SOCIALINĖS LINGVISTIKOS PROBLEMOS

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XIX (1979)

ОГЛЯД, РЕЦЕНЗІЇ

Соціолінгвістичні дослідження литовської мови

За ініціативою Наукової ради з комплексної проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй» було підготовлено й у 1969—1976 рр. видано працю під загальною назвою «Закономірності розвитку літературних мов народів СРСР у радянську епоху». Цю багатотомну фундаментальну працю редагував і написав до неї широкий теоретичний вступ голова згаданої Ради Ю. Дешерієв. Праця складається з окремих колективних монографій, які, своєю чергою, містять описи окремих мов. Перша монографія «Основні процеси структурного розвитку іранських та іберійсько-кавказьких мов» присвячена таджицькій, осетинській, курдській, адигейській, лакській та абхазькій мовам. У другій монографії «Основні процеси структурного розвитку тюркських, фіно-угорських і монгольських мов» охарактеризовано казахську, башкирську, тувинську, гагаузьку, естонську, комі-зирянську, бурятську й самодійські мови, а також мови інших північних народів. Зміни в літературних мовах вірмен, литовців, молдаван, азербайджанців, узбеків і грузинів за радянських часів проаналізовано в монографії «Структурний розвиток старописемних мов». Завершальна книга цієї праці — монографія Ю. Дешерієва «Розвиток суспільних функцій літературних мов»¹.

«Закономірності розвитку літературних мов народів СРСР у радянську епоху» — це фронтальне дослідження, засноване на комплексних методах, якого не було ні в радянському, ні в зарубіжному мовознавстві. З одного боку, у розділах, написаних фахівцями з окремих мов, розглядаються зміни мовних структур, лексичне, фразеологічне й стилістичне збагачення мов народів СРСР за радянських часів; з іншого — у монографії Ю. Дешерієва до досліджуваних мов підходять, так би мовити, «ззовні»: соціологічно вивчають функціонування мови в суспільстві, визначають сфери суспільного використання мови та їхні зміни залежно від розвитку культури, економіки й суспільства.

У згаданій монографії розглядаються закономірності використання й розвитку літературних мов народів СРСР. Це дослідження вирізняється кількома особливостями. Передусім це соціологічне дослідження, у якому беруть до уваги не структуру мови, а її функціональний бік, тобто використання мови в суспільстві. У праці шукають, можна сказати, безпосередню відповідність між використанням мови та сферами суспільної діяльності; вважається, наприклад, що зростання промисловості інтенсифікує використання мови, яка її обслуговує, і розширює сферу її застосування. Такі та подібні проблеми вперше порушуються в літературі із соціальної лінгвістики та соціології, і вже одне це становить цінність книжки Ю. Дешерієва.

Соціологічний характер праці зумовлює також застосування статистичних методів. У праці широко використовуються статистичні дані, їх групують і аналізують так,

¹ Закономірності розвитку літературних мов народів СРСР у радянську епоху. За загальною редакцією д-ра філол. наук Ю. Д. Дешерієва. [кн. 1]. Основні процеси внутрішньоструктурного розвитку іранських та іберійсько-кавказьких мов. Відп. ред. тому д-р філол. наук Н. А. Баскаков (М., 1969). [кн. 2.] Основні процеси внутрішньоструктурного розвитку тюркських, фіно-угорських і монгольських мов. Відп. ред. тому д-р філол. наук Н. А. Баскаков (М., 1969). [кн. 3]. Внутрішньоструктурний розвиток старописемних мов. Відп. ред. тому д-р філол. наук Ю. Д. Дешерієв (М., 1973). [кн. 4]. Дешерієв Ю. Д. Розвиток суспільних функцій літературних мов. — М., 1976.

185

щоб дати повне уявлення про становище до революції та результати суспільного використання мов, досягнуті за роки Радянської влади. Кожній союзній республіці присвячено окремий розділ. Використання національних літературних мов Союзу РСР охарактеризовано з виокремленням сталих сфер функціонування мови, а саме: промисловості, сільського господарства, загальної середньої, спеціальної та вищої освіти, техніки й науки, преси, художньої літератури й мистецтва, а також інших сфер суспільного життя та діяльності. Спираючись на такий єдиний план, докладно описано лінгвосоціальні ситуації та особливості використання національних літературних мов і російської мови як мови спілкування народів Союзу РСР в Українській, Білоруській, Узбецькій, Казахській, Грузинській, Азербайджанській, Литовській, Молдавській, Латвійській, Киргизькій, Таджицькій, Вірменській, Туркменській та Естонській РСР. Таке фронтальне зіставлення й дослідження, а також загальний аналіз суспільного використання національних літературних мов дають цінні соціолінгвістичні результати, що мають велике теоретичне й практичне значення.

У Радянській країні створено необхідні умови для безперешкодного функціонування й розвитку національних мов і культур. Багато національних мов широко використовуються в системі освіти, науці, техніці, духовній культурі тощо. Для багатьох народів і народностей автономних республік та областей за радянських часів було створено писемність рідною мовою, сформувалася національна інтелігенція, книжки й журнали видаються рідною мовою. З іншого боку, природно постала суспільна потреба в єдиній мові спілкування між усіма націями й народами СРСР, і цю роль було відведено російській мові. «Зростання ролі російської мови в житті радянського суспільства, з появою та розвитком радянського народу — нової історичної спільноти людей — і посиленням процесів зближення націй, народів та їхніх культур зумовлене соціальними чинниками, об’єктивними закономірностями побудови соціалізму й комунізму», — наголошує автор книжки (с. 420). Те, що роль мови спілкування між націями й народами СРСР дісталася саме російській мові, пояснюється тим, що вона є рідною для понад половини населення СРСР; українці й білоруси легко вивчають і добре знають російську мову, генетично дуже близьку до їхніх мов; російською також володіє решта населення СРСР, передусім інтелігенція. Слушно наголошено, що народи СРСР самі, добровільно обрали російську мову для міжнаціонального спілкування; підкреслено прогресивну роль російської мови в житті радянського суспільства. Виокремлено чотири аспекти суспільної ролі російської мови, а саме: російська мова як національна мова великого російського народу; російська мова як мова спілкування між націями народів СРСР; російська мова як одне з головних джерел розвитку й збагачення мов народів СРСР; російська мова як одна з мов міжнародного спілкування.

Необхідність посилити роль російської мови як мови спілкування між націями народів СРСР у житті радянського народу зумовлена, по-перше, потребою запобігти посиленню мовних бар’єрів між республіками; по-друге, тим, щоб представники всіх націй і народів СРСР могли засвоювати радянську та зарубіжну культурну спадщину; по-третє, тим, щоб здобутки науково-технічної революції й досягнення економіки та культури кожної радянської республіки стали надбанням усіх народів.

Емпіричні спостереження за мовними контактами та ситуаціями білінгвізму свідчать, що конститутивні елементи мови загалом є сталими. Отже, жодна мова не може асимілювати іншу, привласнивши її найхарактерніші риси. Навпаки, національні мови розвиваються і процвітають. Надзвичайну теоретичну й практичну цінність має таке твердження автора: «Поява якихось спільних рис у мовах народів СРСР (фонетиці, граматиці) — це досить тривалий процес. Тому, розглядаючи проблему прогнозування мовного розвитку в Союзі РСР, ми не можемо керуватися концепцією зближення мов, їх злиття, формування мовного союзу як концепцією, що має велике суспільне значення й результативність» (с. 425).

Мовному розвитку невеликих народів, які не мають писемності, та етнографічних груп властиво, що їхні представники добровільно починають користуватися літературною мовою тієї нації, чиєю

186

між ними живуть і чия культура та економіка є розвиненішими, тоді як мови цих народностей та етнографічних груп поступово звужують сфери вживання і виходять з ужитку (наприклад, із 6900 караїмів лише 16,5% вважають караїмську рідною мовою).

У десятому розділі книги «Розвиток суспільних функцій литовської та інших літературних мов у Литовській РСР» характеризуються найважливіші історичні події литовського народу, зміни в соціально-економічному житті та соціальній структурі населення, етнолінгвістичні процеси і їхній вплив на вживання мов (литовської, російської, польської). Спираючись на численні статистичні дані, показано, як у Радянській Литві розвиваються початкова, загальна й спеціальна, а також середня та вища освіта, наука і техніка, зростає обсяг суспільно-політичної, науково-технічної, педагогічної літератури й періодичної преси, розширюється мережа культурно-освітніх і дитячих закладів, розвиваються мистецтво та художня література і як тут уживається литовська мова. Статистично характеризується також функціонування литовської мови у сферах промисловості, сільського господарства, транспорту і зв’язку, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, охорони здоров’я і фінансів, діловодства й офіційного листування, радіо і телебачення. У зв’язку з цим Ю. Дешерієв зазначає: «Суспільні функції литовської мови, як і латиської, максимально розширилися, нечувано розвинулися її лексико-семантична, стилістична та синтаксична системи. За багатовікову історію Литви литовська мова ніколи не мала такого всебічного функціонального й структурного розвитку» (с. 230). З такою характеристикою функціонування литовської мови залишається тільки погодитися.

У вступі до колективної монографії «Розвиток національно-російської двомовності»² Ю. Дешерієв визначає значення національно-російської двомовності, теоретико-методологічні засади й аспекти дослідження двомовності. За умов радянської дійсності мета двомовності, насамперед її основного типу — національно-російського, — полягає у всебічному сприянні зближенню народів і збагаченню національних культур. Цьому допомагає знання російської мови — однієї з найрозвиненіших мов міжнародного спілкування та спілкування між націями.

Серед кількох аспектів дослідження двомовності перевагу надано соціологічному. У цьому аспекті досліджуються: 1) соціально-економічні, етнолінгвістичні та історичні передумови розвитку двомовності в Азербайджанській, Литовській, Естонській РСР і Бурятській АРСР та 2) соціальні, демографічні й національні особливості функціонування мов.

Однією з позитивних особливостей монографії є те, що двомовність досліджується в динаміці, тобто розглядаються її якісні й кількісні параметри та соціальна варіативність. У цьому аспекті литовсько-російська двомовність поділяється на чотири ступені. Литовсько-російська двомовність першого ступеня відповідає вимогам програм з російської мови для II–IV класів, другого ступеня — вимогам програм для V–VIII класів. Литовсько-російська двомовність третього ступеня визначається за вимогами навчання російської мови за програмами IX–XI класів середньої школи. Двомовність четвертого ступеня відповідає знанням російської мови студентами вищих навчальних закладів. Ці чотири ступені литовсько-російської двомовності докладно характеризує В. Міхальченко.

У республіці помітна тенденція до поширення литовсько-російської та російсько-литовської двомовності. За даними перепису населення 1970 року, 34,8% литовців вільно володіють російською мовою. Серед литовського населення російська мова найширше вживається в містах республіканського значення, менше поширена вона в районних центрах. Сільські жителі знають російську гірше — старше покоління здебільшого не володіє нею. «Характерна риса литовсько-російської двомовності полягає в тому, що литовська мова є національною мовою з багатими писемними традиціями. Її значне функціональне розширення в радянські роки активізувало процеси нормалізації літературної мовної форми, істотно розширило вживання літературної мови серед литовського народу. Литовська мова задовольняє всі потреби спілкування соціалістичної литовської нації», — зазначає В. Міхальченко.

² Развитие национально-русского двуязычия. Отв. редактор д-р. филол. н. Дешернев Ю. Д. М., 1976.

187

У районах (Зарасайському, Ігналінському, Швенчонському та ін.), де здавна живе чимало росіян та представників інших національностей, простежуються дві тенденції: 1) формування соціально активної литовсько-російської двомовності та 2) порівняно невеликий соціальний попит на активну російсько-литовську двомовність. Ці тенденції виникають через те, що в національно змішаних районах російська мова широко функціонує як засіб міжнаціонального спілкування. Литовську мову вивчають ті росіяни, які тривалий час живуть у республіці і яким вона потрібна в роботі та діяльності. Особливо потрібна литовська мова росіянам — сільським жителям. Знання литовської мови серед російського населення республіки загалом обернено пропорційне щільності російського населення. У районах, де частка російського населення велика, знання литовської мови незначне. Так, за даними перепису 1970 року, у Зарасайському районі російське населення становить 20,3%, але литовською володіють лише 41,1%. Тим часом у Шяуляйському районі, де росіяни становлять лише 3,1% населення, литовською володіють 71% людей російської національності.

Певна закономірність простежується і у визначенні двомовними рідної мови. Якщо в сім’ї вживається одна мова, то інформанти всіх національностей (литовці, росіяни, поляки та ін.) вважають рідною мовою мову своєї національності, тоді як у інформантів зі змішаних сімей рідна мова часто не збігається з мовою їхньої національності.

В. Міхальченко слушно розрізняє знання другої мови та її функціонування в різних сферах життя. Молодше й середнє покоління населення республіки вивчало російську мову в школі, тому можна вважати, що більшість литовців більшою чи меншою мірою володіє російською. Але з її функціонуванням ситуація зовсім інша. Литовсько-російська двомовність є соціально активною лише за певних етнічних умов (високої частки росіян та представників інших національностей). Тут російська мова вживається як засіб спілкування між представниками різних національностей; крім того, нею читають спеціальну літературу, вона функціонує у сферах радіо, телебачення та преси. Соціально активна литовсько-російська двомовність характерна для промислових центрів республіки та деяких районів (Шальчинінкайського, Вільнюського, Швенчонського та ін.). Решта населення республіки гірше знає російську мову, а отже, її функціонування тут є пасивнішим; вивчання в школі може не підкріплюватися живим спілкуванням, тому в таких випадках про двомовність можна говорити лише дуже умовно.

Simas Karaliūnas

Indeks – słownik do „Daukšos Postilė“. Opracował Czesław Kudzinowski. Tom I (A – N), VI + 543 p. Tom II (O – Ž), 527 p. Poznań, 1977.

Миколая Дауґши постиль 1599 року — одна з найважливіших пам’яток давньої литовської писемності. Завдяки правильності мови, багатству словника і особливо позначенню місця наголосу матеріал цієї книги широко використовують мовознавці не лише в литуаністичних, а й загалом в індоєвропеїстичних працях. Польський мовознавець Чеслав Кудзиновський тепер зробив ці матеріали доступнішими для науковців: видав великий двотомний (аж 1076 сторінок!) індекс-словник, у якому зареєстровано всі слова постилі Дауґши та їхні форми.

Професор Познанського університету Ч. Кудзиновський — відомий польський балтист. У 1935 році він закінчив Вільнюський університет, де вивчав порівняльне індоєвропейське мовознавство. У 1935–1937 роках спеціалізувався у галузі фіно-угорського мовознавства в Гельсінкі, у 1937–1939 роках — у Будапешті, де захистив докторську дисертацію з філології («Звукова система фінської мови»). Живучи й навчаючись у Вільнюсі, він вивчив литовську мову та долучився до дослідження різних проблем балтійського мовознавства.

У 1958 році він разом з іншими польськими мовознавцями видав текст «Нового Заповіту», підготовлений за рукописом перекладу Біблії С. Хілінського, що зберігається в Британському музеї в Лондоні. Він підготував до друку 53-й том праць польського етнографа й фольклориста О. Кольберга.

188