LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI,I

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

СКЛАД ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

V. VAITKEVIČIŪTĖ

1. Розуміння фонеми

Говорячи про приголосні фонеми литовської літературної мови, маємо визначити саме поняття фонеми, вказати кількість фонем литовської мови й окремо охарактеризувати кожну з них. Радянська наука про мову спирається у питанні фонеми на здобутки Л. Щерби та його учнів у цій галузі. Для цієї праці питання фонеми взято з «Загальної фонетики» Л. Зіндера¹.

У сучасній мовознавчій літературі фонемою вважають найменшу звукову одиницю, що розрізняє значення слів або морфем. У кожній мові є дуже мало фонем, зазвичай лише кілька десятків, які утворюють усі слова й морфеми цієї мови. Це свідчить про те, що фонема не пов’язана з якимось одним конкретним словом чи морфемою, а лише трапляється в багатьох словах і морфемах та абстрагована від них. Якби фонема була пов’язана з якимось одним конкретним словом чи морфемою, зникнення окремих слів у мові неодмінно відбивалося б і на кількості звуків мови. Історія будь-якої мови свідчить про надзвичайну сталість кількості мовних звуків, можливо, навіть більшу, ніж сталість граматики. Треба сказати, що сталість граматичної будови всіх мов частково залежить саме від сталості звуків.

Хоча фонема абстрагована від конкретних слів і морфем, вона все ж бере участь у звуковому вираженні тих слів і морфем, частиною яких є. Отже, з одного боку, фонема абстрагована від конкретного слова чи морфеми, а з іншого — існує лише у слові та морфемі. Без слова й морфеми немає і не може бути фонеми, а є лише простий звук, позбавлений свого фонемного характеру.

Фонеми іноді розрізняють значення слів, наприклад, у словах [žl’°ʊg°:o]² žlugo і [žl’°ʊg°:o] žlugo, [sėn°:o] seno і [sėn’°:o] senio, [žm°:o:n°ų] žmonų і [žm°:o:n’°ų] žmonių тощо.

¹ Л. Р. Зиндер, Общая фонетика, докт. дисс., 1, 2, Библиотека ЛГУ, 1954.

² У статті дотримуємося транскрипції Л. Щерби, викладеної в його таблицях «Основні типи приголосних і деякі знаки для їх позначення» та «Основні типи голосних і деякі знаки для їх позначення», а також додаткових знаків, ним укладених.

5

Іноді вона розрізняє форми слів, наприклад: [rašãu] «пишу» і [ras’ãu] «писав», [sakãu] «кажу» і [sak’ãu] «сказав» тощо.

Раніше ми зазначали, що фонема існує лише у словах і морфемах, а також у різних звукових реалізаціях, які залежать від фонетичної позиції, займаної звуком. Усі ці відмінності звуків, які не змінюють сутності цієї фонеми, називаються її відтінками. Відтінок — це форма існування будь-якої фонеми. «Отже, — як казав Л. Щерба, — бачимо, що в живому мовленні вимовляється значно більше різноманітних звуків, ніж ми зазвичай вважаємо; у кожній мові вони об’єднуються у відносно невелику кількість типів звуків, здатних розрізняти слова та їхні форми, тобто служити цілям людського спілкування. Саме ці типи звуків маються на увазі, коли йдеться про окремі звуки мови. Ми називатимемо їх фонемами. Реально вимовлювані різноманітні звуки, що становлять частину, у якій реалізується спільне (фонема), називатимемо відтінками фонем»³.

Відтінки, які обов’язково властиві фонемі, називаються обов’язковими відтінками. У цій праці ми й зупинимося лише на цих відтінках.

Обов’язкові відтінки бувають трьох видів.

1. Позиційні відтінки фонем. Вони залежать від наголосу й акценту. Ці відтінки найхарактерніші для голосних. Оскільки в цій праці досліджуються приголосні, про ці відтінки згадуватимемо лише тоді, коли йтиметься про сонанти [l, m, n, r], які в литовській мові, будучи другою частиною змішаного дифтонга, можуть мати акцент і, залежно від нього, змінювати свою тривалість. Однак зміна тривалості сонантів не змінює їхньої основної якості. Наприклад, у словах [k’ũrk’t’] «хрипіти», [p’ilnas] «повний», [p’ílvas] «живіт», [ãːntis] «качка», [añtis] «качка», [k’l’ũmpe] «черевик», [k’l’ũmpa] «черевик» [r] і [ṝ], [l] і [l̄], [m] і [m̃], [n] і [ñ] становлять одну й ту саму фонему.

2. Комбінаторні відтінки. У мовленні немає ізольованих звуків: один звук завжди пов’язаний з іншим. Рекурсія одного звука зливається з екскурсією іншого, тому відтінки однієї фонеми залежать від її зв’язку з іншими фонемами. Такі відтінки, що залежать від сусідніх фонем, називаються комбінаторними відтінками; наприклад, [n] перед [k] і [g] у литовській мові відрізняється від [n] перед іншими проривними приголосними тощо.

3. Відтінки, залежні від способу вимови. Те саме слово в розмовному й повному стилі вимовляється неоднаково. Це відбивається й на відтінках окремих фонем. У цій праці характеристики фонем на кімограмах записано за повного способу вимови. Отже, по суті, увагу буде зосереджено лише на повному способі вимови, за якого виразно виявляються всі фонеми слова.

Фонема може мати кілька відтінків. Той відтінок, у якому найвиразніше відображаються загальні акустичні й фізіологічні властивості тієї чи іншої фонеми, називається основним, або типовим. Щерба типовими відтінками називає ті, «які найменше залежать від умов, що їх оточують»⁴, а такими відтінками

³ Л. В. Щерба, Фонетика французского языка, 19, Москва, 1953.

⁴ Л. В. Щерба, Русские гласные в качественном и количественном отношении, 12, С.-Петербург, 1912.

6

Найчастіше це ті звуки, які можна вимовити ізольовано, без сусідніх звуків. Однак так можна вимовити лише звуки, що утворюють склад, і тому визначити основний відтінок нескладового звука зазвичай набагато важче. У цій праці, присвяченій саме таким звукам, ми опишемо кілька рівнозначних відтінків кожної фонеми.

Якщо два звуки не розрізняють значень, то вони є відтінками однієї фонеми; якщо ж ці звуки розрізняють слова та їхні форми або морфеми, то вони становлять окремі фонеми. Наприклад, у таких словах литовської мови, як [saũsˈoː:] sauso і [saũsˈoː:] sauso, [s] і [sˈ] є окремими фонемами, оскільки вони розрізняють значення слів; натомість у словах [saũsˈoː:] sauso і [sausˈoː] sausų маємо одну й ту саму фонему [s], як і в словах [saũsˈoː:] sausio і [sausˈoː] sausiu — ту саму фонему [sˈ].

Однак не можна стверджувати, що фонема є єдиним розрізнювачем значень слів. У литовській мові значення часто розрізняють наголос, а особливо інтонація, наприклад у словах [kʲieˈtʲis] kietis і [kʲeˈtʲis] kietis, [sˈūːrʲis] sūris і [sˈũːrʲis] sūris. Крім того, у литовській мові є багато явищ метатонії, наприклад у словах [kʲùrpʲe] kurpė і [kʲùrpʲˈus] kurpius, [vaːlgˈoː:] valgo і [vaːlg̃ˈoː:] valgio тощо, де значення морфем [kʲùr] і [kʲùr], [vaːl] і [vaːl̃] розрізняються лише місцем наголосу й інтонацією; [r] і [r̃], [l] і [l̃] тут становлять різні відтінки однієї фонеми.

Однак це не означає, що звуки, які не розрізняють значень слів, не можуть утворювати самостійні фонеми. Наприклад, [k] і [g], [č] і [dž] у таких словах, як [kʲlʲeˈbʲiːs] klėbys, [gʲlʲeˈbʲiːs] glėbys, [čʲiːrʲˈuoːtʲi] čiuruoti, [džʲiːrʲˈuoːtʲi] džyruoti тощо, є самостійними фонемами, що факультативно чергуються між собою.

Отже, очевидно, що, визначаючи кількість фонем будь-якої мови, не можна обмежуватися лише пошуком відповідних пар слів, оскільки такі пари в мові трапляються випадково, а фонеми, що вживаються дуже рідко, можуть узагалі не мати таких пар. У таких випадках треба з’ясувати, чи залежить відмінність звуків від механізму вимови, чи від позиції, яку займає звук. Рідко вживаний звук становить окрему фонему тоді, коли він є необхідним елементом тих кількох слів, у яких трапляється. Наприклад, у литовській мові [č] і [dž], [dž] і [dzˈ] є самостійними фонемами, хоча пар слів із протилежними значеннями вони й не утворюють.

Говорячи про фонеми та їхні відтінки, треба зазначити, на чому ґрунтується віднесення певних відтінків до тієї чи іншої фонеми. Тут увагу зосереджено на двох моментах⁵: 1) ці відтінки не розрізняють і не можуть розрізняти значень; 2) усі відтінки однієї фонеми протиставляються всім іншим фонемам, кожна з яких існує у своїх відтінках. Л. Щерба з цього приводу каже: «... кожна фонема визначається насамперед тим, що відрізняє її від інших фонем тієї самої мови»⁶.

⁵ Див. Л. Р. Зиндер, min. veik., 1, 94.

⁶ Л. В. Щерба, Фонетика французского языка, 21.

7

2. Визначення кількості приголосних фонем літературної литовської мови

Приголосні фонеми літературної литовської мови не можна розглядати ізольовано від голосних і дифтонгів, з якими тісно пов’язане питання палаталізації приголосних, що відіграє дуже важливу роль у визначенні приголосних фонем літературної литовської мови та їхніх відтінків.

Однак з фонемного погляду досі не досліджували ні звуковий склад літературної литовської мови, ні питання палаталізації приголосних. З цих питань можна знайти кілька суто фонетичних зауваг. Наприклад, Й. Яблонскіс у «Граматиці литовської мови» сказав лише таке: «Приголосні нашої мови можуть бути твердими або м’якими:

а) Перед e, ę, ė, i, į, y приголосні вимовляються м’яко: geras, keras, retas, gręžti, skęsti, tękšti, sėti, visas, kitas, kibiras, grįžti, lišti, grynas, šykštus, vyras, žymus.

б) Приголосні перед a, ą, o, u, ų, ū вимовляються іноді твердо, іноді м’яко. У словах garsas, laimė, laikas, vaikas, kąsti, ropė, šonas, suktas, tų grūdų rūkiti, pušti приголосні d, g, k, l, n, p, r, s, š, t, v перед a, ą, o, u, ų, ū вимовляються твердо.

Якщо перед a, ą, o, u, ų, ū приголосні вимовляються м’яко, то після них перед самим голосним додатково пишеться i: kiautas, šiaudas, šią, šio, šių, siūti, siuvo, siųsti, peiliai, žodžiai...⁷

П. Йонікас у «Паграмантійському говорі», що ґрунтується на експериментах, указує на невелику різницю між м’якими та пом’якшеними: «§ 51. Приголосні (хоч і порівняно незначно) пом’якшуються перед голосними переднього ряду менше, а перед голосними, що стали переднішими,— трохи більше... Однак, обмежившись цим загальним зауваженням, я не розрізняю цих двох ступенів м’якості»⁸.

Й. Ґеруліс у діалектологічній праці «Дослідження литовських говорів» указує на неоднаковий ступінь м’якості [s] перед [e] і [s] перед [u] у таких словах, як [sʲẽnʲẽlis] senelis і [sʲ⁰ũvimas] siuvimas та ін.⁹ Як зазначає Й. Ґеруліс, у багатьох говорах (деякі з них близькі до літературної литовської мови) вони відрізняються один від одного: другий м’якший за перший.

Й. Ендзелін у праці «Звуки й форми балтійських мов» дотримується думки Й. Ґеруліса¹⁰.

З цього питання чітко висловив свою думку П. Скарджюс у рецензії на книжку Б. Серейскіса «Систематичний посібник для тих, хто вивчає литовську мову»: «Автор невдало пише також про пом’якшувальний голосний i: i, стоячи між приголосним і голосними a, ą, o, u, ų, ū, не пом’якшує попереднього приголосного, а показує, що перед цими голосними стоїть м’який приголосний. Отже, у слові sąjūvinis si дорівнює s’ [м’якому s]. Інакше в складах цього слова -vi-, -nis: тут перед i приголосні v і n справді пом’якшені; тут ми не можемо сказати, що vi, ni дорівнює v’, n’ [тобто м’якому v, n]; радше

⁷ R y g i š k i ų J o n o, Lietuvių kalbos gramatika, 8, Kaunas — Vilnius, 1922.

⁸ P. J o n i k a s, Pagramančio tarmė, 22—23, Kaunas, 1939.

⁹ Див. J. G e r u l l i s, Litauische Dialektstudien, 31, 40, 60, 70, Leipzig, 1930.

¹⁰ Žr. J. E n d z e l ī n s, Baltu valodu skaņas un formas, 44—45, Rīgā, 1948.

8

цього ми тим більше не можемо сказати про i у слові sniegas: тут ie — дифтонг, що походить від ei; отже, це i нерозривно злите з e, і тому неправда, що це i могло б тут бути несамостійним, лише пом’якшувальним звуком» ¹¹.

Ці суто фонетичні зауваження свідчать, що приголосні литовської мови поділяються на три типи: один із них можна назвати твердими, другий — м’якими, а третій — пом’якшеними приголосними, як у словах: [sᵒuo, šᵒuo, šį].

Виникає питання, чи різниця між окремими типами приголосних залежить від природи самих приголосних (у цьому разі тверді, м’які й пом’якшені приголосні слід вважати самостійними фонемами, а голосні — лише відтінками однієї фонеми), чи від голосних і дифтонгів, що йдуть після приголосних (у цьому разі всі відмінності між приголосними слід вважати відтінками однієї фонеми, а голосні й дифтонги, що стоять після них, — самостійними фонемами).

Тут слід зазначити, що тверді приголосні трапляються перед голосними заднього ряду [a, aː; ɔ, oː; u, uː], перед дифтонгами [au, ai, uo, ui] і в абсолютному кінці слова. М’які приголосні — перед [a, aː; ɔ, oː; u, uː] і перед дифтонгами [au, uo]. Пом’якшені — перед голосними переднього ряду та дифтонгами [i, iː; e, ɛ, e, ɪe, ei, æi]¹².

Спочатку розглянемо, чи тверді й м’які приголосні в таких словах, як [sᵒuo] і [šᵒuo], [sakaũ] і [sakᵒaũ] тощо, є відтінками однієї фонеми чи самостійними фонемами.

«У російській мові в таких сполуках, як pa, p’a, ми маємо дві різні приголосні фонеми, але одну й ту саму (з двома різними відтінками) голосну фонему, тому що тверді й м’які приголосні трапляються також у незалежній фонетичній позиції, тоді як різні відтінки голосних завжди залежать від попереднього приголосного. Палаталізовані приголосні російської мови становлять окремі фонеми, бо трапляються, так само як і непалаталізовані, у незалежній фонетичній позиції — наприкінці слова»¹³.

У літературній литовській мові, як зазначалося, м’які приголосні наприкінці слова не трапляються. Причину пояснює історія їхнього походження: м’які приголосні виникли з твердих +j, після якого стояв голосний або дифтонг заднього ряду. Тому протиставляти тверді й м’які приголосні літературної литовської мови в кінці слова не можна. Проте в усіх інших позиціях — перед голосними й дифтонгами заднього ряду — вони розрізняють слова та морфеми, наприклад: [saũsᵒo:] і [saũsᵒo:], [kᵒũmpᵒo:] і [kᵒũmpᵒo:].

Виникає питання, чи можна вважати ці приголосні самостійними фонемами.

Голосний [o:] і після твердого, і після м’якого приголосного зберігає свою основну якість, хоча після м’якого приголосного він значно просувається вперед, утворюючи інший відтінок голосного [o:]. Відмінність у вимові твердих і м’яких приголосних залежить від них самих, а не від голосних чи дифтонгів, що стоять після них. Розді-

¹¹ P. Skardžius, Kalba, 1 sąs., 46 (1930).

¹² Не слід плутати написання з вимовою: наприклад, у словах lakiai і lakei останній дифтонг вимовляється [ɛi], хоча на письмі в першому випадку його позначають ai, а в другому — ei.

¹³ Jl. P. Зиндер, Советское востоковедение, 3, 94, Москва (1956).

9

Апарат — пристрій, що дає змогу слухати окремо ізольовані звуки будь-якого слова, — також підтверджує, що відмінність між сполуками [m°o:] і [m°o:], [r°o:] і [r°o:], [k°o:] і [k’o:], [gau] і [g’au] залежить лише від приголосних.

Ці обставини дають підстави вважати тверді й м’які приголосні самостійними фонемами.

Оскільки протиставлення твердих і м’яких фонем (звісно, включно й із запозиченими звуками) можна провести через усю систему приголосних, за винятком [j], який не може мати відповідної твердої пари, це протиставлення є диференційною фонемною ознакою. Тому в словах [k°ump’o:] і [k°ump’o:], [p’ô:b’o:] і [lô:b’o:], [k°jŕ°o:] і [k°’ŕ°o:], [sag°ū:] і [sag°ū:], [meit°’s] і [meit’°s], [maūk’t1] і [m’āūk’t1], [pašā:l’in°o:] і [pašālin°o:], [gēr°] і [gēr°], [saūs°o:] і [saūs’o:], [š°uo] і [š°uo], [gra:ž°ō:s] і [grā:ž°os], [zaunā] і [zirz’āu], [jav°ū:] і [av°ū:] приголосні [p і p’, b і b’, k і k’, g і g’, l і l’, m і m’, n і n’, r і r’, s і s’, š і š’, ž і ž’, z і z’, v і v’] є самостійними фонемами, що розрізняють щойно наведені слова й морфеми.

Однак деякі приголосні вживаються дуже рідко. До них належать [c, c’, č, č’, dz, dz’ і dž, dž’]. Їхня самостійність не така очевидна, як у раніше зазначених. Наприклад, спорадичне вживання приголосних [c] і [c’] у литовській літературній мові дає лише одну фонетичну позицію перед голосним заднього ряду в словах [c°’ukr°us] і [c’°’uč’e] (собака в дитячому мовленні), де [c] і [c’] не залежать від займаної позиції.

Твердий [č] у литовській літературній мові вживається лише в дуже небагатьох словах: [čaiž°ūs, gīnčas, B°’čas] тощо. Однак є кілька морфем, як-от [gīnč°] і [anč°ū], [sn°’uč’o:] і [jaun°uč°o:], де [č] і [č’] стоять перед голосними [u] і [o:], які не можуть спричинити тієї істотної відмінності — твердості в одному випадку та м’якості в іншому, — якою [č] відрізняється від [č’].

[dz] і [dz’] у таких словах, як [dz°ū:kas] і [dz°’kin’t1], стоять перед голосними заднього ряду [u:] і [u], а їхня вимова не спричиняє тієї відмінності, яку ми спостерігаємо між [dz] і [dz’].

[dz] і [dz’] слід вважати самостійними фонемами ще й тому, що вони становлять необхідні елементи тих небагатьох слів, у яких трапляються.

Тверда фонема [dž] трапляється лише в інтернаціональних словах, запозиченнях, наприклад: [džáu:l1s] тощо; її можна протиставити литовському слову [dž’áukšmas], щоб довести самостійність фонем [dž] і [dž’].

Сказане вище свідчить, що [c] і [c’], [č] і [č’], [dz] і [dz’], [dž] і [dž’] також є самостійними фонемами, хоча вживаються дуже рідко.

Фонеми [f, x, γ] раніше не вживалися в литовській мові, тому щодо їхнього вживання довго точилися суперечки, адже вони трапляються лише в інтернаціональних словах і запозиченнях. У діалектах і тепер [f] часто замінюється звуком [p], [x] — звуком [k], [γ] — [g]. Навіть ті запозичення, здебільшого власні назви, що потрапляли до літературної мови непрямим шляхом і вже давно вживалися в литовському народному розмовному мовленні, як-от: [Pranc°ū:žija] Prancūzija, [Pranc’iš°k°us] Pranciškus, [parā:piја] parapija, [ist°’°r’ija] istorija, [Prā:nas] Pranas, [Pr’ić°k°us] Pričkus, [arm°’ōnika] armonika, [Č°’ekija] Čekija тощо, підпорядковувалися загальній мовній тенденції, і звуки [f, x, γ] у них замінювалися раніше зазначеними звуками або зовсім не вимовлялися.

10

Це прийнятно для слів, які литовський народ запозичив уже давно, однак не можна було замінювати їх у нових запозиченнях, що увійшли до литовської літературної мови не з литовських діалектів, а безпосередньо з чужих мов.

Вирішальне слово в цьому питанні сказав Й. Яблонскіс, який ще 1893 року почав вимагати, щоб у міжнародних словах литовської літературної мови вживалися [f, x, γ]¹⁴.

1920 року у своїй статті «Кілька питань правопису» він зазначав, що в літературній мові не можна обійтися без звуків [f, x, γ], зважаючи на таку велику кількість запозичень і міжнародних слів: «…фон, фонограф, фонетика, телефоніст, телефонувати, грамофон, графіка, графувати, телеграфіст, телеграфувати; фауна, флора, фізика, фізіологія, фарш, фарс, форсувати, реформа, халва, хлороформ, професія, професор, філолог, філософія, сфера, диференційний, профан; фігура, фармація, фірма, фільтр, флірт, фліртувати, фурор, Харбін (назва міста), Фауст, філософ Фіхте.…¹⁵

Замінювати їх власними звуками означало б без потреби наслідувати своїх дідів. У цій статті він наголошує, що литовці вже вимовляють [f, x, γ] у міжнародних словах.

Яблонскіс докоряє тим, хто не дотримується цієї вимови й замінює [f, x, γ] у міжнародних словах власними звуками [p, k, g]: «…б) записуючи ці слова без ch, f, h, ми анітрохи не полегшуємо людям Литви розуміння значення цих слів; в) наші люди, вимовляючи свої слова, тепер починають і самі вимовляти ch, f (ха-ха-ха! фе! фальшивий, фальшивий, фестунге, фіранки, фелерис, футеріс…),; г) самі люди, запозичуючи чужі слова до своєї мови, особливо молоде й освіченіше покоління, тепер вимовляють їх дещо інакше (і з f, ch…)»¹⁶

До цього питання Й. Яблонскіс повертається ще кілька разів у різних статтях і рецензіях; наприклад, 1922 року він писав: «Дивно, що так непослідовно ці слова пишуть і деякі люди, які трохи раніше чудово вимовляли їх із ch, f, h. Не розуміючи цього, раджу письменникам бути послідовнішими — писати, як писали й раніше: c h a l v a (певні ласощі…), c h l o r o f o r m a s, p s i c h o l o g i j a, f a r š a s (із ch, f, h)… Ці слова ми запозичуємо до наших писемної мови й усного мовлення не з їхнього першоджерела, а від наших культурних сусідів, тож і пишімо їх так, як звикли вимовляти від них»¹⁷.

Якщо раніше ці звуки й були предметом суперечок, то тепер у литовській літературній мові їх беззастережно вживають у всіх міжнародних словах і запозиченнях. Тому ми й включаємо їх до числа фонем литовської літературної мови, адже за такої великої кількості міжнародних слів, до складу яких входять [f, x, γ], обійтися без них неможливо.

Самостійність фонем [f′, x′, γ′] і їхню незалежність від фонем [f, x, γ], а також [t′, d′] від [t, d] ілюструють кілька прикладів — міжнародних слів, у яких вони посідають однакові фонетичні позиції, але вимовляються по-різно-

¹⁴ J a b l o n s k i o r a š t a i, 3, 7—8, Kaunas, 1934.

¹⁵ Там само, 104—105.

¹⁶ Там само, 105.

¹⁷ J a b l o n s k i o r a š t a i, 4, 278, Kaunas, 1935.

11

наприклад: [t°] tu і [t’°ʊ̯is] tiulis, [d°] du і [d’°ubarā] Diubari, [x°urmā] churma і [brax’°ūra] brachiura, [f’°ūrija] furija і [k°urf’°urstas] kurfiurstas, [γ°uɡen’°tai] hugenotai і [γr’°uɡ°] Hiugo.

Отже, загалом у литовській літературній мові є 45 приголосних фонем, що утворюють пари твердих і м’яких: [p, p’, b, b’, t, t’, d, d’, k, k’, g, g’, c, c’, č, č’, dz, dz’, dž, dž’, m, m’, n, n’, s, s’, š, š’, ž, ž’, z, z’, l, l’, r, r’, v, v’, j, f, f’, x, x’, γ, γ’].

Про третю категорію приголосних, тобто пом’якшені приголосні, що трапляються перед голосними та дифтонгами переднього ряду, можна сказати таке.

За ступенем і характером м’якості приголосні литовської мови перед голосними та дифтонгами переднього ряду істотно відрізняються від приголосних російської мови.

Л. Щерба у своїй статті «Теорія російського правопису» писав: «Оскільки в нормальній російській мові перед голосними „и, э“ (тобто „и, е“) стоять лише м’які приголосні, може здатися, що м’які приголосні перед цими голосними фонетично зумовлені, тим більше що між ними справді є артикуляційна й акустична близькість: вимовляючи і ті, й ті, середня частина язика піднімається до твердого піднебіння. Однак щодо м’якості приголосних перед голосним „э“ (тобто „е“) це, безперечно, неточно: річ у тім, що, вимовляючи російські м’які приголосні, язик піднімається до піднебіння так само, як і при вимові „и“, а саме набагато вище, ніж при вимові „э“ (тобто „е“); звідси випливає, що м’якість приголосних перед цим голосним зовсім не є результатом живої асиміляції»¹⁸.

У литовській мові пом’якшення приголосних перед голосними й дифтонгами переднього ряду, навпаки, має асиміляційний характер, оскільки ступінь пом’якшення приголосного залежить від ступеня підняття язика, властивого голосному чи дифтонгу переднього ряду, що стоїть після приголосного. Якщо під час вимови голосного або дифтонга переднього ряду язик піднімається вище до піднебіння, то й приголосний перед ним буде м’якшим, і навпаки. Можна помітити навіть кілька ступенів пом’якшення приголосних, що стоять перед голосними та дифтонгами переднього ряду.

Можливо, і з історичного погляду приголосні перед голосними переднього ряду відрізняються від м’яких приголосних перед голосними заднього ряду. П. Скарджюс зазначає, що «віддієслівний суфікс -ē може мати різне походження. Передусім його похідні могли втратити j перед -ē так само, як, наприклад, vs. šm. mede від *medje тощо; це ніби підтверджує й запозичене фінською з балтійських мов purje = «бурун», ds. km. (діал.) žemju = лат. zemju, лат. faciēs «обличчя» тощо. Але, з іншого боку, як свідчить лат. faciēs «свічка, ліхтар» тощо, у давнину поряд із -jē- міг бути й старий ē-основний тип. Тепер цього в балтійських мовах ми не можемо розрізнити»¹⁹.

Вивчивши палатограми всіх приголосних, що стоять перед голосними й дифтонгами переднього та заднього ряду, помітимо, що приголосні перед [i, e, ę, ė, æ] завжди менш м’які, ніж відповідні м’які при-

¹⁸ Л. В. Щерба, Избранные работы по русскому языку, 170, Москва, 1957.

¹⁹ P. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, 70, Vilnius, 1941.

12

голосними заднього ряду. Виняток становлять лише африкати та приголосні [ʃ, x, γ], у яких розрізняються тільки тверді й м’які варіанти. Тут, очевидно, відіграє роль та обставина, що апікальні африкати самі характеризуються дуже високим підняттям язика. Тому під час вимови твердих африкат язик торкається піднебіння майже так само, як під час вимови [ɪ, ɛ, æ] (див. рис. 1, 2). Запозичені приголосні [ʃ, x, γ], очевидно, не підпорядковуються загальному фонетичному закону литовської мови.

Рис. 1. 1 — e [штᶜ], 2 — dž° [dž°ū:kas]

Рис. 2. 1 — e [m̃æs], 2 — c [čaktʲ]

Рис. 3. 1 — k° [k°o:], 2 — ǩ [ǩitas], 3 — ǩ [ǩi:la], 4 — k° [k°ū:ra]

Рис. 4. 1 — p [pʲiktas], 2 — p° [pāup°o]

Крім того, інші приголосні перед голосним [i:] здебільшого мало відрізняються або й зовсім не відрізняються від відповідних м’яких приголосних. Якщо різниця й є, то вона радше якісна, а не кількісна: палаталізація приголосних перед [i:] іноді виражена сильніше, ніж перед голосними заднього ряду. Причиною відсутності чіткої різниці між пом’якшеним і м’яким приголосним слід вважати не природу пом’якшеного приголосного, м’якість якого залежить лише від займаної позиції, а голосний [i:], що в литовській мові характеризується найвищим підняттям язика. Очевидно, тому [i:] притягує приголосні ближче до м’яких. Однак деякі м’які приголосні, наприклад [k’, g’, n’], настільки м’які, що наближаються до середньоязикових приголосних, тоді як перед [i:] вони менш м’які (див. палатограми на рис. 3—6 тощо). Отже, й

13

перед [i:], як і перед іншими голосними переднього ряду, пом’якшені [b', g', n'] безперечно є відтінками твердих приголосних.

Тут наведено порівняльні палатограми твердих, м’яких і пом’якшених приголосних. На палатограмах 3—4 показано м’які й пом’якшені проривні [k] і [p], а на палатограмах 5—6 — щілинні.

Рис. 5. 1—š [šaka], 2—š [ši], 3—š [ši:ta], 4—š° [š°o:]

Рис. 6. 1—ž [žā:’as], 2—ž [žēŋ̃gē], 3—ž [ž’i:d’l], 4—ž° [ž°dun°o:s]

Як показують наведені палатограми, приголосні перед [i:] займають проміжне місце між пом’якшеними приголосними, що трапляються перед рештою голосних і дифтонгів переднього ряду, з одного боку, і м’якими приголосними перед голосними й дифтонгами заднього ряду — з іншого. М’якість усіх приголосних перед рештою голосних і дифтонгів переднього ряду (за винятком зазначених вище випадків) виникла внаслідок асиміляції, тоді як м’якість м’яких приголосних властива їм від природи. З цієї причини приголосні перед голосними й дифтонгами переднього ряду слід віднести до твердих фонем і вважати їхніми відтінками.

Приголосні перед голосними переднього ряду не можна відносити до м’яких фонем і вважати їх пом’якшеними відтінками м’яких фонем, оскільки пом’якшені відтінки в цьому разі мали б бути палаталізовані сильніше, ніж м’які фонеми. Насправді ж це не так. Чому під час вимови приголосних перед голосними заднього ряду язик піднімається вище, ніж під час вимови їх перед голосними переднього ряду, і яка сила змушує язик підніматися перед голосними заднього ряду вище, ніж перед голосними переднього ряду, ми зможемо пояснити лише тоді, якщо визнаємо, що м’які приголосні перед голосними заднього ряду у фонетичному аспекті є незалежними, тобто самостійними фонемами.

3. Класифікація приголосних фонем литовської літературної мови

Деякі приголосні фонеми литовської літературної мови мають спільні ознаки, тому їх можна класифікувати (див. табл. 1). Наприклад, приголосні, що вимовляються з голосом, належать до групи дзвінких, а ті, що вимовляються глухо, — до групи глухих. Дзвінкі й глухі утворюють протиставлені пари: [p—b, p'—b', t—d, t'—d', k—g, k'—g', c—dz, c'—dz', č—dž, č'—dž'] тощо.

14

Деякі приголосні не мають відповідних глухих пар. До таких належать [m, m’, n, n’, r, r’, l, l’].

[l, l’, m, m’, n, n’, r, r’] вирізняються з-поміж усіх інших приголосних також тим, що під час їх вимови шум чути не так виразно, як під час вимови інших приголосних. Тому їх називають плавними (сонантами). Вони зберігають цю властивість навіть перед глухими приголосними, лише [r] наприкінці слова іноді оглушується (див. кімограму на рис. 211).

[j] і [v, v’] у литовській мові не слід зараховувати до плавних, оскільки [j] і [v, v’] на початку слова, а також [j] і в кінці, тоді як [v] у середині слова після приголосного не мають плавного характеру (див. кімограми на рис. 179, 188). Вони дуже плавні лише в інтервокальній позиції. Крім того, сонанти литовської мови [l, l’, m, m’, n, n’, r, r’] залежно від наголосу й інтонації в різних позиціях мають неоднакову тривалість, а [j] і [v, v’] цієї властивості не мають. Отже, [j] і [v, v’] — це приголосні, схильні до плавності, а не плавні.

За способом вимови приголосні литовської мови поділяються на такі групи:

1. зімкнені, 2. щілинні та 3. тремтливі.

1. До зімкнених приголосних литовської мови належать [p, p’, b, b’, t, t’, d, d’, k, k’, g, g’, c, c’, dz, dz’, č, č’, dž, dž’, m, m’, n, n’].

Характерною ознакою всіх зімкнених приголосних, що об’єднує їх в одну групу, є утворення зімкнення шляхом притискання кінчика язика до альвеол або верхніх зубів чи притискання верхньої губи до нижньої.

Зімкнені приголосні, у яких переважає шум, називаються шумними зімкненими, а ті, у яких переважає тон, — носовими сонантами. До перших належать [p, p’, b, b’, t, t’, d, d’, k, k’, g, g’, č, č’, dž, dž’, c, c’, dz, dz’], а до других — [m, m’, n, n’].

Шумні зімкнені за характером артикуляції поділяються на чисті зімкнені [p, p’, b, b’, t, t’, d, d’, k, k’, g, g’] та африкати [c, c’, dz, dz’, č, č’, dž, dž’].

Таким чином, усі зімкнені приголосні поділяються на три групи: а) чисті зімкнені, б) африкати та в) носові сонанти.

а) Чисті зімкнені. Характеризуючи їх, звернемо увагу на три моменти: дзвінкість і глухість, зімкнення та вибух, аспірацію.

До дзвінких чистих зімкнених належать [b, b’, d, d’, g, g’], а до глухих — [p, p’, t, t’, k, k’].

Усі глухі чисті зімкнені артикулюються сильніше й енергійніше, а всі дзвінкі — слабше.

Дзвінкі приголосні [b, b’, d, d’, g, g’] є голосними: голосові зв’язки працюють ще до початку вибуху. Початок дзвінких приголосних [b, b’, d, d’, g, g’] на початку слова можна визначити на кімограмі за лінією гортані. Натомість у середині слова після голосних і після дзвінких приголосних початок дзвінкого зімкненого приголосного можна визначити лише за лінією ротової порожнини.

Чисті глухі проривні приголосні є цілком глухими. Їхнього зімкнення на початку слова з ротової лінії не видно, голосові зв’язки не вібрують, тому початок усіх чистих глухих проривних на початку слова визначити неможливо, а в середині й наприкінці слова його визначають за допомогою попередніх звуків.

15

Не всі проривні приголосні характеризуються однаково різким вибухом. Ті самі проривні приголосні в різних фонетичних позиціях відрізняються різкістю вибуху. Відмінності в характері вибуху, зумовлені фонетичною позицією окремих фонем, краще зазначити під час опису їхніх відтінків. Тут лише скажемо, що дзвінкі [b, d, g] загалом вирізняються не таким різким вибухом, а глухі [p, t, k] — різкішим, хоча в окремих випадках ця відмінність коливається.

У литовській мові лише чисті проривні тверді глухі приголосні бувають аспірованими, і лише в кінці слова.

б) Африкати. До африкат у литовській мові, як відомо, належать [c, c’, dz, dz’, č, č’, dž, dž’].

Із групи проривних вони вирізняються своєрідністю артикуляції: усі африкати мають початок проривних і кінець щілинних. Однак перехід від проривного елемента до щілинного не характеризується різкістю; навпаки, він відбувається так плавно, що навіть неможливо встановити межу між цими двома елементами. Важливу роль у переході відіграє та обставина, що в африкатах обидві складові частини зазвичай «вимовляються одним і тим самим активним органом мовлення, тобто якщо, наприклад, зімкнення (початок африкати) є передньоязиковим, то й щілина (кінець африкати) також утворюється передньою частиною язика»²⁰.

Характеризуючи африкати, потрібно звернути увагу на їхню дзвінкість і глухість, а також на співвідношення між проривним і щілинним елементами.

Початок дзвінких африкат на кімограмі можна визначити лише за лінією гортані, оскільки зімкнення з ротової лінії не видно, а початок глухих африкат на початку слова невідомий — голосові зв’язки не працюють.

Дзвінкі африкати литовської мови не вирізняються великою звучністю, а їхні проривний і щілинний елементи неоднакові за тривалістю: проривний завжди довший, а щілинний коротший. Щоправда, початок глухих африкат на початку слова неможливо визначити за допомогою кімограми, тривалість проривного елемента на початку слова невідома, а щілинний елемент тут, як і в середині слова, досить короткий. У середині слова тривалість проривного елемента глухих африкат легко визначити за допомогою звуків, що йдуть перед ним і після нього.

Глухі африкати мають більшу щілинність, ніж дзвінкі.

в) Носові сонорні. Третю групу проривних приголосних становлять носові сонорні [m, m’, n, n’]: під час їх вимови м’яке піднебіння опускається, повітря проходить у ніс, і виникає носовий резонанс.

Усі інші приголосні, навпаки, вимовляються з піднятим м’яким піднебінням і без носового резонансу. [m, n] утворюють відповідні пари з неносовими [b] і [d].

Характеризуючи носові сонорні, потрібно звернути увагу на такі основні моменти: звучність, вибух, силу артикуляції та тривалість сонорного.

²⁰ М. И. Матусевич, Введение в общую фонетику, 35, Ленинград, 1941.

16

Носові сонорні, як уже було сказано, завжди дзвінкі й не мають глухих пар.

На записах кімографа початок і кінець звуків [m] та [n] всюди добре помітні, за винятком тих випадків, коли вони стоять перед дзвінким проривним, де голосові зв’язки вібрують безперервно, а лінія ротової порожнини як під час вимови [m, n], так і під час вимови зімкненого дзвінкого проривного дорівнює нулю.

Носові сонорні литовської мови належать до проривних приголосних, яким властиві зімкнення та надзвичайно слабкий вибух. Очевидно, значна частина повітря переходить до носової порожнини, а залишку повітряного струменя не вистачає, щоб спричинити сильніший вибух.

Артикуляція носових сонорних литовської мови досить сильна: на кімограмі на лінії ротової порожнини найчастіше немає коливань, а це свідчить про те, що губи сильно стиснуті й не пропускають звукову хвилю (див. кімограми на рис. 43, 67, 107).

Довготу сонорних, що залежить від інтонаційного наголосу та займаної фонетичної позиції, розглядатимемо під час характеристики носових приголосних фонем та їхніх відтінків.

2. До щілинних приголосних литовської мови належать: [s, s’, š, š’, z, z’, ž, ž’, t, t’, v, v’, f, f’, x, x’, γ, γ’, j]. Характерною ознакою всіх щілинних є утворення щілини між язиком і твердим піднебінням або між верхніми зубами та нижньою губою.

Щілинні приголосні, у яких переважає шум, називаються шумними щілинними, а ті, у яких переважає тон, — сонорними щілинними. До перших належать [s, s’, z, z’, š, š’, ž, ž’, j, f, f’, x, x’, γ, γ’], а до других — [l, l’].

a) Шумні щілинні. Характеризуючи шумні щілинні, зосередимо увагу на двох моментах: дзвінкості й глухості, щілинності.

Глухими шумними щілинними литовської мови є [s, s’, š, š’, f, f’, x, x’], дзвінкими — [z, z’, ž, ž’, j, v, v’, γ, γ’].

На кімограмах легко відрізнити глухі щілинні від дзвінких або від сусідніх глухих звуків. Складніше з дзвінкими щілинними в інтервокальній позиції. Коливання дзвінких щілинних на лінії ротової порожнини на кімограмі іноді опускаються нижче за коливання голосних, іноді тримаються з ними на одному рівні, відрізняючись лише малюнком, а іноді повністю зливаються з голосними.

b) Сонорні щілинні [l, l’]. У групі щілинних вони вирізняються як приголосні, у яких переважає тон, а не шум. Вони завжди дзвінкі. На кімограмі їх дуже важко відрізнити від сусідніх голосних або дзвінкого щілинного приголосного.

3. До тремтячих у литовській мові належать лише [r] і [r’]. Характерною ознакою їх утворення є вібрація кінчика язика, спричинена слабким повітряним струменем, що виходить із легень. Аналізуючи фонему [r], слід звернути увагу на три моменти: дзвінкість, довготу [r] та кількість ударів.

Оскільки довгота фонеми [r] і кількість її ударів пов’язані з фонетичною позицією, наголосом та інтонаційним наголосом, ці явища розглядатимуться в описі окремих відтінків фонем [r] і [r’].

2. Kalbotyros klausimai

17

За роботою органів мовлення приголосні литовської мови, як і інших мов, поділяються на такі групи: 1. губні, 2. передньоязикові, 3. середньоязикові та 4. задньоязикові.

1. Губні: а) двогубні [p, p′, b, b′, m, m′], які вимовляються зі зближенням верхньої губи з нижньою, і б) губно-зубні: [v, v′] та [f, f′], які вимовляються, коли нижня губа притискається до верхніх зубів.

2. Передньоязикові [t, t′, d, d′, c, c′, dz, dz′, č, č′, dž, dž′, s, s′, š, š′, z, z′, ž, ž′, l, l′, n, n′, r, r′], які вимовляються, коли передня частина язика притискається або наближається до передніх верхніх зубів, альвеол або до ясен. Наприклад, під час вимови [t, t′, d, d′, n, n′, c, c′, dz, dz′, č, č′, dž, dž′] кінчик язика притискається до ясен, утворюючи в цьому місці зімкнення.

Під час вимови щілинних [s, s′, š, š′, z, z′, ž, ž′] кінчик язика наближається до альвеол, і посередині там утворюється щілина. Під час вимови [l, l′] кінчик язика сильно притискається до ясен або альвеол, а повітря проходить крізь щілини, утворені з боків.

3. Середньоязикові приголосні. Таким приголосним литовської мови є [j].

4. Задньоязикові приголосні. Це [k, k′, g, g′] і запозичені [x, x′, γ, γ′]. [k, g] вимовляються, коли задня частина язика притискається до краю твердого піднебіння.

1. Зімкнені приголосні

а) Чисті зімкнені. Тверді чисті зімкнені — дуже поширені звуки литовської мови. Вони трапляються в усіх позиціях: на початку слова, у середині, а глухі — і в кінці слова. Можна також сказати, що на початку слова в литовській мові вони трапляються перед голосними переднього й заднього рядів та перед усіма дифтонгами, а перед приголосними вживаються рідше. [p] і [b] на початку слова трапляються лише перед [l, r]; [t, d] — перед [r, v], а [k, g] — перед [r, l, n, v].

У середині слова вони бувають перед голосними переднього й заднього рядів, а також утворюють деякі сполуки з іншими приголосними: [p] у середині слова часто стоїть перед [r, l, s, š, t, č], а [b] — перед [r, l, ž, d]. Фонема [t] у литовській мові трапляється в середині слова після приголосних [p, k, s, š, l, m, n, r], а [d] — після [b, g, z, ž, l, n, r].

Зімкнений [g] у середині слова трапляється перед [d, z, ž, l], а [k] — перед [t, č, s, š, r, l, n, v].

У кінці слова бувають лише тверді глухі [p, t, k].

Уживання м’яких зімкнених фонем зумовлене їхнім походженням: усі вони вживаються лише перед голосними заднього ряду [a, aː; oː, u, uː] та перед [au, ui, uo].

[p′] і [b′] як виняток на початку слова в литовській мові трапляються лише перед [j], після якого йде голосний заднього ряду, а в середині слова — перед усіма зазначеними вище голосними й дифтонгами.

[p′] і [b′] на початку міжнародних слів уживаються безпосередньо перед голосним заднього ряду, найчастіше перед [u], наприклад, у словах [p′uˈrė] piurė, [b′uˈras] biuras тощо.

18

Приголосні фонеми литовської мови

1 lentelė

За роботою органів мовлення; За способом вимови; Губні: губно-губні, губно-зубні; Язикові — передньоязикові; Язикові — середньоязикові; Язикові — задньоязикові; тверді, м’які; Вибухові: чисті вибухові — глухі, дзвінкі; африкати — глухі однофокусні, двофокусні; дзвінкі однофокусні, двофокусні; носові сонорні; Щілинні: шумні щілинні — глухі, дзвінкі; свистячі щілинні — глухі, дзвінкі; щілинні сонорні; тремтячі сонорні; p, p’, b, b’, m, m’; f, f’, v, v’; t, t’, d, d’, c, c’, č, č’, dz, dz’, dž, dž’, n, n’, s, s’, š, š’, z, z’, ž, ž’, l, l’, r, r’; j; k, k’, g, g’.

19

[k’] на початку слова трапляється перед [o:, u, u:, au], а [g’] — перед [au, o:, ɔ] тощо. Усередині слова [k’] і [g’] трапляються перед усіма зазначеними вище голосними й дифтонгами.

[k] і [g] на початку та всередині слова, стоячи перед іншими приголосними, ніколи не пом’якшуються й не бувають м’якими, навіть якщо після них стоїть голосний переднього ряду або дифтонг.

Фонема [p]. Губно-губна чиста вибухова глуха фонема, що вимовляється зі зімкнутими губами. Утворене губами зімкнення раптово розмикається, і затримане повітря виходить із шумом. Під час її вимовляння голосові зв’язки ненапружені й не вібрують, тому фонема [p] є глухою. Фонемі [p] властиві такі комбінаторні відтінки.

Рис. 7.

1. [p] перед голосними [a, a:], перед дифтонгами [ai, au] тощо. Цей відтінок фонеми [p] характеризується різким вибухом під кутом від 100 до 105° (див. кімограму на рис. 7). Він непалаталізований і нелабіалізований (див. фотографію губ на рис. 8).

2. [p] перед голосними [o:, ɔ, ʊ, u:] і дифтонгами [uɪ, uo] характеризується таким самим кутом вибуху, як і перед [a, a:] тощо (див. рис. 7). Крім того, він лабіалізований (див. фотографію губ на рис. 9 і пор. з рис. 8).

Рис. 8. p [pås]

Рис. 9. p° [p°:]

Рис. 10. p [pʲiktas]

Рис. 11. p̂ [pʲi:łe]

3. Пом’якшений [p] перед голосними переднього ряду [ɪ, i:, ɛ, œ, e] і перед дифтонгами [ɪə, ɛɪ, æɪ].

Перед [ɪ, ɛ, œ] тощо [p] трохи пом’якшується, а перед голосним [i:] він сильно палаталізується (див. палатограми на рис. 10, 11). Під час вимовляння [p] перед зімкненим-

20

Для голосних заднього ряду й дифтонгів язик зовсім не торкається піднебіння. Кут вибуху коливається від 105 до 110° (див. рис. 12).

4. Твердий аспірований [pᶜ] наприкінці слова. Кут вибуху тут приблизно такий самий, як і перед голосними заднього ряду (100—105°). Вибух супроводжується виразною аспірацією (див. рис. 13).

Рис. 12

Рис. 13

Фонема [p’]. Фонема [p’] вимовляється так само, як і [p], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, тому [p’] м’яка. (М’якість добре видно на палатограмах, рис. 14, 15.)

[p’] кут вибуху в усіх зазначених вище фонетичних позиціях коливається між 100 і 105° (див. кімограму, рис. 16).

Рис. 14. p° [p̄aupʰo:]

Рис. 15. p’ [p’jau t’i]

Рис. 16

21

Фонеми [p’] мають два комбінаторні відтінки:

1. Нелабіалізований [p’] перед [j] на початку слова та перед [a, a:, au] у середині слова (див. фотографію губ, рис. 17).

Рис. 17. p’ [p’ aŭp’a]

Рис. 18. p° [păup°o]

2. Лабіалізований [p’] перед [ō:, ɔ, u, u:, uo, u]. Під час вимови цього відтінку обидві губи стискаються (див. фотографію губ, рис. 18). Кут вибуху й ступінь м’якості такі самі, як у зазначеного вище відтінку.

Тут слід сказати, що Ф. Фортунатов помилявся, стверджуючи, що «перед [j] сам губний приголосний неповністю м’який»²¹. Рис. 14 і 15 показують, що [p’] перед голосними заднього ряду і [p’] перед [j] мають однаковий ступінь м’якості.

Фонема [b]. Це губно-губна чиста вибухова дзвінка фонема. Спосіб вимови такий самий, як і для [p] (див. рентгенограму на рис. 19), тільки під час вимови [b] голосові зв’язки зближуються й напружуються.

Рис. 19. b [bã:ltas]

Розрізняють такі комбінаторні відтінки фонеми [b].

1. [b] перед голосними [a, a:], перед дифтонгами [ai, au] і перед деякими іншими приголосними.

Цей відтінок характеризується крутим кутом вибуху, що коливається в межах 100—110° (див. рис. 20), твердістю та нелабіалізованістю (див. фотографію губ, рис. 21).

Рис. 20.

²¹ Ф. Ф. Фортунатов, Об ударении и долготе в балтийских языках, 4, Варшава, 1895.

22

21 рис. b [bál:tas]

22 рис. b° [b°o:ba]

23 рис. b [bæʔʃtʲ]

2. [b] перед голосними [ɔ, oː, u, uː] і дифтонгами [uɪ, uo]. Цей відтінок характеризується такою самою різкістю вибуху, як і попередній, та лабіалізацією (див. фотографію губ на рис. 22 і порівняй її з рис. 21).

3. Палаталізований

[b] перед голосними переднього ряду [ɪ, iː, ɛ, æ, e] і перед дифтонгами [ɪe, ei, æi]. [b] перед [ɪ, ɛ, æ, e] трохи палаталізується (див. рис. 23, 24),

24 рис. b [bæˈʃtʲ]

25 рис. b [bi:ra]

а перед [i:] палаталізація досить помітна (див. палатограму на рис. 25 і порівняй її з рис. 23, а також рентгенограму на рис. 26 і порівняй її з рис. 19). На рис. 26 видно підняття язика до твердого піднебіння, а на рис. 19 його немає. Кут вибуху [b] зазвичай не є різким (від 110 до 115°, див. рис. 27).

26 рис. b [bi:ra]

Фонема [b’]. Вона вимовляється так само, як фонема [b], тільки середня частина спинки язика додатково піднімається до твердого піднебіння. Під час вимови [b] перед голосними заднього ряду та дифтонгами яз-

27 рис.

23

спинки язика зовсім не торкається піднебіння, а при вимові [b’] дотик язика до піднебіння добре видно на рис. 28, 29.

[b’] кут вибуху такий самий, як і в [b] перед голосними заднього ряду (від 100 до 110°, див. рис. 30).

Рис. 28. b’ [b’jatur°us]

Рис. 29. bʷ [baubʷ°u]

Рис. 30.

Розрізняються два комбінаторні відтінки фонеми [b’]:

1. Нелабіалізований [b’] перед [j] на початку слова та перед [a, ɑ; ai, au] у середині слова (див. фото губ на рис. 31).

Рис. 31. b’ [baib’a]

Рис. 32. bʷ [baubʷ°u]

2. Лабіалізований відтінок фонеми [b’] перед [ɔ, o; ʊ, u] та [ui, uo] (див. рис. 32 і пор. з 31).

Обидва відтінки однаково м’які (пор. рис. 28 і 29).

24

Фонема [t]. Це чиста проривна глуха передньоязикова апікальна фонема (див. рис. 33). Вона характеризується більшою енергійністю та напруженістю, ніж російська [t]. Під час її вимови кінчик язика утворює змикання з альвеолами та верхніми зубами, а спинка язика лежить пласко, як і під час вимови інших апікальних звуків.

Рис. 33. t [tãs]

Рис. 34. t [tã]

Струмінь повітря, що проривається, різко розмикає зімкнення та спричиняє сильний шум.

Для фонеми [t] характерні такі комбінаторні відтінки.

Рис. 35. t [tã]

Рис. 36. t [tãs]

1. [t] перед [a, aː; ai, au] та іншими приголосними, після яких стоїть голосний заднього ряду. Це [t] — найтвердіший з усіх відтінків (рис. 34, 35) і нелабіалізований (див. фото губ на рис. 36). Кут вибуху становить від 95 до 110° (див. рис. 37).

2. Лабіалізований [t] перед голосними [ɔ, oː; u, uː] і дифтонгами [uɪ, uo] (див. рис. 40 і пор. з рис. 36). Обидва відтінки однаково м’які (див. рис. 34, 35 і 38) і мають однаковий кут вибуху (див. рис. 39).

Рис. 38. t° [t°ö:]

Рис. 37.

25

3. Палаталізований [t̆] перед голосними переднього ряду [ɪ, iː, ɛ, æ, e], дифтонгами [ie, ei, æi] і перед іншими приголосними, за якими йде голосний або дифтонг переднього ряду, [t] у такій позиції трохи пом’якшується (пор. рис. 41, 42 із рис. 34, 35).

[t̆] кут вибуху перед голосними переднього ряду коливається між 100 і 120° (див. рис. 43, 44).

4. Аспірований [tʰ] у кінці слова. Він має всі властивості, характерні для твердого непалаталізованого [t] і, крім того, є аспірованим (рис. 117).

Рис. 39.

Рис. 40. t° [t°:ɔ:]

Рис. 41. t̆ [t̆ikʲ]

Рис. 42. t̆ [t̆i:la]

Рис. 43.

Рис. 44.

26

Фонема [t’]. Фонема [t’] вимовляється так само, як [t], лише з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння.

Вона вживається рідко (лише в запозичених словах), тому ми можемо виділити тільки один лабіалізований відтінок [t’], який, як показано на рис. 45, м’якший, ніж [t] перед голосними переднього ряду (див. рис. 45 і пор. його з рис. 42). Кут вибуху [t] приблизно такий самий, як у [t] перед голосними заднього ряду — від 95 до 110° (див. рис. 46).

Рис. 45. [t°] [t’°] [tʲs]

Фонема [d]. Шумний проривний передньоязиковий апікальний приголосний (рис. 47) енергійніший, ніж російський [d]. Від [t] відрізняється дзвінкістю.

Фонема [d] має три комбінаторні відтінки.

1. [d] перед [a, aː, a₁, au] і перед приголосними, за якими стоїть голосний заднього ряду, як у словах [dár] dar, [draik°o:] draiko тощо.

Цей відтінок нелабіалізований і твердий (див. рис. 48, 49 і 50). Кут вибуху коливається між 100 і 110° (див. рис. 51).

Рис. 46.

Рис. 47. d [dár]

Рис. 48. d [dãːr°o:]

Рис. 49. d [dãːr°o:]

Рис. 50. d [dár]

27

2. Лабіалізований [d] перед [ɔ, o̜, u, u̜] і дифтонгами [uɪ, uo]. Кут вибуху та ступінь палаталізації такі самі, як у щойно зазначеного відтінку, лише додається помітна лабіалізація (рис. 52, 53, 54; останній пор. з рис. 50).

рис. 51

рис. 52

3. Палаталізований [d] перед [i, ż; e, æ, ɛ, e, iɛ, ɛl, æl] і перед іншими приголосними, після яких стоїть голосний або дифтонг переднього ряду. У такій позиції [d] трохи палаталізується (див. рис. 55 і пор. його з рис. 53); перед [i:] палаталізація сильніша (див. рис. 56). Кут вибуху не такий крутий, як у раніше зазначених відтінків [d]: від 110 до 115° (див. рис. 57).

рис. 53. d° [d°:ra]

рис. 54. d° [d°uo t₁]

рис. 55. d̄ [d̄i d̄e i₁]

рис. 56. d̄ [d̄i:la]

28

Фонема [d’]. Це м’яка фонема, що вживається лише в іншомовних словах. Вимовляється як [d], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння.

Мал. 57.

Фонема [d’] має лише один комбінаторний відтінок перед голосним [u]. Він характеризується сильною лабіалізацією та м’якістю. Як показує мал. 58, [d’] м’якша, ніж [d] перед голосними переднього ряду, навіть м’якша, ніж [d] перед [i:]. Кут вибуху коливається між 110 і 135°.

Мал. 58. d° [d°ubaˉr’i]

Мал. 59. k [kãs]

Фонема [k]. Шумний чистий проривний задньоязиковий глухий звук (див. мал. 59). Зімкнення утворюється між задньою частиною спинки язика та заднім краєм м’якого піднебіння. Зімкнення різко розмикається, і повітря з шумом виходить через утворений отвір. Голосові зв’язки не вібрують. [k] має такі відтінки.

1. [k] перед [a, aː; aɪ, au] і перед приголосними, незалежно від того, який голосний буде після них — переднього чи заднього ряду. [k] у всіх цих позиціях є твердим.

Мал. 60. k [kėː]

Мал. 61. k [kãː]

29

(рис. 60) і нелабіалізований (див. рис. 61). Кут вибуху цього [k] коливається між 100 і 115° (див. рис. 62).

2. Лабіалізований [k] перед [ɔ, oː, ʊ, uː, uɪ, uo]. Цей відтінок характеризується лабіалізацією (див. рис. 63 і пор. його з 61) та нестрімким кутом вибуху (125—140° і більше). [k] вибухає нестрімко, оскільки [k] і щойно зазначені голосні та дифтонги вимовляються в тому самому місці, і язик майже не змінює положення (див. рис. 72).

Рис. 62.

3. Палаталізований [k], що трапляється безпосередньо перед голосними переднього ряду [i, iː, ɛ, æ, e] і перед дифтонгами [ie, ɛɪ, æɪ]. Цей відтінок [k] дещо пом’якшений (див. рис. 64) і характеризується крутішим кутом вибуху, ніж тверді, нелабіалізований і лабіалізований відтінки [k]. Кут вибуху становить від 95 до 110° (див. рис. 65).

Рис. 63. k° [kʔoː]

Рис. 64. k̂ [kʔæːtʔɪ]

[k] перед [iː] пом’якшений досить сильно, однак [k] перед жодним голосним переднього ряду не досягає такого ступеня м’якості, як [kʲ] (пор. рис. 66 з рис. 69).

Рис. 65.

30

4. Аспірований [kᶜ] у кінці слова. Його вибух непоступовий, а крива ротового отвору повільно опускається вниз, що підтверджує кімограма (рис. 67). Твердість така сама, як і в раніше зазначених відтінків.

Фонема [k’]. Вимова фонеми [k’] відрізняється від [k] лише додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння та значним висуванням усього язика вперед. Це добре видно

рис. 68 (пор. його з рис. 59) і рис. 69.

Розрізняються два комбінаторні відтінки фонеми [k’]:

1. Нелабіалізований [k’] перед [a, aː; au] (рис. 70).

2. Лабіалізований [k’] перед голосними [ɔ, oː; u, uː] і дифтонгами [uɪ, uo] (див. рис. 71).

рис. 66 k̄ [k̄ːi:a]

рис. 67.

рис. 68 k° [k°uːra]

рис. 69 k° [k°uːra]

рис. 70 k’ [k’aũTė]

рис. 71 k° [k’ɔːk’ɔː]

31

Кут вибуху обох відтінків коливається в межах від 100 до 120° (див. рис. 72).²²

Фонема [g]. Це чиста вибухова тверда дзвінка задньоязикова фонема (див. рис. 73). Вона вимовляється так само, як глуха фонема [k]; різниця лише в тому, що під час вимови [g] голосові зв’язки вібрують. [g] характеризується нестрімким кутом вибуху.

Рис. 72.

Рис. 73. g [garai]

Рис. 74. g [garai]

Рис. 75. g [garai]

[g] вживається в різних позиціях. Розрізняють такі комбінаторні відтінки [g]. 1. [g] перед голосними [a, aː, aɪ, au] і перед іншими приголосними. Цей [g] — найтвердіший (див. палатограму на рис. 74) і нелабіалізований (див. рис. 75). Кут вибуху дуже коливається, але не характеризується стрімкістю (рис. 76).

²²Крутіший кут вибуху [k’] залежить від позиції [k’] у наголошеному складі.

32

2. Лабіалізований [g] перед голосними [ɔ, oː, u, uː] і дифтонгами [ui, uo]. Характеризується сильною лабіалізацією (рис. 77) і неповним вибухом (див. рис. 78), оскільки місце творення цих голосних і [g] майже збігається. Язик торкається піднебіння так само, як під час вимови [g] перед [a, aː] тощо (див. рис. 79).

рис. 76

рис. 77. g° [g°: d°u̯s]

рис. 78

рис. 79. g° [g°: d°u̯s]

3. Палаталізований [g], що вживається в литовській мові безпосередньо перед голосними й дифтонгами переднього ряду. Від інших відтінків цей [g] відрізняється палаталізацією; особливо значно [g] пом’якшується перед [i̯], проте [g′] м’якший, ніж [g] перед [iː]. (Пор. рис. 80 з рис. 81 і рис. 84.)

3. Kalbotyros klausimai

33

Кут вибуху неповний — 110—130° (див. рис. 82).

Фонема [g’]. М’яка фонема [g’] утворює пару з твердою [g]. Під час вимови [g’] середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння. Цей додатковий

рис. 80. ˜ [g̑irdž°]

рис. 81. g [g̑: ȓe]

рис. 82

рис. 83. g° [vãlg°o:]

рис. 84. g° [vãlg°o:]

рис. 85. g° [vãlg°o:]

цей підйом дуже добре виявляється при порівнянні рентгенограм звуків [g] і [g’] (рис. 73 і 83). Під час вимови [g’] язик значно торкається піднебіння (рис. 84 і 85), тому [g’] у литовській мові наближається до середньоязикових приголосних.

34

Фонема [g’] має два відтінки: 1. Нелабіалізований [g’] у середині слова перед [a, aː, au] (див. рис. 86). 2. Лабіалізований [g’] перед [ɔ, oː, u, uː, ul, uo] (див. рис. 87 і пор. його з рис. 86). Обидва відтінки характеризуються однаковим ступенем м’якості й нерізким кутом змикання, що коливається в межах 110–140° (див. рис. 88).

б) Африкати. Африкати, особливо тверді, у литовській мові вживаються дуже рідко: [c] на початку слова — лише перед [a, aː, ɔ, oː, u] та перед приголосним [v], після якого стоїть [a]. [č] — перед [ai] і [v], після якого йде [a], а [dž] — лише в іншомовних словах, найчастіше перед [au, ɔ]. У середині слова, за винятком іншомовних слів, [c] трапляється лише в кількох словах, як-от [kʲn’oːtʲi] kicnoti тощо. З-поміж інших африкат у середині слова ще трапляється [č] перед [a, aː, ɔ, oː, u, uː, al, uo, ul]. Наприкінці слова трапляються лише африкати [c] і [č], наприклад: [šñac] šnac і [č°uč] čiūč. Частіше вживаються м’які африкати: [c’] на початку слова перед [i, iː, u, uː, ɪ] і в середині слова перед [e, æ, ɛ]. Уживання [dž’] у литовській мові дуже обмежене: на початку слова вона трапляється лише перед [e, æ, i]. [č’] і [dž’] з усіх африкат уживаються найчастіше як на початку слова, так і в середині. [č’] на початку слова трапляється перед [i, iː, e, æ, ɛ, a, aː, oː, u, uː, au, uo]; [dž’] — перед [i, iː, e, æ, oː, u, uː, au]. У середині слова [č’] і [dž’] вживаються перед [a, aː, oː, u, uː, au, uo, ul], а [č’] — також перед [e]. У сполуках з іншими приголосними в середині слова з усіх африкат трапляються лише [č’] і [dž’], які займають місце в кінці сполуки. Решта м’яких африкат у середині слова з іншими приголосними не сполучається.

Рис. 86. g’ [váɪg’au]

Рис. 87. g’° [vaɪg’°oː]

Рис. 88.

Фонема [c]. Це передньоязикова зімкнено-проривна апікальна африката з округленою щілиною. Під час її вимови кінчик язика торкається альвеол, а спинка язика пласка (див. рентгенограму на рис. 89). Краї язика торкаються країв піднебіння (рис. 90).

35

Кінчик язика, торкаючись зубів, утворює зімкнення, яке переходить у щілину, утворену тими самими органами в тому самому місці. Перехід від зімкнення до щілини відбувається дуже плавно.

Фонема [c] у литовській мові має такі відтінки.

Рис. 89. c [caktc]

1. [c] перед [a, a:] і [v, n], після яких стоїть голосний заднього ряду. Цей відтінок найтвердіший і цілком нелабіалізований (рис. 91).

Щілинний елемент у ньому, як і в інших відтінках, дуже короткий (див. рис. 92).

Рис. 90. c [čā:ras]

Рис. 91. c [cåbʲe]

2. Лабіалізований [c] перед голосними [ɔ, o:, u]: його щілинний елемент приблизно такий самий, як і в попереднього відтінку. Так само обидва вони однаково тверді (пор. рис. 93 і 90). Цей відтінок лабіалізований (див. рис. 94).

Рис. 92.

Фонема [c’]. М’яка [c’] вимовляється як тверда [c], лише з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння. Це додаткове підняття дуже добре видно при порівнянні рис. 89 і 95.

36

Фонема [cʹ] має два відтінки: 1. нелабіалізований перед голосними переднього ряду [i, iː; ɛ, æ, e]; 2. лабіалізований [cʹ] перед голосними заднього ряду [ɒ, u:] (див. рис. 96).

Обидва відтінки характеризуються однаковим ступенем м’якості (див. рис. 97, 98) і однаковою тривалістю фрикативного елемента (див. рис. 99).

Рис. 93. c° [c°:lis]

Рис. 94. c° [c°ukr°us]

Рис. 95. cʹ [cʹibe]

Рис. 96. c° [c°ʊc°e]

Рис. 97. cʹ [cʹiktʹ]

Рис. 98. c° [c°u: – c°ū:]

Рис. 99.

37

Фонема [č]. Глуха проривна передньоязикова апікальна африката з округленим отвором і другим заднім фокусом (див. рис. 100). Зімкнення [č] утворюється між кінчиком язика й альвеолами. Зімкнення плавно переходить у щілину. Щілинний елемент утворюється в тому самому місці, що й зімкнення, це полегшує перехід від зімкнення до щілини.

Рис. 100. č [čãiž:č̇1]

Розрізняють два відтінки фонеми [č]: 1. твердий відтінок перед [a, aː; a̟] і [ə] (див. рис. 101). Він нелабіалізований; 2. твердий лабіалізований [č] перед голосними [ɔ, oː; u, uː] і дифтонгами [uɪ, uo]. Основні ознаки цього відтінку — твердість і лабіалізація (див. рис. 102).

Обидва відтінки характеризуються коротким щілинним елементом (див. рис. 103).

Рис. 101. č [čãiž:č̇1]

Рис. 102. č° [g m̥č°o:]

Рис. 103.

Фонема [č’]. Вимова подібна до вимови [č]. Відмінність полягає в додатковому піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (рис. 104). Під час вимови [č’] язик торкається піднебіння більшою площею, ніж під час вимови [č] (див. рис. 105, 106). Щілинний елемент [č’] приблизно такий самий, як і [č] (див. рис. 107).

38

Маємо два комбінаторні відтінки фонеми [č’]: 1. нелабіалізований [č’] перед [a, aː, i, į, e, æ, e, ei] (див. рис. 108); 2. лабіалізований [č’] перед [ɔ, oː, u, uː, uo, u] (див. рис. 109).

Рис. 104. č’ [č’á]

Рис. 105. č’ [č’ iːˈuo t i]

Рис. 106. č’° [č’°ūːžīs]

Рис. 107.

Рис. 108. č’ [č’á]

Рис. 109. č’° [č’°ūːžīs]

39

Фонема [dz]. Передньоязикова апікальна дзвінка африката. Під час її вимови кінчик язика торкається альвеол. Зімкнення плавно переходить у щілину. Зімкнений і щілинний елементи утворюються в тому самому місці (див. рис. 110).

Рис. 110. dz° [dz°ũ:kas]

Є такі відтінки фонеми [dz]:

1. Твердий [dz] перед приголосним [v], за яким іде [a]. Цей відтінок характеризується твердістю і є нелабіалізованим.

2. Лабіалізований [dz] перед [u: u], що характеризується твердістю (див. рис. 111) і лабіалізацією.

Щілинні елементи обох відтінків [dz] дуже короткі, навіть коротші за відповідні глухі. Їхня щілинність також значно менша порівняно з відповідними глухими.

Фонема [dz’]. Фонема [dz’] вимовляється так само, як [dz], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. рис. 112, 113, 114).

Рис. 111. dz° [dz°ũ:kas]

Рис. 112. dz’ [dz’iːr’uoTi]

113 рис. dz° [dz°upšėtī]

114 рис. dz’ [dz’iːr’uoTi]

40

Розрізняють два відтінки фонеми [dž]: 1. нелабіалізований [dz’] перед голосними [i, iː, e, æ] (див. рис. 115); 2. лабіалізований — перед [u, uo] (див. рис. 116). Обидва відтінки характеризуються коротким фрикативним і довгим проривним елементом (див. рис. 117).

115 рис. dz’ [dzːinkʲ]

116 рис. dz’o [dz’oʊpʃɛtʲ]

117 рис.

Фонема [dž]. Це передньоязикова апікальна дзвінка африката з другим заднім фокусом. Кінчик язика утворює зімкнення з альвеолами. Зімкнення плавно переходить у щілину.

[dž] у литовській мові трапляється лише в інтернаціональних словах і найчастіше має два відтінки: 1) схильний до лабіалізації перед [a, au] тощо (див. рис. 118), 2) лабіалізований перед [ɔ, oː, ʊ, uː] тощо.

118 рис. dž [džauːlis]

119 рис. dž [džauːlis]

Обидва відтінки характеризуються твердістю (див. рис. 119), слабкою фрикацією та коротким фрикативним елементом (див. рис. 120).

Фонема [dž’]. Фонема [dž’] вимовляється так само, як і [dž], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. рентгенограму на рис. 121 і палатограми на рис. 122, 123, 124).

41

Тривалість щілинного та зімкненого елементів така сама, як і в [dž] (див. рис. 173).

Є два комбінаторні відтінки фонеми [dž′]: 1) схильний до лабіалізації перед голосними [i, į; e, ė, a, ą] і перед дифтонгами [ei, au] (див. рис. 124, 125); 2) лабіалізований відтінок [dž′] перед голосними [ɔ, o; u, ū] і перед дифтонгами [uo, ui] (див. рис. 126).

рис. 120

рис. 121. dž′ [dž′ aužmas]

рис. 122. dž′ [dž′ iːrʲoːu̯]

рис. 123. dž′° [dž′°oːvǎ]

рис. 124. dž′ [dž′ iːrʲmʲi]

рис. 125. dž′ [dž′ auːri]

рис. 126. dž′° [dž′°oːvǎ]

42

в) Носові сонорні. Носові сонорні та [r, l] у литовській мові, маючи наголос і інтонацію, мають неоднакову довготу, тому посідають особливе місце серед звуків.

Фонеми [m] і [n] у литовській мові вживаються дуже часто й мають багато позиційних відтінків. Вони трапляються на початку слова перед голосними [a, aː; ɔ, oː; ʊ, uː; ɛ, æ, e, ɪ, iː], перед дифтонгом [ui], а [n] — також перед [uo]. [m] і [n] ніколи не вживаються на початку слова перед приголосними. Іноді вони трапляються після приголосних [k, s, š], а [n] — також після [g], на початку слова.

У середині слова [m] і [n] стоять перед голосними [a, aː; ɔ, oː; ʊ, uː; ɛ, æ, e, ɪ, iː] та перед дифтонгами [ai, au, ui, uo, ɛi, æi, ɪe]. Крім того, [n] стоїть перед приголосними [k, g, t, d] тощо, а [m] — перед [p, b, t, d].

В абсолютному кінці слова [m] і [n] вживаються дуже часто. [m′] і [n′], як і інші м’які фонеми, вживаються рідше. За своєю природою вони трапляються лише безпосередньо перед голосними заднього ряду, а після [m′, n′] ніколи не стоїть приголосний, тому вони ніколи не утворюють змішаних дифтонгів.

[m′] на початку слова трапляється лише в кількох звуконаслідувальних словах, наприклад: [m′aukʒ′oːtɪ] miaukčioti, [m′aukʧɪ] miaukti тощо.

[n′] на початку слова трапляється перед голосними [ɔ, oː; ʊ, uː], перед дифтонгом [au] та в кінці груп приголосних, наприклад у словах [žn′aukʧɪ] žniaugti, [šn′aukšʧɪ] šniaukšti, [gn′aušʧɪ] gniaužti, [kn′aukʧɪ] kniaukti.

У середині слова [m′] і [n′] трапляються лише перед [ɔ, oː; ʊ, uː] та перед дифтонгами [au, uo, ui]. Крім того, [n′] трапляється також перед [a, aː].

М’які фонеми [m′] і [n′] також уживаються в кінці груп приголосних, наприклад: [pr′iēvɛiksm′oː] prieveiksmio, [n′uožm′au] nuožmiau, [v′ɛrkšn′oː] verksnio, [v′ɛikšn′oː] veiksnio, [dažn′au] dažniau, [g′urkšn′oː] gurkšnio тощо.

Фонема [m]. Білабіальна носова проривна дзвінка фонема. Вона вимовляється так само, як і [b]. Вимова відрізняється лише роботою м’якого піднебіння: під час вимови [b] м’яке піднебіння підняте й перекриває доступ повітряному струменю до носової порожнини, а під час вимови [m] воно опущене: повітря вільно проходить до носової порожнини й надає сонорному [m] носового резонансу.

Фонемі [m] властиві такі комбінаторні відтінки.

1. [m] на початку й у середині слова перед голосними [a, aː] та дифтонгами [ai, au], [m] в абсолютному кінці слова й [m] у всіх змішаних дифтонгах, після яких іде твердий приголосний, а також [m] перед твердими приголосними [p, b, t, d], а іноді й перед пом’якшеними.

Цей [m] характеризується твердістю й є нелабіалізованим. Під час його вимови язик не торкається піднебіння.

2. Лабіалізований відтінок [m] перед голосними [ɔ, oː; ʊ, uː] і дифтонгом [u] на початку й наприкінці слова, а також перед [uo] лише в середині слова.

Обидва відтінки характеризуються однаковою твердістю, але другий відрізняється від першого лабіалізацією.

3. Пом’якшений відтінок [m] на початку й у середині слова перед голосними переднього ряду [ɛ, æ, ɪ, iː] та дифтонгами [ɪe, ɛi, æi]. Цей відтінок значно

43

палаталізований (див. рис. 127), а перед голосним [i:] палаталізація ще сильніша, і такий [m] дуже мало відрізняється від [m’] (див. рис. 128 і пор. з рис. 129).

Окрім щойно зазначених комбінаторних відтінків, фонема [m] литовської мови має кілька позиційних відтінків, пов’язаних із місцем наголосу та інтонацією.

Рис. 127. ṁ [mīn]

1. [m] у неоднорідних дифтонгах у наголошеному складі на початку, у середині та в кінці слова. Тривалість такого [m] у середньому становить 11,03 σ.

2. [m] у неоднорідних дифтонгах на початку, у середині та в кінці слова в ненаголошеному складі. Цей позиційний відтінок [m], порівняно з першим, коротший: у середньому 9 σ.

Рис. 128. ṁ [miːl]

3. [m] у неоднорідних дифтонгах [aːm, eːm, im, um], де акутова або коротка інтонація припадає на першу частину неоднорідного дифтонга. Тут [m] коротший, ніж із циркумфлексною інтонацією. Тривалість цього відтінку в сполуці [aːm] становить у середньому 10 σ, [eːm] — 11 σ, [im] — 14 σ, [um] — 12,65 σ.

4. Найдовший [m] — у неоднорідних дифтонгах, де на [m] припадає циркумфлексна інтонація. Тривалість такого [m] у сполуці [aːm] становить у середньому 16,92 σ, [eːm] — 18,2 σ, [um] — 14,62 σ, [im] — 19,65 σ.

5. [m] у ненаголошених неоднорідних дифтонгах, де наголос припадає на склад після [m]. Такий [m] у середньому трохи довший за [m] у неоднорідному дифтонгу з акутовою інтонацією на його першій частині. Тривалість цього відтінку в сполуці [am] становить 12,8 σ, [em] — 13,56 σ, [im] — 14,03 σ, [um] — 14,44 σ.

Рис. 129. m’ [m’aik’al]

6. [m] у дифтонгічних сполуках, розташованих у третьому або дальшому складі від наголошеного. Такий [m] характеризується редукцією і є дуже коротким. У сполуці [am] його тривалість становить лише 7,78 σ.

Фонема [m’]. М’яка фонема, що відповідає твердій [m]. Вона вимовляється як [m], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. рис. 129).

Розрізняють такі комбінаторні відтінки фонеми [m’]: 1) нелабіалізований [m’] перед дифтонгом [au] на початку та в середині слова; 2) лабіалізований відтінок [m’] перед голосними [ɔ, oː, u, uː] і перед [uo, ui] у середині слова.

Крім того, є два позиційні відтінки фонеми [m’]: 1) [m’] у наголошеному складі. Його тривалість — 14 σ; 2) [m’] у ненаголошеному складі. Тривалість такого [m’] у середньому становить 11,42 σ.

Фонема [n]. Це передньоязикова дзвінка носова апікальна сонорна фонема, що вимовляється так само, як передньоязиковий проривний [d]; різниця лише

44

це те, що під час вимови [n] м’яке піднебіння опускається й утворюється прохід для повітряного струменя до носової порожнини, внаслідок чого виникає носовий резонанс (див. рис. 130).

Фонема [n] має такі комбінаторні відтінки.

1. [n] перед голосним [a] і перед дифтонгами [ai, au] на початку та всередині слова, [n] в абсолютному кінці слова, [n] перед твердими [t, d] і [n] у змішаних дифтонгах, після яких іде твердий приголосний. Цей відтінок характеризується твердістю (див. рис. 131) і є цілком нелабіалізованим.

Рис. 130. n [nā:mas]

Рис. 131. n [namō:ž]

2. Лабіалізований [n] перед голосними [ɔ, o:, u, u:] і перед дифтонгом [uo] на початку та всередині слова, а також перед [u] лише всередині слова. Цей відтінок має таку саму твердість, як і попередній (див. рис. 132).

3. Палаталізований [n] на початку та всередині слова перед [l, i:, e, æ, ɪ̯, ɛ̯, æl] і перед пом’якшеними приголосними [t, d]. Цей відтінок характеризується незначним ступенем палаталізації (див. рис. 133).

Рис. 132. n° [n°]

Рис. 133. n [ňɛ]

Рис. 134. n [aŋka]

4. Задньоязиковий твердий [n] перед твердими [k] і [g]. Спосіб і сила вимови такі самі, як у [k] і [g] (див. рис. 134, 135).

5. Задньоязиковий проривний [n] перед м’якими та пом’якшеними [k] і [g]. Як видно з рис. 136 і 137, він більше просунутий уперед, ніж раніше зазначений відтінок.

Фонемі [n] властиві такі позиційні відтінки.

1. [n] у незмішаних дифтонгах на початку, всередині та в кінці слова в наголошеному складі. Тривалість такого [n] у середньому становить 13 σ.

45

2. [n] у неперехідних дифтонгах на початку, у середині та в кінці слова в ненаголошеному складі. Тривалість такого [n] у середньому становить 9,83 σ.

3. [n] у перехідних дифтонгах, у яких перший компонент має спадний або короткий наголос. Такий [n] коротший, ніж [n] зі висхідним наголосом. Цей [n] у сполученні [á:n] у середньому сягає 8,19 σ, [ãn]—13,8 σ, [in]—12,98 σ.

Рис. 135. n [angã]

Рис. 136. ñ [a ñ k̃ i]

Рис. 137. ñ [p̃riengʹo:]

4. [n] у перехідних дифтонгах із висхідним наголосом. Цей відтінок [n] відрізняється від інших тим, що є найдовшим. Його тривалість у сполученні [aãn] у середньому становить 14,03 σ, [ẽn]—14,78 σ, [in]—19,49 σ і [un]—16,11 σ.

5. [n] у ненаголошених перехідних дифтонгах. Він довший за перший позиційний відтінок. Його тривалість у сполученні [an] у середньому сягає 10,55 σ, [en]—12,47 σ, [in]—12,28 σ, [un]—13,5 σ.

6. [n] у ненаголошених перехідних дифтонгах, що стоять у третьому або дальшому складі від кінця. Він характеризується редукцією і є дуже коротким. Його тривалість у середньому становить 10,19 σ.

Рис. 138. nʹ [nʹaukʹaʒi]

Рис. 139. nʹ [nʹaukʹaʒi]

Фонема [nʹ]. Це м’яка фонема зі значним додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння. З цієї причини [nʹ] наближається до середньоязикових приголосних (див. рис. 138 і палатограму на рис. 139).

Є кілька комбінаторних відтінків фонеми [nʹ]: 1) нелабіалізований [nʹ] — у середині слова перед голосними [a, ɑ:] перед дифтонгами [au] і перед [au] у слові

46

на початку; 2) лабіалізований [n′] на початку слова перед губними голосними [ɔ, oː; ų, uː] і дифтонгами, а в середині слова — перед [ɔ, oː; ų, uː; uo, ui].

Фонема [n′] має два позиційні відтінки.

1. [n′] у наголошеному складі. Цей відтінок довший, ніж [n′] у ненаголошеному складі. Тривалість першого відтінку становить приблизно 11,5 σ.

2. [n′] у ненаголошеному складі. Він коротший за перший — лише 8,65 σ.

2. Щілинні приголосні.

а) Шумні фрикативні. До них належать [s, s′, š, š′, z, z′, ž, ž′, v, v′, j, f, f′, x, x′, γ, γ′].

Найчастіше з них уживається [s].

[s] і [š] трапляються перед усіма голосними переднього й заднього ряду та перед усіма дифтонгами, крім [ui], перед яким [s] і [š] трапляються лише в іншомовних словах і переважно у власних назвах. Крім того, [s] на початку слова трапляється перед приголосними [k, l, m, n, p, r, t, v]; [š] — перед [l, m, n, v], а перед [k, t, r] — лише в небагатьох словах, як-от [škac] škac, [štai] štai, [šrā:tas] šratas.

[š] перед [p] трапляється лише в запозиченнях.

У середині слова [s] і [š] можуть стояти перед усіма голосними переднього й заднього ряду, перед усіма дифтонгами та перед приголосними [t, k, l, m, n, r, v]. Крім того, [s] у середині слова трапляється перед [č], а в дієслівних префіксах — також перед приголосними [p, j] тощо.

[s] і [š] у литовській мові дуже часто трапляються в різних граматичних формах наприкінці слова.

[ž] на початку слова трапляється перед голосними переднього й заднього ряду та перед дифтонгами [ai, uo, ei, ie], [ž] — перед [i, iː, e, ɔ, o, uː, a, aː] і перед дифтонгами [au, ui]. На початку слова перед приголосними [l, m, v] уживаються і [ž], і [z]; крім того, [z] уживається також перед [n].

У середині слова [ž] і [z] уживаються перед усіма голосними переднього й заднього ряду, перед дифтонгами [au, ai, ei, ie, ui, uo] та перед приголосними [d, n, l], [z] — перед [ai, d, g, l].

Наприкінці слова дзвінкі приголосні не вживаються.

Фонема [v] у литовській мові на початку слова трапляється перед [a, aː, ɔ, oː; ų, uː; e, æ, ɛ, i, iː] і перед [u] в іншомовних словах, а також перед [ai, au, ie, ei, æi].

У середині слова [v] уживається перед [a, aː, ɔ, oː; ų, uː; e, æ, ɛ, i, iː; ai, uo, ui, ie, ei, æi, au]. З іншими приголосними [v] сполучається у складних словах на межі компонентів, наприклад у словах [v̌ištvanaːgis] vištvanagis; трапляється також наприкінці сполук [dv-, čv-, zv-] тощо.

У кінці слова [v] не вживається.

[j] у литовській мові трапляється в усіх позиціях. [j] не утворює сполук з іншими приголосними на початку слова, за винятком губних [p, b], після яких він уживається.

На початку й у середині слова [j] уживається перед голосними [a, aː, ɔ, oː; ų, uː, i, iː, e, ɛ] і перед дифтонгами [au, uo, ie, ai], а також на початку слова перед [æi], у середині слова — перед [ui].

47

У кінці слова [j] трапляється в неповних формах деяких слів, наприклад: [jō:j] joj, [v͜i̯sō:j] visoj тощо.

Фонеми [f, x, γ] у литовській мові вживаються лише в запозиченнях. У кінці слова [f, x] у литовській мові трапляються лише у звуконаслідувальних словах [ʃf] uf, [aχ] ach. До запозичень і прізвищ із кінцевими [f, x] додаються відповідні литовські закінчення, наприклад: [bʹubikʹɔpfas] bubikopfas, [Mʹɛtɛrnʹixas] Meternichas тощо.

М’які щілинні фонеми в литовській мові вживаються набагато рідше, ніж тверді. В абсолютному кінці слова вони зовсім не вживаються.

[sʹ] на початку слова трапляється перед голосними [u, u:] і перед дифтонгом [au]. [šʹ] — перед [a, a:, u, u:] і перед дифтонгами [ai, au, uo, ui].

У середині слова [sʹ] і [šʹ] вживаються перед голосними [a, a:, o:, u, u:] і перед дифтонгами [au, uo, ui].

На початку слова [žʹ] трапляється перед голосними заднього ряду [o:, u, u:] і перед дифтонгом [au].

На початку слова [zʹ] зовсім не трапляється, за винятком слова [zʹōj] — ziu-ziu. У середині слова [žʹ] вживається перед усіма голосними заднього ряду і перед дифтонгами [au, uo, ui].

У сполуках з іншими приголосними фонема [žʹ] завжди стоїть лише в кінці сполуки, найчастіше після [r], наприклад, [vʹi̯rʹžʹo:] viržio.

У середині слова [zʹ] трапляється лише перед [a, a:, u, au] і після [r].

На початку слова [vʹ] вживається лише перед дифтонгом [au] і в таких звуконаслідувальних словах, як [vʹaukʹtʹɛlʹɛtʹi] viauktelėti, [vʹaukʹɔ:tʹi] viaukčioti тощо.

У середині слова вона трапляється перед голосними [a, o:, u, u:] і перед дифтонгами [au, uo, ui].

Фонема [s]. Це глуха щілинна передньоязикова апікальна тверда фонема. Під час її вимови кінчик язика спирається на альвеоли, а спинка язика

лежить майже пласко; його краї спираються на бічні зуби й на краї твердого піднебіння, тому між передньою частиною язика й твердим піднебінням утворюється вузький круглий отвір (рис. 140). Проходження потоку повітря крізь цей отвір спричиняє шум. Під час вимови [s], як і під час вимови всіх інших щілинних приголосних, м’яке піднебіння закриває прохід до носової порожнини, і щілинний [s] не має носового резонансу.

Фонемі [s] властиві такі комбінаторні відтінки. 1. [s] на початку й у середині слова перед голосними [a, a:] і перед дифтонгами [ai, au], в абсолютному кінці слова та перед усіма твердими приголосними, зазначеними вище, а іноді й перед пом’якшеними. Цей [s] твердий і нелабіалізований, див. рис. 141. Він характеризується досить сильним щілинним шумом (див. рис. 20, 30, 37, 39, 67 та ін.).

Рис. 140. s [salė]

48

2. Лабіалізований [s] на початку й у середині слова безпосередньо перед [ɔ, oː; u, uː].

М’якість лабіалізованого відтінку нічим не відрізняється від нелабіалізованого (див. рис. 142 і пор. з рис. 141). Його щілинний шум такий самий, як і у відтінку, зазначеного вище.

3. Палаталізований [s] перед голосними переднього ряду [i, iː; ɛ, æ, e], перед дифтонгами [ie, ei, ai] та перед деякими щойно зазначеними м’якими й пом’якшеними приголосними. На рисунках 143 і 144, порівнявши їх із попередніми, видно, що [s] трохи пом’якшений.

Рис. 141. s [sävɔː]

Рис. 142. sː [sːoːpa]

Рис. 143. š [šɛkːtʲ]

Рис. 144. š [šɛtʲ]

Рис. 145. š [šiːkis]

Рис. 146.

Перед [iː] приголосний [s] палаталізується дуже сильно, майже так само, як і [sʲ] (див. рис. 145). Щілинний шум такий самий, як і в раніше зазначених відтінків (див. рис. 146).

Фонема [sʲ]. М’яка фонема [sʲ] вимовляється як [s], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. рис. 147). Сліди язика на піднебінні добре видно на рис. 148. [sʲ] має більш шипляче звучання, ніж [s].

4. Kalbotyros klausimai

49

Фонемі [sʲ] властиві такі комбінаторні відтінки: 1) лабіалізований [sʲ] перед [u, uː] на початку слова та перед [uɔ, uɪ] у середині слова; 2) нелабіалізований [sʲ] на початку слова перед дифтонгом [au] і в середині слова перед [aɪ, au]. Обидва відтінки мають таку саму щілинність, як і твердий [s] (див. рис. 149).

Рис. 147. s′ [s′aũštʲi]

Рис. 148. s⁰ [s⁰uːlʲe]

Рис. 149.

Фонема [š]. Це глуха щілинна фонема з двома фокусами. [š] відрізняється від [s] тим, що під час вимови [š] утворюється не один, а два проходи (фокуси). Під час вимови фонеми [š] кінчик язика наближається до альвеол, де утворюється перший прохід, а другий — до переднього краю м’якого піднебіння, до якого піднімається задня частина спинки язика (див. рис. 150). Повітряний струмінь проходить крізь ці проходи й надає звукові [š] характерного шурхоту. М’яке піднебіння піднімається та закриває носову порожнину. Щілинність [š] сильніша, ніж у [s] (див. рис. 151).

Рис. 150. š [šakà]

Фонемі [š] властиві такі комбінаторні відтінки: 1) [š], схильний до лабіалізації, перед голосними [a, aː] і дифтонгами [aɪ, au], перед твердими приголосними та [š] в абсолютному кінці слова (див. рис. 152). Цей відтінок характеризується твердістю (див. палатограму на рис. 153). Щілинність така сама, як у зазначених вище відтінків (див. рис. 151); 2) сильно лабіалізований [š] на початку слова і

50

у середині слова безпосередньо перед голосними [ɔ, oː; u, uː] (див. рис. 154). Під час вимови цього відтінку язик торкається піднебіння так само, як і під час вимови зазначеного вище відтінку. Щілинність нічим не відрізняється від зазначеної вище; 3) палаталізований [ś] перед голосними переднього ряду та дифтонгами, а також перед м’якими й су-

кличає

S.V.

š

aũ

k′

g

Рис. 151.

м’якшуваними приголосними. Цей відтінок, як і перший, схильний до лабіалізації; перед голосними [ɪ, ɪ̯, æ, e], дифтонгами [ie, æɪ, ɛɪ] та перед іншими приголосними він дещо пом’якшується (див. рис. 155). Значно сильніше [ś] пом’якшується перед [ʒː] (див. рис. 156 і пор. його з рис. 155).

Щілинність така сама, як і в зазначених вище відтінків.

Фонема [ś]. За глухістю [ś] збігається з [š]. [ś] відрізняється від [š] помітним підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, унаслідок чого виникає другий, середній, а не задній фокус [ś]. (Див. рентгенограму на рис. 157, пор. її з рис. 150.) М’якість [ś] добре видно також на палатограмі на рис. 158.

51

Фонема [š’] характеризується такими комбінаторними відтінками: 1) схильна до лабіалізації [š’] на початку й у середині слова перед голосними [a, aː] та дифтонгом [au] (див. рис. 159), 2) сильно лабіалізована [š’], що залежить від займаної фонетичної позиції перед голосними [oː, u, uː] і перед дифтонгами [uo, ui] на початку й у середині слова (див. рис. 160).

Рис. 157. š’ [š’ aː]

Рис. 158. š’ᵒ [š’ᵒ ǫː]

Рис. 159. š’ [š’ aː]

Рис. 160. š’ᵒ [š’ᵒ ǫː]

Інтенсивність фрикативного шуму обох відтінків сильна й нічим не відрізняється від [š] (див. рис. 161).

Фонема [z]. Це шумна щілинна передньоязикова апікальна тверда дзвінка фонема, що відповідає глухій [s] (див. рис. 162). Вона характеризується слабким фрикативним шумом.

Виділяють такі відтінки фонеми [z].

1. Тверда нелабіалізована [z] на початку слова перед голосними [a, aː], дифтонгом [au] і перед деякими твердими, м’якими та пом’якшеними приголосними, а також у середині слова перед [a, aɪ] і деякими приголосними.

Рис. 161.

52

Перед плавними приголосними його щілинність сильніша, ніж зазвичай (див. рис. 163 і 164).

2. Лабіалізований [ʒ] на початку слова трапляється безпосередньо перед голосними [o, ɔ, u:] і дифтонгом [uɪ], а також перед [ɔ, oː; ɔ, u:] у середині слова.

Цей відтінок характеризується такою самою твердістю, як і зазначений раніше, та дуже слабкою щілинністю (див. рис. 165).

Рис. 162. ʒ [ʒauni:t:i]

Рис. 163. ʒ° [ʒ°ʒna]

Рис. 164.

Рис. 165.

3. Палаталізований [ʒ] на початку слова перед [l, s], у середині слова перед [l, i:, e, e], а також на початку й у середині слова перед деякими приголосними, після яких стоїть голосний переднього ряду. Цей звук, порівняно з двома відтінками, зазначеними вище, має деяку палаталізацію (див. рис. 166). Перед голосним [i:] він значно пом’якшується (див. рис. 167). Щілинність дуже слабка (див. рис. 168).

Фонема [ʒ′]. Це м’яка передньоязикова фонема, що відповідає твердій [ʒ]. Вона вимовляється з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, тому [ʒ′] є м’якою (рис. 169).

53

Рис. 166 ž [ž’ɪžɪ]

Рис. 167 ž [ž’:ɪ̯e]

Рис. 168

Рис. 169 ž’ [ž’ɪrʒ’o]

Рис. 170 ž [žarnà]

Маємо два відтінки фонеми [ž’]: 1) нелабіалізований [ž’] у середині слова перед голосними [a, o:] і дифтонгом [au], 2) лабіалізований [ž’] у середині слова перед [u].

Шиплячість обох відтінків дуже слабка, і обидва вони однаково м’які.

Фонема [ž]. Шумна щілинна передньоязикова тверда апікальна дзвінка фонема з другим заднім фокусом (див. рис. 170). [ž] вимовляється як відповідна глуха [š] (див. с. 51).

Розрізняють три відтінки фонеми [ž].

1. Твердий [ž], схильний до лабіалізації, на початку слова перед голосними [a, a:], дифтонгом [ai] і перед твердими приголосними [l, m, v], у середині слова перед [a, a:, au, ai] і перед твердими [d, n, l]. Щілинність сильна лише перед сонорними (див. рис. 171).

54

2. Сильно лабіалізований [ž] на початку слова перед [ɔ, oː, u, uː] і в середині слова перед [uo, u, ɔ, oː, u, uː]. Цей відтінок також твердий (див. рис. 172). Щілинність слабка (див. рис. 173).

Рис. 171

Рис. 172. ž° [ž°oːžė]

Рис. 173

Рис. 174. ž [žæ me]

Рис. 175. ž [žʲ:al]

3. Палаталізований [ž] на початку й у середині слова перед [i, iː, æ, e, ɪe, ɛɪ, æɪ], на початку слова перед [n, l, v] і в середині слова перед [n, l, d] тощо. Палатограма на рис. 174 показує, що [ž] перед [i, e, æ] тощо пом’якшується незначно, а перед [iː] — значно сильніше (див. рис. 175). Щілинність сильна лише перед сонорними.

55

Фонема [ž’]. Відповідна м’яка фонема. Від [ž] вона відрізняється тим, що під час її вимови середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння (див. рис. 176) і утворює друге — середнє — зосередження.

[ž’] шипить сильніше, ніж [ž].

Фонемі [ž’] властиві два комбінаторні відтінки: 1) [ž’] на початку слова перед дифтонгом [au] і в середині слова перед [a, a:, au], 2) лабіалізований [ž’] перед [ɔ, o:, u, u:, uo, ui].

Рис. 176. ž’ [ž’o:vaun t1]

Рис. 177. ž’o [ž’o ü:rı]

Рис. 178

Обидва відтінки характеризуються м’якістю (рис. 177) і слабкою щілинністю (рис. 178).

Фонема [v]. Це шумний, зімкнений, губно-зубний, твердий, дзвінкий приголосний. Під час його вимови нижня губа наближається до верхніх зубів, утворюючи щілину, крізь яку повітряний струмінь спричиняє тертя й шум, характерний для звука [v].

Розрізняють такі відтінки фонеми [v].

1. Твердий нелабіалізований [v] на початку та в середині слова перед голосними [a, a:] і дифтонгами [ai, au]. Цей відтінок за своєю природою зовсім непалаталізований, і під час його вимови язик не залишає слідів на піднебінні.

Фрикативність цього [v] дуже слабка (рис. 179), лише після приголосних вона сильніша.

Рис. 179

56

2. Лабіалізований [ʋ] на початку слова перед губними голосними [oː, u, ɔ] і в середині слова перед [oː, u, uː, uo, ui]. Цей відтінок характеризується такою самою твердістю та слабкою фрикативністю, як і перший, а також лабіалізацією.

Між двома губними голосними він вимовляється обома губами, як у словах: [b°ʋ°oː] buvo, [dź°iːʋ°oː] džiūvo тощо.

3. Палаталізований [ʋ] трапляється на початку й у середині слова перед голосними [i, iː, e, æ, ɛ, ɪə, ɛɪ, æɪ]. Цей відтінок слабко палаталізований (рис. 180), лише перед [iː] палаталізація дуже сильна (див. рис. 181).

Фрикативність [ʋ] дуже слабка (див. рис. 182).

Рис. 180. ʋ [ʋæɪ̯tʲ]

Рис. 181. ʋ [ʋʲfras]

Рис. 182

Фонема [ʋ′]. Вона вимовляється як тверда [ʋ], але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. рис. 183).

Є два відтінки фонеми [ʋ′]: 1) нелабіалізований [ʋ] у середині слова перед голосними [a, aː] і дифтонгом [au], а також на початку слова перед [au]; 2) лабіалізований [ʋ′] у середині слова перед [oː, u, uː] і [uo, ui]. Між двома губними голосними цей відтінок вимовляється як білабіальний.

Фрикативність [ʋ′] слабка.

Фонема [f]. Це губно-зубна глуха фонема, що утворює пару зі дзвінкою [ʋ].

У литовській мові [f] має такі відтінки. 1. Твердий нелабіалізований перед голосними [a, aː] і дифтонгами [ai, au]. Під час вимови твердого [f] язик зовсім не торкається піднебіння. 2. Твердий лабіалізований перед голосними [oː, ɔ, u, uː] і дифтонгами [ui, uo]. Між двома губними голосними він є білабіальним. Обидва відтінки характеризуються фрикативністю (рис. 184).

Рис. 183. ʋ′ [ʋ′áu]

57

Фонема [f’]. Це м’яка фонема, що відповідає твердій фонемі [f]. Її вимовляють так само, як останню, лише з тією відмінністю, що під час вимови [f’] середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння; це дуже добре видно на рис. 185, 186. Вона трапляється лише в іншомовних словах, найчастіше перед [ʊ, ɪ]. Маємо два її відтінки: 1) лабіалізований перед [ʊ] тощо; 2) нелабіалізований перед [ɪ] тощо, перед голосними переднього ряду.

tabula V.V.

рис. 184

рис. 185 f° [f’irma’re]

рис. 186 f’ [f’ir­ma]

Обидва відтінки мають однаковий ступінь м’якості й досить сильну фрикативність.

Фонема [j]. Це дзвінкий фрикативний середньоязиковий приголосний. Кінчик язика спирається на нижні зуби, а його боки — на бічні зуби; середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння, залишаючи посередині вузьку щілину (див. рис. 187). Проходячи крізь цю щілину, повітря тихо шумить. М’яке піднебіння підняте, голосові зв’язки вібрують. Маємо два відтінки [j]. 1. Перед голосними [a, a:, ɛ, e, ɪ, i:] і перед [au, ɪe, æɪ] на початку та всередині слова, а також у кінці слова після кожного голосного або дифтонга. Він нелабіалізований.

рис. 187 j [javai]

2. Лабіалізований [j] на початку та всередині слова перед голосними [ɔ, o:, ʊ, u:], а також перед [uo] і всередині слова перед [u]. Обидва відтінки між голосними характеризуються слабкою фрикативністю та високою сонорністю, а на початку й у кінці слова вони менш сонорні (див. рис. 188).

58

Обом відтінкам властивий однаковий ступінь м’якості (див. рис. 189, 190).

Фонема [x]. Це глуха тверда задньоязикова щілинна фонема, вимовлювана шляхом наближення задньої частини спинки язика до заднього краю твердого піднебіння. Голосові зв’язки не вібрують. М’яке піднебіння підняте й перекриває прохід до носової порожнини.

Рис. 188.

Рис. 189. j [j̥]

Рис. 190. j° [j°õ]

Для фонеми [x] характерні такі комбінаторні відтінки.

1. Твердий нелабіалізований [x] у міжнародних словах на початку та всередині слова перед [a, a:, ai, au], а також після будь-якого голосного в абсолютному кінці слова. Під час вимови [x] язик зовсім не торкається піднебіння або торкається його лише трохи.

2. Твердий лабіалізований [x] на початку та всередині слова перед [ɔ, o:, u, u:] і [uo, ui].

Цей відтінок має такий самий ступінь м’якості, як і зазначений раніше (рис. 191).

Фонема [x’]. Це м’яка фонема, що відповідає твердій [x]. Вимовляється як остання, але з сильним додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (рис. 192, 193).

Рис. 191. x° [x°ras]

Рис. 192. x’ [x’ərs°mēsas]

Рис. 193. x° [brax°ūra]

59

Фонема [x’] трапляється лише в іншомовних словах, найчастіше перед [ʊ] та перед голосними переднього ряду.

Фонема [x’] має два відтінки: 1) нелабіалізований перед [ɪ, ɛ] та іншими голосними переднього ряду; 2) лабіалізований перед голосним [ʊ]. Обидва відтінки характеризуються сильним шумом тертя (194 рис.).

хаос С.В.

194 рис.

Фонема [ɣ]. Фонема [ɣ] у литовській мові характеризується артикуляцією, подібною до артикуляції [x], але [x] вимовляється без голосу, тоді як під час вимови [ɣ], навпаки, голосові зв’язки вібрують.

Слід розрізняти два відтінки фонеми [ɣ]: 1) твердий нелабіалізований [ɣ] перед голосними [a, aː] та дифтонгами [ai, au], 2) твердий лабіалізований перед голосними [ɔ, oː, u, uː] та дифтонгом [ui]. Обидва відтінки однаково тверді (195 рис.).

195 рис. γ° [γ°umai izmas]

196 рис. γ° [γ°uɡ°ɔ]

197 рис. γ’ [γ’idra]

Фонема [ɣ’]. Вона вимовляється так само, як [ɣ], але відрізняється від останньої дуже значним підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (див. 196, 197 рис.).

Вона трапляється перед голосними переднього ряду та перед [ʊ]. Фонема [ɣ] має два відтінки: 1) нелабіалізований перед голосними переднього ряду, 2) лабіалізований перед [ʊ]. Обидва відтінки дуже м’які. Шум тертя досить сильний (див. 198 рис.).

Г’юго В.В.

198 рис.

60

б) Щілинні сонорні. До щілинних сонорних литовської мови належать [l] і [l’]. Як зазначалося вище, [l] і [l’], маючи наголос і інтонаційний акцент, іноді характеризуються неоднаковою тривалістю.

[l] у литовській мові трапляється на початку слова перед [a, aː; ɔ, oː; u, uː; ɪ, iː; ɛ, æ, e] і перед [ai, au, ui, uo, ie, ei, ɛi], а також після приголосних [k, g, p, b, s, š, z, ž] та ін.

[l] у середині слова вживається перед усіма голосними переднього й заднього ряду, перед усіма дифтонгами та перед приголосними [k, g, t, d, n, v, š, ž] та ін.

Наприкінці слова [l] трапляється лише в небагатьох словах, наприклад: [t°õ:l] tol і [k°õ:l] kol, [pak°õ:l] pakol та ін.

199 рис. l [lä:pas]

[l’] уживається рідше — на початку й у середині слова перед голосними [a, aː; ɔ, oː; u, uː] і перед дифтонгами [au, uo, ui]. На початку й у середині слова трапляється лише після деяких приголосних, наприклад, після [k, g, š, ž, p, b] та ін.

М’який [l’] у літературній мові наприкінці слова не трапляється.

Фонема [l]. Це передньоязиковий апікальний боковий щілинний веляризований сонант. Він вимовляється притисканням кінчика язика до передніх верхніх зубів і альвеол. Задня частина язика трохи піднімається, боки язика не притискаються до бічних зубів, і для потоку повітря залишається вільний прохід. Потік повітря, що видихається через боки язика, створює дуже слабкий шум тертя. [l] і [l’] називаються боковими сонантами. Під час вимови [l] середня частина спинки язика не торкається твердого піднебіння (199 рис.).

200 рис. l [lä:b°o:]

201 рис. l° [l’ū:pa]

Маємо такі комбінаторні відтінки фонеми [l]:

1. Твердий зубний веляризований нелабіалізований [l] трапляється в литовській мові на початку й у середині слова перед голосними [a, aː] і перед дифтонгами [ai, au], [l] наприкінці слова та [l] у змішаних дифтонгах, після якого стоїть твердий приголосний. Цей відтінок характеризується твердістю — язик майже не торкається твердого піднебіння (див. 200 рис.).

2. Лабіалізований [l] перед голосними [ɔ, oː; u, uː] і перед [ui, uo]. Цей відтінок характеризується такою самою твердістю, як і зазначений вище, та веляризованістю (201 рис.).

61

3. Палаталізований [ɪ̯] перед голосними переднього ряду та дифтонгами. Цей [ɪ̯] значно пом’якшений (рис. 202, 203).

Для фонеми [ɪ] характерні також такі позиційні відтінки.

1. [ɪ] у змішаних дифтонгах у наголошеному й ненаголошеному складі. Середня тривалість цього [ɪ] становить 9,32 σ.

2. [ɪ] у змішаних дифтонгах, на які падає акутова інтонація. Середня тривалість такого [ɪ] становить 10,08 σ.

3. [ɪ] у таких змішаних дифтонгах, у яких на другий компонент падає циркумфлексова інтонація. Цей відтінок [ɪ] є найдовшим. Його середня тривалість становить 15,9 σ.

4. [ɪ] у ненаголошеному змішаному дифтонгу. Що далі від наголошеного складу, то він коротший. Його середня тривалість становить 9,68 σ.

Фонема [ɪ̯]. Це м’яка фонема, що відповідає твердій [ɪ]. Її вимова відрізняється від [ɪ] підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (рис. 204), тому [ɪ̯] є м’якою (рис. 205, 206). [ɪ̯] шипить сильніше, ніж [ɪ].

Рис. 202. ɪ [ɪ̯pa]

Рис. 203. ɪ [ɪ̯ɪːdɪ]

Є два комбінаторні відтінки фонеми [ɪ̯]: 1) нелабіалізований перед голосними [a, aː] і дифтонгом [au], 2) лабіалізований перед [ɔ, oː, u, uː, uo, ui]. Обидва відтінки характеризуються однаковим ступенем м’якості.

Оскільки [ɪ̯] у наголошеному й ненаголошеному складах має приблизно однакову тривалість, позиційні відтінки можна не розрізняти; потрібно лише зазначити, що середня тривалість такого [ɪ̯] становить 10,72 σ.

3. Дрижачі сонанти.

[r] з короткими голосними [a, ɛ, ɪ, ʊ] перед приголосним або в абсолютному кінці слова утворює

204 рис. ɪ̯ [ɪ̯áu̯tɪs]

205 рис. ɪː [ɪːóːvɛsɪ]

206 рис. ɪː [ɪːūːrɪs]

62

змішаний дифтонг, у якому довгота [r] змінюється залежно від наголосу та інтонації. Однак довгота [r] змінюється не через кількість вібрацій, а через тривалість несправжнього голосного. [r] з циркумфлексною інтонацією довший, а в інших випадках — коротший.

Оскільки несправжній голосний не може бути дуже довгим, адже його тривалість зумовлена природою, то різниця між окремими позиційними відтінками фонеми [r], як побачимо згодом, невелика.

У литовській мові [r] і [r′] на початку та в середині слова однакові, за винятком [r] у кінці слова, де він має два удари.

Фонема [r] у литовській мові вживається досить часто. На початку й у середині слова вона може стояти перед усіма голосними переднього та заднього рядів і перед усіма дифтонгами. Крім того, на початку слова вона трапляється після приголосних [k, g, t, d, p, b, s] тощо, а в середині слова — на початку таких сполучень, як, наприклад, у словах: [ɡarpsˈtʲiːtʲi] garbstyti, [bʲeržas] beržas, [pʲirkˈtʲi] pirkti, [pʲikˈčʲūrna] pikčiurna, [k°urkˈtʲi] kurkti, [vʲirkšˈčʲoːs] virkščios, [vʲiršˈtʲi] virsti, [k°urmis] kurmis тощо.

207 рис. r [rāːtas]

У кінці слова [r] уживається лише в прислівниках [vʲis°ur] visur, [kʲit°ur] kitur, [dabar] dabar, у питальних частках: [k°ur] kur, [ai] ar, а також у сполучниках, наприклад, [ir] ir.

На початку слова [r] трапляється перед голосними [oː, u, ū] і перед дифтонгом [au], а також після приголосних [k, g, t, d, s] тощо. У середині слова — перед усіма голосними заднього ряду та перед [aɪ, au, uɪ, uo].

У кінці слова [r′] ніколи не трапляється.

Фонема [r]. Дрижачий передньоязиковий дзвінкий сонант. Під час його вимови напружений і загнутий догори кінчик язика вібрує під дією повітряного потоку, що виходить із легень. Спинка язика лежить пласко (207 рис.).

208 рис. r [ram°u]

Кількість ударів обмежена: найчастіше один, а в кінці слова — два. [r] у литовській мові не є багатоударним.

Для фонеми [r] характерні такі комбінаторні відтінки.

1. [r] перед голосними [a, aː], дифтонгами [aɪ, au], [r] у мішаних дифтонгах на початку та в середині слова, перед зазначеними вище приголосними.

Основні ознаки цього відтінку — твердість (рис. 208) і один удар, крім того, він нелабіалізований.

Лабіалізований відтінок фонеми [r] перед голосними [ɔ, oː, u, ū] і перед [uɪ, uo]. Цей відтінок характеризується такою самою твердістю, як і зазначений раніше, та одним ударом. Від інших відтінків він відрізняється лабіалізацією.

63

3. Палаталізований [r], палаталізація якого залежить від голосного переднього ряду або дифтонга [i, iː; e, æ, e, ɪe, ɛl, æɪ], що стоїть після нього. Цей відтінок відрізняється від зазначених раніше тим, що він пом’якшений і нелабіалізований.

Рис. 209. ṙ [ṙita]

Рис. 210. ṙ [ṙiːas]

[r] перед [ɪ, ɛ, æ, e] пом’якшується незначно (див. рис. 209), перед [iː] — сильніше (рис. 210). 4. [r] у кінці слова та в мішаних дифтонгах. Цей відтінок характеризується твердістю, є нелабіалізованим і зазвичай має більше ніж один удар. Кінець такого [r] часто, але не завжди, оглушується (див. рис. 211).

Для фонеми [r] характерні такі позиційні відтінки. 1. [r] у немішаних дифтонгах у наголошеному складі або поруч із ним. Середня тривалість цього [r] — 8,89 σ. 2. [r] у немішаних дифтонгах у третьому або дальшому від наголошеного складі. Середня тривалість такого [r] — 6 σ. 3. [r] у немішаних дифтонгах, перша частина яких має короткий або висхідний наголос. Тривалість такого [r] у сполуці [ir] — 7,68 σ, [ar] — 7,65 σ, [er] — 6,94 σ, [ur] — 7,74 σ. 4. [r] у мішаних дифтонгах із спадним наголосом. Цей позиційний відтінок фонеми [r] характеризується довшим, ніж в інших випадках, несправжнім голосним. Середня тривалість такого [r] у сполуці [ar] — 10,7 σ; [ir] — 10,36 σ, [er] — 8,00 σ, [ur] — 8,98 σ. 5. [r] у ненаголошеному мішаному дифтонгу. Його тривалість у сполуці [ir] — 8,15 σ.

Рис. 211.

Фонема [r’]. Це м’яка фонема, що утворює пару з твердою [r]. Вимовляється як перша, але з додатковим підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння. Так виникає м’якість, добре помітна на рис. 212, 213.

Рис. 212. r’° [r’°õːks°oː]

Рис. 213. r’ [r’áuʃes]

64

Є два комбінаторні відтінки фонеми [r′]: 1) нелабіалізований [r′] перед голосними [a, aː] і перед дифтонгом [au], 2) лабіалізований [r′] перед голосними [oː, u, uː] і перед [uɪ, uo]. Обидва відтінки характеризуються однаковою м’якістю (див. рис. 212, 213).

Для фонеми [r′] характерні такі позиційні відтінки: 1) [r′] у наголошеному складі або в складі, що стоїть поруч із наголошеним. Середня тривалість такого [r′] — 9,53 σ; 2) [r′] у третьому й дальшому складі від наголошеного. Тривалість такого [r′] — приблизно 5,95 σ.

СКЛАД ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

В. А. ВАЙТКЯВИЧЮТЕ

Резюме

У статті стисло викладено основні положення загальної фонетики, тісно пов’язані з питаннями фонеми. Спираючись на ці положення, встановлено, що в литовській літературній мові є 45 приголосних фонем: 24 зімкнені, 19 щілинних і 2 тремтливі. 6 щілинних фонем [f, f′, x, x′, γ, γ′] і 2 зімкнені [t′, d′] у литовській літературній мові запозичені з іноземних мов і вживаються лише в іншомовних словах.

У статті подано класифікацію приголосних фонем за активним органом і способом вимови.

Усі приголосні, за винятком [j], поділяються на дві великі групи — тверді й м’які фонеми.

Як показують експерименти, приголосні перед голосними переднього ряду [i, e, æ, ε] і дифтонгами [ie, ei, æi] завжди менш м’які, ніж відповідні їм м’які приголосні перед голосними заднього ряду, що свідчить про асимілятивний характер пом’якшеності перших. Виняток становлять лише африкати й приголосні [f, x, γ], серед яких чітко розрізняються лише тверді та м’які.

Однак і решта приголосних перед голосним [iː] зазвичай мало або зовсім не відрізняються від відповідного м’якого приголосного. Причиною відсутності в цьому разі такої виразної різниці між пом’якшеним і м’яким приголосним слід вважати не природу пом’якшеного приголосного, м’якість якого залежить лише від займаної позиції, а голосний [iː], який у литовській мові характеризується найвищим підняттям. Очевидно, тому [iː] наближає приголосні до м’яких. Однак деякі м’які приголосні, як-от [k′, g′, n′], настільки м’які, що наближаються до середньоязикових, а перед [iː] їхня м’якість порівняно менша. Отже, і в позиції перед [iː], як і перед іншими голосними переднього ряду, пом’якшені [k, g] і [n] безсумнівно є відтінками твердих приголосних фонем.

5. Kalbotyros klausimai

65

Приголосні перед голосними переднього ряду не можна віднести до м’яких фонем і вважати їх пом’якшеними відтінками м’яких фонем, оскільки в такому разі пом’якшені відтінки мали б бути палаталізованішими, ніж м’які фонеми. Насправді ж це не так. Пояснити, чому приголосні перед голосними заднього ряду мають вищий підйом, ніж перед голосними переднього ряду, і яка сила змушує язик підніматися перед голосними заднього ряду вище, ніж перед голосними переднього ряду, можна лише тоді, коли визнати, що м’які приголосні перед голосними заднього ряду є фонетично незалежними — самостійними фонемами.

Далі у статті подано характеристики всіх приголосних фонем і зазначено їхні відтінки.

З характеристик видно, що специфічною рисою литовської мови є виключно апікальна вимова приголосних фонем і повна відсутність дорсальної та какумінальної вимови.