Pastabos

Про закінчення та кінцеві частини основ

Ці рядки спонукало написати опублікований у цьому номері ALL коментар проф. Вітаутаса Амбразаса (с. 109–111) до статті Йоланти Васкелене (Vaskelienė 2006), опублікованої в 54-му номері ALL¹². Авторка згаданої статті, спираючись на пропозицію деяких авторів вважати закінчення форм 3-ї особи литовських дієслів -a, -i, -o із синхронного погляду закінченнями, спробувала застосувати цей підхід до опису дієприкметників і напівдієприкметників. Ця спроба до кінця переосмислити наслідки обраної інтерпретації певного явища для інших сфер граматичного опису, безперечно, корисна і практикується надто рідко. Однак, за словами Вітаутаса Амбразаса, аналіз, на який спирається авторка статті, широко обговорювався в літературі й був відкинутий. Проф. Амбразас нагадує праці Владаса Жуліса й Тетяни Булигіної, у яких «…переконливо доведено, що систему дієвідмінювання литовських дієслів у синхронному аспекті можна прозоро й послідовно описати лише за умови, що закінчення форм 3-ї особи вважатимуться голосними кінцевими частинами основ, а спроби перетворити їх на закінчення затемнили б дієвідмінювання великою кількістю штучних флексій» (с. 110).

Справді, опис, за яким закінчення форм 3-ї особи вважаються кінцевими частинами основ, може здаватися економнішим, а отже, кращим за ті описи, де їх вважають закінченнями. Однак сумнівно, чи можна його перевагу «переконливо довести», остаточно розв’язавши проблему й назавжди припинивши дискусії з цього питання. До того ж, розв’язавши одне питання, стикаємося з іншими. Повернувши кінцеві частини основ у дієслівну словозміну, неминуче ставимо запитання: чому б не запровадити їх і в іменникову словозміну?

Запровадивши в дієвідмінювання дієслова кінцеві частини основ, вилучені в Академічній граматиці, автори Граматики сучасної литовської мови (далі: DLKG) не наважилися описати відміни іменників за аналогічним принципом. У формах vyr-a-ms, žmon-o-ms, šun-u-ms, gėl-e-ms, av-i-ms голосні a, o, u, ė, i в описі, поданому в цій граматиці, залишаються частинами неподільних закінчень, як і в Академічній граматиці. Не знаючи закулісся створення DLKG, можемо лише здогадуватися, чому для опису іменника обрали інші принципи, ніж для опису дієслова. Можна припустити, що певне значення могли мати суто статистичні аргументи. Адже відносна кількість форм, у яких історична кінцева частина основи зберігається в цілісному й легко впізнаваному вигляді, у дієвідмінюванні більша, ніж у відмінюванні. У теперішньому часі дієслова vesti

¹² Хотів би подякувати тут д-р О. Вайчулітє-Романчук (Варшавський університет), з якою нещодавно мав нагоду обговорити питання словотвору литовської мови. Ці дискусії допомогли мені сформулювати деякі думки, висловлені в цих нотатках.

112

Pastabos

у парадигмі три з п’яти форм, що фактично відрізняються (60%), зберігають незмінену кінцеву частину основи -a- (veda, vedame, vedate), лише дві зливають її із закінченням (vedu, vedi). У парадигмі іменника gėlė із максимально тринадцяти різних форм (множинний кличний завжди збігається з називним) сім (трохи менше ніж 54%) зберігають незмінену кінцеву частину основи -ė- (одн. gėlė, gėlės, gėlėje, мн. gėlės, gėlėms, gėlėmis, gėles), а в інших випадках для оперування голосним кінцевої частини основи потрібно запровадити додаткові морфонологічні правила. Різниця не дуже виразна, однак для інших відмін результат дещо гірший: у випадку основ на -o- (liepa, дав. мн. liepoms) лише 46% форм зберігають голосний -o-. Звичайно, усе це лише здогади: ми не знаємо, чи взагалі розглядали автори DLKG можливість описати іменникову й дієслівну словозміну за однаковими принципами, оперуючи кінцевими частинами основ. Мабуть, статті Булигіної й Жуліса спонукали авторів змінити опис дієслова, а питання уніфікації опису дієслівної та іменникової словозміни взагалі не порушувалося. Проте таку можливість варто було б розглянути з кількох причин.

На згадані статистичні відмінності можна було б не зважати й трактувати дієслова та іменники по-різному, запровадивши кінцеві частини основ лише в опис дієслівної словозміни. Однак переосмислити опис іменника спонукає ще одне складне питання литовської граматичної традиції: так зване суфіксальне словотворення, виражене закінченням. Це поняття — своєрідна риса граматики литовської мови; навіть перекласти цей термін іншими мовами майже неможливо. Звідки воно взялося?

Автор цих рядків не проводив ґрунтовних досліджень традиції опису литовського словотвору, але, можливо, не надто ризикованим буде твердження, що вона виникла після усунення кінцевих частин іменникових основ. Оскільки закінчення слова stiklius -us синхронно вважається закінченням, доводиться зробити висновок, що щодо твірного слова stiklas це слово відрізняється лише одним елементом — закінченням. Порівнюючи слово belangė із твірним словом langas, виділяють два словотвірні засоби — префікс і закінчення. Такий опис на перший погляд видається переконливим, але за ним криється певний парадокс: оскільки кожному відмінку властиве інше закінчення, слово stiklius насправді має не один, а тринадцять різних словотвірних засобів — по одному для кожного відмінка, крім закінчень називного й кличного множини, які завжди однакові.

Зазвичай про це ускладнення не замислюються: кажуть, що в слові stiklius як словотвірний засіб використано закінчення -us, а фактично тут оперують абстрактним, «узагальненим» закінченням («закінчення -’us або відповідні йому закінчення тієї самої парадигми»). Що в таких випадках мається на увазі сукупність відмінкових закінчень іменника, Urbutis (1978: 221) наголошує explicitis verbis. Але таке уточнення формулювання не змінює суті справи: замість того, щоб оперувати сталою, спільною для всіх словозмінних форм

113

Pastabos

спільною словотвірною ознакою словотвірний засіб змішується з елементом, що чергується залежно від граматичної категорії, — закінченням, і в результаті отримуємо різні словотвірні засоби для кожного відмінка та обох чисел. Цієї хибної конструкції можна було б уникнути, відокремивши від закінчення кінцеву частину основи, спільну для всіх відмінків та обох чисел. У такому разі у слові stiklius використаним словотвірним засобом була б зміна кінцевої частини основи (-a- → -’u), а закінчення залишилося б незмінним. Для творення слова belangė були б характерні два засоби — префікс be- і кінцева частина основи -ė-; у формі називного відмінка belangė закінчення не було б (оскільки форми називного відмінка, як і форми 3-ї особи дієслова в дієслівній парадигмі, також є немаркованими, це здається цілком нормальним).

На користь такого способу опису можна навести ще один аргумент: його вже частково застосовують і в описі словотвору литовської мови, хоча й замасковано. Чим відрізняються з погляду словотвору слова karalienė і kiauliena? Згідно з DLKG — суфіксами: в одному випадку -ienė (с. 142), в іншому — -iena (с. 141). Але це очевидно суперечить опису відмінювання іменників, наведеному в тій самій граматиці: адже -ė і -a — це закінчення, отже, суфікс в обох словах спільний. Чи може закінчення бути частиною суфікса? Напевно, так не мало б бути, але якщо домовитися, що словотвірні засоби слів karalienė і kiauliena складаються із суфікса sensu stricto та кінцевої частини основи, то отримаємо два різні словотвірні комплекси -ien-ė- і -ien-o-, яким можна приписати різні словотвірні значення. Фактично саме так і роблять, розрізняючи суфікси -ienė і -iena. Щоправда, тоді це суперечить опису відмінювання, наведеному в іншому місці (згідно з яким -a і -ė є закінченнями), а по суті — і самому поняттю «словотвору за допомогою закінчень». Порівнюючи слова belangė (: langas) і kiauliena (: kiaulė), бачимо, що в обох випадках змінюється тип відмінювання, однак в одному випадку цю зміну вважають словотвірним засобом, а в іншому її ігнорують, додаючи ознаку типу відмінювання до суфікса. Суперечності в самій концепції граматики залишаються замаскованими, і зазвичай ніхто не звертає на них уваги (хоча Urbutis 1978: 222 коротко згадує про це).

Запропоноване тут повернення кінцевих частин основи і до відмінювання іменників — не єдиний можливий варіант. Замість того щоб оперувати кінцевими частинами основи, можна було б оперувати абстрактною словотвірною ознакою, що не має фонетичної реалізації, — переходом до іншого типу відмінювання. Ще Urbutis (1978: 221) поряд із терміном «суфіксальне творення» запропонував термін «парадигматизація». Терміном «парадигмація» користується, наприклад, Smetona (2005).

Але що таке парадигм(ат)изація? Сама парадигма чи зміна парадигми? Якщо сама парадигма, то виникає певне ускладнення, бо тоді не залишається словотвірно-

114

Pastabos

непохідних слів. Сукупність закінчень тоді виконує не лише словозмінну, а й словотвірну функцію. Відмінкові закінчення іменника brolis шляхом словотвору від основи brol’- утворюють іменник brolis, хоча словотвірне значення тут визначити нелегко. З іншого боку, якщо словотвірною ознакою є зміна парадигми, то опис словотвору також значно ускладнюється. Адже, визначаючи словотвірні засоби слів bro­lelis, vaikelis, sūnelis, ми зазвичай не замислюємося, до яких парадигм належать твірні слова brolis, vaikas, sūnus: суфікс механічно визначає тип словозміни незалежно від типу відмінювання твірного слова. Але якщо, розглядаючи співвідношення слів langas ir belangė, ми вважаємо зміну типу парадигми словотвірним засобом, то так само слід вчинити і у випадку vaikelio (← vaikas). Це дуже ускладнює опис, бо змушує включати до нього багато непотрібної, цілком передбачуваної інформації, як-от, наприклад, те, що парадигма словозміни демінутивної форми vaikelis відрізняється від парадигми слова vaikas.

Visa tai turint omenyje, ne toks jau blogas atrodo senas, dar Skardžiaus (1943) taikomas principas, kai (kad ir nenuosekliai) išskiriami tokie dar ybiniai elementai, kaip -ja- (aukštis ← aukštas), -ju- (anglius ‚anglininkas, Köhler‘ ← anglis), arba (kai kamiengalis sudaro kompleksinį vienetą su priesaga) -ala- (augalas), -inja- (sidabrinis) ir pan. Tokia traktuotė gali atrodyti pernelyg istorinė, tačiau ne mažiau istoriškai motyvuotas yra teiginys, jog formoje augu slypi kamiengalis -a-. Panašiai, kaip ir veiksmažodžių asmenuotės atveju, sprendimas įsivesti kamiengalius į daiktavardžio linksniuotės aprašą galėtų būti motyvuojamas ne prielaida, jog sinchroninis aprašas turėtų sutapti su istoriškai pagrįstu, o siekiu dabartinės lietuvių kalbos kaitybinę ir darybinę morfologiją aprašyti paprastai ir neprieštaringai. Daiktavardžio atveju tokio aprašo privalumas būtų trigubas: (i) pačios daiktavardžio kaitybos aprašas įgytų tuos pačius „skaidrumo ir nuoseklumo“ požymius, kuriuos prof. Ambrazas pripažįsta ir pabrėžia veiksmažodžio asmenuotės atveju, (ii) daiktavardžio ir veiksmažodžio kaitybos aprašai būtų paremti vienodais principais, (iii) paprastesnis taptų žodžio darybos aprašas ir neliktų prieštaravimų, kai tas pats segmentas -ė- tos pačios gramatikos puslapiuose vienur laikomas galūne, o kitur – priesagos (-ienė) dalis.

Цими перевагами автори DLKG вирішили не скористатися, і ми не маємо наміру критикувати їхнє рішення. Однак немає підстав стверджувати, що рішення, застосовані в цій граматиці, були б прозорішими й послідовнішими, ніж ті, що застосовуються у статті Jolantos Vaskelienės. Навпаки: підхід, за якого закінченнями вважаються кінцеві частини і форми augal-a-ms, і форми aug-a (-ams і -a), послідовніший, ніж підхід авторів DLKG, згідно з яким закінченням є лише кінцева частина першої форми -ams.

115

Pastabos

BIBLIOGRAFIJA

DLKG – Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. 4-oji papildyta laida. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Skardžius, P. 1943/1996. Lietuvių kalbos žodžių daryba. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 1943. Perspausdinta: Rinktiniai raštai 1, par. A. Rosinas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1996.

Smetona, A. 2005. Pagrindinių darybos būdų skyrimo klausimu. Acta Linguistica Lithuanica 52, 83–89.

Urbutis, V., 1978. Žodžių darybos teorija. Vilnius: Mokslas.

Vaskelienė, J. 2006: Dėl esamojo ir būtojo kartinio laiko dalyvių bei padalyvių darybos ir morfeminio skaidymo. Acta Linguistica Lithuanica 54, 83–93.

Axel Holvoet

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

Dėl sintaksinio dviprasmiškumo ir teminės-reminės struktūros

Su Rolando Mikulsko „Pastabomis dėl sintaksinio dviprasmiškumo sąvokos“ (šis ALL numeris, pp. 1–53) papolemizuoti paskatino ne tik straipsnio pavadinime minėtas klausimas, bet ir „kiti susiję dalykai“, ypač šių eilučių autoriaus 2003 m. (remiantis Bogusławskio 1977 m. koncepcija) suformuluotos aktualiosios skaid os koncepcijos kritika. Diskusija čia paliečia fundamentalius kalbos gramatinės sandaros klausimus, ir Mikulsko pastabos iškelia fundamentalias problemas.

Visų pirma dėl sintaksinio dviprasmiškumo: Rolando Mikulsko nuomone, mūsų aptariama konstrukcija Onutės žalios akys negalinti būti įvertinta kaip sintaksiškai dviprasmiška, nes ji turinti ryškią, tik šiai konstrukcijai būdingą reikšmę; sintaksinis dviprasmiškumas implikuojąs ir semantinį dviprasmiškumą, kurio čia kaip tik nepastebime.

Kognityvinėje lingvistikoje, iš kurios pozicijų Mikulskas kritikuoja mūsų analizę (panašiai kaip ir konstrukcijų gramatikoje, kurią galima laikyti kognityvinės

116