ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVII (2002), 9–18

Розвиток фонетики паневежиської говірки по обидва боки латвійського кордону^*

KAZIMIERAS GARŠVA

Інститут литовської мови, Вільнюс

У статті зроблено спробу реконструювати основні риси фонетичного розвитку паневежиського діалекту на підставі топонімів та особових імен, зафіксованих у XVI–XVIII століттях. Розглянуто: звуження довгого наголошеного /a:/; рефлекси назалізованих голосних і дифтонгів; розширення ненаголошених /i/, /u/; відтягнення наголосу; депалаталізацію /l/ перед голосними е-типу; подовження коротких наголошених голосних; скорочення довгих ненаголошених голосних; монофтонгізацію /ie/, /uo/, зміну переднього ненаголошеного /a/, /u/ на /i/; редукцію /i/, /u/, /e/, /a/ у кінцевих складах; вставлення голосного у збігах приголосних, що закінчуються на /l/, /r/, /m/, /n/, /v/.

0. ВСТУП

У Латвії та на півночі Литви між Клайпедою і Біржами наголос повсюдно відтягується, короткі голосні в кінці слова редукуються. На латвійському прикордонні між Папіле та Браславом наголос зазвичай уже не відтягується, тому це явище могло бути зумовлене не впливом латиської мови, а фінським впливом через куршську та земгальську мови.

У цій місцевості курші та земгали жили до XVI століття. Приблизно 200 років поряд із ними жили й литовці, що переселилися з півдня та перейняли від місцевих жителів відтягнення наголосу, редукцію закінчень і деякі інші особливості говірок.

На території литовської Земгалії поширені північнопаневежиський діалект і північні частини шяуляйського та тельшяйського діалектів. Ізофони діалектів свідчать, що між Шяуляєм і Жагарею відбувалася інтенсивна експансія середньоаукштайтського діалекту, яка клином розділила паневежиський і тельшяйський діалекти. Давній кордон між жмудським та аукштайтським діалектами міг проходити біля Лигумай.

Парафіяльні архіви свідчать, що незначне відтягнення наголосу та дуже рідкісна редукція закінчень у паневежиському діалекті могли розпочатися у XVI столітті, коли вплив земгалів уже був невеликим, а особливо посилилися у XVII столітті (відтягнення наголосу) та XIX столітті (редукція закінчень), коли земгали були повністю асимільовані. Отже, вплив земгалів розвивався після зникнення їхньої мови.

Мета статті — спробувати за письмовими джерелами приблизно визначити час виникнення найважливіших фонетичних особливостей рідної північно-західної паневежиської говірки-

^* Статтю підготовлено на основі доповідей, виголошених на конференціях Вільнюського університету імені М. Даукаші та Ю. Казлаускаса. Автор дякує за зауваження своїм Учителям — проф. А. Гірденісу та академіку З. Зінкявічюсу.

10 | K A Z I M I E R A S G A R Š V A

…му. Це дуже складне завдання, оскільки джерела, написані польською та латинською мовами, неточно відображають литовську мову. Наукових статей про розвиток фонетики північно-західних паневежиських говірок немає.

Діалект розташований у західній частині східноаукштайтського ареалу й є проміжним між жемайтськими та аукштайтськими діалектами. Щодо розвитку фонетики цих діалектів немає єдиної думки. Наприклад, 1971 року проф. A. Girdenis (2000: 209) писав, що жемайтський діалект відокремився від аукштайтського раніше за середину XV ст., а 1998 року — не пізніше VII ст. (Girdenis, Pabrėža 2000: 7). A. Salys (1992: 364) відніс це явище на 1000 років пізніше — до кінця XVI — початку XVII ст.

Під час підготовки цієї статті було досліджено близько 3000 ойконімів і 1000 записів прізвищ XVI–XVIII ст. у книгах хрещень і вінчань церков Лінкуви, Пакруоїса, Кловайняя, Йонішкіса, Йонішкеліса, Вашків, Пушалотаса. Чимало припущень дають змогу зробити тексти діалекту, записані протягом останніх 150 років (див. Garšva 2000: 173–174). Найбільше даних походить з архіву XVII ст. парафії Лінкува. Подружжя записані з більшої частини ареалу північно-західного паневежиського субдіалекту (басейну річки Муша) — від Пашвітиниса до Пашвалиса, від Лауксодіса до Кловайняя, тож архіви свідчать про говір приблизно 10 сусідніх парафій. Між собою вони майже не відрізняються. За межами Литви залишилися парафії Брунава й Будберга, а також частини парафій Жеймеліса, Йонішкіса та Немунеліо Радвілішкіса.

Історичні церковні книги — єдина писемна пам’ятка субдіалекту. Їхні записи неточні, оскільки слова пристосовували до артикуляції слов’янських мов. Священники здебільшого не знали литовської, тому, наприклад, записано одн. наз. de Giefe ‘Degesiai’ (тричі, Lnkv KĮ № 1, 2ᵇ, 87ᵃᵇ, 1677, 1711 рр.; малозначущі варіанти не виокремлюються¹), de Wonogalie ‘з Жванагали’ (83ᵃ), de Isznory ‘з Норю’ (литовський префікс записано разом, 1671 р., 92ᵇ). Найчастіше до литовських ойконімів додавали слов’янський префікс s (можливо, писареві диктував польськомовний «перекладач»): de Skizerij 85ᵃ ‘з Кизерю’, de Smiciski 80ᵃ ‘з Мічишків’, de SNakiski 23ᵃ ‘з Накишків’ (тричі, 23ᵃ, 17ᵃ, 82ᵃ), de Stitanij 74ᵇ ‘з Титоню’, d. Sturczyn 4ᵇ ‘з Турчиню’, z Żudek 98ᵇ ‘з Удеку’, de Szudaki 97ᵃ ‘з Удеку’, de Zwaldeyki 60ᵇ ‘з Валдейків’ тощо.

1. НАГОЛОШЕНИЙ ГОЛОСНИЙ o < ā

У краї Муші в XVI–XVII ст. виникла більшість сучасних сіл і сформувався північно-західний паневежиський субдіалект та його говірки, серед них і центральна говірка Лінкуви. Наголошений довгий пралитовський голосний *ā у діалекті звузився до o вже в XVI ст.: Rimeikonis 1555, Puknioniu, Titoniu 1599 JNš (числами позначено роки запису, скороченням — парафію), KĮ № 1, 5ᵃ. У XVII ст. голосний o найчастіше записували в суфіксах ойконімів -oniai, -onys, -orai: Blekonie (5 разів), Jawidony, Junelony, Juszkony, Gaylony, Kurniony, Mieguciony (6 разів), Meilony, Labory (5 разів), Mosczony, Puknioni (5 разів), Rymszony (2 рази), Titonie (30 разів), Tryszkony (3 рази), Wisgonie, Woronie (4 рази) тощо.

¹ Картотека історичних ойконімів Інституту литовської мови. Числами позначено аркуші (a — перша сторона, b — друга сторона). Ойконіми з джерел зібрали Rimas Garškauskas і автор статті. Аркуші джерела вказуються при першій згадці; у наступних прикладах з того самого джерела їх не повторюють. Для деяких прикладів аркуші й сторінки не вказано; у таких випадках зазначено лише місцевість і рік запису.

PANEVĖŽIŠKIŲ FONETIKOS RAIDA

11

Замість суфікса -on часто вживали суфікс -un, наприклад: Blakuny ‘Blekoniai’, Gailunie ‘Gailioniai’ (а також Kapciony ‘Kapčiūnai’), Levszkuny ‘Laiškoniai’, Mieguny ‘Miegoniai’, Miegociuny ‘Megučioniai’, Narykuny ‘Nereikonai’ (а також Planiuny ‘Plonėnai’), Ropuny ‘Roponiai’, Sterkuny ‘Starkoniai’, Tituny ‘Titoniai’, Titkuny ‘Titkoniai’, Tryszkuny ‘Triškoniai’, Wayniekunie ‘Vainekoniai’ (близько 15 ойконімів). Замість голосного o іноді записували a: Daunari ‘Daunoriai’, Jowidany ‘Javidoniai’, Labary ‘Laborai’, Mieguciany ‘Megučioniai’, Saban ‘Sabonių’, Pukniany ‘Puknioniai’, Ropanis ‘Ruponiai’, Tryszkany ‘Triškoniai’, Tytany ‘Titoniai’ (голосний ė іноді записували як i, пор. Butynie (3 рази) 1676 ‘Butėnai’, Bininy ‘Binėnai’).

У суфіксі ойконімів -(i)ūnai голосний u зберігався (13 ойконімів) або в тих самих ойконімах позначався як o (10 форм): Buciuny / Buciony (3 рази) ‘Bučiūnai’, Butniuni / Butniony ‘Butniūnai’, Gayzuny / Gaiziony (17 разів) / (6 разів) ‘Gaižūnai’, Gedziony ‘Gedžiūnai’, Kapciuny / Kapciony ‘Kapčiūnai’, Katkuny ‘Katkūnai’, Pikciuny / Pikcionie ‘Pikčiūnai’, Podziuny / Podziony ‘Puodžiūnai’, Tautkuny ‘Tautkūnai’, Ziniuny ‘Ziniūnai’. У цьому випадку дві форми могли позначати й два різні варіанти того самого ойконіма із суфіксами -(i)ūnai та -(i)oniai. Суфікси в деяких ойконімах могли також плутати. Паралельну форму суфікса для деяких ойконімів не зафіксовано лише тому, що їх згадано по 1–2 рази. Існування двох варіантів деяких суфіксів (їх змішування) в ойконімах могли б частково опосередковано підтвердити прізвища мешканців Лінкуви середини XX ст., які, наприклад, вимовляли як Gasiliūnas, Pečeliūnas, а офіційно записували як Gasiulionis, Pečelionis.

В інвентарях записано автентичні давніші форми ойконімів: Linkawa 1618 (Jnš KĮ 218ᵇ) (у говірці ця форма вживається й досі, офіц. Linkuva), Janiszkiey (= Janiškiai) 1669 ‘Joniškėlis’. Деякі ойконіми вживали і з новішим суфіксом, і без нього, пор.: Balsiai (Balsie 1677) – Balsiškiai (Bolszyszkiu), Barysai (Barys) – Barysoniai (Borysany 1676), Kalpokai (Kolpaki 1677, 1712) – Kalpokiškiai (Kolpakiszki 1672, 1676), Lumbiai (Lumbie 1673) – Lumbeliai (Lumbe le 1679), Mašniai – Mašnelės (Mesznele 1676), Plikiai (род. Plikiu 1675, 1678) – Plikėliai (Plikiele), Sidaugai (Sidaugie, Sydaukis 1677) – Sidaugiškis (Sydaugiszki s), Šikšniai (Szyksznie) – Šikšnioniai (Sixniany 1677), Tričiai (Trycze) – Tričiūnai (Tryciuny 1674), Turčiai (Turcze 1676) – сучас. Turčinai, Žeim is – Žeimėlis.

2. ДИФТОНГИ

Дифто́нги am, an, em, en у цьому краї почали звужуватися, ймовірно, у XVI ст.; найінтенсивніше звуження відбувалося у XVII ст., і цей процес міг завершитися у XVIII ст.; пор. Montotovič, Minkunovič 1555 (LNKV), Jankunow 1599 (Jnš KĮ Nr. 1) і Jonk unow 1604 (53ᵃ), Krampiu 1612 / Krompiu 1600, 1617 / Krumpiu 1599 (Jnš KĮ, Pociūnai). Подібної думки дотримується і проф. Z. Zinkevičius (1994: 51, 65; ізофона звуження сполук типу an досягла паневежиського діалекту зі східного боку лише через шість століть). У шяуляйській говірці дифтонги am, an, em, en зберігаються, тому в джерелах у деяких випадках ці голосні звузилися з інших причин (полонізації, впливу сусідніх литовських діалектів тощо).

У другій половині XVII століття вже було більше звужених дифтонгів. Наприклад, у зниклому ойконімі *Sangailiškiai у 1671–1679 рр. an зберігся у 7 записах,

12 |

KAZIMIERAS GARŠVA

а звужений — у 8. У цьому випадку 5 разів записано on і 3 — un. Дифтонг у назві Йомантоняй у 1668–1771 рр. зберігся двічі й звузився 7 разів (4 рази on і 3 рази un). an у назві Зіґімантішкяй позначено по 3 рази як on і un. Пор. також Bancze 1666 і Boncze 1678 (Klov), Domontaytys ‘Domantaitis’ 1671 (LNKV KĮ Nr. 1, 29ᵇ), Łonguenaytys ‘Lengvinaitis’ (24ᵇ), Ponkaycia ‘Pankaitė’ (27ᵃ), Wapraÿtis ‘Vanpraitis’ (1677, 87ᵇ), Punkraytys ‘Pankraitis’ 1671 (24ᵃ), Szwumbarÿs ‘Švambarys’ (28ᵃ), Walunczunas ‘Valančiūnas’ (1ᵇ).

У шяуляйських і паневежиських говірках у XVII–XVIII ст. зникав носовий призвук голосного ą і відбувалося його звуження; пор. Dranseikia 1612 / Draseikiow ‘Drąseikių’ 1616 (JnŠ), Szoszgale ‘Žasgalai’ 1673 (LNKV KĮ Nr. 1, 96ᵃ), Žaysynaytis 1672 (36ᵃ).

Наприкінці XVIII ст. у парафії Лигумай дифтонги an, am, імовірно, також en, em уже були звужені. Про це свідчать форми Jokontyczia, Monszaycie, Montjurgie, Narmontas, Pronckunas, Vismonty та інші, записані у 1763–1781 роках. Те, що ці дифтонги звузилися принаймні до середини XVIII ст., засвідчують форми, у яких дифтонги не зазнали переходу: Jokans 1776, Preymans 1784. На той час дифтонг an у деяких випадках уже звузився ще більше; пор. Tinkunas 1765. Однак походження форм Andreszunas 1773, Antanaytis, Pranskunas 1782, Stankuns 1784, Walancius 1764, Walantyns 1780, Tamkayte 1782, Stambbras 1782 (а також Stombrayte 1781 / Stumbraite 1780) не цілком зрозуміле. Деякі з цих форм могли бути записані не за діалектною вимовою або неточно (Antanas, Walantynas / Walontinas писали також у 1860 р.); на це могли вплинути слов’янські імена Anton тощо; пор. також Endre(a,y)szunas, Endreszuniene 1778, Wenslajunas 1772 тощо.

Другий компонент дифтонга ei — i — уже у XVII ст. міг опускатися; пор.: Nareykany 1700, Narekany 1700, 1701 (JnŠK) ‘Nereikoniai’, Benoraicių 1609, 1611 / Beinoraicziu 1614, 1616 (JnŠ) ‘Beinoraičiai’.

Дифтонги en, in вживалися у XVII–XVIII ст.: Endresiunow 1605 (63ᵇ), Endruszkayciu 1601 (22ᵃ), Senkunu 1601 (JnŠ KĮ Nr. 1), Gendrotaycia 1672 (LNKV KĮ Nr. 1, 30ᵃ), Wenckunas 1671 (25ᵃ), Indrunas 1671 (28ᵃ), Swiadrozynitis 1671 (27ᵃ) ‘Šventażentis?’, Endrelunas, Endrysziunas, Endresiunas 1772.

У топонімі Viendžindžiai наприкінці XVII ст. 9 разів позначено en (< ien), 7 разів — ien (голосний i, ймовірно, додавали лише через польський правопис), 6 разів — in. У парафії Йонішкіс (шяуляйський діалект) звуки ie, uo, можливо, вже у XVI ст. передавалися як e, o/u: Lepaičiu 1599, Leparow ‘Lieporų’ 1613, Szlestykow 1599 / Szlostiku 1603 / Słusti(k)ow 1613, 1616 / Szluostikiu 1604 ‘Šluostikių’. У XVII ст. зафіксовано власні назви паневежиського діалекту з відповідниками ie, uo: Iudmisewicz, Dewaytys (але Awizienutis).

У ненаголошених дифтонгах ie і, ймовірно, uo у говірці Лигумая могли зберігатися або монофтонгізуватися: Motiejuns / Motejuns 1777–1783, Urniezicia / Urnezicia, Usienis / Usenis 1767–1781, Jodpetrayte ‘Juodpetraitė’, Jozenie ‘Juozienė’, Judicie 1776 ‘Juodyčia’ (дифтонг uo, позначений літерою o, міг також зберігатися — так позначали й наголошені склади).

3. НЕНАГОЛОШЕНІ ГОЛОСНІ i, u, o

Ненаголошені голосні i, u від перших джерел XVI ст. час від часу розширювалися не лише на території паневежиських, а й шауляйських говірок: Dwilaičių 1601 / Dwelaičiou 1600, 1606, 1611, Dwilia

PANEVĖŽIŠKIŲ FONETIKOS RAIDA

13

/ Dweliu 1616 Jnš, Szperakų 1615, Melwidžių 1613, 1616 (Satkūnai), Juszkayciu 1599, 1612 / Joszkaiciu 1610, пор. також: Noraiciu 1600 / Nurajczu 1613, 1615 (Jnš KĮ). У XVII ст. ці голосні розширювалися, можливо, дещо рідше, ніж тепер. Назву місцевості Girbutkai (< Gürbūčiai) у записах парафії Linkuva зафіксовано 25 разів як Girbutki і 16 разів — як G(i)erbutki; Zimbiškiai — 30 разів як Zymbiszki і лише 8 разів як Žembiszki; Diržiai — 20 разів як Dyrze і лише 5 разів як Derzie. Інші рідкісні приклади розширення голосного i: Katenu 1675 (102ᵃ) ‘Katinų’, Lencow 1676 (73ᵇ) ‘Linkava’, Skierеле 1675, 1678 (22ᵇ, 60ᵃ) ‘Skireliai’, Wiesiejекow 1675 (101ᵃ) ‘Višeikių’, Typiony 1672 (32ᵇ) ‘Stipinai’ (LNKV), Wėldunij 1671 (KLOV KĮ Nr. 3, 48ᵇ) ‘Vildūnų’, Andrelunas 1677 (LNKV KĮ Nr. 1, 87ᵃ) ‘Andreliūnas’, Melenaytys 1671 (27ᵃ) ‘Mėlinaitis’, Žiegaytys (25ᵇ) ‘Žigaitis’, Boteles 1671 (92ᵇ) ‘Butelis’, Garnes 1671 (28ᵃ) ‘Garnys’, (але Pintolis (26ᵇ) ‘Pintulis’ тощо). Так само розширювався й ненаголошений голосний u: Gostanie – 1672 (95ᵇ) ‘Gustoniai’, Boywieniu 1676 (103ᵇ) ‘Buivėnų’, Trompanie 1672, 1678 (16ᵇ) ‘Trumpėnai’, Androtaycia ‘Andriulaičia’, Androtaytys (двічі), Indrotaycia ‘Indriulaičia’, Bodreonis ‘Budrionis’, Dargozianas ‘Dargužūnas’, Janotaycia ‘Janulaičia’, Jesolunas ‘Jasiuliūnas’, Matosaytys ‘Matusaitis’, Plokaycia ‘Plūkaĩčia’, Plokaytys ‘Plūkaitis’², пор. також: Puntokany 1701 / Pontakany 1699, 1700 (Jnšk 10ᵇ, 18ᵇ, 25ᵇ) ‘Pantakonai’.

Книги парафії Lygumai свідчать, що наприкінці XVIII ст. сформувалася більшість рис північно-західної паневежиської говірки (а також говірок Lygumai та сусідніх місцевостей). Дані зібрано з книг за 1763–1786 роки. Короткі голосні i, u розширювалися до ę, ǫ, наприклад: Miszkuns / Meszkuns 1777, 1780, Sireykie / Sereikie 1776–1785, Syreikiele / Sereikiele 1765–1783, Szikszcie / Szekscie 1764–1780 (звук ę позначався літерою e), Kusztayte / Kosztycia 1764–1780, Jasionaycie 1764 ‘Jasiūnaičia’, Jordaycie ‘Jurdaičiai’, Lukosziuns / Lukoszaytis / Lokoszaytis 1774, Mantjurgie / Montjorgie 1764, Jorgaycie 1764 ‘Jurgaičiai’, Gutjurgaite / Godpetriene 1764, 1777, Puczayte / Poczayte 1780–1783, Stumbrayte / Stombrayte 1780 тощо. Розширювалися не лише переднаголошені, а й післянаголошені голосні, проте в мовленні вони трапляються рідше, пор. Melvelene 1776 ‘Milvilienė’.

У списку парафії Lauksodis за 1860 рік простежуються ті самі риси північно-західного паневежиського наріччя, що й у книгах парафії Lygumai XVIII ст. Є імена та прізвища з розширеними голосними u, i у переднаголошеній (Tamolonis, Kunegunda) та післянаголошеній (kunegs, Narbotas, Motiejės, Marcionis, Pintolis) позиціях. Іноді голосні в цих позиціях не зазнавали розширення (як і нині — Ludviks, Kleryks, Nikodims, Wilips).

У XVI–XVII ст. переднаголошений голосний o вже, мабуть, дещо скорочувався й час від часу звужувався, пор. Beinoraiciu / Benuraicia 1616 / 1599, 1613 (Jnš KĮ), Nurgielu 1600, Petrošunu 1600, 1673 / Petrušunu 1673. Назву села Oniūnai 12 разів записано зі старим голосним (10 разів з o і 2 рази з a) і тричі — з u (ще 2 рази з i), Tolminiai — 14 разів з o і 3 рази — з u. У назві села Ropūniai записано лише o (9 разів) і a (5 разів), пор. також: Dowidu / Duwidu 1679, Truszkuni 1711 тощо, Jonaytys, Jonetaytys, Moteiunas, Powilaytys, Simonaytys 1671, Atkuciūnas ‘Atkočiūnas’, Grutaicia ‘Grotaičia’, Junaicia ‘Jonaičia’, Junaitis ‘Jonaitis’, Junitaytys, Tutoraycia ‘Totoračia’ 1671.

²

На думку проф. A. Girdenis, знаками e, o могли бути записані й більш відкриті голосні i, u.

14

KAZIMIERAS GARŠVA

У XVIII ст. у парафії Лигумів ненаголошений голосний o (ймовірно, також ė) теж зберігався або редукувався до вужчого голосного u (ė > i); пор. Juvanytė 1778 ‘Jovaišaitė’, Tamoszatyene / Tamaszayte 1782, Tomkenie 1779, Tumkickie 1765.

У 1860 р. у парафії Лауксодіса вже було більше прикладів звуженого переднаголошеного голосного o: Bajurionas, Jokubas / Jukubas, Lukusziuns, Lukuszewicze, Petruszu-nene. Особливо багато в записах цього періоду форм, де пом’якшений ū перейшов у голосний i: Bėje-wiczis, Gelažis, Izidoris, Karalis, Lukoszis, Motejis / Motejes, Monkowiczis, Narkewiczes, Tamoszis тощо. Чимало таких форм трапляється і в текстах А. Баранаускаса, записаних наприкінці XIX ст.

Від XVIII ст. і донині триває перехід пом’якшених голосних ă, ū після м’якого приголосного в i; пор.: Wiejas / Wiejis ‘Vėjas’ 1763–1782, Urnezis ‘Urniežius’.

Як і тепер, у XVII ст. пом’якшений переднаголошений u час від часу переходив у i (Ciciuyka ‘ciuciuko’ 1674), але найчастіше зберігався (Pažiuraitytis, Stasiulautys, Stasiulonis, Žiukaytys 1671). Між приголосними за жемайтським зразком час від часу вставлялися голосні e, i: Ianiskekiel ‘Joniškėlis’, Senureloy ‘Sniūrelį’ 1700 (Jnšk 17ᵇ, 19ᵇ, 27ᵇ), Kivedery 1671 ‘Kvedarai’, Posiwityn 1671 ‘Pašvitinys’ (докладніше про жемайтську анаптиксу див. Šlavas 1996: 11–12; Zinkevičius 1999: 87; Girdenis 2000 b: 268–271).

4. ВІДПОВІДНИКИ ПРИГОЛОСНИХ. НАГОЛОС

У XVII ст. приголосний l міг ствердіти перед голосними типу e: Gialažiunas 1675 (62ᵇ) ‘Geležiūnas’, Sietaykanij 1674, 1677 (53ᵃ, 86ᵇ) ‘Šileikoniai’ (околиця Вашків, Алкснюпі), Szylaykonis 1678 (8ᵇ) ‘Šileikonis’. У другій половині XVII ст. l почав твердіти у сполуках lbe, lde: у топонімі Valdeikiai (вісім разів записаному як Waldeykany) у 20 випадках l позначено як м’який (Waldeyki), і лише двічі — як твердий (Waldaykie) (21ᵇ, 42ᵃ). Пор. також Greycinis 1677 (85ᵃ) (тепер було б Graitinis).

Зафіксовано форми Dewiniargie (7 разів) і Dewinelgi (5 разів), Daunory (6 разів) і Dalnoris (2 рази), Dalgaylicia 1677 (Pautarakas 1671 вказував би на рідкісне змішування звуків r – l, u – l, яке збереглося й донині). Деякі форми могли бути записані так і випадково.

У топонімах XVIII ст. дещо змішувалися також приголосні k – č; пор.: Mikiškių 1678 ‘Mičiškių’, Valdajcziu 1673 / Valdajkiu 1677 ‘Valdeikių’ (Lnkv KĮ, p. 20ᵃ, 42ᵃ).

У другій половині XVII ст. наголос уже міг бути відтягнутим. На це вказують форми Typiony < Stipione ‘Stipinai’ 1672 (32ᵇ), Garnes < Gārnes ‘Garnys’ (28ᵃ), Siuxnaytis < Šiokšnaitis (пор. š’ọkšn ‘šiokšna’) ‘Šikšnaitis’ 1672 (35ᵇ), редуковані довгі закінчення (‑iai позначалися як y або e тощо). Тоді також подовжувалися наголошені короткі голосні i, u, e, a, а ненаголошені довгі голосні i·, u·, e·, o·, ė·, a· скорочувалися.

5. РЕДУКОВАНІ КОРОТКІ КІНЦЕВІ ГОЛОСНІ

За редукцією коротких голосних у кінці слова виділяються шість східнобалтійських ареалів: 1) північні паневежиські, що випускають майже всі короткі кінцеві голосні, 2) латиші, які зберігають голосні основ на i та u, пор.: brālis, medus (у північних паневежиських bró·l's, вставний елемент brá·l' ‘брате’, mèds ‘мед’), 3) біржайські й окраїнні говірки паневежиських, 4) північні жемайти, які зберігають залишки кінцевих голосних: a) наголос у кінцевих складах

PANEVĖŽIŠKIŲ FONETIKOS RAIDA

15

(пор. ak'ės ‘око’), b) скорочені голосні, що походять від довгих (vārnᵃ ‘ворона’), і c) голосні між 2–3 приголосними, якщо утворилися б важче вимовні звукові сполучення (bās'əs ‘босий’, kākl'əs ‘шия’), 5) західні (середні) верхньолитовці, які не вимовляють залишків коротких голосних, і 6) утенці, вільнюсці та інші, що випускають короткий голосний в інфінітиві тощо (пор. dž'u·t' ‘висихати’).

Запис у книзі хрещень Йонішкіса за 1600 рік Petrošiuns ‘Петрошюнас’ (с. 10ᵇ) свідчив би про давню тенденцію до редукції коротких кінцевих голосних. Згаданий Петрошюнас пов’язаний зі зниклим селом Ужтупай та Петрошюнай, розташованими між Лінкувою і Пакруоїсом. У XVII ст. у парафіяльному архіві Лінкуви прізвища мають кінцеві голосні, за винятком єдиного прізвища Gulbinis (1678, с. 17ᵃ). Записи імен і прізвищ у церкві Лауксодіса за 1860 рік (Jonas / Jons, Motiejis / Motejis тощо) свідчать про те, що редукція коротких голосних у закритому кінцевому складі посилилася в першій половині XIX ст., але тоді охоплювала лише близько третини кінцевих голосних (Garšva 2000: 166). У парафії Пакруоїса, розташованій приблизно за 30 км на південь, у 1858 р. лише 3 з 200 власних імен мали редукований голосний a.

«Мурмотливі голосні» почали позначати лише для північних паневежиських, хоча саме в цій говірці редукція коротких кінцевих голосних найсильніша. Теорія «мурмотливих голосних» ґрунтується на трьох аргументах — сполуках приголосних перед кінцевим -s: 1) приголосний t перед -s не перетворюється на африкату c, пор.: bā·ts ‘черевик’ (але kā·t'es / kā·t's / kā·c's ‘кішки’), 2) дзвінкі приголосні b, d, g перед -s не оглушуються, пор.: мн. знах. bó·bs ‘баб’; bā·ds ‘голод’, blō·gs ‘поганий’ (але збереженню цих приголосних сприяє вся парадигма, пор. також: bó·b ‘баба’ – bó·bos, bā·d ‘голоду’ – bā·da, blō·g ‘погана’ – blō·ga ‘поганого’, dau·g ‘багато’), 3) приголосні š, ž, s із -s не зливаються в один приголосний такої самої тривалості, пор.: lā·šs ‘крапля’, lā·žs ‘лежа’, lā·ss ‘лесус’ (lā·s ‘клює’, але й ці передкінцеві приголосні підтримуються іншими формами того самого слова, пор.: род. одн. lā·ša, lā·ža; lā·s'es ‘той, що клював, та, що клювала’ тощо). Певним аргументом на користь цієї теорії могло б бути й те, що циркумфлексні голосні із сонантами не утворюють гостроакутних дифтонгів, пор.: kā·l ‘б’є’ (а також kā·lam ‘б’ємо’, kā·lns ‘гора’, kāl / kal ‘б’ю’).

Після випадіння коротких голосних у кінці слова в жемайтській говірці дзвінкі приголосні перед -s оглушуються (пор.: rāks ‘ріг’, bāups ‘баубас’), сполуки t + s, d + s переходять у c (bāc ‘голод’), виникають вторинні дифтонги (vēj / vēi ‘віє’). Не можна вимагати, щоб так було й в інших говірках (наприклад, у паневежиських), оскільки в цих говірках відрізняються також розподіл голосних i, u та інші явища (пор.: телшяйська: aš lòpò ‘я луплю’, tò lùpi ‘ти лупиш’, òns lòp ‘він лупить’; північна паневежиська: aš lòp, tò lòp', jòs lù.p). Дві згадані вище особливості кінця слова характерні також для шауляйської говірки (пор.: drau̇gs ‘друг’, lāds ‘лід’; daržs ‘город’, sau̇ss ‘сухий’, kāu̇ss ‘ківш’), але для неї «мурмотливий голосний» не пропонується. Це можна пояснити також збереженням незвичних збігів приголосних, дзвінкості приголосних і протиставленням короткого та довгого s.

У науковій гіпотезі не можна замовчувати й дані, що їй суперечать. По-перше, переважно лише в паневежиській говірці після м’яких приголосних (часто — і після голосних переднього ряду, пор.: kā·r'vės ‘корови’, sidė·s ‘сидітиме’, naktī.m ‘ночам’) кінцевий -s' буває м’яким. М’якість кінцевого приголосного -s' у парах ar·kels ‘плуг’ – ar'kels ‘кінь’, kā·lens ‘ув’язниш’ – kā·lens ‘в’язень’ можна пояснити й тим, що він стоїть після м’якого приголосного. Але якщо прийняти теорію «мурмотливого голосного», довелося б пояснювати пом’якшення -s після переднього «мурмотливого голосного» (або перед ним, оскільки за вимовою не можна встано-

16 | KAZIMIERAS GARŠVA

вити, де саме має бути той «мурмотливий голосний»). Відповідно до вимови тоді синхронно слід було б транскрибувати kā·len's'b ‘ув’язниш’ – kā·len's'b ‘в’язень’ (м’який кінцевий приголосний), jaū-č'os'b ‘почуваюся’ – jaūč'os ‘почувався’, а діахронічно (як найчастіше й роблять) – kā·len's'b – kā·len'b's, jaūč'os'b – jaūč'os тощо. Після м’якого приголосного у словах gāl' ‘уже’, nòr's' ‘хоч’ також довелося б записувати передній «мурмотливий голосний», хоча неясно, як він міг тут «виникнути».

Твердіння кінцевого приголосного говірки -s' триває й досі. У кількох населених пунктах (Лінксмучяй, Шяудиняй, Жеймеліс) цей приголосний і далі вимовляють м’якше, ніж на решті території говірки, пор.: 1-ша ос. одн. умовного способу barč'es' / barč'os ‘пив би’, 3-тя ос. bartòs' / bartus ‘пили б’; 1-ша ос. одн. простого минулого часу bār'os' / bār'os ‘несла’ тощо.

На противагу твердженням, у кінці слова приголосні j, v переходять в i, u, засвідчуючи, що після них немає жодного голосного, пор.: kó·j ‘нога’, kó·is' ‘ноги’, vé·is' ‘вітер’, ló·u ‘ліжко’, klā·us ‘клен’, tė́us ‘батько’, l'ōn.kau ‘Лінкава’ (аналогія інших форм вимагає зберігати згадані приголосні й тут).

У кінці слова в важко вимовних сполуках приголосних s, š, b, p, d, g, k і сонантів l, r, m, n, v вставляється голосний e (ə) (після твердого приголосного) або e (після м’якого приголосного), пор.: gai·sers ‘пожежа’, vāps'ev ‘оса’, kābel's' ‘гачок’, bàsel's' ‘пагінець’, tr'ù·k-šems ‘шум’, dù·gens ‘дно’, dògen' ‘на дні’ тощо. Якби тут був складотворчий «мурмотливий голосний», нового голосного не довелося б вставляти.

У 1850 р. в околиці Лауксодіса було редуковано (повністю випущено) лише близько 30% коротких голосних, у 1930 р. — близько 50%, у 2000 р. — 99%. Мінімальні пари іноді доводять не фонологічні, а лише певні фонетичні відмінності між ними. Мурмотливі голосні північних паневежиських на більшій частині території говірки (за винятком околиць) зникли протягом останніх 300 років, і їх слід вважати не синхронною, а діахронічною категорією.

6. ВИСНОВКИ

У статті розглянуто написання 3000 топонімів і 1000 прізвищ у книгах церков Лінкуви, Кловайняй, Йонішкіса, Йонішкеліса та інших за XVI–XVIII ст. Тексти, написані польською та латинською мовами, не цілком точно відображали діалект. Тому висновки можна робити лише приблизно й обережно.

Наголошений довгий голосний *ā у паневежиському діалекті міг звузитися до o вже у XVI ст. Дифтонги am, an, em, en та носові ą, ę звужувалися, очевидно, у XVI–XVIII ст.

Ненаголошені голосні i, u стали ширшими вже в давніх текстах XVII ст. Голосний o (і, очевидно, ė) тоді лише почали звужувати, пор.: Oniuni / Uniuni ‘Oniūnai’. Тоді ж ненаголошені дифтонги ie, uo монофтонгізувалися. Ненаголошений передній ū іноді передавався як i, а між приголосними зрідка вставлялися голосні e, i (пор.: Ianizsekiel ‘Йонішкеліс’, Posiwityn ‘Пашвітинис’), другий компонент дифтонга ei випадав (Nareykany / Narekany ‘Нарейконяй’). Приголосний l у діалекті, найімовірніше, ствердів у XVII ст.

Наголос у паневежиському діалекті було відтягнуто в другій половині XVII ст., пор.: Typiony < Stipione ‘Стіпінай’, Garnes < Gañnes ‘Гарнис’.

Детальніший розвиток фонетики вужчого (центрального) ареалу діалекту — Лінкуви та сусідніх говірок — міг бути таким:

PANEVĖŽIŠKIŲ FONETIKOS RAIDA

| 17

1) звуження звуків типу a, e, an, en приблизно у XVI ст., пор.: Montovovič, Minkunovič 1555 (дані взято з церковних архівів);

2) звуження наголошеного довгого a· до o· до XVI–XVII ст., пор.: Rimeikonis 1555, Labaris / Laboris 1679;

3) ствердіння приголосного l перед голосними типу e та у сполуках lbe, lde приблизно у XVII ст.: *lantà < lentà, Waldeyki 1677 > Valdaikė ‘Валдейкі’;

4) відтягнення наголосу приблизно у XVII ст., пор. *lantà > *loǹtà > lońt(a);

5) подовження наголошених коротких голосних i, u, e, a;

6) скорочення ненаголошених довгих голосних iː, uː, ēː, oː, eː, aː;

7) розширення голосного i до ę: Zembiški 1674, Gierbutki 1676, Pezenis 1765;

8) монофтонгізація ненаголошених ie, uo, звуження e, o (частіше в південній частині говірки): Wiendzindzie / Wendzindzie 1677, Woytekunas 1738, Binkiawiczene 1793; Tolminij 1677, Tulminy 1711, Truszkany 1711;

9) перехід передніх ненаголошених ū, ā у i (пор. sęrb'ala ‘siurbėlė’, vėlnis ‘velnias’).

Другий етап розвитку говірок тривав після чуми 1708–1711 рр. (використано також численні тексти говірок):

1) якісна редукція коротких i, u, e, a у кінцевому складі у XVIII–XX ст. (у записаних 1860 р. іменах та прізвищах парафії Лауксодіс третина коротких голосних уже випала);

2) вставлення голосних ę, ę/ę у групу приголосних перед l, r, m, n, v у XIX–XX ст.;

3) подальше розширення голосного ę (< i) до ọ перед твердим приголосним у XIX–XX ст.

Говір сформувалася у XVI–XVIII ст. і згодом зазнала незначних змін.

Це гіпотеза, яка стимулюватиме подальші дослідження³. Для всебічного обґрунтування давніших змін бракує даних. Деякі найдавніші діалектні особливості можна пояснити субстратом земгальської мови. Кордон із Латвією (Курземе) мав незначний вплив на традиційну говірку. Він лише сприяв мовній взаємодії.

СКОРОЧЕННЯ

Jnš – Йонішкіс

Jnšk – Йонішкяліс

KĮ – книга записів про хрещення

Klov – Кловайняй

Lnkv – Лінкува

LITERATŪRA

GARŠVA, K. 2000: Šiaurės vakarų panevėžiškių „murmamieji balsiai“. Acta Linguistica Lithuanica 43, 165–175.

GIRDENIS, A. 2000 a: Kalbotyros darbai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

GIRDENIS, A. 2000 b: Kalbotyros darbai 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

³ Profesoriaus A. Girdenio nuomone, šiame straipsnyje minimi kai kurie garsų pakitimai turėjo įvykti daug anksčiau.

18

KAZIMIERAS GARŠVA

GIRDENIS, A., PABRĖŽA, J., 2000: Tarmių reikšmė. Žemaičių žemė 1, 6–7.

SALYS, A. 1992: Raštai 4, Roma: Lietuvių katalikų mokslo akademija.

ŠLIAVAS, J. 1996: Žiemgalių pėdsakais, Vilnius: „Žiemgalos“ draugija.

ZINKEVIČIUS, Z. 1994: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

ZINKEVIČIUS, Z. 1999: Žiemgaliai ir jų kalba. Žiemgala. Žiemgalos krašto praeitis 2, Kaunas, 83–88.

Kazimieras Garšva

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, 2055 Vilnius, Lietuva

kgar [email protected]

Gauta 2002 10 01