги в похмурий час у василіян. Звичаї філоматів у III частині «Дзядів»» (p. 229–239) і праця Юстини Прусиновської «Вітолева скарга — забута литовська пісня Ю. І. Крашевського» (p. 265–270). Шкода, що в праці Прусиновської оригінал Крашевського не зіставлено з литовським перекладом Андрюса Віштеліса.

Отже, збірник, присвячений Міхалу Гасюку, містить дуже різноманітні статті — і ґрунтовні наукові студії, і скромні огляди, від яких упорядники, можливо, могли б і відмовитися. Вражаюче не відредагована мова деяких статей, перекладених (чи написаних?) литовською мовою, рясніє помилками мовної культури й коректури та знижує рівень видання (особливо це стосується літературознавчих праць). Наприклад: nonsens (p. 66), sudominavo įvardį (p. 66), atitikmenys bendrinėje kalboje (p. 64), pagrindinė skirstymo kriterija (p. 37), veikalo užuomazga pasireiškė [...] Improvizacijos kūrybinėje eksplozijoje (p. 299), manuskriptu analize (p. 299), taip vadinamą (p. 230), provokacingoje [...] dramoj (p. 230), tris metus (p. 231), poetiniame mate įgy dav o gl esnę prasmę (p. 232), o tuo pačiu (p. 267), būt ybes be kritiškai priskiria (p. 267) тощо. Отже, упорядникам, які й надалі видаватимуть книжки заснованої наукової серії «Poznańskie Studia Bałtystyczne», хочеться побажати більшої ретельності й уважності.

LITERATŪRA

AMBRAZAS, S. 1993: Daiktavardžių darybos raida 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

ANIKIN, A. 2001: Заметки о балтизмах. Tarptautinė Kazimiero Būgos konferencija: Etimologija ir onomastika, 2001 m. lapkričio 9 d. Pranešimų tezės, Vilnius: VU Baltistikos ir bendrosios kalbotyros katedra, 8–10.

BŪGA, K. 1959: Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

BUIVYDIENĖ, R. 1997: Lietuvių kalbos vedybų giminystės pavadinimai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

DINI, P. U. 2000: Baltų kalbos. Lyginamoji istorija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

RECENZIJOS

147

ENDZELĪNS, J. 1939: Sīkumi CCXV; Sīkumi CCXVIII. Filologu biedrības raksti 19, 74; 188.

FRAENKEL, E. 1962–1965: Litauisches etymologisches Wörterbuch I–II, Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag.

GELDNER, K. F. 1951a: Der Rig-Veda. Aus dem Sanskrit ins Deutsche übersetzt 1, Cambridge MA: Harvard University Press. (Harvard Oriental Series, 33.)

GELDNER, K. F. 1951b: Der Rig-Veda. Aus dem Sanskrit ins Deutsche übersetzt 3, Cambridge MA: Harvard University Press. (Harvard Oriental Series, 35.)

GRUMADIENĖ, L., ŽILINSKIENĖ, V. 1997: Dažninis dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Matematikos ir informatikos institutas, Lietuvių kalbos institutas.

HASIUK, M. 1978: Fonologia litewskiej gwary sejneńskiej, Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM.

KARDELIS, V. 2001: Dar dėl junginių le, se, re raidos uteniškių ir vilniškių tarmėse. Baltistica 35 (2), 141–150.

KOLBUSZEWSKI, S. F. 1977: Jana Karigera słownik polsko-łotewski na tle leksykografii b. Inflant Polskich, Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM.

KONDRATIUK, M. 1985: Elementy bałtyckie w toponimii i mikrotoponimii regionu białostockiego, Wrocław–Warszawa: Zakład Narodowy im. Ossolińskich.

KONDRATIUK, M. 2000: Nazwiska pochodzenia bałtyckiego w regionie białostockim. Acta Baltico-Slavica 25, 123–150.

KUDZINOWSKI, Cz. 1977: Indeks-słownik do „Daukšos Postilė“ 1–2, Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM.

MAYRHOFER, M. 1996: Etymologisches Wörterbuch des Altindorischen 2, Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag.

MAŽIULIS, V. 1966: Prūsų kalbos paminklai 1, Vilnius: Mintis.

MAŽIULIS, V. 1997: Prūsų kalbos etimologinis žodynas 4, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

RIX, H. 1998: Lexikon der indogermanischen Verben, Wiesbaden: Dr. Ludwig Reichert Verlag.

ROSINAS, A. 2000: Dėl baltų *pat(is), *pat(n)ī pirminės reikšmės ir gramatinio statuso. Baltistica 35 (2), 129–140.

SCHMID, W. 1986: Die „Germanismen“ in sogenannten polnisch-jatwingischen Glossar. Indogermanische Forschungen 91, 273–286.

SMOCZYŃSKI, W. 2001: Język litewski w perspektywie porównawczej, Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego.

TRAUTMANN, R. 1909: Die Quellen der drei altpreußischen Katechismen und des Enchiridions von Bartholo-maeus Willent. Altpreußische Monatsschrift 46, 217–479.

URBUTIS, V. 1981: Baltų etimologijos etiudai, Vilnius: Mokslas.

URBUTIS, V. 1984: [Rec.:] Лаучюте, Ю. А. Словарь балтизмов в славянских языках, Ленинград, 1982. Baltistica 20 (2), 184–191.

VANAGS, P. 1995: 1586. gada latviešu katehisma teksta izcelsme, Baltu Filoloģija 5, 52–62.

VITKAUSKAS, V. 2001: Lietuvių kalbos tarmių morfofoneminiai reiškiniai, Vilnius: Žara.

ZINKEVIČIUS, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis.

ZINKEVIČIUS, Z. 1981: Lietuvių kalbos istorinė gramatika 2, Vilnius: Mokslas.

ZINKEVIČIUS, Z. 1992: A Polish-Yatvingian Vocabulary? Linguistic and Oriental Studies from Poznań 1, 99–133.

Birutė Kabašinskaitė Baltistikos ir bendrosios kalbotyros katedra Vilniaus universitetas Universiteto g. 5, 2734 Vilnius, Lietuva [email protected]

Gauta 2002 12 20