GRAMATINĖS KATEGORIJOS IR JŲ RAIDA

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XVIII (1978)

N. SLIŽIENĖ

ПРО ПИТАННЯ ДІЄСЛІВНОЇ ВАЛЕНТНОСТІ

Дієслово особливо вирізняється серед усіх частин мови своїми конструкційними властивостями. Тому останнім часом багато мовознавців вважають його центром речення, який організовує інші слова речення. Б. Абрамов, поділивши всі потенції сполучуваності слів на доцентрові, що вказують на залежність одного слова від іншого, і відцентрові, що вказують на домінування одного слова над іншим, зазначив, що дієслово є єдиним, яке в реченні має лише відцентрові потенції (Абрамов 1966). Цю властивість дієслова приєднувати до себе інші слова останнім часом дедалі частіше називають дієслівною валентністю, хоча щодо суті й обсягу цього явища мовознавці поки що не мають єдиної думки. У цій статті спробуємо в загальних рисах охарактеризувати основні концепції дослідників валентності й викласти власний погляд на це питання. Найбільшу увагу буде приділено дослідженням дієслівної валентності.

1. З ІСТОРІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ ВАЛЕНТНОСТІ

Термін «валентність» запозичено з хімії та застосовано для позначення певних потенцій сполучуваності слів. У мовознавстві першим почав уживати його Л. Теньєр, один із найвидатніших творців теорії валентності (1934; 1953; 1959). Л. Теньєр говорив лише про валентність дієслова як центру речення. Групу дієслова він порівнював із невеликою драмою, у якій можна виокремити процес, акторів і певні обставини. У плані структурного синтаксису це — дієслово, учасники дії (actants) та обставини (circonstants) (Tesnière 1959: 102—29). Актанти беруть участь у дії незалежно від своєї активності; наприклад, у реченні Альфред дає книжку Шарлю учасниками дії, крім Альфреда, є також Шарль і книжка. Кількість актантів обмежена. Здатність дієслова приєднувати певну кількість актантів Л. Теньєр порівняв із валентністю атома й також назвав валентністю. За кількістю актантів він поділяв усі дієслова на нульвалентні (без актантів), одновалентні (з одним актантом), двовалентні (з двома актантами) і тривалентні (з трьома актантами) (Tesnière 1959: 238—82). Актантами Л. Теньєр вважав лише іменники або їхні еквіваленти, причому лише три їхні відмінки: називний відмінок суб’єкта, а також знахідний і давальний відмінки об’єкта. Усе інше для нього — обставини (circonstants), кількість яких нібито необмежена і які виражаються прислівниками або їхніми еквівалентами. Л. Теньєр не зважав на те, що й так звані ним обставини іноді є необхідними для дієслова, і, класифікуючи дієслова, не брав їх до уваги.

Тепер валентність розуміють значно ширше. Говорять не лише про валентність дієслова, а й про валентність іменника, прикметника, прислівника (Sommerfeldt 1971; Sommerfeldt — Schreiber 1974; 1975; Bondzio 1971: 90—1). У радянському мовознавстві розрізняють зовнішню й внутрішню валентність; останню визначають на рівні частин слова (Степанова 1973: 31—61). Проте як радянські,

107

так і зарубіжні мовознавці найбільшу увагу приділяють дієслівній валентності, оскільки вона має вирішальне значення для структури речення. Особливо багато в цій галузі зробили німецькі мовознавці¹. Останнім часом почали досліджувати й валентність дієслів литовської мови (Енюшене 1970; Geniušienė 1971).

Хоча про дієслівну валентність написано багато, досі немає єдиної думки щодо того, що слід вважати валентністю, якими є її межі та до якого рівня вона належить, а за таких обставин не може бути мови й про одне загальноприйнятне визначення.

1.1. Щодо розуміння обсягу валентності

1.1.1. Одні мовознавці схильні вважати валентністю граматичні зв’язки дієслова з усіма залежними від нього словами, тобто те, що називають також здатністю дієслова сполучатися («сочетательная способность», «Fügungspotenz»). Наприклад, С. Кацнельсон, який першим у радянському мовознавстві вжив термін «валентність», загалом визначив це явище як «властивість слів певним чином реалізуватися в реченні та вступати в певні комбінації з іншими словами» (Кацнельсон 1948: 132)². Валентність, зрозуміла таким чином, охоплює не лише суб’єктні й об’єктні, а й усі обставинні зв’язки дієслова з іншими словами. Така численність зв’язків не може бути релевантною для синтаксичної класифікації дієслів. Наприклад, багато обставинних уточнень можуть уживатися чи не з кожним дієсловом (учора йшов, їв, думав, дощило, садив, працював тощо.)³.

За такого широкого розуміння валентності дієслова зазвичай класифікують лише за так званою обов’язковою, або облігаторною, валентністю. Обов’язковою валентністю вважають лише ті зв’язки дієслова з іншими словами, реалізації яких достатньо, щоб речення було граматичним. Усі інші потенційні зв’язки дієслова вважають факультативною валентністю.

Однак межі між обов’язковою та факультативною валентністю здебільшого нечіткі, оскільки під час їх розмежування ототожнюють два не цілком сумісні критерії. Стверджують, що обов’язкове оточення дієслово детермінує саме, що його вимагає семантика дієслова, тоді як факультативне оточення є лише потенційним (Почепцов 1969: 66–9; Pocheptsov 1970: 867; Geniušienė 1971: 8). З іншого боку, стверджують, що обов’язкова валентність завжди реалізується в реченні, що обов’язкове оточення дієслова становить необхідний мінімум дієслівного речення, а якщо не включити якусь потрібну форму, уся синтаксична конструкція буде неповною; натомість факультативні елементи є нерегулярними, можуть сполучатися майже з кожним дієсловом, і без них синтаксична конструкція не втрачає ні смислової, ні структурної повноти (Адмони 1958: 113; Почепцов 1969: 69; Geniušienė 1971: 9; Лейкина 1961: 11; Болдырева 1970: 20; Иванчикова 1965: 85–6). Насправді синтаксичне оточення, детерміноване значенням дієслова, не в усіх випадках реалізується повністю: деякі його елементи можуть залишатися нереалізованими, і це не шкодить ані значенню конструкції, ані її структурі. Наприклад, у синтаксичній конструкції дуже часто немає орудного відмінка зі значенням інструмента, тому його навіть вважають факультативним (Geniušienė 1971: 12). Але ж його детермінує саме

¹ Мовознавці НДР першими підготували й видали словник валентності дієслів німецької мови (Helbig–Schenkel 1969). 1973 року вийшло друге, розширене й удосконалене видання цього словника, перевидане 1975 року (Helbig–Schenkel 1973; 1975). Крім того, вони підготували видання, спеціально присвячене питанням валентності, див.: Beiträge zur Valenztheorie. Halle (Saale), 1971.

² Подібним чином валентність визначила й Е. Генюшене: «Валентність дієслова — це його здатність сполучатися з іменником, прикметником та іншими частинами мови» (Geniušienė 1971: 8).

³ «Діагностична сила обставинних позицій невелика, а в багатьох випадках практично дорівнює нулю. Ці позиції можуть входити до дистрибутивної формули дієслів найрізноманітніших класів», — пише Я. Фоменко (Фоменко 1975: 6). З іншого боку: «З усього дієслівного оточення релевантними є лише ті члени, які утворюють обов’язкову дистрибуцію дієслова, особливо ті, наявності яких у реченні вимагає семантика дієслова» (Pocheptsov 1970: 867).

108

значення певних дієслів (орала трактором, різала ножем, відлупцювала палицею тощо). Крім того, цей орудний відмінок іноді має значення для синтаксичної класифікації дієслів. Наприклад, у реченні (1), хоч його й можна пропустити, він указує на інше значення дієслова розганяти й інше синтаксичне вживання, ніж у реченні (2), де він не потрібен.

(1) Хвіст сороки розганяє мух. (2) Дівчина обтрушує (вибиває пил із) борошнистих мішків.

Так само прийменникові конструкції в реченнях (3) і (4) можна було б пропустити, і без них речення не перестали б бути граматичними, проте їх детермінує значення дієслова; вони навіть сигналізують про різні значення дієслова džiauti:

(3) Мати сушила одяг на мотузці. (4) Вона виманювала в людей гроші, одяг та інші речі.

Veiksmažodžio susiginčyti būtinaisiais determinantais E. Geniušenė (1971: 13) laiko tik vardininką ir konstrukciją dėl + kilmininkas, bet juk šio veiksmažodžio reikšmė suponuoja ir kontrაგენტo reikšmės realizaciją, pavyzdžiui, su + įnagininkas (susiginčijo — kas? su kuo? dėl ko?). Taip pat ir veiksmažodis pasakoti determinuoja ne tik agento vardininką ir turinio reikšmės prielinksninę konstrukciją (apie + galininkas), bet ir adresato naudininką (pasakoja — kas? kam? apie ką?).

Отже, бачимо, що обов’язкове оточення дієслова, визначене з огляду на його детермінувальну силу, і обов’язкове оточення, виокремлене на підставі необхідності його синтаксичної реалізації, не збігаються. То звідки ж можуть бути чіткі межі між обов’язковою та факультативною валентністю?

1.1.2.

Інші мовознавці вважають валентністю дієслова лише ті його сполучувальні потенції, які зумовлені значенням дієслова й мають значення для класифікації дієслівного синтаксису. Наприклад, Г. Гельбіг, який, мабуть, найбільше писав про валентність дієслів, охарактеризував це явище як здатність (Fähigkeit) дієслова відкривати при собі певні «вільні місця», які мають заповнювати обов’язкові або факультативні партнери (Mitspieler) (Helbig – Schenkel 1975: 49). Ті конституенти речення, що приєднуються до дієслова, але не займають наявних при ньому «вільних місць», Г. Гельбіг називає вільними вказівками (freie Angaben). Наприклад, дієслово wohnen «жити» вимагає вказівки на місце, а sterben «померти» її не вимагає, пор.: Er wohnte in Dresden; Er starb in Dresden (Helbig—Schenkel 1975: 38).

Г. Гельбіг визначає валентнісних партнерів дієслова, спираючись на глибинну структуру речення: у ній є обов’язкові й факультативні партнери, але немає вільних вказівок. Аналізуючи речення, він виокремлює конституенти, що відповідають аргументам логічного предиката, — вони і є партнерами дієслова. Ті конституенти, які можна трактувати як потенційні самостійні предикати, він вважає вільними вказівками. Наприклад, речення Die Kinder badeten an der Spree Г. Гельбіг розкладає на Die Kinder badeten і Das Baden war (geschah) an der Spree, отже, вказівка на місце не входить до предикатної структури дієслова baden як аргумент. А речення Berlin liegt an der Spree так розкласти не можна, оскільки воно відповідає одному двомісному предикату R (a, b) (Helbig 1971 b: 274).

Щоб розрізнити обов’язкових і факультативних партнерів, Г. Гельбіг використовує трансформацію усунення компонентів (конституентів) зовнішньої структури речення: факультативних партнерів можна опустити, і речення від цього не перестає бути граматичним, тоді як обов’язкових партнерів опустити не можна.

Запропоновані Г. Гельбігом критерії цікаві й заслуговують на увагу, однак проблема полягає в тому, що першим із них, для застосування якого потрібне чітке розуміння глибинної структури, важко скористатися. Поняття глибинної структури в мовознавстві загалом поки що не є дуже чітким, а Г. Гельбіг розуміє його ще й по-своєму, вважаючи певним «допоміжним синтаксичним рівнем», близьким до логічної структури (1971b: 274), який відрізняється від глибинної структури генеративної граматики ще більшою абстрактністю й універсальністю (1969: 162).

109

1.2. Три рівні валентності й три концепції дослідників валентності

Нині актуальним і широко дискутованим є питання про те, до якого рівня належать відношення валентності. Неясність виникла з вини основоположника теорії валентності Л. Теньєра, який залишив це питання неясним і, крім того, як зазначав В. Банді (1971: 88), змішав різні рівні, ототожнивши актанти, що належать до семантико-логічного рівня, з відмінками-конституентами, які належать до граматичного рівня.

Тепер це питання зазвичай формулюють так: чи є валентність формальною або абстрактною категорією, чи належить вона до рівня вираження або змісту (Helbig 1971b: 279; Helbig – Schenkel 1975: 63). Якщо це формальна категорія, її можна досліджувати в кожній окремій мові як специфічне явище, а якщо абстрактна — отже, вона універсальна й може описуватися засобами логіки відношень.

1.2.1. Г. Гельбіг окремо говорить про логічну, семантичну й синтаксичну валентність, які визначаються на відповідних рівнях і відображають відношення між дійсністю, свідомістю та мовою (Helbig 1971b: 280; Helbig – Schenkel 1975: 65–6). Логічна валентність — це обставини дійсності, сформульовані як структури висловлювання, тобто як предикати з кількома вільними місцями; операторами висловлювання зазвичай вважаються дієслова, а аргументами логічного предиката — іменні слова, однак найважливішою є не ця мовна реалізація, а те, що йдеться про логічний предикат із певною кількістю аргументів. Логічна валентність є позамовним, а отже, універсальним явищем.

Семантична валентність — це вимога дієслова щодо певних партнерів контексту з певними диференційними семантичними ознаками та неможливість мати партнерів з іншими семантичними ознаками. Отже, Г. Гельбіг вважає семантичною валентністю селекційні обмеження, що регулюються семантичним узгодженням дієслова та його партнерів.

Г. Гельбіг розуміє семантичну валентність ширше, ніж логічну і, як побачимо далі, синтаксичну валентність. Логічна й синтаксична валентність охоплюють лише зв’язки дієслова з його партнерами, тоді як семантична охоплює також зв’язки дієслова з вільними вказівками; останні, за твердженням Г. Гельбіга, «можна вільно додавати й вилучати синтаксично, а обмежує їх лише семантична валентність» (Helbig 1971b: 280).

Інші автори визначають семантичну валентність вужче. Наприклад, В. Флеміг (1971: 109) характеризує її так: «Семантична валентність дієслова регулює заповнення вільних місць семантично мотивованими класами партнерів, тобто дієслова вимагають партнерів — слів із певними диференційними семантичними ознаками відповідно до їхньої ролі в обставинах дійсності: агента, пацієнса, продукту, вихідної або кінцевої точки, місця... Відповідний партнер — слово — добирається на основі семантичного узгодження дієслова та його доповнень, яке, своєю чергою, мотивоване структурою обставин дійсності». У такому розумінні семантична валентність за своїм обсягом не відрізняється від логічної та синтаксичної валентності.

Синтаксичну валентність Г. Гельбіг характеризує як заповнення обов’язкових або факультативних вільних місць; кількість і характер місць такі, яких вимагає дієслово в кожній окремій мові.

Г. Гельбіг наголошує, що ці рівні, хоча й тісно пов’язані між собою, не є тотожними й не можуть бути ізоморфно представлені як послідовні, оскільки не всі абстрактні відношення однаково реалізуються в мові, не кажучи вже про їхню реалізацію в різних мовах. Наприклад, дієслова helfen «допомагати» і unterstützen «те саме» передбачають те саме абстрактне логічне відношення, яке можна записати як R (a, b), однак аргумент b синтаксично реалізується по-різному (helfen вимагає давального відмінка, а unterstützen — знахідного). Потрібні спеціальні правила переходу з одного рівня на інший, але вони мали б бути дуже складними, і тому досі їх ніхто не створив (Helbig 1969: 167; 1971a: 43; Helbig – Schenkel 1975: 68–9). Тому Г. Гельбіг досліджує валентність як формальне явище рівня вираження, специфічне для кожної окремої мови. Його вихідний пункт — зв’язки дієслова з

110

іншими словами, у зовнішній структурі речення, однак критерії визначення валентності він усе ж шукає в глибинній структурі (Helbig 1971b: 273—4).

1.2.2. Зовсім з іншого боку до цього питання підходять W. Bondzio і W. Flämig. За вихідний пункт вони беруть актуальне значення слова, а основу валентності вбачають у логічному рівні (Bondzio 1969; 1971: 88—95; Flämig 1971: 107—11). Конструкційна роль дієслова в реченні відповідає ролі логічного предиката у функції висловлювання, яку утворюють логічний предикат і його вільні місця, наприклад: x спить, x перемагає y. Функції висловлювань фіксують обставини дійсності, відображені у свідомості як структури думки. Обставини дійсності в логічному сенсі — це індивіди та їхні ознаки (властивості або відношення). З функції висловлювання видно, чи відображено властивість індивіда, наприклад P(x), тобто x має властивість P (Золото блищить), чи відношення між індивідами, наприклад R (x, y), тобто x має відношення R до y (Петро шукає Павла). У першому випадку предикат одномісний, у другому — двомісний. Логічному відношенню в структурі висловлювання відповідає семантичне відношення в структурі речення. Отже, структури висловлювань є певними проміжними допоміжними конструкціями, що допомагають пов’язати речення з обставинами дійсності, відображеними у свідомості, хоча обидві системи не є цілком однозначними й не виводяться одна з одної.

W. Flämigas (1971: 110) savo valentingumo koncepciją atvaizdavo trijų lygmenų schema. Sąmonėje atsispindėjusių tikrovės aplinkybių pagrindu susidaro loginės (minties) struktūros, kurias reprezentuoja predikatas ir jo argumentai. Toliau eina semantinės struktūros. Jas reprezentuoja žodžių žymima tarpusavio derinimo santykiai, atsižvelgiant į tam tikrus vaidmenis tikrovės aplinkybėse. Trečiasis lygmuo — sintaksinės struktūros, kurias reprezentuoja hierarchiniai santykiai tarp sakinio konstituentų. Loginės struktūros priklauso abstrakčiam nekalbiniam lygmeniui, o semantinės ir sintaksinės struktūros — konkretiems kalbos lygmenims.

Абстрактні структури відношень на логічному рівні становлять основу валентності слів. Кількість вільних місць залежить від абстрактного змісту предиката, а коли йдеться про валентність дієслова — від змісту дієслова. За словами W. Bondzio, «має валентність» означає насамперед, що мовне вираження на підставі свого абстрактного змісту має вільні місця в сенсі логіки відношень (1969: 234—5). Отже, вихідним пунктом має бути актуальне значення слова, а валентність є властивістю значення і, як така, притаманна не лише дієсловам, а й іншим частинам мови (пор. також Bondzio 1971: 89). Подібно й K. E. Sommerfeldt та H. Schreiber (1974: 15) визначають валентність як зумовлену значенням здатність слова сполучатися з іншими словами.

Якщо основою валентності вважати логічні структури, закономірно постає питання, як перейти від абстрактного логічного рівня до конкретного мовного. Сам W. Flämig (1971: 111) зазначав, що гіпотетичні моделі валентності не завжди збігаються з конкретними структурами речень. Виявляється, що деякі моделі можна редукувати. Це явище W. Flämig пояснює, спираючись на Ch. F. Hockett. Валентність морфеми може залишатися ненасиченою, і тоді вона охоплює також контекст ситуації («… daß dann das Morphem seine Valenz in den Situationskontext erstrecke»). Незайняті вільні місця в конкретних реченнях розуміють як контекстуальну економію, а конституенти вважають відомими й такими, що наявні в усьому контексті як передумова. Кількість вільних місць, як явище логічного рівня, не залежить від того, чи заповнюються вони конкретними словами на зовнішньому рівні, оскільки абстрактні моделі валентності в кожному разі репрезентують повні структури. Коли вони не відповідають мовній реалізації, на думку Flämig, можна говорити про їх факультативну редукцію, але не про факультативні заповнювачі вільних місць або факультативну валентність. Такий погляд випливає з суто логічного розуміння валентності.

Kalbėdamas apie abstrakčių valentingumo modelių realizavimą, W. Bondzio (1969: 236—9; 1971: 95—100) siūlo lyg ir tam tikras perėjimo iš vieno lygmens į kitą taisykles, tačiau reikia sutikti su G. Helbigu, kad jos šiam reikalui toli gražu nėra pakankamos. Užpildant laisvas vietas, neužtenka žinoti žodžio — valentingumo

111

характер носія та граматичну форму. W. Bondzio також наголошує на необхідності враховувати можливість варіантів заповнення, коли одній і тій самій абстрактній структурі відношень відповідає не одна, а, скажімо, дві мовні реалізації, проте незрозуміло, як це передбачити, спираючись на логічний рівень. Щоправда, в одному місці W. Bondzio зауважив, що результати аналізу значення можна зіставляти з мовною практикою або аналіз вільних місць можна починати з мовного вжитку, щоб установити, які конституенти займають вільні місця (Bondzio 1969: 238), однак далі цих думок він не розвинув і не конкретизував.

1.2.3. До поглядів W. Bondzio і W. Flämig близька й концепція валентності J. Apresiano, однак його підхід більш семантичний⁴. У центрі його уваги — значення слова та зумовлені ним семантичні валентності, завдяки яким воно може приєднувати синтаксично залежні слова (Апресян 1974: 119 tt.). Кількість семантичних валентностей слова збігається з кількістю учасників ситуації, яку воно позначає. Аналізуючи ситуацію, J. Apresianas користується засобами логіки й зображає її як складений предикат. Складені предикати він розкладає на простіші, а потім визначає загальну кількість валентностей цих предикатів. Наприклад, ситуацію, позначену дієсловом сообщать, автор описує так: особа A каузує особу B знати факт C. Предикат сообщать розкладається на два простіші двомісні предикати — каузувати і знати, для яких валентність B є спільною. Отже, валентностей три, а сообщать — тримісне дієслово (1974: 122)⁵. Таке визначення кількості валентностей має вагоме семантичне підґрунтя, проте слід зазначити, що семантично описати позначену кожним словом (наприклад, кожним дієсловом) ситуацію та розкласти відповідний їй складений предикат — справа далеко не проста. Можливо, це стане можливим, коли семантичні дослідження досягнуть відповідного рівня.

Аналізуючи ситуацію, позначену словом, J. Apresianas визначає не лише кількість його семантичних валентностей, а й їхній характер (значення суб’єкта, об’єкта, адресата, контрагента, інструмента тощо). Маючи ці дані, він укладає модель керування, яка відображає можливості морфологічної реалізації валентностей. У моделі керування мають бути зафіксовані всі можливі способи морфологічного вираження кожної семантичної валентності; наприклад, валентність дієслова надеяться у значенні змісту (тобто експлікаційному значенні) може реалізуватися підрядним реченням (надеюсь, что успешно окончу университет) або прийменниковою конструкцією (надеюсь на успешное окончание университета) (1974: 143). У різних слів ті самі семантичні валентності реалізуються ще різноманітніше, пор. реалізації інструмента: резать ножом, прыгать с парашютом, стрелять из ружья, курить трубку, проехать через марлю, тереть на терке (1974: 146). Нарешті, у деяких слів одна чи кілька семантичних валентностей узагалі не реалізуються; наприклад, дієслово разбинтовать має стільки ж валентностей, як і забинтовать, проте одна з них залишається нереалізованою, пор. забинтовать руку марлей, але разбинтовать руку (1974: 147). Навряд чи можна передбачити всю таку різноманітність морфологічних реалізацій у моделі керування, якщо виходити зі значення слів і зумовлених ним семантичних валентностей та спиратися лише на знання мови.

Подібно до того, як G. Helbig говорить про обов’язкову й факультативну синтаксичну валентність, J. Apresianas (1974: 149 tt.) говорить про синтаксичну обов’язковість і факультативність валентностей, яку визначають у реченні способом елімінації. Ці значеннєві характеристики він пов’язує зі змістом валентностей та їхнім морфологічним вираженням і зазначає, наприклад, що суб’єк-

⁴ J. Apresianas досліджує валентність лише тією мірою, якою вона потрібна для його семантичних студій. Валентність цікавить його як певний допоміжний засіб, що допомагає семантично описувати значення слів.

⁵ Panašiai skaidyti žodžių reikšmes siūlo ir W. Bondzio (1971: 92–4). Pavyzdžiui, veiksmažodžio duoti reikšmę jis suskaido šitaip: A daro, kad B turėtų C. Šią išraišką jis užrašo kaip funkcinės struktūrą A daro: B turi C. Tais atvejais, kai objektas atsiranda kaip veiksmo rezultatas funkcinė struktūra yra A daro: B yra (egzistuoja), kai objektas dėl veiksmo poveikio kinta —, A daro: B turi ypatybę e arba A daro: B yra e.

112

Валентності суб’єкта й об’єкта синтаксично обов’язкові частіше, ніж валентності інструмента й місця, а ці дві — частіше, ніж валентності причини й часу; крім того, чисті відмінкові форми частіше виявляються обов’язковими, ніж прийменникові конструкції. Однак найважливіше те, що будь-яка валентність для одних слів може бути синтаксично обов’язковою, а для інших — факультативною.

На відміну від інших дослідників, J. Apresianas також говорить про семантичну обов’язковість і факультативність валентностей (1974: 124–5). Деякі валентності здаються цілком можливими, хоча семантично не всі є обов’язковими, наприклад валентність мети при дієсловах спрямованого руху (eiti valgyti, bėgti pirkinį). Під час визначення валентної структури слова пропонується враховувати такі валентності, але водночас окремо обговорювати їхню семантичну факультативність.

1.2.4. З розглянутих концепцій виокремлюються три погляди на дієслівну валентність: синтаксичний, логічний і семантичний. Для G. Helbig найважливішими є зв’язки дієслова з іншими словами на синтаксичному, зовнішньому рівні. Він розглядає валентність як практик, якому потрібно визначити оточення вживання кожного дієслова, тобто вказати, з якими класами слів і в яких їхніх формах це дієслово вживається в реченні, а також зазначити, які його партнери є обов’язковими, а які факультативними. Усі ці вказівки дуже корисні для побудови моделей правильних речень і особливо стають у пригоді під час вивчення іноземних мов. G. Helbig не намагається відповісти на запитання, чому дієслово вимагає одних словоформ і не вимагає інших, що визначає кількість наявних у нього вільних позицій, коротко кажучи, що становить основу валентності. Це питання він залишає осторонь, хоча й визнає, що в багатьох випадках існує безпосередній зв’язок між валентністю та значенням, а валентні й дистрибутивні відношення загалом є відображенням семантичних явищ. Тому невипадково, наприклад, більшість дієслів зі значенням давання та повідомлення в індоєвропейській мовній сім’ї є тривалентними, адже за своїм змістом вони передбачають того, хто дає (повідомляє), щось, що дається (повідомляється), і одержувача, а семантично вимагають агенса, об’єкта й мети. Зрештою, семантичні відношення можна структурно виявити й формально описати саме через валентні та дистрибутивні відношення (Helbig – Schenkel 1975: 60).

З іншого боку, глибинна структура G. Helbig усе ж видається дуже близькою до логічного рівня (якщо не цілком із ним збігається). Отже, із певними застереженнями можна сказати, що й він убачає основу валентності на абстрактному логічному рівні, а її реалізацію пов’язує з конкретними мовними рівнями.

J. Apresianas розглядає валентність також як практик, але його мета інша — не синтаксис, а семантика. Оскільки валентні особливості слова випливають із його лексичного значення, то, знаючи модель валентності слова, можна семантично описати його значення.

W. Bondzio і W. Flämig більше цікавить те, що становить основу валентності; вони намагаються відповісти на запитання, чому дієслово (або будь-яке інше слово, адже валентність — це не лише властивість дієслова) має певну кількість вільних позицій, які потрібно заповнити відповідними словоформами. Однак через те, що основну увагу приділено побудові гіпотетичних моделей валентності на основі значення слова, питання синтаксичної реалізації у W. Bondzio і W. Flämig ніби відходять на другий план.

Отже, у всіх трьох згаданих концепціях (логічній, семантичній і синтаксичній) валентність розуміють приблизно однаково: той самий її обсяг, ті самі передумови існування, однак погляди на неї різні, а тому, звичайно, відрізняються й визначення.

2. ЩО ТАКЕ ДІЄСЛІВНА ВАЛЕНТНІСТЬ, ЯКІ ЇЇ ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ

2.1. Під час дослідження дієслівної валентності насамперед постає питання про її обсяг: чи охоплює вона всі можливі зв’язки дієслова з іншими словами, чи лише ті, що зумовлені значенням дієслова. Раніше вже було

8. Gramatinės kategorijos ir jų raida

113

Зазначено, що широке розуміння валентності дає мало практичної користі (див. 1.1.1.), до того ж воно не має спільного теоретичного підґрунтя. В одне змішуються і зумовлені значенням дієслова потенції сполучуваності, що мають субкласифікаційне значення, і суто граматична здатність дієслова приєднувати інші слова та їхні форми, притаманна дієсловам загалом (пор. Apresian 1974: 120). Реалізація всіх потенцій дієслова створює середовище його синтаксичного вживання, або дистрибуцію, яку зазвичай визначають як сукупність оточень (контекстів), у яких може з’являтися той чи той мовний елемент, на противагу тим оточенням, у яких він з’являтися не може (Axmanova 1966: 137)⁶.

Отже, видається доцільнішим, говорячи про валентність дієслова, обмежитися лише тими потенціями сполучуваності, які випливають зі значення дієслова.

2.2. Кожна з трьох згаданих концепцій валентності акцентує одну її сторону — логічну, семантичну або синтаксичну. Проте, абсолютизуючи якусь одну з них, недостатньо уваги приділяють іншим. Тому цілком природно виникає думка, що валентність слід досліджувати як багатошарове явище, основа якого міститься на абстрактному рівні, а реалізація — на конкретних мовних рівнях⁷. Не можна ізольовано говорити про логічну, семантичну й синтаксичну валентність, адже це різні сторони одного й того самого явища, що утворюють діалектичну єдність. Якщо досліджувати валентність лише як синтаксичне явище, ми не зможемо визначити вільні позиції дієслова, а водночас і кількість партнерів; якщо ж розглядати її тільки як логічне або семантичне явище, не матимемо чіткого уявлення про її мовну реалізацію. Отже, валентність потрібно досліджувати на всіх трьох рівнях⁸.

Оскільки для валентності важлива не лише кількість аргументів предиката, а й їхні семантичні значення (агента, пацієнса, адресата, інструмента тощо), видається доцільним говорити про абстрактний логіко-семантичний рівень, на якому визначаються кількість вільних позицій дієслова як предиката та їхній семантичний зміст. На конкретному семантичному мовному рівні визначаються семантично мотивовані класи слів або навіть окремі слова, які можуть як партнери займати вільні позиції дієслова. На синтаксичному мовному рівні визначається морфологічна форма партнерів дієслова; крім того, лише на цьому рівні розрізняються обов’язкові та факультативні партнери.

3. ВИЗНАЧЕННЯ ВАЛЕНТНОСТІ ДІЄСЛІВ

3.1. Оскільки валентність дієслів охоплює лише ті потенції сполучуваності, які випливають зі значення, вихідним пунктом дослідника має бути значення дієслів. Кожне дієслово позначає певну ситуацію, у якій бере участь певна кількість учасників із визначеним значенням — учасників ситуації, або актантів. Наприклад, дієслово різати «відокремлювати частину, проводячи гострим предметом» позначає ситуацію, у якій обов’язково мають брати участь три актанти: хто ріже (агент), що ріже (пацієнс) і чим ріже (інструмент). Отже, цю ситуацію можна зафіксувати як предикат із трьома вільними позиціями: R (x, y, z). Ці позиції мають заповнити аргументи, один із яких має значення агента, інший — пацієнса, а третій — інструмента.

⁶ G. Helbigas ir W. Schenkels (1975: 50) distribuciją laiko tik veiksmažodžio partnerių morfologine ir semantine charakteristika, t. y. kokybine valentingumo puse, nors čia pat, remdamiesi Z. S. Harrisu, kalbinio elemento distribuciją jie apibūdina kaip sumą visų apsupčių, kuriose jis pasitaiko. Šį prieštaravimą jau yra pastebėjusi M. Stepanova (1973: 19).

⁷ Plg. Sommerfeldt—Schreiber 1971: 227, kur teigiama, kad loginiu valentingumu grindžiamas sintaksinis ir semantinis valentingumas. Vėliau (1974: 21) autoriai šią mintį kiek modifikavo, sakydami, kad sintaksinis valentingumas yra sukurtas loginio-semantinio valentingumo pagrindu.

⁸ Panašiai valentingumą interpretuoja W. A. Buchbinderis (1971: 284), kuris sako, kad valentingumas savo esme apima tiek loginį, tiek ir visus tris kalbinius lygmenis. Trys jo skiriami kalbiniai lygmenys – tai gramatinis, leksinis-semantinis ir uzualinis, kuriuo autorius laiko žodžių specifines jungimo taisykles, naudojamas „kalbos jausmo“ pagrindu.

114

На конкретному мовному рівні предикат — це дієслово, а аргументи — слова або конструкції певної форми, значення яких узгоджується зі згаданими значеннями агента, пацієнса й інструмента та семантично відповідає значенню дієслова. Оскільки в ситуації бере участь інструмент, роль агента виконує особа; пацієнс — це предмети, які можна різати, а роль інструмента зазвичай виконує ніж, пилка, коса, певні машини тощо. Отже, дієслово різати має трьох партнерів — іменники (або їхні еквіваленти), які, ужиті у відповідних формах, один позначає особу, що діє, і має значення агента, інший позначає предмет, на який спрямована дія, і має значення пацієнса, а третій позначає предмет, за допомогою якого виконується дія, і має значення інструмента. Спираючись на знання своєї мови, можемо створити відповідні синтаксичні реалізації:

(5) Батько косить стіну (за допомогою) коси. (6) Колгоспники косять зернові (за допомогою) комбайнів.

Перевіримо, чи всі партнери дієслова є обов’язковими: (5a) Батько косить стіну. (5b) *Батько косить (за допомогою) коси. (5c) *Батько косить. (5d) *Косить стіну (за допомогою) коси. (6a) Колгоспники косять зернові. (6b) *Колгоспники косять (за допомогою) комбайнів. (6c) *Колгоспники косять. (6d) *Косять зернові (за допомогою) комбайнів.

Бачимо, що іменник в орудному відмінку, який позначає інструмент, самостійно або з прийменником su може бути пропущений, і через це речення не перестають бути граматичними; отже, цей партнер дієслова різати є факультативним. Якщо пропустити називний відмінок діяча або знахідний відмінок об’єкта дії, речення стають неповними (такі речення можливі лише в ширшому контексті, коли пропущене в них уже згадувалося раніше або добре відоме учасникам розмови). У певних випадках, коли в реченні немає діяча в називному відмінку, на діяча вказують закінчення дієслова (пор. K. Kolпачский 1965: 173 і далі), наприклад: Коли жнете жито?; Жни, чого стоїш; Учора ми жали стіну до смеркання; Колись жито жали серпами (діяч узагальнений).

Отже, синтаксичну модель валентності дієслова різати у цьому випадку можна подати формулою SₙVSₐ (Sᵢ / suSᵢ)⁹, де факультативний партнер узято в дужки. Факультативним компонентом може бути або іменник в орудному відмінку, або орудний відмінок із прийменником su. Знак / позначає чергування цих форм.

Однак можливі й інші реалізації дієслова різати, наприклад: (7) Комбайн не лише косить зернові, а й молотить.

Тут іменник у називному відмінку має не значення агента (тобто діяча, який виконує дію з власної ініціативи), а значення інструмента; у такому разі агент уже не може бути реалізований у реченні (пор. Fillmore 1969a), а валентність дієслова різати синтаксично реалізується за моделлю SₙVSₐ. Тут особливо виразно виявляється взаємозв’язок і зумовленість семантичної та синтаксичної валентності. Синтаксична реалізація дієслова залежить від того, яке семантичне значення має потрібний йому називний відмінок.

Коли дієслово різати означає здатність предмета різати, його гостроту, воно найчастіше вживається лише з одним партнером — називним відмінком, однак цілком можливий і знахідний відмінок, оскільки неможливо уявити ситуацію різання без предмета, який ріжуть (пор. Апресян 1974: 149).

(8) Твоя коса ще косить? (9) Ця пилка ріже навіть дуб.

⁹ У формулах уживаються такі символи: S — іменник (або його еквівалент), n — називний відмінок, g — родовий відмінок, d — давальний відмінок, a — знахідний відмінок, i — орудний відмінок, loc — місцевий відмінок, il — ілатив, pSᵣₑc — прийменникова конструкція зі значенням напрямку, pSₗₒc — прийменникова конструкція зі значенням місця тощо.

8*

115

Знахідний відмінок тут є факультативним партнером дієслова, тож синтаксична модель валентності дієслова pjauti у цьому випадку — SₙV (Sₐ).

Подібно валентність дієслова papjauti «могти, бути спроможним різати» синтаксично реалізується за моделлю SₙV (Sₐ) (Sᵢ / su Sᵢ), де факультативним є не лише знахідний відмінок, а й орудний відмінок або альтернативна прийменникова конструкція.

(10) Наші діти вже нарізають сіно.

(11) Дідусь уже не може косити косою.

Говорячи про реалізацію валентності дієслів, недостатньо визначити лише її синтаксичну модель. Та сама модель може підходити, наприклад, для двох значень дієслова. Пор. (5) і (6) з (12) і (13), де дієслово pjauti означає «вбивати гострим знаряддям»:

(12) Завтра мати заріже гуску.

(13) Раугіс ріже свиней лише своїм ножем.

В обох випадках валентність дієслова pjauti реалізується за моделлю SₙVSₐ (Sᵢ / su Sᵢ), однак лексичне наповнення позиції Sₐ відрізняється: у (5) і (6) цю позицію заповнюють слова, що позначають неживі предмети, а в (12) і (13) — живі істоти. А (14) відрізняється від (12) і (13) не лише тим, що в позиції Sₙ є слово, яке позначає не особу, а живу істоту, а й зумовленою цим відсутністю партнера з інструментальним значенням: SₙVSₐ.

(14) Вовки ріжуть овець.

Деякі дієслова позначають ту саму ситуацію, але відрізняються сигніфікативними значеннями. Водночас відрізняється і їхнє синтаксичне вживання. Такі дієслова утворюють певні пари, оскільки позначувані ними дії зумовлюють одна одну, наприклад: давати — брати, давати — отримувати, продавати — купувати, налякати — злякатися, дратувати — сердитися тощо.

(15) Батько дає синові яблуко.

(16) Син бере яблуко в батька.

(17) Зайчик налякав овець.

(18) Вівці злякалися зайчика.

Як у реченні (15), так і в (16) денотується та сама ситуація, у якій беруть участь батько, син і яблуко, і в обох випадках батько дає, а син бере яблуко. Однак, будучи вираженою дієсловами давати і брати, ця ситуація інтерпретується по-різному із сигніфікативного погляду (пор. Аппресян 1967: 5 – 6, де зіставляються такі речення, як Петро — батько Івана і Іван — син Петра). Уживаючи дієслово давати, у називному відмінку виносять той актант, який дає, а з дієсловом брати — той актант, який бере. Саме це й становить їхню сигніфікативну відмінність, яка зумовлює різні синтаксичні моделі валентності цих дієслів: SₙVSₐSᵢ і SₙVSₐ (з Sₙ)¹⁰. Факультативність третьої позиції в другій моделі засвідчують, наприклад, такі речення:

(16a) Син бере яблуко, яке більше.

(16b) Ось, сину, візьми яблуко.

Між дієсловами речень (17) і (18) також є лише сигніфікативна відмінність, що зумовлює різні синтаксичні моделі валентності цих дієслів: SₙVSₐ і SₙV(Sg). У реченні (17) у називному відмінку висувається роль зайця, а в (18) — стан овець. Реалізація позиції Sg у моделі дієслова злякатися факультативна, оскільки граматичним є й речення (18a):

(18a) Вівці дуже злякалися.

¹⁰ Дієслово брати вживається також за іншою синтаксичною моделлю, а саме SₙVSₐ (pSₗₒₒ), наприклад: Син бере яблуко з кошика / з полиці / з-під столу / з-за дошки. У цьому разі третій актант позначуваної ним ситуації виконує роль вихідної точки; ужите таким чином, дієслово брати не утворює пари з дієсловом давати. Крім того, слід зазначити, що тут для зручності наведено неповні моделі валентності. І дієслово давати, і брати вимагають або знахідного, або родового відмінка зі значенням пацієнса, отже можливе їх чергування; пор. речення (32), (33), (34) і (35) з дієсловом класти та наведену далі його синтаксичну модель валентності.

116

Іноді одне й те саме дієслово може виконувати різні сигніфікативні функції.

(19) Мати накрила стіл (на) скатертиною.

(20) Мати накрила скатертину на столі.

В обох реченнях денотується та сама ситуація, у якій беруть участь мати, стіл і скатертина, і в обох випадках мати кладе скатертину на стіл. Однак в одному випадку ця ситуація сигніфікативно інтерпретується одним чином, а в іншому — інакше; від цього залежить різне синтаксичне вживання дієслова накривати. В одному випадку знахідним відмінком висувається стіл, із зазначенням того, що з ним роблять, в іншому — скатертина, із зазначенням того, що роблять із нею. Різним сигніфікативним функціям відповідають різні синтаксичні моделі валентності цього дієслова: SₙVSₐ (Sᵢ / su Sᵢ) і SₙVSₐ ant Sg. У реченні (19) орудний відмінок, самостійно або з прийменником «з», можна опустити, не порушуючи граматичності речення, тому цю позицію вважають факультативною.

3.2. Такий спосіб визначення валентності, коли від абстрактного логіко-семантичного рівня переходять до конкретних мовних рівнів — семантичного й синтаксичного, як не раз зазначав Г. Гельбіг (див. 1.2.1.), на практиці незручний і навряд чи може дати повне уявлення про семантичну, а особливо синтаксичну реалізацію. Ним можна скористатися в тих випадках, коли маємо дієслово з відомим значенням і хочемо скласти з ним одне-два правильні речення.

Поглянувши лише на один-два порівняно прості приклади, ми вже бачили, що між аргументами предиката на абстрактному рівні та партнерами дієслова на конкретному мовному рівні може не бути повної відповідності (1: 1), що аргументів предиката може бути більше, ніж партнерів дієслова (див., наприклад, 7). Крім того, навіть за найкращого знання мови важко було б заздалегідь передбачити всі можливі форми синтаксичної реалізації.

(21) Батько бив коня батогом.

(22) О́на била килимок об стіну.

(23) Учні тупотіли ногами по підлозі.

Порівнявши ці речення, бачимо, що в усіх трьох випадках у позначеній дієсловом бити ситуації беруть участь три актанти: агент, пацієнт та інструмент, але деякі з них граматично реалізуються по-різному. Значення агента в усіх трьох реченнях виражене іменником у називному відмінку, але пацієнт у (21) і (22) реалізується іменником у знахідному відмінку, а в (23) — прийменниковою конструкцією; інструмент у (21) і (23) реалізується іменником в орудному відмінку, а в (22) — прийменниковою конструкцією. Щоправда, різними формами позначено дещо різні інструменти: у (21) і (23) інструмент нестабільний, рухомий, а в (22) — нерухомий. Пор. також (24), (25), (26) і (27), де кілька учасників ситуації, позначеної дієсловом «дружити», граматично реалізуються по-різному, та (28), (29), (30) і (31) з різними способами реалізації змісту:

(24) Саулюкас дружить із дітьми з подвір’я.

(25) Діти з подвір’я дружать із Саулюкасом.

(26) Саулюкас і діти з подвір’я дружать.

(27) Діти дружать.

(28) Мати дізналася добру новину.

(29) Мати дізналася про приїзд сина.

(30) Мати дізналася, що приїжджає син.

(31) Мати дізналася про приїзд сина.

Надійніше визначати валентність дієслів, спираючись на зібраний достатній матеріал, що ілюструє синтаксичне вживання окремих дієслів. Ідучи цим шляхом, можна укласти словник валентності дієслів, у якому були б зафіксовані всі можливі моделі валентності кожного дієслова і водночас відображалися б їхні різні значення.

Дієслово розглядається в різних синтаксичних оточеннях. Уже з першого погляду видно, що в багатьох випадках у різних оточеннях реалізуються різні

117

значення дієслова або відтінки значення. Пор. значення дієслова dėti у таких реченнях:

(32) Щітки кладу на полицю. (33) До рани прикладають подорожник. (34) Чи додавав ти солі до борщу? (35) Мати поклала до горщика яєць. (36) Павуки відкладають круглі яйця білястого або жовтуватого кольору. (37) Петрас вставляє зубці в граблі.

Ми бачимо три чітко розрізнювані значення і, відповідно, різні валентнісні властивості дієслова. У перших чотирьох реченнях дієслово dėti позначає ситуацію, у якій завдяки зусиллям діяча предмети переміщуються в певне місце. Цій ситуації відповідає логіко-семантична структура, що складається з предиката і трьох аргументів, один із яких має значення агенса, інший — пацієнса, а третій — кінцевої точки. Зіставивши логіко-семантичну структуру із синтаксичною, бачимо, які конституенти речення відповідають аргументам із зазначеними значеннями¹¹. У (32), (33) і (34) агенс виражений закінченням дієслова dėti, а в (35) — називним відмінком іменника. Значення пацієнса в (32) і (33) має знахідний відмінок іменника, а в (34) і (35) — родовий. Значення родового відмінка дещо модифіковане: він позначає невизначений об’єкт або кількість об’єктів і цим відрізняється від знахідного. Однак синтаксичний зв’язок дієслова як зі знахідним, так і з родовим відмінком однаковий, і значення дієслова в обох випадках те саме, тому з синтаксичного погляду знахідний і родовий відмінки є алернативними формами. Це означає, що дієслово вимагає або однієї, або іншої форми, а вибір між ними вже залежить від комунікативних цілей (наприклад, чи йдеться про визначену або невизначену кількість об’єктів, про цілий об’єкт чи про його невизначену частину). Зовсім не обов’язково, щоб у кожному випадку знахідний відмінок міг замінити родовий і навпаки. Є іменники, у яких родовий відмінок у позиції пацієнса взагалі неможливий, наприклад, у реченні Vaikas deda galvą ant pagalvės можливий лише знахідний відмінок.

Подібно, у (35) значення кінцевої точки має ілатив, а в трьох інших реченнях — прийменникові конструкції з прийменниками різного спрямованого значення. Це також алернативні форми.

Отже, вжите в раніше згаданому значенні дієслово dėti вимагає трьох партнерів: 1) іменника в називному відмінку, 2) знахідного або родового відмінка і 3) ілатива або прийменникової конструкції зі значенням напрямку. Усі партнери обов’язкові. Отже, синтаксична модель валентності дієслова — SₙVSₐ / SₙSₐSᵢ / SₙSᵣₑc. Усі інші залежні від дієслова конституенти речення можуть бути лише вільними поширювачами, оскільки вони не відповідають жодному аргументу в предикативній структурі дієслова. Пор.:

(32a) Щітки завжди охайно кладу на полицю. (33a) До рани одразу прикладають подорожник, щоб витягнути жар.

У реченні (36) dėti означає «виділяти із себе», і в позначуваній ним ситуації беруть участь агенс і результат. У реченні вони реалізуються іменником у називному і знахідному відмінках. Отже, у цьому випадку дієслову dėti потрібні два партнери: іменник у називному відмінку та іменник у знахідному відмінку; обидва партнери обов’язкові. Його синтаксична модель валентності — SₙVSₐ. Оскільки семантична реалізація позиції Sₐ дуже обмежена (можлива лише одна лексема), коли йдеться про свійських птахів, для яких відкладання яєць є майже сталою ознакою, знахідний відмінок часто навіть не називають, адже результат дії цілком очевидний і само собою зрозумілий, наприклад:

(36a) Ця курка несе яйця щодня. (36b) Курка несеться, не забудь.

¹¹ Значення агенса, пацієнса, адресата тощо вважаються семантичними значеннями відмінків (і відмінків із прийменниками), що належать до глибинної структури; натомість форми відмінків належать до зовнішньої структури (пор. Fillmore 1968; 1969a). Саме на цій підставі можна зіставити логіко-семантичну структуру із синтаксичною.

118

Зміст цих речень зрозумілий без підтримки контексту чи ситуації, оскільки, вимовляючи дієслово deda, мають на увазі й єдину можливу реалізацію позиції Sₐ. Оскільки речення повнозначні, неповнота їхньої структури також не відчувається. Однак позицію Sₐ не можна вважати факультативною, адже коли йдеться про інших тварин, які щось відкладають, без ширшого контексту знахідний відмінок не можна опустити; наприклад, не можна було б сказати: Rudenį vorai deda; Žvirbliai deda; Musės deda.

У реченні (37) дієслово dėti означає «вставити в предмет відсутню деталь», і в позначеній ним ситуації беруть участь агент, результат і адресат. У синтаксичній структурі їм відповідно відповідають називний, знахідний і давальний відмінки іменника, які й є обов’язковими партнерами дієслова dėti, ужитого в цьому значенні. Синтаксична модель валентності — SₙVₛAₛ. Давальний відмінок іноді можна не називати й без ширшого контексту, але тільки тоді, коли адресат — добре відомий і цілком очевидний предмет, наприклад:

(37a) Jis gerus puspadžius deda.

(37b) Ši dentistė gerai deda dantis.

У багатьох інших випадках давальний відмінок опустити не можна: наприклад, якби ми опустили його в (37), речення було б зрозуміле зовсім інакше, а таке речення, як Petras deda naują koją, було б цілком незрозумілим, якби не знати, кому ставлять цю ногу. Тому в цій моделі валентності давальний відмінок не можна вважати факультативним.

Якщо один чи інший партнер дієслова в одних реченнях є, а в інших — відсутній, то він може бути факультативним. Однак із (36a), (36b) і (37a), (37b) ми бачили, що в певних випадках можна не називати й обов’язкового партнера дієслова. Крім того, у реченнях живого діалогу, коли співрозмовники говорять про відомі речі, можна опускати майже кожного обов’язкового партнера, навіть саме дієслово. Обов’язкових партнерів може не бути в реченні, взятому з ширшого контексту, якщо відповідні речі згадувалися раніше й тепер уже відомі (пор. Адмони 1966: 167). Такі речення без контексту були б незрозумілими. Наприклад, речення Jau baigia цілком зрозуміле, якщо перед цим ішлося про чиюсь роботу, а взяте ізольовано, воно має явно неповну структуру й неповнозначне. Тому для дослідження валентності беруть прості повні речення, вимовлені спокійним голосом, без якихось особливих емоцій; за словами В. Адмоніса, коли немає додаткового впливу ситуації та контексту (Адмони 1966: 167).

Відсутність факультативних партнерів не робить речення неповним ні з погляду структури, ні з погляду значення (див., наприклад, 5a, 6a, 8, 10, 11, 12, 16a, 16b, 18a). Крім того, названі факультативні партнери дієслова можуть опускатися не лише в якомусь одному чи іншому, а в кожному реченні, де дієслово вжите в тому самому значенні, за винятком випадків, коли вони необхідні з комунікативного погляду, адже структурна обов’язковість і факультативність та комунікативна обов’язковість і факультативність далеко не завжди збігаються (докладніше про це див. Учехонова 1973). Наприклад, у реченні (38) орудний відмінок, що позначає знаряддя, є структурно факультативним і міг би бути опущений (пор. приклад 39), якби наступна частина речення не вказувала, що з комунікативного погляду він необхідний (якщо його опустити, речення стає безглуздим).

(38) Pavalgyk tą dėmę drėgnu šepečiu, kitaip neišvalysi.

(39) Pavalgyk tą dėmę.

Іноді один з аргументів предиката не реалізується на зовнішньому рівні мови й не може бути реалізований, оскільки входить до значення предиката як його складова. Наприклад, у ситуації, позначеній дієсловами uogauti, grybauti, riešutauti, obuoliauti, vartliauti, kidusiniaduti, pietauti, pusryčiauti, vakarieniauti, беруть участь агент і пацієнс, але на зовнішньому рівні ці дієслова вимагають лише одного партнера — агента, вираженого називним відмінком, оскільки пацієнс позначений їхнім значенням (пор. Fillmore 1969b: 118–20). Синтаксична модель валентності цих дієслів — SₙV.

3.3. Важливо визначити не лише синтаксичну, а й семантичну реалізацію валентності на зовнішньому мовному рівні, що також легше зробити, маючи перед очима конкретний матеріал. Семантичну реалізацію валентності насамперед зумовлюють аргументи

119

семантичні значення (агента, пацієнса тощо). Наприклад, роль агента можуть виконувати лише живі істоти, оскільки тільки вони діють з власної ініціативи, а роль змісту — лише абстрактні поняття (те, про що думають, говорять, дізнаються тощо). Крім того, валентність реалізується на основі семантичного взаємного узгодження дієслова та його партнерів. Наприклад, партнером зі значенням агента в одних дієслів може бути назва будь-якої живої істоти (наприклад, живляться люди, свійські тварини, звірі, птахи, риби, паразити тощо), в інших — лише назви тварин, причому часто не будь-яких, а тільки певних тварин (наприклад: ірже кінь; виє вовк; жують корови, кози, вівці; дзижчать бджоли, шершні, комарі; клюють птахи), у третіх — лише назви людей (наприклад, плачуть, їдять, мріють, говорять лише люди). Звісно, метафорично можна сказати й парубок ірже, корови гудуть, сосни сміються, сови плачуть, однак під час визначення валентності дієслів їхнє метафоричне вживання слід залишати осторонь, оскільки воно дає хибне уявлення про семантичне оточення дієслова.

Так само й реалізація пацієнса залежить від значення дієслова: наприклад, бити, торкатися можна будь-яких конкретних предметів, їсти, жерти, пити — лише деякі з них, а чистити можна лише кору або шкіру. Неоднакова реалізація пацієнса може вказувати на різні значення того самого дієслова, пор. (5) і (12).

Обмеження семантичного взаємного узгодження особливо актуальні тоді, коли дієслова з дуже близькими значеннями відрізняються лише семантичною реалізацією одного з їхніх партнерів. Наприклад, мити, відмивати можна руки, посуд, одяг, підлогу та багато іншого, умивати — обличчя й руки, мити голову — лише голову, прати — лише одяг (пор. Lyberis 1975: 156).

Описуючи семантичну реалізацію валентності дієслів, зазвичай зазначають, слова яких семантичних класів можуть займати позиції партнерів дієслова. Наприклад, семантичну реалізацію моделі синтаксичної валентності SₙVSₐ (S₁ / su S₁) дієслова різати (див. рис. 5 і 6) можна описати так: Sₙ — Hum, Sₐ — Anim, Sᵢ — Anim¹². Однак у певних випадках, наприклад, коли реалізація якогось партнера дуже обмежена (можлива одна або кілька окремих лексем) або коли синонімічні дієслова відрізняються лише семантичною реалізацією якогось партнера, можна було б зазначати й конкретніші значення слів.

4. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Тут було порушено кілька найзагальніших питань, пов’язаних із проблемою валентності дієслів. Метою було бодай кількома штрихами показати, наскільки це складне явище і наскільки по-різному його тлумачать у мовознавстві. Не намагаючись висвітлити всі проблемні питання, ми зупинилися лише на деяких основних: що вважають валентністю дієслів, у чому полягає її сутність, які передумови її існування та умови реалізації, які можливі способи визначення валентності дієслів. Реалізація валентності дієслів на конкретних мовних рівнях, особливо на синтаксичному, є дуже складною, тому тут її лише побіжно торкнулися. Розглянувши різні погляди дослідників на згадані питання, авторка статті хотіла виокремити ті моменти, які видаються найважливішими для дослідження валентності дієслів литовської мови. Запропонований погляд на валентність дієслів можна коротко підсумувати такими положеннями:

1. Валентністю дієслова вважають зумовлену його значенням властивість відкривати певну кількість вільних позицій, які на конкретному мовному рівні заповнюють обов’язкові або факультативні партнери. Вільні позиції — це можливості сполучуваності дієслова, що випливають із його значення, а партнери дієслова —

¹² Для цієї мети використовують символи — скорочення відповідних латинських назв: Hum — людина, Anim — жива істота, Abstr — абстрактне поняття тощо. Ці символи використовують багато дослідників; пор. Helbig—Schenkel 1975, де автори на третьому рівні моделі валентності за допомогою цих символів описують її семантичний бік.

120

тобто певні форми слів із визначеною семантикою або конструкції з відповідними значеннями.

2. Основою валентності дієслів є абстрактний логіко-семантичний рівень, а її реалізація відбувається на конкретних мовних рівнях — семантичному й синтаксичному. На абстрактному рівні встановлюється кількість вільних позицій дієслова та семантичні значення їхніх потенційних заповнювачів, що відповідають певним ролям у позначуваній дієсловом ситуації (агента, пацієнса тощо). На конкретних мовних рівнях добираються відповідні заповнювачі вільних позицій дієслова — партнери. На синтаксичному рівні визначаються граматична форма партнерів і їхня обов’язковість або факультативність, а на семантичному — їхня семантика. Таким чином, валентність досліджується на всіх трьох рівнях, на кожному з яких виявляється якийсь один її аспект.

3. Практично визначаючи валентність дієслів, за вихідний пункт беруть значення дієслова. Воно відображає певну ситуацію дії з визначеною кількістю учасників, які виконують певні ролі. Аналізуючи ситуацію, позначувану дієсловом, визначають її логіко-семантичну структуру валентності, яку зіставляють із конкретними синтаксичними конструкціями, і так з’ясовують, скільки та яких партнерів потребує дієслово. Застосовуючи до синтаксичних реалізацій валентності трансформацію усунення, визначають, які партнери дієслова є обов’язковими, а які факультативними, а потім складають синтаксичну модель валентності дієслова. Вона показує кількість партнерів дієслова, їхню граматичну форму та обов’язковість або факультативність. Нарешті подається семантична характеристика валентності, тобто зазначається, слова з якою семантикою можуть заповнювати позиції, вказані в моделі валентності.

4. Валентність дієслів є дуже актуальною для мовознавства, оскільки від неї залежить структура дієслівних речень. Спираючись на моделі валентності дієслів, складають граматично правильні речення.

LITERATŪRA

Bondzio W. Das Wesen der Valenz und ihre Stellung im Rahmen der Satzstruktur. – „Wissenschaftliche Zeitschrift der Humboldt-Universität zu Berlin. Gesellschafts- und sprachwissenschaftliche Reihe“, 1969, Hf. 2, S. 233–240.

Bondzio W. Valenz, Bedeutung und Satzmodelle. – In: Beiträge zur Valenztheorie. Halle (Saale), 1971, S. 85–103.

Buchbinder W. A. Die Valenz und ihre Berücksichtigung bei der Auswahl lexikalischen Materials. – „Deutsch als Fremdsprache“, 1971, Hf. 5, S. 282–286.

Fillmore Ch. J. The Case for Case. – In: Universals in Linguistic Theory. New York, 1968, p. 1–88.

Fillmore Ch. J. Toward a Modern Theory of Case. – In: Modern Studies in English. Readings in Transformational Grammar. New Jersey, 1969a, p. 361–376.

Fillmore Ch. J. Types of Lexical Information. – In: Studies in Syntax and Semantics. Dordrecht-Holland, 1969b, p. 109–37.

Flämig W. Valenztheorie und Schulgrammatik. – In: Beiträge zur Valenztheorie. Halle (Saale), 1971, p. 105–21.

Geniušienė E. Lietuvių kalbos veiksmažodžių sintaksinė klasifikacija. – „Kalbotyra“, 1971, t. XXIII (1), p. 7–16.

Helbig G. Valenz und Tiefenstruktur. – „Deutsch als Fremdsprache“, 1969, Hf. 3, S. 159–169.

Helbig G. Theoretische und praktische Aspekte eines Valenzmodells. – In: Beiträge zur Valenztheorie. Halle (Saale), 1971a, S. 31–49.

Helbig G. Zu einigen Specialproblemen der Valenztheorie. – „Deutsch als Fremdsprache“, 1971b, Hf. 5, S. 269–82.

Helbig G., Schenkel W. Wörterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Verben. Leipzig, 1969.

Helbig G., Schenkel W. Wörterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Verben. Leipzig, 1973.

Helbig G., Schenkel W. Wörterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Verben. Leipzig, 1975.

Lyberis A. Lietuvių kalbos sinonimų žodyno sudarymo klausimai. – „LTSR Mokslų akademijos darbai. A serija“, 1975, t. 4(53), p. 153–165.

121

Pocheptsov G. G. Constructional Analysis of Sentence Structure. — In: Actes Du Xe Congrès International des Linguistes. T. II. Bucarest, 1970, p. 865—9.

Sommerfeldt K. E. Zur Valenz des Adjektivs. — „Deutsch als Fremdsprache“, 1971, Hf. 2, S. 113—17.

Sommerfeldt K. E., Schreiber H. Untersuchungen zur syntaktischen und semantischen Valenz deutscher Adjektive (1). — „Deutsch als Fremdsprache“, 1971, Hf. 4, S. 227—231.

Sommerfeldt K. E., Schreiber H. Wörterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Adjektive. Leipzig, 1974.

Sommerfeldt K. E., Schreiber H. Zu einem Wörterbuch der Valenz und Distribution der Substantive. — „Deutsch als Fremdsprache“, 1975, Hf. 2, S. 112—119.

Tesnière L. Comment construire une syntaxe. — In: Bulletin de la Faculté des lettres à Strasbourg, 1934.

Tesnière L. Esquisse d’une syntaxe structurale. Paris, 1953.

Tesnière L. Éléments de syntaxe structurale. Paris, 1959.

Абрамов Б. А. Синтаксические потенции глагола (в сопоставлении с потенциями других частей речи). — „Научные доклады высшей школы. Филологические науки“, 1966, т. 3, с. 35—44.

Адмони В. Г. Завершенность конструкции как явление синтаксической формы. — „Вопросы языкознания“, 1958, № 1, с. 111—117.

Адмони В. Г. Структурный каркас элементарного предложения в современных германских языках. — В кн.: Структурно-типологическое описание современных германских языков. М., 1966, с. 167—197.

Апресян Ю. Д. Экспериментальное исследование семантики русского глагола. М., 1967.

Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. М., 1974.

Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М., 1966.

Бондарко М. М. О сочетаемости, дистрибуции, валентности в синтаксисе. — „Ученые записки МГПИЯ. Вопросы романо-германской филологии“, 1970, т. 55, с. 12—23.

Генюшене Е. Ш. Валентностные классы литовского глагола и система синтаксических структур. — В кн.: Синтагматика, парадигматика и их взаимодействие на уровне синтаксиса. Материалы конференции. Рига, 1970, с. 58—60.

Иванчикова Е. А. О структурной факультативности и структурной обязательности в синтаксисе. — „Вопросы языкознания“, 1965, № 5, с. 84—94.

Кацнельсон С. Д. О грамматической категории. — „Вестник ЛГУ“, 1948, № 2, с. 114—134.

Колшанский Г. В. Логика и структура языка. М., 1965.

Лейкина Б. М. Некоторые аспекты характеристики валентностей. — „Доклады на конференции по обработке информации, машинному переводу и автоматическому чтению текста“, 1961, вып. 5.

Почепцов Г. Г. О принципах синтагматической классификации глаголов. — „Научные доклады высшей школы. Филологические науки“, 1969, № 3, с. 65—76.

Степанова М. Д. Теория валентности и валентный анализ. М., 1973.

Фоменко Ю. В. Глаголы психического воздействия в русском языке. — В кн.: Вопросы теории русского языка. Новосибирск, 1975, с. 3—22.

Чеснокова Л. Д. О факультативности и обязательности компонентов синтаксической структуры. — В кн.: Вопросы синтаксиса русского языка. Ростов-на-Дону, 1973, с. 3—10.

Н. СЛИЖЕНЕ

К ВОПРОСУ О ГЛАГОЛЬНОЙ ВАЛЕНТНОСТИ

Резюме

На основе анализа трех существующих концепций валентности, а именно: логической, семантической и синтаксической, представителями которых являются соответственно В. Бонди, С. В. Фэлмэн, Ю. Д. Апресян и Г. Хельбиг, в статье делается вывод, что различия между ними состоят только в интерпретации валентности, а сущность этого явления ими понимается одинаково. Каждая концепция выдвигает вперед одну сторону валентности — логическую, семантическую или синтаксическую — и недооценивает другие. Поэтому автору показалось возможным и целесообразным эти концепции объединить, и глагольную валентность рассматривать на всех трех уровнях — абстрактном логико-семантическом и конкретных языковых семантическом и синтаксическом, так как все эти стороны валентности образуют диалектическое единство. Основа глагольной валентности находится на абстрактном, а ее реализация — на конкретных уровнях. На абстрактном логико-семантическом уровне с помощью предикатных структур устанавливается число свободных мест при глаголе и определяются семантические значения их потенциальных заполнителей соответственно определенным ролям (агента, пациента и т.д.) участников обозначаемой глаголом ситуации. На конкретном синтаксическом уровне определяется грамматическая

122

форма заполнителей свободных мест – партнеров глагола и устанавливается их обязательность или факультативность, а на семантическом – дается их семантическая характеристика.

Таким образом, под валентностью глагола автором понимается его способность на основании своего значения открыть определенное число свободных мест, которые на конкретном языковом уровне заполняются облигаторными или факультативными партнерами. Свободные места – это сочетательные потенции глагола, обусловленные его семантикой, а партнеры – словоформы или конструкции с определенным семантическим значением.

При практическом определении валентности глагола исходной точкой является глагольное значение. Глаголом обозначается ситуация действия, в которой участвует определенное число актантов, выполняющих определенные роли. Анализом ситуации устанавливается логико-семантическая структура валентности глагола, которая показывает число свободных мест при глаголе и их семантическое содержание. На основании того, что у грамматических падежей и предложных конструкций тоже имеется определенное семантическое содержание (см. Fillmore 1968), абстрактная логико-семантическая структура сравнивается с конкретными синтаксическими конструкциями, и таким образом определяется число и грамматическая форма требуемых глаголом партнеров. Применением к синтаксической конструкции трансформации элиминирования устанавливается их обязательность или факультативность. Тогда записывается синтаксическая модель валентности глагола. Так как у большинства глаголов имеется несколько значений, притом некоторые глаголы способны выполнять различные синдикационные функции, а синдикативные различия связаны с различиями синтаксического употребления, у глаголов бывает по нескольку моделей валентности. Выявить все модели валентности глагола возможно только при наличии достаточного материала, иллюстрирующего синтаксическое употребление этого глагола. Наконец, дается семантическая характеристика валентности, т.е. определяется, какие семантические классы слов (или отдельные слова) могут заполнить позиции в синтаксической модели.

N. SLIŽIENĖ

ZUR FRAGE DER VALENZ DES VERBS

Zusammenfassung

Auf Grund der Analyse der drei bestehenden Auffassungen der Valenz, nämlich der logischen, der semantischen und der syntaktischen, ist die Schlußfolgerung gezogen, daß sie sich nur in der Interpretierung der Valenz unterscheiden, während sie in ihrem Wesen gleich sind. Jede Auffassung hebt nur eine Seite der Valenz hervor, während die anderen nicht vollständig berücksichtigt werden. Die Autorin erachtet es für möglich und zweckmäßig alle drei Auffassungen zu vereinigen und die verbale Valenz auf drei Ebenen zu betrachten, nämlich auf der abstrakten logisch-semantischen Ebene und auf den konkreten sprachlichen Ebenen, der semantischen und der syntaktischen, weil alle erwähnten Aspekte der Valenz eine dialektische Einheit bilden. Die Grundlage der verbalen Valenz besteht auf abstrakten, ihre Realisation aber auf den konkreten Ebenen. Auf der abstrakten logisch-semantischen Ebene wird mit Hilfe der prädikativen Strukturen die Zahl der Leerstellen beim Verb festgestellt und die semantische Bedeutung der potentiellen Ergänzungen bestimmt in Abhängigkeit von der Rolle der Komponenten der verbalen Situation. Auf der konkreten syntaktischen Ebene wird die grammatische Form der Mitspieler des Verbs und ihr obligatorischer bzw. fakultativer Charakter bestimmt, auf der semantischen Ebene wird ihre Bedeutung charakterisiert.

Auf diese Weise versteht man unter der Valenz des Verbs seine Fähigkeit auf Grund seiner Bedeutung eine bestimmte Zahl von Leerstellen um sich herum zu eröffnen, die auf einer konkreten Sprachebene durch obligatorische oder fakultative Mitspieler zu besetzen sind.