Железняк І. М., Корепанова А. П., Масенко Л. Т., Непокупний А. П., Стрижак О. С., Франко З. Т. Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках / Відп. ред. О. С. Стрижак. – Київ: Наукова думка, 1981. – 264 с.

Міжмовні зв’язки бувають надзвичайно різноманітними. У рецензованій книзі виділено три найважливіші групи мовних спільностей: генетичні, ареальні (у сенсі контактів) і типологічні (с. 181). Ці зв’язки можуть виявлятися в багатьох формах і аспектах. Однією з найсамобутніших сфер вияву мовних зв’язків і контактів є власні назви, серед яких особливе місце посідають гідроніми, оскільки вони часто архаїчніші, а тому інформативніші за загальну лексику, зокрема й у хронологічному аспекті. Цю загальновизнану тезу, підтверджену конкретними дослідженнями, ще раз дуже наочно й переконливо підкріплює розглядувана праця.

Поява цієї праці є великою подією не лише в українському, а й загалом у слов’янському та індоєвропейському мовознавстві. Це зумовлено різними причинами.

Насамперед слід звернути увагу на те, що серед усього слов’янського світу саме гідронімія України має особливе значення з індоєвропеїстичного погляду, адже Україна, передусім Правобережна, належить до тих територій, де найобґрунтованіше шукати прабатьківщину слов’ян. Отже, в Україні ймовірніше, ніж у більшості інших слов’янських країв, знайти найархаїчніші слов’янські гідроніми. Тому саме з аналізу українських гідронімів, мабуть, можна отримати найбільше нових даних, що допоможуть відповісти на дуже важливе для індоєвропейського мовознавства (а водночас і славістики та балтистики) питання: наскільки архаїчні слов’янські гідроніми і яке їхнє співвідношення з так званою давньою індоєвропейською гідронімією.

В інших місцевостях, де слов’яни є прибульцями, їхня гідронімія також буде певною мірою і в певному сенсі новішою, пізнішою (за винятком, зрозуміло, субстратної).

Україна особлива й тим, що на її землях від найдавніших часів відбувалися найрізноманітніші мовні та етнічні контакти, змішування, асиміляція й інші процеси. Ці процеси не могли не залишити слідів і в гідронімії. Частина України з глибокої давнини прилягає до давнього індоєвропейського світу — іллірійців, даків, греків та ін. Тут залишили сліди тюрки, іранці (скіфи), готи, романці, можливо, навіть кельти тощо. У давнину Україна межувала на півночі, серед інших, і з балтами. Отже, зв’язки української мови, топонімії та, зокрема, гідронімії з багатьма індоєвропейськими й неіндоєвропейськими мовами та народами дуже давні, надзвичайно різноманітні й складні.

Отже, вибір об’єкта дослідження — зв’язків гідронімії України з назвами водних об’єктів інших народів — видається цілком природним і зрозумілим. Щоправда, досліджувати ці зв’язки справді важко й складно. Задовільно це можна зробити лише за певних умов. По-перше, необхідно мати зібрані й лінгвістично опрацьовані гідроніми контактуючих мов. По-друге, гідроніміку й загалом ономастику цих мов потрібно належно дослідити тощо. Ці умови вже інтенсивно виконуються, принаймні частково. Не зупиняючись на них докладніше, нагадаємо, що одну з найвизначніших праць з індоєвропейської ономастики останніх років підготовлено й видано в Україні — це «Словник гідронімів України»: Словник гідронімів України/ Ред. кол. А. П. Непокупний, О. С. Стрижак (заст. голови), К. К. Цілуйко (голова). – Київ: Наукова думка, 1979. – 780 с. Української ономасти-

204

чні праці фахівців широко відомі — вони свідчать, що для всебічного дослідження топонімічного фонду цього краю склалися також суб’єктивні передумови.

У книзі розглянуто багато важливих питань — це легко помітити, лише поглянувши на її зміст. Аналізуються три аспекти зв’язків гідронімії України з гідронімією інших країн: лексичний, словотвірний і фонетичний. Найдокладніше проаналізовано лексичні зв’язки, яким присвячено 9 великих студій: 1) «Зв’язки найдавніших ономастичних фіксацій»; 2) «Балкансько-українські зв’язки й паралелі»; 3) «Балтійсько-українські зв’язки й паралелі»; 4) «Подніпровсько-ляхійські зв’язки й паралелі»; 5) «Поддунайські — східноукраїнські та інші зв’язки й паралелі»; 6) «Прикарпатсько-східноукраїнські зв’язки й паралелі»; 7) «Українсько-поокські зв’язки й паралелі»; 8) «Українсько-західнослов’янські зв’язки й паралелі»; 9) «Тюрксько-українські зв’язки й паралелі». Словотвірні й фонетичні відношення розглянуто у двох решті студій. Отже, книга містить 11 досить самостійних частин, написаних різними авторами. Цілком незрозуміло лише, чому авторів частин ніде не зазначено — це кривда не тільки авторам, а й читачеві. Обхідними шляхами вдалося дізнатися, що частини I, IV–VII написав А. Стрижак, II — І. Железняк, III, VIII — А. Непокупний, IX — Т. Масенко, X — А. Корепанова, XI — З. Франко. Отже, ця книга — колективна праця, проблематика й тематичне коло якої, що цілком природно, певною мірою залежали, серед іншого, від інтересів і напрямів роботи авторів, які її написали.

У книзі наведено надзвичайно багато нових даних та інформації. Читачеві дуже важко охопити їх усі. Тим паче, що більшість статей (за винятком, мабуть, лише праць А. Непокупного) написано вільно, сказати б, в есеїстичній манері, і тому остаточно систематизувати інформацію, подану навіть в окремих студіях, нерідко доводиться самому читачеві. Цього майже можна було б уникнути, якби до книги було додано хоча б покажчик онімів, лексики та предметний покажчик. На жаль, довідковий апарат книги мінімальний — для праці такого типу він явно недостатній.

Багато частин книги прямо чи опосередковано пов’язані також із балтистичною проблематикою. Один розділ лексичної частини, як ми бачили, присвячено зв’язкам української гідронімії з назвами балтійських водних об’єктів. Дещо частіше екскурси в балтистику трапляються в розділі словотвору. В інших етюдах факти балтійських мов розглядаються рідше, а там, де цього не вимагала тема, їх зовсім не торкаються.

Далі коротко зупинимося на тих питаннях, які тісніше пов’язані з балтистикою.

У цьому сенсі найбільшої уваги заслуговує розділ «Балтійсько-українські зв’язки й паралелі» (написаний А. Непокупним). У ньому насамперед розглянуто проблему балтійських гідронімів в Україні (переважно на основі праць В. Топорова й О. Трубачова та загалом із повагою майже винятково до їхнього погляду на суть проблеми балтизмів у слов’янських мовах). Автор цього розділу схильний вважати, що термін «балтійський елемент» (у слов’янських мовах) можна тлумачити двояко — у вужчому й ширшому сенсі. «Балтійський елемент» у вузькому сенсі — це балтійські релікви на тих територіях, де ще в історичні часи жили предки сучасних балтів, залишивши не лише мовні, а й археологічні та етнографічні сліди. До них належить, наприклад, Верхнє Подніпров’я.

«Балтійський елемент» у широкому сенсі (або «непрямий балтійський елемент») — це такий елемент, який найефективніше можна пояснити матеріалом балтійських мов,

205

оскільки архаїчний характер балтійських мов дає їм змогу репрезентувати минуле не лише самих балтів, а й слов’янських мов. Такі «балтійські» топоніми зазвичай не підтверджуються іншими балтійськими даними (матеріальної культури тощо). Крім того, немає жодних доказів того, що на таких територіях колись жили балти. До таких територій належить Середнє Подніпров’я (наприклад, басейн Росі) — с. 66.

«Балтійський елемент» у вузькому розумінні автор поділяє ще на два компоненти — давній і новий. Межа, що відділяє давні балтійські мовні релікти від нових, — це, як вважається, часи Великого князівства Литовського. До давніх належать, наприклад, ятвязькі гідроніми басейну Західного Бугу (річка Гапа, озеро Пульмо), а до нових — такі балтизми, що виникли тоді, коли певна частина сучасної України входила до складу Великого князівства Литовського (наприклад, назви річок Гедвилів Яр, Любартіха, Литовка). Автор зауважує, що завдання визначити південну межу поширення балтійських топонімів в Україні, поставлене у працях В. Топорова та О. Трубачова, практично може бути виконане лише на підставі пізніх балтизмів.

Далі автор наводить близько 17 гідронімів України, більшість із яких — безсумнівні балтизми: 1) Блева, Блива: пор. латис. Blēve — річка, лит. blyvas, blaivas; 2) Вангупов < *Vang-ug-: пор. лит. vangà «ґрунт, поле», латис. vanga «низький вологий луг», прус. wangus «вирубка» та лит. ùpė, латис. upe; 3) Вингул: пор. лит. Ving-ul-upis, Ving-āl-upis, Ving-ėl-upis (від vingis «вигин» і ùpė «річка»); 4) Вовчас < *Vilkėsā: пор. лит. Vilkesā та vilkas «вовк»; 5) Гапа < *Apa: пор. прус. ape «річка»; 6) Гобра: пор. лит. gūbrà, gūbrys тощо; 7) Горинь: пор. прус. Goryn тощо; 8) Жиргань: пор. лит. Žirg-upė, Žirg-upis та žirgas «кінь» (тут не обов’язково згадувати назву річки Žirginės — вона вторинна, запозичена від назви лугу Žirginės; назва лугу Žirginės може походити не від žirgas, а від žirginys «сережка вільхи або берези»); 9) Жовенка: пор. лит. Žuvinė, žuvis «риба»; 10) Жукля: пор. лит. Žukliai — село, Žuklijai, žūklė «риболовля» (до цього можна було б додати також, скажімо, луку Žuklija в Капсуцькому районі та ін.); 10) Коровель: пор. лит. Karvėl-upis, karvėlis; 12) Круплинь: пор. лит. krūpė «жаба»; 13) Седра: пор. назву притоки Берже Sidra, озеро Sedranki тощо (обидва з колишніх балтійських територій); 14) Сертея < *Sertēja: пор. лит. Sert-upis, Sartė тощо; 15) Скоропичка — найімовірніше, від *Skar-ap-: пор. прус. Skara, латис. Skar-upe тощо; 16) озеро Стерковое: пор. лит. Starkė — річка та starkas, латис. starks, прус. starkis «стерлядь»; 17) Упа (від якої походить назва колишньої литовської колонії на Дніпрі Упск): пор. лит. ùpė.

Тлумачення цих балтизмів, особливо хронологічне, не завжди однаково чітке. У певних випадках це справді можуть бути пізні балтизми, що виникли за часів Великого князівства Литовського (до таких автор відносить *Упа: Упск та Палесье Вупло < *Upelė тощо). Але деякі з них можуть походити й зі значно давнішої епохи.

У цьому розділі розглядається ще одна група топонімів — складені назви місцевостей із синкопованим голосним u у другому компоненті. Цей другий компонент походить від -up-: лит. ùpė «річка».

1) Верпа < *Ver-up-: пор. лит. Ver-upė; 2) Wolpys < *Val-up-: пор. лит. Vāl-upis; 3) Восин < *Uos-up-in-: пор. лит. Ūos-upis (названа А. Непокупним у його статті назва річки Vosupis, на підставі праці К. Буги, є лише діалектною або дещо спотвореною

206

формою від Ūosupis); 4) Сарпинское < *Sar-up-in-: пор. прус. Sar-ape, латис. Sar-upji; 5) Скепка < *Skir-up-: пор. лит. Skir-upis.

Як бачимо, у розділі наведено чимало нових фактів про балтійські назви місцевостей в Україні. Тому, без жодного сумніву, це дослідження слід вважати однією з найвагоміших праць останнього часу, що допомагають провести південно-східну межу ареалу балтійської топонімії.

Балтійські питання в інших розділах уже не є безпосереднім об’єктом дослідження, а використовуються для порівняння, ілюстрації, обґрунтування походження окремих гідронімів тощо. Дещо частіше паралелі з гідронімами балтійських мов, особливо литовськими, використовуються в розділі «Словотвір» (написаному А. Корепановою). У всій книжці факти балтійських мов цитуються або інтерпретуються доволі точно. Це насамперед стосується розділу про паралелі між балтійськими та українськими гідронімами, написаного А. Непокупним. Безперечно, неточності, помилки й хиби все ж трапляються. Найбільше впадає в око, мабуть, те, що одні балтійські слова подаються з наголосом, а інші — без нього, хоча в цитованому джерелі всі вони наголошені. Наприклад, Bilsinyčia подано з наголосом, а написаний поруч гідронім Mašnyčia залишено без наголосу (с. 194). Таких випадків чимало: blývas, але blaivas (с. 69), gūburas і gūbrys (с. 73), Žuvinė, але Plačioji (с. 74), rūpūžė, але krupis (с. 76), Sartupis, але Serčiupys (с. 78) та ін. В одних місцях наголоси проставлено майже скрізь і досить точно (наприклад, с. 76, 82), в інших — їх не проставлено (наприклад, с. 72, 74, 75, 79, 83 та ін.).

Досить часто трапляються коректурні помилки (с. 34, 74, 82, 83, 194 та ін.).

Трапляються неточності в тлумаченні гідронімів та інших топонімів. Наприклад, литовська назва річки Mūkė (варіант Mākė, здається, є вторинним, пізнішим — із подовженим у діалекті наголошеним голосним ū < ū) насамперед слід пов’язувати з лит. mūkti «розмокати, розбухати» mukus «в’язкий», латис. muka «в’язке болото» тощо. Первісне значення цієї назви річки, імовірно, було «в’язка, багниста річка» тощо, тому її пов’язування із санскр. mūka, гр. μυώξ, лат. mūtus «німий» навряд чи є потрібним і точним (с. 34). Крім того, зовсім незрозуміло, як закінчення -a в сучасній формі Мика слов’янської назви річки *Мукъ (басейни Дніпра й Тетеріва) могло виникнути внаслідок аналогії з індоєвропейськими гідронімами Nida, Vara Drava, Mara (с. 35). Адже це назви з віддалених територій (Nida — притока Вісли; Vara — притока Марги в Лігурії; Drava — притока Неце в Померанії; Marà — притока Анчі, Капчямєстіс) і, можливо, подекуди ще й назви різних епох! Мабуть, для пояснення зміни закінчення треба шукати інші причини.

Назви річок колишньої Східної Пруссії Skara (інша назва Прегла) та Skarupė виводяться від лит. skerys. Апелятив вважається жмудським словом (за Е. Френкелем), і порушується питання, чи не є лише три назви українських річок — Скоропинка < *Skar-ap-in- — своєрідною жмудсько-пруською ізоглосою в Україні? Здається, що для такого припущення немає достатніх підстав (принаймні з двох причин).

Одна з них полягає в тому, що апелятив skerys навряд чи можна вважати лише жмудським словом. Щоправда, нині у східній Литві воно мало відоме, але ще трапляється поблизу Субачюса, Купішкіса, а можливо, і деінде. Про те, що в цих місцях слово skerys (ar skeryš) справді було відоме, свідчать прізвища: прізвище Skerys або Skeryš здавна відоме (отже, не є міграційним), зокрема, поблизу Грінкішкіса, Купішкіса, Краків, Крякенави, Немунеліо Радвілішкіса та Вабалнінка, тобто також у тих місцях, де зберігся апелятив skerys. Назви місцевостей лише підтверджують це припущення: судячи з них, ареал апелятива skerys, skeryš (або похідних від нього прізвищ) не в західній Литві

207

здається, навіть дещо більший: Skėriai с. у Кайшядорському, Пакруойському, Пасвальському р-нах, Skėriškė с. у Кельмеському р-ні, Skėrė (або Skėrė) ліс поблизу Дубінгяй, Skėriškės лука поблизу Обеляй, Skėriškės лука поблизу Семелішкеса тощо. Крім того, у Литві є три річки Skēr-upis, дві з яких не належать до Жемайтії (біля Раудондваріса й Тауєная).

Друге — це те, що назви річок колишньої Східної Пруссії Skara, Skarupė, а також назва струмка в околицях Варняй Skaryčia, найімовірніше, слід виводити не від skėrys (проти такого виведення свідчить, принаймні частково, і фонетика — skēr-: skar-), а пов’язувати з рос. скорый «швидкий», дак. skaras «швидкий», реконструюючи первісне значення швидкості чи подібне.

Інша річ, звісно, — згадані назви трьох річок Skēr-upis: їхній перший компонент, найімовірніше, походить від skėrys. Ця обставина, крім того, чітко свідчить, що гідроніми, утворені від skėrys, зберігають корінь skēr-, не змінюючи його на skar- чи подібний. Загалом у Жемайтії корінь skēr- закономірно не може переходити в skar- (Skaryčia поблизу Варняй).

Отже, Скоропинка, очевидно, є просто українсько-балтійською гідронімічною паралеллю.

Трапляються й інші неточності, дискусійні моменти.

Наприклад, назву річки Netecza (басейн Вісли) вважають утворенням із суфіксом -cza (-ча) (с. 196). Насправді це назва річки, що походить від префіксального апелятива у слов’янських мовах: укр. нетеч «стояча вода, болото», нетеча «струмок», пол. nieciecz, nieciecza «стояча вода; невелике прибережне озерце, що утворилося після розливу річки» (звідси лит. Netėčius оз. поблизу Варени), Nieczezca, Nieciecze оз., Nieczezca оз. тощо.

І загалом у розділі «Словотвір», здається, варто було послідовніше дотримуватися словотвірного (дериваційного) принципу. Якщо його не враховувати, розгляд словотвору втрачає свої межі, переходить до огляду морфемної будови слів або, що ще гірше, стає цілком оманливим (як-от згаданий випадок Netecza). У розділі «Словотвір» це нерідко й трапляється: там, де слід і потрібно було б говорити, скажімо, про деривацію та суфікси, часто переходять до аналізу словоформ. Так, поряд із дериватом Лютиж із суфіксом -iž (укр. -іж) опиняється гідронім Рубіж, утворений від суфіксального апелятива (с. 202–203), а поряд із Синюра — апелятивне утворення Луга. Серед них згадано навіть назву річки Бендюга, яку вважають такою, що має ойконімічне походження (с. 210); насправді це гідронім, утворений від апелятива слов’янських мов германського походження, пор. пол. bienduga, binduga «берег річки, придатної для судноплавства, де споруджують і сплавляють плоти», binduga «місце біля річки, де складають деревину для плотів і звідки сплавляють плоти», < сер.-ниж.-нім. bindinge. Від цього слова походять, наприклад, пол. Binduga оз., Pod Bindugę частина озера, лит. Bindīgė річка (поблизу Преная) тощо. Український ойконім Биндюра, без сумніву, також виник подібним чином.

Коротко кажучи, в словотвірному аналізі слід було чітко відокремити похідні гідроніми від інших назв річок і озер, які мають подібне закінчення або в чомусь нагадують деривати, але належать до зовсім іншого словотвірного типу. Лише тоді словотвір гідронімів відмежувався б від словотвору інших онімів, а також чітко виявилися б особливості словотвору саме гідронімів, а не онімів загалом чи навіть апелятивів.

Кілька згаданих тут недоліків цілком природні для праці, що охоплює надзвичайно багато мов, великий обсяг матеріалу й найскладнішу проблематику. Зрозуміло, що представникові кожної з окремих мов, яких торкається книжка, легше помітити ці неточності.

Aleksandras Vanagas